Страница:
рiчки, напо©мо коней, пустимо ©х попастися i там поговоримо...
Арсен стьобнув коня i риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над
срiблястим плесом рiчки схилилися ряснi, тiнистi верби.
- Ось тут ми i поговоримо, друзi, - сказав вiн, коли всi спiшилися,
напо©ли коней i пустили ©х, стриножених, пастися. - Бо тут ми ма мо
розстатися...
- Як то розстатися? - здивувався Спихальський. - Хiба ми далi ©демо не
разом?
- Нi, пане Мартине, ми з Ненком ма мо повернути на Немирiв, панi Ванда
- з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандру те до Львова...
- Холера ясна! - розлютився Спихальський. - Як ти хитромудро розсудив,
Арсене! А на якiй пiдставi, прошу пана? Я мчав iз Львова, як навiжений,
для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить,
намислив уже по-сво му? Га?.. Нi, братику, так не буде, слово гонору!..
Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином
Спихальським, пся крев!
Вiн стукав шаблею, пирхав, мов кiт, i лаявся, мов перекупка на базарi.
Налякана, прибита горем, Вандзя знiтилась i ховалася за Арсена. Ненко
iронiчно усмiхався, а невисокий, але мiцно збитий Новак стояв осторонь, i
з його обличчя не зникав вираз подиву, бо вiн, видно, i досi не мiг
дотямити, якi стосунки зв'язують шляхтича Спихальського i цих не то
яничарiв, не то козакiв.
- Пане Мартине, заспокойся, - примирливо мовив Арсен. - Сiдаймо кружка
ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хлiб та все, що
у нас до хлiба, i мирно, ладком побалака мо.
Вiн розiслав у тiнi, пiд вербою, широку попону, вийняв сухi турецькi
коржi та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак
додав окра ць хлiба та шматок солонини. I Спихальський, побачивши ©жу,
замовк.
Всi враз вiдчули, як зголоднiли.
Деякий час панувала тиша. Чулося тiльки голосне плямкання Спихальського
та форкання коней, якi з насолодою хрумкали соковиту траву.
З рiчки повiяв легенький прохолодний вiтерець, остуджував розгарячiлi
тiла подорожнiх.
Коли снiданок було закiнчено. Арсен сказав:
- Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти
хочеш?
- Кари на горло! - знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. - I
хай я буду песiй син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з
Ненком на перешкодi, я вже зняв би з цих бiлих плечей тоту голову, голову
змi©, голову горгони, пiдступно© зрадницi!
- Ясно, - сказав Арсен i повернувся до Вандзi. - А що скаже панi
Вандзя? Чому вона втекла вiд свого богом даного чоловiка? Куди вона
простувала? Хто ©© надоумив так зробити? I якого листа вона несла з
собою?.. Все, панi, розкажiть! Нiчого не приховуючи.
Вандзя несмiливо глянула на чотирьох чоловiкiв, якi оточували ©©, трохи
довше затримала погляд на побуряковiлому обличчi Спихальського i тихо
почала розповiдати.
- Коли я виходила за пана Мартина замiж, то справдi кохала його. Але
дуже скоро пересвiдчилась, що вiн холодний до мене i почав задивлятися на
нашу сусiдку, панi Зосю, дружину пана Ястржембського...
- Кгм, кгм, - закашлявся Спихальський i опустив очi.
- Я вiдплатила йому тим же...
- О небо! - вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
- I хоча я зовсiм не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому
позалицятися до мене.
- Коли б я знав, я убив би тебе ще тодi! - рявкнув Спихальський. - Так
усе перекрутити! Мо гаряче кохання видати за холоднiсть!.. I кому
дозволила залицятися до себе! На кого промiняла мене! На того зманiженого,
бридкого слимака! Тьфу!
- Дiтей у нас з паном Мартином не було, а тому коли вiн несподiвано
зник...
- Зник!.. Люди, ви чу те? Вона каже - зник! Але ж я обороняв Кам'янець
i був узятий турками, шляк би ©х трафив, у полон!
- Я зосталася зовсiм одинокою, - вела далi Вандзя, не звертаючи уваги
на ©дкi реплiки Спихальського. - Я не знала, де себе подiти, до кого
прихилитися.
- Можна повiрити!
- А потiм трапилося найгiрше: напали татари, схопили мене i затягли аж
у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за домiвкою, за рiдною землею,
ладна була на крилах летiти на свою ойчизну...
- I скоро втiшилася... В обiймах у салтана, пся крев! - Спихальський
знову затремтiв вiд гнiву i схопився за шаблю. Але Арсен притримав його
руку.
- Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажiть далi, панi.
- А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею...
- Холера ясна! - не стримався нещасний пан Мартин.
- А коли у мене народилося двiйко синiв - Алi та Ахмет...
- Ви чу те?.. Прокляття!
- ...мурза забув про свiй гарем i звав мене не iнакше як коханою, сво ю
диною ханум, ненею його синiв, якi пiсля нього стануть салтанами! I хоч
серце мо ще рвалося на батькiвщину, хоч у снах я майже кожно© ночi бачила
свiй рiдний край i сво©х людей, я поволi починала звикати до думки, що
батько мо©х синiв - мiй чоловiк, хата мо©х синiв - моя хата, а батькiвщина
мо©х синiв - моя батькiвщина...
- Матка боска, що тiльки каже ця жiнка! - Пан Мартин уперiщив
кулачищами по травi так, що аж берег здригнувся. - Та вона тричi заслужила
собi смертi!
- А коли пiдросли мо© синочки, коли ©хнi рожевi вустонька лепетали
нiжне словечко "ненька", коли ©хнi рученята не тiльки шукали мо © пазухи,
а й обвивали мою шию, я зрозумiла, що на свiтi така любов, до яко© не
можуть дорiвнятися нiякi iншi любовi, - материнська любов!..
Спихальський похилив голову, мовчав.
А Вандзя пiсля паузи вела далi:
- Однак недовго втiшалася я дiтьми. Одного ясного лiтнього дня напали
козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителiв, а тих, хто не встиг
втекти в гори, забрали в полон... Нi, я не кажу, що стала полонянкою у
запорожцiв. Вони вважали, що визволили мене з неволi агарянсько©. I я
разом з усiма поверталася на рiдну землю... В походi я зустрiла свого
колишнього чоловiка... Але люта туга за дiтьми, яких, я певна, врятував
мiй чоловiк, салтан, точила менi серце... Мо© ноги несли мене все далi i
далi, на Укра©ну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до мо©х
маленьких беззахисних сирiток, якi день i нiч стояли передi мною в мо©й
уявi, простягали до мене рученята i кликали до себе... Чи ж могла я не
повернутися назад?..
- Нещасна, - зiтхнув Спихальський.
- Менi допомiг полковник Яненченко, наш сусiд, якому я вiдкрила свою
та мницю. Вiн дав менi листа до каведжi в Кам'янцi, щоб той перепровадив
мене в Крим...
- Прокляття! - заревiв Спихальський, почувши таку несподiвану для нього
новину. - Я уб'ю його!
- Тепер ви все зна те, панове, - тихо прошепотiла Вандзя. - Чим же я
завинила перед паном Мартином? Хiба тим, що люблю сво©х дiтей?
Вона замовкла i низько похилила русокосу голiвку. Всi теж мовчали.
Тiльки Спихальський люто сопiв.
Тихо шелестiло на вербах листя. З голубо© високостi усмiхалося i землi,
i людям, i всьому живому золоте сонечко. З рiчки повiвало при мною
прохолодою i гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що
неподалiк розкинувся попiд горою, долинало заспокiйливе кування зозулi.
Всi мимоволi вслухалися в те кування, i нiхто не наважувався порушувати
тишi, бо кожному хотiлося дiзнатися, а скiльки ж рокiв наку сива зозуля?
Чи довго топтати ряст на цiй широкiй, милiй землi?
Та ось зозуля замовкла, i знову настала дзвiнка тиша.
Арсен пiдвiв голову i, нi до кого не звертаючись, повторив у задумi
останнi слова Вандзi:
- Справдi, чим же завинила ця жiнка? Хiба тим, що любить сво©х дiтей i
хоче бачити ©х?
Спихальський похилив голову i довго мовчав. По тому, як з його грудей
виривалося тихе зiтхання i все менше i менше посiпувався вус, видно було,
що буря в його душi почала вщухати.
Нарештi вiн поволi пiдвiв голову.
- Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбiльш помiркована
i справедлива людина... I серце ма ш добре... За що i люблю тебе, як
брата... Тож хай ця жiнка... iде... куди хоче... Аби з мо©х очей!.. Але,
клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на мо му шляху, то... -
голос його загримiв i враз обiрвався.
Спихальський замовк.
Арсен поклав руку йому на плече.
- Зрозумiло, Мартине... Вона з нами по©де до Немирова, а звiдти - куди
захоче. - I повернувся до Ванди:- Iдiть, панi, збирайтеся в дорогу, а в
нас тут ще буде чоловiча розмова...
Коли Ванда пiдвелася i вiдiйшла, Арсен тихо сказав:
- Ну от, з цим покiнчено... А тепер, пане Мартине, i ви, пане Новак,
дивiться сюди... - Вiн вийняв з кишенi папiр i подав Новаковi. - Пан,
зда ться, розумi по-турецькому, хай прочита i для пана Мартина...
Новак прочитав i переклав листа.
- Стонайдцять дзяблiв! - вигукнув Спихальський. - Що це означа .
Арсене? Чий це лист? Як вiн потрапив до тебе?
- Я вiдiбрав його у Вандзi...
- Невже це полковник Яненченко?..
- Так, це вiн пише кам'янецькому пашi. Вiн пропону йому свою допомогу
у взяттi Львова... Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйознiше, нiж
зрада панi Вандзi!
- А так, це набагато серйознiше, побий мене перун! Що ж будемо робити?
- Нам треба негайно мчати до Львова, - сказав Новак.
- Так. Я вiддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, -
погодився Арсен. - А вiн уже зватиме, як розквитатися iз зрадником!
- Але ж, друзi, я не думав повертатися до Львова! - вигукнув
Спихальський. - Тепер менi нема чого там робити - нi у Львовi, нi в
Круглику!.. Я гадав, що по©ду з тобою. Арсене... В Укра©ну!
- Друже мiй, - Арсен обняв його за плечi, - я був би дуже радий разом з
тобою прибути до нас додому. Всi мо© теж щиро вiтали б тебе... Як сина i
як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога
далека i небезпечна, а листа обов'язково потрiбно довезти i передати
безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйознi речi!
- Я розумiю.
- А до нас ти, гадаю, не забаришся?
- Ще б пак!
- Ну от, коли затужиш дуже, при©зди, друже мiй! Дверi мо © хати, якщо
вона у мене буде, завжди вiдчиненi. А серце - також! - I Арсен тричi
навхрест почоломкався зi Спихальським.
9
Полковник Яненченко ступив через порiг i, лiвою рукою притримуючи
шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
- Кликали, ясновельможний пане?
- Так, пане Ян, - вiдповiв Яблоновський, пильно вдивляючись у мiцно
збиту, кремезну постать полковника. - Проходь, сiдай. -Маю до тебе пильну
розмову.
Яненченко окинув бистрим поглядом простору кiмнату. Обабiч столу сидiло
двое - Спихальський i Новак. Щось вiдразу не сподобалося полковниковi у
виразi облич цих шляхтичiв, але вiн не мiг зрозумiти, що саме, а тому
зразу вiдмахнувся од тривожно© думки, що гнiтила його з часу вiд'©зду панi
Вандзi.
- Слухаю, ласкавий пане, - сказав вiн, сiдаючи на дзиглик i ставлячи
мiж колiньми шаблю.
Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне.
Холоднi голубi очi уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лицi, i
вiд того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку
пильну справу ма до нього?
- Як живеться-ведеться пановi у Львовi? - запитав Яблоновський.
- Спасибi, добре.
- Нiхто не притiсня i не обража тут пана?
- Дякувати боговi, нiхто.
- Чому ж полковник за притулок i щедрiсть його мосцi короля польського,
а також за мою ласку платить чорною невдячнiстю? Яненченко вiдчув, як у
нього похололо пiд серцем.
- Як розумiти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав,
перехилився через стiл i тицьнув майже пiд самий нiс Яненченковi невеличку
цидулку, в якiй той миттю впiзнав свого листа кам'янецькому пашi.
- Пан впiзна свою руку? - грiзно спитав Яблоновський. Яненченко зблiд.
У ротi раптом пересохло. Тепер йому стало зрозумiло, чому во вода покликав
його до себе в такий непiдходящий для аудi нцi© час i чому не сподобались
йому вiдверто ворожi погляди Спихальського i Новака. Але полковник не
думав одразу здаватися.
- Пан гетьман жарту ? - здивувався Яненченко. - Адже то написано
по-турецькому!
- Це тiльки засвiдчу , що в особi полковника ми ма мо хитрого i
розумного ворога, який зна не тiльки польську, росiйську мови та латинь,
а й турецьку. -Сподiваюся, що пан полковник буде розумний до кiнця i не
змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобiв допиту.
- Ясновельможний пане, я не розумiю, в чому ви обвинувачу те мене! -
вигукнув Яненченко, пiдвiвшись iз дзиглика.
- У зрадi, пане! - з притиском сказав Яблоновський. - В тому, що ви
хотiли здати Львiв туркам!
- Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
- Вигадка? - Яблоновський iронiчно усмiхнувся. - Я теж хотiв би вiрити,
що це тiльки чиясь вигадка, бо пригрiв у Львовi i взяв на королiвську
службу пана я. Однак докази такi, що я не маю нi найменшого сумнiву в
правдивостi ©х!
- Докази? Хотiв би я ©х почути або побачити!
- Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани Спихальський i
Новак, вони щойно повернулися з Кам'янця, де бачили панi Ванду
Спихальську. Рятуючи сво життя, жiнка розповiла, вiд кого одержала лист.
- Я повторюю - це наклеп!
- Слiдство з'ясу все, i ви матимете змогу на судi довести свою
невиннiсть. А зараз дозвольте вашу шаблю!
Спихальський i Новак стали обабiч полковника, який тремтячими руками
вiдстебнув вiд пояса шаблю i поклав на стiл перед во водою.
- Вiдведiть його в темницю, панове! Та поставте кмiтливих вартових!
ЗАПОВIТ КОШОВОГО
1
Нi того лiта, нi взимку Кара-Мустафа не напав на Ки©в. Несподiвано
становище Туреччини ускладнилося: Австрiя, Венецiя та нiмецькi князiвства
оголосили хрестовий похiд проти Османсько© iмперi©. Папа Iнокентiй XI
примусив католицьку Польщу при днатися до цi © коалiцi©, i хоча Рiч
Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними вiйнами та
шляхетськими мiжусобицями, король Ян Собеський вiв з Австрi ю трактат про
вза модопомогу i зобов'язався виставити сорок тисяч вiйська. Тому
Кара-Мустафа почав готуватися до велико© вiйни на заходi. До того ж
запорожцi спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували вiдбудованi
яничарами фортецi в гирлi Днiпра, що мали стати опорними базами туркiв.
Виснаженi й розоренi багаторiчними вiйнами, Росiя та Лiвобережна
Укра©на здобули нарештi на деякий час передишку, Самой-лович, влада якого
вiдтепер сягала тiльки на Лiвобережжя та Ки©в з невеликою територi ю на
захiд та пiвдень вiд нього, обмеженою рiчками Iрпенем та Стугною,
доукомплектовував сво© порiдiлi полки i посилав тисячi грабарiв на
будiвництво оборонних споруд у Ки вi.
Пiсля невдалого походу на Лiвобережжя Юрiй Хмельницький нiкуди бiльше
не потикався з Немирова. Та й у самому Немировi вiдчував себе, як на
вулканi. Все лiто й осiнь на Подiллi вибухали повстання. Загони
запорожцiв, посланi Сiрком, пiднiмали людей на боротьбу проти
турецько-татарських загарбникiв та ненависного запроданця Юрiя
Хмельницького.
Тiльки з настанням зими повстання почали затухати. Лютi морози i
глибокi снiги змусили повстанцiв згорнути бойовi дi©: запорожцi потягнули
на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
Арсен та Роман разом iз Палi вим загоном гасали по Надднiстрянщинi,
Подiллю, не раз навiдувалися та мно в Немирiв до Младена та Ненка,
приносили запорожцям цiннi вiдомостi про туркiв i татар, про ©хнi намiри,
про Юрiя Хмельницького, але нiде i нi вiд кого не змогли добути жодного
достовiрного слова про Златку i Стеху. Дiвчата як у воду канули, ©хнiй
слiд губився, як вони думали, в Криму, серед невiльникiв салтана Газi-бея.
Друзi поривалися знову в Крим, але пiсля походу запорожцiв на кримське
ханство та пониззя Днiпра всi шляхи для них туди були вiдрiзанi. Сiрко теж
нiчого не мiг придумати, щоб допомогти козакам. Тiльки навеснi вiн
повiдомив Арсеновi, що готу ться росiйське посольство в Бахчисарай для
мирних переговорiв з турками i ханом, i обiцяв посприяти, щоб Арсена було
включено до складу посольства як товмача, а Романа - як джуру. Козаки
тiльки й жили цi ю надi ю.
2
Взимку Iван Сiрко вiдчув, що сили його починають швидко танути, але з
Сiчi не ви©здив. Повсякденнi турботи про укрiплення фортецi, про
будiвництво нових човнiв i лагодження старих, про виготовлення пороху,
селiтри та збро© i ще десятки рiзних великих i дрiбних клопотiв тримали
його на ногах. Вiн змарнiв, погано спав, вiдчував нехiть до ©жi. Сiчовi
лiкарi i знахарi по©ли його настоями i наварами трав i корiння, та це не
допомагало. Пiсля великодня кошовий вiдчув себе так погано, що залишив Сiч
i поселився в Грушiвцi, сво му хуторi, на березi Днiпра.
Одного дня - це було першого серпня - гонець передав Палi вi, Арсеновi
i Романовi наказ кошового негайно прибути в Грушiвку. В Арсена тьохнуло
серце - невже гетьман погодився включити ©х у склад посольства?
До Грушiвки десять верст, i козаки промчали ту вiдстань швидко.
Залишивши стриножених коней на лузi, вони пiднялися нагору, до хутора, i
зупинилися на подвiр'©, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з
лози i обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
- Кошовий на пасiцi, - сказав вiн.
Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до
Днiпра, i попростували стежкою до невелико© чепурно© хатини. За нею, попiд
горою сiрiли вулики-дуплянки. В полуденнiй сонячнiй тишi густо пахло медом
i вощиною. Гули бджоли.
Бiля хатини, пiд розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим
полумисками зi смаженою рибою, локшиною, стiльниками з медом, сидiв гурт
старшин i значних козакiв. У головi столу, на дощаному тапчанi, опираючись
гострими лiктями на високо збитi подушки, напiвлежав Сiрко. Перед ним
стояли миска iз свiжими стiльниками, в яких iскрився молодий запашний мед,
i кухоль узвару.
Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув вiд жалю. Що з ним сталося!
Замiсть кремезно© постатi - немiчний скелет, обтягнутий пожовтiлою
зморшкуватою шкiрою. Замiсть блиску в очах - пригаслий, байдужий погляд...
Прибулi привiталися.
- Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сiрко
пожвавiшав, уздрiвши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
- Iди сюди, голубе!
Арсен пiдiйшов, сiв на тапчан. Сiрко обняв його i, слабкою рукою
притягнувши до себе, поцiлував у щоку.
- Радий бачити тебе, синку... Маю звiстку з Батурина: по©деш товмачем з
московським посольством стольника Тяпкiна в Бахчисарай. Тож зможеш там
дiзнатися щось певне про наречену i сестру...
- Спасибi, батьку.
- Ну, йди... Сiдайте до столу. Пригощайтеся, друзi. А потiм поговоримо.
Пiдiйшло ще кiлька козакiв, старшин. Сiли, випили по чарцi слив'янки,
побажавши Сiрковi доброго здоров'я, i взялися до ©жi. Кошовий не ©в i не
пив - тiльки припрошував iнших. Джура налив у чарки знову. Та всi, мов
змовившись, тiльки пригубили i поставили назад. Чекали розмови з кошовим,
вiдчуваючи, що вона буде i важливою, i останньою в його життi.
Вiдкинувши голову на подушку. Сiрко мовчки дивився на сво©х побратимiв,
i нiхто не здогадувався, якi думи борознять його чоло. Вiн переводив
погляд з одного на другого, нiби прицiнювався, хто чого вартий. Тут i Iван
Стягайло, i Iван Рiг, i Андрiй Могила, i Самусь, i Абазин, i Iскра, i
Палiй... I ще добрих три десятки значних козакiв, вiдомих не тiльки на
Сiчi, а й по всiй Укра©нi.
Врештi обiд скiнчився. Старшини поклали ложки, подякували господаревi
за хлiб-сiль.
- На здоров'я, друзi, - тихо проказав Сiрко i глянув на джуру. Той
пiдвiв кошового, намостив йому пiд спину кiлька подушок. Сiрко перевiв дух
i промовив - знову тихо, але якось урочисто:
- Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися...
Назавжди... Навiки... Козаки загули.
- Що ти, батьку! Бог з тобою! - замахав руками Iван Стягайло. - Ми
сподiва мося, що ти видужа ш i ще не раз поведеш нас на супостатiв!
Сiрко кволо усмiхнувся.
- Нi, браття, я не тiшу себе такою надi ю. Днi мо© полiченi, i щербата
з косою вже сто©ть на мо му порозi... Та я не боюся ©©. Звик... Бо не раз
i не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив i жив! I
рясту потоптав доволi, i кровi пролив чимало, i горiлочки попив досхочу...
Тож пора i честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сiдла
пересiдати в човен Ха-рона...
Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й
справдi старому кошовому три чисницi до смертi.
- Та й грiхи сво© пора спокутувати...
- Опам'ятайся, Iване! Якi грiхи у праведника! - вигукнув Метелиця.
- Який же я праведник? Скiльки душ погубив. Хоч i вороги, а все ж
люди... Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповiдатися прийшов
перед вами, а прощатися... А коли проща шся з найближчими людьми, з якими
довгi роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати ©м щось
найважливiше, най-заповiтнiше, чого не ма ш права не сказати, забрати з
собою в могилу...
- Ми слуха мо тебе, батьку, - промовили козаки.
Сiрко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
- Я знаю, звичайно, що мо© слова - не закон для вас, що ви будете дiяти
i чинити по-сво му... Так велося споконвiку, так вестиметься i далi,
скiльки буде свiта-сонця на землi... Та деякi речi, якихнев вичита ш нi
в якiй книжцi, деякi знання, якi здобуваються не школi, а в життi, про
це якраз я й хотiв би з вами поговорити перед смертю...
- Ми слуха мо, батьку.
- Живемо ми, друзi мо©, в дуже тяжкий час. Вiтчизна наша лежить у
ру©нах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбiгся у
пошуках затишку й хлiба. Десятки тисяч людей з правого берега за цi роки
переселилися на Лiвобережжя, на Донець i Оскiл - аж до Воронежа. Дике
поле, що вiдокремлювало нас вiд ворогiв, поширшало, родючi поля заросли
тирсою i буркуном. Дiйшло до того, що калмицький хан посила послiв до
султана, щоб той вiддав йому землi мiж Днiпром i Днiстром для випасання
табунiв. Кримська i Буджацька орди почувають себе на Правобережжi
господарями. I ми сто©мо перед загрозою навiки втратити цi землi... Тому
заповiдаю вам - i далi, як споконвiку, мужньо стояти супроти ясирникiв,
звiдки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель iз рук, поки
кривавi чамбули розгулюють по наших степах...
Всi мовчали, суворi й пригнiченi. Нi для кого сказане Сiрком не було
та мницею, але слова старого кошового, мовленi на смертному одрi, кожному
здавалися i вагомими, i болючими i навiки закарбовувалися в серцях.
На пасiцi стояла тепла лiтня тиша. Тiльки чулося безперервне трудiвниче
гудiння бджiл та шемрання вiтерцю у верховiттях дерев.
Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
- Я вже казав - Правобережжя знелюднiло... Самойлович, дбаючи передусiм
про свою владу й прибутки, не вiдпуска колишнiх втiкачiв з Правобережжя,
якi в час во нного лихолiття знайшли притулок на лiвому березi, назад, на
©хнi дiдизни. Виника загроза, що цi землi будуть заселенi кимось iншим.
Тож, вiдбиваючи ясирникiв, думайте i над тим, щоб знову заселити той край
i зберегти його для нащадкiв наших... А це можна зробити тiльки тодi, коли
там буде вiйськова сила, яка захищатиме народ. Iз шiстнадцяти козацьких
полкiв, що були на Правобережжi при Богдановi, тепер не лишилося
жодного... Я вже послав туди Палiя, Самуся, Iскру i Абазина з невеликими
загонами запорожцiв... Тож хай кiш допомага ©м i збро ю, i порохом, i
оливом, i людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике дiло.
Поклянiться, що Сiч завжди буде для них опорою i притулком в тяжкий час!
Що Сiч завжди допомагатиме - явно чи та мно, - цим наставленим мною
полковникам у ©хнiх многотрудних дiяннях по вiдродженню правого берега!
- Клянемося! - хором вiдповiли старшини i значнi козаки.
- Чув я, що турки ставлять мiднi слупи на Подiллi i в Карпатах, роблять
новий кордон, вiдтинаючи добрячий шмат землi нашо©, щоб навiки при днати
©© до султанських володiнь... I для мене, i для вас усiх не та мниця, що
шляхта ще мiцно трима в сво©х руках Волинь i Галичину i не губить надi©
коли-небудь заволодiти знову Правобережжям i всi ю Укра©ною... I досi, як
i за Богдана, зi всiх бокiв нам тiсно... Тож, браття, диний наш порятунок
- Москва! Тiльки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лiвобережжя i
Ки©в вiд винищення i повно© загибелi. Досвiд пiдказу , що в тих тяжких
обставинах, що склалися для нашого народу, диним вiрним союзником i
братом був i народ росiйський... Ви можете сказати, а хiба не
московський во вода Ромодановський завдав тебе в Сибiр?.. Так, вiдповiм я.
Вiн. Це вiн з намови Самойловича забив мене в кайдани, i я волочив ©х аж
на далекий Iртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звiдти
через пiвроку, то не одна i не двi, а сотнi росiйських селянських родин
давали менi притулок i дiлилися зi мною, може, останньою скибкою хлiба. Бо
не один i не два, а тисячi московських стрiльцiв поклали сво© голови разом
з нашими козаками в Чигиринi i на Бужинському полi, захищаючи свою i нашу
свободу. Ось що головне в нашiй дружбi i в наших вза минах! I на цьому
повиннi стояти ми всi!.. Тiльки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати
народ укра©нський вiд поголовного винищення, вiд остаточно© загибелi, яку
приготували для нього найлютiшi вороги його! На цьому повинна i далi
стояти Сiч! Якщо вона схибить, то завдасть непоправно© шкоди i собi, i
всьому народовi...
- Розумi мо, батьку! Розумi мо! - загули козаки.
- А щодо Юрка Хмельницького i Кара-Мустафи, то знайте - на сьогоднi це
найлютiшi i найнебезпечнiшi вороги нашi. I я заповiдаю вам боротися з ними
до останнього! I чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
- Будемо боротися, батьку! Не сумнiвайся! - за всiх проказав тихо, але
твердо Палiй.
- Арсене, сину мiй, - раптом звернувся кошовий до Звенигори, - i
Кара-Мустафу, i Юраська нелегко i непросто дiстати... Тому я покладаю
особливi надi© на тебе, на твою спритнiсть i твiй розум... Там, де не
зможе пройти козацький кiнь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш
ти... Розумi ш мене?
- Розумiю, батьку, - похилив голову перед умираючим Арсен, вiдчуваючи,
як гiркий клубок здушив горло. - Зроблю все, що зможу...
- Амiнь! - прошепотiв Сiрко стомлено. - Тож iз цим покiнчено...
Лиша ться сказати ще одне: хотiв би я знати, кому ви вручите пiсля мене
булаву кошового?
Всi мовчали. Запитання було несподiване i серйозне. А також зачiпало
iнтереси бiльшостi присутнiх тут старшин, бо хто ж iз них не мрiяв
побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала
необмежену владу над багатотисячним вiйськом?
- Хай це тебе не турбу , Iване, - сказав пiсля тривало© мовчанки
Арсен стьобнув коня i риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над
срiблястим плесом рiчки схилилися ряснi, тiнистi верби.
- Ось тут ми i поговоримо, друзi, - сказав вiн, коли всi спiшилися,
напо©ли коней i пустили ©х, стриножених, пастися. - Бо тут ми ма мо
розстатися...
- Як то розстатися? - здивувався Спихальський. - Хiба ми далi ©демо не
разом?
- Нi, пане Мартине, ми з Ненком ма мо повернути на Немирiв, панi Ванда
- з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандру те до Львова...
- Холера ясна! - розлютився Спихальський. - Як ти хитромудро розсудив,
Арсене! А на якiй пiдставi, прошу пана? Я мчав iз Львова, як навiжений,
для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить,
намислив уже по-сво му? Га?.. Нi, братику, так не буде, слово гонору!..
Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином
Спихальським, пся крев!
Вiн стукав шаблею, пирхав, мов кiт, i лаявся, мов перекупка на базарi.
Налякана, прибита горем, Вандзя знiтилась i ховалася за Арсена. Ненко
iронiчно усмiхався, а невисокий, але мiцно збитий Новак стояв осторонь, i
з його обличчя не зникав вираз подиву, бо вiн, видно, i досi не мiг
дотямити, якi стосунки зв'язують шляхтича Спихальського i цих не то
яничарiв, не то козакiв.
- Пане Мартине, заспокойся, - примирливо мовив Арсен. - Сiдаймо кружка
ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хлiб та все, що
у нас до хлiба, i мирно, ладком побалака мо.
Вiн розiслав у тiнi, пiд вербою, широку попону, вийняв сухi турецькi
коржi та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак
додав окра ць хлiба та шматок солонини. I Спихальський, побачивши ©жу,
замовк.
Всi враз вiдчули, як зголоднiли.
Деякий час панувала тиша. Чулося тiльки голосне плямкання Спихальського
та форкання коней, якi з насолодою хрумкали соковиту траву.
З рiчки повiяв легенький прохолодний вiтерець, остуджував розгарячiлi
тiла подорожнiх.
Коли снiданок було закiнчено. Арсен сказав:
- Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити... Чого ти
хочеш?
- Кари на горло! - знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. - I
хай я буду песiй син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з
Ненком на перешкодi, я вже зняв би з цих бiлих плечей тоту голову, голову
змi©, голову горгони, пiдступно© зрадницi!
- Ясно, - сказав Арсен i повернувся до Вандзi. - А що скаже панi
Вандзя? Чому вона втекла вiд свого богом даного чоловiка? Куди вона
простувала? Хто ©© надоумив так зробити? I якого листа вона несла з
собою?.. Все, панi, розкажiть! Нiчого не приховуючи.
Вандзя несмiливо глянула на чотирьох чоловiкiв, якi оточували ©©, трохи
довше затримала погляд на побуряковiлому обличчi Спихальського i тихо
почала розповiдати.
- Коли я виходила за пана Мартина замiж, то справдi кохала його. Але
дуже скоро пересвiдчилась, що вiн холодний до мене i почав задивлятися на
нашу сусiдку, панi Зосю, дружину пана Ястржембського...
- Кгм, кгм, - закашлявся Спихальський i опустив очi.
- Я вiдплатила йому тим же...
- О небо! - вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.
- I хоча я зовсiм не була закохана в одн'ого пана, я дозволила йому
позалицятися до мене.
- Коли б я знав, я убив би тебе ще тодi! - рявкнув Спихальський. - Так
усе перекрутити! Мо гаряче кохання видати за холоднiсть!.. I кому
дозволила залицятися до себе! На кого промiняла мене! На того зманiженого,
бридкого слимака! Тьфу!
- Дiтей у нас з паном Мартином не було, а тому коли вiн несподiвано
зник...
- Зник!.. Люди, ви чу те? Вона каже - зник! Але ж я обороняв Кам'янець
i був узятий турками, шляк би ©х трафив, у полон!
- Я зосталася зовсiм одинокою, - вела далi Вандзя, не звертаючи уваги
на ©дкi реплiки Спихальського. - Я не знала, де себе подiти, до кого
прихилитися.
- Можна повiрити!
- А потiм трапилося найгiрше: напали татари, схопили мене i затягли аж
у Крим... Я тяжко страждала, побивалася за домiвкою, за рiдною землею,
ладна була на крилах летiти на свою ойчизну...
- I скоро втiшилася... В обiймах у салтана, пся крев! - Спихальський
знову затремтiв вiд гнiву i схопився за шаблю. Але Арсен притримав його
руку.
- Заспокойся, пане Мартине! Будь же лицарем!.. Кажiть далi, панi.
- А що я мала робити? Я була рабою... Наложницею...
- Холера ясна! - не стримався нещасний пан Мартин.
- А коли у мене народилося двiйко синiв - Алi та Ахмет...
- Ви чу те?.. Прокляття!
- ...мурза забув про свiй гарем i звав мене не iнакше як коханою, сво ю
диною ханум, ненею його синiв, якi пiсля нього стануть салтанами! I хоч
серце мо ще рвалося на батькiвщину, хоч у снах я майже кожно© ночi бачила
свiй рiдний край i сво©х людей, я поволi починала звикати до думки, що
батько мо©х синiв - мiй чоловiк, хата мо©х синiв - моя хата, а батькiвщина
мо©х синiв - моя батькiвщина...
- Матка боска, що тiльки каже ця жiнка! - Пан Мартин уперiщив
кулачищами по травi так, що аж берег здригнувся. - Та вона тричi заслужила
собi смертi!
- А коли пiдросли мо© синочки, коли ©хнi рожевi вустонька лепетали
нiжне словечко "ненька", коли ©хнi рученята не тiльки шукали мо © пазухи,
а й обвивали мою шию, я зрозумiла, що на свiтi така любов, до яко© не
можуть дорiвнятися нiякi iншi любовi, - материнська любов!..
Спихальський похилив голову, мовчав.
А Вандзя пiсля паузи вела далi:
- Однак недовго втiшалася я дiтьми. Одного ясного лiтнього дня напали
козаки, спалили Ак-Мечеть, повбивали багатьох жителiв, а тих, хто не встиг
втекти в гори, забрали в полон... Нi, я не кажу, що стала полонянкою у
запорожцiв. Вони вважали, що визволили мене з неволi агарянсько©. I я
разом з усiма поверталася на рiдну землю... В походi я зустрiла свого
колишнього чоловiка... Але люта туга за дiтьми, яких, я певна, врятував
мiй чоловiк, салтан, точила менi серце... Мо© ноги несли мене все далi i
далi, на Укра©ну, в Польщу, а душа моя рвалася назад, у Крим, до мо©х
маленьких беззахисних сирiток, якi день i нiч стояли передi мною в мо©й
уявi, простягали до мене рученята i кликали до себе... Чи ж могла я не
повернутися назад?..
- Нещасна, - зiтхнув Спихальський.
- Менi допомiг полковник Яненченко, наш сусiд, якому я вiдкрила свою
та мницю. Вiн дав менi листа до каведжi в Кам'янцi, щоб той перепровадив
мене в Крим...
- Прокляття! - заревiв Спихальський, почувши таку несподiвану для нього
новину. - Я уб'ю його!
- Тепер ви все зна те, панове, - тихо прошепотiла Вандзя. - Чим же я
завинила перед паном Мартином? Хiба тим, що люблю сво©х дiтей?
Вона замовкла i низько похилила русокосу голiвку. Всi теж мовчали.
Тiльки Спихальський люто сопiв.
Тихо шелестiло на вербах листя. З голубо© високостi усмiхалося i землi,
i людям, i всьому живому золоте сонечко. З рiчки повiвало при мною
прохолодою i гостро-терпким запахом лепехи та водоростей. З гаю, що
неподалiк розкинувся попiд горою, долинало заспокiйливе кування зозулi.
Всi мимоволi вслухалися в те кування, i нiхто не наважувався порушувати
тишi, бо кожному хотiлося дiзнатися, а скiльки ж рокiв наку сива зозуля?
Чи довго топтати ряст на цiй широкiй, милiй землi?
Та ось зозуля замовкла, i знову настала дзвiнка тиша.
Арсен пiдвiв голову i, нi до кого не звертаючись, повторив у задумi
останнi слова Вандзi:
- Справдi, чим же завинила ця жiнка? Хiба тим, що любить сво©х дiтей i
хоче бачити ©х?
Спихальський похилив голову i довго мовчав. По тому, як з його грудей
виривалося тихе зiтхання i все менше i менше посiпувався вус, видно було,
що буря в його душi почала вщухати.
Нарештi вiн поволi пiдвiв голову.
- Арсене, я давно вже переконався, що серед нас ти найбiльш помiркована
i справедлива людина... I серце ма ш добре... За що i люблю тебе, як
брата... Тож хай ця жiнка... iде... куди хоче... Аби з мо©х очей!.. Але,
клянусь ойцем, якщо вона знову стане коли-небудь на мо му шляху, то... -
голос його загримiв i враз обiрвався.
Спихальський замовк.
Арсен поклав руку йому на плече.
- Зрозумiло, Мартине... Вона з нами по©де до Немирова, а звiдти - куди
захоче. - I повернувся до Ванди:- Iдiть, панi, збирайтеся в дорогу, а в
нас тут ще буде чоловiча розмова...
Коли Ванда пiдвелася i вiдiйшла, Арсен тихо сказав:
- Ну от, з цим покiнчено... А тепер, пане Мартине, i ви, пане Новак,
дивiться сюди... - Вiн вийняв з кишенi папiр i подав Новаковi. - Пан,
зда ться, розумi по-турецькому, хай прочита i для пана Мартина...
Новак прочитав i переклав листа.
- Стонайдцять дзяблiв! - вигукнув Спихальський. - Що це означа .
Арсене? Чий це лист? Як вiн потрапив до тебе?
- Я вiдiбрав його у Вандзi...
- Невже це полковник Яненченко?..
- Так, це вiн пише кам'янецькому пашi. Вiн пропону йому свою допомогу
у взяттi Львова... Як бачиш, пане Мартин, це набагато серйознiше, нiж
зрада панi Вандзi!
- А так, це набагато серйознiше, побий мене перун! Що ж будемо робити?
- Нам треба негайно мчати до Львова, - сказав Новак.
- Так. Я вiддам вам цього листа, передайте його Яблоновському, -
погодився Арсен. - А вiн уже зватиме, як розквитатися iз зрадником!
- Але ж, друзi, я не думав повертатися до Львова! - вигукнув
Спихальський. - Тепер менi нема чого там робити - нi у Львовi, нi в
Круглику!.. Я гадав, що по©ду з тобою. Арсене... В Укра©ну!
- Друже мiй, - Арсен обняв його за плечi, - я був би дуже радий разом з
тобою прибути до нас додому. Всi мо© теж щиро вiтали б тебе... Як сина i
як брата. Але зараз ти мусиш супроводжувати пана Новака. Адже дорога
далека i небезпечна, а листа обов'язково потрiбно довезти i передати
безпосередньо в руки гетьмана. Йдеться про дуже серйознi речi!
- Я розумiю.
- А до нас ти, гадаю, не забаришся?
- Ще б пак!
- Ну от, коли затужиш дуже, при©зди, друже мiй! Дверi мо © хати, якщо
вона у мене буде, завжди вiдчиненi. А серце - також! - I Арсен тричi
навхрест почоломкався зi Спихальським.
9
Полковник Яненченко ступив через порiг i, лiвою рукою притримуючи
шаблю, щоб не бряжчала, шанобливо вклонився.
- Кликали, ясновельможний пане?
- Так, пане Ян, - вiдповiв Яблоновський, пильно вдивляючись у мiцно
збиту, кремезну постать полковника. - Проходь, сiдай. -Маю до тебе пильну
розмову.
Яненченко окинув бистрим поглядом простору кiмнату. Обабiч столу сидiло
двое - Спихальський i Новак. Щось вiдразу не сподобалося полковниковi у
виразi облич цих шляхтичiв, але вiн не мiг зрозумiти, що саме, а тому
зразу вiдмахнувся од тривожно© думки, що гнiтила його з часу вiд'©зду панi
Вандзi.
- Слухаю, ласкавий пане, - сказав вiн, сiдаючи на дзиглик i ставлячи
мiж колiньми шаблю.
Яблоновський мовчав. Його худорляве гордовите обличчя було непроникне.
Холоднi голубi очi уважно вивчали кожну рисочку на полковниковому лицi, i
вiд того Яненченку ставало трохи моторошно. Чого покликав гетьман? Яку
пильну справу ма до нього?
- Як живеться-ведеться пановi у Львовi? - запитав Яблоновський.
- Спасибi, добре.
- Нiхто не притiсня i не обража тут пана?
- Дякувати боговi, нiхто.
- Чому ж полковник за притулок i щедрiсть його мосцi короля польського,
а також за мою ласку платить чорною невдячнiстю? Яненченко вiдчув, як у
нього похололо пiд серцем.
- Як розумiти слова пана коронного гетьмана? Яблоновський рвучко встав,
перехилився через стiл i тицьнув майже пiд самий нiс Яненченковi невеличку
цидулку, в якiй той миттю впiзнав свого листа кам'янецькому пашi.
- Пан впiзна свою руку? - грiзно спитав Яблоновський. Яненченко зблiд.
У ротi раптом пересохло. Тепер йому стало зрозумiло, чому во вода покликав
його до себе в такий непiдходящий для аудi нцi© час i чому не сподобались
йому вiдверто ворожi погляди Спихальського i Новака. Але полковник не
думав одразу здаватися.
- Пан гетьман жарту ? - здивувався Яненченко. - Адже то написано
по-турецькому!
- Це тiльки засвiдчу , що в особi полковника ми ма мо хитрого i
розумного ворога, який зна не тiльки польську, росiйську мови та латинь,
а й турецьку. -Сподiваюся, що пан полковник буде розумний до кiнця i не
змусить нас вдаватися до недостойних шляхетського стану засобiв допиту.
- Ясновельможний пане, я не розумiю, в чому ви обвинувачу те мене! -
вигукнув Яненченко, пiдвiвшись iз дзиглика.
- У зрадi, пане! - з притиском сказав Яблоновський. - В тому, що ви
хотiли здати Львiв туркам!
- Це неправда! Це чиясь зла вигадка!
- Вигадка? - Яблоновський iронiчно усмiхнувся. - Я теж хотiв би вiрити,
що це тiльки чиясь вигадка, бо пригрiв у Львовi i взяв на королiвську
службу пана я. Однак докази такi, що я не маю нi найменшого сумнiву в
правдивостi ©х!
- Докази? Хотiв би я ©х почути або побачити!
- Далеко за тим ходити не треба... Ось перед вами пани Спихальський i
Новак, вони щойно повернулися з Кам'янця, де бачили панi Ванду
Спихальську. Рятуючи сво життя, жiнка розповiла, вiд кого одержала лист.
- Я повторюю - це наклеп!
- Слiдство з'ясу все, i ви матимете змогу на судi довести свою
невиннiсть. А зараз дозвольте вашу шаблю!
Спихальський i Новак стали обабiч полковника, який тремтячими руками
вiдстебнув вiд пояса шаблю i поклав на стiл перед во водою.
- Вiдведiть його в темницю, панове! Та поставте кмiтливих вартових!
ЗАПОВIТ КОШОВОГО
1
Нi того лiта, нi взимку Кара-Мустафа не напав на Ки©в. Несподiвано
становище Туреччини ускладнилося: Австрiя, Венецiя та нiмецькi князiвства
оголосили хрестовий похiд проти Османсько© iмперi©. Папа Iнокентiй XI
примусив католицьку Польщу при днатися до цi © коалiцi©, i хоча Рiч
Посполита була на той час вкрай виснажена безперервними вiйнами та
шляхетськими мiжусобицями, король Ян Собеський вiв з Австрi ю трактат про
вза модопомогу i зобов'язався виставити сорок тисяч вiйська. Тому
Кара-Мустафа почав готуватися до велико© вiйни на заходi. До того ж
запорожцi спустошили Крим, а восени дощенту зруйнували вiдбудованi
яничарами фортецi в гирлi Днiпра, що мали стати опорними базами туркiв.
Виснаженi й розоренi багаторiчними вiйнами, Росiя та Лiвобережна
Укра©на здобули нарештi на деякий час передишку, Самой-лович, влада якого
вiдтепер сягала тiльки на Лiвобережжя та Ки©в з невеликою територi ю на
захiд та пiвдень вiд нього, обмеженою рiчками Iрпенем та Стугною,
доукомплектовував сво© порiдiлi полки i посилав тисячi грабарiв на
будiвництво оборонних споруд у Ки вi.
Пiсля невдалого походу на Лiвобережжя Юрiй Хмельницький нiкуди бiльше
не потикався з Немирова. Та й у самому Немировi вiдчував себе, як на
вулканi. Все лiто й осiнь на Подiллi вибухали повстання. Загони
запорожцiв, посланi Сiрком, пiднiмали людей на боротьбу проти
турецько-татарських загарбникiв та ненависного запроданця Юрiя
Хмельницького.
Тiльки з настанням зими повстання почали затухати. Лютi морози i
глибокi снiги змусили повстанцiв згорнути бойовi дi©: запорожцi потягнули
на Запорожжя, а селяни розбрелися по селах та хуторах.
Арсен та Роман разом iз Палi вим загоном гасали по Надднiстрянщинi,
Подiллю, не раз навiдувалися та мно в Немирiв до Младена та Ненка,
приносили запорожцям цiннi вiдомостi про туркiв i татар, про ©хнi намiри,
про Юрiя Хмельницького, але нiде i нi вiд кого не змогли добути жодного
достовiрного слова про Златку i Стеху. Дiвчата як у воду канули, ©хнiй
слiд губився, як вони думали, в Криму, серед невiльникiв салтана Газi-бея.
Друзi поривалися знову в Крим, але пiсля походу запорожцiв на кримське
ханство та пониззя Днiпра всi шляхи для них туди були вiдрiзанi. Сiрко теж
нiчого не мiг придумати, щоб допомогти козакам. Тiльки навеснi вiн
повiдомив Арсеновi, що готу ться росiйське посольство в Бахчисарай для
мирних переговорiв з турками i ханом, i обiцяв посприяти, щоб Арсена було
включено до складу посольства як товмача, а Романа - як джуру. Козаки
тiльки й жили цi ю надi ю.
2
Взимку Iван Сiрко вiдчув, що сили його починають швидко танути, але з
Сiчi не ви©здив. Повсякденнi турботи про укрiплення фортецi, про
будiвництво нових човнiв i лагодження старих, про виготовлення пороху,
селiтри та збро© i ще десятки рiзних великих i дрiбних клопотiв тримали
його на ногах. Вiн змарнiв, погано спав, вiдчував нехiть до ©жi. Сiчовi
лiкарi i знахарi по©ли його настоями i наварами трав i корiння, та це не
допомагало. Пiсля великодня кошовий вiдчув себе так погано, що залишив Сiч
i поселився в Грушiвцi, сво му хуторi, на березi Днiпра.
Одного дня - це було першого серпня - гонець передав Палi вi, Арсеновi
i Романовi наказ кошового негайно прибути в Грушiвку. В Арсена тьохнуло
серце - невже гетьман погодився включити ©х у склад посольства?
До Грушiвки десять верст, i козаки промчали ту вiдстань швидко.
Залишивши стриножених коней на лузi, вони пiднялися нагору, до хутора, i
зупинилися на подвiр'©, перед чималою хатою, над якою курився виплетений з
лози i обмазаний рудою глиною широкий димар. З хати вийшов джура кошового.
- Кошовий на пасiцi, - сказав вiн.
Козаки пройшли садом, спустилися в затишну улоговину, що вела до
Днiпра, i попростували стежкою до невелико© чепурно© хатини. За нею, попiд
горою сiрiли вулики-дуплянки. В полуденнiй сонячнiй тишi густо пахло медом
i вощиною. Гули бджоли.
Бiля хатини, пiд розлогою старою липою, за довгим столом, заставленим
полумисками зi смаженою рибою, локшиною, стiльниками з медом, сидiв гурт
старшин i значних козакiв. У головi столу, на дощаному тапчанi, опираючись
гострими лiктями на високо збитi подушки, напiвлежав Сiрко. Перед ним
стояли миска iз свiжими стiльниками, в яких iскрився молодий запашний мед,
i кухоль узвару.
Побачивши кошового. Арсен мало не скрикнув вiд жалю. Що з ним сталося!
Замiсть кремезно© постатi - немiчний скелет, обтягнутий пожовтiлою
зморшкуватою шкiрою. Замiсть блиску в очах - пригаслий, байдужий погляд...
Прибулi привiталися.
- Чолом, батьку кошовий! Чолом уславленому товариству! Сiрко
пожвавiшав, уздрiвши Арсена. Поманив його до себе пальцем.
- Iди сюди, голубе!
Арсен пiдiйшов, сiв на тапчан. Сiрко обняв його i, слабкою рукою
притягнувши до себе, поцiлував у щоку.
- Радий бачити тебе, синку... Маю звiстку з Батурина: по©деш товмачем з
московським посольством стольника Тяпкiна в Бахчисарай. Тож зможеш там
дiзнатися щось певне про наречену i сестру...
- Спасибi, батьку.
- Ну, йди... Сiдайте до столу. Пригощайтеся, друзi. А потiм поговоримо.
Пiдiйшло ще кiлька козакiв, старшин. Сiли, випили по чарцi слив'янки,
побажавши Сiрковi доброго здоров'я, i взялися до ©жi. Кошовий не ©в i не
пив - тiльки припрошував iнших. Джура налив у чарки знову. Та всi, мов
змовившись, тiльки пригубили i поставили назад. Чекали розмови з кошовим,
вiдчуваючи, що вона буде i важливою, i останньою в його життi.
Вiдкинувши голову на подушку. Сiрко мовчки дивився на сво©х побратимiв,
i нiхто не здогадувався, якi думи борознять його чоло. Вiн переводив
погляд з одного на другого, нiби прицiнювався, хто чого вартий. Тут i Iван
Стягайло, i Iван Рiг, i Андрiй Могила, i Самусь, i Абазин, i Iскра, i
Палiй... I ще добрих три десятки значних козакiв, вiдомих не тiльки на
Сiчi, а й по всiй Укра©нi.
Врештi обiд скiнчився. Старшини поклали ложки, подякували господаревi
за хлiб-сiль.
- На здоров'я, друзi, - тихо проказав Сiрко i глянув на джуру. Той
пiдвiв кошового, намостив йому пiд спину кiлька подушок. Сiрко перевiв дух
i промовив - знову тихо, але якось урочисто:
- Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися...
Назавжди... Навiки... Козаки загули.
- Що ти, батьку! Бог з тобою! - замахав руками Iван Стягайло. - Ми
сподiва мося, що ти видужа ш i ще не раз поведеш нас на супостатiв!
Сiрко кволо усмiхнувся.
- Нi, браття, я не тiшу себе такою надi ю. Днi мо© полiченi, i щербата
з косою вже сто©ть на мо му порозi... Та я не боюся ©©. Звик... Бо не раз
i не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив i жив! I
рясту потоптав доволi, i кровi пролив чимало, i горiлочки попив досхочу...
Тож пора i честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сiдла
пересiдати в човен Ха-рона...
Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й
справдi старому кошовому три чисницi до смертi.
- Та й грiхи сво© пора спокутувати...
- Опам'ятайся, Iване! Якi грiхи у праведника! - вигукнув Метелиця.
- Який же я праведник? Скiльки душ погубив. Хоч i вороги, а все ж
люди... Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповiдатися прийшов
перед вами, а прощатися... А коли проща шся з найближчими людьми, з якими
довгi роки ходив крутими шляхами-дорогами, то хочеться сказати ©м щось
найважливiше, най-заповiтнiше, чого не ма ш права не сказати, забрати з
собою в могилу...
- Ми слуха мо тебе, батьку, - промовили козаки.
Сiрко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
- Я знаю, звичайно, що мо© слова - не закон для вас, що ви будете дiяти
i чинити по-сво му... Так велося споконвiку, так вестиметься i далi,
скiльки буде свiта-сонця на землi... Та деякi речi, якихнев вичита ш нi
в якiй книжцi, деякi знання, якi здобуваються не школi, а в життi, про
це якраз я й хотiв би з вами поговорити перед смертю...
- Ми слуха мо, батьку.
- Живемо ми, друзi мо©, в дуже тяжкий час. Вiтчизна наша лежить у
ру©нах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбiгся у
пошуках затишку й хлiба. Десятки тисяч людей з правого берега за цi роки
переселилися на Лiвобережжя, на Донець i Оскiл - аж до Воронежа. Дике
поле, що вiдокремлювало нас вiд ворогiв, поширшало, родючi поля заросли
тирсою i буркуном. Дiйшло до того, що калмицький хан посила послiв до
султана, щоб той вiддав йому землi мiж Днiпром i Днiстром для випасання
табунiв. Кримська i Буджацька орди почувають себе на Правобережжi
господарями. I ми сто©мо перед загрозою навiки втратити цi землi... Тому
заповiдаю вам - i далi, як споконвiку, мужньо стояти супроти ясирникiв,
звiдки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель iз рук, поки
кривавi чамбули розгулюють по наших степах...
Всi мовчали, суворi й пригнiченi. Нi для кого сказане Сiрком не було
та мницею, але слова старого кошового, мовленi на смертному одрi, кожному
здавалися i вагомими, i болючими i навiки закарбовувалися в серцях.
На пасiцi стояла тепла лiтня тиша. Тiльки чулося безперервне трудiвниче
гудiння бджiл та шемрання вiтерцю у верховiттях дерев.
Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
- Я вже казав - Правобережжя знелюднiло... Самойлович, дбаючи передусiм
про свою владу й прибутки, не вiдпуска колишнiх втiкачiв з Правобережжя,
якi в час во нного лихолiття знайшли притулок на лiвому березi, назад, на
©хнi дiдизни. Виника загроза, що цi землi будуть заселенi кимось iншим.
Тож, вiдбиваючи ясирникiв, думайте i над тим, щоб знову заселити той край
i зберегти його для нащадкiв наших... А це можна зробити тiльки тодi, коли
там буде вiйськова сила, яка захищатиме народ. Iз шiстнадцяти козацьких
полкiв, що були на Правобережжi при Богдановi, тепер не лишилося
жодного... Я вже послав туди Палiя, Самуся, Iскру i Абазина з невеликими
загонами запорожцiв... Тож хай кiш допомага ©м i збро ю, i порохом, i
оливом, i людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике дiло.
Поклянiться, що Сiч завжди буде для них опорою i притулком в тяжкий час!
Що Сiч завжди допомагатиме - явно чи та мно, - цим наставленим мною
полковникам у ©хнiх многотрудних дiяннях по вiдродженню правого берега!
- Клянемося! - хором вiдповiли старшини i значнi козаки.
- Чув я, що турки ставлять мiднi слупи на Подiллi i в Карпатах, роблять
новий кордон, вiдтинаючи добрячий шмат землi нашо©, щоб навiки при днати
©© до султанських володiнь... I для мене, i для вас усiх не та мниця, що
шляхта ще мiцно трима в сво©х руках Волинь i Галичину i не губить надi©
коли-небудь заволодiти знову Правобережжям i всi ю Укра©ною... I досi, як
i за Богдана, зi всiх бокiв нам тiсно... Тож, браття, диний наш порятунок
- Москва! Тiльки вона збройною рукою врятувала нещодавно Лiвобережжя i
Ки©в вiд винищення i повно© загибелi. Досвiд пiдказу , що в тих тяжких
обставинах, що склалися для нашого народу, диним вiрним союзником i
братом був i народ росiйський... Ви можете сказати, а хiба не
московський во вода Ромодановський завдав тебе в Сибiр?.. Так, вiдповiм я.
Вiн. Це вiн з намови Самойловича забив мене в кайдани, i я волочив ©х аж
на далекий Iртиш. Та не в цьому, браття, суть! Бо коли я повертався звiдти
через пiвроку, то не одна i не двi, а сотнi росiйських селянських родин
давали менi притулок i дiлилися зi мною, може, останньою скибкою хлiба. Бо
не один i не два, а тисячi московських стрiльцiв поклали сво© голови разом
з нашими козаками в Чигиринi i на Бужинському полi, захищаючи свою i нашу
свободу. Ось що головне в нашiй дружбi i в наших вза минах! I на цьому
повиннi стояти ми всi!.. Тiльки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати
народ укра©нський вiд поголовного винищення, вiд остаточно© загибелi, яку
приготували для нього найлютiшi вороги його! На цьому повинна i далi
стояти Сiч! Якщо вона схибить, то завдасть непоправно© шкоди i собi, i
всьому народовi...
- Розумi мо, батьку! Розумi мо! - загули козаки.
- А щодо Юрка Хмельницького i Кара-Мустафи, то знайте - на сьогоднi це
найлютiшi i найнебезпечнiшi вороги нашi. I я заповiдаю вам боротися з ними
до останнього! I чим швидше згинуть вони, тим краще для народу нашого!
- Будемо боротися, батьку! Не сумнiвайся! - за всiх проказав тихо, але
твердо Палiй.
- Арсене, сину мiй, - раптом звернувся кошовий до Звенигори, - i
Кара-Мустафу, i Юраська нелегко i непросто дiстати... Тому я покладаю
особливi надi© на тебе, на твою спритнiсть i твiй розум... Там, де не
зможе пройти козацький кiнь, де не поможе козацька шабля, там пройдеш
ти... Розумi ш мене?
- Розумiю, батьку, - похилив голову перед умираючим Арсен, вiдчуваючи,
як гiркий клубок здушив горло. - Зроблю все, що зможу...
- Амiнь! - прошепотiв Сiрко стомлено. - Тож iз цим покiнчено...
Лиша ться сказати ще одне: хотiв би я знати, кому ви вручите пiсля мене
булаву кошового?
Всi мовчали. Запитання було несподiване i серйозне. А також зачiпало
iнтереси бiльшостi присутнiх тут старшин, бо хто ж iз них не мрiяв
побувати коли-небудь кошовим, потримати в руках булаву, що давала
необмежену владу над багатотисячним вiйськом?
- Хай це тебе не турбу , Iване, - сказав пiсля тривало© мовчанки