Малик Владимир. Тайний посол

затих.
Капуджi-шибениця для певностi потримав трохи свою жертву на собi, а
потiм, переконавшись, що той уже вiдiйшов у райськi сади аллаха, вiдволiк
труп на галерею i там швиргонув у куток.
- Один готовий! - сказав, повернувшись до кiмнати. Кара-Мустафа похмуро
глипнув на Мурада.
- Клич Каплан-пашу.
До самого вечора тривала розправа. Стомився великий вiзир. Стомилися
кати. Капуджi-шибениця ледве волочив ноги: це не жарт - повiсити на
власних плечах п'ятдесят одного пашу!
Звiстка про жахливу страту швидко розлетiлася по мiсту. Крижаним
холодом наповнилися серця тих вищих во начальникiв, якi ще залишилися
живi. Кожен ждав сво © черги...
Кримський хан i граф Текелi кари уникли - вони не з'явилися на виклик
великого вiзира, залишились у сво©х вiйськах.
В ту ж нiч Кара-Мустафа ви©хав з Буди в Белград. Тут, у сво му
розкiшному палацi, не вiдпочиваючи, сiв писати листа султановi. Всю вину
за поразку звалив на Мюрад-Гiрея, Текелi та пашiв. Красномовно описав, як
вони зрадили або проявили боягузтво та слабкодухiсть. А пiд кiнець
сповiстив, що скарав винуватцiв на горло, а Мюрад-Гiрея, котрий, взявши
вiд Собеського великий бакшиш ', перший кинувся тiкати з поля бою, вiн
владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врештi запевнив султана у
вiдданостi i пообiцяв, зiбравши сили, зупинити армi© союзникiв, а потiм -
розбити ©х...
Закiнчивши, власноручно переписав начисто, згорнув у сувiй, обв'язав
зеленою стьожкою, приклав печатку i тiльки тодi закалатав у дзвоник.
Увiйшов Мурад-ага.
- Пришли до мене Сафар-бея i Асен-агу, а також приведи
дiвчину-невiльницю Златку. I сам готуйся до вiд'©зду в Стамбул!
Коли Ненко i Арсен у супроводi Мурад-аги ввiйшли до покою великого
вiзира, то були неймовiрно враженi тим, що побачили там.
Уже свiтало, але в пiдсвiчниках ще горiли свiчки. За широким рiзьбленим
столом сидiв змарнiлий, бiльш нiж звичайно потемнiлий на лицi Кара-Мустафа
i смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився на розкiшно
вбрану дiвчину, що стояла перед ним.
Це була Златка.
Угледiвши Арсена i Ненка, вона скрикнула i зблiдла, але миттю опанувала
себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль.
Молодi чаушi так були враженi несподiваною зустрiччю, що остовпiли i
забули, як велiв етикет, низько вклонитися великому вiзировi.
Однак Кара-Мустафа, мов заворожений, сидiв мовчки у крiслi i не зводив
погляду з прекрасно© полонянки. Крiм не©, нiкого не помiчав.
Врештi тяжко зiтхнув i ледь помiтно порухом лiво© руки вiдпустив
дiвчину.
- Iди! - зiрвалося з його уст дине слово.
Златка пiшла до виходу, i тут з темних куткiв до не© пiдiйшли Фатiма i
Джалiль, яких нi Арсен, нi Ненко спочатку не помiтили.
Проходячи мимо Арсена, Златка пiдвела голову, трохи вiдкрила шаль i
таким благаючим поглядом обпекла його серце, що Арсен вiдчув, як кров
гарячим вогнем шугнула йому в голову. В тому короткому поглядi були i
кохання, i бiль, i мольба... Дiвчина нiби сказала йому: любий, коли ж ти
визволиш мене?
Як вiн утримався i не нако©в непоправного - i сам не зна . А майнула
було, мов блискавка, думка - розрядити пiстоля в груди Кара-Мустафi,
ударити ятаганом Мурада, а потiм, схопивши Златку, тiкати...
Але - чи далеко б утiк?
Златка зникла за дверима. Щезла, мов сон.
Чаушi переглянулись i мовчки вклонилися людинi, що, мов чорна статуя,
закам'янiло сидiла за столом.
Минуло кiлька довгих хвилин, перш нiж Кара-Мустафа звернув на них
увагу. Вiн ще раз протяжно зiтхнув, а потiм вийшов з-за столу, тримаючи в
руцi згорток паперу.
- По©дете в Стамбул! - сказав стомлено. - Вiдвезете падишаховi мого
листа... Коней не жалiйте. Купуйте свiжих - грошi на це будуть у вас... Я
хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну ранiше, нiж туди дiйдуть чутки про
поразку пiд Вiднем. Султан ма знати правду! Але хай цю гiрку правду краще
скажу я, а не мо© недруги... Ви мене зрозумiли?
- Так, наш повелителю.
- Друге... З одним листом з'являтися перед свiтлi очi падишаха не
годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами по©де на чолi загону
мо©х охоронцiв Мурад-ага. Крiм того, що вiн охоронятиме вас у дорозi, вiн
повезе вiд мене в подарунок султановi дiвчину-полонянку. Ви бачили ©©
щойно тут. Султан давно прочув про ©© красу i хотiв ©© мати - хай тепер
втiша ться! Бережiть цю невiльницю, як зiницю ока. Вслiд за вами я вiдiшлю
падишаховi обоз австрiйських красунь-полонянок. Вони прибудуть до Стамбула
пiзнiше, однак скажiть про них султановi, щоб знав...
Почувши, шо Кара-Мустафа збира ться подарувати Златку султановi. Арсен
вiдчув, як у нього на якусь мить зупинилося серце. З одного нещастя
дiвчина може потрапити у ще страшнiше! Як кажуть, з вогню та в полум'я...
Якщо не пощастить визволити в дорозi, спробуй тодi вирвати ©© iз
султанського гарему!
Ненко зрозумiв стан друга i непомiтно торкнувся сво©м лiктем його руки:
мовляв, тримайся, хлопче! А сам вклонився i сказав:
- Все зробимо, як наказу наш преславний володарi Але Кара-Мустафа не
вiдпускав ©х. Заглибившись у думки, пройшовся по м'якому барвистому
килимi, трохи постояв перед вiкном, потарабанив сухими темними пальцями по
фарбованому пiдвiконню i тiльки тодi, мовби зважившись на щось важливе
повернувся i додав:
- I, нарештi, останн ... Потрiбно позолотити гiрку новину щоб не такою
гiркою здавалась. За©дете в Ейюб i з мо © скарбницi вiзьмете зелену скриню
з коштовностями. Мурад уже ма на це повноваження. Пiднесете ©© султановi
разом iз дiвчиною... Вирушайте негайно i в дорозi не барiться! Все. Iдiть
- i хай береже вас аллах!
Арсен був у вiдча©: в дорозi Златки не пощастило визволити. З Белграда
до Стамбула загiн Мурад-аги мчав як вiтер. Зупинялися тiльки для того, щоб
трохи перепочити i погодувати коней. Бiля карети, в якiй ©хала Златка,
невiдступне вартували два десятки лютих капуджi. Про те, щоб викрасти
дiвчину, годi було й думати.
В Ейюб вони прибули пiзнього осiннього вечора. На ©хнiй подив, тут уже
знали про поразку Кара-Мустафи, i в палацi панувала розгубленiсть, що
межувала з панiкою. Всi, хто пригрiвся пiд крилом великого вiзира, з жахом
чекали кiнця свого благополуччя. Дехто потихеньку лагодився до сумного
майбутнього - складав речi, додаючи до них i дещо з майна господаря.
Мурад-ага твердою рукою вiдразу навiв порядок. На кухнi кухарi почали
готувати для прибулих вечерю. Банщик затопив печi в лазнi. Цирульники
гострили бритви, щоб привести чаушiв i капуджi до вигляду, угодного
аллаху, а рабинi витягали зi скринь новий одяг для них, щоб завтра сво©м
дрантям вони не споганили Високого Порога.
Незважаючи на пiзнiй час, палац сяяв вогнями. Гримiв владний голос
Мурада-аги. Метушилися слуги, раби й рабинi.
Златку помiстили в ©© колишн помешкання, поставили вартових; до не©
могли заходити тiльки жiнки, якi мали приготувати ©© до завтрашнього
ранку, коли вона стане перед яснi очi падишаха.
Арсен i Ненко повечеряли, побували в лазнi й руках цирульника i тiльки
далеко за пiвнiч - зайшли до вiдведено© ©м кiмнати. Обом було не до сну.
- Треба щось зробити зараз, бо завтра буде пiзно! - рiшуче сказав
Арсен, швидко ходячи по кiмнатi.
Ненко пiдняв на нього сво© темнi, як нiч, очi.
- Що ти надумав?
- Нiчого... Коли б нас було не дво , а двадцятеро, ми напали б на
охоронцiв, перебили ©х, вихопили б iз вежi Златку - i шукай вiтра в полi!
- Це не розумно!
- Знаю, що не розумно... Але нiчого путнього придумати не можу. Страшно
ста вiд однi © думки, що завтра ми одведемо Златку до султанського сералю
i власними руками передамо ©© тому жирному розпусниковi! Я не переживу
цього! Як подумаю, що вона стане рабинею в гаремi султана, то ладен зараз
напасти на капуджi, щоб загинути вiд ©хнiх шабель!
- Чому ти гада ш - рабинею? Султан може зробити Златку сво ю iрбаллю
або кадуною, тобто дружиною... Златка - дуже красива дiвчина! - сумно
пожартував Ненко.
Арсена аж пересмикнуло.
- Не добивай мене зовсiм, Ненку! Менi не до жартiв...
- А я й не жартую, - на цей раз серйозно промовив той. - Коли
Кара-Мустафа вiдсилав Златку в подарунок султановi, то напевне знав, що
вона з ©© красою i чарiвнiстю дуже швидко буде помiчена султаном i, чого
доброго, стане його дружиною. Султани одружуються не так, як простi
смертнi. Вони нiколи не беруть туркень, бо вважають не гiдним одружуватися
зi сво©ми пiдданими. В султанському гаремi завжди кiлька сотень красунь
з усього свiту. Не всi, звичайно, стають коханками, а тим бiльше дружинами
падишаха. Далеко не всi... Але деяких султан помiча , i тодi така рабиня
ста гi здою, тобто тi ю, що впала в око, - i вона зразу пiднiма ться в
гаремi на щабель вище. Коли гi зда ста iрбаллю, тобто коханкою, ©й дають
кiлька кiмнат, рабинь i внухiв, якi обслуговують ©©, i вона, поки
користу ться прихильнiстю султана, вiдчува себе повновладною господинею
свого невеликого да©-ре - двора... Та все ж вона ще не дружина... I
взагалi, законних дружин у султана не бува . Досить йому сказати три
слова: "Це моя дружина!" - i гi зда чи iрбаль в ту ж мить ста кадуною
падишаха... Але досить його коротко© заяви: "Я не хочу бачити цi © жiнки!"
- як таку гi зду чи iрбаль за один день виселять iз гарему i видадуть
замiж за якого-небудь чиновника. Правда, все сво майно вона може забрати
з собою... Коли ж роки ©© вже не такi, щоб iти замiж, то ©© просто
виводять за ворота - i йди куди хочеш... Дуже скоро цi вигнанки про©дають
сво© заощадження, одяг, коштовностi i жебракують на базарах Стамбула,
стають пiдстаркуватими повiями, злодюжками. А коли приходить край -
кидаються у води Мармурового моря...
- А кадуни?
- Кадуни-ефендi разом зi сво©ми дiтьми - принцами i принцесами -
постiйно живуть у гаремi, ворогуючи мiж собою i виховуючи сво©х синiв -
шах-заде - в лютiй ненавистi до синiв iнших кадун. Коли шах-заде
пiдростають, вони стають смертельними ворогами, i той з них, кому щастить
захопити престол, нещадно знищу сво©х братiв-суперникiв або ж кида ©х у
сирi каземати Семивежного замку...
- Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль - це
справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але для чого ти все це менi
розповiда ш?
Ненко сумно глянув на прибитого горем друга.
- Бачиш, Арсене, будемо дивитися правдi в очi. Через кiлька годин
Златка потрапить до сералю i ©© запроторять у гарем... Я хочу, щоб ти
знав, що таке султанський гарем, i не занепав духом. У вас приказка: не
такий чорт страшний, як його малюють... Я чув ©© вiд тебе...
- Що ти цим хочеш сказати?
- А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то й тодi
надiя на ©© визволення. Навiть бiльша, нiж зараз... В гаремi постiйно
прожива не менше двох тисяч людей - рабинь, служок аляiбр, тобто
молоденьких невiльниць-учениць, гi зд, iрбалей, кадун, принцес кровi,
малолiтнiх принцiв кровi, внухiв... Кого там тiльки нема© Пiд виглядом
вiзникiв, якi привозять все необхiдне для кухнi, дроворубiв, сажотрусiв,
золотарiв, якi вивозять нечистоти, лiкарiв, ворожок та ворожбитiв до
гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безви©зне i жiнки та
невiльницi. По тро ©х випускають пiд наглядом слуг-батаджi, яких,
звичайно, не важко пiдкупити, до мiста, де вони розважаються спогляданням
базарiв, весiльних та похоронних процесiй, купують собi обнови й солодощi,
а нерiдко заводять флiрти з молодиками, особливо яничарськими
чорбаджiями...
- Не може бути! - вигукнув вражений Арсен.
- I все ж так ! Коли я навчався у вiйськовiй школi, то сам не раз
зустрiчався з дiвчатами з султанського гарему. Бiльше того, часто "для
пiдкрiплення здоров'я" гаремнi красунi вiдпрошуються на тiмар, наймають у
приватних будинках кiмнати i протягом п'ятнадцяти-двадцяти днiв живуть, як
собi хочуть, розкошуючи i тiшачись коханням iз сво©ми обранцями.
- Тво© слова - то менi гострий нiж у серце! - з мукою в голосi вигукнув
Арсен. - Краще ми зi Златкою загинемо обо , нiж вона ма дiйти до такого
життя!
Ненко обняв друга за плечi, притягнув до себе.
- Тримайся, Арсене! Не все втрачено© Покладись на мене - я добре знаю
Стамбул i султанський сераль. Якщо вже гинути, то загинемо усi втрьох!
Невже ти гада ш, що я залишу сестру й тебе в бiдi? Але завтра ми викона мо
доручення Кара-Мустафи, iншого виходу у нас нема: ти ж бачиш, як стереже
нас Мурад-ага.
- Треба усунути його!
- Я згоден з тобою. Але зробимо це руками iнших...
- Як?
- То моя турбота. А зараз - хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто вже
сьогоднi, нас ждуть немалi випробування...
Галера м'яко пристала до кам'яного причалу. Першими на берег зiйшли
чаушi, за ними чотири капуджi звели Златку. Потiм iшов Мурад-ага попереду
цiлого загону сво©х людей, якi несли й охороняли зелену скриню з
коштовностями великого вiзира.
х зустрiли, попередженi посланцем Мурад-аги, чотири чаушi султана i
повели по кам'яних сходах до величезного палацу - султанського сералю, що
потопав у зеленi розкiшного приморського парку.
Ненко тихо пояснив Арсеновi:
- Лiворуч - мобейн, або селямлик, де живе султан. Праворуч - гарем. Мiж
ними, посерединi, де виднiються сходи до парадних дверей, - зал для
прийомiв. За ним - коридори, що сполучають обидва крила сералю. По той бiк
палацу - численнi служби: конюшнi, кухнi, пральнi, примiщення для
яничарiв-охоронцiв, чаушiв, слуг, рабiв i рабинь, внухiв i карликiв...
Там же - три двори, через якi султан ви©жджа в мiсто, а також кiлька
ворiт для господарчих потреб...
х завели до невелико© зали. Тут було порожньо.
- Передпокiй перед залом для прийомiв, - шепнув Ненко. - Зараз ми
побачимо самого султана, повiдомимо йому рарну звiстку... Слава аллаху, що
тепер не тi часи, коли чаушам за не© рубали голови!
В цю мить батаджi-нубiйцi вiдчинили високi дверi - i султанський
чауш-паша рушив попереду.
Ненко i Арсен, переступивши порiг, упали на колiна i, безперервно
кланяючись, поплазували до позолоченого трону, на якому возсiдав Магомет
Четвертий.
Попiд стiнами стояли найвищi сановники Порти - шейх уль-iс-лам, вiзирi,
головний привратник "дверей щастя", - перший внух, iмперський казнадар,
головний iнтендант, перший цирульник та ще рiзний люд з найближчого
оточення султана.
За чаушами ввели Златку, вбрану в розкiшний одяг i, як велiв звичай, з
великим декольте, непокритою головою i без серпанку на обличчi - адже вона
була гяурка-невiльниця, на яку не розповсюджувався закон корану.
Потiм Мурад-ага зi сво©ми капуджi внесли скриню i поставили посеред
зали.
Султан незворушно дивився на всi цi приготування. Його повне, злегка
жовтаве обличчя, обрамлене чорною бородою, було непроникне.
Коли капуджi, поставивши скриню, кланяючись, позадкували до дверей,
султан поглянув на Мурад-агу, що, розпластавшись, лежав на блискучiй
пiдлозi, спитав:
- Ти що за людина?
- Капуджi-ага великого вiзира, о падишах всесвiту, - пролепетав
переляканий Мурад-ага, пiдвiвши голову.
- Ти не потрiбен тут!
Мурад-ага, не пiдводячись, поплазував до дверей так швидко, мов був не
людиною, а ящiркою. Нарештi Магомет глянув на чаушiв.
- Кажiть, з чим прибули! - Голос його був крижаний: вiн уже знав про
поразку вiйська.
Ненко зробив кiлька крокiв, упав на колiна i простягнув сувiй
Кара-Мустафи. Чауш-паша передав його султану, а той - одному з вiзирiв, що
стояли обабiч трону.
- Читай! - наказав коротко.
Серед могильно© тишi падали, мов кам'янi брили, слова, якими великий
вiзир хотiв виправдатися перед султаном за страшну поразку.
Чим далi, тим бiльше хмурилися члени дивану, а Магомет у безсилому
гнiвi кусав губи. З листа вимальовувались не просто поразка i вiдступ, як
донесли чутки, - нi, це був погром, ганебна втеча, втрата половини вiйська
i майже всього обозу!
Такого нi султан, нi члени дивану не ждали.
Згадка про безмежну вiдданiсть i любов до "падишаха всесвiту", "тiнi
бога на землi", проявом чого подарунок невiльницi-красунi, ста
австрiйських полонянок iз вельможних родин, а також золота й iнших
коштовностей на кiлька мiльйонiв динарiв, викликали на устах султана й
вiзирiв зневажливу посмiшку.
А коли був прочитаний список умертвлених пашiв, найбiльш вiдомих
полководцiв iмперi©, по залу прокотився грiзний гул. Незважаючи на
присутнiсть султана, члени дивану - вiзирi - не могли стримати сво©х
почуттiв.
Магомет побагровiв. Люто блиснули його великi чорнi очi. Вiн схопився,
тупнув ногою, пiдняв руки вгору.
- О аллах! Ти покарав цю людину, скаламутивши ©й розумi Але покарав
недостатньо! © жде ще й суд земний! - Вiн звернувся до членiв дивану: -
Що вiдповiсти на цей лист Мустафи-пашi, достойнi вiзирi?
- Що скажуть чаушi про облогу Вiдня? Чи були вони свiдками ганебно©
втечi сераскера з поля бою? - спитав шейхуль-iслам. - Вислуха мо спочатку
очевидцiв...
- Гаразд, - погодився султан i, неуважно глянувши на Златку, кинув
коротко: - Виведiть дiвку!
Коли батаджi зачинили за переляканою, занiмiлою Златкою дверi, Ненко i
Арсен стали поряд i низько вклонилися.
- О великий повелителю правовiрних, - почав Ненко, - ми з Асеном-агою
були свiдками, учасниками й очевидцями облоги Вiдня i битви пiд Парканами.
- Чому Кара-Мустафа не взяв Вiдня? За два мiсяцi його можна було
зрiвняти з землею! - спитав султан.
- За два мiсяцi вiдбулися всього два генеральнi штурми, та й тi були
вiдбитi з великими втратами для нас.
- Сераскер не дозволяв бомбардувати мiсто, - вставив Арсен. - Якщо не
рахувати спалених самими ж австрiйцями передмiсть i зруйнованих кiлькох
будинкiв зразу ж за валами, то весь Вiдень залишився цiлий i
неушкоджений...
- Чому так? Не вистачало пороху чи бомб? - запитав головний iнтендант.
- I пороху, i бомб вистачило б, щоб зрiвняти з землею ще одне таке
мiсто, як Вiдень, - вiдповiв Арсен.
- То в чому ж причина?
Сераскер Мустафа-паша не дозволяв обстрiлювати розкiшнi будинки й
палаци, бо хотiв захопити Вiдень непошкодженим. Все вiйсько говорило, що
сераскер мрiяв стати iмператором на завойованих землях, а Вiдень зробити
сво ю столицею... Султан знову схопився на ноги. Люто вигукнув:
- Прокляття! Я наказав йому знищити столицю iмператора Леопольда, народ
покорити, а землi при днати до священно© iмперi© османiв! А вiн виношував
зовсiм iнший, злочинний замiр! Ця людина не ма права на життя!
- Нi, нi, не ма ! - дружно вiдгукнулися вiзирi. - Послати йому смертний
вирок! Шовковий шнурок! - зашелестiло в залi.
- Шовковий шнурок!
- Шовковий шнурок!
Султан на знак згоди кивнув головою.
- Принесiть срiбне блюдо!
Батаджi миттю внесли велике срiбне блюдо, на якому лежав тонкий, але
мiцний, довгий шовковий шнур з зеленими китицями по кiнцях. Подали
султановi.
Магомет пiдвiвся з трону, держачи на витягнутих руках плескате кругле
блюдо. Глянув пронизливим поглядом на чаушiв.
- Пiдiйдiть сюди! - I коли Арсен з Ненком, зiгнувшись, наблизились до
нього, сказав: - Сво ю правдивiстю i вiдданiстю ви заслужили мо довiр'я,
тому я доручаю вам вiдвезти цей мiй подарунок великому вiзировi i
сераскеру Мустафi-пашi!
Ненко взяв блюдо. Мовчки вклонився.
А султан звернувся до вiзирiв i радникiв:
- Всi накази Мустафи-пашi скасувати! Багатства, що зберiгаються в
Ейюбi, передати державнiй казнi! Iбрагiма-пашу та хана Селiм-Гiрея,
зiсланих на острiв Родос, звiльнити й привезти в Стамбул! Звiльнити також
вiд ув'язнення в Семивежному замку Юрiя Хмельницького i негайно, давши
йому надiйну варту на чолi з Азем-агою, послати на Укра©ну... За ним
пiдуть козаки... Ми повиннi в цi тяжкi хвилини зберегти за собою тi землi,
щоб з них у майбутньому, вiдповiдно приготувавшись, завдати смертельних
ударiв Москвi та Варшавi!
Арсен непомiтно скосив очi на Ненка. Мовляв, ти чув? Але той, держачи
перед собою блискучо-тьмяне блюдо, розмальоване по обiдку черню,
непорушне, мов закам'янiлий, дивився на султана - дотримувався ритуалу.
- Все©iдiть! Виконуйте мо© накази! - I Магомет, не дивлячись на
придворних, що зiгнулися в глибокому поклонi, зник у внутрiшнiх покоях
мобейну.
З вiд'©здом до Белграда нi Ненко, нi тим бiльше Арсен не поспiшали.
Вони випросили у гениш-ачераса, котрий мав дати ©м охоронний загiн, день
вiдпочинку пiсля виснажливо© подорожi до Стамбула. Цього, звичайно, було
мало, щоб знайти Златку i визволити ©©, тому друзi не гаяли часу.
З самого початку вони домовилися, що з подарунком султана Кара-Мустафi
по©де один Ненко. Арсен же, якщо пощастить визволити дiвчину, помчить з
нею спочатку в Болгарiю, де зустрiнеться з во водою Младеном, а потiм - на
Укра©ну. Якщо ж не пощастить вiдразу визволити, залишиться в Стамбулi i
шукатиме шляхiв до цього.
Ненко добре знав звича©, що панували в сералi. Пiдiйшовши до старого
батаджi-аги, зайнятого тим, що мирно спостерiгав з вiкна, як на даховi
конюшнi, настовбурчившись, б'ються горобцi, вiн поклав йому в долоню
золоту монету. Той глипнув на не© сонним оком i враз пожвавiшав.
Вклонився.
- Я до ваших послуг, чауш-ага.
- Менi потрiбно знати, куди повели дiвчину, яку Мурад-ага привiз вiд
великого вiзира Мустафи-пашi.
- Я бачив цю дiвчину... Дуже красива дiвчина, ефендi.
- Куди ж ©© повели i хто?
- Повели в гарем... А от хто саме - не розiбрав. Ненко витягнув з
кишенi ще одного золотого. У батаджi пожадливо блиснули очi.
- Чекайте, чекайте, зда ться, я пригадую... О аллах, дай пам'ятi!
Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджi-ага мiцно затис
©© в кулацi.
- О!- вигукнув радiсно. - Пригадав! © взяв внух Са©д... I передав
кальфi Марiам, а та повела у свiй да©ре... А чого ефендi цiкавиться тi ю
дiвчиною? - Батаджi-ага посмiхнувся, але очi його дивилися допитливо й
холодно.
Ненко витягнув ще одного золотого i опустив у кишеню батаджi-аги.
Суворо сказав:
- Батаджi-ага, краще одержувати в подарунок золото, нiж залiзо! Ти мене
зрозумiв? Ми тебе не зна мо, ти нас не бачив... Той вклонився, молитовне
склав руки.
- Зрозумiв, ефендi. Хай менi випечуть розжареним прутом очi, якщо я вас
бачив, i хай вiдрiжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово!
Аллах свiдок, що я кажу правду!
Отже, стало вiдомо, де знаходиться Златка. Це так втiшило Арсена, що,
коли вони залишилися з Ненком на самотi, вiн обняв його i поцiлував.
- Ти просто чародiй! Три золотих - i ми вже зна мо, де шукати Златку!
Той охолодив його запал.
- Це - найлегше... Важко буде вирвати ©© звiдти, а ще важче - уникнути
погонi, якщо вона буде.
- З чого ж ми почнемо? Ненко задумався.
- Поки видно, треба якось сповiстити Златку, щоб була напоготовi. Друге
- придбати коней i одяг. Трет - нiчлiг у Стамбулi. Бо увечерi i вночi всi
ворота мiста зачиненi - не ви©деш...
- Тодi не гаймо часу! - заспiшив Арсен. - Я в усьому покладаюсь на
тебе. I допомагатиму тобi шаблею i пiстолем!
Вони вийшли з палацу на протилежний вiд моря бiк, i тiльки тут, з
висоти парадного входу. Арсен побачив справжнiй розмiр сералю.
Скiльки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з
безконечною кiлькiстю рiзних добудов, дверей, ганкiв... До нього примикали
двори - три бiля мобейну i декiлька бiля гарему, - захаращенi
найрiзноманiтнiшими будiвлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для
яничарiв, слуг i рабiв, лазнями, примiщеннями для карет i возiв... Всюди
сновигали слуги, в'©жджали i ви©жджали верхiвцi та вiзники, чувся людськiй
гомiн, кiнське iржання, ослиний рев...
Це було цiле мiсто! В ньому постiйно мешкало двi або три тисячi
чоловiк, а вдень, враховуючи службовцiв, придворних та вiльнонайманих
слуг, що жили за межами сералю i тiльки працювали тут, - близько чотирьох
тисяч...
Вони пiшли дворами i задвiрками вздовж гарему. Нiхто не зупиняв ©х.
Батаджi- внухи, що стояли бiля численних дверей, байдуже дивилися на
яничарiв сонними очима... З декiлькох вiкон з цiкавiстю виглянули
гарненькi личка дiвчат. За котрим же Златка?
- Ми повиннi пiти на ризик, - сказав Ненко. - Не хотiлося нi в кого
питати, де двiр кальфи Марiам, але, видно, доведеться... Однак для цього
мусимо змiнити свою зовнiшнiсть i дещо придбати.
Арсен зiтхнув i на знак згоди кивнув головою.
На другий денii, уранцi, коли до сералю потягнулися валки ви-зiв iз
городиною, фруктами, м'ясом, печеним хлiбом, борошном, рибою та iншими
припасами, у ворота гарему в'©хав запряжений добрими кiньми критий вiз, на
передку якого сидiв старий бородатий турок, тримаючи в руках ремiннi
вiжки. З-за його спини виглядала така ж стара, як i вiн, висока худа
туркеня в темному вбраннi, з опущеною чадрою, крiзь яку виднiлися тiльки
очi.
- Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де менi знайти кальфу Марiам?
- прошамкотiв вiзник, звертаючись до високого безбородого внуха, що
поволi, опустивши голову, брiв двором.
Той байдуже махнув тонкою жiночою рукою.
- дь далi, старий... Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхiд до
да©ре кальфи Марiам...
- Спасибi, дорогенький. - I вiзник вiжками торкнув коней:Но-но!
Вiз пiд'©хав до лазнi - велико© похмуро© будiвлi, майже зi всiх бокiв
обкладено© дровами, - i зупинився. З нього злiзла туркеня i, коливаючись
на старечих ногах, поволi пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував
©й руку. У напiвтемному коридорi ©© зупинив внух.
- Бабцю, тобi до кого?
- До кальфи Марiам, синку, - прокаркала хрипким голосом стара. -
Привезла дещо для не© i для ©© дiвчаток... Покажи, де ©х знайти!
- Ось сюди, бабцю. - внух провiв ©© в кiнець коридора. - Тут ©©
кiмната...
- Спасибi, синку... Хай береже тебе аллах!
Стара штовхнула дверi i ввiйшла у чимале примiщення з широким
загратованим вiкном. Попiд стiнами стояли вузькi канапи, покритi килимами,
обкованi залiзними вiзерунчастими пластинами скринi. Посерединi -
низенький, до колiн, круглий стiл, на якому стояла велика миска з паруючим
пловом та високий глек iз шербетом.
На канапах, пiдiбравши ноги, сидiли дiвчата i голодними очима дивилися,
як дебела пишнотiла молодиця, не звертаючи на них нiяко© уваги, рукою
виловлювала з плову найбiльшi шматки м'яса i запихала собi в рот.
- Кальфа Марiам? - спитала стара. - Хай береже тебе аллах!
- Авжеж. А тобi чого треба? З чим прийшла? - невдоволено вiдповiла
кальфа, ковтаючи черговий кусень. - Бачиш - невчасно... У нас якраз
снiданок.
- Прошу вибачення, кальфа-ефендi, - вклонилася стара. - Я почекаю, якщо