Багряний I. Сад гетсиманський

припасованiй, строгiй унiформi сержанта сво © знаменито© фiрми. Юнак був
нахмурений i... з сивизною на скронях, серйозний, але дуже чемний, аж
занадто чемний. Вiн вiдчиняв перед Андрi м дверi i, промовивши "будь
ласка", обережно тримав ©х, поки Андрiй пройде, а тодi зачиняв без стуку i
йшов поруч. Не спереду i не ззаду, а поруч, пiдкреслюючи тим, що вiн не
конво©р. Вiн не виявляв жодно© цiкавостi, як i жодно© тривоги, просто йшов
поруч, як добрий товариш. I так само не виявляв анi цiкавостi, анi тривоги
Андрiй, а просто позiхав собi спросоння й iшов байдуже. Вiн багато вже
бачив на сво©м короткiм вiку i навчився "не реагувати". Без сумнiву, йому
було цiкаво, куди його ведуть, без сумнiву, його цiкавило, як вигляда
тепер ця благословенна установа, як виглядають ©© люди, якi сталися змiни
з того часу, як вiн сидiв у ГПУ, а надто за час, як ©© переiменовано з ГПУ
на НКВД. Правда, це була лише незначна фiлiя в його рiдному мiстi, але це
все-таки фiлiя дино© велико© системи. Особливо це все його цiкавило з
огляду на страшну славу, що кружляла по всiм СССР про цю систему та про
" жовськi рукавицi" (в яку - славу - вiн, до речi, не вiрив). Але чого
квапитись? I чого хвилюватись? Все прийде, i все ти взна ш. Коли ти, брат,
потрапив у цi дверi, що в один бiк такi широкi, а в другий такi вузькi, то
ти напевно, про все взна ш.
Коридор був застелений м'якою дорiжкою, по якiй вони ступали беззвучно.
Пройшовши цей коридор, вони перейшли в iнший, поверхом вище. Потiм ще
вище. Коридори тi були коротюнькi, а весь будинок був невеличкий i
затишний - колишнiй готель повiтового мiста.
Так вони з чемним сержантом пройшли всiма коридорами i опинилися на
самiй горi, на третьому поверсi.
- Будь ласка, - чемно сказав сержант, востанн вiдчинивши дверi,
останнi з числа тих, що ©х йому належало вiдчинити.
Великий кабiнет був яскраво освiтлений, заставлений м'якими фотелями,
застелений килимами. Неймовiрна вишуканiсть i культурнiсть, iснування чого
навiть тяжко було припустити тут. Склянi шафи з книгами, радiоприймач на
бюрку з полiрованого горiхового дерева, одностильнiсть меблiв, писемний
стiл пiд зеленим сукном, накритий грубим склом, а на тiм склi
вiддзеркаленi писемнi приладдя - грубi чотирикутнi чорнильницi на
бронзових пiдставках i з бронзовими покришечками, мармурове прес-пап' ,
бронзова пiрамiдка з олiвцями й ручками, стосик книг, телефонний апарат...
Андрiй постояв лише мить на порозi, охопив те все оком i зупинився ним
на людинi, що сидiла зручно в глибокiм фотелi й читала газету. Людина
помалу звелась назустрiч, низенька, кремезна, в вiйськовiй унiформi з
блискучими ременями навхрест, i промовила сухо:
- Будь ласка, - й показала жестом на фотель поруч. I
вiдрекомендувалась. - Я начальник райвiддiлу НКВД Сафигiн. Будь ласка. Я
Вас слухаю... - I по тих словах людина знову сiла в фотель, вмощуючись у
нiм якнайзручнiш, i заглибилась знов у газету.
Андрiй сiв у фотель навпроти, вмостився в ньому зручно, зухвало зручно,
i з неприхованим викликом наставився очима на начальника райвiддiлу, що
звався Сафигiн. Сержант сiв боком на пiдвiконнi, обпершись однi ю ногою об
пiдлогу, i мовчки, не моргаючи, дивився на Андрiя. В тiм його поглядi за
похмурою байдужiстю свiтилася iскра велико© цiкавостi. А начальник пiд
Андрi вим поглядом споважнiв, хоч i видавався абсолютно байдужим, зрiдка
позирав спiдлоба на Андрiя та й знову в газету. Всi мовчали.
Андрiй прекрасно розумiв, що фраза, сказана до нього: "Я вас слухаю", -
саме якраз i не розрахована на вiдповiдь, i що не вiн тут мусить починати
розмову. А через те вiн сидiв i мовчки дивився на начальника, вiдзначаючи
про себе: "Не дурний з вигляду, не старий, хоч i сивий трохи; грубiян i,
напевно, деспот, хоч i чемний; дуже зацiкавлений чимсь поза газетою, хоч i
заглиблений у не©; фiлософ, хоч i натяг таку нефiлософську унiформу; не в
сво©й тарiлцi, хоч i самовпевнений..." А павза тим часом тривала. Видно
було, що начальник зовсiм не збира ться квапитись i зовсiм не чита
газети, хоч i як силку ться, а щось тяжко оберта пiд нахмуреними бровами.
Нарештi, як уже павза загрожувала зробитись безконечною, начальник поклав
газету на стiл, позiхнув i, витягши з кишенi цигарницю та вiдкривши,
простяг ©© Андрi вi:
- Ви курите?.. Будь ласка.
Андрiй не поворухнувся:
- Дякую... Я не курю.
- Гм... Ви дуже чемнi... (ледь вловима iронiя). - Для кого ж ви тодi
замовляли махорку опiвночi, якщо не секрет?
- Для блощиць... - меланхолiйна вiдповiдь.
- Он як!.. (знову нотка iронi©). - Але ж нашi блощицi не курять!
- I дуже погано... Скажiть, чи це у вас окремий спосiб iнквiзицi© -
вкидати людину блощицям на зжертя? Га?.. - запитання було зухвале, Андрiй
це знав i поставив його спецiально, щоб перейти в наступ, щоб збити
начальника з його iронiчного, такого зверхницького тону. От хай вiн
розiзлиться, закипить, наговорить стандартних, iдiотських дурниць, i все
буде в порядку, все буде нормально - чиновник "органiв революцiйно©
законностi" буде морально знизу, а арештант зверху. Але начальник
райвiддiлу на диво зовсiм не розiзлився, вiн глянув байдуже на сержанта,
що засмiявся бiля вiкна, подивився на цигарничку, взяв задумливо одну
цигарку i, кладучи цигарничку на стiл, перевiв погляд на Андрiя. Закурив
помалу. Не зводячи очей з Андрiя, пустив хмару диму, а тодi промовив, не
кваплячись:
- Слухайте, товаришу... Кгм... поки що ви ма те право так називатись,
бо формально ви ще не в'язень, хоч вже й заарештований, у кожнiм разi це
право тут визначаю поки що я...
- Дякую...
- Не кваптесь... Отже, слухайте, товаришу! Я хочу вас попередити - я не
ваш слiдчий, нi безпосередн ваше начальство, що буде вершити вашу долю, i
якщо я пропоную вам закурити, то не вбачайте в тому нiяких хитрих ходiв,
крiм бажання просто почастувати вас цигаркою... Адже ви хочете курити,
так?
Андрiй промовчав.
- Так? - напосiдав начрайвiддiлу.
- Це не ма значення.
- Нi, це ма значення, бо як можна розмовляти щиро i цiкаво, не
куривши?
- Ви потребу те щиро© i цiкаво© розмови?
- В рiвнiй мiрi, як i ви.
Смiх.
- Не смiйтесь... Зовсiм небагато часу мине, i ви побачите, ви належно
оцiните ось цей момент... Але годi з тим. Отже, я вас попередив, що я не
ваш слiдчий i не господар вашо© долi - те все ще перед вами. Я ж лише
мусив вас заарештувати i виконати цей формальний обов'язок. Ви даремно
нарiка те на наших блощиць - ваше знайомство з ними буде дуже й дуже
коротке. I хтозна... може, ви навiть за нашими блощицями пошкоду те.
Андрiй насторожився i, хоч назовнi був такий же байдужий i iронiчний, в
дiйсностi пильно слухав. А начальник продовжував, либонь, щирим голосом,
якщо ж то був голос не щирий, то тодi вiн великий актор.
- Пошкоду те. Закурюйте...
- Нi, дякую...
- Гм. Ну, як хочете. Упертий ви... Але саме про це я й хочу вас
попередити... Я знаю, що ви одiозна фiгура в цьому мiстi. Я не знаю всiх
подробиць про вас, але знаю, що про вас ходить багато фантастичного,
дикого, неймовiрного. Я не знаю, за що вас заарештували i в чому вас
обвинувачують. Але, кажу вам щиро, це мене не цiкавить. Тi, кого це
цiкавить, будуть з вами говорити. Я ж знаю славу про вашого батька, про
ваш рiд... I от, знаючи ту славу, а саме тому й покликав вас сюди. А
покликавши, вважаю сво©м святим обов'язком попередити вас перед тим, як
вiдправити, куди вас "кличуть"... Я вже сказав, що я не ваш слiдчий i не
господар вашо© долi, прошу це мати на увазi, але я можу дати вам добру
пораду... Отже, хочу попередите вас, що вiд вас залежатиме - загинути
по-дурному, нi за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви
зрозумiли? А для цього ви повиннi...
- "Признатися у всьому щиро"... - продовжив Андрiй меланхолiйно в тон:
"Покаятися чистосердечно"... "Довести свою вiрнiсть"... "Заслужити
прощення"... I нарештi - "видати всiх"... От... - i зiтхнув.
Начальник осiкся i замовк здивовано. Спробував розгнiватися, але
замiсть того почервонiв розгублено. Промовчав. Нарештi промовив:
- Це ви даремно. Але... гм... я забув, що ви сидiли чимало часу в
в'язницi i в таборах. Виходить рунда - ми говоримо зовсiм на рiзних
мовах, тi самi речi сприйма мо зовсiм i по-рiзному. Але добре було б, якби
ви все-таки менi повiрили.
- То було б неприродно, - зiтхнув. Андрiй.
Начальник насупився. Довго мовчав. М'яв недопалок цигарки, розтоптуючи
його в попiльничцi. Подивився, як розпливався останнiй димок над тi ю
попiльничкою, i промурмотiв:
- Ма те рацiю. Виходить, що ми поставленi в такi непримиреннi позицi©,
при яких взагалi неможливо договоритися. А шкода. Виходить, що нормальнi
людськi вза мини тут виключенi.
- Виходить... Нормальнi вза мини справдi виключенi...
Настала понура мовчанка. Начальник встав i заходив по кiмнатi чомусь
заклопотано. Потiм махнув рукою i повернувся на сво мiсце:
- Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смiшно й трагiчно, що кожне мо
слово ви прийма те як пiдступ, але формальна рацiя за вами. Це цiкаве для
мене, взагалi для нас, оце дивовижне психологiчне явище... Треба буде тим
зайнятись ближче... фахiвцям... У цьому-бо може бути джерело колосальних
трагедiй i колiзiй. А тим часом... (начальник подивився пильно Андрi вi в
очi). А тим часом на цьому всi мо© до вас запитання i попередження
вичерпалися. Все.
Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрi вi. На цей раз
Андрiй вибачливо, нiби роблячи велику прислугу господаревi, взяв цигарку,
потiм так само вибачливо взяв сiрники на столi i закурив. А тодi
вiдкинувся глибоко в фотель i крiзь дим дивився примруженими очима на
начальника. Сержант теж закурив бiля вiкна i, посмiхаючись, спiдлоба
стежив за кожним Андрi вим рухом. Так вони курили гуртом i мовчали.
"Iдилiя!" - думав Андрiй. По довжелезнiй павзi, дивлячись, як начальник
нервово тарабанив пальцем по столi, Андрiй меланхолiйно промовив,
обминаючи будь-яку форму звертання, бо "товаришу" не пасувало, а
"громадянине" було надто неоковирне, через те вiн звернувся так, без
нiяко© форми, дивлячись начальниковi в обличчя:
- Все... А тепер - чи не мiг би я вас дещо запитати?
- Будь ласка, - охоче згодився начальник.
- Чи не можете ви менi сказати, за що конкретно мене заарештовано, в
чому мене обвинувачують?
-Не знаю.
Андрiй посмiхнувся.
- Неправильно. Ви неправильно вiдповiли. Ви мусили сказати: "Не можу".
- Слушно.
- Дякую. Друге запитання - чи не зна те ви (бачите, я йду вам назустрiч
самою формою запитання!), чи не зна те ви, коли мене заберуть звiдси?
- Не знаю.
- Дякую. Трет . Чи не зна те ви, куди мене заберуть звiдси?
- Не знаю.
- Дякую. Ви послiдовнi. I, нарештi, останн - чи не можете ви менi
сказати, якi заходи будуть вжитi супроти мо © матусi... Або не так. Чи не
можете ви менi гарантувати, що не буде вжито нiяких обмежуючих заходiв
супроти мо © матусi?
Начальник насупив брови i довго мовчав. Нарештi зiтхнув:
- Не можу...
- Дякую. Ви генiально i абсолютно послiдовнi. На цей раз я вам вiрю,
вiрю вашiй щиростi. Мо© запитання всi вичерпалися. А тепер - чи не могли б
ви мене вiдправити назад до ваших некурящих блощиць?
Начальник засмiявся.
- I цього, на жаль, не можу. Вiрнiше, я можу, але не бачу в тому рацi©.
- Вiн подивився пильно на годинник на руцi i вiв далi: - Не бачу рацi©. А
хiба вам тут погано? Сидiть собi. Якщо вам не цiкаво говорити - мовчiть.
Хоч я на вашому мiсцi був би чемний i розповiв би що-небудь цiкаве. Ви,
зда ться, iнженер?
- Уявiть собi.
- Якого профiлю?
- Авiатор.
- Знаменито.
- Чи не слiд менi зробити висновок, що ви не знали тако© дрiбно© деталi
з мо © бiографi©?
- Нi, я це добре знав.
- Нащо ж ви питали про це?
- Хотiв чути, як ви вимовля те титул вашо© професi©.
- Ну, i?..
- Добре вимовля те, гордо. Я при мно здивований. Ви так вимовля те,
нiби збира тесь лiтати завтра i взагалi.
- Так, збираюсь, i завтра, i взагалi. А головне - збираюсь будувати...
- Ну от, бачите!.. А ви не хотiли дослухати мо © поради...
- Гм... Ми ж так гарно домовилися, що всi слова i означення для кожного
з нас звучать зовсiм по-рiзному i мають рiзний смисл, чи не так?
Начальник насторожився:
- Тобто? Чи так я вас зрозумiв: лiтати й будувати по-вашому, це зовсiм
не те, що по-мо му?
- Ми говорили про вашу пораду...
- А-а-а!.. - Сафигiн засмiявся. Вiн довго смiявся до себе, а тодi
махнув рукою: - Ну, добре, - i перевiв розмову на iншу тему:
- Ви, кажуть, непоганий мисливець? Чи не правда?
- Можливо.
- Ну от i чудесно!.. - Начальник справдi щиро пожвавiв i повернувся
всiм корпусом до Андрiя. - Я, зна те, теж... Скоро почина ться сезон на
качок. Але я не тутешнiй, а ви тут виростали, чи не могли б ви менi
розповiсти про тутешнi умови, про озера та саги...
- Гм. Ну, зна те, це знаменито! Ви мене посадили в тюрму, а самi хочете
на мо©х сагах полювати... Ну, зна те... - засмiявся Андрiй.
Одначе вони все-таки розмовляли про озера та саги. Андрiй бачив, що
його викликали сюди не ради всiх цих розмов, а викликали й тримають в
очiкуваннi чогось, а тим часом зводять час, намагаючись по днати при мне з
корисним. По тому, як начальник поглядав на годинника, було видно, що те
"щось" наближа ться, що там стрiлка йде до призначеного пункту. Лише
невiдомо, як довго ще вона до того пункту йтиме. Тож, щоб не було нудно,
лiпше вже розмовляти про озера та саги. Начальник виявив першокласну
ерудицiю щодо мiсцево© мисливсько© орнiтофауни й зоофауни, ботанiки тощо.
Так вони й розмовляли. Андрiй слухав захопленi, справдi поетичнi
мисливськi тиради свого спiврозмовця i думав: "I ти скажи, яка симпатична
людина! I хто б подумав, що вiн якимось ганебним колiщатком ганебного i
страшного механiзму, в який оце мене впхнуто!"
Проте вiн сам не уявляв, яку фатальну роль ма ще вiдiграти ця
"симпатична людина" в його життi.
Так вони довго розмовляли мило про озера та саги, про крижнякiв i
вальдшнепiв; власне, розмовляв Сафигiн, Андрiй слухав; сержант теж слухав
збоку задумано. Потiм внизу десь задзеленчав телефон i сержант вийшов.
Сержант вийшов, а начальник глянув на годинника й замовк. Коли сержант
вернувся, начальник глянув на нього запитливо: "? "
- Так! - сказав сержант.
Начальник зiтхнув i подивився на Андрiя:
- Ну, от, а ви поспiшали до блощиць... (павза). - Але перед тим, як ми
розiйдемось, я ще хотiв щось у вас спитати. Що пак я хотiв спитати? Ти
диви, вилетiло з голови. Ага... - i, дивлячись просто Андрi вi в очi,
начальник поставив несподiване запитання усторч, за чимсь хитро полюючи:
- Е-е... той... Чи ви не зна те, де вашi брати?
Запитання було раптове i щонайменше дивне, якщо не безглузде. Але
Андрiй знав, що в цiй установi так собi безглуздих запитань не бува . Вiн
нашорошився. I в той же час серце тривожно, боляче стиснулося, бо це
запитання видалось йому пiдтвердженням страшного здогаду. "Гм...
Перевiря . Маца , чи я здогадуюсь, хто мене продав". Це вiн подумав, а
вголос вiдповiв подразнено i досить нечемно:
- Не знаю... - а по хвилi додав не без хидного намiру: - Що, браку
пiдпису...
Далi язик його не подужав, не повернувся.
- Пiд чим? - байдуже перепитав начальник.
- Пiд доносом... - видавив Андрiй через силу i вiдчув, як кров прилила
йому до обличчя, як вiн ввесь почервонiв вiд макiвки до п'ят, а губи
затремтiли й на пальцях рук виступив пiт.
Запала мовчанка. Сержант подивився пильно в розгублене Андрi ве
обличчя, стиснув щелепи i раптом бовкнув сердито:
- Ну-ну! Не поспiшайте...
А начальник посмiхнувся про себе. А тодi звiвся на ноги.
- Отже, моя функцiя скiнчилася. Ма те якiсь скарги до мене? Нi? Добре.
Ви зараз пiдете з сержантом. Осмiлюсь нагадати наостанку ще раз про ту
пораду, що ви ©© договорили за мене... Бувайте здоровi.
- Дякую. Бувайте здоровi.
Потому Андрiй з сержантом вийшли. Сержант i далi був чемний, вiдчиняв i
зачиняв дверi i йшов поруч. Вiн мовчав усю дорогу, поки вони йшли
коридорами до самого виходу. I тiльки аж при виходi з будинку раптом
зiтхнув i, вiдчиняючи останнi дверi, промовив ледве чутно:
- Ну, брат! Не заздрю ж я вам!..
Андрiй не перепитав, чому саме, хоч i хотiв.
На дворi благословилося на свiт.
Вони пройшли повз клумбу i завернули за будинок.
Там, за будинком, на широкому подвiр'© перед пiддашшям стояли запряженi
конi. Не тi, що були вчора, а iншi, сiрi в яблуках. Конi, як змi©. Вони
порскали бадьоро в ранковiй прохолодi i гребли копитами землю. Бiля
лiнiйки й бiля коней вештались i вовтузились якiсь люди. То були
мiлiцiонери й начальник з ними. Начальник тутешньо© ж таки мiлiцi©, як
потiм виявилось. Сержант привiв Андрiя й поставив його бiля лiнiйки, а сам
одiйшов геть i стояв збоку. Андрiй обiперся на крило лiнiйки i чекав,
позiхаючи. Щось вони довго вовтузяться. А мiлiцiонери квапилися з усi ©
сили, вони вкладали на лiнiйку рiзнi речi, Андрi ву валiзку, мiшок з
чимось, якiсь теки, змазували колеса, перевiряли збрую. Нарештi впоралися
з усiм, але ще стояли. Виявилося, як зрозумiв Андрiй з уривкiв фраз, що
нема секретарки. Щось там у не© мусять забирати чи оформляти. Чекали. Чи
вiд того, що був надто легко вдягнений, чи вiд нервово© перевтоми Андрiя
пробирали легенькi дрижаки. Нi, таки було холодно. Це ж серпень мiсяць -
мiсяць холодних свiтанкiв. Зосередившись в собi, Андрiй думав про ранiшнi
качинi перельоти, коли отак сто©ш бiля воза в лузi, i мусиш iти крiзь
туман до саги десь, i бо©шся ступати в росу босими ногами... А надворi
дедалi дужче сiрiло. Нагло Андрiя неначе щось штовхнуло пiд серце, вiн
пiдвiв голову i аж поточився вiд несподiванки:
Катерина! "Так от хто вночi грав сонату Бетховена!!"
Просто перед ним на вузенькiм дощанiм пiшоходi стояла Катерина.
Заспана, з якимись паперами пiд рукою, вона, як бiгла, так i завмерла на
пiвкроцi, вражена. Вона була здивована, а чи вона була злякана, а чи?..
Дивилась на Андрiя i губи ©© тремтiли, а очi наливалися сльозами. Великi
блакитнi очi. Тi сльози виповнили ©х вкрай, а тодi геть бурхнули через
верх i буйно потекли по щоках... Чи це йому лише здалося?! Вся ця сцена
тривала мить. Хтось десь недвозначно засмiявся. Нахмурившись, Катерина
крутнула вправо, нагнула голову i швидко пiшла до будинку.
"Секретарка! Це ж вона - секретарка!" Андрiй не чув нiчого, що робилося
навколо, - так наче хто вистрiлив йому в обличчя. Зовсiм приголомшений i
блiдий, вiн провiв очима зiгнуту постать та так i стояв, повернутий услiд
©й лицем. У вухах йому дзвенiло i гуло. "Гм... Оттак-о!.. Секретарка
райвiддiлу!" А в вухах зринала нiчна соната Бетховена i бринiла з
невимовною мукою... А серце стискалося, охоплене бурею:
"Хiба ще не ясно!?"
- "Нi, не ясно! Нiчого, нiчого не ясно! - Серце калатало, як скажене, в
дикому слiпому протестi: - Нi, нiчого не ясно! Нiчого не ясно!!!"
Нагорi зацокотiла жваво машинка. "Секретарка працю !" Пробiг сюди й
туди начмiлiцi©. Принесли якийсь пакет, запечатаний сургучем. Ще щось там
робили... Нарештi все було готове.
Андрiя всадовили на лiнiйку, обсiли його з усiх бокiв, вiдчинили високi
дубовi ворота, баскi конi рвонули з мiсця й понеслись вихорем... Тiльки й
встиг помiтити наостанку Андрiй, як у вiкнi на другому поверсi дiвчина
визирала нишком половиною обличчя з-за вiдхилено© рами - то Катерина... Ще
вiдзначило око насторожену постать сержанта, що нерухомо стояв бiля
пiддашшя. За мить все те щезло разом з подвiр'ям, разом з будiвлями,
лишилося на мiсцi, геть десь кануло в передранковiй млi.
I канула половина обличчя, нишком виставлена з-за вiдхилено© рами...
III
Андрiй надивлявся на свiт. Перед тим, як покинути його, може, назавжди,
вiн жадiбно дивився на все навколо, намагаючись все зафiксувати, вiдкласти
в клiтинах мозку, щоб потiм пам'ятати, яка ж була та "воля", який же був
той свiт, в якому для нього забракло мiсця.
Лiнiйка гримотiла через центр по головнiй площi, поуз бульвар Шевченка,
поуз театр, поуз вбогi вiтрини замкнених крамниць, шалено пiдстрибувала по
ребрастому бруковi. Услiд ©й пiдiймалася хмара пилу. здовий гнав коней
вчвал, нiби зумисне, щоб не дати змоги Андрi вi роздивитися на сво рiдне
мiсто, в якому так довго не був, або щоб не дати нiкому з городян
роздивитися, кого ж це вони так рано i так шпарко везуть, нiби вкрали та й
мчать отак. Та на них нiкому було роздивлятися - нiде жодно© живо© душi. I
Андрi вi ж нiякий чвал не перешкоджав. Весь час тримаючи Катрине заплакане
обличчя в схвильованiй душi, вiн журно розглядав усе, що бiгло назустрiч,
давно не бачене i вже напiвзабуте. Може, не так напiвзабуте, як змiнене,
якось чудно перейнакшене. Тiльки не так перейнакшене, як того слiд було б
сподiватися. Вiн сподiвався побачити рух вперед, зматерiалiзований в
будiвлях, в спорудах, в показних матерiальних удосконаленнях, вiдповiдних
до епохи, в якихось новiтнiх атрибутах культури й цивiлiзацi©. Гай-гай.
Все таке, як i було. Тiльки колись воно було молодше на низку рокiв i, хоч
i примiтивне, зате житт радiсне, квiтуче в сво му дикому примiтивiзмi.
Тепер же те все якесь занедбане, засушене, запорошене, постарiле на цiлу
вiчнiсть нiби, вкрите лишаями й iржею, повикривлюване, повищерблюване. Аж
дивно ставало, як i де ж тут могла примiститися й жити заблукана душа
великого Бетховена?.. При згадцi про Бетховена Андрiй повiв плечима, як
вiд морозу, стиснув щелепи... Дивився понуро на мiсто. Мiсто-жебрак...
Жодних нових будiвель. Навпаки, багатьох старих будiвель бракувало.
Бракувало ажурних кованих огорож навколо церкви i колишнiх "панських"
будiвель, бракувало великих вiтрин суцiльного бемського скла, бракувало
золочених та срiблених вивiсок бiля аптек та крамниць, бракувало... Чого ж
це бракувало головного? Бач, бракувало бадьоростi й житт во© патетики, от
чого. Бадьорiсть i життьову патетику заступила бравада, нудна й
придуркувата казенна бравада. I виявлялась та бравада в кольорi. В
революцiйнiм кольорi! I це дина обнова, диний показник "поступу". Ним,
тим кольором революцiйним, цебто кольором червоним, було вифарблено геть
всi будiвлi в центрi мiста i навiть мурованi огорожi. Колiр пооблазив,
пооблуплювався, порудiв вiд дощiв i часу, i мiсто мало вигляд нiби
попечений, покалiчений, напiвбожевiльний. Той червоний колiр миготiв
обабiч i щезав позаду, змiшуючись з курявою, нiби з димом пожарища. Ось
мiський театр, або "Нардом", як його величали давно; доки вiн був
"Нардомом" - вiн був ясно-зеленавий з темними пiлястрами, тепер вiн
"Будинок культури" i тому, мабуть, червоний до одурiння. Ось бульвар
Шевченка - ще не так давно, за часiв НЕПу, вiн пишався розкошами майже
столичних крамниць, кондитерських, ресторанiв, тепер вiн геть весь
унiфiкований, поспiль червоний, нi, рудий до вiдчаю i пощерблений - в
ньому якимось дивом повипадали цiлi будинки, немов повибиванi зуби. Ось
електровня - така сама руда i згорблена, вгрузла в землю, допотопна
електровня, i навiть революцiйний колiр не в силi ©© змодернiзувати. Вона
завжди, скiльки Андрiй пам'ята , чахкала вечорами, задихаючись, немов
сухiтник, i так само чахка й тепер, лише темп неначе послаб. Це вже вона
кона . Ось, нарештi, велика, ще iмператорська тюрма!.. Але конi не
повертають - мчать собi мимо, далi... Тюрма проводжа ©х понуро слiпими
очицями та вежами... Ага, це новiсть! Цього не було! Навколо тюрми ранiше
височiв лише мур, а вiкна всiх чотирьох поверхiв зяяли одверто гратами.
Так ©© поставив росiйський iмператор в самому центрi мiста на пострах
"вiрнопiдданому" населенню. Тепер до iмператорового подарунка внесено
корективу - на мурах по всiх чотирьох кутах збудовано високi вартовi вежi,
а на вiкна накладено суцiльнi залiзнi щити. Ц ж, пак, тепер iзолятор!
Полiтiзолятор всесоюзного значення. Андрiй згадав, що про це ж йому
говорив робiтник у по©здi. Вся тюрма вифарблена так само в червоний колiр.
"Революцiйна тюрма, значить!" Ось допотопнi лазнi... Теж червонi. Ось
допотопне "кiно". Ось...
Баскi конi промчали через центр мiста, через мiст, через Успенську
площу з пам'ятником тому, хто так ощасливив оце мiсто, - Ульянову-Ленiну,
- i влетiли в Харкiвську вулицю, а червоний колiр гнав назустрiч. Ось
будинок колишнього "У здного Высшего Начального Училища", де Андрiй вчився
перед революцi ю, а тодi, в революцiю, разом з iншими з незрiвнянним
ентузiазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб з "Высшего
Начального" на нацiональну "Вище-початкову школу", перефарбовуючи його,
так би мовити, iдейно в жовто-блакитний колiр. Тепер той будинок рудий.
Ну, це може бути, це тому, що вiн щедро политий кров'ю його вихованцiв. Це
може бути. Ось колишня жiноча гiмназiя... Руда. Ось чоловiча гiмназiя,
тепер педiнститут - рудий... Хтось у цьому мiстi напевно збожеволiв,
дiстав бзика на кольоровому грунтi. Але чи так? Чи це вiд божевiлля? Нi,
не вiд божевiлля це. Вiд полiтики. Ця декорацiя, цей фарбований фасад -
вiд полiтики! Коли всерединi зi здобутками революцi© не гаразд, коли ту
революцiю пiдмiнено чим iншим, коли треба те "iнше" злочинно ховати, тодi
ретельно фарбиться фасад. Андрiй дивиться з досадою на той "революцiйний"
фасад рiдного мiста, i його нудить пiд ложечкою, йому хочеться з усього
маху дати комусь невiдомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь
тому, що оце так спохабив, спаскудив його бiдолашне мiсто. Але, не маючи
належного об' кта (не дати ж по щелепах оцьому напiвсонному й досить
безобидному на вигляд начальниковi мiлiцi©, що сидить поруч!), не маючи
об' кта, Андрiй тiльки поводить плечима й зiтха , мружить очi.
Вони iдуть знаменитою Харкiвською вулицею, казкову довжину яко© (уявiть
собi "аж п'ять верстов!" Га!) вони колись в дитинствi вимiрювали кiлькiстю
перевалкiв. I кiлькiсть тих перевалкiв була незчисленна. Може, яких
п'ятнадцять. А як пройти тi всi п'ятнадцять перевалкiв, та там вже й була
невiдома й загадкова якась "станцiя", там вже була залiзниця. Дорога в
незнаний свiт, що починався десь за останнiм перевалком. Для них - для
дiтей - залiзниця була, як легенда, знана лише з того, що на нiй зарiзало
©хнього сусiда, машинiста-залiзничника, якоюсь "залiзною машиною". На
щастя, червоний колiр уже скiнчився, бо скiнчилися казеннi будiвлi й
почалися звичайнi, вбогi обивательськi халупи, довжелезнi недоламанi
паркани, тини, порослi буйно колючками й пасльонами, ряснi тополi й осики,