Страница:
життя з нею i доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе.
Дарма що злi язики плещуть про не© всяке. Звичайно, то правда, що взяв вiн
©© не дiвчиною, а вдовою, що ще до першого замiжжя не вiдзначалася вона
цнотливiстю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собi закохуватися в iнших,
хоча б у того ж Яблоновського... Згадавши пана Станiслава, скривився. I що
вона знайшла в ньому? Та все це вiн давно простив ©й. Простив за сина
Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бiй", -
подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячi пестощi, якими
обдаровувала його, за красу, яка, зда ться, i рокам не пiдвладна...
"Молися завтра за мене, Марисенько!" - прошепотiв, дивлячись у безмiсячне
зоряне осiнн небо.
Та про що б не думав, а не мiг позбутися тривожного вiдчуття, що
холодило серце... Що буде завтра? Кому всмiхнеться фортуна? За ким
залишиться поле бою?
Вiдповiдi на цi запитання зараз бути не могло.
Заснув непомiтно. А коли вже заснув, тодi йому нiщо не заважало - нi
форкання коней, нi перегукування вартових, нi розмови жовнiрiв, що ставили
королiвський намет, нi постукування сокир.
Розбудив його з третiми пiвнями син Якiв.
- Батьку, вставай! - затермосив щосили. - Радiснi новини!
- Що? - кинувся король.
- Козаки прийшли! Передовий загiн фастiвського полковника Семена Палiя.
Менжинський привiв. Чотири тисячi... I пiвтисячi донських козакiв...
- Прийшли? Не може бути! - схопився на ноги Собеський.
- Як бога кохам, правда... Ждуть наказу, де ставати.
- Слава богу! А решта?
- Решта з обозом вiдстали... Будуть пiзнiше.
Пiсля останнього невдалого штурму, коли сотнi во©нiв падишаха наклали
головами, а тисячi були пораненi, у турецькому таборi панували
розгубленiсть i пригнiченiсть. Во©ни вiдкрито ремствували на сераскера,
котрий, на ©хню думку, навмисне затягував облогу, щоб тiльки не дати мiсто
на пограбування. Пашi, кримський хан, молдавський та волоський господарi
були обуренi нерiшучiстю Кара-Мустафи, його невмiнням вести облогу.
Одержавши вiд всюдисущих татар звiстку про те, що Собеський
переправився на правий берег i вже займа гору Каленберг, Кара-Мустафа
зiбрав вiйськову раду.
Червоний намет вiзира гудiв, як роздратований вулик. Нiхто не
доторкнувся до солодощiв i духмяно© кави, якою пригощав високих гостей
вiзирський каведжi. Нiхто також не звертав уваги на небаченi багатства i
казкову розкiш, що переповнювали величезний - на багато кiмнат - намет, на
фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровiй чашi, на розвiшану по стiнах
зброю, оздоблену золотом, срiблом та коштовним камiнням. Хiба до того
зараз? Йшлося про життя i про честь держави!
Коли ввiйшов Кара-Мустафа, пашi замовкли i схилили в поклонi голови.
Сераскер дозволив усiм сiсти i сiв сам. За останнi днi вiн схуд, ще
бiльше почорнiв. Настрiй у нього був явно пригнiчений.
Вiдсьорбнувши з фарфорово© чашечки один ковток, повiльно обвiв поглядом
во начальникiв, що, поопускавши очi, закам'янiло сидiли на шовкових
подушках. Тихо запитав:
- Що будемо робити, вельмишановнi пашi?
Нiхто не ворухнувся. В наметi надовго запала могильна тиша. Здавалося,
пашi проковтнули язики.
Кара-Мустафу почала охоплювати лють.
Мерзеннi гладкi iшаки! Кровожерливi собаки! Нiкчеми й заздрiсники!
Зловтiшаються його невдачами! Ладнi пожертвувати життям сво©х во©нiв, аби
лиш вирвати у нього з рук владу великого вiзира i сераскера! Негiдники!
Вiн ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливiсть
перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:
- Ну, то що порадять менi мо© пашi?
Тут пiдвiв голову хан Мюрад-Гiрей. Кинув коротко:
- Зняти облогу й вiдступити!
I тодi - нiби прорвало греблю. Заговорили всi разом, люто блискаючи
очима.
- Авжеж вiдступити!
- Два мiсяцi товклися пiд цим проклятим мiстом, а чого добилися?
- Ми всi тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною
вiйська!
- Аллах вiдступився од нас!
- Виманити Штаренберга в поле, а потiм разом iз Собеським розгромити! У
чистому полi ми матимемо перевагу!
- У нашому таборi кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?
Кара-Мустафу знову почав душити гнiв.
- Не всi разом! Хтось один! Це ж вiйськова рада, а не стамбульський
базар!
Пiдвiвся паша будський Iбрагiм, шурин султана. Тримався незалежно, бо
вiдчував пiдтримку Високого Порога.
- Вельмишанований сераскере, високоповажнi пашi! Я во©н, тому не ждiть
вiд мене багатослiв'я. Скажу коротко: щоб урятувати вiйсько нашого
всемогутнього повелителя i володаря султана Магомета, нам потрiбно
вiдступити! Ми опинилися мiж трьох вогнiв: мiж Собеським, Штаренбергом i
рiзачкою, яка нещадно косить нашi лави... Хто ма iншу думку - хай скаже!
- I сiв.
Зразу ж пiдхопився сухий, але енергiйний, розумний паша
ад-рiанопольський.
- Великий вiзире, всi пашi одностайнi в тому, що двомiсячна облога
Вiдня не принесла нам перемоги i що ©© потрiбно зняти. Чому, ви запита те
мене? Вiдповiдаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими вiд хвороб i
пораненими половину вiйська. Тому, що в тилу у нас сто©ть сам Собеський,
полководець досвiдчений i рiшучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро,
а тепер, коли йому на допомогу пiдiйшло союзницьке вiйсько, вiн i не
подума про здачу мiста. Тому, що з дня на день треба чекати дощiв i
осiннiх холодiв, а у нас нема зимового одягу. Тому, нарештi, що не ми
першi вiдступа мо з-пiд стiн цього мiста - великий султан Сулейман також
вiдступив, не здобувши лаврiв переможця... А коли вiдступимо, то збережемо
вiйсько i надiю на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!
Кара-Мустафа скреготнув зубами.
- Ганьба! Високоповажнi пашi забули про во©нську честь i досто©нство!
Забули про честь Османсько© держави i славу падишаха! Ми прийшли на вiйну,
а не на веселу прогулянку. I аллах зовсiм не вiдступився од нас. Вiн не
вiдступа ться вiд людей мужнiх i рiшучих. Пам'ятайте про це! Я вiрю: ще
три днi облоги - i Вiдень упаде! Обложенi тримаються з останнiх сил.
Почекайте ще три днi, шановнi пашi, i якщо ми не вiзьмемо цього проклятого
мiста, я дам наказ про вiдступ. А Собеського нiчого боятися. Поляки
змученi далекою дорогою, в бою вони нестiйкi. Король польський не
насмiлиться напасти на нас. Я сам нападу на нього i примушу тiкати без
оглядки! Я не вiдступлю з-пiд Вiдня, поки не вiзьму його, аллах менi
свiдокi Завтра я з шаблею в руцi битимусь, як рядовий во©н, i краще менi
загинути, нiж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це мо
останн слово. А зараз, пашi, iдiть до сво©х во©нiв i готуйтеся до
наступного дня. Я пришлю диспозицiю... Ми розвернемося фронтом до
Собеського i з допомогою аллаха розгромимо його! Iдiть!
Пашi мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того,
якими похмурими були ©хнi обличчя, як важко пiднiмалися вони з м'яких
шовкових мiндерiв, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспоко©ли ©х i не
переконали в правильностi його рiшення.
Сафар-бей зупинив коня на пагорбi, звiдки було видно захiднi околицi
Вiдня i гору Каленберг, поволi провiв рукою на рiвнi очей невидиму риску -
показав Арсеновi:
- Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Iбрагiм-паша займа правий
фланг - вiд Дунаю до Гейлiгенштадта. Яничари копають шанцi. Ставлять
гармати. На лiвому фланзi зосереджено тридцять тисяч вершникiв...
Кара-Мустафа сподiва ться на успiх.
- Ненку, де, по-тво му, найслабше мiсце в турецькiй оборонi? - спитав
Арсен. Той задумався.
- Важко сказати... Великий вiзир виставить завтра близько ста тисяч
во©нiв та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч во©нiв
залишить навколо обложеного Вiдня. Сила, як бачиш, немала. Крiм того,
резерв, обоз...
- I все-таки... Невже нема слабкого мiсця?
- Слабке мiсце . Але нападаючий, якщо використа той шлях сам повинен
бути готовий до найгiршого, бо ризику потрапити в пастку...
- Що це за шлях?
Ненко пiдвiвся на стременах, простягнув уперед руку.
- Бачиш он там мiстечко Гейлiгенштадт?
- Бачу.
- Вiд нього до самого Деблiнга тягнеться глибока ущелина, по якiй можна
та мно проникнути в тил турецького вiйська. Це, звичайно, дуже небезпечно,
бо якщо тих смiливцiв турки виявлять, ©м залишиться одно - достойно
зустрiти смерть!
- Ну, i що тi смiливцi зможуть зробити, по-тво му?
- Несподiвано напасти на яничарiв з тилу. Майже з само© середини
турецького табору... Розумi ш, що це означа ?
Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв i мiцно поцiлував у щоку.
- Спасибi, Ненку! Спасибi, друже! Тепер менi - пора! Живий буду -
знайду тебе, загину - сповiсти Златку. I скажи ©й, що кохав ©© над усе на
свiтi!
- Ти що, Арсене? - Ненко струснув Арсена за плечi. - Невже надумав
провести тi ю ущелиною союзникiв?
- Чому союзникiв? Козакiв! Аби тiльки прибули!
- А якщо там буде засада? Ви ж усi загинете!
- Любий мiй Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його
малюютьi На те й вiйна, щоб ризикувати. А я ж хочу вiдомстити Кара-Мустафi
- за Златку, за сво© поневiряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це
менi не коштувало! А ти - бережи себе. Бо на випадок мо © загибелi ти один
зможеш допомогти Златцi вирватися з пазурiв Кара-Мустафи... Ну, прощай! -
Вiн ще раз обняв Ненка i торкнув коня.
- Прощай, Арсене. Прощай, друже мiй!
10
Настала недiля 12 вересня 1683 року.
В таборi союзникiв спозаранку всi були на ногах. Сходило сонце. Але
крiзь густий осiннiй туман воно просвiчувалося скупо блякло, забарвлюючи
все довкола в якiсь неприроднi молочно-кривавi кольори. Туман пiднiмався
до половини гори Каленберг рiдшав на схилах i суцiльною непроникною
пеленою закривав низини й долину Дунаю.
Над тим сивим туманним саваном неясно бовванiв гострий шпиль святого
Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличнi звуки дзвонiв - бом,
бом, бом!
Подув легенький вiтрець, i туман почав поволi розсiюватись. Шпиль
святого Стефана вищав i вищав, нiби виростав на очах. Незабаром довкола
нього окреслилися неяснi контури мiста - вималювалися напiвзруйнованi,
подзьобанi бомбами i ядрами землянi стiни. На них стояли тисячi вiденцiв.
А коли сонце пiдбилося ще вище i, бризнувши на землю снопами яскравих
променiв, розiгнало залишки туману, враженому зоровi Собеського i союзних
во начальникiв вiдкрилося моторошне видовище.
По горбах i долинах, що розкинулися навколо мiста i на пiвдень вiд
нього, звивалися ворожi транше©, а в них, мов мурашки, кишiли тисячi
турецьких во©нiв. Вони лагодили зруйнованi фортечною артилерi ю шанцi,
копали новi, встановлювали гармати.
Ближче до Каленберга, вiд Дунаю i аж за Дорнбахський лiс, стояло в
бойовому строю готове до атаки вiйсько Кара-Мустафи.
Собеський страху не вiдчував. Зi сво©х п'ятдесяти чотирьох рокiв майже
сорок тримав вiн у руцi шаблю i не раз особисто брав участь у кривавих
сутичках. Звик. До того ж пiд його рукою було сiмдесят тисяч во©нiв! А це
що-небудь та означало!
Ранкову червоно-рожеву тишу прорiзало п'ять далеких пострiлiв з гармат.
Турки подали знак про початок атаки. I в ту ж мить весь правий турецький
фланг, що стояв насупроти Карла Лотарiнгського, рушив уперед. Вдарили
гармати, ©м вiдповiли австрiйськi. Зав'язалася артилерiйська дуель.
Незабаром спалахнули рукопашнi сутички, що скоро переросли в жорстокий
бiй.
Собеському було видно, як полки Осман-огли, пашi месопотамського, пiсля
вiдчайдушних атак здригнулися, змiшалися i покотилися назад - спочатку до
Нусдорфа, а потiм - до Гейлi-генштадта.
"Ну, почалося!" - подумав вiн i наказав кинути в атаку фран-концiв фон
Вальдека i драгунiв Любомирського. Послав гiнця також на свiй правий
фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом - наступати.
В центрi турки вчинили такий шалений опiр, що франконцi затопталися на
мiсцi, а драгуни, зазнавши серйозних втрат вiд гарматного вогню,
вiдкотилися на вихiднi позицi©.
Бачачи це, Собеський вирвав з пiхов шпагу, ринувся вперед.
- Поляки, за мною!
За ним помчали двi гусарськi хоругви '. Обiгнали короля. З ходу
врiзалися в стрiй спагi©в, трохи потiснили ©х, та збити з позицi© не
змогли. Отямившись, турки самi перейшли в стрiмку атаку i незабаром
примусили гусарiв поспiшно вiдступати.
Собеському довелося б зовсiм туго, коли б у фланг спагiям не вдарили
рушничним вогнем чотири батальйони нiмецьких ландскнехтiв, що стояли в
резервi. Пiд шквальним вогнем спагi© завернули коней i вiдступили.
Пiдбадьоренi гусари кинулись переслiдувати ©х - i на цей раз успiшно: з
ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою мiсцевiстю.
Собеський прибув сюди з чотирма нiмецькими батальйонами i двома
батареями через годину, коли в долинi клекотiв бiй. З'©хавши на вершину
горба, несподiвано для себе побачив удалинi червоний намет Кара-Мустафи.
- Панове, там сам великий вiзир, - гукнув до гармашiв.- Пошлiть йому
кiлька гостинцiв!
Гармашi встановили гармати - вдарили ядрами. Але безуспiшно. Ядра
падали в саду, не долiтаючи до шатра майже на пiвверстви.
На допомогу спагiям прислав загiн буджацьких татар хан Мюрад-Гiрей. Бiй
затягнувся, перетворившись на справжн криваве побо©ще. Нi одна сторона не
змогла зрушити з позицiй противника. Собеський кинув в атаку свою пiхоту.
Польськi, укра©нськi бiлоруськi та литовськi хлопи, на яких вiн ще вчора
дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед вiдкинули
буджакiв, з ходу перемахнули через долину i закрiпилися на височинi, якою
король по диспозицi© мав оволодiти на кiнець першого дня бою. Далi йти
вони не могли - ©х впритул розстрiлювала картеччю турецька артилерiя.
З Дорнбахського лiсу виступив Станiслав Яблоновський який вишикував
сво© вiйська пiвмiсяцем, щоб Кара-Мустафа не змiг обiйти його фланг, i
тепер, вiдтiснивши яничарiв та ©хнi вихiднi позицi©, сам почав атакувати.
Запеклi бо© зав'язалися на лiвому крилi союзних вiйськ та в центрi.
Османськi вiйська прагнули будь що перемогти союзники були охопленi
вiдчайдушним поривом вiдбити оскаженiлi атаки i самим перейти в наступ.
Затяжнi кривавi сутички, що спалахнули о десятiй годинi ранку, коли
розсiявся туман, на всьому протязi вiд Дунаю до Каленберга перетворилися
на справжню сiчу. Поляки, австрiйцi, козаки, нiмцi показували масовi
приклади беззавiтно© мужностi. Коли османська кiннота зайшла у фланг
польськiй пiхотi, що прорвалася глибоко в розташування противника брат
королеви граф де-Мадiнь© з одним ескадроном гусарiв безстрашно вдарив ©й у
лоб, зiм'яв переднi ряди нападникiв, - i тi вiдступили, внiсши панiку i
розгардiяш у сво© частини. Козаки вiдомi в усiй вропi як найкращi
пiхотинцi, зупинили яничарiв i вiдкинули назад. Австрiйцi разом з
баварцями, саксонцями та франконцями потiснили османiв на березi Дунаю
майже до самих передмiсть Вiдня.
Кiлька годин битва шаленiла, як розбурхане море.
Ян Собеський мiцно тримав кермо влади над вiйськом союзникiв у сво©х
руках. З узвишшя йому i його штабним офiцерам було видно все поле бою. До
нього прибували гiнцi з донесеннями, але вiн i без того бачив усе, як на
долонi, i вiдразу ж слав ©х назад з новими наказами.
В другiй половинi дня, коли османам, незважаючи на лютi атаки, нiде не
пощастило добитися успiху, король раптом вiдчув, як терези iсторi©, що
творилася тут зусиллями багатьох десяткiв тисяч людей, поволi почали
перехилятися на його бiк. Це засвiдчувалося багатьма ознаками, якi
помiтило досвiдчене око старого полководця - i тим, з якою твердiстю
союзники вiдбили всi атаки противника, i як чiтко виконувалися його
накази, i як заспiшили, заметушилися ворожi загони, що стояли в резервi
Кара-Мустафи, i навiть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було
обличчя сина Якова, коли вiн, несучись на чолi гусарсько© хоругви в атаку,
вiдсалютував батьковi шпагою.
О четвертiй годинi несподiвано для себе король помiтив якийсь дивний
рух у таборi противника. Спочатку на його лiвому фланзi почали тiкати
яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопiв i безладно, мовби
охопленi жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, i тягнучи
©х за собою. Потiм зрушив хан з ордою i теж кинувся навтiки.
Король не мiг зрозумiти причини тако© поспiшно© втечi та й не
задумувався над цим. Потрiбно було закрiплювати успiх. Розiславши гiнцiв з
наказом рiшуче атакувати противника по всьому фронту, вiн сiв на коня i на
чолi двох гусарських хоругов помчав уперед.
11
Увечерi перед вирiшальною битвою Арсен про©хав мимо редутiв, де гармашi
насипали захиснi вали, до гейлiгенштадтсько© ущелини, з горба уважно
роздивився позицi© яничарiв i табiр кримських татар в тилу у них, а потiм,
кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.
Iшов швидко, наскiльки дозволяли дерева й густi кущi. Тут було безлюдно
й тихо. Пахло сирiстю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонiв
невеличкий струмок. Аж не вiрилося, що нагорi, за кiлька десяткiв крокiв,
тисячi во©нiв з обох бокiв яру копають шанцi, встановлюють гармати -
готуються до завтрашньо© битви.
Сутiнки густiшали, i незабаром настала нiч.
Вiн не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування
союзникiв. Iшов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущi,
спотикаючись, а iнодi й падаючи.
Десь опiвночi його зупинив оклик нiмецького вартового:
- Вер iст да?
- Не стрiляй, я свiй!
Арсен вилiз з нетрiв i опинився на галявинi, де палахкотiло багаття.
Навколо нього спали солдати.
Вартовий провiв його до офiцера, а той, дiзнавшись, що перед ним сам
Кульчицький, про якого серед союзного вiйська вже ходили легенди, спитав:
- Чим можу служити?
- Я хочу зустрiтися з головнокомандувачем, - сказав Арсен.
Офiцер розгубився.
- Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Нiч!
- Що ж робити? Вранцi може бути пiзно... - Арсен зажурено похилив
голову. Справдi, те, що вiн замислив, треба починати негайно.
Офiцер теж мовчав. Червонясте свiтло вiд вогню вихоплювало з темряви
його худорляве, з бiлявими бровами обличчя й сумнi голубi очi.
- Хiба одвести тебе до нашого оберста? - нiби роздумуючи, запитав тихо.
Арсен стенув плечима.
- З ним я поговорю так, як i з тобою. Ти по-нашому - нi гу-гу, я
по-вашому - через п'яте-десяте. От коли б менi до полякiв! Або до
козакiв...
- До козакiв? Так вони ж тут - поряд. Сусiди з нами.
- Невже? - Арсен не змiг приховати радостi. - Веди мене до них негайно!
Козаки щойно прибули, i ©х поставили в другiй лiнi©, в резервi. В
©хньому таборi, як i повсюди, горiв вогонь. Кашовари варили кулiш i кашу.
Нiхто ще не спав. Готувалися до бою. Однi копали шанцi, iншi тесали кiлля
для вовчих ям, третi годували коней.
У Арсена радiсно забилося серце - сво©. Вiн вiдпустив офiцера-нiмця i
попростував до вогнища, над яким висiв на тринозi чорний казан. Бiля
казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.
- Готовий, зна ш-ма ш! - прицмокнув вiн язиком, скуштувавши гарячо©
страви. - Кулiш вийшов на славу! Навiть Зiнька дома, в печi, не зварить
такого!
Арсен усмiхнувся - та це ж Iваник! I згрiбши кашовара на оберемок,
пiдняв над землею, закружляв навколо вогнища.
- Iванику! От не сподiвався зустрiти тебе аж пiд самим Вiднем! Здоров,
брате!
Iваник задригав ногами.
- Арсене! Та невже це ти, зна ш-ма ш? - i загукав щосили:- Братцi,
сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!
На його крик звiдусюди сипонули козаки. Першим прибiг Роман - обняв
побратима, притис до грудей i поцiлував у щоку.
Пiдiйшов Семен Палiй.
- Батьку! - кинувся до нього Арсен. - Як добре, що ви тут!
- Я теж радий бачити тебе живим i дужим! Та ще й в яничарськiй шкурi!
Отже, щось ма ш на думцi?
- Авжеж. тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею iз табору
Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячi двi хлопцiв та пробратися у тил
бусурменам - ото був би переполох!
Палiй не зводив пильного погляду з молодого друга.
- Ти впевнений, що пощастить?
- Звичайно, можемо всi головами накласти... Але якщо пофортунить, то
будемо на конi!
- Гм, заманливо... Тiльки треба сповiстити головнокомандувача. На
щастя, його посланець тут. Ходiмо до нього. - I Палiй, хитро
примружившись, рушив до свого намету.
Арсен i Роман пiшли за ним.
Бiля намету, на розiсланiй кире©, хтось мiцно спав, розкинувши руки.
Потужне хропiння, що лунало мало не на всю галявину, свiдчило про
безтурботний сон чолов'яги.
- Пане, вставай! - голосно промовив Палiй. - Так i царство небесне
можна проспати!
Але той i вусом не повiв.
Тодi Палiй штовхнув королiвського посланця пiд бiк.
Посланець щось замугикав, вiдмахнувся рукою, мов вiд набридливо© мухи,
перевернувся на бiк i захропiв знову.
Арсеновi вчулося щось знайоме в тому мугиканнi, та не встиг вiн
змикитити, що саме, як Палiй, розсердившись, досить безцеремонне
затермосив сплячого i дав доброго стусана.
Хропiння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.
- Яка там холера штовха ться! Чи захотiлося пановi мудра-гелю
скуштувати мо©х кулакiв?
Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! I як було вiдразу не
впiзнати! Вiй стиснув долонею Полякове плече.
- Годi тобi, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов
ошпарений.
- Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А менi, пане добродiю,
саме приснилося, що ми з тобою...
- Чекай, чекай, пане Мартине, - зупинив його пащекування Палiй. - Сни
потiм розкажеш. А зараз - ©дь до короля!
- Чого б то?
Палiй пояснив.
- I не подумаю! - несподiвано заявив Спихальський. - Щоб я не пiшов з
вами? Такому не бувати! I не проси, батьку. Не пiду. Посилай когось
iншого... До короля кожному покажуть дорогу.
Палiй подумав - добродушно кинув:
- Бiс з тобою! Лишайся. Пошлю когось iз козакiв... - I звернувся до
сотникiв: - Хлопцi! Пiднiмайте людей! Половина зостанеться тут, а другу
половину я вiзьму з собою. Та швидше, час не жде! По©мо кулешу - i гайда!
- Батьку Семене, вiзьмiть i мо©х донцiв, - попросив Роман Во©нов. - А
то бояться хлопцi, що при©хали з Дону аж на Дунай i в справжньому дiлi не
побувають...
Палiй запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.
- А з кiньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кiнний
загiн.
- Гадаю, проберуться.
- Тодi готуй сво©х донцiв! - коротко кинув зрадiлому Романовi
полковник.
Через годину двi тисячi пiших козакiв i загiн донцiв з кiньми на
поводах спустилися в яр i рушили вслiд за Арсеном Звенигорою.
Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на пiвмилi. Спочатку нiчна
темрява, а потiм густий туман i непрогляднi заростi лiсу надiйно ховали ©х
вiд стороннього ока. А коли зi сходом сонця вдарили гармати, затрiщала
рушнична стрiльба i повiтря сповнилося ревом тисяч людських голосiв,
брязкотом збро© i тупотом кiнських копитiв - пiшли смiливiше. Тепер хоч би
хто й почув ©х, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а
земля стрясалася вiд вибухiв бомб.
Нарештi Палiй дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пiшов у розвiдку.
На узлiссi вилiзли на високого дуба з сухою верхiвкою i, примостившись
так, щоб було видно на всi боки, почали спостерiгати за полем бою.
Розумiли обидва, що сила у них невелика i вводити ©© в дiло можна тiльки
тодi, коли битва досягне найвищо© напруги i один сильний несподiваний удар
може принести перевагу. В чеканнi минали години. Звернуло з пiвдня.
Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзi
турки вiдступили аж до стiн Вiдня i обложенi вже мали можливiсть
перегукуватись iз солдатами Карла Лотарiнгського, ще було рано говорити
про перемогу. Палiй бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свiжi резерви -
яничарськi полки i кримська орда, якi, вступивши в бiй, перехилять чашу
терезiв на свiй бiк. Саме вони весь час i привертали його увагу.
Особливо небезпечними були яничарськi бюлюки, що засiли в окопах друго©
лiнi© оборони. Глибоко заритi в землю, вони займали дуже вигiдну позицiю,
пiдтримувану кiлькома батареями гармат. В лоб ©х узяти було просто
неможливо. А за ними в широкiй долинi прича©лася орда, i Мюрад-Гiрей,
виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливi мiсця численнi загони
кiнноти.
Цi сили могли вирiшити наслiдок битви.
Коли сонце звернуло з полудня i почало сiдати за Вiденський лiс,
ослiплюючи вiйська противника, Палiй вирiшив, що настав сприятливий час.
- Пора, Арсене!
Вони швидко спустилися на землю. Палiй зiбрав сотникiв.
- Ну, хлопцi, слухайте уважно: до яничарських окопiв пiдлазити з тилу
обережно, непомiтно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи врива мося,
мов чорти, - з криком, свистом, мушкетною стрiляниною. Побiльше гвалту©
Побiльше шуму! Щоб нагнати страху на яничарiвi Зрозумiли?
- Зрозумiли, батьку!
- I знайте - вiдступати нам нiкуди. Забилися ми аж на край свiту,
додому далеко. I шлях туди лежить тiльки через перемогу. Iнакше - всiм
смерть... Тож смiливо, без страху - вперед! Сотня за сотнею. Рубайте
iдолiвi Не жалiйте! Вони прийшли сюди не в гостi, а щоб загарбати чужу
землю, чуже майно. А ми на чужiй землi захища мо свою. Тож, браття,
забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповiдку смiливцiв: або
пан - або пропав!
- Пам'ята мо, батьку!
- Тодi виводьте сотнi на узлiсся! А ти, Романе, - звернувся Палiй до
Во©нова, - зi сво©ми донцями жди мого сигналу. Як тiльки почу ш козацьку
сурму, вихором вилiтай iз засiдки, промчи понад окопами - порубай тих,
кому пощастить утекти вiд наших шабель, а потiм удар у фланг хановi
Мюрад-Гiрею! Татари страх не люблять флангових ударiв...
- Гаразд, батьку! Зроблю...
- Ну, з богом!
Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крiзь заростi i вийшли на
узлiсся. Звiдси, ховаючись у вибалках, серед виноградникiв i садiв,
проникли в тил яничарських окопiв i артилерiйських батарей. Арсен iшов
попереду в сво му яничарському вбраннi: показував шлях.
Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарiв, що випадково
наткнулися на козакiв, було знято влучними пострiлами з мушкетiв. На цi
пострiли нiхто з туркiв не звернув уваги серед загально© гуркотняви.
Палiй пiдняв шапку - махнув.
- Можна починати, хлопцi!
Козаки виринули iз засiдок i поплазували до окопiв та артилерiйських
Дарма що злi язики плещуть про не© всяке. Звичайно, то правда, що взяв вiн
©© не дiвчиною, а вдовою, що ще до першого замiжжя не вiдзначалася вона
цнотливiстю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собi закохуватися в iнших,
хоча б у того ж Яблоновського... Згадавши пана Станiслава, скривився. I що
вона знайшла в ньому? Та все це вiн давно простив ©й. Простив за сина
Якова. ("Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бiй", -
подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячi пестощi, якими
обдаровувала його, за красу, яка, зда ться, i рокам не пiдвладна...
"Молися завтра за мене, Марисенько!" - прошепотiв, дивлячись у безмiсячне
зоряне осiнн небо.
Та про що б не думав, а не мiг позбутися тривожного вiдчуття, що
холодило серце... Що буде завтра? Кому всмiхнеться фортуна? За ким
залишиться поле бою?
Вiдповiдi на цi запитання зараз бути не могло.
Заснув непомiтно. А коли вже заснув, тодi йому нiщо не заважало - нi
форкання коней, нi перегукування вартових, нi розмови жовнiрiв, що ставили
королiвський намет, нi постукування сокир.
Розбудив його з третiми пiвнями син Якiв.
- Батьку, вставай! - затермосив щосили. - Радiснi новини!
- Що? - кинувся король.
- Козаки прийшли! Передовий загiн фастiвського полковника Семена Палiя.
Менжинський привiв. Чотири тисячi... I пiвтисячi донських козакiв...
- Прийшли? Не може бути! - схопився на ноги Собеський.
- Як бога кохам, правда... Ждуть наказу, де ставати.
- Слава богу! А решта?
- Решта з обозом вiдстали... Будуть пiзнiше.
Пiсля останнього невдалого штурму, коли сотнi во©нiв падишаха наклали
головами, а тисячi були пораненi, у турецькому таборi панували
розгубленiсть i пригнiченiсть. Во©ни вiдкрито ремствували на сераскера,
котрий, на ©хню думку, навмисне затягував облогу, щоб тiльки не дати мiсто
на пограбування. Пашi, кримський хан, молдавський та волоський господарi
були обуренi нерiшучiстю Кара-Мустафи, його невмiнням вести облогу.
Одержавши вiд всюдисущих татар звiстку про те, що Собеський
переправився на правий берег i вже займа гору Каленберг, Кара-Мустафа
зiбрав вiйськову раду.
Червоний намет вiзира гудiв, як роздратований вулик. Нiхто не
доторкнувся до солодощiв i духмяно© кави, якою пригощав високих гостей
вiзирський каведжi. Нiхто також не звертав уваги на небаченi багатства i
казкову розкiш, що переповнювали величезний - на багато кiмнат - намет, на
фонтанчик, що тихо дзюрчав у мармуровiй чашi, на розвiшану по стiнах
зброю, оздоблену золотом, срiблом та коштовним камiнням. Хiба до того
зараз? Йшлося про життя i про честь держави!
Коли ввiйшов Кара-Мустафа, пашi замовкли i схилили в поклонi голови.
Сераскер дозволив усiм сiсти i сiв сам. За останнi днi вiн схуд, ще
бiльше почорнiв. Настрiй у нього був явно пригнiчений.
Вiдсьорбнувши з фарфорово© чашечки один ковток, повiльно обвiв поглядом
во начальникiв, що, поопускавши очi, закам'янiло сидiли на шовкових
подушках. Тихо запитав:
- Що будемо робити, вельмишановнi пашi?
Нiхто не ворухнувся. В наметi надовго запала могильна тиша. Здавалося,
пашi проковтнули язики.
Кара-Мустафу почала охоплювати лють.
Мерзеннi гладкi iшаки! Кровожерливi собаки! Нiкчеми й заздрiсники!
Зловтiшаються його невдачами! Ладнi пожертвувати життям сво©х во©нiв, аби
лиш вирвати у нього з рук владу великого вiзира i сераскера! Негiдники!
Вiн ледве стримувався, щоб не нагримати на них. Але розважливiсть
перемогла. Стиснувши кулаки, перепитав:
- Ну, то що порадять менi мо© пашi?
Тут пiдвiв голову хан Мюрад-Гiрей. Кинув коротко:
- Зняти облогу й вiдступити!
I тодi - нiби прорвало греблю. Заговорили всi разом, люто блискаючи
очима.
- Авжеж вiдступити!
- Два мiсяцi товклися пiд цим проклятим мiстом, а чого добилися?
- Ми всi тут перемремо, як мухи! Пошесть уже розправилася з третиною
вiйська!
- Аллах вiдступився од нас!
- Виманити Штаренберга в поле, а потiм разом iз Собеським розгромити! У
чистому полi ми матимемо перевагу!
- У нашому таборi кожен другий або поранений, або хворий! Як воювати?
Кара-Мустафу знову почав душити гнiв.
- Не всi разом! Хтось один! Це ж вiйськова рада, а не стамбульський
базар!
Пiдвiвся паша будський Iбрагiм, шурин султана. Тримався незалежно, бо
вiдчував пiдтримку Високого Порога.
- Вельмишанований сераскере, високоповажнi пашi! Я во©н, тому не ждiть
вiд мене багатослiв'я. Скажу коротко: щоб урятувати вiйсько нашого
всемогутнього повелителя i володаря султана Магомета, нам потрiбно
вiдступити! Ми опинилися мiж трьох вогнiв: мiж Собеським, Штаренбергом i
рiзачкою, яка нещадно косить нашi лави... Хто ма iншу думку - хай скаже!
- I сiв.
Зразу ж пiдхопився сухий, але енергiйний, розумний паша
ад-рiанопольський.
- Великий вiзире, всi пашi одностайнi в тому, що двомiсячна облога
Вiдня не принесла нам перемоги i що ©© потрiбно зняти. Чому, ви запита те
мене? Вiдповiдаю: тому, що ми вже втратили вбитими, померлими вiд хвороб i
пораненими половину вiйська. Тому, що в тилу у нас сто©ть сам Собеський,
полководець досвiдчений i рiшучий. Тому, що Штаренберг захищався хоробро,
а тепер, коли йому на допомогу пiдiйшло союзницьке вiйсько, вiн i не
подума про здачу мiста. Тому, що з дня на день треба чекати дощiв i
осiннiх холодiв, а у нас нема зимового одягу. Тому, нарештi, що не ми
першi вiдступа мо з-пiд стiн цього мiста - великий султан Сулейман також
вiдступив, не здобувши лаврiв переможця... А коли вiдступимо, то збережемо
вiйсько i надiю на перемогу в майбутньому. Хай поможе нам аллах!
Кара-Мустафа скреготнув зубами.
- Ганьба! Високоповажнi пашi забули про во©нську честь i досто©нство!
Забули про честь Османсько© держави i славу падишаха! Ми прийшли на вiйну,
а не на веселу прогулянку. I аллах зовсiм не вiдступився од нас. Вiн не
вiдступа ться вiд людей мужнiх i рiшучих. Пам'ятайте про це! Я вiрю: ще
три днi облоги - i Вiдень упаде! Обложенi тримаються з останнiх сил.
Почекайте ще три днi, шановнi пашi, i якщо ми не вiзьмемо цього проклятого
мiста, я дам наказ про вiдступ. А Собеського нiчого боятися. Поляки
змученi далекою дорогою, в бою вони нестiйкi. Король польський не
насмiлиться напасти на нас. Я сам нападу на нього i примушу тiкати без
оглядки! Я не вiдступлю з-пiд Вiдня, поки не вiзьму його, аллах менi
свiдокi Завтра я з шаблею в руцi битимусь, як рядовий во©н, i краще менi
загинути, нiж одержати петлю на шию! Хай допоможе нам аллах! Це мо
останн слово. А зараз, пашi, iдiть до сво©х во©нiв i готуйтеся до
наступного дня. Я пришлю диспозицiю... Ми розвернемося фронтом до
Собеського i з допомогою аллаха розгромимо його! Iдiть!
Пашi мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того,
якими похмурими були ©хнi обличчя, як важко пiднiмалися вони з м'яких
шовкових мiндерiв, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспоко©ли ©х i не
переконали в правильностi його рiшення.
Сафар-бей зупинив коня на пагорбi, звiдки було видно захiднi околицi
Вiдня i гору Каленберг, поволi провiв рукою на рiвнi очей невидиму риску -
показав Арсеновi:
- Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Iбрагiм-паша займа правий
фланг - вiд Дунаю до Гейлiгенштадта. Яничари копають шанцi. Ставлять
гармати. На лiвому фланзi зосереджено тридцять тисяч вершникiв...
Кара-Мустафа сподiва ться на успiх.
- Ненку, де, по-тво му, найслабше мiсце в турецькiй оборонi? - спитав
Арсен. Той задумався.
- Важко сказати... Великий вiзир виставить завтра близько ста тисяч
во©нiв та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч во©нiв
залишить навколо обложеного Вiдня. Сила, як бачиш, немала. Крiм того,
резерв, обоз...
- I все-таки... Невже нема слабкого мiсця?
- Слабке мiсце . Але нападаючий, якщо використа той шлях сам повинен
бути готовий до найгiршого, бо ризику потрапити в пастку...
- Що це за шлях?
Ненко пiдвiвся на стременах, простягнув уперед руку.
- Бачиш он там мiстечко Гейлiгенштадт?
- Бачу.
- Вiд нього до самого Деблiнга тягнеться глибока ущелина, по якiй можна
та мно проникнути в тил турецького вiйська. Це, звичайно, дуже небезпечно,
бо якщо тих смiливцiв турки виявлять, ©м залишиться одно - достойно
зустрiти смерть!
- Ну, i що тi смiливцi зможуть зробити, по-тво му?
- Несподiвано напасти на яничарiв з тилу. Майже з само© середини
турецького табору... Розумi ш, що це означа ?
Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв i мiцно поцiлував у щоку.
- Спасибi, Ненку! Спасибi, друже! Тепер менi - пора! Живий буду -
знайду тебе, загину - сповiсти Златку. I скажи ©й, що кохав ©© над усе на
свiтi!
- Ти що, Арсене? - Ненко струснув Арсена за плечi. - Невже надумав
провести тi ю ущелиною союзникiв?
- Чому союзникiв? Козакiв! Аби тiльки прибули!
- А якщо там буде засада? Ви ж усi загинете!
- Любий мiй Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його
малюютьi На те й вiйна, щоб ризикувати. А я ж хочу вiдомстити Кара-Мустафi
- за Златку, за сво© поневiряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це
менi не коштувало! А ти - бережи себе. Бо на випадок мо © загибелi ти один
зможеш допомогти Златцi вирватися з пазурiв Кара-Мустафи... Ну, прощай! -
Вiн ще раз обняв Ненка i торкнув коня.
- Прощай, Арсене. Прощай, друже мiй!
10
Настала недiля 12 вересня 1683 року.
В таборi союзникiв спозаранку всi були на ногах. Сходило сонце. Але
крiзь густий осiннiй туман воно просвiчувалося скупо блякло, забарвлюючи
все довкола в якiсь неприроднi молочно-кривавi кольори. Туман пiднiмався
до половини гори Каленберг рiдшав на схилах i суцiльною непроникною
пеленою закривав низини й долину Дунаю.
Над тим сивим туманним саваном неясно бовванiв гострий шпиль святого
Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличнi звуки дзвонiв - бом,
бом, бом!
Подув легенький вiтрець, i туман почав поволi розсiюватись. Шпиль
святого Стефана вищав i вищав, нiби виростав на очах. Незабаром довкола
нього окреслилися неяснi контури мiста - вималювалися напiвзруйнованi,
подзьобанi бомбами i ядрами землянi стiни. На них стояли тисячi вiденцiв.
А коли сонце пiдбилося ще вище i, бризнувши на землю снопами яскравих
променiв, розiгнало залишки туману, враженому зоровi Собеського i союзних
во начальникiв вiдкрилося моторошне видовище.
По горбах i долинах, що розкинулися навколо мiста i на пiвдень вiд
нього, звивалися ворожi транше©, а в них, мов мурашки, кишiли тисячi
турецьких во©нiв. Вони лагодили зруйнованi фортечною артилерi ю шанцi,
копали новi, встановлювали гармати.
Ближче до Каленберга, вiд Дунаю i аж за Дорнбахський лiс, стояло в
бойовому строю готове до атаки вiйсько Кара-Мустафи.
Собеський страху не вiдчував. Зi сво©х п'ятдесяти чотирьох рокiв майже
сорок тримав вiн у руцi шаблю i не раз особисто брав участь у кривавих
сутичках. Звик. До того ж пiд його рукою було сiмдесят тисяч во©нiв! А це
що-небудь та означало!
Ранкову червоно-рожеву тишу прорiзало п'ять далеких пострiлiв з гармат.
Турки подали знак про початок атаки. I в ту ж мить весь правий турецький
фланг, що стояв насупроти Карла Лотарiнгського, рушив уперед. Вдарили
гармати, ©м вiдповiли австрiйськi. Зав'язалася артилерiйська дуель.
Незабаром спалахнули рукопашнi сутички, що скоро переросли в жорстокий
бiй.
Собеському було видно, як полки Осман-огли, пашi месопотамського, пiсля
вiдчайдушних атак здригнулися, змiшалися i покотилися назад - спочатку до
Нусдорфа, а потiм - до Гейлi-генштадта.
"Ну, почалося!" - подумав вiн i наказав кинути в атаку фран-концiв фон
Вальдека i драгунiв Любомирського. Послав гiнця також на свiй правий
фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом - наступати.
В центрi турки вчинили такий шалений опiр, що франконцi затопталися на
мiсцi, а драгуни, зазнавши серйозних втрат вiд гарматного вогню,
вiдкотилися на вихiднi позицi©.
Бачачи це, Собеський вирвав з пiхов шпагу, ринувся вперед.
- Поляки, за мною!
За ним помчали двi гусарськi хоругви '. Обiгнали короля. З ходу
врiзалися в стрiй спагi©в, трохи потiснили ©х, та збити з позицi© не
змогли. Отямившись, турки самi перейшли в стрiмку атаку i незабаром
примусили гусарiв поспiшно вiдступати.
Собеському довелося б зовсiм туго, коли б у фланг спагiям не вдарили
рушничним вогнем чотири батальйони нiмецьких ландскнехтiв, що стояли в
резервi. Пiд шквальним вогнем спагi© завернули коней i вiдступили.
Пiдбадьоренi гусари кинулись переслiдувати ©х - i на цей раз успiшно: з
ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою мiсцевiстю.
Собеський прибув сюди з чотирма нiмецькими батальйонами i двома
батареями через годину, коли в долинi клекотiв бiй. З'©хавши на вершину
горба, несподiвано для себе побачив удалинi червоний намет Кара-Мустафи.
- Панове, там сам великий вiзир, - гукнув до гармашiв.- Пошлiть йому
кiлька гостинцiв!
Гармашi встановили гармати - вдарили ядрами. Але безуспiшно. Ядра
падали в саду, не долiтаючи до шатра майже на пiвверстви.
На допомогу спагiям прислав загiн буджацьких татар хан Мюрад-Гiрей. Бiй
затягнувся, перетворившись на справжн криваве побо©ще. Нi одна сторона не
змогла зрушити з позицiй противника. Собеський кинув в атаку свою пiхоту.
Польськi, укра©нськi бiлоруськi та литовськi хлопи, на яких вiн ще вчора
дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед вiдкинули
буджакiв, з ходу перемахнули через долину i закрiпилися на височинi, якою
король по диспозицi© мав оволодiти на кiнець першого дня бою. Далi йти
вони не могли - ©х впритул розстрiлювала картеччю турецька артилерiя.
З Дорнбахського лiсу виступив Станiслав Яблоновський який вишикував
сво© вiйська пiвмiсяцем, щоб Кара-Мустафа не змiг обiйти його фланг, i
тепер, вiдтiснивши яничарiв та ©хнi вихiднi позицi©, сам почав атакувати.
Запеклi бо© зав'язалися на лiвому крилi союзних вiйськ та в центрi.
Османськi вiйська прагнули будь що перемогти союзники були охопленi
вiдчайдушним поривом вiдбити оскаженiлi атаки i самим перейти в наступ.
Затяжнi кривавi сутички, що спалахнули о десятiй годинi ранку, коли
розсiявся туман, на всьому протязi вiд Дунаю до Каленберга перетворилися
на справжню сiчу. Поляки, австрiйцi, козаки, нiмцi показували масовi
приклади беззавiтно© мужностi. Коли османська кiннота зайшла у фланг
польськiй пiхотi, що прорвалася глибоко в розташування противника брат
королеви граф де-Мадiнь© з одним ескадроном гусарiв безстрашно вдарив ©й у
лоб, зiм'яв переднi ряди нападникiв, - i тi вiдступили, внiсши панiку i
розгардiяш у сво© частини. Козаки вiдомi в усiй вропi як найкращi
пiхотинцi, зупинили яничарiв i вiдкинули назад. Австрiйцi разом з
баварцями, саксонцями та франконцями потiснили османiв на березi Дунаю
майже до самих передмiсть Вiдня.
Кiлька годин битва шаленiла, як розбурхане море.
Ян Собеський мiцно тримав кермо влади над вiйськом союзникiв у сво©х
руках. З узвишшя йому i його штабним офiцерам було видно все поле бою. До
нього прибували гiнцi з донесеннями, але вiн i без того бачив усе, як на
долонi, i вiдразу ж слав ©х назад з новими наказами.
В другiй половинi дня, коли османам, незважаючи на лютi атаки, нiде не
пощастило добитися успiху, король раптом вiдчув, як терези iсторi©, що
творилася тут зусиллями багатьох десяткiв тисяч людей, поволi почали
перехилятися на його бiк. Це засвiдчувалося багатьма ознаками, якi
помiтило досвiдчене око старого полководця - i тим, з якою твердiстю
союзники вiдбили всi атаки противника, i як чiтко виконувалися його
накази, i як заспiшили, заметушилися ворожi загони, що стояли в резервi
Кара-Мустафи, i навiть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було
обличчя сина Якова, коли вiн, несучись на чолi гусарсько© хоругви в атаку,
вiдсалютував батьковi шпагою.
О четвертiй годинi несподiвано для себе король помiтив якийсь дивний
рух у таборi противника. Спочатку на його лiвому фланзi почали тiкати
яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопiв i безладно, мовби
охопленi жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, i тягнучи
©х за собою. Потiм зрушив хан з ордою i теж кинувся навтiки.
Король не мiг зрозумiти причини тако© поспiшно© втечi та й не
задумувався над цим. Потрiбно було закрiплювати успiх. Розiславши гiнцiв з
наказом рiшуче атакувати противника по всьому фронту, вiн сiв на коня i на
чолi двох гусарських хоругов помчав уперед.
11
Увечерi перед вирiшальною битвою Арсен про©хав мимо редутiв, де гармашi
насипали захиснi вали, до гейлiгенштадтсько© ущелини, з горба уважно
роздивився позицi© яничарiв i табiр кримських татар в тилу у них, а потiм,
кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.
Iшов швидко, наскiльки дозволяли дерева й густi кущi. Тут було безлюдно
й тихо. Пахло сирiстю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонiв
невеличкий струмок. Аж не вiрилося, що нагорi, за кiлька десяткiв крокiв,
тисячi во©нiв з обох бокiв яру копають шанцi, встановлюють гармати -
готуються до завтрашньо© битви.
Сутiнки густiшали, i незабаром настала нiч.
Вiн не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування
союзникiв. Iшов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущi,
спотикаючись, а iнодi й падаючи.
Десь опiвночi його зупинив оклик нiмецького вартового:
- Вер iст да?
- Не стрiляй, я свiй!
Арсен вилiз з нетрiв i опинився на галявинi, де палахкотiло багаття.
Навколо нього спали солдати.
Вартовий провiв його до офiцера, а той, дiзнавшись, що перед ним сам
Кульчицький, про якого серед союзного вiйська вже ходили легенди, спитав:
- Чим можу служити?
- Я хочу зустрiтися з головнокомандувачем, - сказав Арсен.
Офiцер розгубився.
- Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Нiч!
- Що ж робити? Вранцi може бути пiзно... - Арсен зажурено похилив
голову. Справдi, те, що вiн замислив, треба починати негайно.
Офiцер теж мовчав. Червонясте свiтло вiд вогню вихоплювало з темряви
його худорляве, з бiлявими бровами обличчя й сумнi голубi очi.
- Хiба одвести тебе до нашого оберста? - нiби роздумуючи, запитав тихо.
Арсен стенув плечима.
- З ним я поговорю так, як i з тобою. Ти по-нашому - нi гу-гу, я
по-вашому - через п'яте-десяте. От коли б менi до полякiв! Або до
козакiв...
- До козакiв? Так вони ж тут - поряд. Сусiди з нами.
- Невже? - Арсен не змiг приховати радостi. - Веди мене до них негайно!
Козаки щойно прибули, i ©х поставили в другiй лiнi©, в резервi. В
©хньому таборi, як i повсюди, горiв вогонь. Кашовари варили кулiш i кашу.
Нiхто ще не спав. Готувалися до бою. Однi копали шанцi, iншi тесали кiлля
для вовчих ям, третi годували коней.
У Арсена радiсно забилося серце - сво©. Вiн вiдпустив офiцера-нiмця i
попростував до вогнища, над яким висiв на тринозi чорний казан. Бiля
казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.
- Готовий, зна ш-ма ш! - прицмокнув вiн язиком, скуштувавши гарячо©
страви. - Кулiш вийшов на славу! Навiть Зiнька дома, в печi, не зварить
такого!
Арсен усмiхнувся - та це ж Iваник! I згрiбши кашовара на оберемок,
пiдняв над землею, закружляв навколо вогнища.
- Iванику! От не сподiвався зустрiти тебе аж пiд самим Вiднем! Здоров,
брате!
Iваник задригав ногами.
- Арсене! Та невже це ти, зна ш-ма ш? - i загукав щосили:- Братцi,
сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!
На його крик звiдусюди сипонули козаки. Першим прибiг Роман - обняв
побратима, притис до грудей i поцiлував у щоку.
Пiдiйшов Семен Палiй.
- Батьку! - кинувся до нього Арсен. - Як добре, що ви тут!
- Я теж радий бачити тебе живим i дужим! Та ще й в яничарськiй шкурi!
Отже, щось ма ш на думцi?
- Авжеж. тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею iз табору
Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячi двi хлопцiв та пробратися у тил
бусурменам - ото був би переполох!
Палiй не зводив пильного погляду з молодого друга.
- Ти впевнений, що пощастить?
- Звичайно, можемо всi головами накласти... Але якщо пофортунить, то
будемо на конi!
- Гм, заманливо... Тiльки треба сповiстити головнокомандувача. На
щастя, його посланець тут. Ходiмо до нього. - I Палiй, хитро
примружившись, рушив до свого намету.
Арсен i Роман пiшли за ним.
Бiля намету, на розiсланiй кире©, хтось мiцно спав, розкинувши руки.
Потужне хропiння, що лунало мало не на всю галявину, свiдчило про
безтурботний сон чолов'яги.
- Пане, вставай! - голосно промовив Палiй. - Так i царство небесне
можна проспати!
Але той i вусом не повiв.
Тодi Палiй штовхнув королiвського посланця пiд бiк.
Посланець щось замугикав, вiдмахнувся рукою, мов вiд набридливо© мухи,
перевернувся на бiк i захропiв знову.
Арсеновi вчулося щось знайоме в тому мугиканнi, та не встиг вiн
змикитити, що саме, як Палiй, розсердившись, досить безцеремонне
затермосив сплячого i дав доброго стусана.
Хропiння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.
- Яка там холера штовха ться! Чи захотiлося пановi мудра-гелю
скуштувати мо©х кулакiв?
Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! I як було вiдразу не
впiзнати! Вiй стиснув долонею Полякове плече.
- Годi тобi, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов
ошпарений.
- Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А менi, пане добродiю,
саме приснилося, що ми з тобою...
- Чекай, чекай, пане Мартине, - зупинив його пащекування Палiй. - Сни
потiм розкажеш. А зараз - ©дь до короля!
- Чого б то?
Палiй пояснив.
- I не подумаю! - несподiвано заявив Спихальський. - Щоб я не пiшов з
вами? Такому не бувати! I не проси, батьку. Не пiду. Посилай когось
iншого... До короля кожному покажуть дорогу.
Палiй подумав - добродушно кинув:
- Бiс з тобою! Лишайся. Пошлю когось iз козакiв... - I звернувся до
сотникiв: - Хлопцi! Пiднiмайте людей! Половина зостанеться тут, а другу
половину я вiзьму з собою. Та швидше, час не жде! По©мо кулешу - i гайда!
- Батьку Семене, вiзьмiть i мо©х донцiв, - попросив Роман Во©нов. - А
то бояться хлопцi, що при©хали з Дону аж на Дунай i в справжньому дiлi не
побувають...
Палiй запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.
- А з кiньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кiнний
загiн.
- Гадаю, проберуться.
- Тодi готуй сво©х донцiв! - коротко кинув зрадiлому Романовi
полковник.
Через годину двi тисячi пiших козакiв i загiн донцiв з кiньми на
поводах спустилися в яр i рушили вслiд за Арсеном Звенигорою.
Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на пiвмилi. Спочатку нiчна
темрява, а потiм густий туман i непрогляднi заростi лiсу надiйно ховали ©х
вiд стороннього ока. А коли зi сходом сонця вдарили гармати, затрiщала
рушнична стрiльба i повiтря сповнилося ревом тисяч людських голосiв,
брязкотом збро© i тупотом кiнських копитiв - пiшли смiливiше. Тепер хоч би
хто й почув ©х, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а
земля стрясалася вiд вибухiв бомб.
Нарештi Палiй дав наказ зупинитися, а сам з Арсеном пiшов у розвiдку.
На узлiссi вилiзли на високого дуба з сухою верхiвкою i, примостившись
так, щоб було видно на всi боки, почали спостерiгати за полем бою.
Розумiли обидва, що сила у них невелика i вводити ©© в дiло можна тiльки
тодi, коли битва досягне найвищо© напруги i один сильний несподiваний удар
може принести перевагу. В чеканнi минали години. Звернуло з пiвдня.
Навколо вирувало криваве бойовище. Незважаючи на те, що на правому фланзi
турки вiдступили аж до стiн Вiдня i обложенi вже мали можливiсть
перегукуватись iз солдатами Карла Лотарiнгського, ще було рано говорити
про перемогу. Палiй бачив, що у Кара-Мустафи в тилу стоять свiжi резерви -
яничарськi полки i кримська орда, якi, вступивши в бiй, перехилять чашу
терезiв на свiй бiк. Саме вони весь час i привертали його увагу.
Особливо небезпечними були яничарськi бюлюки, що засiли в окопах друго©
лiнi© оборони. Глибоко заритi в землю, вони займали дуже вигiдну позицiю,
пiдтримувану кiлькома батареями гармат. В лоб ©х узяти було просто
неможливо. А за ними в широкiй долинi прича©лася орда, i Мюрад-Гiрей,
виконуючи накази Кара-Мустафи, посилав у загрозливi мiсця численнi загони
кiнноти.
Цi сили могли вирiшити наслiдок битви.
Коли сонце звернуло з полудня i почало сiдати за Вiденський лiс,
ослiплюючи вiйська противника, Палiй вирiшив, що настав сприятливий час.
- Пора, Арсене!
Вони швидко спустилися на землю. Палiй зiбрав сотникiв.
- Ну, хлопцi, слухайте уважно: до яничарських окопiв пiдлазити з тилу
обережно, непомiтно, щоб жодна собака не почула нас! В окопи врива мося,
мов чорти, - з криком, свистом, мушкетною стрiляниною. Побiльше гвалту©
Побiльше шуму! Щоб нагнати страху на яничарiвi Зрозумiли?
- Зрозумiли, батьку!
- I знайте - вiдступати нам нiкуди. Забилися ми аж на край свiту,
додому далеко. I шлях туди лежить тiльки через перемогу. Iнакше - всiм
смерть... Тож смiливо, без страху - вперед! Сотня за сотнею. Рубайте
iдолiвi Не жалiйте! Вони прийшли сюди не в гостi, а щоб загарбати чужу
землю, чуже майно. А ми на чужiй землi захища мо свою. Тож, браття,
забудемо про страх! Пам'ятаймо мудру стародавню приповiдку смiливцiв: або
пан - або пропав!
- Пам'ята мо, батьку!
- Тодi виводьте сотнi на узлiсся! А ти, Романе, - звернувся Палiй до
Во©нова, - зi сво©ми донцями жди мого сигналу. Як тiльки почу ш козацьку
сурму, вихором вилiтай iз засiдки, промчи понад окопами - порубай тих,
кому пощастить утекти вiд наших шабель, а потiм удар у фланг хановi
Мюрад-Гiрею! Татари страх не люблять флангових ударiв...
- Гаразд, батьку! Зроблю...
- Ну, з богом!
Двадцять козацьких сотень швидко просочилися крiзь заростi i вийшли на
узлiсся. Звiдси, ховаючись у вибалках, серед виноградникiв i садiв,
проникли в тил яничарських окопiв i артилерiйських батарей. Арсен iшов
попереду в сво му яничарському вбраннi: показував шлях.
Все складалося якнайкраще. Двох чи трьох яничарiв, що випадково
наткнулися на козакiв, було знято влучними пострiлами з мушкетiв. На цi
пострiли нiхто з туркiв не звернув уваги серед загально© гуркотняви.
Палiй пiдняв шапку - махнув.
- Можна починати, хлопцi!
Козаки виринули iз засiдок i поплазували до окопiв та артилерiйських