Малик Владимир. Тайний посол

горою стояло кiлька юрт та кошар. Тiльки на лужку, бiля ставка, паслися
гуси, а вдалинi, де вибалок переходив у яр, темнiла на пасовиську овеча
отара... I жодно© живо© душi.
Козаки притримали коней.
- Хутiр, зда ться, зовсiм безлюдний, - тихо промовив Роман. - Аж не
вiриться, що десь тут поневiря ться в неволi Стеха!
- I все ж вона тут! - вiдгукнувся Арсен, окидаючи бистрим поглядом все
довкола. - Чу мо серце, що тут... Однак залиша ться нам чи не
найважливiше - вирвати ©© звiдси!
- Коли вже добралися сюди, то вирвемо.
- Не кажи гоп, - застерiг Арсен i торкнув коня. В цей час на хуторi,
побачивши чужих, завалували собаки. I в ту ж мить у юртах вiдкинулися
пологи - висипали чорноголовi дiтлахи, пiдлiтки, жiнки. З цiкавiстю
втупилися в чужинцiв... Потiм повагом вийшов старий лисий татарин у
червонiй сорочцi i барвистих рясних шальварах. Вiн був, як на його роки,
мiцний, жилавий. На темному, поораному зморшками обличчi видавався вперед
великий хрящуватий нiс, що нагадував дзьоб ворона... Приклавши руку до
лоба, щоб захистити очi вiд яскравого сонця, старий намагався впiзнати
вершникiв, що швидко наближалися.
- Агей, шайтанове насiння! - крикнув вiн на собак. - Розгавкалися...
Заберiть ©х!
Дво старших хлопчикiв з палицями метнулися до собак, i тi з виском
кинулися врозтiч.
- Ну, от i сам аталик Ямгурчi, - тихо сказав Арсен, стишуючи бiг коня.
- А вiн i справдi чимось нагаду старого ворона - чорний, худий,
носатий...
Тим часом перед юртами запала мертва тиша. Всi прикипiли поглядом до
незнайомцiв, що з вигляду скидалися на гяурiв, але за татарським звича м
©хали iз запасними кiньми.
- Хай береже аллах твiй дiм, Ямгурчi, - привiтався Арсен, злiзши з коня
i вiддавши поводи Романовi. - Бажа мо здоров'я тобi i всiм тво©м
домочадцям!
- Слава аллаху, вiн милостивий до мого роду, - повагом, з досто©нством
вiдповiв Ямгурчi. - Хай i вас береже аллах!.. Чим я заслужив честi бачити
у себе таких високих гостей?
I вiн допитливо, навiть з пiдозрою глянув на при©жджих.
Арсен не встиг вiдповiсти: раптом з одно© юрти метнулася жiноча постать
i з криком: "Арсене! Романе!" - упала на груди Арсеновi.
Це була Стеха.
Забившись у нестримному риданнi, вона не могла промовити й слова,
тiльки припадала до обох козакiв, якi теж стояли остовпiлi, бо не
сподiвалися, що саме так вiдбудеться ©хня зустрiч. Вони думали, що ©©
тримають десь пiд замком, що доведеться розшукувати, вистежувати, може,
випитувати, а виявилося - дiвчина перша побачила ©х i, не втримавшись, на
радощах кинулася ©м назустрiч.
I в Арсена, i в Романа на очах теж заблищали сльози. Вони добре знали,
що таке неволя, i розумiли, яких мук зазнала дiвчина i яка тепер у ©©
серцi бушувала радiсна буря.
- Сестронько! - Арсен поцiлував Стеху в мокрi щоки. - Ну, як тобi?
Намучилася, бiдненька?
- Заберiть мене звiдси! Заберiть!
Вона глянула на Романа i, не стидаючись свого пориву, припала йому до
грудей.
- Люба моя! Кохана! - гладив ©© пишнi русявi коси Роман i шепотiв,
втiшаючи: - Заберемо! Ми ж i при©хали, щоб визволити тебе, вiдвезти
додому... Ми так намучилися, шукаючи тебе i Златку...
На якийсь час i Арсен, i Роман, зайнятi зустрiччю зi Стехою, випустили
з поля зору старого Ямгурчi. Це була зовсiм коротка мить, але ©© було
досить, щоб хитрий старий дав знак сво©м домочадцям - i вони оточили двох
чужинцiв i дiвчину.
Ямгурчi однi ю рукою схопив Арсена за плече, а другу, в якiй був
затиснутий кривий блискучий ятаган, занiс над головою.
- Невiрний собако! Признавайся - хто ти? - Очi старого палали злобою,
крила хрящуватого носа роздувалися вiд збудження.
Арсен зрозумiв, що вони потрапили в скрутне становище i силою тут
нiчого не зробиш. Потрiбно було хитрувати.
- Ямгурчi-ага, не личить правовiрному так приймати гостей, нiби ми
ввiрвалися в твiй дiм, як розбiйники... Ай-ай-ай! А Кучук, Чора i
Варвара-ханум вихваляли тебе як розумного, доброго i вiдданого ©хнiй сiм'©
чоловiка.
Цi слова не подiяли на старого. Вiн суворо сказав:
- I Кучук, i мiй вихованець Чора, i Варвара-ханум, хай будуть
благословеннi ©хнi днi, не помилилися, коли так казали... Але як пояснити,
що ця дiвчина-гяурка впiзнала вас i зрадiла як братам? Га?
- Бо ми i ©© брати.
- От бачиш!
- Але це ще не означа , що ти ма ш право нападати на нас... Молодi
татарчуки - а ©х був добрий десяток - мовчки слухали розмову дiда, готовi
кожно© хвилини пустити в хiд короткi буджацькi кинджали.
- Я хочу застерегти себе i свою сiм'ю вiд бiди, гяуре!
- Яка ж тут бiда? Нас дво , i ми при©хали, щоб побачитися з сестрою...
Ось дозвiл вiд Кучука. - Арсен вийняв ярлик.
Ямгурчi побачив тамгу - три перехрещенi чорнi стрiли на червоному полi
- i враз опустив руку.
- Тамга Кучука! - вирвалося в нього. - Але ж чому ти зразу не показав
©©, невiрний!
- Бо не встиг...
- Пробач. Я не знав, що у тебе ярлик мурзи, - миролюбнiше сказав
старий i крикнув на хлопчакiв:- Геть звiдси i заховайте сво© ножi!
Татарчуки хутко вiдбiгли вбiк, збилися в гурт i почали з цiкавiстю
розглядати чужинцiв.
- Не варто вибачатися, Ямгурчi-ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен
на тво му мiсцi, - заспоко©в старого Арсен. - Ми не обража мося на тебе...
А от коли даси нам чого-небудь попити, то будемо вдячнi.
Стеха подалася до хати, але Арсен притримав ©© за руку, шепнув:
- Будь бiля нас... Ямгурчi наказав:
- Принесiть гостям води! Та холодно!... А ви, - гукнув на жiнок i
дiтлахiв, - геть звiдси!
Вигiн миттю спорожнiв. Тiльки цiкавi пiдлiтки, бликаючи чорними очима,
юрмилися вiддалiк.
Раптом один з них скрикнув:
- Дивiться! Дивiться! Хтось мчить сюди!.. - Вiн показав рукою поверх
голiв.
Всi повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На
протилежному кiнцi долини, приблизно за версту вiд хутора, швидко ©хав
кiнний загiн, що налiчував не менше десятка вершникiв.
Хто б це мiг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той
ствердно хитнув головою. Безперечно, Чора© Це вiн, дiзнавшись, що зникли
два козаки, здогадався, куди вони могли по©хати, i помчав у погоню...
Треба тiкати!
Думати нiколиi Дорога кожна хвилина!
Скориставшись тим, що всi - i Ямгурчi в тiм числi - намагалися
розпiзнати, хто наближа ться. Арсен пiдхопив Стеху пiд руки i посадив на
запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сiдлах i з мiсця
пустилися навскач.
- Стiй! Куди? - зарепетував Ямгурчi. - Прокляття!.. Держiть ©х!
Та було пiзно. Конi здибилися i помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись вiд
кiнських копит, сипонули врозтiч...
Арсен i Роман розумiли, що втекти в чужiй кра©нi дуже важко, а ще
важче, коли переслiдувачi з самого початку втечi женуться по п'ятах. Тодi
ти весь час у них на виду. Найменша затримка, нандрiбнiша випадковiсть - i
все пропало!.. Вiдразу потрапиш у ворожi лабети... Але iншого виходу не
було. Коли втеча обiця хоч яку-небудь надiю на порятунок, то добровiльна
здача в руки Чори не вiщувала нiчого доброго. Безперечно, розпалений,
розлютований юний мурза мiг нако©ти бiди - нещадно розправитися з ними.
Тому Арсен нi на мить не сумнiвався у доцiльностi негайно© втечi. Iнша рiч
- чи витримають конi? Чи не зупинить ©х якась непередбачена перешкода? Чи
зумiють вони швидко i щасливо перебратися через Днiстер?
Всi цi думки снувалися в Арсеновiй головi, коли стомленi конi стишували
бiг i потрiбно було дати ©м хоч невеличкий перепочинок. Переслiдувачам,
видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з самого Аккермана,
намагаючись перехопити козакiв, i ©хнi конi були стомленi до краю.
Арсен тримався Каушанського шляху, що вiв на Бендери. Це був найближчий
i вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора, який, безперечно,
знав свою мiсцевiсть краще, нiж втiкачi, не мiг обiгнати ©х якимись
вiдомими йому прямiшими стежками. Таким чином обидвi сторони опинилися в
рiвних умовах.
До того ж Арсен вирiшив застосувати хитрiсть, обман, на що був добрий
мастак, як майже кожен запорожець. А задум його можна було здiйснити
тiльки на битiй дорозi, де вешталося туди й сюди чимало людей i вiйськових
загонiв.
Нарештi, ще здавна Арсен знав цей шлях, не раз ним ©здив разом з
Хачиком, другом юнацьких рокiв, та його батьком, варпе-том Кероненцом, до
Туреччини.
Боявся Арсен тiльки за сестру - чи витрима вона такi скаженi перегони?
Але Стеха, припавши до луки сiдла i вчепившись за не© руками, нi на крок
не вiдставала вiд козакiв, навiть випереджала ©х на сво му бистроногому
огиревi.
Каушани проминули без пригод, промчали запиленою вулицею на повному
скаку. Саме був пiсляобiднiй час, коли стояла нестерпна спека i все живе
заховалося або в тiнь дерев, або пiд захисток прохолодних стiн та
очеретяних стрiх. Тiльки собаки завалували вслiд та з-за глиняних загорож
виткнулися чорночубi дитячi голiвки.
Але за Каушанами, на пагорбi, звiдки було видно шлях далеко вперед,
вони побачили чималий гурт вершникiв, що поволi ©хали назустрiч. Арсен
кинув погляд назад - Чора зi сво©ми людьми виринув iз селища i, збиваючи
густу хмару пилюки, швидко наздоганяв ©х. Роман i Стеха теж мимоволi
оглянулися.
- Може, звернемо вбiк. Арсене? - спитав дончак. - Боюсь, як би нас не
затримали тi невiдомi вершники...
- Не бiйся... Вiдстаньте зi Стехою вiд мене трохи, а потiм, коли я
порiвняюся з ними, на повному ходу минайте нас i мчiть уперед!..
- А ти?
- Не турбуйся за мене! Я наздожену вас!
Арсен ударив свого стомленого, змокрiлого коня i почав поволi
вiдриватися вiд Романа i Стехи, швидко наближаючись до гурту незнайомцiв.
Це були простi буджацькi татари-скотарi, але, як завжди, вони мали при
собi зброю - шаблi й луки.
Не до©жджаючи до них крокiв двадцять. Арсен вихопив iз-за пазухи ярлик,
пiдняв його вгору так, щоб було видно тамгу, i, уповiльнюючи трохи коня,
крикнув:
- Ой , правовiрнi© Дорогу гiнцям прибережного аги!
Татари миттю звернули з дороги.
Роман i Стеха, пригнувшись до кiнських грив, окутанi хмарою куряви,
прогримкотiли мимо них. Арсен ще раз пiдвiвся на стременах.
- За нами погоня молдавського господаря! Затримайте нападникiв! х
небагато. - I вдарив коня пiд боки.
Ошелешенi татари щось загелготали, але Арсен уже не прислухався.
Головне - ©х не затримали, а друге - якщо татари повiрили йому i зупинять
переслiдувачiв, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме, хто
вiн i за ким женеться.
Вiд'©хавши з пiвверсти, вiн оглянувся. На спеченому сонцем i вiтрами,
запиленому обличчi промайнула радiсна усмiшка: татари оточили Чору i його
людей. Йому навiть здалося, що проти сонця блиснули серед куряви шаблi,
але те вже його не цiкавило. Кiлька хвилин виграно, а тепер - вперед!
Швидко до Днiстра! Витримати до вечора i щасливо перебратися через
бистроплинну, примхливу рiку! А там - нiч, мати козацька, прийме ©х пiд
сво© темнi крила, а дикий степ, що розiслався мiж Днiстром i Бугом,
поглине, як море трiску.
Однак радiсть Арсенова була передчасна. Видно, Чора зумiв швидко
пояснити сво©м одноплемiнникам, хто вiн, бо незабаром позаду знову
закурився шлях.
Голоднi, ненапо нi конi вже ледве трималися. Вони бiгли, здавалося, з
останнiх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку.
Сонце почало схилятися на захiд. Спека стояла нестерпна. Вона
виснажувала i людей, i коней, випивала iз м'язiв останнi сили. Та
найбiльше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч
ковтка води, але навiть якщо про©здили вони мимо рiвчака чи рiчки, не
могли дозволити собi тако© розкошi, а пiдстьобували змучених коней i мчали
далi.
хати стало важче ще й тому, що перед Днiстром мiсцевiсть почала
змiнюватись: замiсть рiвного степу, тут пiшли горби, порiзанi ярами та
вузькими узвозами, глибокi долини, порослi кущами байраки.
Арсен з тривогою поглядав на сонце: чи скоро воно сяде за далекий
небосхил? Чи витримають конi такий шалений бiг до ночi? Бо тiльки в цьому
вбачав вiн порятунок.
Тим часом Чора наполегливо переслiдував ©х. Хоча вiдстань мiж ними не
зменшувалася, але й не збiльшувалась. Коли втiкачi з превеликим трудом
здиралися на гребiнь горба, переслiдувачi в цей час спускалися в долину,
©х роздiляла вiдстань в одну версту - не бiльше.
Стеха ледве трималася в сiдлi.
- Ой, нема бiльше сили! - скрикнула вона, коли дорога круто пiшла вниз
вузьким глибоким узвозом.
З гори верхи на конi i досвiдченому вершниковi важко й незручно ©хати,
особливо коли кiнь летить навскач. Що ж казати про непризвича ну до цього
дiвчину!
- Потерпи, кохана, - шепнув Роман, який весь час тримався поряд з нею.
Арсен теж пiдбадьорив сестру:
- До вечора недалеко© Вночi спочинемо!
З узвоза вискочили в долину, по якiй протiкав чималий ручай. Через
нього було перекинуто вузький дерев'яний мiсток. Поряд з мiстком
розкинувся затишний берег з розкiшною зеленою травою. Сонце вже опустилося
так низько, що сiло за високий, порослий лiсом горб, i в долинi панувала
при мна прохолода. Рай, та й годi!
Але цей рай здався втiкачам страшним пеклом: на зеленому лужку паслися
осiдланi конi, ближче до узвозу яничари ставили намет, а через мiсток саме
поволi перевозили важкий вiз, критий брезентовими попонами.
Дорога була перекрита.
Втiкачi, виринувши раптово з узвозу, замалим не врiзалися в гурт
яничарiв, що стояли на дорозi i спостерiгали, як ©хнi товаришi
пiдтримували воза, пiд яким прогиналися тонкi жердини настилу.
- Ех, чорт! - вилаявся тихо Арсен, бистро окидаючи поглядом мiсцевiсть
i шукаючи виходу з пастки.
Виходу не було. Попереду - турки. Позаду - Чора зi сво©ми людьми.
Мiсток перекритий. А береги струмка такi обривистi, що перестрибнути чи
пере©хати вбрiд - годi було й думати!..
З узвозу долинув глухий тупiт копит. Через якусь хвилину-другу Чора
наздожене ©х.
Арсен з тугою поглянув на протилежний берег струмка. Невже тут
погибати? Невже ©х спiткала та безглузда випадковiсть, яко© вiн так
боявся?
Так, спiткала... Виходу нема... Залиша ться одно - звернути в лiс i
виграти час, поки стемнi . Надiя невелика, та все ж надiя...
- За мною, Романе! За мною, Стехо! - гукнув схвильовано i вдарив коня
ногами пiд боки.
Та в ту ж мить чиясь рука схопила за гнуздечку i осадила його назад.
Попереду стояв молодий яничарський чорбаджiя.


10

- Ненко! - вигукнув вражений Арсен. - Звiдки ти?.. Як тут опинився?
- Тс-с-с!.. Передусiм я - Сафар-бей, - промовив той. - А як опинився
тут - про це згодом... З таким же правом я мiг би i перед тобою поставити
подiбне запитання...
- Про це теж потiм... А зараз врятуй нас вiд погонi! За нами женеться
син Кучука... Виявилось, це вiн викрав Стеху, а ми з Романом визволили...
Та ось i погоня!
З узвозу виринув на змиленому конi Чора, за ним - кiлька
во-©нiв-нога©в. Побачивши Стеху i козакiв, Чора вихопив шаблю i кинувся до
них.
- Гяури проклятi, я уб'ю вас! Арсен i Роман теж оголили шаблi. Але всiх
випередив Ненко. Пiднявши пiстоль, вiн метнувся назустрiч Чорi.
- Стiй!.. Ти хто такий, що накида шся на во©нiв падишаха? Негiдник!
Уздрiвши перед собою яничарського агу iз срiбним челенком на чалмi,
Чора осадив коня i опустив шаблю. Вiн не зумiв приховати розгубленост!
- Я не нападаю на во©нiв падишаха, ага... Я тiльки хочу повернути
невiльницю, яку викрав у мене цей мерзенний гяур!
Видно було, що вiн не впiзнав Сафар-бея - чи то через схвильованiсть,
чи через те, що погустiшали сутiнки.
Тим часом переслiдувачi збилися бiля свого ватажка, а довкола них,
притягнутi криками, тупотом кiнських нiг i незрозумiлим замiшанням,
згромадилися яничари.
- Гей, во©ни! - гукнув Ненко. - Вiзьмiть цих негiдникiв пiд стражу! Та
стережiть пильно, щоб жоден собака не втiк! Яничари вмить стягнули татар з
коней, обеззбро©ли. Чора намагався протестувати.
- Я жалiтимуся прибережному азi! Ти поплатишся за самоправство, ага!..
Я син мурзи Кучука!
- Тим гiрше! - усмiхнувся Ненко. - Син мурзи напада на во©нiв
падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги... За таке по голiвцi не
погладять. Вiзьмiть його!
Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися,
кричав, що це помилка, що вiн i в думцi не мав намiру нападати на во©нiв
падишаха чи ображати агу, але його не слухали - стусонули межи плечi,
потягли до табору.
Ненко залишився наодинцi з втiкачами.
- Ну от, ви в безпецi, - сказав вiн, пiдморгнувши по-дружньому. - Тепер
я можу тримати Чору i його людей скiльки треба - аж до Дунаю... На той час
ви будете далеко за Днiстром, i вiн, хоч би як хотiв, не зможе вас
наздогнати...
- Дяку мо тобi, Ненко. - Арсен потиснув йому руку. - Не знаю, що б з
нами було, коли б не така щаслива зустрiч...
- Дякуйте аллаховi, - Ненко усмiхнувся. - Але чого ж ми тут сто©мо?
Прошу до шатра... Гадаю, вам цiкаво буде побесiдувати з во водою Младеном,
та й пiдкрiпитися не завадить...
- То i Младен тут? - Арсен не приховував радостi.- А Златка?
Ненко враз спохмурнiв.
- Про Златку нiчого не вiдомо. Нiяких слiдiв... Ми гадали, що вона в
Криму.
- В Криму ми з Романом були. Там ©© нема ... Вони рушили помiж возами
до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов попереду, i яничари,
вклоняючись, поспiшали дати йому дорогу.
Бiля одного воза Ненко зупинився.
- Впiзна те? - показав пальцем на темну постать людини, що,
скарлючившись, сидiла бiля заднього колеса.
Арсен, Роман i Стеха глянули на заросле обличчя незнайомця.
Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий одяг
пожмаканий i висiв на схудлих плечах, як на кiлку.
Чоловiк на мить пiдвiв голову. Каламутний погляд байдуже ковзнув по
лицях, i повiки вiдразу склепилися.
- Юрiй Хмельницький! - скрикнув Арсен, коли вони вiдiйшли вiд воза, i
вражено глянув на Ненка. - Невже то справдi вiн?
- Як бачиш - вiн, - хитнув головою Ненко. - Колишнiй гетьман...
- Отже... тепер...
- Великий вiзир наказав схопити його i на арканi притягнути в
Стамбул... А з ним доставити i все його багатство, яке вiн устиг нагарбати
в Немировi. - Ненко показав на важко навантаженого воза, що пiд охороною
чималого загону вершникiв саме пере©хав мiст i зупинився посеред табору.
Це був той вiз, що перешкодив втiкачам перемахнути через струмок, i в
думках Арсен подякував долi, що так трапилося. Слiпий випадок, який,
здавалося, загрожував ©м смертельною небезпекою, принiс порятунок i, що
найголовнiше, зустрiч iз Ненком i Младеном.
- Чим же Юрась прогнiвив султана? Зда ться, вiн вiрою i правдою служив
йому...
- Менi про те не доповiдали... - з iронi ю сказав Ненко. - З Кам'янця
одного дня прибув чауш з наказом - i ми той наказ виконали... Менi
доручено доставити гетьмана i його скарб до Стамбула i там доповiсти
безпосередньо великому вiзировi.
- Хто ж тепер гетьманом у Немировi?
- Кара-Мустафа, зажерливий, мов бiс, - понизив голос Ненко. - Йому мало
того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького... Тож вiн продав
Правобережну Укра©ну молдавському господаревi за чималий, мабуть, мiх
золотих, а той розсила в усi кiнцi сво©х полковникiв...
- Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг
видушити проклятий Юрась...
- I справдi проклятий! - вiдгукнувся Ненко. - Нiхто в Немировi не
пожалiв за ним, коли ми на арканi виводили його з мiста... Тiльки чулося:
"Туди йому й дорога!"
- Отже, це наказ великого вiзира, - промовив замислено Арсен,
пригадавши зустрiч з ним у Кам'янцi. - Клюнула рибка на приманку...
- Клюнула... - погодився Ненко. - I тепер, коли я дiзнався, що Златки в
Криму нема , менi зда ться, що це дiло його рук.
- Ти його допитував? - Арсена аж струснуло вiд Ненкових слiв.
- Нi, не допитував... Адже ця думка прийшла менi в голову щойно.
- Ми допита мо його зараз!
- Тiльки не поспiшай. Ма мо час. Ходiмо до намету, ти ще не бачився з
батьком... тобто з во водою Младеном...


11

У наметi було темно. З протилежного вiд входу кутка почувся голос
во води Младена.
- Це ти, Ненко?
- Я... Але не сам.
- З ким же, Сафар-бею? - Младен тривожно скрикнув i схопився з лiжка.
Видно, йому було досадно, що при стороннiх у нього неждано вихопилося
слово "Ненко".
Ага не вiдповiв i плеснув у долонi - молоденький яничар внiс на
срiбному пiдсвiчнику лойову свiчку i, поставивши на невисокий похiдний
столик, безшумно вийшов.
Младен ступив наперед, жмурячи вiд свiтла очi, напружено вдивлявся в
три темнi постатi, що стояли за Ненком. I чим довше вiн вдивлявся в них,
тим бiльше на його обличчi вимальовувався подив, що врештi вибухнув
радiстю.
- Арсене© Голубе! - вiн кинувся з розкритими обiймами до козака. -
Другарю мiй! Сину!..
Старий во вода мiцно обняв Арсена, просльозився. Довго не мiг вiд нього
вiдiрватися, мов боявся втратити. I тiльки тодi, коли перший порив радостi
минув, випустив його з рук.
- I Стеха тут! I Роман! - Вiн обняв ©х. - Дорогi мо©! Звiдки ви? Як
потрапили сюди?
Ненко тим часом вийшов з намету - i незабаром, за його наказом, було
внесено вечерю. Запиваючи ©жу холодною джерельною водою. Арсен, як умiв,
коротко розповiв про ©хнi пошуки Златки, про подорож до Криму i Буджака,
про визволення Стехи i втечу вiд погонi.
У Младена все нижче й нижче опускалися плечi. Почувши, що Златки в
Криму нема , що нема ©© i в Буджаку, - отже, слiд ©© загубився ще в
Немировi, вiн важко зiтхнув.
- У Немировi ми теж усе перевернули - нема. I нiхто нiчого не зна . А
може, хто й зна , та мовчить...
- одна людина, що зна , де Златка, - сказав Арсен.
- Хто ж це? - кинувся Младен.
- Гетьман!
- Гетьман?.. Юрась Хмельницький?
- Так.
Младен недовiрливо поглянув на Ненка, нiби питав у нього поради. Тон
ствердно хитнув головою.
- Так, ми гада мо, що вiн зна , де Златка. I зараз примусимо його
сказати правду!
Ненко знову плеснув у долонi. Полог вiдхилився - з'явився вартовий.
- Приведи сюди гяура-гетьмана!
Юрiя Хмельницького притягнули на арканi, що обвив йому шию. Видно, його
щойно розбудили, бо вiн розгублено блимав очима, не розумiючи, куди i для
чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, вiн зараз зовсiм не був
схожий на того зарозумiлого правителя, який нагонив страх на пiв-Укра©ни.
Стояв iз зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловiсно телiпався на
ши©, i покiрно ждав яко©сь ново© напастi.
Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стiльчик,
сказав:
- Сiдай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сiв i пiдвiв тьмянi очi.
- Я слухаю, ага.
Ненко пiдiйшов i схопив Юрася за плече.
- Де подiлася моя сестра? Юрась здригнувся.
- Я н-не знаю, - вiдповiв глухо. - ©© викрали татари...
- Не поспiшай стверджувати це! Подумай...
- Я мав досить часу думати.
- I все ж, гетьмане, тобi доведеться подумати ще i пригадати те, що ти
так уперто намага шся забути чи приховати, - сказав, виступаючи наперед,
Звенигора. - Ти мене впiзна ш?
Юрiй Хмельницький оторопiло глянув на козака.
- Запорожець?.. Ти?!.
- Так, це я... I я радий, що бог не позбавив тебе пам'ятi. Отже, ма ш
пам'ятати й те, куди запроторив Златку!
- Далася вона вам... Цього я не знаю!
- Згада ш, виродку! - вигукнув Арсен.
Вiн був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволi
пiдiйшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками i
струснув так, що в того замалим не вiдiрвалася голова.
- Згада ш i скажеш! А не скажеш - тут тобi й смерть! - Козаковi пальцi
вп'ялися в тонку шию Юрася. - Ну, кажи, недолюдку!
Юрась смертельно зблiд, захарчав. Очi йому полiзли на лоба. З вуст
зiрвалися хрипкi слова.
- Зач-чекай... С-скаж-жу...
Арсен розслабив пальцi. Юрась хапнув ротом повiтря, струснув головою.
Губи його посiрiли i щось белькотали нерозбiрливе.
- Ну, кажи! - знову струснув його Арсен. - I не думай брехати! Бо...
В наметi запала тиша. Погляди всiх уп'ялися, мов ножi, у чорнi
гетьмановi очi. Що вiн скаже?
- Та дiвчина... мене образила... - нарештi вимовив Юрась, затинаючись
вiд страху. - Я не мiг стерпiти тако© наруги...
- Ну, i що ти зробив? - пiдбадьорив його стусаном Арсен.
- Я наказав...
Голос колишнього гетьмана зiрвався i завмер.
- Що ти наказав?
- Я наказав одвезти ©© в Кам'янець i... - Юрась знову замовк.
- Та говори ж, клятий! - не стерпiв Роман, зiрвавшись з мiсця, пiдбiг
до Юрася i занiс над його головою ятаган. - Говори! Не сотай жили iз
серця!
- I... i продати, - ледь чутно видихнув той.
- Продати! - одночасно вигукнули Младен i Ненко.
- Продати! - заревiв Арсен. - Я уб'ю тебе, негiднику! Але Романова рука
лягла на плече друга.
- Чекай, Арсене!.. Заспокойся... Якщо вiн скаже, кому й куди продано
Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! - I повернувся до Юрася. -
Ти чу ш, нелюде? Кажи!
Юрась позеленiв. Його тiпала лихоманка. Правди сказати не хотiв, бо
бiльше за все на свiтi боявся великого вiзира, до якого - як думав вiн -
його приведуть через кiлька тижнiв. Сказати ж, що Златку вiн вiдправив у
подарунок великому вiзировi - це означало або померти зараз вiд шабель цих
шибайголiв, якi невiдомо як i звiдки звалилися на його голову, або ж
загинути в лютих муках вiд костоломiв великого вiзира.
- Я... я не з-знаю, кому продано дiвчину, - пробелькотiв Юрась. - Але я
з-знаю, хто ©© продав...
- Хто?
- Свирид Многогрiшний... Це вiн возив ©© у Кам'янець... А я потiм не
цiкавився ©© долею, - додав вiн зовсiм тихо i якось невпевнено.
Арсен i Ненко переглянулись. Ця невпевненiсть породила у них пiдозру,
що Юрась, сказавши неправду або тiльки швправду, викручу ться.
- Я не вiрю тобi, поганцю! - Арсен аж тремтiв. Пальцi знову стиснули
горло Юрася. - Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!
Вiн був страшний.
Юрась вiдсахнувся. Все його тiло покрилося холодним потом.
- Н-не вбивай... Я скажу все... - Вiн раптом упав на колiна.
- Ну!
- Я вiддав ©© в подарунок Кара-Мустафi... В гарем... Многогрiшний
одвiз... - тихо вимовив Юрась, ждучи найгiршого.
В наметi настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволi ослабла i
вiдпустила горло гетьмана. Всi з жахом i огидою дивилися на нiкчему, що
понуро стояв на колiнах.
Вiддав Кара-Мустафi! В гарем!
Арсен зблiд i безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки
намету. Вiн сподiвався найгiршого - i ось воно прийшло!
Златку - в гарем!
Кара-Мустафi! Великому вiзировi!
Розум вiдмовлявся вiрити. Вуха не хотiли чути цих убивчих слiв.
Арсенове серце розривалося вiд пекельних мук. Не легше було Младеновi i