Страница:
Кульчицьким.
Кульчицькийi Ось до кого зараз вiдчував батькiвську любов i сердечну
вдячнiсть старий генерал. "Друже мiй! Сама доля послала тебе менi i всiм
вiденцям на допомогу! - думав, переводячи трубу з одного краю мiста на
iнший. - Вже вдруге за останнi десять днiв ти попереджа ш нас про ворожий
наступi А якщо донесеш звiстку про наше становище Карловi Лотарiнгському,
тво му благородному подвиговi й цiни не буде!"
Раптом пiдзорна труба здригнулася: що там за метушня на валу, бiля
Швехатських ворiт? Невже яничарам вдалося захопити цей вiдрiзок стiни?
- Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негараздi Колонич узяв
трубу.
- Все йде добре, мiй генерале! Нема пiдстав для тривоги. Потрима мося
годину-другу - i турки трубитимуть вiдступ. Побий мене бог! Я вiдчуваю,
Кара-Мустафа зазна цiлковитого афронту.
Раптом у ного руцi труба здригнулася, вiн замовк, пильно приглядаючись,
потiм вилаявся:
- Грiм i блискавка! Справдi, на Швехатських воротях ко©ться щось
незвичайне. Зда ться, там iде рiзанина. Ходiмте!
Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу пiдводили коня, Штаренберг
скочив у сiдло i в супроводi ескорту ад'ютантiв помчав до схiдно© частини
мiста.
Назустрiч на забризканих кров'ю пiдводах везли поранених. Блiдi
обличчя, спотворенi гримасами болю, закривавленi пов'язки, широко
розплющенi очi, запеченi губи... Дехто стогнав, дехто просив пити. Iнцгi
лежали мовчки, мiцно зцiпивши зуби.
Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся - мчав щодуху
далi. Головне зараз - вiдбити ворога. Не пустити в мiсто. Скинути зi стiн.
На валу i на майданi бiля Швехатських ворiт клекотiв лютий бiй.
Рiзалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови
боздуганами i бойовими сокирами...
Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу - кинувся в гущу бою.
- Вперед, братцi! ВпередI
Ад'ютанти обiгнали його, закрили собою вiд куль i щабель.
Присутнiсть генерала i двох десяткiв його ад'ютантiв та охоронцiв влила
новi сили в серця стомлених захисникiв.
- Генерал з нами! Генерал з нами! - пролунали голоси. - Наддаймо,
братцi! Поб' мо собак скажених!
Яничарам, що ввiрвалися на майдан, було теж нелегко, бо пiдмога не
приходила: на валу ©й перекрили дорогу свiжi загони, приведенi
Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть - ©м нiкуди
було вiдступати.
Ян Кульчек i Якоб Шмiдт трималися один одного, ©хнi довгi шпаги
наносили точнi удари. Хлопцi забули про все, крiм одного - бити ворога!
Десь погубилися шапки, залило кров'ю - сво ю й чужою - одяг, рясним потом
вкрилися обличчя-Смертельний вир уже пiвдня кружляв ©х у несамовитому
танцi, якому, здавалося, не буде кiнця.
Побачивши генерала, що зi шпагою у витягнутiй руцi кинувся в бiй,
хлопцi ще дужче насiли на супротивникiв i потиснули ©х до стiни.
Яничари оборонялися люто. ©х залишилося менше двох десяткiв, але,
видно, це були досвiдченi во©ни, бо ©хнi шаблi знесли не одному оборонцю
Вiдня голову.
Не минув сво © чорно© долi i Якоб Шмiдт.
Захопившись рукопашним бо м, вiн не помiтив, як збоку налетiв на нього
ще один супротивник, i ворожа шабля з усього розмаху опустилася йому на
русяве тiм'я.
- Ох! - скрикнув глухо юнак, обливаючись кров'ю.
Ян Кульчек нiчим не мiг допомогти друговi: той уже не дихав. Лежав
горiлиць, тонкий, бiлошкiрий i голубими мертвими очима дивився в ясне
лiтн небо.
Коли впав останнiй яничар iз тих, що прорвалися в мiсто, чех нахилився
i довго безтямно дивився на нього, все ще не вiрячи в те, що сталося.
В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг.
- Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився... Але надалi я забороняю тобi
ризикувати життям. Ти менi потрiбен для iншого дiла. Зрозумiв?
- Зрозумiв, мiй генерале.
Кульчек пiдвiвся, засунув шпагу в пiхви. Витер розiдраним рукавом
задимлене, забризкане кров'ю обличчя i аж тепер вiдчув, як у нього вiд
цiлоденно© напруги тремтять ноги, а в ротi пересохло, нiби там було
посилано гарячою золою.
Настала жахлива нiч. Стихла гарматна стрiлянина, замовкли мушкети,
перестали кричати розпаленi бо м во©ни. Натомiсть нiчна тиша сповнилася
передсмертними криками вмираючих, стогоном i мольбами, лайками й
прокльонами поранених, що лежали вперемiш з убитими навколо мiста.
Нiхто не мiг спати - нi вiденцi в сво©х будинках, нi турки в наметах.
Вранцi Штаренберг послав до Кара-Мустафи офiцера, який повiдомив, що
австрiйцi не вiдкриватимуть вогню, поки не будуть винесенi пораненi й
похованi убитi.
Кiлька днiв над Вiднем стояла повна тиша, напо на трупною задухою. З
обох бокiв не було зроблено жодного пострiлу. Турецькi санiтари й
похороннi загони безборонне виносили тих, хто був поранений або вiдiйшов у
"райськi сади аллаха". Тiльки тодi, коли в ровах не залишилося жодного
трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповiщаючи, що затишшя
закiнчилося. З тi © хвилини розпочався щоденний обстрiл валiв i бастiонiв.
Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на порiдiлi загони
захисникiв столицi. Але турки поводилися спокiйно. I це почало дивувати
старого генерала. Чому Кара-Мустафа не наступа ? Що вiн замислив? Готу
пiдкопи i заклада мiни пiд вали? Чи жде пiдмоги i вичiку слушного часу?
Генерал не спав, ходив уночi по валах i в тишi прислухався - чи не чути
гупання ломiв i лопат? Слухали за його наказом офiцери й солдати,
приклавши до землi вуха. I все даремно: турки пiдкопiв не вели. Чи, може,
ведуть тiльки вдень, коли вибухи стрясають землю?
В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привiв до нього Кульчицького.
- Ну, що? Розповiдай! Бачив Карла Лотарiнгського? - Генерал посадив
обох молодикiв до столу, звелiв подати вина, нетерпляче ждав вiдповiдi. -
Ну ж розповiдай! Якi вiстi вiд герцога?
- Герцог уважно вислухав мою розповiдь про становище у Вiднi i попросив
запевнити вас, генерале, що нi на хвилину не забува про обложену столицю,
- вiдповiв Кульчицький. - Уже йдуть з вiйськами курфюрсти баварський i
саксонський. З дня на день ждуть короля Я на Собеського з поляками.
Ось-ось мають прибути франконцi... Як тiльки всi цi сили об' днаються,
вони вiдразу ж виступлять проти Кара-Мустафи i знiмуть облогу з Вiдня. Так
запевня герцог Лотарiнгський.
Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога i заклопотанiсть не
зникали з його очей.
- Мене страшенно турбу те, що в мiстi люту рiзачка. Ми кожен день
хова мо померлих. Хвороба забира бiльше, нiж вiйна...
- Я доповiдав i про це. Герцог просив нагадати вашому
превосходительству, що мор i пошесть - невiд' мний супутник вiйни i
особливо облоги... Однак, незважаючи нi на що, треба триматися. Вiдень
здавати не можна!
- Ми й не дума мо про це! - вигукнув губернатор. - Одного не можу
зрозумiти, чому Кара-Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурму ?
Що вiн замишля ? I пiдкопiв не робить.
Кульчицький надпив трохи вина, розгладив сво© невеликi, пiдстриженi
вуса. Погляд його був серйозний.
- Генерале, Кара-Мустафа не ждав тако© вiдсiчi, яку ви дали йому пiд
час першого i другого штурмiв. Втрати у туркiв величезнi© В таборi теж
багато хворих. Нароста незадоволення. Мiж. во начальниками починаються
суперечки й незгоди. Тому великий вiзир, з огляду на все це, прийняв нове
рiшення.
- Яке?
- Вiн вирiшив заморити обложених голодом.
- У нас вдосталь припасiв. Вiн мусить знати про це.
- Чого не зробить голод, те докiнчать хвороби... Крiм того, вiн великi
надi© поклада на пiдкопи та мiни. Турки - мастаки на такi роботи.
- Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили. - риють, генерале. Я
знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два пiдкопи. З Пратера - один. Там
зручно: сади пiдходять впритул до валу - куди потайки виносити землю.
Стежте пильно на цих дiлянках! Не виключено, що й в iнших мiсцях не
дрiмають...
- Спасибi, друже. - Генерал перехилився через стiл i потиснув
Кульчицькому руку. - Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб
протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся
наша надiя на швидкий прихiд короля i нiмецьких князiв!
Ян Собеський, на якого такi великi надi© покладав губернатор Вiдня
Штаренберг, прибув у табiр Карла Лотарiнгського тiльки наприкiнцi серпня,
привiвши з собою смiховинне мале вiйсько - чотири тисячi вершникiв.
Був вiн злий, як тисяча дияволiв.
Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тiльки згадував подi©
останнiх мiсяцiв, кров шугала йому в голову й заливала рум'янцем його
одутле, брезкле обличчя. Проклятi магнати! Вони таки зробили так, як
хотiли, - не дали на похiд жодного злотого! На липень було його власними
стараннями зiбрано й екiпiровано чотири тисячi кварцяно© кiнноти -
гусарiв. До цього можна було додати двi тисячi жовнiрiв. Решта - кiлька
тисяч пiхотинцiв, яких просив Леопольд, - то одне страмовище! Не вояки, а
звичайнi селюки - польськi, укра©нськi, литовськi та бiлоруськi хлопи! У
свитках, у бiлих полотняних сорочках, у постолах або навiть личаках!
Невiдомо, чи вмiють вони стрiляти з мушкетiв. А яка артилерiя! Всього
двадцять вiсiм гармат! I це тодi, коли Кара-Мустафа ма , як подейкують,
близько тисячi, а на стiнах Леопольдово© столицi - двiстi! Яка ганьба! Ось
до чого довели магнатськi iнтриги й заздрощi! Кожен хоче бути королем, а
для слави й величi ойчизни шкоду зайвого злотого. Прокляття!
Коли в Тарнову Гуру прибув вiд iмператора Леопольда генерал Караффа й
захотiв побачити вiйсько, яке мало йти пiд Вiдень, нiчого було показувати.
Довелося приховати в сусiднiх селах i горе-пiхоту, i нещасну артилерiю...
Продефiлювала на плацу одна кавалерiя, якою генерал залишився задоволений
i попросив виступити з нею негайно - через Угорщину, щоб по дорозi
приборкати повсталих проти австрiйського гнiту угорцiв.
Собеський через Угорщину не пiшов. Далеко. А головне - не хотiв бути на
побiгеньках у Леопольда, вiдомого хитруна й iнтригана. Тому повiв сво
вiйсько форсованим маршем навпростець - через Сiлезiю i Моравiю.
В Голлабруннi його дуже радо зустрiв Карл Лотарiнгський, не приховавши,
однак, розчарування, що з королем так мало во©нiв.
Собеський вiдповiв, що слiдом iде гетьман Станiслав Яблонов-ський з
головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки
вiдмовилися йти в похiд i Менжинський повернувся з Укра©ни нi з чим? Кого
тодi приведе Яблоновський? Оту жалюгiдну пiхоту й артилерiю, що лишилися в
Тарновiй Гурi?
Невiдомiсть гнiтила його. Однак нiколи було вiддаватися сумовi й
роздумам.
Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в
Штадельдорфi при днався курфюрст Саксонський.
Союзники рушили до Тульни, розташовано© за п'ять миль на захiд вiд
австрiйсько© столицi, i почали наводити наплавний мiст через Дунай. Сюди
пiдiйшов з рейтарами курфюрст Баварський.
Кiлька днiв кипiла робота. А коли мiст був майже готовий, з'явився
нарештi Яблоновський. Ах, краще б вiн не з'являвсяi Або ж зупинився б десь
у полi... Так нi ж - всунувся просто в табiр союзникiв, пройшов мимо
австрiйцiв, саксонцiв, баварцiв, мимо штабних наметiв - аж на берег Дунаю.
Собеський глянув - i в нього опустилися руки. Перед ним чвалали
стомленi, запиленi, в розбитому взуттi звичайнi хлопи з Ополля, Мазовi©,
Литви, Бiлорусi© та Галичини. Проторохтiло на незграбних сiльських возах
кiльканадцять гармат. I тiльки двi тисячi жовнiрiв мали пристойний вигляд.
Серед них вiн упiзнав розкiшнi рудi вуса пана Спихальського.
Червонопикi баварськi рейтари, ситi й добре вдягнутi, глузували:
- Ха-ха, оце вояки© 3 цими навою мо!
- Фрiц, присягаюсь, цi польськi бауери нi разу в життi не нюхали
пороху!
- Згоден з тобою, Мiхель, вони накивають п'ятами, як тiльки почують
перший пострiл!
До Собеського долiтали цi насмiшки, i вiн був ладен провалитися крiзь
землю. А коли до нього пiд'©хав Яблоновський, замiсть привiтання, суворо
запитав:
- Де ж козаки, пане Станiслав? Привiв чи нi? Великий коронний гетьман
стомлено похитав головою.
- Нi, ваша ясновельможнiсть, не привiв...
- Матка боска! Я ж так сподiвався!
- Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповiстив, що веде шiстнадцять
тисяч козакiв. - Яблоновський поспiшив заспоко©ти вкрай схвильованого
короля. - Я не мiг ждати, бо генерал Ка-раффа настiйливо квапив мене
виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провiдникiв, а сам
рушив услiд за вами...
Собеський не повiрив.
- Шiстнадцять тисяч? Не може бути! Яблоновський ображено стенув
плечима.
- Так доповiв менi посланець Менжинського.
- Але ж це чудово, пане Станiслав! - вигукнув захоплено король. -
Шiстнадцять тисяч!
Настрiй його враз полiпшився. Навiть на завжди безбарвних одутлих щоках
пробився легкий рум'янець. Вiн миттю прикинув що з козаками у нього буде
тридцять тисяч во©нiв, i зрадiв ще бiльше... Не сорок, звичайно, як
зобов'язався виставити, та все ж. Цiле вiйсько!
- Ти ось що, пане Станiслав, пошли назустрiч полковниковi Менжинському
фельд' геря '. Хай поспiша ! Щоб устиг прибути до початку генерально©
битви!
Через годину на вiйськовiй радi Я на Собеського було проголошено,
згiдно з польсько-австрiйським договором, головнокомандувачем об' днано©
армi© союзникiв. Вiн тут же вiддав свiй перший наказ - переправлятися на
правий берег. Зауважив при цьому:
- Панове, всi нашi сили, за винятком козакiв, якi ось-ось пiдiйдуть,
зiбранi в один кулак. Бiльше вичiкувати ми не можемо i не ма мо права.
Тiльки в рiшучому бою здобува ться вiкторiя i найближчими днями я дам
Кара-Мустафi генеральну битву! Прошу переправляти вiйська i вдень i вночi
- без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника...
Коли всi вийшли, Карл Лотарiнгський, в наметi якого вiдбувалася рада,
наблизився до Собеського, по-дружньому - вони за цi кiлька днiв встигли
заприятелювати - взяв пiд руку i промовив:
- Ваша величнiсть, тепер я хотiв би познайомити вас з людиною, яка в
усiх таборах - нашому, турецькому i в залозi Штарен-берга - почува ться
так же добре, як риба у водi...
- О! Надзвичайно цiкаво! - Очi Собеського заблищали, вiн пiдморгнув
секретаревi Талентi, який не залишав короля нi на хвилину. - Хто ж це? Що
зробив цей чоловiк?
- Це наш вивiдач у турецькому таборi. Завдяки йому i я, i Штаренберг
зна мо, що задуму Кара-Мустафа. Через нього я пiдтримую зв'язок з
обложеним Вiднем.
- Просто неймовiрно! А вiн часом не обманю нас?
- У мене спочатку теж виникала така пiдозра. Але скоро я переконався,
що це наш вiдданий друг... Не знаю чому, але вiн люто ненавидить
Кара-Мустафу. Це почуття сповню всю його iстоту...
- Як його звати?
- Кульчицький.
- Судячи з прiзвища, вiн поляк?
- Можливо, ваша величнiсть. Але ви самi зараз спита те його. - I Карл
Лотарiнгський пiдняв дзвоника. На його мелодiйний звук до намету зайшов
ад'ютант. - Запросiть Кульчицького!
Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив
молодий стрункий офiцер у мундирi австрiйсько© армi©.
Побачивши Собеського, вiн на якусь коротку мить зупинився, нiби
вирiшував, як йому повестися в присутностi короля, а потiм твердим кроком,
як i личить людинi, звиклiй до вiйськово© служби, наблизився i,
вклонившись, привiтався по-польськи:
- День добрий, ваша ясновельможнiсть!
Собеський витрiщив очi. Але ж це той шляхтич, котрий так добре
прислужився йому взимку у Варшавi! I хоч на ньому зовсiм iнший одяг,
помилки бути не може. Тi ж сiрi допитливi очi, рiвний, з ледь помiтною
горбинкою нiс, короткi темнi вусики i густий темно-русий чуб, що
непокiрними кучерями вибивався з-пiд шапки. От тiльки прiзвище у нього
було iнше...
Здивований король глянув на Карла Лотарiнгського, спитав по-французьки:
- Це i Кульчицький, мось ?
- Так, ваша величнiсть!
Собеський знову витрiщився на молодика. Навiть очi протер кулаком, нiби
не довiряючи ©м.
- Як тебе звати-величати, пане? - спитав нарештi.
- Кульчицький стем, ваша ясновельможнiсть! - виструнчився той.
- Але ж побий мене грiм, я вже одного разу бачив тебе у Варшавi, i тодi
в тебе було iнше прiзвище!
- Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тодi я був
Комарницький.
Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий
живiт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим поясом, чим немало
здивував Карла Лотарiнгського, який не розумiв по-польському.
- Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я вiдразу впiзнав тебе...
От тiльки не розумiю, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправдi -
Комарницький чи Кульчицький?
- Хай краще ваша ясновельможнiсть назива мене Кульчиць-ким. До цього
прiзвища тут уже всi звикли.
- А може, ти був такий же Комарницький, як i Кульчицький? Га? - хитро
примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собi дрiбнома ткового
шляхтича, що запанiбрата розмовля зi сво©м хлопом.
- На цьому свiтi всiляко бува , ваша ясновельможнiсть. Iнодi зручнiше
виступати пiд чужим iм'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у
вашо© ясновельможностi, - з лукавинкою в голосi й поглядi вiдповiв
молодик. - Та й яке це ма значення, як я нинi прозиваюся? Головне - дати
доброго чосу Кара-Мустафi! Щоб тiкав без оглядки i нiколи бiльше не
потикався нi в Австрiю, нi в Польщу, нi на Укра©ну!
Собеський вiдразу посерйознiшав.
- Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе...
Е-е, однаково, як ти прозива шся! Важливо, що я тобi вiрю. Скажи менi,
друже мiй, чим пояснити, що турки не захопили Тульну i дозволили нам
безперешкодно навести мiст, а зараз - переправляти вiйсько?
- Тiльки впевненiстю Кара-Мустафи, що союзники не посмiють перейти на
правий берег, ваша ясновельможнiсть. Побояться його переважаючих сил.
- Скiльки ж ©х у нього?
- Якщо не рахувати вбитих, поранених i хворих, то бо здатних во©нiв
залишиться не бiльше ста тисяч...
- Сто тисяч? Ти не помиля шся? Адже ходять чутки, що Кара-Мустафа
привiв трьохсоттисячне вiйсько!
- То перебiльшення, ваша ясновельможнiсть. Крiм того, разом iз вiйськом
у похiд пiшло превелике множество невiйськового люду - вiзникiв, погоничiв
худоби, кухарiв, маркiтантiв, цирульникiв... ©х можна не брати до уваги.
Собеський задоволене засопiв носом, значущо глянув на Карла
Лотарiнгського i Талентi.
- А яку артилерiю виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа ма
тисячу гармат?
Арсен - а це був вiн - усмiхнувся.
- Не вiрте цьому, ваша ясновельможнiсть, ©х рiвно в три рази менше. Тут
помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерiйський обоз. Турки завжди
перебiльшували сво© сили, щоб залякати противника.
- Я знаю це, - замислено промовив король. - Не перший раз зустрiчаюся з
ними. Пiд Хотином було те ж саме. Вiн замовк, думаючи або згадуючи щось
сво . Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потiм порушив мовчанку:
- Ваша ясновельможнiсть, губернатор Вiдня генерал Шта-ренберг пiд час
нашо© останньо© зустрiчi з ним дуже просив поспiшити з допомогою. Сили
обложених кiнчаються. Вiд хвороб кожного дня вмира п'ятдесят-шiстдесят
чоловiк. А ще ж гинуть вiд бомб i куль... У мiстi почина ться голод...
- Я знаю, - сказав король. - Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо
зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до
останнього! I ось ще що: треба розвiдати захiднi околицi Вiдня - вiд Дунаю
через гору Каленберг до Дорнбахського лiсу... Чи не зайнята турками ця
вигiдна позицiя?
- Я зроблю це, але не знаю, як менi повернутися до вас i одночасно
потрапити у Вiдень. Крiм того, я хотiв би побувати у ворожому таборi,
може, в останню годину дiзнався б про що-небудь важливе...
- Тобi не доведеться повертатися. З тобою пiде один знайомий тобi пан,
досвiдчений i бувалий во©н. Вiн повернеться назад i доповiсть менi про
все, що ви дiзна тесь, а ти пiдеш сво ю дорогою.
- Хто ж цей знайомий менi i досвiдчений во©н? Чекайте, чекайте... Ваша
ясновельможнiсть, невже то Мартин Спихальський? Вiн тут? - Радiсна усмiшка
освiтила заклопотане Арсенове обличчя.
Собеський усмiхнувся теж.
- Я бачу, ви з ним щирi друзi. Ну, що ж - я радий звести вас сьогоднi
докупи. I хай це буде в рахунок мо © вдячностi тобi за вiрну службу
ойчизнi i королевi. Пане Талентi, приведи сюди пана Спихальського!
Секретар вийшов.
Собеський заговорив з Карлом Лотарiнгським по-нiмецьки, i вони обидва
схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта
Вiдня i його околиць.
Арсен стояв збоку i вслухався в чужу мову. В душi наростала
упевненiсть, що недаремно вiн за останнi два мiсяцi витратив так багато
сил, щоб пiдiрвати могутнiсть Кара-МустафиI Недаремно ризикував не один
раз головою, пробираючись у Вiдень i перепливаючи Дунай© Сили союзникiв
виросли вдво , а на чолi ©х став сам Ян Собеський, який, подiбно Сiрковi
на Укра©нi, присвятив сво життя боротьбi зi страшною турецько-татарською
навалою, а рiвно десять рокiв тому, коли був ще не королем, а гетьманом,
на голову розгромив туркiв пiд Хотином.
Хотiлося вiрити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят
чотири роки, вiн не втратив нi мужностi, нi вiйськового вмiння, i його не
облишило вiйськове щастя.
Арсен прекрасно розумiв: якщо не спинити Кара-Мустафу пiд Вiднем,
пiв- вропи впаде йому до нiг! А Златчина доля буде поламана навiки. Тому в
душi клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити
ненависного ворога.
Позаду зашелестiв полог. Арсен оглянувся - до намету в супроводi
Талентi ввiйшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши
вперед гострi вуса. Клацнув закаблуками запилених чобiт.
I раптом - побачив Арсена!
Де й подiлася його напускна бундючнiсть! Вуса здригнулися, молодецькi
зуби заяснiли в усмiшцi, в очах - подив i радiсть... Вiн вмить забув про
присутнiсть високих осiб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена i,
згрiбши його в мiцнi обiйми, щосили вигукнув:
- Друже мiйi Холера ясна!.. От не сподiвався зустрiтися тутай з тобою!
- I тiльки тодi, коли помiтив здивований погляд Карла Лотарiнгського i
широке, гладке обличчя короля, що добродушно усмiхався, зрозумiв, яко©
нетактовностi припустився. Вiн заша-рiвся, знiтився, потiм виструнчився i
пробубонiв:- Прошу вибачення у вашо© ясновельможностi... Така несподiванка
- друга зустрiв... - I знов знiяковiло замовк.
Собеський гучно зареготав.
- Друга побачив i про короля забувi Оце я розумiю - дружба! Ха-ха-ха!
Спихальський розгубився ще бiльше. Тепер уже спаленiло не тiльки його
обвiтрене обличчя, а й вуха побуряковiли. Здавалося, навiть вуса пойнялися
малиновим полум'ям.
Собеський зареготав ще дужче - вiн любив посмiятися, - а потiм враз
посерйознiшав.
- Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далi як завтра вранцi я
повинен знати, чи вiльнi вiд турецького вiйська захiднi околицi Вiдня, щоб
зайняти ©х. То вигiдна позицiя... Станемо там i вдаримо на супостата! Ох,
коли б тiльки вчасно прибув Менжин-ський з козаками...
Останнi слова короля вразили Арсена.
- Хiба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможнiсть?
- Так, я жду ©х з години на годину!
А Спихальський додав:
- Сам Семен Палiй веде ©х!
Два днi тривала переправа.
В обiдню пору восьмого вересня останнiй солдат союзницько© армi©
перейшов на правий берег Дунаю.
З боку Вiдня долiтала глуха канонада. Линув, пiдсилюваний поривами
вiтру, тисячоголосий людський рев - а-а-а! Було ясно - турки здiйснювали
ще один штурм обложеного мiста.
Всi ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспiшав: стояв
на високому пагорбi i в пiдзорну трубу розглядав далекий курний шлях за
рiкою - чи не йдуть козаки?
- Ах, Менжинський, МенжинськийI Чому ж ти запiзню шся? - примовляв з
досадою. - Коли б ти знав, як потрiбен тут! Як менi не вистача зараз
козацько© пiхоти!
Верховнi союзницькi вiйськовоначальники зi сво©ми штабами стояли збоку
i теж дивилися на лiвий берег. Всi вже знали, на кого чека
головнокомандувач, i та мно молили бога, щоб прислав таку потрiбну перед
генеральною битвою допомогу.
Але шлях був порожнiй. Нi живо© душi, нi хмаринки куряви вдалинi!
- Ах, Менжинський, МенжинськийI- Скрушно хитав головою Собеський.
Пiдiйшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив пiдзорну трубу.
Оглянувся.
- Де вiн? Давай його сюди!
До нього пiдвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.
- Ну що? - не вiдповiдаючи на привiтання, вигукнув нетерпляче король. -
Розповiдай. Спихальський виструнчився.
- Ваша ясновельможнiсть, ми обшарили всю мiсцевiсть вiд Дунаю до
Дорнбахського лiсу, що за горою Каленберг. I ще далi-Нiде не зустрiли
жодного турка чи татарина. Всi сили Кара-Мустафа стягнув до Вiдня.
Сьогоднi з раннього ранку штурму мiсто...
- Поспiша . Хоче до нашого приходу взяти його,- замислено промовив
Собеський. - Тодi б розв'язав собi руки в тилу, i в генеральнiй битвi у
нього було б чимало шансiв на перемогу... Але в нас теж немалi шанси. 1
передусiм те, що Кара-Мустафа не пiдозрю про наш наступ.
Вiдразу ж пiсля цього король вiддав наказ вiйськам виступати в похiд.
Австрiйськi, саксонськi i баварськi частини пiд командуванням Карла
Лотарiнгського рушили понад Дуна м, займаючи лiвий фланг. У центрi мав
стати граф фон Вальдек зi сво©ми франкон-цями. На правому фланзi, по
Дорнбахському лiсi й прилеглих долинах - гетьман Яблоновський з поляками.
Просувалися повiльно, на ходу перегруповуючись у три лiнi©, з резервом
i обозами позаду. Тiльки на третiй день, пiзно ввечерi, не зустрiвши
опору, вийшли через Вiденський лiс на визначений диспозицi ю рубiж.
Собеський зупинився зi сво ю штаб-квартирою на вершинi гори Каленберг,
пiдняв величезне червоне знамено з бiлим хрестом i розклав багаття - знак
Штаренберговi i всiм обложеним, що союзники прийшли ©м на виручку. Вiденцi
висипали на вали. З дзвiницi святого Стефана запускали ракети, нiби
благали про негайну допомогу.
Не ждучи, поки жовнiри поставлять намет, Собеський наказав розiслати на
землi похiдну постiль i лiг спочити. Довго не мiг склепити очей. Думав про
завтрашнiй день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готу ться
до не©, i хотiв передбачити його замiри.
Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'ятi спiльне
Кульчицькийi Ось до кого зараз вiдчував батькiвську любов i сердечну
вдячнiсть старий генерал. "Друже мiй! Сама доля послала тебе менi i всiм
вiденцям на допомогу! - думав, переводячи трубу з одного краю мiста на
iнший. - Вже вдруге за останнi десять днiв ти попереджа ш нас про ворожий
наступi А якщо донесеш звiстку про наше становище Карловi Лотарiнгському,
тво му благородному подвиговi й цiни не буде!"
Раптом пiдзорна труба здригнулася: що там за метушня на валу, бiля
Швехатських ворiт? Невже яничарам вдалося захопити цей вiдрiзок стiни?
- Пане Колонич, глянь, будь ласка, ти! Щось там негараздi Колонич узяв
трубу.
- Все йде добре, мiй генерале! Нема пiдстав для тривоги. Потрима мося
годину-другу - i турки трубитимуть вiдступ. Побий мене бог! Я вiдчуваю,
Кара-Мустафа зазна цiлковитого афронту.
Раптом у ного руцi труба здригнулася, вiн замовк, пильно приглядаючись,
потiм вилаявся:
- Грiм i блискавка! Справдi, на Швехатських воротях ко©ться щось
незвичайне. Зда ться, там iде рiзанина. Ходiмте!
Вони швидко спустилися вниз. Поки Колоничу пiдводили коня, Штаренберг
скочив у сiдло i в супроводi ескорту ад'ютантiв помчав до схiдно© частини
мiста.
Назустрiч на забризканих кров'ю пiдводах везли поранених. Блiдi
обличчя, спотворенi гримасами болю, закривавленi пов'язки, широко
розплющенi очi, запеченi губи... Дехто стогнав, дехто просив пити. Iнцгi
лежали мовчки, мiцно зцiпивши зуби.
Генерал кидав на них бистрий погляд, але не зупинявся - мчав щодуху
далi. Головне зараз - вiдбити ворога. Не пустити в мiсто. Скинути зi стiн.
На валу i на майданi бiля Швехатських ворiт клекотiв лютий бiй.
Рiзалися шаблями, ятаганами, кололи шпагами, списами, трощили голови
боздуганами i бойовими сокирами...
Штаренберг сплигнув з коня, витягнув шпагу - кинувся в гущу бою.
- Вперед, братцi! ВпередI
Ад'ютанти обiгнали його, закрили собою вiд куль i щабель.
Присутнiсть генерала i двох десяткiв його ад'ютантiв та охоронцiв влила
новi сили в серця стомлених захисникiв.
- Генерал з нами! Генерал з нами! - пролунали голоси. - Наддаймо,
братцi! Поб' мо собак скажених!
Яничарам, що ввiрвалися на майдан, було теж нелегко, бо пiдмога не
приходила: на валу ©й перекрили дорогу свiжi загони, приведенi
Штаренбергом. Тому билися вони з почуттям приречених на смерть - ©м нiкуди
було вiдступати.
Ян Кульчек i Якоб Шмiдт трималися один одного, ©хнi довгi шпаги
наносили точнi удари. Хлопцi забули про все, крiм одного - бити ворога!
Десь погубилися шапки, залило кров'ю - сво ю й чужою - одяг, рясним потом
вкрилися обличчя-Смертельний вир уже пiвдня кружляв ©х у несамовитому
танцi, якому, здавалося, не буде кiнця.
Побачивши генерала, що зi шпагою у витягнутiй руцi кинувся в бiй,
хлопцi ще дужче насiли на супротивникiв i потиснули ©х до стiни.
Яничари оборонялися люто. ©х залишилося менше двох десяткiв, але,
видно, це були досвiдченi во©ни, бо ©хнi шаблi знесли не одному оборонцю
Вiдня голову.
Не минув сво © чорно© долi i Якоб Шмiдт.
Захопившись рукопашним бо м, вiн не помiтив, як збоку налетiв на нього
ще один супротивник, i ворожа шабля з усього розмаху опустилася йому на
русяве тiм'я.
- Ох! - скрикнув глухо юнак, обливаючись кров'ю.
Ян Кульчек нiчим не мiг допомогти друговi: той уже не дихав. Лежав
горiлиць, тонкий, бiлошкiрий i голубими мертвими очима дивився в ясне
лiтн небо.
Коли впав останнiй яничар iз тих, що прорвалися в мiсто, чех нахилився
i довго безтямно дивився на нього, все ще не вiрячи в те, що сталося.
В цей час йому на плече лягла чиясь рука. Над ним стояв Штаренберг.
- Молодець, хлопче! Я бачив, як ти бився... Але надалi я забороняю тобi
ризикувати життям. Ти менi потрiбен для iншого дiла. Зрозумiв?
- Зрозумiв, мiй генерале.
Кульчек пiдвiвся, засунув шпагу в пiхви. Витер розiдраним рукавом
задимлене, забризкане кров'ю обличчя i аж тепер вiдчув, як у нього вiд
цiлоденно© напруги тремтять ноги, а в ротi пересохло, нiби там було
посилано гарячою золою.
Настала жахлива нiч. Стихла гарматна стрiлянина, замовкли мушкети,
перестали кричати розпаленi бо м во©ни. Натомiсть нiчна тиша сповнилася
передсмертними криками вмираючих, стогоном i мольбами, лайками й
прокльонами поранених, що лежали вперемiш з убитими навколо мiста.
Нiхто не мiг спати - нi вiденцi в сво©х будинках, нi турки в наметах.
Вранцi Штаренберг послав до Кара-Мустафи офiцера, який повiдомив, що
австрiйцi не вiдкриватимуть вогню, поки не будуть винесенi пораненi й
похованi убитi.
Кiлька днiв над Вiднем стояла повна тиша, напо на трупною задухою. З
обох бокiв не було зроблено жодного пострiлу. Турецькi санiтари й
похороннi загони безборонне виносили тих, хто був поранений або вiдiйшов у
"райськi сади аллаха". Тiльки тодi, коли в ровах не залишилося жодного
трупа, з турецького табору стрельнула гаубиця, сповiщаючи, що затишшя
закiнчилося. З тi © хвилини розпочався щоденний обстрiл валiв i бастiонiв.
Штаренберг ждав нового штурму, з тривогою поглядаючи на порiдiлi загони
захисникiв столицi. Але турки поводилися спокiйно. I це почало дивувати
старого генерала. Чому Кара-Мустафа не наступа ? Що вiн замислив? Готу
пiдкопи i заклада мiни пiд вали? Чи жде пiдмоги i вичiку слушного часу?
Генерал не спав, ходив уночi по валах i в тишi прислухався - чи не чути
гупання ломiв i лопат? Слухали за його наказом офiцери й солдати,
приклавши до землi вуха. I все даремно: турки пiдкопiв не вели. Чи, може,
ведуть тiльки вдень, коли вибухи стрясають землю?
В одну з таких безсонних ночей Ян Кульчек привiв до нього Кульчицького.
- Ну, що? Розповiдай! Бачив Карла Лотарiнгського? - Генерал посадив
обох молодикiв до столу, звелiв подати вина, нетерпляче ждав вiдповiдi. -
Ну ж розповiдай! Якi вiстi вiд герцога?
- Герцог уважно вислухав мою розповiдь про становище у Вiднi i попросив
запевнити вас, генерале, що нi на хвилину не забува про обложену столицю,
- вiдповiв Кульчицький. - Уже йдуть з вiйськами курфюрсти баварський i
саксонський. З дня на день ждуть короля Я на Собеського з поляками.
Ось-ось мають прибути франконцi... Як тiльки всi цi сили об' днаються,
вони вiдразу ж виступлять проти Кара-Мустафи i знiмуть облогу з Вiдня. Так
запевня герцог Лотарiнгський.
Штаренберг уважно слухав кожне слово, але тривога i заклопотанiсть не
зникали з його очей.
- Мене страшенно турбу те, що в мiстi люту рiзачка. Ми кожен день
хова мо померлих. Хвороба забира бiльше, нiж вiйна...
- Я доповiдав i про це. Герцог просив нагадати вашому
превосходительству, що мор i пошесть - невiд' мний супутник вiйни i
особливо облоги... Однак, незважаючи нi на що, треба триматися. Вiдень
здавати не можна!
- Ми й не дума мо про це! - вигукнув губернатор. - Одного не можу
зрозумiти, чому Кара-Мустафа, знаючи про наше важке становище, не штурму ?
Що вiн замишля ? I пiдкопiв не робить.
Кульчицький надпив трохи вина, розгладив сво© невеликi, пiдстриженi
вуса. Погляд його був серйозний.
- Генерале, Кара-Мустафа не ждав тако© вiдсiчi, яку ви дали йому пiд
час першого i другого штурмiв. Втрати у туркiв величезнi© В таборi теж
багато хворих. Нароста незадоволення. Мiж. во начальниками починаються
суперечки й незгоди. Тому великий вiзир, з огляду на все це, прийняв нове
рiшення.
- Яке?
- Вiн вирiшив заморити обложених голодом.
- У нас вдосталь припасiв. Вiн мусить знати про це.
- Чого не зробить голод, те докiнчать хвороби... Крiм того, вiн великi
надi© поклада на пiдкопи та мiни. Турки - мастаки на такi роботи.
- Я знаю. Однак зараз не чути, щоб десь рили. - риють, генерале. Я
знаю, що з боку Леопольдштадта ведеться два пiдкопи. З Пратера - один. Там
зручно: сади пiдходять впритул до валу - куди потайки виносити землю.
Стежте пильно на цих дiлянках! Не виключено, що й в iнших мiсцях не
дрiмають...
- Спасибi, друже. - Генерал перехилився через стiл i потиснув
Кульчицькому руку. - Це важливо для нас знати. Ми зробимо усе можливе, щоб
протриматися якнайдовше. Але якщо облога затягнеться, ми загинемо. Вся
наша надiя на швидкий прихiд короля i нiмецьких князiв!
Ян Собеський, на якого такi великi надi© покладав губернатор Вiдня
Штаренберг, прибув у табiр Карла Лотарiнгського тiльки наприкiнцi серпня,
привiвши з собою смiховинне мале вiйсько - чотири тисячi вершникiв.
Був вiн злий, як тисяча дияволiв.
Ще б пак! Якого сорому набрався! Всю дорогу, як тiльки згадував подi©
останнiх мiсяцiв, кров шугала йому в голову й заливала рум'янцем його
одутле, брезкле обличчя. Проклятi магнати! Вони таки зробили так, як
хотiли, - не дали на похiд жодного злотого! На липень було його власними
стараннями зiбрано й екiпiровано чотири тисячi кварцяно© кiнноти -
гусарiв. До цього можна було додати двi тисячi жовнiрiв. Решта - кiлька
тисяч пiхотинцiв, яких просив Леопольд, - то одне страмовище! Не вояки, а
звичайнi селюки - польськi, укра©нськi, литовськi та бiлоруськi хлопи! У
свитках, у бiлих полотняних сорочках, у постолах або навiть личаках!
Невiдомо, чи вмiють вони стрiляти з мушкетiв. А яка артилерiя! Всього
двадцять вiсiм гармат! I це тодi, коли Кара-Мустафа ма , як подейкують,
близько тисячi, а на стiнах Леопольдово© столицi - двiстi! Яка ганьба! Ось
до чого довели магнатськi iнтриги й заздрощi! Кожен хоче бути королем, а
для слави й величi ойчизни шкоду зайвого злотого. Прокляття!
Коли в Тарнову Гуру прибув вiд iмператора Леопольда генерал Караффа й
захотiв побачити вiйсько, яке мало йти пiд Вiдень, нiчого було показувати.
Довелося приховати в сусiднiх селах i горе-пiхоту, i нещасну артилерiю...
Продефiлювала на плацу одна кавалерiя, якою генерал залишився задоволений
i попросив виступити з нею негайно - через Угорщину, щоб по дорозi
приборкати повсталих проти австрiйського гнiту угорцiв.
Собеський через Угорщину не пiшов. Далеко. А головне - не хотiв бути на
побiгеньках у Леопольда, вiдомого хитруна й iнтригана. Тому повiв сво
вiйсько форсованим маршем навпростець - через Сiлезiю i Моравiю.
В Голлабруннi його дуже радо зустрiв Карл Лотарiнгський, не приховавши,
однак, розчарування, що з королем так мало во©нiв.
Собеський вiдповiв, що слiдом iде гетьман Станiслав Яблонов-ський з
головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки
вiдмовилися йти в похiд i Менжинський повернувся з Укра©ни нi з чим? Кого
тодi приведе Яблоновський? Оту жалюгiдну пiхоту й артилерiю, що лишилися в
Тарновiй Гурi?
Невiдомiсть гнiтила його. Однак нiколи було вiддаватися сумовi й
роздумам.
Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в
Штадельдорфi при днався курфюрст Саксонський.
Союзники рушили до Тульни, розташовано© за п'ять миль на захiд вiд
австрiйсько© столицi, i почали наводити наплавний мiст через Дунай. Сюди
пiдiйшов з рейтарами курфюрст Баварський.
Кiлька днiв кипiла робота. А коли мiст був майже готовий, з'явився
нарештi Яблоновський. Ах, краще б вiн не з'являвсяi Або ж зупинився б десь
у полi... Так нi ж - всунувся просто в табiр союзникiв, пройшов мимо
австрiйцiв, саксонцiв, баварцiв, мимо штабних наметiв - аж на берег Дунаю.
Собеський глянув - i в нього опустилися руки. Перед ним чвалали
стомленi, запиленi, в розбитому взуттi звичайнi хлопи з Ополля, Мазовi©,
Литви, Бiлорусi© та Галичини. Проторохтiло на незграбних сiльських возах
кiльканадцять гармат. I тiльки двi тисячi жовнiрiв мали пристойний вигляд.
Серед них вiн упiзнав розкiшнi рудi вуса пана Спихальського.
Червонопикi баварськi рейтари, ситi й добре вдягнутi, глузували:
- Ха-ха, оце вояки© 3 цими навою мо!
- Фрiц, присягаюсь, цi польськi бауери нi разу в життi не нюхали
пороху!
- Згоден з тобою, Мiхель, вони накивають п'ятами, як тiльки почують
перший пострiл!
До Собеського долiтали цi насмiшки, i вiн був ладен провалитися крiзь
землю. А коли до нього пiд'©хав Яблоновський, замiсть привiтання, суворо
запитав:
- Де ж козаки, пане Станiслав? Привiв чи нi? Великий коронний гетьман
стомлено похитав головою.
- Нi, ваша ясновельможнiсть, не привiв...
- Матка боска! Я ж так сподiвався!
- Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповiстив, що веде шiстнадцять
тисяч козакiв. - Яблоновський поспiшив заспоко©ти вкрай схвильованого
короля. - Я не мiг ждати, бо генерал Ка-раффа настiйливо квапив мене
виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провiдникiв, а сам
рушив услiд за вами...
Собеський не повiрив.
- Шiстнадцять тисяч? Не може бути! Яблоновський ображено стенув
плечима.
- Так доповiв менi посланець Менжинського.
- Але ж це чудово, пане Станiслав! - вигукнув захоплено король. -
Шiстнадцять тисяч!
Настрiй його враз полiпшився. Навiть на завжди безбарвних одутлих щоках
пробився легкий рум'янець. Вiн миттю прикинув що з козаками у нього буде
тридцять тисяч во©нiв, i зрадiв ще бiльше... Не сорок, звичайно, як
зобов'язався виставити, та все ж. Цiле вiйсько!
- Ти ось що, пане Станiслав, пошли назустрiч полковниковi Менжинському
фельд' геря '. Хай поспiша ! Щоб устиг прибути до початку генерально©
битви!
Через годину на вiйськовiй радi Я на Собеського було проголошено,
згiдно з польсько-австрiйським договором, головнокомандувачем об' днано©
армi© союзникiв. Вiн тут же вiддав свiй перший наказ - переправлятися на
правий берег. Зауважив при цьому:
- Панове, всi нашi сили, за винятком козакiв, якi ось-ось пiдiйдуть,
зiбранi в один кулак. Бiльше вичiкувати ми не можемо i не ма мо права.
Тiльки в рiшучому бою здобува ться вiкторiя i найближчими днями я дам
Кара-Мустафi генеральну битву! Прошу переправляти вiйська i вдень i вночi
- без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника...
Коли всi вийшли, Карл Лотарiнгський, в наметi якого вiдбувалася рада,
наблизився до Собеського, по-дружньому - вони за цi кiлька днiв встигли
заприятелювати - взяв пiд руку i промовив:
- Ваша величнiсть, тепер я хотiв би познайомити вас з людиною, яка в
усiх таборах - нашому, турецькому i в залозi Штарен-берга - почува ться
так же добре, як риба у водi...
- О! Надзвичайно цiкаво! - Очi Собеського заблищали, вiн пiдморгнув
секретаревi Талентi, який не залишав короля нi на хвилину. - Хто ж це? Що
зробив цей чоловiк?
- Це наш вивiдач у турецькому таборi. Завдяки йому i я, i Штаренберг
зна мо, що задуму Кара-Мустафа. Через нього я пiдтримую зв'язок з
обложеним Вiднем.
- Просто неймовiрно! А вiн часом не обманю нас?
- У мене спочатку теж виникала така пiдозра. Але скоро я переконався,
що це наш вiдданий друг... Не знаю чому, але вiн люто ненавидить
Кара-Мустафу. Це почуття сповню всю його iстоту...
- Як його звати?
- Кульчицький.
- Судячи з прiзвища, вiн поляк?
- Можливо, ваша величнiсть. Але ви самi зараз спита те його. - I Карл
Лотарiнгський пiдняв дзвоника. На його мелодiйний звук до намету зайшов
ад'ютант. - Запросiть Кульчицького!
Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив
молодий стрункий офiцер у мундирi австрiйсько© армi©.
Побачивши Собеського, вiн на якусь коротку мить зупинився, нiби
вирiшував, як йому повестися в присутностi короля, а потiм твердим кроком,
як i личить людинi, звиклiй до вiйськово© служби, наблизився i,
вклонившись, привiтався по-польськи:
- День добрий, ваша ясновельможнiсть!
Собеський витрiщив очi. Але ж це той шляхтич, котрий так добре
прислужився йому взимку у Варшавi! I хоч на ньому зовсiм iнший одяг,
помилки бути не може. Тi ж сiрi допитливi очi, рiвний, з ледь помiтною
горбинкою нiс, короткi темнi вусики i густий темно-русий чуб, що
непокiрними кучерями вибивався з-пiд шапки. От тiльки прiзвище у нього
було iнше...
Здивований король глянув на Карла Лотарiнгського, спитав по-французьки:
- Це i Кульчицький, мось ?
- Так, ваша величнiсть!
Собеський знову витрiщився на молодика. Навiть очi протер кулаком, нiби
не довiряючи ©м.
- Як тебе звати-величати, пане? - спитав нарештi.
- Кульчицький стем, ваша ясновельможнiсть! - виструнчився той.
- Але ж побий мене грiм, я вже одного разу бачив тебе у Варшавi, i тодi
в тебе було iнше прiзвище!
- Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тодi я був
Комарницький.
Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий
живiт, туго перетягнутий зеленим з китицями шовковим поясом, чим немало
здивував Карла Лотарiнгського, який не розумiв по-польському.
- Га-га-га, бачиш, пане, маю добру пам'ять. Я вiдразу впiзнав тебе...
От тiльки не розумiю, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправдi -
Комарницький чи Кульчицький?
- Хай краще ваша ясновельможнiсть назива мене Кульчиць-ким. До цього
прiзвища тут уже всi звикли.
- А може, ти був такий же Комарницький, як i Кульчицький? Га? - хитро
примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собi дрiбнома ткового
шляхтича, що запанiбрата розмовля зi сво©м хлопом.
- На цьому свiтi всiляко бува , ваша ясновельможнiсть. Iнодi зручнiше
виступати пiд чужим iм'ям. Адже не в кожного така добра пам'ять, як у
вашо© ясновельможностi, - з лукавинкою в голосi й поглядi вiдповiв
молодик. - Та й яке це ма значення, як я нинi прозиваюся? Головне - дати
доброго чосу Кара-Мустафi! Щоб тiкав без оглядки i нiколи бiльше не
потикався нi в Австрiю, нi в Польщу, нi на Укра©ну!
Собеський вiдразу посерйознiшав.
- Так, пане Кульчицький, чи то пак пане Комарницький, чи як там тебе...
Е-е, однаково, як ти прозива шся! Важливо, що я тобi вiрю. Скажи менi,
друже мiй, чим пояснити, що турки не захопили Тульну i дозволили нам
безперешкодно навести мiст, а зараз - переправляти вiйсько?
- Тiльки впевненiстю Кара-Мустафи, що союзники не посмiють перейти на
правий берег, ваша ясновельможнiсть. Побояться його переважаючих сил.
- Скiльки ж ©х у нього?
- Якщо не рахувати вбитих, поранених i хворих, то бо здатних во©нiв
залишиться не бiльше ста тисяч...
- Сто тисяч? Ти не помиля шся? Адже ходять чутки, що Кара-Мустафа
привiв трьохсоттисячне вiйсько!
- То перебiльшення, ваша ясновельможнiсть. Крiм того, разом iз вiйськом
у похiд пiшло превелике множество невiйськового люду - вiзникiв, погоничiв
худоби, кухарiв, маркiтантiв, цирульникiв... ©х можна не брати до уваги.
Собеський задоволене засопiв носом, значущо глянув на Карла
Лотарiнгського i Талентi.
- А яку артилерiю виставлять проти нас турки? Кажуть, Кара-Мустафа ма
тисячу гармат?
Арсен - а це був вiн - усмiхнувся.
- Не вiрте цьому, ваша ясновельможнiсть, ©х рiвно в три рази менше. Тут
помилитися я не можу, бо сам бачив увесь артилерiйський обоз. Турки завжди
перебiльшували сво© сили, щоб залякати противника.
- Я знаю це, - замислено промовив король. - Не перший раз зустрiчаюся з
ними. Пiд Хотином було те ж саме. Вiн замовк, думаючи або згадуючи щось
сво . Арсен поштиво зачекав якусь хвилину, потiм порушив мовчанку:
- Ваша ясновельможнiсть, губернатор Вiдня генерал Шта-ренберг пiд час
нашо© останньо© зустрiчi з ним дуже просив поспiшити з допомогою. Сили
обложених кiнчаються. Вiд хвороб кожного дня вмира п'ятдесят-шiстдесят
чоловiк. А ще ж гинуть вiд бомб i куль... У мiстi почина ться голод...
- Я знаю, - сказав король. - Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо
зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до
останнього! I ось ще що: треба розвiдати захiднi околицi Вiдня - вiд Дунаю
через гору Каленберг до Дорнбахського лiсу... Чи не зайнята турками ця
вигiдна позицiя?
- Я зроблю це, але не знаю, як менi повернутися до вас i одночасно
потрапити у Вiдень. Крiм того, я хотiв би побувати у ворожому таборi,
може, в останню годину дiзнався б про що-небудь важливе...
- Тобi не доведеться повертатися. З тобою пiде один знайомий тобi пан,
досвiдчений i бувалий во©н. Вiн повернеться назад i доповiсть менi про
все, що ви дiзна тесь, а ти пiдеш сво ю дорогою.
- Хто ж цей знайомий менi i досвiдчений во©н? Чекайте, чекайте... Ваша
ясновельможнiсть, невже то Мартин Спихальський? Вiн тут? - Радiсна усмiшка
освiтила заклопотане Арсенове обличчя.
Собеський усмiхнувся теж.
- Я бачу, ви з ним щирi друзi. Ну, що ж - я радий звести вас сьогоднi
докупи. I хай це буде в рахунок мо © вдячностi тобi за вiрну службу
ойчизнi i королевi. Пане Талентi, приведи сюди пана Спихальського!
Секретар вийшов.
Собеський заговорив з Карлом Лотарiнгським по-нiмецьки, i вони обидва
схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта
Вiдня i його околиць.
Арсен стояв збоку i вслухався в чужу мову. В душi наростала
упевненiсть, що недаремно вiн за останнi два мiсяцi витратив так багато
сил, щоб пiдiрвати могутнiсть Кара-МустафиI Недаремно ризикував не один
раз головою, пробираючись у Вiдень i перепливаючи Дунай© Сили союзникiв
виросли вдво , а на чолi ©х став сам Ян Собеський, який, подiбно Сiрковi
на Укра©нi, присвятив сво життя боротьбi зi страшною турецько-татарською
навалою, а рiвно десять рокiв тому, коли був ще не королем, а гетьманом,
на голову розгромив туркiв пiд Хотином.
Хотiлося вiрити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят
чотири роки, вiн не втратив нi мужностi, нi вiйськового вмiння, i його не
облишило вiйськове щастя.
Арсен прекрасно розумiв: якщо не спинити Кара-Мустафу пiд Вiднем,
пiв- вропи впаде йому до нiг! А Златчина доля буде поламана навiки. Тому в
душi клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити
ненависного ворога.
Позаду зашелестiв полог. Арсен оглянувся - до намету в супроводi
Талентi ввiйшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши
вперед гострi вуса. Клацнув закаблуками запилених чобiт.
I раптом - побачив Арсена!
Де й подiлася його напускна бундючнiсть! Вуса здригнулися, молодецькi
зуби заяснiли в усмiшцi, в очах - подив i радiсть... Вiн вмить забув про
присутнiсть високих осiб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена i,
згрiбши його в мiцнi обiйми, щосили вигукнув:
- Друже мiйi Холера ясна!.. От не сподiвався зустрiтися тутай з тобою!
- I тiльки тодi, коли помiтив здивований погляд Карла Лотарiнгського i
широке, гладке обличчя короля, що добродушно усмiхався, зрозумiв, яко©
нетактовностi припустився. Вiн заша-рiвся, знiтився, потiм виструнчився i
пробубонiв:- Прошу вибачення у вашо© ясновельможностi... Така несподiванка
- друга зустрiв... - I знов знiяковiло замовк.
Собеський гучно зареготав.
- Друга побачив i про короля забувi Оце я розумiю - дружба! Ха-ха-ха!
Спихальський розгубився ще бiльше. Тепер уже спаленiло не тiльки його
обвiтрене обличчя, а й вуха побуряковiли. Здавалося, навiть вуса пойнялися
малиновим полум'ям.
Собеський зареготав ще дужче - вiн любив посмiятися, - а потiм враз
посерйознiшав.
- Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далi як завтра вранцi я
повинен знати, чи вiльнi вiд турецького вiйська захiднi околицi Вiдня, щоб
зайняти ©х. То вигiдна позицiя... Станемо там i вдаримо на супостата! Ох,
коли б тiльки вчасно прибув Менжин-ський з козаками...
Останнi слова короля вразили Арсена.
- Хiба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможнiсть?
- Так, я жду ©х з години на годину!
А Спихальський додав:
- Сам Семен Палiй веде ©х!
Два днi тривала переправа.
В обiдню пору восьмого вересня останнiй солдат союзницько© армi©
перейшов на правий берег Дунаю.
З боку Вiдня долiтала глуха канонада. Линув, пiдсилюваний поривами
вiтру, тисячоголосий людський рев - а-а-а! Було ясно - турки здiйснювали
ще один штурм обложеного мiста.
Всi ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспiшав: стояв
на високому пагорбi i в пiдзорну трубу розглядав далекий курний шлях за
рiкою - чи не йдуть козаки?
- Ах, Менжинський, МенжинськийI Чому ж ти запiзню шся? - примовляв з
досадою. - Коли б ти знав, як потрiбен тут! Як менi не вистача зараз
козацько© пiхоти!
Верховнi союзницькi вiйськовоначальники зi сво©ми штабами стояли збоку
i теж дивилися на лiвий берег. Всi вже знали, на кого чека
головнокомандувач, i та мно молили бога, щоб прислав таку потрiбну перед
генеральною битвою допомогу.
Але шлях був порожнiй. Нi живо© душi, нi хмаринки куряви вдалинi!
- Ах, Менжинський, МенжинськийI- Скрушно хитав головою Собеський.
Пiдiйшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив пiдзорну трубу.
Оглянувся.
- Де вiн? Давай його сюди!
До нього пiдвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.
- Ну що? - не вiдповiдаючи на привiтання, вигукнув нетерпляче король. -
Розповiдай. Спихальський виструнчився.
- Ваша ясновельможнiсть, ми обшарили всю мiсцевiсть вiд Дунаю до
Дорнбахського лiсу, що за горою Каленберг. I ще далi-Нiде не зустрiли
жодного турка чи татарина. Всi сили Кара-Мустафа стягнув до Вiдня.
Сьогоднi з раннього ранку штурму мiсто...
- Поспiша . Хоче до нашого приходу взяти його,- замислено промовив
Собеський. - Тодi б розв'язав собi руки в тилу, i в генеральнiй битвi у
нього було б чимало шансiв на перемогу... Але в нас теж немалi шанси. 1
передусiм те, що Кара-Мустафа не пiдозрю про наш наступ.
Вiдразу ж пiсля цього король вiддав наказ вiйськам виступати в похiд.
Австрiйськi, саксонськi i баварськi частини пiд командуванням Карла
Лотарiнгського рушили понад Дуна м, займаючи лiвий фланг. У центрi мав
стати граф фон Вальдек зi сво©ми франкон-цями. На правому фланзi, по
Дорнбахському лiсi й прилеглих долинах - гетьман Яблоновський з поляками.
Просувалися повiльно, на ходу перегруповуючись у три лiнi©, з резервом
i обозами позаду. Тiльки на третiй день, пiзно ввечерi, не зустрiвши
опору, вийшли через Вiденський лiс на визначений диспозицi ю рубiж.
Собеський зупинився зi сво ю штаб-квартирою на вершинi гори Каленберг,
пiдняв величезне червоне знамено з бiлим хрестом i розклав багаття - знак
Штаренберговi i всiм обложеним, що союзники прийшли ©м на виручку. Вiденцi
висипали на вали. З дзвiницi святого Стефана запускали ракети, нiби
благали про негайну допомогу.
Не ждучи, поки жовнiри поставлять намет, Собеський наказав розiслати на
землi похiдну постiль i лiг спочити. Довго не мiг склепити очей. Думав про
завтрашнiй день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готу ться
до не©, i хотiв передбачити його замiри.
Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'ятi спiльне