Малик Владимир. Тайний посол

Вiн ствердно хитнув головою i мiцно - аж суглоби побiлiли на пальцях -
затиснув у руцi ремiнний повiд. Заклопотаний сво©ми думками, вражений
таким безтактним зауваженням гетьмана, Яненченко не помiтив, як радiсно
блиснули очi в одного вершника, що стояв позад гетьмана, коли почув, що
дiвчата мають ©хати до Немирова.
То був мурза Кучук.
Поминувши сплюндрованi, безлюднi мiстечка Лисянку, Жашкiв i Дашiв,
змученi, перемерзлi, голоднi подорожнi добралися одного дня до Немирова.
Невiдомо, чому це невелике, хоч i мальовниче мiстечко облюбував Юрiй
Хмельницький для сво © резиденцi©. Може, тому, що тут була досить мiцна
фортеця, чи тому, що в мiстi та його околицях збереглося бiльше населення,
нiж над Россю? Чи тому, що звiдси було недалеко i до кордонiв Туреччини i
до Кам'янця, який був центром кам'янецького пашалика, на правах окремо©
провiнцi© при днаного до iмперi©, де на випадок небезпеки мiг знайти
захист гетьман-невдаха? А чи просто так наказали йому його господарi -
султан i великий вiзир?
Поселився вiн на Викiтцi, високому, кам'янистому пiвостровi, оточеному
з трьох бокiв широкими ставами. Це урочище самою природою було створене
для того, щоб тут побудувати фортецю. Правда, колишн польське укрiплення
пiд час козацьких во н було значно пошкоджене, але ще й досi, незважаючи
на це, землянi вали з дубовим частоколом були мiцнi i надiйно прикривали
гетьмана вiд раптового нападу.
Мешкав вiн у чималому дерев'яному будинку, що колись належав польському
во водi В сусiднiх будинках розташувалася його особиста варта. А
неподалiк, у Шполiвцях, диному передмiстi, що збереглося вiд пожеж та
руйнування, розмiстилося гетьманське вiйсько - вiсiмсот татар, двiстi
волохiв, двадцять вiсiм сербинiв та вiсiмдесят козакiв. Вiйсько невелике,
можна сказати - мiзерне, але i його нiчим було прогодувати. Тому нерiдко
траплялося так, що зголоднiлi татари вiдправлялися в села, де ще можна
було чим-небудь поживитися, i забирали в селян останн - корiвчину, вiвцю
чи лантух збiжжя.
Саме тодi, коли Юрась на чолi свого загону i валки переселенцiв
пiд'©хав до Викiтки, на греблi показався татарський роз'©зд. Попереду
лучники гнали невелику отару овець. Позаду на санях везли лантухи з
борошном та збiжжям, на арканах тягнули кiлькох на смерть переляканих
чоловiкiв.
Юрась притримав коня, почекав, поки татари узвозом пiднiмуться на гору.
- Що це? - спитав вилицюватого, подзьобаного вiспою салана, який,
облесливо-нахабно усмiхаючись i кланяючись, пiд'©хав до нього.
- Салям, ясновельможний гетьмане, - привiтався салтан i, повернувшись
впiвоберта назад, показав на здобич. - Мало-мало брали ясак... ' Голодний
во©н - поганий во©н... Треба м'ясо, треба клiб... Кашу треба... Голодний
татарський кiнь - нiкудишнiй кiнь... Мало-мало треба овса, треба сiна... А
де взять?.. Пан князь сам мало-мало розумi ...
- Гаразд, - кивнув головою Юрась. - А це що за люди?
- А-а, цi... Багатi люди... Мало-мало будем бити - родичi грошi
принесуть... Казна порожня - грошi треба...
У Юрася блиснули очi. Вiн враз пожвавiшав, став рухливий.
- Посадiть ©х у ямуi Я сам говоритиму з ними.
- Якшi, якшi, - закивав гостроверхою шапкою салтан, в улесливому
усмiховi показуючи разок гострих зубiв, i рiзко гукнув щось сво©м
сейменам. Тi швидко потягнули полоненикiв до фортецi.
Вiдпустивши стомлене вiйсько, що повернулося з нещасливого походу за
Днiпро, на спочинок, Юрась про©хався верхи вздовж валки переселенцiв. Його
супроводжували Азем-ага i Свирид Многогрiшний. Переселенцi мовчки сидiли
на санях або стояли похнюпившись на притоптаному кiнськими копитами снiгу.
Всi були так страшно стомленi важкою дорогою, що нiхто вже не вiдчував нi
страху за життя, нi тривоги за майбутн . Навiть невгамовний Iваник не
розтуляв рота: дорога, втома i голод доконали i без того слабосилого
чоловiка. Накинувши на голову каптур старо© кире©, вiн мовчки, мов
маленький посмiтюх, сидiв на санях позаду Зiньки, яка тримала в руках
вiжки, i байдуже поглядав на чуже, незнайоме мiсто.
- Всiх розмiстити на Шполiвцях! - розпорядився гетьман. - Хай кожен
вибира собi оселю до смаку - ма мо вiльних достатньо!
- Слухаюсь, - вклонився Многогрiшний.
- У кого золото, срiбло чи коштовнi речi - вiдiбрати!
- Буде зроблено!
- Од тих, - повернувся Юрась до Азем-аги i показав на Ненка, Младена,
Якуба i Арсенову сiм'ю, - розмiстити окремо! На Викiт-цi... I та мно
стерегти!.. Завтра я матиму з ними розмову... Ти зрозумiв мене, ага?
- Зрозумiв.
- Тi дiвчата, зда ться, гарненькi?
- Ви ма те смак, гетьмане, - стримано усмiхнувся Азем-ага.
- Не гiрший, нiж у полковника... Ха-ха-ха!.. Хотiв затягнути таких
пташок у сво гнiздо! Ну, й зухвалець!.. А вони раптом випурхнули...
Ха-ха-ха!.. Ото, мабуть, злиться пан Iван!..
- Авжеж, - знову ошкiрився небагатослiвний, завжди похмурий турок,
якому було доручено не тiльки оберiгати гетьмана. а й слiдкувати за кожним
його кроком, за кожним словом i про все повiдомляти в Кам'янець i Стамбул.
- А ти, Свириде, розпорядись добре натопити поко©, щось я змерз. -
Юрась повернувся до Многогрiшного:- Та хай Мелашка зготу вечерю -
заморимо черв'яка... I на спочинок! Дiлами займемося завтра...
Спорожнiлих дворiв у Немировi, як i всюди на Укра©нi в той час, було
багато. Тому Многогрiшний швидко розташував переселенцiв по пустках, а
Азем-ага, виконуючи волю гетьмана, сiм'ю Звенигор поселив у чималiй
дерев'янiй хатi, критiй гонтою, якраз насупроти яничарсько© залоги на
Викiтцi. За його наказом татари привезли хуру дров, вiз сiна для коней та
оббiловану тушу барана.
На другий день вранцi вiн зайшов до хати.
- Салям, правовiрнi! - привiтався.
- Салям, ага.
Його запросили до чисто© кiмнати, де було вже натоплено. Дiд Онопрiй i
жiнки вийшли. Чотири чоловiки сiли - не по турецькому, а по укра©нському
звичаю - на лави бiля столу i деякий час мовчали. Младен i Якуб, як було
домовлено ранiше, переговори доручили Ненковi. Ненко ж чекав, поки гiсть i
старший по чину ага почне розмову перший.
Однак Азем-ага не поспiшав. Уважно розглянувши обличчя сво©х, як вiн
гадав, диновiрцiв, розгладив п'ятiрнею чорну бороду, що прикрашала важку
нижню щелепу, i тiльки пiсля того поважно сказав:
- Волею аллаха цi безконечнi заснiженi простори Сарматi© вiд Днiстра до
Днiпра i вiд Тясмина до Карпатських гiр вiдтепер належать блискучiй Портi.
Князь i гетьман Юрiй Хмельницький викону тут волю хондкара, а я з ортою
яничарiв i сейменiв приставлений великим вiзиром охороняти його особу вiз
злочинцiв, якi хотiли б посягнути на його життя, а також, - ага iронiчно
посмiхнувся, - уберегти його вiд намiру зрадити падишаха i переметнутися
на бiк урусiв, як те зробив гетьман Дорошенко.
- Ми це добре розумi мо, ага, - ввiчливо вiдповiв Ненко. - Але нас
турбу сьогоднi не доля цi © людини, а наша власна. Ми щасливi, що аллах
допомiг нам вирватися з рук невiрних. Однак нам хотiлося б знати, коли ми
можемо повернутися на батькiвщину.
- Я i прийшов зараз до вас, щоб з'ясувати цю справу, - схилив голову
Азем-ага i проникливе поглянув сво©ми вузькими чiпкими очима на Ненка. - 3
наших розмов у дорозi менi стало вiдомо, що ви, ага, i вашi друзi служили
в яничарському корпусi i два роки воювали пiд Чигирином, де i я мав честь
бути. Отже, я бачу перед собою досвiдчених во©нiв, готових накласти життям
за iслам i велич падишаха! То чому б вам не послужити пiд мо ю рукою в
охоронному загонi гетьмана? Я маю велику потребу в людях. Гадаю,
кам'янецький паша Галiль, якому я пiдлягаю, не перечитиме... До того ж
цього року великий вiзир Мустафа зробить новий похiд на невiрних. На цей
раз, мабуть, на Ки©в... Отже, через кiлька мiсяцiв ми всi разом з вiйськом
падишаха воюватимемо з невiрними. Тому я не бачу для вас потреби ©хати
зараз на батькiвщину, щоб через якийсь мiсяць чи два знову повертатися
назад.
Ненко хотiв щось вiдповiсти, але тут у розмову встряв Младен, поглядом
даючи зрозумiти синовi, щоб мовчав.
- Високоповажний Азем-ага, не приховаю, що ми мали iншi намiри, -
сказав сивочубий во вода. - Ми хотiли ©хати додому... Але те, що ви
сказали, змушу нас, зокрема мене, по-новому глянути на обставини, що
складаються мимо нашо© волi. Якщо навеснi доблесне вiйсько падишаха знову
рушить сюди, то нам справдi нема чого робити таку виснажливу подорож...
Тому я залишаюся i служитиму у вашому загонi, якщо ви запропону те менi
гiдне мого звання i заслуг мiсце. Гадаю, що i мо© друзi думають так, як я.
Ненко i Якуб здивовано перезирнулись, але, почувши останнi слова
Младена, розцiнили ©х як наказ i поспiшили висловити свою згоду.
- Я радий мати за начальника такого доблесного во©на, як ви, Азем-ага,
- вклонився Ненко, який вiдтепер мав знову стати Сафар-бе м.
- Якщо у вашому загонi потрiбен лiкар, то я теж можу запропонувати сво©
послуги, ага, - сказав Якуб, опускаючи повiки, щоб приховати iронiчний
блиск очей.
Суворе обличчя Азем-аги прояснiло.
- Я дуже радий. Отже, будемо вважати, що з цi © хвилини ви знову несете
службу у вiйську падишаха... Вам дадуть зброю i все, що потрiбне для
життя. Хоча мушу вас трохи розчарувати: з харчами у цiй злиденнiй
варварськiй кра©нi досить скрутно. Населення розбiглося, а те, що
залишилося, так зубожiло, що у нього часто справдi нiчого взяти... Однак
для нас з вами вистачить!
Азем-ага встав. Почав прощатися. Новоспеченi пiдлеглi пiдхопилися теж,
виструнчилися. А коли Азем-ага вийшов, мовчки перезирнулися мiж собою.
- Не розумiю, тату, твого рiшення, - сказав Ненко. - Головне наше
завдання зараз - визволити Златку й Арсенову сiм'ю. Ти так поривався в
Болгарiю, до сво©х гайдукiв... I раптом - ми залиша мося тут!
Младен нахмурився.
- Ви чули, що сказав Азем-ага?.. Султан не обмежився двома походами на
Укра©ну. Цього року вiн кине, можливо, ще бiльше вiйсько, щоб остаточно
пiдкорити козацький край сво©й владi. Руснаки не знають про це, i
турецький напад може застати ©х зненацька... Ми повиннi допомогти ©м. Якщо
хочете, це - мiй обов'язок! Цим самим я допоможу - i не в малiй мiрi! -
мо©м друзям-гайдукам, мо©й коханiй Болгарi©. Бо наша доля вирiшу ться тут,
у степах Укра©ни... Потiм я подумав, що для визволення Златки й Арсенових
рiдних теж потрiбен час. За день-два ми нiчого не зробимо. До того ж куди
ми ©х повеземо зараз? В Болгарiю? Це виключа ться, бо вони захочуть
повернутися назад, зустрiтися з Арсеном. А везти за Днiпро - не довеземо:
у нас нема припасiв для тако© далеко© дороги, а головне - нас дуже швидко
наздожене погоня. Нi, треба ждати весниi Вже недовго... Ми будемо при
Азем-азi до того часу, поки це нам вигiдно... А щодо тебе, любий мiй
синку, то у мене оце виникла цiлком несподiвана думка:
а чи не залишитися тобi взагалi в яничарському вiйську?
- Цього тим бiльше не розумiю, - здивувався Ненко.
- Цим ти мiг би принести Болгарi© i ©© друзям неоцiненну допомогу: ми
знали б та мнi намiри Стамбула, укази султана, накази i розпорядження
вiйськових властей...
- Он як! Над цим слiд подумати!
- Хай дару менi Якуб, що я так вiдверто говорю про це, - во вода
поклав руку на плече сво му друговi. - Може, його турецькому вуховi i
важко слухати таку мову, бо йдеться про те, щоб розхитати цього жорстокого
велетня, який зветься Османською iмперi ю. А це ж твоя батькiвщина, Якубе!
- Младене, - тихо промовив Якуб, - на свiтi, крiм жорстокостi й
свавiлля, ще iсну справедливiсть. На жаль, я нi разу не зустрiвся з нею
нi в яничарських сейбанах, нi в замках бейлер-бе©в та санджак-бе©в, нi в
палацi падишаха. То чи ж личить менi, збагаченому гiрким житт вим досвiдом
i власною недолею, людинi, що все життя прагнула покарати
несправедливiсть, захищати ©©?
- Спасибi, Якубе! Ти мудрий чоловiк! - i Младен обняв старого товариша.
- I ти ма ш знати, бо я тобi про це не раз говорив, що ми виступа мо не
проти туркiв, не проти Туреччини, щоб знищити ©© i поневолити ©© народ. Ми
виступа мо проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта, проти
зазiхань султана i його ненависних пашiв на нашу землю i плоди нашо©
працi, проти гнiту й насильства, проти намагань султана убити нашу вiру,
нашу мову, нашi споконвiчнi звича©, потолочити нашу людську гiднiсть!
- Амiнь! - усмiхнувся Якуб i мiцно потиснув Младенову руку. - Тепер
менi зрозумiло, чому ми ма мо служити в ортi Азем-аги...
Весь наступний тиждень гетьман хворiв. Йому ломило руки, ноги, поперек.
Голова трiщала вiд нестерпного болю. Безперервно тiпала пропасниця.
Вечорами, коли було особливо тяжко, вiн марив, то молячись, то вигукуючи
страшнi прокляття, то згадуючи людей, яких давно вже не було на свiтi, -
матiр, батька, брата Тимоша... Вiд нього, як вiрний пес, не вiдходив нi на
хвилину Свирид Многогрiшний, пантрував за кожним кроком i кожним рухом
Якуба, приставленого Азем-агою до хворого.
Хвороба минула раптово, як i почалась. Але слабiсть залишилася, а з нею
- розбитiсть, поганий настрiй. Гетьман заскучав i гукнув, щоб хто-небудь
зайшов.
За дверима почувся гамiр, тупiт нiг.
- Хто там?
Дверi прочинилися - показалася попеляста голова Свирида Многогрiшного.
- Це я, ясновельможний пане гетьман. - Округлий вид хорунжого розплився
в пiдлесливiй усмiшцi.
- Заходь.
Многогрiшний зайшов до кiмнати, пригладив рукою миршавого чуба i низько
вклонився.
- Слава богу, ви живi й здоровi, пане гетьман... А я думав, з вами щось
трапилось - так ви крикнули...
- Я вже почуваю себе добре... З чим прийшов?
- Маю дуже важливi вiстi...
- Ну, розповiдай! - Гетьман пiдмостив собi пiд голову другу подушку,
щоб зручнiше було сидiти, i показав на дзиглик. - Сiдай!
- Ясновельможний пане гетьман. - Многогрiшний обережно сiв на тендiтний
дзиглик на кривих позолочених нiжках i притишив голос до шепоту. - Поки ви
хворiли, я розпитував сво©х довiрених людей, якi залишилися в Немировi
нашими очима й вухами...
- Ну й що?
- Страшно навiть казати...
- Кажи!
- Ясновельможний пане гетьман, - швидко заговорив Многогрiшний, - усiм
вiдомо, яких зусиль доклада те ви до того, щоб вiдродити батькiвську
славу... Та не всi вашi помiчники щиро допомагають вам...
- Хто? - Юрась вп'явся в жовтаво-сивi очицi хорунжого.
- Наказний гетьман Астаматiй пiд час походу вашо© ясновельможностi на
Лiвобережжя приймав та много посла вiд Сiрка i довго трактував з ним за
зачиненими дверима...
- Про що?
- На жаль, не пощастило дiзнатися... Але дiзна мося! Того посла,
запорожця Семашка, сiм'я якого мешка в Немировi, я наказав заарештувати i
посадити в яму. Правда, незважаючи на те, що йому всипали пiвсотнi ки©в,
вiн нiчого певного не сказав... Мало, мабуть, всипали... зате...
- Ну, ну!
- Зате достеменно стало вiдомо, що Астаматiй, цей хитрий волох, добряче
потрусив кишенi й скринi багатих немирiвських городян i привласнив бiльшу
частину зiбраного... В казну надiйшло золота й срiбла, а також
дорогоцiнних речей тiльки на пiвтори тисячi злотих. А скiльки прилипло до
його рук, одному богу вiдомо!..
Гетьман скрипнув зубами, аж задихнувся вiд лютi. Останнiм часом вiн усi
сво© сили спрямував на те, щоб якомога бiльше люду перевести з лiвого
берега на правий, а також щоб поповнити свою казну, бо вважав, що без
пiдданих i без грошей вiн нiщо. Тому ревно стежив за тим, щоб жоден
злотий, жоден червiнець чи динар, жодна золота чи срiбна рiч не поминули
його казни.
- Ох, злодюга! Зрадник! Грабiжник! Хитрий волоський лис!.. Я давно
пiдозрював, що то нещира, пiдступна, пiдла людина!.. Але куди ж дивився
полковник Варениця? Я ж наказував йому пильно стежити за кожним кроком
Астаматiя!
В очах Многогрiшного блиснув радiсний вогник.
- Ваша ясновельможнiсть пригрiла на грудях змiю! Полковник Варениця у
змовi з Астаматiем...
- Не може бути!
- Мо© люди доповiдають, що не раз бачили ©х разом. Астаматiй частенько
за©здив до Вареницi, до пiвночi пиячив з ним... А поко©вка Вареницi Настя
хвалилася подругам, що господар подарував ©й золотi сережки... Звiдки вони
у нього? Адже поки ви не вручили йому пернача полковника, був голий, як
бубон!.. Разом зi мною, завдяки вам, видерся з турецько© неволi, тож,
мабуть, крiм вошви, - хай пробачить пан гетьман за грубе слово, - нiчого
не привiз з собою на Укра©ну. А тепер дару коштовнi сережки сво©й
коханцi. Який багатiй знайшовся!..
- Що ще?
- Немирiвський сотник Берендей...
- I цей теж? О боже!..
- Цей випустив з ями кiлькох в'язнiв, не поклавши за них у казну
жодного шеляга... Кажуть, на цьому вiн добренько погрiв руки... I з корчми
не вилазить!
- Це все?
- Все.
- А як переселенцi?
- Злидота... Перетрусили - жодного злотого не знайшли... Тимчасово
поселилися на Шполiвцях. А весною примусимо орати, сiяти...
- А тi... дiвчата?
- ©х поселено, як i наказано вашою ясновельможнiстю, тут поряд... На
Викiтцi... Стежу за кожним кроком...
- А турки?
- Азем-ага взяв на службу.
- Умгу... Це добре... Однак ©х треба остерiгатися, бо вони про все
доповiдатимуть Азем-азi.
- А той - кам'янецькому пашi Галiлю, великому вiзировi або й самому
султановi, - додав Многогрiшний.
- Про це мiг i не нагадувати: сам знаю... А ось хто з наших доносить
Азем-азi - оце я хотiв би знати!
- Хто ж? Астаматiй i Варениця, безперечно, причетнi до цього...
Юрась кисло скривився.
- А може, й ти? Га?
Многогрiшний злякано перехрестився.
- Що ви, пане гетьман!.. Ось вам хрест - я вам найвiдданi-ший слуга! Як
пес, ладен кожному вашому недруговi горло перегризти!
- Гаразд, гаразд, вiрю, - недбало махнув рукою гетьман, а потiм,
бачачи, як його слова схвилювали хорунжого, додав:- Ти диний, на кого я
можу покластися... Що ж пропону ш зробити з цими зрадниками?
- Пропонувати i вирiшувати ма ваша ясновельможнiсть. А моя справа -
доповiсти про все правдиво, як на духу.
- Ти схопив ©х?
- Без вашого наказу? - здивувався Многогрiшний. - Як би я посмiв?
- Схопити злодюг! Негайно© I тримати пiд посиленою вартою!.. Трохи
змiцнiю - сам говоритиму з ними!
- Буде зроблено, ваша ясновельможнiсть. Але...
- Ну, що ще?
- Кого ж призначити на ©хнi мiсця?
На якусь мить Юрась задумався. Потiм рiшуче сказав:
- Без наказного гетьмана обiйдусь: сам управлюсь! Полковником призначу
Коваленка, а сотником... - вiн зробив паузу, пильно оглянув Многогрiшного.
Той схилив вiддано голову, нiби чекав подяки за вiрну службу. - А
сотником... будеш ти, Свириде! Служи менi щиро - i я нiколи не забуду про
тебе!
- Дякую, ваша ясновельможнiсть. - Многогрiшний схопив невелику бiлу
руку гетьмана i чмокнув масними губами.
- Гаразд, iди! I зроби все, як я казав!
Задкуючи i кланяючись. Многогрiшний вислизнув за двер!
Була недiля. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводi сво©х
старшин сходив до заутренi, поставив свiчку перед образом матерi божо© за
сво видужання, а другу - перед образом спасителя - за душу свого батька
Богдана. Повернувшись додому, поснiдав, випив гарячого молока з медом - i
вiдчув себе зовсiм здоровим. Одягнувшись у те©ь'iий кожух, покритий сiрим
угорським сукном, узув иалянки i вийшов надвiр.
У вiчi вдарило яскраве сонячне промiння. З гiллястих яворiв з криком
знялося вороння. Гетьман примружив очi, глибоко вдихнув морозне повiтря,
що пахло ранковим димом, i зiйшов з ганку.
На просторому майданi вишикувався загiн татар, що прибули
до Криму для замiни тих, котрi вiдбули пiвроку i мали повернутися
додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених
овечих кожухах, вони стомлено сидiли на невеликих кошлатих конях i байдуже
дивилися на невисокого блiдого гетьмана Iхмельнiскi та гурт старшин за
його спиною. За плечима у кожного з них стримiла споконвiчна зброя
кочовика - лук, сагайдак зi стрiлами, круглий щит, оббитий бляхою або
цупкою бичачою шкiрою. Бiля боку - шабля.
Гетьмана оточили старшини на чолi з Азем-агою i Свиридом Многогрiшним.
Вiн привiтався з кожним кивком голови, а сал-тану Газ©-бею, котрий мав
вiд'©жджати днями до Криму зi сво©ми людьми, i Чогаку, котрий щойно
прибув, щоб замiнити Газi-бея, потиснув руки.
- Спасибi, салтане, за добру службу, - сказав гетьман Газi-бею. -
Передай хановi Мюрад-Гiрею, що я дуже задоволений тобою i тво©ми во©нами!
- Передам, гетьмане, - вiдповiв той, похмуро дивлячись собi пiд ноги. -
При мно чути похвалу... Однак ми служили не тiльки за похвалу.
- Що ти ма ш на увазi, салтане?
- Мо© люди незадоволенi... Вони повертаються з порожнiми руками,
гетьмане... Треба мало-мало платити.
- Ти ж зна ш, салтане, що платити зараз нiчим... Така вiйна пройшла
нашим кра м... Трохи розживемося - заплатимо!
- Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало-мало ясир брати...
- Ясир?.. Ти ж зна ш, салтане, що наша земля зовсiм опустi-'iа. Де ж ви
будете ясир брати? З ким тодi я зостануся?
- Укра©на велика, ми знайдемо, де взяти, - ошкiрився Газi-бей, вiдчувши
в словах гетьмана та мну згоду, але, щоб остаточно змусити його
погодитися, додав:- Якщо не дозволиш, гетьмане, по©демо й так... Як у вас
кажуть, облизня впiймавши... Але як подивляться на це люди салтана Чогака?
Чи захочуть вони служити тобi за спасибi? Боюся, що повернуть коней i
помчать вслiд за нами...
Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той мiцно стиснув
осмаленi морозом губи, вiдвiв очi. Низькорослий, кривоногий, вiн скидався
у сво му кожусi вовною назовнi на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий.
Знав Мюрад-Гiрей, кого прислати: цей не тiльки захистить гетьмана, а й з
горла вирве здобичi I без нього не можна - на кого ж тодi спертися?
- У Немировi я забороняю брати ясир! - роздратовано крикнув Юрась
Хмельницький. - ©дь собi з богом, салтане Газi-бей!
Газi-бей опустив повiки, щоб приховати вiд гетьманського почту радiсний
блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюди, окрiм
Немирова. Вiн знав, що люду в кра© залишилося небагато, але все ж
достатньо для того, щоб узяти якусь сотню-другу бранцiв. А якщо чутка про
це дiйде до великого вiзира чи, боронь боже, до самого султана, то можна
буде завжди послатися на дозвiл гетьмана...
- Якшi, якшi, великий гетьмане! - закивав вiн головою. - У Немировi ми
нiкого й пальцем не зачепимо... Мало-мало зберемося - i гайда в дорогу!
Юрась не вiдповiв нiчого i, вiдвернувшись вiд Газi-бея, зустрiвся
поглядом з мурзою Кучуком. Вiн любив i поважав аккерманського мурзу за
незвичайну хоробрiсть i прямоту, хоча знав, що це найжорстокiший нападник
i людолов, котрий вивiв з Укра©ни не одну тисячу бранцiв.
- Салям, мурзо, - усмiхнувся до нього гетьман. - Гадаю, ти не поспiша ш
додому? Ще послужиш менi?
- Нi, не поспiшаю, гетьмане. Я залишуся до весни... Але як тiльки снiг
зiйде з землi, вирушу в рiдну сторону. Мо© люди вже скучили за домiвкою i
за сво©ми близькими.
- Спасибi тобi, Кучук. Я скажу вiзировi, що ти чесно i самовiддано
служиш падишаховi.
Потiм Юрась пiдiйшов до Младена, Ненка i Якуба, котрi стояли серед
старшин, i привiтав ©х зi вступом на службу в його вiйсько.
- Де ваша сестра, ага? I та друга дiвчина? Зда ться, Стеха? - звернувся
вiн до Ненка по-турецькому.
- Вони дома, бейефендi.
- Я хотiв би ©х бачити!
- Зараз, бейефендi?
- Так. Сходи за ними!
Ненко здвигнув плечима, але мовчки пiшов. Через кiлька хвилин з'явився
зi Златкою i Стехою. Дiвчата куталися в кожушини i теплi хустки, боязко
позираючи на гетьмана i його оточення. Всi замовкли. Ждали, що скаже
гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори i щось швидко шепнув
йому, але нiхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою i зник серед
во©нiв.
Юрась пильно оглянув дiвчат i, видно, лишився задоволений, бо на його
блiдому обличчi з'явився легкий усмiх. Вiн пiдiйшов до них майже впритул i
сказав:
- Таких красунь грiх тримати за зачиненими дверима! Треба частiше,
дiвчатка, виходити на люди, i тодi, клянусь аллахом, ми пiдшука мо для вас
таких женихiв, яких не ма жодна дiвчина в Немировi!.. Чи як ви дума те?
Дiвчата промовчали, не знаючи, що вiдповiдати. А гетьман вiв мову далi.
- В недiлю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю i
.запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого
товариства, яке звикло на таких вечiрках тiльки дудлити горiлку i
чванитися сво©ми перемогами на полi бою та серед жiноцтва! Гадаю, що у
вашiй присутностi вони будуть тихi, як ягнята, i галантнi, як придворнi
шляхтичi польського короля... Я жду вас, панянки!
- Спасибi, - прошепотiла Стеха посiрiлими вiд страху губами, розумiючи,
що вiдмова образила б гетьмана i накликала б на них його гнiв.
Юрась ще раз пильно оглянув ©х i махнув рукою, щоб iшли додому, а
потiм, вiддавши розпорядження, де розмiстити новоприбулий татарський
загiн, вiдпустив усiх, крiм особисто© варти.
- А тепер - до ями! - коротко кинув вiн. - Якщо хто прийшов з викупом -
впустити!
Яма була поряд, посеред майдану. З-пiд широких, покритих памороззю
очеретяних мат, що пiдтримувалися довгими сосновими воринами, здiймався
стовп пари. Пахолки миттю вiдтягли одну мату вбiк i спустили вниз драбину.
Юрась став на край ями. У нiс йому вдарив важкий дух, аж вiн заточився,
а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкi простудженi
голоси. Коли очi звикли до напiвтемряви, вiн побачив унизу кiлька зарослих
змарнiлих облич. Однi в'язнi стояли, iншi, найбiльш знесиленi або
скатованi, лежали на купi вогко© смердючо© соломи, тремтячи вiд холоду.
Люто й страшно блискали запаленi, почервонiлi очi.
На деякий час у ямi запанувала тиша. Потiм до гетьмана простягнулося
кiлька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.
- Ясновельможний пане гетьманi Змилуйся! За вiщо такi муки?
- Я не маю нiякого золота! Хоч убийте мене - не маю! Даремно кату те...
- I в мене немаеi Це злий наговiр. Який я багач - одна слава
залишилась... Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми...
Вiдпусти, пане гетьман!
Юрась сердито тупнув ногою.
- Замовкнiть! - Його очi заблищали, як вуглинки, а обличчя ще бiльше
зблiдло - навiть мороз не змiг вичавити з нього рум'янцiв.
Вiд ворiт пахолки привели трьох жiнок. Вони впали перед гетьманом на
колiна, заломили руки.
- Змилуйся, батечку!
- Не губи наших чоловiкiв!
- Будь доброю душею! Вiдпусти ©х з богом! Юрась кивнув пахолкам, щоб
пiдвели жiнок, а коли тi стали перед ним, суворо запитав: