Малик Владимир. Тайний посол

Арсена й Романа пiд руки.
- Друзi, прибув я зi Львова не тiльки для того, щоб побачитись з вами.
дiло бiльш важливе... Чи не пройтися б нам, панове на леваду i там, над
Унавою, у затишку, погомонiти? Хай тут жiнки прибирають, а ми, чоловiки,
трохи провiтримося...
З цими словами вiн потягнув чоловiкiв з хати.
У левадi, пiд вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, i в
повiтрi струмували медвянi пахощi перших лугових квiтiв, над якими гули
джмелi та бджоли. З Унави долiтало гелгання гусей та кахкання качок, а з
лiсу, що темною стiною бовванiв на гому боцi, линуло далеке, сумовите
кування зозулi - ку-ку, ку-ку...
Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:
- Друзi мо©, у всiх у нас зараз одна думка - про батька Семена... Про
Палiя... Хто найбiльше зна , той хай i розповiда . Зда ться, ти. Мартине,
хотiв щось повiдомити... Тож починай!
- Справдi, панство, я хотiв вам сказати, що знаю, де зараз Палiй... Як
бога кохам, знаю!
- Ти зна ш, де Палiй? - вигукнув Арсен. - Звiдки?
- З перших рук, як кажуть...
- Розповiдай! - нетерпеливився Арсен. - I не тягни!
- Бачите, панове, у Львовi, при дворi Станiслава Яблоновсько-го,
служить один чоловiк, який чомусь мене уподобав i вважа сво©м другом...
Це комiсар пан Порадовський. Треба сказати, що й справдi, хоч я не вважаю
його другом, ми з ним не один вечiр просидiли в корчмi, цмулячи там пиво
або що-небудь мiцнiше... I ось вiн на якийсь час зника . А коли
повернувся, то вiдразу ж завiтав до мене. На щастя, я не встиг сам до
кiнця висушити сулiю вишнiвки i почастував його добряче. I пан
Порадовський, випивши, розповiв, що вони з паном Монтковським побували в
Немировi й заарештували там Палiя. Коли я це почув, то замалим не вдавився
курячим стегенцем, яке саме обгризав... "Як! Полковника Семена Палiя?!" -
вигукнув я. "Так", - спокiйно вiдповiв пан Порадовський. "За вiщо?" - "За
те, що вiн хоче вiддатися зi сво©ми козаками пiд владу Москви!" - "Це вiн
сам тобi казав?" - спитав я. "Ще б пак! Звичайно, нi... Про це менi донiс
один козацький хорунжий по iменi Свирид Многогрiшний..." - "Матко боска
чен-стоховська! - вигукнув я вражено. - Свирид Многогрiшний?" - "А чого
пан Мартин здивований? Вiн зна Многогрiшного?" - "Пита ш! Я його знаю як
облупленого! Бо був з ним разом у турецькiй неволi... Потурнак i свиня,
яко© свiт не бачив! А ти, пане, йняв йому вiри! Ти заарештував героя
Вiдня, повiривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман i сам король?"
Порадовський засмiявся i вiдповiв: "Не знаю, що скаже пан круль, а пан
Яблоновський похвалив мене i звелiв кинути заарештованого, наклавши на
нього кайдани, у Пiдкамiнному в пiдземелля... А пан Мартин, мабуть, зна ,
якi там каземати!" - "Що ж гетьман дума робити з тим полковником? Скарати
на горло?" - "Не знаю... То вже його дiло, а я сво зробив..." Пiсля таких
слiв у мене з голови враз вилетiв хмiль. Я випровадив Порадовського i
помчав у Пiдкамiнне. Там пересвiдчився, що вiн не наплiв небилиць, а
сказав правду... Що менi залишалось робити? Один я у Пiдкамiнному нiчим не
мiг допомогти батьковi Семену... Тож сказав, що ©ду додому, в Круг-лик, а
сам на коня - i до вас, у Фастiв! Ниньки ви все зна те...
Всi мовчали. Нарештi Арсен перший порушив гнiтючу тишу.
- Справдi, тепер ми все зна мо. Дяку мо тобi, пане Мартине, за таку
важливу звiстку... Залиша ться подумати, що нам робити.
- А що робити! - вигукнув Яцько. - Взяти фастiвський полк, напасти на
Пiдкамiнне - i визволити полковника!
- Чекай, хлопче! Ти занадто по сво©й молодостi гарячий. А до того ж тут
старшi, i поки тебе не питають, помовчав би... В усякiм разi,так у
вiйську заведено. Чи тебе в бурсi по-iншому вчили? Га? - добродушно
усмiхнувся в бiлi вуса Метелиця i додав:- Давайте гуртом помiрку мо...
Палiя будь-що треба визволити! На цьому сходяться всi. Але як? В усякому
разi,не йти ж одним полком вiйною на кварцяне вiйсько, як пропону наш
молодий друг...
Яцько почервонiв, закусивши в губах стебельце трави.
- А я думаю, - промовив Роман, - що в дечому Яцько правий... Тiльки йти
до Пiдкамiнного не полком, а невеликим загоном. А там, розвiдавши все як
слiд, вибрати темну нiч, напасти на замок i, перебивши варту, визволити
батька Семена.
- Напасти можна, та чи цей загiн добереться та мно до Пiдкамiнного? -
заперечив Спихальський. - Навiть якщо будемо йти тiльки вночi, то й тодi
хтось побачить i донесе Яблоновському або його регiментарям '. I нас по
дорозi, схоплять, мов курiпок...
- Що ти пропону ш. Мартине? - спитав Арсен.
- Нiчого не пропоную... Знаю одно: до Пiдкамiнного треба пiдiйти так,
щоб не викликати жодно© пiдозри!
- Ну що ж, це можна зробити, - сказав Арсен, подумавши. - По©де не
вiйськовий загiн, а мирна купецька валка... Повеземо до Львова товар...
- Коли б у нас було що везти! - буркнув Метелиця. - Самi голi, мов
бубони.
- Придума мо щось... Сiно, вовна, бочки - все згодиться, щоб наповнити
нашi вози. А крiм того - сiдла. Бо вози ж доведеться кинути, а тiкати -
верхи...
- Гарно придумано, холера тебе не забери! Менi б твоя голова,
пане-брате, був би я регiментарем! - вигукнув Спихальський i з заздрiстю
подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.
Всi засмiялися,а Арсен сказав:
- У мене ще и iнша думка...
- Яка?
- Просити короля... Собеський добре зна Палiя, високо оцiнив його дi©
пiд Вiднем. Може, менi гайнути до нього та все розказати?
- А якщо вiн вiдмовить? - не погодився Роман. - I ми загубимо час...
- Тодi зробимо так. Готу мо купецьку валку в двадцять возiв. З нею
по©де за старшого Роман, а з ним - чоловiк тридцять-сорок охочих... Поки
все влашту ться, поки ви до©дете до Пiдкамiн-ного, я встигну з'©здити до
короля... Накаже випустити Палiя - обiйдемося без кровопролиття, вiдмовить
- пустимо в хiд шаблi! Як ви на це? Згода?
- Згода! Згода!
- Тодi ходiмо до господи батька Семена... До речi, вiн уже одружився з
Феодосi ю?
- Одружився. Зразу по при©здi з вiденського походу.
- От i добре. Треба заспоко©ти i розрадити панi полковникову. Там з нею
та з сотниками i домовимося про все...
Свирид Многогрiшний тихенько прочинив дверi до гетьманського покою,
просунув у щiлину голову i, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко
дрiмав на канапi, запитав:
- Ваша ясновельможнiсть, можна?
Юрась злякано кинувся - аж свiчка заблимала.
- Тьху, чорт! Мiг би якось делiкатнiше... Заходь! Многогрiшний
привiтався, сiв на дзиглику край столу, на якому стояла порожня карафка
з-пiд вина, зiтхнув.
- Чого так важко? Розповiдай! З чим повернувся з Немирова? - спитав
Юрась.
- Нi з чим, - буркнув Многогрiшний. - Справи кепськi...
- А саме?
- Всюди на Правобережжi, крiм Кам'янецького пашалика, вiдновлено владу
Речi Посполито©. Польща скористалася з перемоги пiд Вiднем i прибира до
рук укра©нськi землi, що за Бахчисарайським договором мали бути нiчийними,
а насправдi знаходилися пiд вашою булавою.
- Це я знаю, - перервав його нетерпляче Юрась. - А як нашi справи? З
ким говорив? Хто визна мою владу?
- Е-е-е, нiхто! - безнадiйно махнув рукою Многогрiшний. - Король Ян
Собеський та великий коронний гетьман Станiслав Яб-лоновський роздають
приповiднi листи на села i мiста, нiби то ©хня власнiсть... Про те, щоб
iти на службу до вашо© ясновельможностi, нiхто й слухати не хоче! А мене,
вашого посланця, полковник Семен Палiй вигнав з Немирова, мов пса, хоча
сам на Немирiв не ма нiякого права. Пооядку там його приятель Андрiй
Абазин. Ну, та я теж вiддячив йому за таку образу! Пам'ятатиме до нових
вiникiв!
- Прокляття! - Юрась ударив кулаком по столу. - Мало я ©х палив i
розпинав! Мало вiшав! Не люди, а смiття якесь! Я скручу ©х у баранячий рiг
i примушу робити те, що накажу! О боже, дай менi сили пiдвестися над
недолею, влий снаги в мо серце, щоб воно стало незворушно-кам'яним,
нечутливим до чужого болю й страждань, i я, опираючись на дружню пiдтримку
падишаха, зберу весь народ свiй у цей кулак!
Вiн ще раз стукнув по столу i вiд шаленства, що переповнювало його
груди, скрипнув зубами. Очi його палали, як у хворого. В куточках губ
з'явилася пiна. Давалося взнаки сп'янiння.
Вiн усе ще не хотiв зрозумiти, що карта його бита, що Укра©на
вiдсахнулася вiд нього, мов вiд прокаженого. Чiплявся за найменшу
можливiсть утриматись на поверхнi. Обманював пашу Галi-ля, великого вiзира
i самого султана брехливими словами про те, що козаки ждуть не дiждуться,
щоб перейти пiд його булаву. Обманював i себе примарними надiями, все ще
на щось сподiвався... На що?
Вiн охопив руками голову i втупився безтямним поглядом у темне вiкно,
за яким була глупа нiч.
Многогрiшний не наважувався порушити цю зловiсну тишу i задерев'янiло
сидiв на незручному дзиглику.
Хвилина спливала за хвилиною, а Юрась не мiняв пози. Здавалося, то
сидiла не людина, а кам'яна статуя з блiдим, як у мерця, лицем.
Навiть гул голосiв за дверима i гупання багатьох нiг не вивели його iз
цього стану. I тiльки тодi, коли дверi раптом широко розчинилися i в
кiмнату ввiйшов Азем-ага, а за ним - кiлька яничарiв, Юрась повернувся до
них i гнiвно вигукнув:
- Азем-ага, я наказав без дозволу не заходити до мене!
I - осiкся: в простягнутих руках Азем-аги тьмянiло широке дерев'яне
блюдо, а на ньому лежав скручений, мов змiя, довгий шовковий шнурок.
Юрась здригнувся.
Многогрiшний схопився з дзиглика, але, зрозумiвши, що гетьмановi
надiслано вiд султана смертний вирок, закляк на мiсцi.
Тим часом Азем-ага поволi наблизився до стола i повагом, урочисто
поставив на нього свою страшну ношу. Позаду вишикувались мовчазнi, суворi
яничари.
Юрась прикипiв поглядом до шнурка.
Це був кiнець. Кiнець усьому - надiям, тривогам, життю. Вiн прекрасно
знав, що людина, яка одержувала вiд султана такий подарунок, жила не
довше, нiж потрiбно для того, щоб умерти. I цiнував його султан невисоко -
прислав свiй страшний подарунок не на срiбному, а на дерев'яному блюдi...
- Hi! Hi! - Вiн затулився рукою, нiби захищаючись вiд несподiваного
удару. - Не може такого бути! Це фатальна помилка! Не мiг султан вiддати
такий наказ!
- Султани нiколи не помиляються! - крижаним голосом промовив Азем-ага.
- Пробач менi, гетьмане Iхмельнiскi, але султанський наказ треба
виконувати не гаючись... Ти сам, чи тобi допомогти?
- Нi-i-i! - несамовито заверещав Юрась. - Не хочу-у-у! Азем-ага зробив
ледь помiтний знак рукою, i з-за його спини вийшло тро яничарiв. Один
схопив Юрася за руки - заломив за спину. Дво iнших блискавично накинули
на шию шнурок, потягли щосили.
Юрась захарчав, заборсався в петлi, все ще намагаючись вирватись, але
зразу ж зiв'яв, поник.
Так нiхто i не зрозумiв - помер вiн вiд удавки чи вiд страху. Тiльки
тодi, коли з гетьманом було покiнчено, Азем-ага звернув увагу на
Многогрiшного, що стояв нi живий нi мертвий.
- Ти допоможеш нам, Свирид-ага© Винесеш труп. - I повернувся до
яничарiв, що стояли позаду. - Давайте лантух!
Один з яничарiв швидко розгорнув великий лантух, iншi схопили труп
гетьмана i головою опустили вниз. Потiм мiцно зав'язали.
- Бери, Свирид-ага! - наказав Азем-ага. - Послужи востанн сво му
гетьмановi!
У Многогрiшного з переляку вiдiбрало мову, а ноги нiби приросли до
пiдлоги.
- Ти що - оглух? - штовхнув його у спину яничар. Йому допомогли звалити
мiшок на плечi, не гаючись рушили з будинку. Попереду йшов Азем-ага,
позаду - яничари.
Многогрiшний ледве плентався. Вiд страшно© поклажi, що каменем
придавлювала його плечi, у нього макiтрилося в головi. Був певен, що
востанн ступа по землi.
На вулицi повернули праворуч, до Турецького мосту. Надворi стояла
темна, хмарна нiч. Мiсто нiби вимерло - нi перехожого, нi вогника, нi
собачого гавкоту. Тiльки важке сапання Многогрiшного порушувало цю
могильну тишу. На мосту Азем-ага зупинився.
- Сюди!
Хтось пiдштовхнув Многогрiшного до кам'яних перил. Вiн спiткнувся i
лантух з гуркотом упав до нiг Азем-аги.
- Тихше ти, шайтанове насiння! - вилаявся ага. - Кидайте!
Яничари схопили лантух i жбурнули через перила вниз, у невидимi холоднi
води Смотричу. Звiдти через деякий час, бо русло рiки лежало в плибокому
каньйонi, долинув глухий сплеск i зразу ж розтанув пiд кам'яним склепiнням
мосту.
Многогрiшний перехрестився.
- Господи, упокой його душу!
- Аллах упоко©ть... i прийме його в сво© райськi сади, - сказав
Азем-ага. Було незрозумiле, говорить вiн серйозно чи насмiха ться. - Вiн
вiрно слугував падишаховi i заробив собi царство небесне... А ти,
Свирид-ага, забирайся звiдси! Якнайшвидше i якомога далi. Зрозумiв?
Як було не розумiти!
Многогрiшний мовчки вклонився i кинувся навтiки. Вiн уявив мертвого
Юрася Хмельницького i подумки подякував боговi за те, що то не на його ши©
зашморгнувся страшний шовковий шнурок, що то не його, скоцюрбленого в
тiсному мiшку, котять по слизькому камiннi холоднi каламутнi хвилi...
Секретар Талентi, схиливши в поклонi довгасту голову, покриту рiдiючим
чорним чубом, вийшов з королiвського кабiнету i, не зачиняючи за собою
дверей, сказав:
- Його ясновельможнiсть пан круль ласкаво дозволив тобi пане
Комарницький, зайти на коротку аудi нцiю.
Арсен вступив до знайомого кабiнету.
Собеський сидiв за широким столом, теж широкий, огрядний, з кучмою
злегка посрiбленого сивиною волосся, i пильно дивився на нього. На
жовтавих щоках пробивався легкий рум'янець. Король був явно чимось
схвильований.
Арсен вклонився.
- Доброго здоров'я, ваша ясновельможнiсть!
- А-а, пан Комарницький, чи то пак Кульчицький, чи як там тебе! Вiтаю,
вiтаю героя Вiдня. Я нiколи не забуваю тих, хто хоробро бився пiд мо©ми
знаменами... Сiдай, будь ласкавий. Розповiдай, з чим прибув!
Арсен зробив кiлька крокiв до столу, але не сiв.
- Ваша ясновельможнiсть, допущена велика несправедливiсть i я при©хав
просити у вас допомоги й захисту...
- Несправедливiсть!.. О зус! I тут несправедливiсть! Зда ться вся
сьогоднiшня Польща зiткана з одних несправедливостей! - вигукнув король,
видно, все ще перебуваючи в полонi сво©х думок чи пiд впливом перервано©
розмови з секретарем...
- Про якi несправедливостi говорить ясновельможний пан король? -
здивувався Арсен. - Скажiть, хто образив королiвську милiсть - i я...
- Нi, нi, не те, тут одна шабля не допоможе, - замахав руками
Собеський. - Магнатськi iнтриги, магнатське сво воленство руйнують
польську державу! Ось що ранить менi серце! Кожен тягне в свiй бiк. Нiхто
не дума про ойчизну, а тiльки про сво© ма тки, про свiй гонор. Поки була
явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк-так держалося купи, а тепер -
мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич -
магнатом! Всюди - розбрат, пiдкупи, тяганина по судах, збройнi на©зди,
грабунки, розбiй... Нiхто не бо©ться королiвсько© влади, всяк поклада ться
на шаблю. Анархiя - та й годi!
Арсен мовчав, сторопiвши вiд такого королiвського одкровення.
Помiтивши його розгубленiсть, Собеський схаменувся i вже спокiйним
тоном запитав:
- То що ж трапилося? Вiд кого я повинен тебе захистити?
- Не мене, ваша ясновельможнiсть... Допущена несправедливiсть по
вiдношенню до вiдомого вам полковника Семена Палiя, який теж не менш
хоробро бився пiд знаменами вашо© ясновельможностi з турками...
- Аз ним що ско©лось?
- Його пiдступно схоплено в Немировi людьми пана Станiслава
Яблоновського i запроторено в кам'яницю в Пiдкамiнному...
- За вiщо?
- Без нiяких пiдстав... Тiльки тому, що його оговорив один давнiй
недруг, заявивши, нiбито полковник прихильно ставиться до гетьмана
Самойловича i до Москви...
Собеський вiдкинувся на спинку стiльця.
- А якщо то правда?
- Нема жодного доказу, ваша ясновельможнiстьi Ви самi бачили, як Палiй
не шкодував життя i сил нi пiд Вiднем, нi пiд Парканами... Козацьке
вiйсько, фастiвський полк i всi полки на Правобережжi обуренi свавiллям
Яблоновського. Ми всi просимо вашу ясновельможнiсть захистити полковника
вiд несправедливого обвинувачення i наказати гетьману Яблоновському
випустити його з ув'язнення!
- То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький - козак? - здивувався
Собеський.
- Так, ваша ясновельможнiсть.
- О-о! Тодi менi зрозумiло, чому пан так одстоюе Палiя... Ну, власне, я
нiчого не маю проти полковника. Вiн, безперечно, хоробра людина, i я
нiколи не забуду його звитяг пiд Вiднем. Скажи Яблоновському, що я просив
розглянути це дiло доброзичливо... Тим бiльше, що я не хочу мати нiяких
ускладнень з Москвою бо ми тракту мо зараз про вiчний мир i союз iз нею,
про спiльну вiйну проти Османсько© iмперi!...
Король затарабанив пальцями по столу, i Арсен зрозумiв: це був знак, що
аудi нцiя закiнчилася.
Йому стало прикро на серцi. Отже, його далека по©здка закiнчилася
нiчим. Собеський не вiдмовив у допомозi, але й не допомiг. Замiсть листа
гетьмановi обмежився розпливчастими словами: "Скажи Яблоновському, що я
просив розглянути це дiло доброзичливо©" Та гоноровитий магнат засмi ться
йому в обличчя i вижене геть! Нiяко© упевненостi, що вiн виконав би
письмове розпорядження короля, а словесне побажання - тим бiльше...
Арсен мовчки вклонився i вийшов.
Минаючи розкiшнi, цяцькованi золотою фарбою дверi королiвського
кабiнету, мимоволi пригадав, як вiн колись пiд Чигирином просив захисту
для Романа Во©нова, коли того заарештував генерал Трауернiхт, i одержав
таку ж вiдмову... Виходить, можновладцi всюди однаковi, хай ©м грець!
Простiй людинi за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть,
сподiвайся козаче, тiльки на власнi сили, на власну шаблю!
Валка в'©хала у Пiдкамiнне i зупинилася на майданi перед замком. Сонце
вже сiло за небосхил, i вiд похмурих фортечних стiн та гостроверхих веж
падали на землю чорнi тiнi.
- Гей, хлопи, тут ставати на нiчлiг заборонено! - гукнув од ворiт
вартовий гайдук. - Насмiтите, а потiм прибирай пiсля вас!
- Не кричи, пане! Ми не глухi! - вiдповiв Арсен, одягнутий у звичайний
селянський одяг - бiлi полотнянi штани й сорочку та солом'яний бриль. -
Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожнiми руками при©хали на ярмарок. - I
вiн поплескав долонею по крутобокому барилу.
Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, пiдстаркуватий гуцул з
Прикарпаття, заклiпав очима, а потiм облизнув язиком сухi, спраглi губи.
- Невже пиво?
- Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Днiпра. - Арсен
моргнув хлопцям - Яцьковi й Семашку. - Ану нацiдiть пановi пару кухлiв! Та
виберiть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений i дозволив нам тут
переночувати...
Яцько пiднiс чималий кухоль.
Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою - на вартi ж, мовляв.
Потiм трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув
язиком, оглянувся - чи нiкого не видно - i тiльки тодi взяв кухля до рук.
Нюхнув. На обличчi вималювався вираз подиву.
- Е-е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грiм, якщо це не горiлка! -
Вiн приклав вiнця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував.
Пустив задоволене очi пiд лоба, а потiм видудлив кухоль до дна. - Х-ху! А
тепер, хлопче, не завадить i пивця, якщо !
Пиво вiн пив поволi, смакуючи i за©даючи таранею.
- Ви гарнi хлопцi, як бачу... Просто чудовi© Коб не служба, то i я з
вами тут переночував би! ©й-богу! Вже вечорi , i було б зовсiм непогано
вкластися на возi, пiдмостивши сiна, та й задати хропака! Га? - пащекував
вiн, хмелiючи.
Арсен знову пiдморгнув Яцьковi. Той пiднiс ще один кухоль горiлки.
Гайдук з удаваною хитрiстю помахав пальцем перед Яць-ковим носом, але
випив.
- Може б, ти гукнув сво©х товаришiв? - спитав Арсен. - А то ©м,
бiдолахам, нiчого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!
- Е-е, не варт, ©й-богу! - пробелькотiв уже добре сп'янiлий гайдук. -
Нас тiльки дво ... Я на воротях, а один, новенький, внизу, бiля каземату.
Якийсь миршавий, нiкчемний... Вiн, мабуть, i горiлки не п' , ледащо! Бо
такий набасурманений, що й на мову не зда ться. Сидить та все дума ,
дума . А що видума , спитай його?..
- А кого ж ви стережете?
- Кажуть, якесь велике цабе... Бо добрячi на нього кайдани надiли!
- А коли ж тобi, друже, замiну пришлють? Чи отак сам всю нiч i
стовбичитимеш?
- Яка там у бiсова батька замiна! Набридне стояти - пiду, стукну в
дверi, мовляв, виходь котрий! Хтось i вийде...
Вiн уже ледве тримався на ногах. Язик заплiтався, мов перевесло, а
голова все схилялася на груди. Горiлка валила його з нiг. Щоб не впасти,
вiн обiперся на полудрабок.
- Зда ться, готовий? - тихо промовив Роман, пiдходячи до переднього
воза. - Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней - сiдлають...
- Гаразд, - погодився Арсен. - Кладiть його, хлопцi! Вiн хотiв поспати
на сiнi - хай спить! Та жупан знiмiть - Спихальський одягне!
Яцько i Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза,
прикрили попоною. Вiн щось замугикав - i вiдразу заснув.
Тим часом над мiстечком опустився синiй весняний вечiр. До замку
долинули дiвочi пiснi, парубоцький смiх, а десь далеко може, на другому
кiнцi мiстечка, не вгаваючи, бринiли невтомнi цимбали.
Коли конi були осiдланi, козаки повитягали заховану у возах зброю.
- Друзi, хто залиша ться тут - пильнуйте! - сказав Арсен.- Як тiльки
почу те пострiли, крики або свист - мчiть на допомогу! Зрозумiли?
- Зрозумiли, - вiдповiв хтось. - Хай вам щастить!
Арсен i Спихальський з групою козакiв рушили до замку. Хвiртка у
воротях, як вони й сподiвалися, була вiдчинена. На подвiр'© темно й тихо.
Тiльки в одному вiконцi свiтилося.
Арсен пiдкрався - заглянув крiзь шибку. У великiй, з низькою стелею
кiмнатi покотом спало кiлька гайдукiв. Ще дво скидали одяг - ладналися
спати. Тiльки бiля столу сидiв один безвусий юнак i шматком грубого сукна
до блиску начищав пiстолi, цiла купа яких лежала перед ним.
"Не ждуть лиха, - подумав Арсен i, намацавши на дверях засув тихенько
натиснув на нього рукою. - Хай посидять. Може, обiйдеться без
кровопролиття..."
Залишивши кiлькох козакiв на чатах, вiн повернувся до входу в
кам'яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.
- Сюди, - шепнув пан Мартин. - Обережно! Сходи крутi - можна й карк
зламати...
Вийнявши з-за пояса пiстоль, вiн перший почав спускатися вниз. За ним -
Арсен, Роман, потiм - Яцько, Семашко та Метелиця.
Десь у глибинi блимало свiтло. Почулося протяжне позiхання вартового.
Спихальський скрадався тихо, мов кiт, тримаючись рукою за кам'яну
стiну. З пiдземелля дихнуло могильним холодом i цвiллю.
На останнiй сходинцi вiн зупинився, обережно виглянув з-за рогу. Довге
пiдземелля тягнулося лiворуч i праворуч вiд нього. В мурованiй стiнi
виднiлися потемнiлi вiд сиростi й часу дверi з загратованими вiконцями.
Магнатська в'язниця! Видно, не один хлоп скуштував у нiй жахливих
тортур!
Бiля дверей, на низькому ослiнчику, сидiв, закутавшись у кожушинку,
вартовий. Невеликий олiйний лiхтар, що висiв пiд стелею освiтлював його
кудлату овечу шапку i сутулi плечi.
Почувши шарудiння, вiн стривожено запитав:
- Хто там? - I, пiдвiвшись, наставив мушкета.
Спихальський вирячив очi: на вартi в пiдземеллi стояв давнiй знайомий -
Свирид Многогрiшний.
- Холера ясна! - загримiв його могутнiй голос пiд низьким склепiнням. -
Невже це ти, пане Свириде? А я й не знав, що ми обидва на службi у
ясновельможного пана гетьмана!
- Перепрошую пана, з ким честь маю? - не впiзнаючи, допитувався
Многогрiшний.
- Холера! Невже не впiзна ш Мартина Спихальського?
- О, пан Мартин! Нiяк не сподiвався зустрiтися з тобою в такому
мiсцi... То пан служить у ясновельможного гетьмана Ябло-новського?
- I не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось ранiше не бачив
тебе серед гайдукiв гетьмана? - спитав Спихальський, виходячи на освiтлене
мiсце i наближаючись до Многогрiшного.
- Всього кiлька днiв... Але ж служба собача - гибi ш у цьому
пiдземеллi! Може, пан Мартин допоможе менi знайти теплiше мiсце? Хе-хе! -
I Многогрiший навмисне здригнувся, щоб показати, як тут по-справжньому
холодно.
- А чого ж - допоможу! Хе-хе! - передражнив його Спихальський i раптом,
згрiбши за груди, притиснув до стiни, вирвав мушкет. - Пся кревi Нарештi я
тебе злапав! Ниньки тобi стане не тiльки холодно, а й жарко© Задушу, мов
слимака!
- Пане Мартине, ти що - здурiв? Пусти! - заборсався той. На крик прибiг
Арсен з товаришами. Вiн одразу зрозумiв, кого
впiймав Спихальський, i притримав його руку, що вже вп'ялася в горло на
смерть переляканого Многогрiшного.
- Так от де ми зустрiлися, дядьку Свириде! - похитав головою. - Усiм ти
служив. А тепер ще й пану Яблоновському!
- Звенигора! - простогнав приголомшений несподiваною зустрiччю
Многогрiшний.
- Хлопцi, заткнiть йому рота! - наказав Арсен, звертаючись до Яцька i
Семашка. - Зв'яжiть руки, щоб не втiк, собака! Посадiть на коня i
стережiть, мов зiницю ока!
Яцько i Семашко пiдхопили Многогрiшного, якому зi страху вiдiбрало
ноги, i поволокли нагору.
Арсен кинувся до дверей, крiзь грати яких уже просовувалися чи©сь руки.
- Батько Семен?
- Так, голубе! Такi Випустiть мене, хлоп'ята, швидше звiд си! - озвався
з кам'яницi Палiй. На дверях висiв мiцний замок. Арсен шарпнув - не
пiддався.
- А ну, синку, пусти мене! - вiдсторонив його Метелиця. - Колись,
бувало, гнув у руках кiнськi пiдкови. Спробую зараз... Чи ще сила?
Вiн ухопив замок обома ручищами i, натужуючись так, що аж лице
побагровiло, поволi почав гнути заiржавiле залiзо. Воно скрипнуло - дужка
переломилася надво . Дверi розчинилися - i полковник опинився в обiймах
друзiв. На ногах i на руках у нього гримiли кайдани.
- Швидше, батьку! - гукнув Арсен. - Тiкаймо! Притримуючи ланцюги
руками. Палiй вийшов з пiдземелля Йому пiдвели коня, допомогли сiсти.
- Ну, хлопцi, орли мо©, спасибi вам! - промовив розчулено. Арсен подав
знак - i загiн, кинувши вози, верхи помчав звивистими вулицями
Пiдкамiнного на схiд...
На першому привалi, в лiсi, вiдбувся запорозький суд. Свирид
Многогрiшний тремтiв, як у лихоманцi. Останнiм часом, видно, жилося йому
не з медом, бо споганiв, схуд, змиршавiв, i одяг на ньому телiпався, як на
кiлковi. Його маленькi хитрi очицi перебiгали з одного обличчя на iнше. Та
найдовше затримувались на Арсеновi.
- Братцi, що ви хочете зi мною робити? - заскиглив.
- А що роблять зi зрадником? - спитав суворо Метелиця.
- Я не зрадник... Побий мене грiм, якщо я кого-небудь зрадив! -