Малик Владимир. Тайний посол

бочку горiлки на сiчовому майданi для голоти, знаючи, що на радi сво©м
криком вона може пiдтримати його.
Такою була ця людина, вiд яко© в значнiй мiрi зараз залежало Арсенове
майбутн . Вiн дуже добре знав Стягайла i сам, i з розповiдей Метелицi,
тому й потерпав, iдучи з друзями до вiйськово© канцелярi©.
На стук у дверi почулося гучне: "Ввiйдiть!"
Чотири козаки ступили до свiтлицi i, одвiсивши поклони, зупинилися бiля
порога. Стягайло сидiв за столом i читав книгу. Арсен здалеку впiзнав
"Синопсис" Iпокентiя Гiзеля, архiмандрита Ки во-Печерсько© лаври i
професора Кисво-Могилянського колегiуму. Ця книжка з'явилася рокiв п'ять
чи шiсть тому i вiдразу набула широкого розголосу на Укра©нi i по всiй
Росi©, бо була першим пiдручником з вiтчизняно© iсторi©. Арсен сам
захоплювався нею.
Вiдклавши книжку вбiк i знявши з широкого сiдлоподiбного носа маленькi
окуляри в залiзнiй оправi, Стягайло уважно оглянув козакiв, розправив
довгого густого вуса i прогув, як у бочку:
- Здоровi були, молодцi! З чим прийшли? Арсен виступив наперед i
розповiв про напад татар на Лубенщину, про знищення хутора i втрату сiм'©.
- То чого ж ти хочеш, козаче?
- Я хочу визволити сво©х рiдних, вони, напевне, в Корсунi...
- Гм, чим же я можу допомогти?
- Дозвольте, батьку, набрати охочих... та спорядити ©х припасами з
вiйськово© казни.
- Он як! - Стягайло наморщив лоба. В очах промайнув неспокiй. - Ти,
козаче, дума ш, що говориш?.. Хiба я можу без згоди на те, царя або
гетьмана самочинно розпочинати похiд супроти туркiв? Це ж може викликати
велику вiйну!
Збентежений Звенигора розвiв руками: вiдповiдь наказного отамана
здалася йому резонною. Але тут втрутився Семен Гурко.
- Батьку кошовий, з якого це часу на похiд супроти споконвiчних ворогiв
наших потрiбен дозвiл? - сказав вiн. - Тим бiльше, що з турками i татарами
у нас ще нема мирного договору...
Стягайло з подивом витрiщився на незнайомця.
- Ти хто? Я щось не пригадую твого обличчя...
- Семен Гурко, абшитований козак Нiжинського полку.
- Гм, а з якого це часу абшитований козак з Лiвобережжя указу
кошовому, що вiн ма робити? - перекривив Стягайло Гурка.
- Я не указую. Я тiльки висловлюю подив...
- Подив можеш висловлювати у себе на печi, а не перед кошовим! Кожен
зайда буде повчати мене!
- Сьогоднi я зайда, а завтра стану запорожцем. З тим i прибув сюди...
- От як станеш, тодi я й говоритиму з тобою! Тiльки таких
великорозумних у нас i сво©х досить - не зна мо, куди дiвати. Це була
пряма погроза. Та Гурко пропустив ©© повз вуха.
- Не будемо сперечатися, батьку кошовий. Адже ми прибули не для того...
Я гадаю, що у вiдповiдь на напад гетьман сам пошле вiйсько на правий
берег, щоб покарати Юрася, i не матиме нiчого проти того, щоб якась сотня
запорожцiв взяла участь у тому походi... Нам треба всього лиш порох, оливо
та хлiб або сухарi. Невже Сiч пропустить нагоду трохи пошарпати татарськi
чамбули, що, прикриваючись iменем Юрася Хмельниченка, гуляють по
Правобережжю, як у себе дома?
- Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму дiло, - уперто стояв
на сво му Стягайло.
- Хто зна, хто зна, - з викликом i легкою iронi ю в голосi сказав
Гурко.
- Ти занадто самовпевнений, козаче, - нагнувши буйволячу шию i
наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. - Але ми й не таким роги
обламували!
- Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з'ясовувати, хто з нас
розумнiший, - втрутився Арсен, стримуючи гнiв, що закипав у серцi. - Ми
прийшли по допомогу... Але якщо наше невлад, то ми iз сво©м назад!..
Пробачте, що потурбували... Ходiмо, друзi!
- Ходiть здоровi!.. I ось мо тобi останн слово, козаче. Ти сам чи з
друзями можеш ©хати куди хочеш - у Корсунь, у Канiв чи хоч самому чортовi
на рогиi Але споряджати за кошт Сiчi вiйськову експедицiю, щоб визволити
тво©х рiдних, я не дозволю!.. У нас i без того мало припасiв. А хлiба та
сухарiв майже зовсiм нема . Сидимо на саламасi... Ось так!
Козаки мовчки вклонилися i вийшли.
- Пся крев! - вилаявся Спихальський, сходячи з ганку. - Упiймали
облизня, прошу пана!
- Справдi, не сподiвалися на таке, - озвався глухо Роман. - Що ж будемо
робити, братове?
- По©ду до Сiрка на хутiр! - рiшуче сказав Звенигора. - Невже старий
вiдмовить менi?
- дь. Арсене! дь не гаючись! - пiдтримав друга Спихальський. - А ми
тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша... дь!
Арсен мовчки кивнув головою, i друзi попростували до куреня.
Пiсля обiду Переяславський курiнь завирував, як роздратований вулик. До
сiчового товариства приймали Семена Гурка.
Звичайно прийом проходив тихо-мирно. Новоприбулого молодика або й
досвiдченого городового козака, який бажав вступити до запорозького
товариства, курiнний отаман питав, чи добровiльно вiн вступа до сiм'©
славних лицарiв вiйська Запорозького i чи згоден слухатися сво©х отаманiв.
Коли неофiт казав, що добровiльно i що буде слухатись усiх отаманiв, його
питали, як вiн прозива ться. Саме - як прозива ться або як хотiв би
прозиватися, бо справжн прiзвище заносилося тiльки до ре стру, а якщо
новак з тих або iнших причин не хотiв, щоб там фiгурувало його прiзвище,
то заносилось лише прiзвисько. Ця традицiя установилася ще тодi, коли
покрiпаченi селяни, якi тiкали на Запорожжя вiд панiв, не хотiли, щоб
навiть тут ©х знали пiд ©хнiми справжнiми прiзвищами, щоб пановi чи
урядовцям короля, коли б вони виявили втiкача, можна було сказати, що це
не той, кого вони розшукують, що це зовсiм iнша людина, навiть прiзвище у
не© iнше... Якщо ж прiзвиська не було, то спостережливi
вигадники-запорожцi тут же на ходу придумували його, найчастiше пiдмiчаючи
яку-не-будь рису вдачi чи зовнiшностi новоспеченого козака. "Хай буде
Рябоштаномi"- гукав хтось, натякаючи на рябi штани новоприбулого. Або: "Та
вiн глухий, мов тетеря, тож хай Тетерею i прозива ться!" Так i
записували... З цi © хвилини новачок ставав запорожцем. Якщо вiн був
юнаком або ж людиною, зовсiм необiзнаною з вiйськовою справою, то його
називали молодиком i прикрiпляли до старого бувалого козака, який рокiв за
два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею i списом, стрiляти
влучно з рушницi, пiстоля, гакiвницi та гармати, копати шанцi, ставити
похiдний табiр з возiв, ©здити на конi, майструвати чайки та плавати на
них i ще безлiч бiльших чи Менших справ, якi мав умiти запорожець.
Звичайно, робилося це не даром. Молодик мусив слугувати "батьковi" та
вiдпрацьовувати на зимiвнику, тобто в господарствi свого учителя. Правда,
iнодi траплялися i такi учителi-безкорисливцi, як старий Метелиця, котрi
за науку не вимагали нiчого, крiм кухля горiлки та поваги... Якщо ж це був
досвiдчений во©н, то вiн вiдразу вливався до складу запорожцiв, курiнь
приймав його в свою сiм'ю як рiвного.
Однак сьогоднi традицiя порушилась.
Коли Семен Гурко пiдiйшов до гурту сивовусих козакiв i, вiбiбнившись,
як належить, попросився до Переяславського куреня, наказний курiнний
отаман Могила, призначений на той час, поки Стягайло буде наказним
кошовим, сказав:
- Чоловiче, я не проти... Як кажуть, про мене, Семене... Але краще
буде, коли ми покличемо кошового. Чогось вiн на тебе зуб ма ... Правда, за
нашими звичаями ми можемо прийняти тебе i без кошового, та коли вiн хоче
сам побувати на курiннiй радi, то не личить перечити отамановi Тим бiльше
що вiн наш курiнний... I послав молодика по Стягайла.
Слова Могили непри мно вразили Гурка. Отже, кошовий уже встиг
переговорити за нього iз значними козаками куреня, вiд яких передусiм
залежить його доля. Гм, злопам'ятний чоловiк i, зда ться, невеликого
розуму. Чекати довелося недовго. Червоний вiд морозу та вiд кухля мiцного
меду, який вiн любив вживати до обiду, Стягайло привiтався, скинув кожуха
i сiв до столу.
- Ну, що тут? - запитав похмуро.
- Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, - сказав Могила.
- Новачок? Хто ж це? - Стягайло зробив вигляд, що не помiча Гурка.
Гурко вклонився, виступив наперед.
- Це, батьку, я.
- А-а, це ти... Нiжинський козак... Як же тебе звати?
- Семен Гурко.
- Скiльки рокiв ма ш?
- За сорок звернуло.
- A y вiйську скiльки?
- Двадцять.
- Ти, зда ться, письменний?
- Так, дещо кумекаю... Вчився у Ки во-Могилянськiй колегi©. .
Стягайло пильно придивився до козака, нiби хотiв зазирнути в його
найпота мнiшi думки. Гм, гарний, дужий i розумний. Дивиться прямо,
держиться незалежно, мов справдi якесь цабе. "Приймеш на свою голову
такого розумника, а через рiк-другий вiн, чого доброго, дасть колiном пiд
одне мiсце i зiпхне з курiнного... Зна мо ми таких! Не раз уже бувало!" -
подумав кошовий i сердито, хоча й намагався стримати сво© почуття, сказав:
- Ну що ж - я не проти. Але просися, хлопче, в iнший курiнь. У нас i
так багато люду! Навiть спати нiде, коли посходяться всi... А от у
Незама©вському та Мишастiвському обмаль. Йшов би туди!
- Але ж, батьку кошовий, я хотiв разом iз сво©ми товаришами...
- Мишастiвський курiнь поряд... От i будете разом!
- А в походi? У бою?.. Хiба справа в тiм, щоб тiльки переспати чи з
одно© миски саламаху ©сти?
- Тебе не переговориш, - насупився Стягайло.
- Занадто розумний i настирливий цей новачок, - пiдтримав кошового
низенький i круглий, мов дiжа, козак Покотило, давнiй приятель Стягайла. -
Ти ж чув, чоловiче, що тобi сказано? I не ким-небудь, а самим кошовим!
Забирай манатки - та йди собi без оглядки!
Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше вiдповiсти,
але його випередив Роман Во©нов.
- Браття, я не розумiю, що тут робиться? Чоловiк проситься до нашого
куреня, а його допитують, як на судi! Проганяють, як собаку... А чи ти,
Покотило, хоч зна ш, що за людина перед тобою? Та ти батьковi Семену i в
пiдметки не годишся!
- Чия б гарчала, а чия б i мовчала! - вереснув тонко Покотило. - Що ти
за один?.. Сам вешта шся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Сiчi - вже
порядки сво© встановлю ш!
- От тебе не запитав, що менi робити! - вiдрубав Роман, труснувши сво©м
пишним пшеничним чубом, якого вiн, як i Арсен, не голив усупереч
запорозькому звичаю. - Та коли б усi сидiли сиднем по зимiвниках, як ти,
та держалися за подолки сво©х жiнок, то досi б татари всiх нас переловили,
як перепелiв!
Покотило спалахнув i схопився за шаблю.
- Щеня! Ти з ким так розмовля ш?.. Я тобi в батьки годжуся!
За Романовою спиною важко засопiли Спихальський i Метелиця. Почав
пробиватися наперед Сiкач. У Шевчика вiд хвилювання почервонiла тонка
зморшкувата шия.
- Хто посмi зачепити Романа? - рявкнув Метелиця. - Ану, виходь! Але
пам'ятай, що спершу матимеш справу зi мною!
- I зi мною! - настовбурчив вуса i люто повiв очима Спихальський.
- Та хай i про мене не забува ! - вистрибнув наперед Шевчик.
Увесь курiнь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всi стовпилися
навколо сперечальникiв. Однi ставали на бiк кошового i Покотила, iншi
пiдтримували Романа i Метелицю. Бiльшiсть же запорожцiв не знали, з-за
чого розпочалася суперечка, але знiчев'я згромадилися посеред куреня,
чекаючи цiкавого видовища, та потроху i самi почали встрявати в суперечку.
Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи нi до перших, нi до
других. В душi вiн не схвалював настрою i вчинку Стягайла, але й виступити
проти нього не смiв, бо як курiнний мусив пiдтримувати його.
Олi© у вогонь пiдлив Сiкач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, вiн
протиснувся аж до столу i вигукнув:
- Братчики, що наказний кошовий вигаду ?! Споконвiку в нас був звичай,
що новака прийма до коша курiнь... Тож i зараз ми повиннi вирiшити -
приймати чи не приймати. А Iван Стягайло ма в даному випадку не бiльше
прав, нiж ми!
- Ай справдi, запанiв старий чорт! - прошепелявив беззубим ротом
Шевчик. - Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звiдки вийшов!
- Розперезався, що й упину нема! - кинув хтось ззаду.
- Справжнiй глитай! Дука!
Стягайло вiд гнiву почервонiв, але мовчав. Вiдчував, що криком зараз не
вiзьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом
тривалого часу, i вiн знав, що йому требз дати вихiд, щоб не вибухнуло.
Та за його спиною вже згуртувалися значнi козаки-дуки.
- Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! - заверещав Покотило.
- А дулi з маком не хочеш?
- Iди сам сюди - обiмнемо боки!
- Тихо, братчики! Тихо! - загукав Могила, бачачи, що може дiйти до
того, що запорожцi схоплять один одного за чуби.
Його нiхто не слухав.
Тодi пiдхопився Стягайло i гарикнув - аж глина посипалася зi стелi:
- Годi, iродовi дiти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як
халяви, та й думають, що хтось ©х бо©тьсяi Замовкнiть, кажу!.. Хiба я
проти того, щоб цього чоловiка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? -
зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато рокiв
козакування вiн добре вивчив цей настрiй i знав, що в скрутну хвилину
треба не перти на рожен, а вiдступити, заспоко©ти збуджених запорожцiв,
якi в гнiвi можуть нако©ти хтозна-чого, а коли заспокояться - знову взяти
поводи в руки i робити з ними що заманеться... Вiдчувши легку змiну в
настро© натовпу, що був ошелешений таким несподiваним фортелем наказного,
Стягайло трохи понизив голос. - Я тiльки казав, що у Мишастiвському чи
Незама©вському куренях людей менше i не так тiсно© Але коли ви хочете
прийняти його до себе, то про мене - хоч i всю гетьманщину приймiть!
- Прийняти! Прийняти! - залунали голоси.
Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в ©хнiх серцях до
Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новаковi слiд було б
ради тако© оказi© поставити товариству барило горiлки. Але тут знову подав
голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, i йому хотiлося хоч
чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повiвся з ним.
- Як же його приймати, коли у нього i прiзвиська нiякого нема ? -
спитав вiн.
Однак настрiй натовпу вже полiпшився настiльки, що всi сприйняли це як
жарт. Хтось гукнув:
- Ай справдi - треба прiзвисько!
- Треба! Треба!
- Ну, то даймо йому прiзвисько!
- Даймо! Даймо!
- А яке?
Всi враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Iншi почали оглядати новака зi
всiх бокiв, намагаючись до чого-небудь прискiпатись.
А Семен Гурко стояв у колi, усмiхаючись сво ю гарною, привабливою
посмiшкою, i з висоти свого зросту, бо замалим не пiдпирав кривого сволока
старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима сiчове товариство,
серед якого мав вiдтепер жити i з яким мав дiлити радощi i горе, життя i
смерть. Якi рiзнi обличчя, постатi© Люди рiзного вiку - i старi, i лiтнi,
i зовсiм молодi... Але ©х усiх об' днала спiльна любов до вiтчизни, за яку
вони поклялися зносити i тяготи вiйськового життя, i розлуку з сiм'ями, за
яку нерiдко лили i свою,! чужу кров i клали голови... Тепер вони стояли
принишклi, мов дiти, i напружено думали - яке ж прiзвисько дати цьому
русявому красеневi з обвiтреним мужнiм лицем i високим, злегка похилим
чолом? I нiхто не наважувався вимовити якесь лайливе чи образливе слово,
яким найчастiше надiляли новакiв, на зразок - Щербатий, Головатий,
Безверхий чи Голий. Висока мiцна статура, розумний погляд сiрих очей, що,
здавалося, прозирали аж у саме серце, гарно пошитий одяг - нiщо не давало
приводу для образливого прiзвиська.
Але ж якось треба назвати!
Спихальський тихенько пiдсмiювався i пiдштовхував Гурка пiд бiк -
попався, мовляв!
А Покотило, щоб остаточно розвiяти про себе погане враження, з
улесливою посмiшкою вигукнув:
- Ну, от бачите? Як же його приймати? Вiн нiчого такого не зробив, щоб
навiть прiзвисько йому придумати!
- Ай справдi, матерi його ковiнька! - показав свого диного зуба
Шевчик. - Вiн ще нiчим перед нами не вiдзначився! Нiчого не утнув! Нi
доброго, нi поганого!
Гурко весело засмiявся.
- Ну, за цим дiло не стане!
Вiн раптом повернувся i почав протискуватися до дверей. Козаки
розступилися - дали дорогу. Проходячи повз лежанку, Гурко на мить
зупинився, замислився, а потiм нагнувся, вихопив з вогню палаючу
хворостину i швидко вийшов надвiр.
- Цiкаво, що ж вiн задумав? - висловив загальний подив Могила i кивнув
молодому запорожцю: - Пiди подивись!
Той пом'явся, - видно, не хотiлося виходити на холод, - накинув
наопашки кожушину i поволi рушив до сiней. Через якусь хвилину влетiв
збуджений, переляканий. Ще вiд порога випалив:
- Братчики, горимо!
- Як? Де? - переполошилися запорожцi.
- Кажи толком, вражий сину! - гарикнув Стягайло, зриваючись на ноги.
- Курiнь горить! Пiдпалив той клятий палiй! Утнув! Запорожцi прожогом
кинулися до дверей, мнучи один одному боки. Мов ошпаренi вискакували
надвiр i з несподiванки застигали: очеретяний дах куреня палахкотiв з двох
бокiв, мов стiг сухого сiна. А бiля пiдвiтряного причiлка стояв Гурко i
стромляв палаючу хворостину пiд стрiху.
- Ти що ж це робиш, клятий?! - налетiв на нього Стягяй-ло. - Та за це
тебе треба бiля стовпа до смертi забити, розбiйнику! Придумати таке -
пiдпалити курiнь!
Вогонь розгорався. У сiчовiй церквi вдарив на сполох дзвiн. З усiх
куренiв висипали запорожцi i, уздрiвши пожежу, мчали хто в чiм був до
переяславцiв.
- Давайте воду! Снiгом засипайте! - лунали вигуки.
- Зривайте очерет!
- Виносьте з куреня зброю, щоб не погорiла!
На гвалт збiглася вся Сiч. З'явилися дерев'янi цеберка. Запорожцi стали
цепом i почали подавати воду. Iншi довгими баграми зривали з даху снопи
очерету, вiдкидали вбiк i там ©х затоптували в снiг. Все курiнне майно -
рушницi, шаблi, пiстолi, одяг, посуд - винесли i жужмом звалили вiддалiк.
Незабаром пожежу пригасили. З обгорiлого причiлка здiймався сизий дим,
змiшаний iз смердючою парою. Сам курiнь не постраждав, бо був товсто
обмазаний глиною i загорiтися не мiг. Козаки поволi заспокоювалися.
Але раптом пролунав гучний голос Стягайла:
- Довбишi, бийте в литаври© На радуi Всi на раду!
Тривожно задуднiли литаври. Запорожцi, не знаючи для чого збира ться
рада, повалили на сiчовий майдан, посеред якого височiв гладенько
обтесаний дубовий стовп, шикувалися в коло по куренях. Упiвголоса
перепитували один одного - що трапилося? З яко© причини збира ться рада?
Нiхто нiчого не знав.
Зрозумiло стало тодi, коли молодики вивели пiд вартою Гурка i Стягайло
загукав:
- До стовпа його ведiть! До стовпа! Скара мо киями проклятущого палiя!
На майданi зчинився галас. Козаки з iнших куренiв, не знаючи, що
ско©лося у переяславцiв, пiдтримали кошового i теж закричали:
- Скарати його! Скарати!
- Вiн спалив би усю Сiч!
- За таке треба гарненько погладити по спинi!
Хтось принiс iз зброярнi оберемок замашних кийкiв. Викотили бочку
горiлки i винесли дерев'яний корець. Молодики швидко прив'язували Гурка до
стовпа. Все було готове до екзекуцi©, яка на Сiчi називалася "стовповою
смертю".
Враженi переяславцi деякий час мовчали. Ось як повернулося! З жарту
вийшло смертовбивство! Прийом до товариства перетворився на криваву
розправу. Хiба це справедливо?
Спочатку почулося глухе ремствування. Запорожцi почали перешiптуватися.
Потiм пролунали крики. Незадоволенi гуртувалися навколо Во©нова та
Спихальського, а також Метелицi, який не приховував сво©х почуттiв i
думок, вздовж i впоперек лаючи Стягайла.
- Треба рятувати батька Семена! - гукав Роман. - Бо дехто, бачу, жарту
не розумi !
- Або не хоче розумiти, чортiв син! - гув Метелиця, кидаючи лютий
погляд на наказного кошового. - Проклятий дука! Кроволинець!.. Такий
дорветься до булави - то всi ми зостанемось без голови!
Тим часом Стягайло дiяв швидко й рiшуче. Не вдаючись у довгi розмови й
пояснення, вiн пiдiйшов перший до стовпа, зачерпнув з бочки корець горiлки
- випив i, витерши долонею вуса, сказав:
- Братчики, скара мо палiя, який хотiв спалити нашу матiр Сiч! Який
хотiв довершити те, чого не пощастило зробити яничарам! Видно, цю людину
пiдiслав Юрась Хмельниченко. Тож не буде ©й пощади!
Вiн схопив кия i зi всього розмаху вдарив Гурка по спинi.
За ним вийшов Покотило. Перехрестився. Зачерпнув корець горiлки...
Та випити не встиг. З Переяславського куреня з обуреними криками i
лайкою вибiг цiлий гурт запорожцiв. Попереду мчав прудконогий Сiкач. За
ним - Во©нов, Спихальський, Метелиця... Сiкач штурхонув Покотила так, що
той засторцював носом у снiг. Метелиця витягнув шаблю, затулив собою
Гурка, гукнув на всю силу могутнiх легень:
- Братчики! Не руште! Хто пiднiме кия на цього чоловiка, той вчинить
мерзенне дiло! Несправедливе дiло! А на додачу скушту мо © шаблi!..
Роман i Спихальський вихопили шаблi теж i стали поряд з Метелицею. До
них при дналося кiлька переяславцiв. Навiть наказний отаман Могила,
нагнувши, як бик, круту шию i бликаючи спiдлоба чорними очима, вийшов до
стовпа i поклав руку на пiстоль, що стримiв за поясом. Над майданом
запанувала грiзна тиша, яка вiщувала бурю.
За якусь мить Покотило, пiдвiвшись на ноги, вийняв шаблю i кинувся на
Сiкача.
- Хлопчисько! Як ти посмiв ударити мене? Значного козака! I за що? Як
ти посмiв виступити супроти кошового? Та за це я, зна ш, що зроблю? Посiчу
на капусту!
Невисокий, товстий, круглий, мов барило, вiн, однак, був досить верткий
i вправний майстер битися на шаблях. В першу мить Сiкач змушений був
вiдступити, ледве стримуючи шалений натиск розлютованого супротивника. Та
незабаром потиснув його назад, намагаючись вибити з руки шаблю.
Тим часом Стягайло стояв збоку, гарячкове мiркуючи, що робити. Вiн не
сподiвався такого опору i спочатку розгубився, але, бачачи, що
бунтiвникiв, як вiн назвав Метелицю i його товаришiв, небагато, вирiшив
заразом покiнчити i з ними.
- Гей, отамани! - закричав на весь голос, так що луна вiддалася десь аж
на Днiпрi. - Ген, отамани! До мене! Вiзьмiть цих бунтiвникiв! У холодну
©х! У холодну!
Стрiй здригнувся. З рiзних куренiв вискочило кiлька десяткiв козакiв.
Але бiльшiсть, збентежена i збуджена незвичайними подiями - пожежею,
стовповою карою, вiдвертим виступом багатьох переяславцiв проти Стягайла,
розгубилася, не знала, що робити, i стояла в нерiшучостi.
Майдан гудiв, як рiй бджiл.
- Братчики! Кого в холодну? - ревнув Метелиця. - Мене? Хотiв би я
побачити смiливця, котрий посмi це зробити!
Незважаючи на мороз, вiн був без шапки, в однiй полотнянiй розхристанiй
сорочцi i рясних синiх шароварах. В правому вусi блищала золота сережка.
Могутнi груди важко здiймалися, мов ковальськi мiхи, а мiцнi ноги твердо
стояли на землi, як два дуби. I здавалося, не було тако© сили, яка могла б
зрушити його з мiсця.
Метелицю в Сiчi знали всi. Знали його розум, умiння битися на шаблях,
вiдчайдушну смiливiсть, безкорисливiсть. Знали, що переяславцi не раз
хотiли обрати його курiнним, але вiн вiдмовлявся, бо не був нi
владолюбцем, нi честолюбцем, а бiльше всього на свiтi шанував i берiг
власну волю i гiднiсть, найдужче любив Сiч, що була його домiвкою, бо не
мав нi кола нi двора, та товариство сiчове, яке було йому за сiм'ю. Тому i
його всi любили, за винятком хiба деяких дукiв, над якими вiн частенько
кепкував.
Коли переяславцi побачили, що Метелицi загрожу холодна, вони майже всi
рушили йому на допомогу. Але тут пролунав чийсь голос:
- Сiрко в Сiчi! Сiрко в Сiчi!
Враз запала тиша. Сiрко користувався на Запорожжi такою великою славою
i повагою, як нiхто з кошових перед ним. Його любили, поважали, боялись i
- боготворили... Тому поява славетного ватага зразу всiх протверезила.
Сотнi очей разом повернулись до брами, назустрiч двом вершникам, що, не
поспiшаючи, наближалися на вкритих памороззю конях.
Сiрко в'©хав на майдан у супроводi Арсена Звенигори, зняв шапку,
вклонився товариству.
- Доброго здоров'я, браття, отамани, вiйсько Запорозьке! - привiтався
вiн.
- Доброго здоров'я батьку кошовому! - гукнули козаки.
- Що у вас стряслося, що ви зiйшлися на раду?.. Чи збира тесь у похiд
на турка, чи вiдповiдь чужоземним послам готу те?
Сiч мовчала. Запорожцi нiяково вiдвертали очi, поопускали голови. Нiхто
не знав, що вiдповiсти кошовому.
Не злазячи з коня. Сiрко окинув поглядом майдан. Побачивши прив'язаного
до стовпа незнайомця, деякий час пильно вдивлявся в нього. На обличчi
промайнув подив.
- За що ви кара те цього молодця? Наперед поволi вийшов Стягайло.
Вклонився.
- Батьку кошовий, вiн пiдпалив курiнь... Замалим не згорiла вся Сiч!
- Як пiдпалив? Для чого?
- Мабуть, зi злим умислом...
- Не може цього бути! - вигукнув Арсен схвильовано. - Я знаю цього
козака! Я вам розповiдав, батьку, про нього! Це якесь непорозумiння!
- Та що ви слуха те Стягайла! Бреше вiн, собака! - крикнув Метелиця, не
ховаючи важко© блискучо© шаблюки. - Все було не такi Не сподобався йому
чоловiк - от вiн i вирiшив вчинити самосуд над ним!
- Як?1 Без суду - до стовпа? Хто ж дозволив?
- Сам дозволив... Думав - пiсля пожежi, пiд гарячу руку, нiхто не
перечитиме, - пояснив Во©нов.
- Розв'яжiть його! - наказав Сiрко.
Арсен миттю сплигнув з коня, пiдбiг до стовпа, рубонув шаблею вiрьовку.
Гурко потер онiмiлi зап'ястя, весело усмiхнувся ясною усмiшкою, вiд чого
похмурий майдан теж став веселiший, i, обнявши Арсена за плечi, наблизився
з ним до кошового.
- Спасибi, батьку кошовий! Тепер вiрю, що поживу ще... А то думав: як
уперiщать цими кийками, - вiн кивнув на купу довгих цупких палиць, - так i
полетить моя душа до Вельзевула в пекло!
- А хiба що - нагрiшив? - усмiхнувся, дивлячись на усмiхнене лице
Гурка, Сiрко.
- Бувало... Та й хто на свiтi без грiха?
- А курiнь навiщо пiдпалив, грiшнику?
- Сказали переяславцi, що я ще нiчого такого видатного не зробив.
- Так ото ти i втнув?
- Утнув, батьку...
- Захотiв, щоб Палi м прозвали?
- Чесно кажучи, в ту мить не думав, як мене прозвуть...
- Ха-ха-ха! - засмiявся Сiрко. - Що не кажiть, браття, а треба мати
мудру голову, щоб додуматись до такого!
Запорожцi, що згромадилися навколо кошового густим натовпом i слухали
розмову, весело зареготали, ©м почав подобатись цей чолов'яга, якого вони
замалим не почастували киями.
- Ну, а коли б згорiла вся Сiч? - запитав Сiрко.
- Не згорiла б, батьку, - спокiйно вiдповiв Гурко. - Всi куренi
приметенi снiгом так, що нiчому горiти... Отже, згорiв би тiльки
Переяславський.
Наперед випхався Спихальський.
- Холера! - вигукнув вiн. - Але ж то справдi мудро, прошу панство,