Страница:
проклято© дiрки в дверях. I навиворiт була й сама атмосфера - не було
постiйного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була
тиша.
Пiсля снiдання (трохи рудого чаю, налитого в миски) почався трудовий
день. Таки справдi трудовий i тяжкий день. Люди взялися до боротьби з
потом. Пiт тiк рясно, а люди його витирали на собi та викручували ганчiр'я
над парашею. Просто дивно, звiдки вiн береться в таких вимучених i
виснажених людях. Люди потiли, пили холодну воду й знову потiли...
Водою намагалися залити пекельну спрагу, але чим бiльше пили, тим
бiльше хотiли пити i тим бiльше було роботи з тим потом. Люди тонули в
тому потi, й тонула в ньому найменша iскра радостi. Проклятий трiйник!
Потяглися днi -мокрi, досаднi, задушнi. То був тяжкий iспит. Сво рiднi
тортури, iспит потом, хоч i було те поза планами тюремникiв. А втiм,
хтозна, тут нiчого нема поза планом.
диною радiстю були прогулянки. Це були справжнi прогулянки. Щодня i по
цiлих п'ятнадцять хвилин! I не в дурнiй дощанiй загорожi, а на тюремнiм
подвiр'©. В тiм подвiр'© було винищено дерева й будь-якi кущики, i навiть
виполото траву, але зате було син небо над головою. Неба тi "опiкуни" не
могли анi виполоти, анi замазати, анi щитком затулити. 3 чотирьох сторiн
стояли понурi стiни блокiв, обчiплянi щитками, бiля дверей корпусу стояв
наглядач в чорному i пильно спостерiгав за всiм, а вгорi було син небо з
хмарками. Люди ходили повiльно черiдкою по досить великому чотирикутнику й
жадiбно дихали, жадiбно позирали на небо й не менш жадiбно дивилися пiд
ноги, в надi© щось знайти - шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок
залiза, а вухами дослухалися до навколишнього свiту, власне, до понурих
мурiв, обчiпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомiн i iнодi
чулися приглушенi оклики. На них дивляться! Кожен вiдчував чи©сь очi на
собi звiдтiля, з-за щиткiв, i мимоволi випростовувався i пiдiймав лице
вгору, нiби дивлячись в небо,-нехай впiзнають. Може ж, там хтось
знайомий рiдний, близький.
Пiсля прогулянок досадно було повертатися назад, але ©х не питали.
В камерi люди якийсь час пiсля прогулянки сидiли спокiйно, задумливо
переживали син нето, й бiлi хмаринки на ньому, й шепiт за щитками, й
спогади про тих жiнок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж ходили
на прогулянцi, й мрiяли про випадковi зустрiчi, якi могли б статися, про
можливих друзiв, про iнших людей, яких тут багато-багато i з якими до болю
хотiлося б побачитись. Адже ними напакованi всi цi такi чисельнi i такi
великi блоки.
Потiм хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчiр'я - пiт
заливав i син небо, й тi хмаринки бiлi, й всi тi шелести, та всi
асоцiацi©. Рясний, липкий, досадний пiт. В обiд ©х, немов зумисне,
годували солоним гарячим "брандахлистом", звареним або з кислою капустою,
або з солоними зеленими помiдорами. Вранцi й увечерi ©х по©ли гарячим
ча м.
Надворi стояли гарячi, сонячнi днi - останнi днi золото© осенi. Сонце,
використовуючи залiзний щиток, як конденсатор i передатчик, напаковувало
при його допомозi камеру задушливою спекою, i в'язнi не знали вже, кому ж,
власне, вони мусять бути зобов'язанi такою благодаттю, що на них звалилася
з тим потiнням, - сонцевi чи сво©м тюремникам i династi© росiйських
iмператорiв, що цей каземат збудували.
Першi днi, за винятком самого найпершого, коли вони були так
розiгналися до працi та до арештантських винаходiв, в'язнi нiчого не могли
робити, стероризованi задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати, а
звикаючи, почали братися до роботи. Боротьба з потом стала явищем
нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось робити, думати, мати
добрий гумор. Руденко й iнженер Н взялися знову за свою китайську працю
над "господинями", кравцi й шевцi шили, Давид складав веселi епiграми на
товаришiв, Андрiй вчив усiх "п'ятихвiстки" та читав лекцi© з авiацi©. Вони
часом навiть спiвали пiсень тихенько i багато розмовляли. Розмовляли
досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед ©хньо© двадцятьчетвiрки,
зда ться, не було камерного стукача, бо Азiк i Узуньян лишилися десь поза
ними, i дихалось вiльнiше. Група ©хня була дiбрана з людей порядних. Тут
були, крiм декого, Руденко, Зарудний, Охрiменко, Давид, iнженер Н,
Петровський, Кулинич, Бунчук, iнженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер,
Прокопович, Виставкiн, Iванов, Прокуда, Фролов, троцькiст Урров i
старенький професор Ман вич. Три останнiх були вкиненi в камеру 49-ту на
Раднаркомiвськiй за кiлька днiв перед появою "Чорного ворона".
Розгадуючи загадку, чому й для чого це ©х сюди перевезли, пiсля довгого
обмiрковування, нiчого не могли придумати й пристали на думку, що це ©х
вкинуто сюди, як в ощадну скарбницю, бо тюрма на Раднаркомiвськiй
перевантажена свiжими "ворогами народу", над якими слiдство лише
почина ться. В них же у всiх "дiла" в стадi© якщо не закiнчення, то
затяжно© заминки, складнi, тяжкi дiла, як от у Андрiя. Такi дiла будуть
вестися далi, в'язнiв возитимуть звiдси на допити в "Чорному воронi". Тим
часом вони тут, як в ощадницi.
Якщо вiдкинути Гепнера, в обтяженостi якого справжнiми грiхами (адже ж
вiн недарма був особистим приятелем Льва Давидовича Троцького, а цього
самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрiй не сумнiвався,
що про всiх iнших Андрiй узнав уже не з власних припущень, а з ©хнiх
найщирiших запевнень, що вони абсолютно "нi в чому не виннi" й що про свою
"контрреволюцiйну дiяльнiсть", про рiзнi терористичнi й повстанськi сво©
жахiття взнали в перший раз вiд слiдчого. Вони розповiдали цiлком одверто
про сво© карколомнi пригоди в НКВД, i смiялись, i плакали воднораз. Навiть
Охрiменко, колишнiй махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперiшнiх
злочинiв, про якi нi сном, нi духом не знав до самого дня арешту.
Тут же Андрiй взнав, що битi були всi без винятку. Добре битi.
Навiть... Прокуда. Його, правда, бито мало, бо вiн "урятувався" тим, що
розколовся пiсля першого ж дотику дубово© спинки вiд стiльця. Петровський
же, що так побивався над Андрi вою й Давидовою бiдою, а сам про себе
мовчав, був мордований в спецiальний спосiб. Оскiльки вiн був дуже старий
i його не можна було бити залiзною палкою" не ризикуючи затовкти на
першому ж допитi, то, з огляду на його гилу, його змушували бiгати по
кiмнатi, стрибати, стояти довгими годинами, сидiти на рiжечку, а то ще й
читати напам'ять всенощну службу божу, i тiльки кiлька разiв його вдарили
по обличчю. Ну й, звичайно, тероризували морально, надiвали кошик iз
смiттям на голову замiсть камилавки, та все загрожували в присутностi
Неча во© затиснути йому статевий орган в дверях та бити по тому органу
лiнiйкою, й навiть стягали з нього штани. Але це все були легкi тортури з
"огляду на його старiсть".
А старенького Кулинича якийсь слiдчий, молокосос, товк ногами пiд ребра
й виробляв несусвiтнi речi, потiшаючись над його старiстю... I вiн
розколовся, вибираючи каторгу, аби лиш видертися з цього пекла, якою
завгодно цiною видертись. Бо вже й так його вiк короткий, а нерви його
занадто слабi й увесь вiн немiчний. Старенький Кулинич розповiдав про все
те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами.
Вiд того всього, вiд тих усiх оповiдань було невимовне тяжко. Скiльки
безглуздя, скiльки мерзостi, скiльки дикого, нiчим не оправданого
варварства й хамства! I тим бiльшою ставала Андрi ва упертiсть, тим
безмежнiшим ставало презирство й бажання з того всього диявольськи
поглумитися. Його зворушувала трагiчна покора всiх цих приречених i вона ж
його обурювала. Власне, обурював цинiчний трiумф тих усiх костоправiв,
©хн безмежне панування над людськими душами при допомозi жаху, ©хнiй глум
над людьми, що вони ©х звикли розглядати лише, як об' кти для сво©х
iдiотичних вправ, як "людiшек", як "дiрку вiд бублика". Обурювало ©хн
уставлене правило, що нiщо ©м не може протистояти, з якого - правила -
мовляв, нема виняткiв i не може бути. Та невже ж не може бути винятку з
правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не
доконають залiзнi палки, рiжечки, гумовi шланги тощо, те докона час -
час, наповнений безперервними стражданнями, оберне людську волю в
ганчiрку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно i неухильно. Час тут
найбiльшим катом нiби.
Нарештi Андрi©в "телеграф" показав себе, а то вже всi думали, що це
блеф, i потихеньку пiдсмiювались над Андрi м. Вiн кожного дня методично
обстукував обидвi стiни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стiна злiва
сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал, Андрiй угадав
вправного телеграфiста й схопився, як опечений, взяв ложку й почав
держаком сторч вистукувати. Вiн вибив знак - "Я вас слухаю" - частий i
дрiбний стукiт, як з кулемета, а тодi вибив запитання"Хто?"- п'ять ударiв,
а тодi один - "X", чотири удари i три - Т", три удари i чотири - "О". Хто?
В стiнi застукало методично, але повiльно. Андрiй, перебив частим
стукотом, а тодi вибив:
"Можеш швидше?"
I став схвильовано чекати - зрозумiв той чи не зрозумiв?
Зрозумiв! У стiнi затукало жваво сигнал "Увага" i почало бадьоро й
шпарко вибивати:
"Ад'ютант командарма Дубового. Хто ви?"
Андрiй поставив Давида на вартi бiля дверей, щоб наглядач не накрив, а
тодi так само шпарко вистукав сво iм'я. I почалась гарячкова оригiнальна
розмова.
"Скiльки вас?" - запитала камера злiва.
"Двадцять четверо. А вас?"
"Сiмнадцятеро. В якiй камерi жiнки?"
"Не знаю".
"Попробуйте камеру справа".
Андрiй попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще - мовчить. Не
тямлять, чорти. Вернувся до камери злiва. Постукав.
"Попробуйте камеру справа!" - уперто повторила стiна.
Андрiй ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно.
"Мовчать, - вистукав Андрiй i запитав: - Якi ма те новини? Чи у вашiй
камерi вже судженi, чи?.."
Камера злiва перебила нетерпляче:
"Поможiть в розшуках, ви добрий телеграфiст. Тут десь сидить дружина
командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозумiли?"
"Так! За що вона сидить?"
"А за що сидять жiнки? "По д лу мужа!"
"Ви певнi, що вона в трiйниках?"
"Вона в цьому спецкорпусi".
"Цей спецкорпус склада ться лише з трiйникiв?"
"Нi, друга половина склада ться з загальних камер. Там сидять по триста
чоловiк в камерi".
Андрiй здивувався такiй астрономiчнiй цифрi. Не повiрив.
"Звiдкiля й коли прибули?"
"Вчора. З Раднаркомiвсько©".
"Як дума те- для чого привезли сюди?"
" Раднаркомiвська перевантажена".
Андрiй всi запитання й вiдповiдi повторяв тихо вголос, щоб чули всi
його товаришi, якi слухали "телеграфну" розмову з завмиранням. То була
хвилююча подiя - стiна, мертва, товстелезна стiна заговорила, та як шпарко
i як вправно! I як цiкаво. "Спитайте те, спитайте оте..." - шепотiли всi
до Андрiя, намагаючись взнати кожен щось сво , але Андрiй мав сво©х
власних запитань цiлу копу,
"Чи не можете ви повторити прiзвища всiх, хто з вами?"
"Нi, не можу. Пiзнiше. Хто ви? Котрий Чумак?"
Андрiй захвилювався- там хтось, хто зна його родину!
"Андрiй", - вистукав вiн у вiдповiдь. "Ви зна те нас?"
Камера мовчала.
"Ви зна те нас?" - повторив Андрiй хвилююче запитання.
"Я шукаю дружину командарма Дубового" - вiдповiла стiна.
Андрiй розсердився. Хтось ухиля ться вiд вiдповiдi. Чи провоку ?
"Звiдкiля ти мене зна ш?" - вистукував Андрiй енергiйно й в той же час
повiльно, пiдкреслюючи тим категоричнiсть запитання. Павза.
А потiм раптом затукало швидко, як з кулемета, й замовкло. То був
алярмовий сигнал - "Небезпека!" До сумiжно© камери загримотiли дверi.
Андрiй з досадою зрозумiв, що розмову ©хню обiрвав наглядач. Тут Давид
зашикав i миттю сiв на сво мiсце. Вовчок у дверях вiдсунувся, i в нього
вставилося око, поклiпало. Вовчок засунувся. Пiсля того вiдчинилися дверi
й на порозi став коридорний. Довго дивився по камерi, а тодi спитав:
-Хто тут телеграфiст?
Мовчанка.
- Хто телеграфiст, я питаю! Хто висiв на апаратi?
Смiх. Смiх з професiйного виразу.
- От посмi тесь на кутнi, як побува те в карцерi.
Андрiй встав i наблизився до наглядача.
- Не пiдходь! - зарепетував наглядач раптом. - Говори здалеку. Говори
чесно - ти висiв на апаратi?
- Та ти що, чоловiче!- засмiявся Андрiй. - Де ти тут бачив апарат? I
який телеграфiст? По-мо му, диний телеграфiст - це ти, якщо судити з
тако© тво © розумно© мови, гм, "висiв на апаратi".
- Чим стукав? - запитав наглядач усторч.
- Куди?
- В стiну.
- Лобом, чоловiче добрий.
Наглядач помовчав, посопiв, а тодi безцеремонне плюнув на пiдлогу:
- Ну, добре. От як я тебе спiймаю, тодi ти вже застука ш лобом.
- Добре. Так би й говорив. Пiймай же.
- Нiззя стукати! - викарбував наглядач грiзно й вийшов.
На тому перша телеграфна розмова урвалась. А друго© розмови вже не
було! На жаль, не було. Ризикуючи "постукати лобом", Андрiй ще пробував
увечерi кiлька разiв зв'язатися з камерою злiва, але нiчого з того не
виходило. Камера злiва не вiдповiдала. Пробував i уночi, так само
безрезультатно. Не iнакше, як той телеграфiст "засипався". Андрiй вирiшив
попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося бiльше поговорити з таким
вправним телеграфiстом, яким виявився ад'ютант славного командарма.
Мабуть, старий каторжник. Все, що вiн узнав з розмови з ним, - це, що тут
десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навiть в камерi
поруч. Може, в iншiй камерi, може, десь у великiй загальнiй камерi. Але
десь тут, в цiй тюрмi на Холоднiй Горi. А в тiй юрбi жiнок, ноги яких вони
бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в цiм спецкорпусi
не тiльки самi трiйники й не тiльки сидять тут в камерах по 24 людей, а й
по бiльше. Цифра, яку назвав ад'ютант, правда, була занадто астрономiчна,
як для однi © камери, але Андрiй не мав до цього жалю, лише мав жаль, що
©хнiй зв'язок був такий короткотривалий. Уранцi ©м звелiли зiбратися з
речами й вивели геть.
Андрiй таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад'ютант, - ©х повели
в другу половину спецкорпусу, крiзь внутрiшню залiзну браму, провiвши
ранiше повз камери смертникiв, що були розташованi в самiм низу пiд
сходами.
Переводячи в другу, та мничу половину спецкорпусу, ©х розпорошили.
Спершу розсадили в якiсь шаховки. Тi шаховки стояли низкою попiд стiною,
як в гардеробнiй, внизу трiйникового вiддiлу, поруч з камерами смертникiв.
Були вони манюсiнькi й тiснi, трохи бiльшi за кабiнки в "Чорному воронi" з
маркою "Церабкооп". В тi шаховки ©х розсадили по одному й по два. Андрiй
опинився сам. Кабiнка була вузесенька, без нiякого сiдальця чи чогось, щоб
сiдати. Темна. Цвiла. На цементовiй пiдлозi мокро. Вiн тут простояв
годину, двi, три, здавалось, вiчнiсть, чекаючи в темрявi, що буде далi.
Чув, як з сумiжних кабiнок забирали по черзi його товаришiв. I все те
пошепки, тихенько. Нарештi дверцята вiдчинилися i його теж забрали. IV
Ад'ютант казав правду. Астрономiчна цифра виявилася зовсiм не
божевiльною фантазi ю, а божевiльною дiйснiстю. Андрiй це усвiдомив в
першу ж мить, як переступив порiг камери ч. I2, однi © з загальних камер
Другого Спецкорпусу, про якi говорив ад'ютант. I першим почуттям, яке
вразило його свiдомiсть, було почуття, що, мабуть, нiякi найсмiливiшi
чутки й припущення все-таки не можуть перевершити реально© дiйсностi в
цьому царствi - в царствi НКВД, в цiй державi в державi. До цього почуття
при дналася цiла веремiя iнших. Так, мабуть, найвиразнiшим з усiх тих
почуттiв було все-таки почуття радостi. Так, радостi. Радостi iстоти, що,
здеградована з категорi© людей в категорiю "людiшек", найдужче боялася
загинути в цiм царствi самотньо. I от радiсть ця була вiд приголомшуючого
факту - л ю д и! Безлiч людей. Безлiч. Сила-силенна. Вони ворушилися,
здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тютюнового диму, нi, пiд тими
хмарами, що текли в усi боки пасмами. Вони ворушилися пiд тим димом, як
пiд шаром води, пересновано© баговинням i медузами, на пiдлозi, як на днi
океану. Оброслi мохом, обплутанi водоростями ганчiр'я, якiсь синi всi, мов
потопельники, мов привиди в якомусь пiдводному, моторошному царствi. Тi
привиди сидiли навпочiпки в шiсть рядiв, виповнюючи камеру так щiльно, що
здавалося неможливим пройти не те що в другий, далекий кiнець камери,
якого за димом I не видно було, а бодай на якийсь метр вперед. Цiлий свiт!
Цiла держава! Цiлий СССР! З облич i з гулу розмов можна було вiдразу
устiйнити iнтернацiональнiсть складу мешканцiв цього свiту. Андрiй стояв
бiля дверей i не знав, що йому робити. Його вкинуто, зачинено дверi за
спиною - i хай собi як зна . Вiн стояв i дивився на дивовижну картину. В
камерi було пiвтемно, i треба було очам звикнути, щоб добре бачити. Пiсля
першого вражiння прийшло iнше - вражiння, що це величезний ярмарок, або
мусульманська молельня, або жидiвська синагога. Люди сидiли в молитовних
позах, здавалось, безкiнечними рядами, що губилися в диму, й бубонiли
щось, гомонiли, дрiмали, щось робили, сварились, спiвали, божевiльне
лаялись... Вiрмени, жиди, нiмцi, росiяни, а найбiльша кiлькiстьгосподарiв
цi © землi, укра©нцiв. Ще були представники iнших, непередбачених
нацiональностей. Праворуч - була низка загратованих вiкон, обчiпляних
гронами торбинок, торбиночок, вузликiв, лахмiття, з повстромлюваними межи
грат, в клiтини, як в бджолину вощину, хлiбними пайками, черевиками,
якимись згортками, горнятками, горщиками. Лiворуч була суцiльна стiна, в
нiй прохiд посерединi, без дверей. Там теж були люди... Там ще одна
камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й вилазили... Бiля Андрiя
стояла величезна залiзна дiжка з вiком, - тоннажем в зо два центнери.
Андрiй роззирнувся й за традицi ю, як останнiй новоприбулий, почав
вмощуватися бiля цi © дiжки. Його поява в камерi не викликала майже
нiякого iнтересу. Лише ближнi позирали з байдужою цiкавiстю й питали
трафаретне:
- Звiдки? Давно сидиш? З якого району?
По якому вiн дiлу - нiхто не питав, бо то було нецiкаво, бо всi дiла у
всiх однаковi, далебi.
Збуваючи вiдповiдi посмiшкою, Андрiй вмощувався бiля дiжки, навколо
яко© стояли калюжi, й в тих калюжах сидiли люди, - як ген з дiри в стiнi
вийшла якась бородата, напiвгола людина й гукнула:
- Гей, новенькiй! Давай сюди.
- Давай... Смали, смали!.. - Загукали привиди, пiдбадьорюючи.
Андрiй поламзав до бороданя, переступаючи через хаос людських нiг,
через людськi голови. Нiхто на нього не кричав, люди тiльки прихилялися,
коли вiн заносив ногу. Нi, пройти, мабуть, неможливо!
- Ставай на спину! - гукав хтось гостинно, згинаючись i пiдставляючи
спину. Але в Андрiя не вистачало духу йти по спинах, засмiявшись, вiн
ламзав так, вивертаючи суглоби нiг, втискуючи ©х межи людськi тiла.
Нарештi вiн дiйшов до проходу й став - за проходовi була друга камера,
набита людьми так само. То пак не людьми, а "людiшками".
-Я староста, - сказав голий бородань. - Я вас зараз улаштую. Iдiть за
мною.
Тут зi звалища схопилася якась тiнь i почала гарячкове протискатися
назустрiч. Але протиснутись не могла, застрягла на пiвдорозi, як муха в
смолi, й одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом:
- Андрiю! Андрiйку?! Чумак!.. Сюди, сюди!..
- Хто це?!
Андрiй ледве впiзнав i зрадiв шалено. Це був його колишнiй друг i
товариш студентських рокiв, Микола Д.
- Миколо!.. А чого ти так хрипиш? - запитав Андрiй досить безглуздо, не
знайшовшись, що сказати вiд несподiванки. .
- Нiчого. Я маю туберкульоз горла... Але то нiчого. Сюди, Андрiйку!..
Андрiй протиснувся, й вони обнялися над людським хаосом. I
поцiлувались.
- Нiчого, - сказав Андрiй, потiшаючи й поляпуючи друга по спинi. -
рунда. Все рунда, друже!
Вони з вiсiм рокiв не бачились, тепер стояли, розмовляючи пошепки й
гарячкове, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були великi синi кола
пiд очима й раз по раз хапав за горло сухий кашель. Це вiн - колишнiй
красень, спiвун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що сталося з
людиною!
- Добре, - сказав староста. - Займайте мiсце поруч з ним.
- Де тво мiсце, Миколо?
- Ось тут, сюди. Посуньтесь, товаришi, трiшечки. Миколине мiсце було
пiд стiною, пiд темним вiкном. Люди неохоче посунули сво© речi, деякi
мовчки, деякi бурчали, звiльняючи маленьку латку для Андрiя. Посунули речi
всi - цiлий ряд - попiд стiною, уриваючи кожен з свого, й так маленького,
мiсця по сантиметру. Звiдси й незадоволення, й понуре бурчання деяких. Ще
на сантиметр, на дорогоцiнний сантиметр менше мiсця! А мiсця було занадто
мало.
Андрiй поклав свою торбиночку, сiв на голу пiдлогу поруч з Миколою i -
так, наче й був у цiй камерi. Одразу врiс в цю масу людей, як нормальна й
природна частка цього ярмарку.
Цiкава ця камера ч.I2.
Це окремий, оригiнальний, фантастичний свiт. Так би мовити, свiт в
домовинi. Республiка "людiшек". Причому, мабуть-таки, найдемократичнiша
республiка на цiлiй планетi, якщо на хвилинку забути про залежнiсть ©© вiд
того свiту, що за мурами, й вiд його церберiв. Республiка iз сво©м урядом,
iз сво ю конституцi ю, звичаями, фольклором, iз сво©м побутом, навiть iз
сво ю термiнологi ю, яко© не iсну там, поза мурами, в тому нереальному
вже, втраченому свiтi. Це свiт з окремими заiнтересованнями, проблемами,
сво ю лiтературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й зненавистю,
з iнтригами, зi сво ю полiтикою й iз сво©м окремим соцiальним та
нацiональним укладом, - вiрнiше, iнтернацiональним укладом. Бо тут були
всi-починаючи вiрменськими дашнаками й кiнчаючи нiмецькими щуцбундiвцями а
турецькими кемалiстами. Але домiнантою, всеспаюючим цементом були
"господарi" кра©ни - укра©нцi, звичайно,- "петлюрiвцi", "хвильовiсти",
"шумськiсти", "терористи", "диверсанти" й так "контрреволюцiонери всiх
мастей". I домiнуючою мовою була укра©нська мова, якою говорили всi як
державною мовою. Так, тут це була воiстину державна мова без фальшу, без
упереджень, без глузування "залiзяку на пузяку" та "самопер попер до
мордописнi". © приймали всi бездискусiйно, бо 80 процентiв тут укра©нцiв.
Тут вони були, завдяки сво©й чисельнiй i iнтелектуальнiй бiльшостi, без
сумнiву, державною нацi ю. I пiснею домiнуючою була укра©нська пiсня, яку
любили й спiвали однаково всi. Навiть перси.
В половинi подвiйно© камери, в якiй був Андрiй, люди сидiли так само в
шiсть рядiв, як i в першiй половинi. В шiсть рядiв! Хоч камера була всього
чотири метри завширшки. Вони сидiли ряд насупроти ряду, потiм ряд спиною
до спини, упираючись один в одного, потiм знову ряд насупроти. I так до
краю. Всi цi ряди сягали уповздовж через усю камеру, а в них люди були
зiмкнутi щiльно плечем до плеча. Люди сидiли, пiдкорчивши ноги або
поставивши ©х кроквами, щоб помiж рядами можна було сяк-так пройти. Але
пройти все одно не можна було. Люди млiли вiд довгого сидiння i все якось
норовили простягти то ту, то ту ногу. Iнодi вставали, стояли,
погойдуючись, i знову сiдали. Скiльки тут тих людей!
Тут ©х немало, небагато - 340 чоловiк. Триста сорок! В двох камерах! А
були це камери колишньо© каторжно© пересильно© тюрми, розрахованi кожна на
25 лiжок. Та тi часи, коли тут були лiжка, давно минули. Люди тут взагалi
забули вже, як тi лiжка виглядають i як на них спати. Спали тут, в цьому
свiтi, так, як i в камерi 49-й - п о-н о в о м у. Велике дiло поступ,
цивiлiзацiя! Але про спання згодом. Сперш про неспання, про
"бодрствування".
В другiй половинi, так само як i в першiй, в зовнiшнiй стiнi була низка
вiкон, але ця камера була темнiша i вогкiша, бо виходила на пiвнiч. Вiкна
мали заскленi рами, й тi рами були вiдчиненi всередину, як фрамуги, лiгши
на пiдвiконня, а в клiтини помiж гратами було натикано теж силу-силенну
торбиночок, вузликiв i iнших арештантських пожиткiв. Так що, мабуть, коли
б навiть i не було залiзних щиткiв за вiкнами, то й тодi б в камерi було
темно. I майже нiяко© вентиляцi©. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. На
додачу ж до того всього було безлiч блощиць. Вони теж мали тут державу в
державi, незнищимi й непоборимi, - посiли всi кутки й всi розколини в
стiнах, яких, розколин, було немало. Крiм блощиць водилися ще таргани,
стонiжки, мокрицi i мишi (на яких, мiж iншим, арештанти улаштовували
окремi полювання, не згiршi за графськi влови на лисиць).
На обидвi камери не було жодних "меблiв", тiльки в першiй бiля дверей
стояв величезний дерев'яний стiл, а на ньому гори фаянсових тарiлоктриста
сорок тарiлок! - якi кожного разу перед снiданком, обiдом i вечерею
черговi камери роздавали в'язням, а пiсля того забирали, мили й знову
складали на стiл.
Миколина справа була така, як i у всiх. Бiдолашний романтик пережив
тяжку епопею, хоч вона проти Андрi во© видавалась за iграшку, але
розчавила Миколу до решти. Його загнали в контрреволюцiйну органiзацiю
письменникiв i науковцiв разом з Коцюбою, Йогансеном i багатьма iншими й
змусили "признати" й пiдписати купу тяжких провин перед "урядом i
партi ю". Микола розколовся i тепер дивився на все дуже песимiстично. Вiн
був настро ний занепадницьки i радив Андрi вi теж не опиратись марно, бо
все одно нiчого не вийде. Нiчого не вийде. Лише скалiчать i все одно
розколять. При цiй системi не можна втриматися на лiнi© людсько© гiдностi,
не можна перемогти... Тут вони не зiйшлися в поглядах i поки що розмову на
цю тему урвали. Андрiй мав ту властивiсть, що глибоко вiдчував людську
трагедiю i не лiз в людську душу. Як i не осуджував нiкого, з тих, що
впали й вже не можуть пiдвестись, лише тяжко мучаться сво ю розчавленою
душею. Для нього Микола був двiчi нещасний, i вiн чим мiг намагався його
пiдтримати, без зайвих слiв, не подаючи й виду про сво таке спiвчуття, а
навпаки, затушковуючи сво глибоке зворушення в якнайгрубiшу, байдужу
форму. Вiн знав iз свого досвiду, що дорослi люди, якi хочуть бути
мужнiми, не люблять сентиментiв i нудно© солодкавостi спiвчуття.
Вони спiвали. Вони в цьому содомi утворили свiй маленький свiт i
спiвали. Як колись. До чорта всiлякi трагедi©, всiлякi справи, слiдчих,
прокурорiв, трибунали, етапи, всiлякi ОСО, двохсотки й всю рунду. Вони
намагалися закреслити той весь кошмар i пожити короткi хвилини, якi
придiленi ще ©м долею, по-сво му. Микола, незважаючи на хоробу горла, не
втратив сво © божевiльно© пристрастi до пiснi й здiбностi ©© спiвати. А
постiйного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була
тиша.
Пiсля снiдання (трохи рудого чаю, налитого в миски) почався трудовий
день. Таки справдi трудовий i тяжкий день. Люди взялися до боротьби з
потом. Пiт тiк рясно, а люди його витирали на собi та викручували ганчiр'я
над парашею. Просто дивно, звiдки вiн береться в таких вимучених i
виснажених людях. Люди потiли, пили холодну воду й знову потiли...
Водою намагалися залити пекельну спрагу, але чим бiльше пили, тим
бiльше хотiли пити i тим бiльше було роботи з тим потом. Люди тонули в
тому потi, й тонула в ньому найменша iскра радостi. Проклятий трiйник!
Потяглися днi -мокрi, досаднi, задушнi. То був тяжкий iспит. Сво рiднi
тортури, iспит потом, хоч i було те поза планами тюремникiв. А втiм,
хтозна, тут нiчого нема поза планом.
диною радiстю були прогулянки. Це були справжнi прогулянки. Щодня i по
цiлих п'ятнадцять хвилин! I не в дурнiй дощанiй загорожi, а на тюремнiм
подвiр'©. В тiм подвiр'© було винищено дерева й будь-якi кущики, i навiть
виполото траву, але зате було син небо над головою. Неба тi "опiкуни" не
могли анi виполоти, анi замазати, анi щитком затулити. 3 чотирьох сторiн
стояли понурi стiни блокiв, обчiплянi щитками, бiля дверей корпусу стояв
наглядач в чорному i пильно спостерiгав за всiм, а вгорi було син небо з
хмарками. Люди ходили повiльно черiдкою по досить великому чотирикутнику й
жадiбно дихали, жадiбно позирали на небо й не менш жадiбно дивилися пiд
ноги, в надi© щось знайти - шматочок цеглинки, скляночку, цвяшок, шматочок
залiза, а вухами дослухалися до навколишнього свiту, власне, до понурих
мурiв, обчiпляних щитками. Там, за щитками, стояв невиразний гомiн i iнодi
чулися приглушенi оклики. На них дивляться! Кожен вiдчував чи©сь очi на
собi звiдтiля, з-за щиткiв, i мимоволi випростовувався i пiдiймав лице
вгору, нiби дивлячись в небо,-нехай впiзнають. Може ж, там хтось
знайомий рiдний, близький.
Пiсля прогулянок досадно було повертатися назад, але ©х не питали.
В камерi люди якийсь час пiсля прогулянки сидiли спокiйно, задумливо
переживали син нето, й бiлi хмаринки на ньому, й шепiт за щитками, й
спогади про тих жiнок, ноги яких вони бачили в перший день, що теж ходили
на прогулянцi, й мрiяли про випадковi зустрiчi, якi могли б статися, про
можливих друзiв, про iнших людей, яких тут багато-багато i з якими до болю
хотiлося б побачитись. Адже ними напакованi всi цi такi чисельнi i такi
великi блоки.
Потiм хвилина блаженного спокою минала й люди бралися за ганчiр'я - пiт
заливав i син небо, й тi хмаринки бiлi, й всi тi шелести, та всi
асоцiацi©. Рясний, липкий, досадний пiт. В обiд ©х, немов зумисне,
годували солоним гарячим "брандахлистом", звареним або з кислою капустою,
або з солоними зеленими помiдорами. Вранцi й увечерi ©х по©ли гарячим
ча м.
Надворi стояли гарячi, сонячнi днi - останнi днi золото© осенi. Сонце,
використовуючи залiзний щиток, як конденсатор i передатчик, напаковувало
при його допомозi камеру задушливою спекою, i в'язнi не знали вже, кому ж,
власне, вони мусять бути зобов'язанi такою благодаттю, що на них звалилася
з тим потiнням, - сонцевi чи сво©м тюремникам i династi© росiйських
iмператорiв, що цей каземат збудували.
Першi днi, за винятком самого найпершого, коли вони були так
розiгналися до працi та до арештантських винаходiв, в'язнi нiчого не могли
робити, стероризованi задухою. Одначе помалу почали й до цього звикати, а
звикаючи, почали братися до роботи. Боротьба з потом стала явищем
нормальним, як дихання, й вже не перешкоджала щось робити, думати, мати
добрий гумор. Руденко й iнженер Н взялися знову за свою китайську працю
над "господинями", кравцi й шевцi шили, Давид складав веселi епiграми на
товаришiв, Андрiй вчив усiх "п'ятихвiстки" та читав лекцi© з авiацi©. Вони
часом навiть спiвали пiсень тихенько i багато розмовляли. Розмовляли
досить щиро про те, про що перше мовчали. Серед ©хньо© двадцятьчетвiрки,
зда ться, не було камерного стукача, бо Азiк i Узуньян лишилися десь поза
ними, i дихалось вiльнiше. Група ©хня була дiбрана з людей порядних. Тут
були, крiм декого, Руденко, Зарудний, Охрiменко, Давид, iнженер Н,
Петровський, Кулинич, Бунчук, iнженер Ляшенко, Краснояружський, Гепнер,
Прокопович, Виставкiн, Iванов, Прокуда, Фролов, троцькiст Урров i
старенький професор Ман вич. Три останнiх були вкиненi в камеру 49-ту на
Раднаркомiвськiй за кiлька днiв перед появою "Чорного ворона".
Розгадуючи загадку, чому й для чого це ©х сюди перевезли, пiсля довгого
обмiрковування, нiчого не могли придумати й пристали на думку, що це ©х
вкинуто сюди, як в ощадну скарбницю, бо тюрма на Раднаркомiвськiй
перевантажена свiжими "ворогами народу", над якими слiдство лише
почина ться. В них же у всiх "дiла" в стадi© якщо не закiнчення, то
затяжно© заминки, складнi, тяжкi дiла, як от у Андрiя. Такi дiла будуть
вестися далi, в'язнiв возитимуть звiдси на допити в "Чорному воронi". Тим
часом вони тут, як в ощадницi.
Якщо вiдкинути Гепнера, в обтяженостi якого справжнiми грiхами (адже ж
вiн недарма був особистим приятелем Льва Давидовича Троцького, а цього
самого досить, щоб його справа була досить тяжкою) Андрiй не сумнiвався,
що про всiх iнших Андрiй узнав уже не з власних припущень, а з ©хнiх
найщирiших запевнень, що вони абсолютно "нi в чому не виннi" й що про свою
"контрреволюцiйну дiяльнiсть", про рiзнi терористичнi й повстанськi сво©
жахiття взнали в перший раз вiд слiдчого. Вони розповiдали цiлком одверто
про сво© карколомнi пригоди в НКВД, i смiялись, i плакали воднораз. Навiть
Охрiменко, колишнiй махновець, був чистий, як сльоза, щодо теперiшнiх
злочинiв, про якi нi сном, нi духом не знав до самого дня арешту.
Тут же Андрiй взнав, що битi були всi без винятку. Добре битi.
Навiть... Прокуда. Його, правда, бито мало, бо вiн "урятувався" тим, що
розколовся пiсля першого ж дотику дубово© спинки вiд стiльця. Петровський
же, що так побивався над Андрi вою й Давидовою бiдою, а сам про себе
мовчав, був мордований в спецiальний спосiб. Оскiльки вiн був дуже старий
i його не можна було бити залiзною палкою" не ризикуючи затовкти на
першому ж допитi, то, з огляду на його гилу, його змушували бiгати по
кiмнатi, стрибати, стояти довгими годинами, сидiти на рiжечку, а то ще й
читати напам'ять всенощну службу божу, i тiльки кiлька разiв його вдарили
по обличчю. Ну й, звичайно, тероризували морально, надiвали кошик iз
смiттям на голову замiсть камилавки, та все загрожували в присутностi
Неча во© затиснути йому статевий орган в дверях та бити по тому органу
лiнiйкою, й навiть стягали з нього штани. Але це все були легкi тортури з
"огляду на його старiсть".
А старенького Кулинича якийсь слiдчий, молокосос, товк ногами пiд ребра
й виробляв несусвiтнi речi, потiшаючись над його старiстю... I вiн
розколовся, вибираючи каторгу, аби лиш видертися з цього пекла, якою
завгодно цiною видертись. Бо вже й так його вiк короткий, а нерви його
занадто слабi й увесь вiн немiчний. Старенький Кулинич розповiдав про все
те тихенько, здивовано й плакав старечими сльозами.
Вiд того всього, вiд тих усiх оповiдань було невимовне тяжко. Скiльки
безглуздя, скiльки мерзостi, скiльки дикого, нiчим не оправданого
варварства й хамства! I тим бiльшою ставала Андрi ва упертiсть, тим
безмежнiшим ставало презирство й бажання з того всього диявольськи
поглумитися. Його зворушувала трагiчна покора всiх цих приречених i вона ж
його обурювала. Власне, обурював цинiчний трiумф тих усiх костоправiв,
©хн безмежне панування над людськими душами при допомозi жаху, ©хнiй глум
над людьми, що вони ©х звикли розглядати лише, як об' кти для сво©х
iдiотичних вправ, як "людiшек", як "дiрку вiд бублика". Обурювало ©хн
уставлене правило, що нiщо ©м не може протистояти, з якого - правила -
мовляв, нема виняткiв i не може бути. Та невже ж не може бути винятку з
правила? А Васильченко?!. Вони оперують великими знаряддями й часом. Що не
доконають залiзнi палки, рiжечки, гумовi шланги тощо, те докона час -
час, наповнений безперервними стражданнями, оберне людську волю в
ганчiрку. Поступово, помаленьку, але оберне. Певно i неухильно. Час тут
найбiльшим катом нiби.
Нарештi Андрi©в "телеграф" показав себе, а то вже всi думали, що це
блеф, i потихеньку пiдсмiювались над Андрi м. Вiн кожного дня методично
обстукував обидвi стiни, але безрезультатно. Аж ось одного дня стiна злiва
сама заговорила. По тому, як було вибито призивний сигнал, Андрiй угадав
вправного телеграфiста й схопився, як опечений, взяв ложку й почав
держаком сторч вистукувати. Вiн вибив знак - "Я вас слухаю" - частий i
дрiбний стукiт, як з кулемета, а тодi вибив запитання"Хто?"- п'ять ударiв,
а тодi один - "X", чотири удари i три - Т", три удари i чотири - "О". Хто?
В стiнi застукало методично, але повiльно. Андрiй, перебив частим
стукотом, а тодi вибив:
"Можеш швидше?"
I став схвильовано чекати - зрозумiв той чи не зрозумiв?
Зрозумiв! У стiнi затукало жваво сигнал "Увага" i почало бадьоро й
шпарко вибивати:
"Ад'ютант командарма Дубового. Хто ви?"
Андрiй поставив Давида на вартi бiля дверей, щоб наглядач не накрив, а
тодi так само шпарко вистукав сво iм'я. I почалась гарячкова оригiнальна
розмова.
"Скiльки вас?" - запитала камера злiва.
"Двадцять четверо. А вас?"
"Сiмнадцятеро. В якiй камерi жiнки?"
"Не знаю".
"Попробуйте камеру справа".
Андрiй попробував камеру справа. Мовчить. Попробував ще - мовчить. Не
тямлять, чорти. Вернувся до камери злiва. Постукав.
"Попробуйте камеру справа!" - уперто повторила стiна.
Андрiй ще раз попробував камеру справа, але безрезультатно.
"Мовчать, - вистукав Андрiй i запитав: - Якi ма те новини? Чи у вашiй
камерi вже судженi, чи?.."
Камера злiва перебила нетерпляче:
"Поможiть в розшуках, ви добрий телеграфiст. Тут десь сидить дружина
командарма Дубового. Я шукаю дружину командарма. Ви зрозумiли?"
"Так! За що вона сидить?"
"А за що сидять жiнки? "По д лу мужа!"
"Ви певнi, що вона в трiйниках?"
"Вона в цьому спецкорпусi".
"Цей спецкорпус склада ться лише з трiйникiв?"
"Нi, друга половина склада ться з загальних камер. Там сидять по триста
чоловiк в камерi".
Андрiй здивувався такiй астрономiчнiй цифрi. Не повiрив.
"Звiдкiля й коли прибули?"
"Вчора. З Раднаркомiвсько©".
"Як дума те- для чого привезли сюди?"
" Раднаркомiвська перевантажена".
Андрiй всi запитання й вiдповiдi повторяв тихо вголос, щоб чули всi
його товаришi, якi слухали "телеграфну" розмову з завмиранням. То була
хвилююча подiя - стiна, мертва, товстелезна стiна заговорила, та як шпарко
i як вправно! I як цiкаво. "Спитайте те, спитайте оте..." - шепотiли всi
до Андрiя, намагаючись взнати кожен щось сво , але Андрiй мав сво©х
власних запитань цiлу копу,
"Чи не можете ви повторити прiзвища всiх, хто з вами?"
"Нi, не можу. Пiзнiше. Хто ви? Котрий Чумак?"
Андрiй захвилювався- там хтось, хто зна його родину!
"Андрiй", - вистукав вiн у вiдповiдь. "Ви зна те нас?"
Камера мовчала.
"Ви зна те нас?" - повторив Андрiй хвилююче запитання.
"Я шукаю дружину командарма Дубового" - вiдповiла стiна.
Андрiй розсердився. Хтось ухиля ться вiд вiдповiдi. Чи провоку ?
"Звiдкiля ти мене зна ш?" - вистукував Андрiй енергiйно й в той же час
повiльно, пiдкреслюючи тим категоричнiсть запитання. Павза.
А потiм раптом затукало швидко, як з кулемета, й замовкло. То був
алярмовий сигнал - "Небезпека!" До сумiжно© камери загримотiли дверi.
Андрiй з досадою зрозумiв, що розмову ©хню обiрвав наглядач. Тут Давид
зашикав i миттю сiв на сво мiсце. Вовчок у дверях вiдсунувся, i в нього
вставилося око, поклiпало. Вовчок засунувся. Пiсля того вiдчинилися дверi
й на порозi став коридорний. Довго дивився по камерi, а тодi спитав:
-Хто тут телеграфiст?
Мовчанка.
- Хто телеграфiст, я питаю! Хто висiв на апаратi?
Смiх. Смiх з професiйного виразу.
- От посмi тесь на кутнi, як побува те в карцерi.
Андрiй встав i наблизився до наглядача.
- Не пiдходь! - зарепетував наглядач раптом. - Говори здалеку. Говори
чесно - ти висiв на апаратi?
- Та ти що, чоловiче!- засмiявся Андрiй. - Де ти тут бачив апарат? I
який телеграфiст? По-мо му, диний телеграфiст - це ти, якщо судити з
тако© тво © розумно© мови, гм, "висiв на апаратi".
- Чим стукав? - запитав наглядач усторч.
- Куди?
- В стiну.
- Лобом, чоловiче добрий.
Наглядач помовчав, посопiв, а тодi безцеремонне плюнув на пiдлогу:
- Ну, добре. От як я тебе спiймаю, тодi ти вже застука ш лобом.
- Добре. Так би й говорив. Пiймай же.
- Нiззя стукати! - викарбував наглядач грiзно й вийшов.
На тому перша телеграфна розмова урвалась. А друго© розмови вже не
було! На жаль, не було. Ризикуючи "постукати лобом", Андрiй ще пробував
увечерi кiлька разiв зв'язатися з камерою злiва, але нiчого з того не
виходило. Камера злiва не вiдповiдала. Пробував i уночi, так само
безрезультатно. Не iнакше, як той телеграфiст "засипався". Андрiй вирiшив
попробувати ще вдень. Але йому вже не судилося бiльше поговорити з таким
вправним телеграфiстом, яким виявився ад'ютант славного командарма.
Мабуть, старий каторжник. Все, що вiн узнав з розмови з ним, - це, що тут
десь сидить дружина командарма Дубового. Десь отут, може, навiть в камерi
поруч. Може, в iншiй камерi, може, десь у великiй загальнiй камерi. Але
десь тут, в цiй тюрмi на Холоднiй Горi. А в тiй юрбi жiнок, ноги яких вони
бачили першого дня, вона була напевно. Та ще взнав, що в цiм спецкорпусi
не тiльки самi трiйники й не тiльки сидять тут в камерах по 24 людей, а й
по бiльше. Цифра, яку назвав ад'ютант, правда, була занадто астрономiчна,
як для однi © камери, але Андрiй не мав до цього жалю, лише мав жаль, що
©хнiй зв'язок був такий короткотривалий. Уранцi ©м звелiли зiбратися з
речами й вивели геть.
Андрiй таки мав нагоду взнати, що правду говорив ад'ютант, - ©х повели
в другу половину спецкорпусу, крiзь внутрiшню залiзну браму, провiвши
ранiше повз камери смертникiв, що були розташованi в самiм низу пiд
сходами.
Переводячи в другу, та мничу половину спецкорпусу, ©х розпорошили.
Спершу розсадили в якiсь шаховки. Тi шаховки стояли низкою попiд стiною,
як в гардеробнiй, внизу трiйникового вiддiлу, поруч з камерами смертникiв.
Були вони манюсiнькi й тiснi, трохи бiльшi за кабiнки в "Чорному воронi" з
маркою "Церабкооп". В тi шаховки ©х розсадили по одному й по два. Андрiй
опинився сам. Кабiнка була вузесенька, без нiякого сiдальця чи чогось, щоб
сiдати. Темна. Цвiла. На цементовiй пiдлозi мокро. Вiн тут простояв
годину, двi, три, здавалось, вiчнiсть, чекаючи в темрявi, що буде далi.
Чув, як з сумiжних кабiнок забирали по черзi його товаришiв. I все те
пошепки, тихенько. Нарештi дверцята вiдчинилися i його теж забрали. IV
Ад'ютант казав правду. Астрономiчна цифра виявилася зовсiм не
божевiльною фантазi ю, а божевiльною дiйснiстю. Андрiй це усвiдомив в
першу ж мить, як переступив порiг камери ч. I2, однi © з загальних камер
Другого Спецкорпусу, про якi говорив ад'ютант. I першим почуттям, яке
вразило його свiдомiсть, було почуття, що, мабуть, нiякi найсмiливiшi
чутки й припущення все-таки не можуть перевершити реально© дiйсностi в
цьому царствi - в царствi НКВД, в цiй державi в державi. До цього почуття
при дналася цiла веремiя iнших. Так, мабуть, найвиразнiшим з усiх тих
почуттiв було все-таки почуття радостi. Так, радостi. Радостi iстоти, що,
здеградована з категорi© людей в категорiю "людiшек", найдужче боялася
загинути в цiм царствi самотньо. I от радiсть ця була вiд приголомшуючого
факту - л ю д и! Безлiч людей. Безлiч. Сила-силенна. Вони ворушилися,
здавалось, незчисленною масою в сизих хмарах тютюнового диму, нi, пiд тими
хмарами, що текли в усi боки пасмами. Вони ворушилися пiд тим димом, як
пiд шаром води, пересновано© баговинням i медузами, на пiдлозi, як на днi
океану. Оброслi мохом, обплутанi водоростями ганчiр'я, якiсь синi всi, мов
потопельники, мов привиди в якомусь пiдводному, моторошному царствi. Тi
привиди сидiли навпочiпки в шiсть рядiв, виповнюючи камеру так щiльно, що
здавалося неможливим пройти не те що в другий, далекий кiнець камери,
якого за димом I не видно було, а бодай на якийсь метр вперед. Цiлий свiт!
Цiла держава! Цiлий СССР! З облич i з гулу розмов можна було вiдразу
устiйнити iнтернацiональнiсть складу мешканцiв цього свiту. Андрiй стояв
бiля дверей i не знав, що йому робити. Його вкинуто, зачинено дверi за
спиною - i хай собi як зна . Вiн стояв i дивився на дивовижну картину. В
камерi було пiвтемно, i треба було очам звикнути, щоб добре бачити. Пiсля
першого вражiння прийшло iнше - вражiння, що це величезний ярмарок, або
мусульманська молельня, або жидiвська синагога. Люди сидiли в молитовних
позах, здавалось, безкiнечними рядами, що губилися в диму, й бубонiли
щось, гомонiли, дрiмали, щось робили, сварились, спiвали, божевiльне
лаялись... Вiрмени, жиди, нiмцi, росiяни, а найбiльша кiлькiстьгосподарiв
цi © землi, укра©нцiв. Ще були представники iнших, непередбачених
нацiональностей. Праворуч - була низка загратованих вiкон, обчiпляних
гронами торбинок, торбиночок, вузликiв, лахмiття, з повстромлюваними межи
грат, в клiтини, як в бджолину вощину, хлiбними пайками, черевиками,
якимись згортками, горнятками, горщиками. Лiворуч була суцiльна стiна, в
нiй прохiд посерединi, без дверей. Там теж були люди... Там ще одна
камера. Люди товпилися на тих дверях, влазили й вилазили... Бiля Андрiя
стояла величезна залiзна дiжка з вiком, - тоннажем в зо два центнери.
Андрiй роззирнувся й за традицi ю, як останнiй новоприбулий, почав
вмощуватися бiля цi © дiжки. Його поява в камерi не викликала майже
нiякого iнтересу. Лише ближнi позирали з байдужою цiкавiстю й питали
трафаретне:
- Звiдки? Давно сидиш? З якого району?
По якому вiн дiлу - нiхто не питав, бо то було нецiкаво, бо всi дiла у
всiх однаковi, далебi.
Збуваючи вiдповiдi посмiшкою, Андрiй вмощувався бiля дiжки, навколо
яко© стояли калюжi, й в тих калюжах сидiли люди, - як ген з дiри в стiнi
вийшла якась бородата, напiвгола людина й гукнула:
- Гей, новенькiй! Давай сюди.
- Давай... Смали, смали!.. - Загукали привиди, пiдбадьорюючи.
Андрiй поламзав до бороданя, переступаючи через хаос людських нiг,
через людськi голови. Нiхто на нього не кричав, люди тiльки прихилялися,
коли вiн заносив ногу. Нi, пройти, мабуть, неможливо!
- Ставай на спину! - гукав хтось гостинно, згинаючись i пiдставляючи
спину. Але в Андрiя не вистачало духу йти по спинах, засмiявшись, вiн
ламзав так, вивертаючи суглоби нiг, втискуючи ©х межи людськi тiла.
Нарештi вiн дiйшов до проходу й став - за проходовi була друга камера,
набита людьми так само. То пак не людьми, а "людiшками".
-Я староста, - сказав голий бородань. - Я вас зараз улаштую. Iдiть за
мною.
Тут зi звалища схопилася якась тiнь i почала гарячкове протискатися
назустрiч. Але протиснутись не могла, застрягла на пiвдорозi, як муха в
смолi, й одчайдушно загукала хрипким, шиплячим голосом:
- Андрiю! Андрiйку?! Чумак!.. Сюди, сюди!..
- Хто це?!
Андрiй ледве впiзнав i зрадiв шалено. Це був його колишнiй друг i
товариш студентських рокiв, Микола Д.
- Миколо!.. А чого ти так хрипиш? - запитав Андрiй досить безглуздо, не
знайшовшись, що сказати вiд несподiванки. .
- Нiчого. Я маю туберкульоз горла... Але то нiчого. Сюди, Андрiйку!..
Андрiй протиснувся, й вони обнялися над людським хаосом. I
поцiлувались.
- Нiчого, - сказав Андрiй, потiшаючи й поляпуючи друга по спинi. -
рунда. Все рунда, друже!
Вони з вiсiм рокiв не бачились, тепер стояли, розмовляючи пошепки й
гарячкове, намагаючись сказати все зразу. У Миколи були великi синi кола
пiд очима й раз по раз хапав за горло сухий кашель. Це вiн - колишнiй
красень, спiвун, аристократ з манер, симпатяга. Микола! Боже, що сталося з
людиною!
- Добре, - сказав староста. - Займайте мiсце поруч з ним.
- Де тво мiсце, Миколо?
- Ось тут, сюди. Посуньтесь, товаришi, трiшечки. Миколине мiсце було
пiд стiною, пiд темним вiкном. Люди неохоче посунули сво© речi, деякi
мовчки, деякi бурчали, звiльняючи маленьку латку для Андрiя. Посунули речi
всi - цiлий ряд - попiд стiною, уриваючи кожен з свого, й так маленького,
мiсця по сантиметру. Звiдси й незадоволення, й понуре бурчання деяких. Ще
на сантиметр, на дорогоцiнний сантиметр менше мiсця! А мiсця було занадто
мало.
Андрiй поклав свою торбиночку, сiв на голу пiдлогу поруч з Миколою i -
так, наче й був у цiй камерi. Одразу врiс в цю масу людей, як нормальна й
природна частка цього ярмарку.
Цiкава ця камера ч.I2.
Це окремий, оригiнальний, фантастичний свiт. Так би мовити, свiт в
домовинi. Республiка "людiшек". Причому, мабуть-таки, найдемократичнiша
республiка на цiлiй планетi, якщо на хвилинку забути про залежнiсть ©© вiд
того свiту, що за мурами, й вiд його церберiв. Республiка iз сво©м урядом,
iз сво ю конституцi ю, звичаями, фольклором, iз сво©м побутом, навiть iз
сво ю термiнологi ю, яко© не iсну там, поза мурами, в тому нереальному
вже, втраченому свiтi. Це свiт з окремими заiнтересованнями, проблемами,
сво ю лiтературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й зненавистю,
з iнтригами, зi сво ю полiтикою й iз сво©м окремим соцiальним та
нацiональним укладом, - вiрнiше, iнтернацiональним укладом. Бо тут були
всi-починаючи вiрменськими дашнаками й кiнчаючи нiмецькими щуцбундiвцями а
турецькими кемалiстами. Але домiнантою, всеспаюючим цементом були
"господарi" кра©ни - укра©нцi, звичайно,- "петлюрiвцi", "хвильовiсти",
"шумськiсти", "терористи", "диверсанти" й так "контрреволюцiонери всiх
мастей". I домiнуючою мовою була укра©нська мова, якою говорили всi як
державною мовою. Так, тут це була воiстину державна мова без фальшу, без
упереджень, без глузування "залiзяку на пузяку" та "самопер попер до
мордописнi". © приймали всi бездискусiйно, бо 80 процентiв тут укра©нцiв.
Тут вони були, завдяки сво©й чисельнiй i iнтелектуальнiй бiльшостi, без
сумнiву, державною нацi ю. I пiснею домiнуючою була укра©нська пiсня, яку
любили й спiвали однаково всi. Навiть перси.
В половинi подвiйно© камери, в якiй був Андрiй, люди сидiли так само в
шiсть рядiв, як i в першiй половинi. В шiсть рядiв! Хоч камера була всього
чотири метри завширшки. Вони сидiли ряд насупроти ряду, потiм ряд спиною
до спини, упираючись один в одного, потiм знову ряд насупроти. I так до
краю. Всi цi ряди сягали уповздовж через усю камеру, а в них люди були
зiмкнутi щiльно плечем до плеча. Люди сидiли, пiдкорчивши ноги або
поставивши ©х кроквами, щоб помiж рядами можна було сяк-так пройти. Але
пройти все одно не можна було. Люди млiли вiд довгого сидiння i все якось
норовили простягти то ту, то ту ногу. Iнодi вставали, стояли,
погойдуючись, i знову сiдали. Скiльки тут тих людей!
Тут ©х немало, небагато - 340 чоловiк. Триста сорок! В двох камерах! А
були це камери колишньо© каторжно© пересильно© тюрми, розрахованi кожна на
25 лiжок. Та тi часи, коли тут були лiжка, давно минули. Люди тут взагалi
забули вже, як тi лiжка виглядають i як на них спати. Спали тут, в цьому
свiтi, так, як i в камерi 49-й - п о-н о в о м у. Велике дiло поступ,
цивiлiзацiя! Але про спання згодом. Сперш про неспання, про
"бодрствування".
В другiй половинi, так само як i в першiй, в зовнiшнiй стiнi була низка
вiкон, але ця камера була темнiша i вогкiша, бо виходила на пiвнiч. Вiкна
мали заскленi рами, й тi рами були вiдчиненi всередину, як фрамуги, лiгши
на пiдвiконня, а в клiтини помiж гратами було натикано теж силу-силенну
торбиночок, вузликiв i iнших арештантських пожиткiв. Так що, мабуть, коли
б навiть i не було залiзних щиткiв за вiкнами, то й тодi б в камерi було
темно. I майже нiяко© вентиляцi©. Стояв тяжкий, нестерпний сопух. На
додачу ж до того всього було безлiч блощиць. Вони теж мали тут державу в
державi, незнищимi й непоборимi, - посiли всi кутки й всi розколини в
стiнах, яких, розколин, було немало. Крiм блощиць водилися ще таргани,
стонiжки, мокрицi i мишi (на яких, мiж iншим, арештанти улаштовували
окремi полювання, не згiршi за графськi влови на лисиць).
На обидвi камери не було жодних "меблiв", тiльки в першiй бiля дверей
стояв величезний дерев'яний стiл, а на ньому гори фаянсових тарiлоктриста
сорок тарiлок! - якi кожного разу перед снiданком, обiдом i вечерею
черговi камери роздавали в'язням, а пiсля того забирали, мили й знову
складали на стiл.
Миколина справа була така, як i у всiх. Бiдолашний романтик пережив
тяжку епопею, хоч вона проти Андрi во© видавалась за iграшку, але
розчавила Миколу до решти. Його загнали в контрреволюцiйну органiзацiю
письменникiв i науковцiв разом з Коцюбою, Йогансеном i багатьма iншими й
змусили "признати" й пiдписати купу тяжких провин перед "урядом i
партi ю". Микола розколовся i тепер дивився на все дуже песимiстично. Вiн
був настро ний занепадницьки i радив Андрi вi теж не опиратись марно, бо
все одно нiчого не вийде. Нiчого не вийде. Лише скалiчать i все одно
розколять. При цiй системi не можна втриматися на лiнi© людсько© гiдностi,
не можна перемогти... Тут вони не зiйшлися в поглядах i поки що розмову на
цю тему урвали. Андрiй мав ту властивiсть, що глибоко вiдчував людську
трагедiю i не лiз в людську душу. Як i не осуджував нiкого, з тих, що
впали й вже не можуть пiдвестись, лише тяжко мучаться сво ю розчавленою
душею. Для нього Микола був двiчi нещасний, i вiн чим мiг намагався його
пiдтримати, без зайвих слiв, не подаючи й виду про сво таке спiвчуття, а
навпаки, затушковуючи сво глибоке зворушення в якнайгрубiшу, байдужу
форму. Вiн знав iз свого досвiду, що дорослi люди, якi хочуть бути
мужнiми, не люблять сентиментiв i нудно© солодкавостi спiвчуття.
Вони спiвали. Вони в цьому содомi утворили свiй маленький свiт i
спiвали. Як колись. До чорта всiлякi трагедi©, всiлякi справи, слiдчих,
прокурорiв, трибунали, етапи, всiлякi ОСО, двохсотки й всю рунду. Вони
намагалися закреслити той весь кошмар i пожити короткi хвилини, якi
придiленi ще ©м долею, по-сво му. Микола, незважаючи на хоробу горла, не
втратив сво © божевiльно© пристрастi до пiснi й здiбностi ©© спiвати. А