Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Роман
Пропонований увазi читачiв роман "Сад Гетсиманський" належить перу
Iвана Багряного - письменника, мало знаного у нас, але широко вiдомого
серед укра©нсько© емiграцi©.
Iван Багряний (1907-1963) зазнав сталiнських репресiй у 30-тi роки,
пройшов всi кола пекла, як потiм i геро© його роману. 1945 року змушений
був емiгрувати з СРСР. У ФРН були написанi романи "Сад Гетсиманський",
"Огненне коло", "Тигролови", численнi поезi©, п' си. "Сад Гетсиманський" -
один з перших творiв свiтово© лiтератури, що викрива злочинну суть
сталiнщини. Подi© вiдбуваються на Укра©нi.
У перевиданнi збережено особливостi мовно-стилiстично© манери автора.
Всi прiзвища в цiй книзi, як то прiзвища всiх без винятку змальованих
тут працiвникiв НКВД та тюремно© адмiнiстрацi©, а також всi прiзвища
в'язнiв (за винятком лише кiлькох змiнених), - правдивi._
Автор
"Отче мiй! Коли можна, нехай мимо йде вiд мене чаша_ _ця!.."_
Ще вiн говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним
багато народу з мечами й дрюччям од архi ре©в та старших людських... Та й
узяли його..._
ванг. вiд св. Маттея, гл. 26. Частина перша I
Швидко бiжать по©зди степами, швидко пливуть кораблi морями, ще швидше
летять лiтаки попiд небесами, та найшвидше летить материне серце. Через
гори високi©, через води глибокi©, через кра© чужi несходимi мчить воно
ластiвкою, за синами шукаючи, ©х виглядаючи, та й - поверта ться назад
змучене, - нема. Кра© несходимi, мiста незчислимi, гори непрогляднi,
чужина чужа, непривiтна, - не знайти там матерi синiв сво©х. Марно
кида ться бiдне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живi, а чи,
може, ©х i нема , - анi вiсток не подають, анi самi не прибувають, анi
по©здами, анi кораблями, анi тими лiтаками.
Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усiх синiв сво©х до
себе мерщiй згукати, телеграму вдарити, щоб мерщiй поспiшали, поки ще вiн
живий. Хотiв перед смертю сам заповiт ©м батькiвський дати. Особливо тi
три, бо по четвертому i слiд десь щез, у тiм Сибiру, на тiй холоднiй десь
каторзi. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем
кликали; бо ж шляхи йому заказанi, стежки загородженi, крила зборканi i
адресу - хiба сам вiтер зна . Вдарили телеграму - i чекав Чумак. I довго
не хотiв умирати...
Кида ться тепер от серцем мати - стара Чумачиха, а сама сидить
нерухомо. Сидить тиха, задумана, стиска руками маленький папiрець.
А старий Чумак, старий коваль... Нема вже старого Чумака. Ото сто©ть
свiчечка на коливi - ото й був вiн.
Десять днiв не гасила ©© стара Чумачиха, все мiняла, синiв дожидаючи,
над "душкою" старого сидячи.
А в суботу поминальну запалила оце ©© знову, бо прийшла телеграма.
Найменший почув. I десь ©де. Отой найдорожчий i найнещасливiший, найбiльша
материна потiха i найбiльше горе. А чей i старий Чумак за нього серцем
зiтлiв та й у землю сиру вiд журби тяжко© лiг.
Розгладжу мати папiрець рукою, а сама дивиться на свiчечку i щось
шепоче. Чека . Лиш час вiд часу зiтха тяжко - либонь життя тяжке та й
синову долю передуму , зустрiчi жде. Так вiд самого ранку.
I вiд самого ранку сидить бiля не© отець Яков (чомусь неодмiнно Яков, а
не Якiв, бо то, бач, звучить дуже фамiльярно i по-простецькому, бо то Якiв
просто старого Чумака звали, бо був коваль), диний, якимось чудом
уцiлiлий священик на цiлу цю околицю, а може, й на цiле мiсто. Вiн
потiша , вiн розважа стару Чумачиху i дiлить ©© горе.
Вiдколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обiдню пору
i сидiв до вечора - потiшав стару i научав малу - дочку-пiдлiтка, останню
дитину, що лишилася при матерi. Зм'якшував печаль i журбу за покiйним
розмовами про лiпше потойбiчне життя, про той свiт, де нема "нi печалi,
нi зiтхання". А сьогоднi прийшов вiн з самого ранку, тiльки-но скiнчивши
службу в сво©й церквi на цвинтарi.
Розгорнувши стару Чумакову бiблiю, - отаку грубезну книгу, що ©© любив
читати Чумак вечорами осiннiми,- отець Яков тихо, але все серце вкладаючи,
читав матерi про сад Гетсиманський. Читав до крику трагiчну епопею мук
бентежного живого серця, епопею людсько© i разом божесько© млостi перед
мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вона минула
приреченого... Читав про зраду Юди... Про вiдступництво Петра, що зрiкся
Вчителя, заким пiвень прокричав двiчi.
На цiм мiсцi стара мати здригнула, затиснувши папiрець, наче ©й справдi
вчувся крик того пiвня чорно©, глухо© ночi, що вiщував зраду, чи дiйшло до
свiдомостi iм'я "Юда", при якому завжди стискалося ©© щире материнське
серце.
До хати вбiгло дiвча, вiддихуючись, як пiсля шалено© бiганини. Тонка,
мов билина, досить висока на сво© I4 лiт, бистроока Галя. Серйозна не по
лiтах. В руках вона тримала вузлик.
- Куди це, мамо? - зашепотiла, щоб не сполохати вiзi© про той сад
Гетсиманський.
- А що ж то?
- Та це ж я, мамо, Андрi вi... Це вино тут... I пиво... З дороги щоб...
Вiн любив...
Мати посмiхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.
- Постав там... Та вже не бiгай, посидь собi, ач яка зелена та тонка,
мов кiшка.
Галя озирнулась по хатi i поставила вузлик на покутi. Лiпшого мiсця для
свого дорогоцiнного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков
подивився, потiм повiв очима вгору по стiнi, зiтхнув, скрутнув головою i
нiчого не сказав. Узявся до Бiблi©.
Покуть, де за традицi ю мали ряснiти образи, був зовсiм порожнiй. Це
вже поступка синам. Для себе старий Чумак iз старою мали покуть не в цiй
свiтлицi, а там, у "хатинi", - там ряснiли образи, товплячись i витискаючи
один одного. У свiтлицi ж був порядок такий, як завели хлопцi, ще дома
бувши. Тепер висiв лише образок Марi© з дитям, - над тим мiсцем, де горiла
свiчечка. Поруч висiла велика нова фотографiя похоронiв.
Галя - найменша з Чумакiв, "Галя Чумакiвна", як ©© звали на вулицi, -
постояла, послухала читання, уперто заломивши брови i роздимаючи нiздрi,
як норовистий коник, зиркнула на покуть i вийшла собi. По хвилi увiйшла,
несучи поперед себе великий портрет у чорнiй рамi, молоток, i цвяхи, i ще
й чорну широку стрiчку на плечi. Мовчки пiдсунула зручнiше стiл, що стояв
у кутку, поставила на стiл стiлець здерлась на нього, забила цвях у кут i
почепила портрет. На раму накинула чорну стрiчку. Ще забила два цвяшки з
правого й лiвого боку, щоб портрет стояв похило. I злiзла, прибравши
стiлець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справдi, як
кiшка. I вже злiзаючи, прошепотiла - "От... Я давно хотiла, мамо..."
Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець
Яков шарпнувся, аж устав:
- Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе мiсце!..
- Нiчого, - промовила Галя i стала, захищаючи спиною покуть. - Це_ _мiи
батько!_ _i блиснула очима.
Вона промовила це так i так блиснула тими очима, що отець Яков махнув
рукою i сiв на сво мiсце:
- Ну й ну... Дiтки...
- Це Андрiй малював, - уперто додала Галя, нiби вiдповiдаючи, якi то
дiтки тепер. I, одiйшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: -
Батько_... - прошепотiла тихо.
На покутi, залитий сонцем, пiд слiпучою синявою неба сидiв старий
Чумак. Як живий. Величезний портрет в олiйних фарбах був виконаний хоч i
по-дилетантськи, але натхненно, з Божою iскрою. Сонце било повiнню. Старий
Чумак, бронзовий i мускулястий, дивився просто кожному в очi примружено i
посмiхався.. Посмiхався в свiй довгий запорозький вус, як це вiн робив
завжди. Монументальний, кремезний i могутнiй, як сама земля, коваль Чумак.
Патрiарх свого племенi, дебелого й рясного. В робочому фартусi, отак, як
щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидiв вiн пiд слiпучо-синiм
небом i пiд гiлкою бузку i, склавши грубезнi сво© руки, спочивав. I тримав
на колiнах сонне дитинча. В слiпучо-бiлiй сорочинцi воно спало сидячи,
припавши солодко зарожевiлим личком до ковальського фартуха, як до
материних грудей. Це вона - Галя, як була ще маленькою. I це Андрiй
малював десь на каторзi з манюсiнько© картки, яку колись сам фотографував
i завжди мав при собi. Та й потiм прислав той портрет поштою. Це
один- диний раз була вiстка вiд нього, - прислав батька, такого живого,
такого викапаного... Руки були намальованi широченними мазками i
недокiнченi, i це найбiльше вражало - сво ю правдою, грубi, необтесанi
ковальськi руки. Пiд портретом був напис великими лiтерами - "Батько".
Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою i похитуючись,
як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше - тужила за сином, а
тепер уже й за його батьком, а сво©м мужем, вiдколи вмер старий.
- "I прийшов тодi Юда iз стражею..." - бубонiв отець Яков, забувши, що
вiн вже це читав. - "I показав ©м..."
За дверима затупотiло. Галя шарпнулась до дверей:
- Вже, мамо! Тут!..
Вiдчинились дверi... I шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той,
сподiваний, а iнший. Кремезний, бравий командир. Увiйшов з валiзою, сяючи
лицем i новенькою портупе ю на новенькiй унiформi.
- Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!
Та й урвав на пiвсловi. Тихо поставив валiзу i стяг кашкета:
- Що?.. Сiпiзнився!? -не то спитав, не то зiтхнув тяжко, змiненим
голосом i повiв очима по хатi.
Мати видавила крiзь посмiшку й крiзь сльози воднораз:
- Так... Сину...
А син - найстарший Чумаченко - подивився на св©чечку, потiм приник
очима до портрета, як до живого, i довго не мiг вимовити нi слова.
Нарештi, похитуючись, ступнув два кроки, повiв рукою по чолi i, не зводячи
очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:
- Як же ж це?.. - а потiм з ноткою розпачу. - Так що, батьку, я
прибув... Командир стрiлецько© дивiзi© Окремо© Червонопрапорно©
Далекосхiдно© Армi© -- Микола Чумак. Твiй син... Твiй... - i витер лице
рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з
середини. Але вiн ©х таки стримав, проковтнув i вiв далi тихо, схиливши
голову:
- Ми всi прибули... Сини тво©... Там он... (зацокала клямка) ось...
Павза. Вiдчинилися дверi - увiйшов середульший, моряк. Микола
рапортував до портрета, як до живого:
- Чорноморського флоту моряк i парторг - шмаркач Михайло Чумак... Теж
твiй син...
Вiдхилилися дверi, i ввiйшов третiй - стрункий, у летунськiй унiформi.
- Вiйськово© авiацi©, - понуро атестував Микола, - пiлот i командир, ще
й орденоносець - Серьога Чумак - теж твiй син... Приймай, батьку!.. - i
обернувся до хлопцiв, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопцi постягали з
голiв накриття, поставили валiзки i, витримавши братiв погляд, ступнули до
матерi.
- Мамо, - промовив котрийсь. - Ну, ось уже й ми... Всi тут... Уже всi
вкупi.
Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. I мала Галя, замiсть радiти,
стояла i мерехтiла сльозами з широко вiдкритих очей.
- Ой, дiти мо©, дiти мо©! - промовила мати. - Чи ж усi?!
- Ага... - промовив Микола i чомусь тяжко насупився, зiтхнув. I так
само зiтхнув пiлот:
- Ех, мамо, мамо!.. якби ви знали!..
- Знаю, сину!.. I батько знав... Та й гукав, та й чекав вас, та й хотiв
заповiт скласти... Свою останню волю... Чи чули ви батькiвську волю,
дiти?!
Моряк: Кажiть, мамо!
- Останнi слова перед тим, як умирати?..
Пiлот: Кажiть, мамо!
Микола: Так, мамо, кажiть...
- Щоб ви - сини його вiрнi, старого Чумака, старого коваля дiти рiднi
мiцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб
його спасали... Бо не знатимуть костi батькiвськi спокою i на тому
свiтi...
Замовкла мати. I завмерли брати, похмурнiли. Поспускали голови та й нi
пари з уст.
Тут раптом вiдчинилися дверi - i увiйшов четвертий.
Так, наче грiм гримнув. Всi прикипiли оглушенi...
У дверях стояв наймолодший - Андрiй Чумак. Але такий, якого нiхто не
сподiвався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, i худим, i
нещасним, вiн тим часом мав вигляд гордо©, сильно© й високопоставлено©
особи. У бриджах i гiмнастерцi кольору хакi, шкiряних крагах, з планшеткою
через плече, з маленькою валiзкою в руцi - вiн стояв i посмiхався,
стрiпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу, поглядом - в старого
Чумака.
Галя зойкнула i, наче пiдкинена пружиною, кинулась на шию братовi. Мати
схопилася з мiсця i, звiвши руки, як крила, мов та чайка, зашкандибала,
квилячи з сльозами радостi. Андрiй поставив валiзу i пригорнув стару i
малу, що повисли на його кремезних руках; посмiхався i поплескував нiжно
матiр по спинi.
Отець Яков не витримав цi © сцени. Вiн довго вражений дивився на
Андрiя. Потiм, зустрiвшись з його поглядом, тихенько закрив Бiблiю,
немовби вичитавши у тiм поглядi, що вiн тут зайвий, - так i не дочитавши
про сад Гетсиманський, шмаркнув носом i тихенько вийшов; кивнув мовчки
всiм на прощання - власне нi до кого - до старого Чумака на покутi, бо всi
були зайнятi чим iншим.
А Андрiй глянув через голову матерi на свiчечку, що догоряла, i
зрозумiв усе. Глянув на портрет у жалобi... А тодi глянув на братiв, що
стояли, як мур, мерехтячи вiйськовими вiдзнаками та ременями, i щиро
посмiхнувся до них:
- Ну, здорово, роде ковальський!.. Отака от Чумакова гвардiя!
Галя засмiялась, а за нею засмiялися всi хлопцi. Так щиро, по-братськи,
по-давньому, по-хлоп'ячому. Хоч це й не пасувало до ситуацi©, але не
витримали.
- Здоров, здоров, самашедша голово!
- Здоров, босяцюро, козаче-нетяго!
- Здоров, Андрiю!
Микола перший пiдiйшов i обiйняв брата. А тодi повернувся до портрета:
- От... I четвертий - iнженер i арештант, батьку! Бувший, так?.. -
звернувся вiн до Андрiя нiби з байдужим запитанням, оглядаючи з нiг до
голови.
Андрiй засмiявся та й тiльки, вiтаючись з братами. А пiлот промовив:
- Ну, от тепер ми всi, мамо!
* * *
Ось так злетiлися сини-соколи. Чумака старого дiти, на клич батькiв.
Запiзнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю
батькiвську. Так, наче визбирало ©х материне серце по свiтах, по загетях
та й звело докупи. А найдивнiше з тим найменшим, що нi вiсток не мав,
нiчого не знав, а прилетiв додому так, наче серцем вчув.
Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити - той хороший, а той iще
лiпший. А найкращий той найменший, що нi в огнi не згорiв, нi в водi не
втонув. Що за всiх так тяжко покуту , та й усе живий от, веселий i щирий,
увесь свiт пригорнув би. Ачей материне благословення на нiм, як щит
непобiдний, хоронить його i заступа .
Пiдсунули стiл поближче до покутя, поближче до батька, i посадила стара
мати чотирьох синiв-соколiв батька поминати, щоб бачив старий Чумак, що
дiти його виконали його волю, та й щоб сам був укупi. Упадала коло них з
малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а найбiльше
з того найменшого.
Не зводили очей з нього й три брати - дивилися та лиш час вiд часу
нишком перемовлялись мiж собою.
Знав Андрiй, що кожному з них його - Андрi ва - доля вписалася на
шкурi. Добре знав. I болiв душею. Та тiльки ж...
* * *
Ще ©дучи з двiрця миршавим вiзником додому (де не був шiсть рокiв), нi,
ще в по©здi, Андрiй увесь час думав про них, хоч нiяк не сподiвався ©х
отак зустрiти та ще всiх разом. Не сподiвався i радiв з того. Бо навiщо?
Така бо зустрiч могла бути небезпечною для них. Вiн - збiгця з каторги, що
вже чотири роки маневру по свiтах, живучи iнкогнiто i працюючи в кожному
мiсцi доти, доки не починав хтось ним цiкавитись ближче; тодi зривався й
шукав iншого мiсця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою
Азi ю. I ще б не при©хав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за
всяку цiну побачити сво©х стареньких i свiй дiм перед тим, може, як
покинути цю кра©ну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, як
вогню. О, йому було вiдомо, що значить пробивати шлях та ще й у вiйськових
школах, коли брат - полiтичний засланець, каторжник.
Либонь, душу ©м пропекли тим братом, i тiльки добра слава Чумакового
роду в цiлому могла захистити хлопцiв i зрiвноважити такий родинний грiх -
наявнiсть серед усiх одного "ворога народу". Все це вiн знав, але,
ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рiдно© хати на день, на годину, -
не сподiвався ©х зустрiти.
дучи останню сотню кiлометрiв залiзницею, вiн малював собi, як то вiн
уступить у хату, i який тi © хати вигляд, i яка тепер мати. Про батька вiн
узнав тут же, в по©здi, що батько помер. Якийсь випадковий супутник -
незнайомий робiтник охоче розповiдав йому про всiх, кого знав у цьому
мiстi, а знав вiн дуже багато. Андрiй його випитував доти, доки не випитав
про свiй рiд. А рiд його славний на цiле мiсто. Вiд робiтника Андрiй
узнав, що один брат уже орденоносець, "невiдомо тiльки котрий", i що iншi
"великi пани та начальники". Знав, що i мати жива та побива ться за
наймолодшим, за тим каторжником. I що на похоронах не було жодного з
Чумаченкiв - "чи загордилися, чи забагатiли, чи через брата свого роду
вiдцурались". Так сформулював робiтник вiдсутнiсть Чумаченкiв на батькових
похоронах i з жалем плюнув: "Свiт настав, прости, Господи!" Андрiй
промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що
дуже далеко тi сини розлетiлися та ще й не сидять на одному мiсцi -
лiтають та плавають - та й не змогли чути.
З двiрця вийшов Андрiй тодi, як уже юрби пасажирiв геть розсiялися, а
по©зд, яким вiн при©хав, давно вiдiйшов. Таксi не було жодного. Зате було
кiлька вiзникiв, i Андрiй дуже зрадiв цьому. Вибирати не було з чого - всi
вони миршавi й захудалi, але то неважно. Не торгуючись, узяв крайнього й
по©хав.
Звелiв ©хати не через центр мiста, а через Сiнну площу, на обмин, бо
так "уполовину ближче", а головне - не треба буде ©м тих машин та людей
обминати. Вони по©хали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну
Сiнну площу геть до ливарнi" що маячiла за мiським парком.
Пiсля гучних мiст, пiсля кипучих i гримотливих рiзних сибiрських
"новостро к", пiсля пароплавiв, пiсля швидких по©здiв, трамва©в, автобусiв
Андрi вi було трохи чудно - вiн ©хав допотопним способом, таким вiзником,
як ще ©здили люди 20 рокiв тому, i такою ж дорогою, яку знав з дитинства,
- глибокi колi© повнi м'якого пороху, на вибо©нах стирчить iз землi хмиз,
деренчить по спицях, а в поросi лiниво пурхають горобцi - "купаються".
Андрiй дивився на них i думав про сво©х братiв, про сво отаке гороб'яче
дитинство, нi, про золотоголове дитинство - як вони ловили в'юнiв штаньми
та кошиками пiд цi ю Гребенюковою греблею, як гасали по левадах та по
болотi, там, за ©х оселею, в ситнягових шапках iз ситняговими шаблями,
бавлячись у запорожцiв; як утiкали вiд батька, мов горобцi, коли вiн
приходив з роботи втомлений i суворий i, виломивши дубця пiсля материного
звiту, мав карати злочинцiв i бешкетникiв за безлiч нароблених шкод - за
подертi штани, за порозбиванi носи, за видавлену шибку, за гульки й
бiганину... А надто, як вони - малi Чумаченки - виступали залiзною
Чумакiвською когортою у всiх хлоп'ячих вiйнах i побо вищах на оцiй Сiннiй
та на всiх iнших площах та левадах ©хнього мiста.
Центр мiста пiдiймався химерними сильветами з правого боку за площею.
Все, як було, лиш постарiло й огорнулося безнадi ю повiльно© ру©ни.
Шеренгою, як i колись, над центром височiли церкви - Успенська, Спаська,
Микола©вська, Собор, Юр'©вська... х одинадцять у цьому мiстi. Багатьох
уже не було видно. На iнших - нi хрестiв, анi золотого блиску.
Андрi ве серце стискалось. Не за блиском, а за тим, що життя йшло й
клекотiло десь стороною, поза цим мiстом, але його коштом. Десь росли
колосальнi споруди, десь повставали цiлi мiста й селища, модерною технiкою
озбро нi. Десь там, де пiшли його i всi iншi брати й сестри, понiсши в
офiру сво© м'язи й мiзок. А тут - мiсто лежало, як старець у лахмiттi,
доношуючи давн убрання. Все, як колись, лише згорбилось, пiшло вниз.
Жодно© ново© будiвлi, жодних риштовань, жодного руху вперед.
Тiльки парк, повз який вони про©здили, пере©хавши площу, буйно
розрiсся, стояв, як дикий пралiс.
За парком, де почина ться Андрi ва вулиця, вiн звелiв вiзниковi
зупинитися: розквитався з ним; далi пiшов пiшки. Але не пiшов вулицею, а
пiшов знову на обмин, знайомими вузенькими кривими перевалками. Обiйшов
ливарню й вийшов на пустирище. Потiм левадами вийшов у той завулок, що
виходив на головну, де на розi стояла його хата. Але вiн не пiшов просто,
а знайшов у парканi дiрку i влiз iз завулка у власний город. Власне не
город, а городець. Городець був такий, як i колись, - порослий дрiмучим
лiсом соняшникiв, кукурудзи; посерединi глибока межа. У тiй межi мала бути
завжди "лоскотарка", якою мати лякала ©х у дитинствi, щоб не ходили
"красти" огiрки-пуп'янки. "Лоскотарка" мала такого "злодiя" схопити й
залоскотати до смертi. Iдучи межею, Андрiй згадував про це i посмiхався
при думцi: "Що якби оце мати межею назустрiч!? Та й зустрiла таку от
"лоскотарку"!..
А оце вже нове (несолодко жилося батькам) - кукурудзяний чагарник
пiдходив аж до двору, а потiм переступав через парканчик i заповнював
собою ввесь двiр, обступивши хату щiльним муром. Злиднi. Все утилiзоване,
найменший клаптик землi. Над чагарником височiв лапатий, розлогий клен
бiля хлiвця. Це вони колись посадили удвох iз батьком. Який здоровий став!
Лапатi вiти його черкали об мур будинку.
Андрiй зiйшов на ганок i, завмираючи серцем, натиснув на клямку...
Брати гомонiли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб була
йому земля легка. Згадували дитинство, п'ючи й за нього. Згадували сво©
пригоди хлоп'ячi, сво мисливство й сво рибальство. Всякi неймовiрнi
подi©, яснi радостi й чорнi трагедi© золотого, чудесного юнацтва. Це ще
вчора було, ще трава не встигла випростатися там, де ходили вони сво©ми
хлоп'ячими босими ногами всi вкупi. Ще, либонь, не перестали болiти
стусани в тих, кому вони ©х давали, захищаючи з усiм дитячим вогнем честь
свого роду ковальського та сво побратимство... Хвилини летiли непомiтно -
i в кожного на серцi було так, як колись, - соняшно, легко, радiсно. I
тiшилась мати, стара Чумачиха.
Одно лише на мить було захмарило радiсть i замалим не обернуло ©© в
смуток i жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред
весело© розмови:
- А це ж ти як, брате, звiльнили тебе чи що?
Найменший помовчав, а тодi посмiхнувся:
- "Там" якщо й звiльняють, то хiба тiльки в землю.
- А як же ж ти?! - прошепотiла мати злякано, поблiдши.
- А я сам себе звiльнив, мамо... Утiк собi та й усе... (помовчав) -
чотири роки ось... До вас бiг, мамо.
Брати переглянулись, залягла тяжка гнiтюча тиша. Тривожна тиша, яку
кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покiйник. Нi, наче на
столi стояла скринька з динамiтом, що вiд найменшого руху могла раптом
вибухнути. Мати сидiла, мов з хреста знята, заметавшись сво©м материним
серцем i не можучи щось тут порадити, лиш вiдчуваючи жах перед чимсь. I
сидiли поблiдлих три брати - земля пiд ними горiла, для них це справдi
стан аварiйний, страшний iспит - вони сидiли поруч та ще й випивали з
братом, утiкачем з каторги, державним "злочинцем". I хоч вiн для них не
був злочинцем, знали, але ж...
Тишу порушив Андрiй, поглядаючи на блискучi унiформи братiв i зблiдлi
обличчя:
- Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смертi у
вiчi. А я не смерть... Я Андрiй.
Мовчали. Тодi Андрiй звернувся до Миколи, посмiхаючись щиро:
- Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого
травня минулого року, ти був на трибунi поруч з Блюхером. Я всi очi
видивився...
Тут Микола встав i вийшов... Довго його не було. А як вернувся - почав
збиратися у дорогу. Два iнших теж... Вони виходили, радились, входили i
знову виходили... Збирались вiд'©жджати.
Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трiшки лише, трiшки ще
побути та порадитись. Та не покидати ж так матiр... Та батько ж
заповiдав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так
утiкають!
Андрiй сидiв i нi пари з уст. Тяжко пiдперши голову, думав i нiчого не
бачив у тiй тяжкiй задумi.
Нарештi, на материне умовляння один iз середульших братiв не витримав i
випалив з розпачем:
- Та чи ви зна те, мамо? Чи ж ви зна те, чого нам це може коштувати?!
Служби!!! I всього...
- А йому ж це коштуватиме життя! - випалила раптом Галя i припала до
Андрiя, плачучи:-Скажи ж ©м щось, брате!
Тодi Андрiй пiдвiв голову:
- Ви менi простiть, браття... Тiльки ж я не знав, що зустрiну вас
тут... Через годину я вiд'©ду.
Старший Микола, що саме увiйшов знадвору i ходив тяжко по хатi, по цих
словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв
кашкета i кинув його на лаву. Зiтхнувши глибоко, розкрив валiзу, дiстав
пляшку коньяку i, пiдiйшовши до столу, налив у чотири склянки:
- Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! - i махнув рукою. - Якось то
буде.
Випили. Спершу Микола з Андрi м удвох. Потiм випили вчотирьох i знову
всi посiдали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрiя мовчки...
Потiм обняв його i поцiлував.
Хмiль уступив у голову i все на свiтi стало кращим. Тепер уже всi
знали, як сто©ть справа, але настрiй на диво вернувся той кращий,
попереднiй. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надi ю дивилася на
синiв, - вони таки зарадять справi i виконають заповiт батькiв. Такi ж
сини! Такi соколи!.. Найодчайдушнiший проект висував наймовчазнiший з них
- пiлот. Вiн пропонував забрати брата лiтаком i замчати "чорт його зна й
куди", туди, де вже його нiхто не турбуватиме... Були iншi проекти... А
головне, було щиро, сердешно, гiо-братськи. I так, нiби це вони в
дитинствi гаряче обговорюють якусь чергову хлоп'ячу авантюру. I нiхто
нiкуди не квапився вже. Хотiлось отак бути вкупi i вирiшувати цю проблему
в затишку, пiд батьковим добрим поглядом i при материнiй участi. Лиш
Микола спитав Андрiя, чи нiхто не бачив його, як вiн прибув, чи нiчого
такого пiдозрiлого? Андрiй, смiючись, запевнив, що нi. I бесiда тривала. З
проблеми порятунку знову перейшли до спогадiв. Розпитували Андрiя про його
пригоди. Вiн розповiдав братам i матерi цiкавi речi.
Тим часом Галя обiцяла Андрi вi на вухо якусь цiкаву несподiванку,
метнулась десь i довго ©© не було. А коли повернулась -- сидiла коло
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Роман
Пропонований увазi читачiв роман "Сад Гетсиманський" належить перу
Iвана Багряного - письменника, мало знаного у нас, але широко вiдомого
серед укра©нсько© емiграцi©.
Iван Багряний (1907-1963) зазнав сталiнських репресiй у 30-тi роки,
пройшов всi кола пекла, як потiм i геро© його роману. 1945 року змушений
був емiгрувати з СРСР. У ФРН були написанi романи "Сад Гетсиманський",
"Огненне коло", "Тигролови", численнi поезi©, п' си. "Сад Гетсиманський" -
один з перших творiв свiтово© лiтератури, що викрива злочинну суть
сталiнщини. Подi© вiдбуваються на Укра©нi.
У перевиданнi збережено особливостi мовно-стилiстично© манери автора.
Всi прiзвища в цiй книзi, як то прiзвища всiх без винятку змальованих
тут працiвникiв НКВД та тюремно© адмiнiстрацi©, а також всi прiзвища
в'язнiв (за винятком лише кiлькох змiнених), - правдивi._
Автор
"Отче мiй! Коли можна, нехай мимо йде вiд мене чаша_ _ця!.."_
Ще вiн говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним
багато народу з мечами й дрюччям од архi ре©в та старших людських... Та й
узяли його..._
ванг. вiд св. Маттея, гл. 26. Частина перша I
Швидко бiжать по©зди степами, швидко пливуть кораблi морями, ще швидше
летять лiтаки попiд небесами, та найшвидше летить материне серце. Через
гори високi©, через води глибокi©, через кра© чужi несходимi мчить воно
ластiвкою, за синами шукаючи, ©х виглядаючи, та й - поверта ться назад
змучене, - нема. Кра© несходимi, мiста незчислимi, гори непрогляднi,
чужина чужа, непривiтна, - не знайти там матерi синiв сво©х. Марно
кида ться бiдне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живi, а чи,
може, ©х i нема , - анi вiсток не подають, анi самi не прибувають, анi
по©здами, анi кораблями, анi тими лiтаками.
Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усiх синiв сво©х до
себе мерщiй згукати, телеграму вдарити, щоб мерщiй поспiшали, поки ще вiн
живий. Хотiв перед смертю сам заповiт ©м батькiвський дати. Особливо тi
три, бо по четвертому i слiд десь щез, у тiм Сибiру, на тiй холоднiй десь
каторзi. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем
кликали; бо ж шляхи йому заказанi, стежки загородженi, крила зборканi i
адресу - хiба сам вiтер зна . Вдарили телеграму - i чекав Чумак. I довго
не хотiв умирати...
Кида ться тепер от серцем мати - стара Чумачиха, а сама сидить
нерухомо. Сидить тиха, задумана, стиска руками маленький папiрець.
А старий Чумак, старий коваль... Нема вже старого Чумака. Ото сто©ть
свiчечка на коливi - ото й був вiн.
Десять днiв не гасила ©© стара Чумачиха, все мiняла, синiв дожидаючи,
над "душкою" старого сидячи.
А в суботу поминальну запалила оце ©© знову, бо прийшла телеграма.
Найменший почув. I десь ©де. Отой найдорожчий i найнещасливiший, найбiльша
материна потiха i найбiльше горе. А чей i старий Чумак за нього серцем
зiтлiв та й у землю сиру вiд журби тяжко© лiг.
Розгладжу мати папiрець рукою, а сама дивиться на свiчечку i щось
шепоче. Чека . Лиш час вiд часу зiтха тяжко - либонь життя тяжке та й
синову долю передуму , зустрiчi жде. Так вiд самого ранку.
I вiд самого ранку сидить бiля не© отець Яков (чомусь неодмiнно Яков, а
не Якiв, бо то, бач, звучить дуже фамiльярно i по-простецькому, бо то Якiв
просто старого Чумака звали, бо був коваль), диний, якимось чудом
уцiлiлий священик на цiлу цю околицю, а може, й на цiле мiсто. Вiн
потiша , вiн розважа стару Чумачиху i дiлить ©© горе.
Вiдколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обiдню пору
i сидiв до вечора - потiшав стару i научав малу - дочку-пiдлiтка, останню
дитину, що лишилася при матерi. Зм'якшував печаль i журбу за покiйним
розмовами про лiпше потойбiчне життя, про той свiт, де нема "нi печалi,
нi зiтхання". А сьогоднi прийшов вiн з самого ранку, тiльки-но скiнчивши
службу в сво©й церквi на цвинтарi.
Розгорнувши стару Чумакову бiблiю, - отаку грубезну книгу, що ©© любив
читати Чумак вечорами осiннiми,- отець Яков тихо, але все серце вкладаючи,
читав матерi про сад Гетсиманський. Читав до крику трагiчну епопею мук
бентежного живого серця, епопею людсько© i разом божесько© млостi перед
мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вона минула
приреченого... Читав про зраду Юди... Про вiдступництво Петра, що зрiкся
Вчителя, заким пiвень прокричав двiчi.
На цiм мiсцi стара мати здригнула, затиснувши папiрець, наче ©й справдi
вчувся крик того пiвня чорно©, глухо© ночi, що вiщував зраду, чи дiйшло до
свiдомостi iм'я "Юда", при якому завжди стискалося ©© щире материнське
серце.
До хати вбiгло дiвча, вiддихуючись, як пiсля шалено© бiганини. Тонка,
мов билина, досить висока на сво© I4 лiт, бистроока Галя. Серйозна не по
лiтах. В руках вона тримала вузлик.
- Куди це, мамо? - зашепотiла, щоб не сполохати вiзi© про той сад
Гетсиманський.
- А що ж то?
- Та це ж я, мамо, Андрi вi... Це вино тут... I пиво... З дороги щоб...
Вiн любив...
Мати посмiхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.
- Постав там... Та вже не бiгай, посидь собi, ач яка зелена та тонка,
мов кiшка.
Галя озирнулась по хатi i поставила вузлик на покутi. Лiпшого мiсця для
свого дорогоцiнного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков
подивився, потiм повiв очима вгору по стiнi, зiтхнув, скрутнув головою i
нiчого не сказав. Узявся до Бiблi©.
Покуть, де за традицi ю мали ряснiти образи, був зовсiм порожнiй. Це
вже поступка синам. Для себе старий Чумак iз старою мали покуть не в цiй
свiтлицi, а там, у "хатинi", - там ряснiли образи, товплячись i витискаючи
один одного. У свiтлицi ж був порядок такий, як завели хлопцi, ще дома
бувши. Тепер висiв лише образок Марi© з дитям, - над тим мiсцем, де горiла
свiчечка. Поруч висiла велика нова фотографiя похоронiв.
Галя - найменша з Чумакiв, "Галя Чумакiвна", як ©© звали на вулицi, -
постояла, послухала читання, уперто заломивши брови i роздимаючи нiздрi,
як норовистий коник, зиркнула на покуть i вийшла собi. По хвилi увiйшла,
несучи поперед себе великий портрет у чорнiй рамi, молоток, i цвяхи, i ще
й чорну широку стрiчку на плечi. Мовчки пiдсунула зручнiше стiл, що стояв
у кутку, поставила на стiл стiлець здерлась на нього, забила цвях у кут i
почепила портрет. На раму накинула чорну стрiчку. Ще забила два цвяшки з
правого й лiвого боку, щоб портрет стояв похило. I злiзла, прибравши
стiлець. Усе це вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справдi, як
кiшка. I вже злiзаючи, прошепотiла - "От... Я давно хотiла, мамо..."
Мати лише дивилась великими очима й не пустила й пари з уст. А отець
Яков шарпнувся, аж устав:
- Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тож святе мiсце!..
- Нiчого, - промовила Галя i стала, захищаючи спиною покуть. - Це_ _мiи
батько!_ _i блиснула очима.
Вона промовила це так i так блиснула тими очима, що отець Яков махнув
рукою i сiв на сво мiсце:
- Ну й ну... Дiтки...
- Це Андрiй малював, - уперто додала Галя, нiби вiдповiдаючи, якi то
дiтки тепер. I, одiйшовши насеред хати, обернулась лицем до покутя: -
Батько_... - прошепотiла тихо.
На покутi, залитий сонцем, пiд слiпучою синявою неба сидiв старий
Чумак. Як живий. Величезний портрет в олiйних фарбах був виконаний хоч i
по-дилетантськи, але натхненно, з Божою iскрою. Сонце било повiнню. Старий
Чумак, бронзовий i мускулястий, дивився просто кожному в очi примружено i
посмiхався.. Посмiхався в свiй довгий запорозький вус, як це вiн робив
завжди. Монументальний, кремезний i могутнiй, як сама земля, коваль Чумак.
Патрiарх свого племенi, дебелого й рясного. В робочому фартусi, отак, як
щойно прийшов з роботи, лише скинув кашкета, сидiв вiн пiд слiпучо-синiм
небом i пiд гiлкою бузку i, склавши грубезнi сво© руки, спочивав. I тримав
на колiнах сонне дитинча. В слiпучо-бiлiй сорочинцi воно спало сидячи,
припавши солодко зарожевiлим личком до ковальського фартуха, як до
материних грудей. Це вона - Галя, як була ще маленькою. I це Андрiй
малював десь на каторзi з манюсiнько© картки, яку колись сам фотографував
i завжди мав при собi. Та й потiм прислав той портрет поштою. Це
один- диний раз була вiстка вiд нього, - прислав батька, такого живого,
такого викапаного... Руки були намальованi широченними мазками i
недокiнченi, i це найбiльше вражало - сво ю правдою, грубi, необтесанi
ковальськi руки. Пiд портретом був напис великими лiтерами - "Батько".
Мати тихо, безсловесно затужила, закривши лице хусткою i похитуючись,
як кожен раз, коли дивилась на цей портрет. Перше - тужила за сином, а
тепер уже й за його батьком, а сво©м мужем, вiдколи вмер старий.
- "I прийшов тодi Юда iз стражею..." - бубонiв отець Яков, забувши, що
вiн вже це читав. - "I показав ©м..."
За дверима затупотiло. Галя шарпнулась до дверей:
- Вже, мамо! Тут!..
Вiдчинились дверi... I шумно ввалився до хати Чумаченко. Але не той,
сподiваний, а iнший. Кремезний, бравий командир. Увiйшов з валiзою, сяючи
лицем i новенькою портупе ю на новенькiй унiформi.
- Го-го! Ну, здорово, роде ковальський-молотобойський!
Та й урвав на пiвсловi. Тихо поставив валiзу i стяг кашкета:
- Що?.. Сiпiзнився!? -не то спитав, не то зiтхнув тяжко, змiненим
голосом i повiв очима по хатi.
Мати видавила крiзь посмiшку й крiзь сльози воднораз:
- Так... Сину...
А син - найстарший Чумаченко - подивився на св©чечку, потiм приник
очима до портрета, як до живого, i довго не мiг вимовити нi слова.
Нарештi, похитуючись, ступнув два кроки, повiв рукою по чолi i, не зводячи
очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленим голосом:
- Як же ж це?.. - а потiм з ноткою розпачу. - Так що, батьку, я
прибув... Командир стрiлецько© дивiзi© Окремо© Червонопрапорно©
Далекосхiдно© Армi© -- Микола Чумак. Твiй син... Твiй... - i витер лице
рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло з
середини. Але вiн ©х таки стримав, проковтнув i вiв далi тихо, схиливши
голову:
- Ми всi прибули... Сини тво©... Там он... (зацокала клямка) ось...
Павза. Вiдчинилися дверi - увiйшов середульший, моряк. Микола
рапортував до портрета, як до живого:
- Чорноморського флоту моряк i парторг - шмаркач Михайло Чумак... Теж
твiй син...
Вiдхилилися дверi, i ввiйшов третiй - стрункий, у летунськiй унiформi.
- Вiйськово© авiацi©, - понуро атестував Микола, - пiлот i командир, ще
й орденоносець - Серьога Чумак - теж твiй син... Приймай, батьку!.. - i
обернувся до хлопцiв, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопцi постягали з
голiв накриття, поставили валiзки i, витримавши братiв погляд, ступнули до
матерi.
- Мамо, - промовив котрийсь. - Ну, ось уже й ми... Всi тут... Уже всi
вкупi.
Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. I мала Галя, замiсть радiти,
стояла i мерехтiла сльозами з широко вiдкритих очей.
- Ой, дiти мо©, дiти мо©! - промовила мати. - Чи ж усi?!
- Ага... - промовив Микола i чомусь тяжко насупився, зiтхнув. I так
само зiтхнув пiлот:
- Ех, мамо, мамо!.. якби ви знали!..
- Знаю, сину!.. I батько знав... Та й гукав, та й чекав вас, та й хотiв
заповiт скласти... Свою останню волю... Чи чули ви батькiвську волю,
дiти?!
Моряк: Кажiть, мамо!
- Останнi слова перед тим, як умирати?..
Пiлот: Кажiть, мамо!
Микола: Так, мамо, кажiть...
- Щоб ви - сини його вiрнi, старого Чумака, старого коваля дiти рiднi
мiцно купи трималися та й найменшого брата рятували. Щоб рятували, щоб
його спасали... Бо не знатимуть костi батькiвськi спокою i на тому
свiтi...
Замовкла мати. I завмерли брати, похмурнiли. Поспускали голови та й нi
пари з уст.
Тут раптом вiдчинилися дверi - i увiйшов четвертий.
Так, наче грiм гримнув. Всi прикипiли оглушенi...
У дверях стояв наймолодший - Андрiй Чумак. Але такий, якого нiхто не
сподiвався бачити. Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, i худим, i
нещасним, вiн тим часом мав вигляд гордо©, сильно© й високопоставлено©
особи. У бриджах i гiмнастерцi кольору хакi, шкiряних крагах, з планшеткою
через плече, з маленькою валiзкою в руцi - вiн стояв i посмiхався,
стрiпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу, поглядом - в старого
Чумака.
Галя зойкнула i, наче пiдкинена пружиною, кинулась на шию братовi. Мати
схопилася з мiсця i, звiвши руки, як крила, мов та чайка, зашкандибала,
квилячи з сльозами радостi. Андрiй поставив валiзу i пригорнув стару i
малу, що повисли на його кремезних руках; посмiхався i поплескував нiжно
матiр по спинi.
Отець Яков не витримав цi © сцени. Вiн довго вражений дивився на
Андрiя. Потiм, зустрiвшись з його поглядом, тихенько закрив Бiблiю,
немовби вичитавши у тiм поглядi, що вiн тут зайвий, - так i не дочитавши
про сад Гетсиманський, шмаркнув носом i тихенько вийшов; кивнув мовчки
всiм на прощання - власне нi до кого - до старого Чумака на покутi, бо всi
були зайнятi чим iншим.
А Андрiй глянув через голову матерi на свiчечку, що догоряла, i
зрозумiв усе. Глянув на портрет у жалобi... А тодi глянув на братiв, що
стояли, як мур, мерехтячи вiйськовими вiдзнаками та ременями, i щиро
посмiхнувся до них:
- Ну, здорово, роде ковальський!.. Отака от Чумакова гвардiя!
Галя засмiялась, а за нею засмiялися всi хлопцi. Так щиро, по-братськи,
по-давньому, по-хлоп'ячому. Хоч це й не пасувало до ситуацi©, але не
витримали.
- Здоров, здоров, самашедша голово!
- Здоров, босяцюро, козаче-нетяго!
- Здоров, Андрiю!
Микола перший пiдiйшов i обiйняв брата. А тодi повернувся до портрета:
- От... I четвертий - iнженер i арештант, батьку! Бувший, так?.. -
звернувся вiн до Андрiя нiби з байдужим запитанням, оглядаючи з нiг до
голови.
Андрiй засмiявся та й тiльки, вiтаючись з братами. А пiлот промовив:
- Ну, от тепер ми всi, мамо!
* * *
Ось так злетiлися сини-соколи. Чумака старого дiти, на клич батькiв.
Запiзнилися, та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю
батькiвську. Так, наче визбирало ©х материне серце по свiтах, по загетях
та й звело докупи. А найдивнiше з тим найменшим, що нi вiсток не мав,
нiчого не знав, а прилетiв додому так, наче серцем вчув.
Стара Чумачиха не знала, де котрого посадити - той хороший, а той iще
лiпший. А найкращий той найменший, що нi в огнi не згорiв, нi в водi не
втонув. Що за всiх так тяжко покуту , та й усе живий от, веселий i щирий,
увесь свiт пригорнув би. Ачей материне благословення на нiм, як щит
непобiдний, хоронить його i заступа .
Пiдсунули стiл поближче до покутя, поближче до батька, i посадила стара
мати чотирьох синiв-соколiв батька поминати, щоб бачив старий Чумак, що
дiти його виконали його волю, та й щоб сам був укупi. Упадала коло них з
малою, частувала та примовляла. Та все не зводила очей з них, а найбiльше
з того найменшого.
Не зводили очей з нього й три брати - дивилися та лиш час вiд часу
нишком перемовлялись мiж собою.
Знав Андрiй, що кожному з них його - Андрi ва - доля вписалася на
шкурi. Добре знав. I болiв душею. Та тiльки ж...
* * *
Ще ©дучи з двiрця миршавим вiзником додому (де не був шiсть рокiв), нi,
ще в по©здi, Андрiй увесь час думав про них, хоч нiяк не сподiвався ©х
отак зустрiти та ще всiх разом. Не сподiвався i радiв з того. Бо навiщо?
Така бо зустрiч могла бути небезпечною для них. Вiн - збiгця з каторги, що
вже чотири роки маневру по свiтах, живучи iнкогнiто i працюючи в кожному
мiсцi доти, доки не починав хтось ним цiкавитись ближче; тодi зривався й
шукав iншого мiсця. Так обкружляв увесь СССР з Камчаткою й Середньою
Азi ю. I ще б не при©хав додому, коли б не смертельна нудьга й бажання за
всяку цiну побачити сво©х стареньких i свiй дiм перед тим, може, як
покинути цю кра©ну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, як
вогню. О, йому було вiдомо, що значить пробивати шлях та ще й у вiйськових
школах, коли брат - полiтичний засланець, каторжник.
Либонь, душу ©м пропекли тим братом, i тiльки добра слава Чумакового
роду в цiлому могла захистити хлопцiв i зрiвноважити такий родинний грiх -
наявнiсть серед усiх одного "ворога народу". Все це вiн знав, але,
ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рiдно© хати на день, на годину, -
не сподiвався ©х зустрiти.
дучи останню сотню кiлометрiв залiзницею, вiн малював собi, як то вiн
уступить у хату, i який тi © хати вигляд, i яка тепер мати. Про батька вiн
узнав тут же, в по©здi, що батько помер. Якийсь випадковий супутник -
незнайомий робiтник охоче розповiдав йому про всiх, кого знав у цьому
мiстi, а знав вiн дуже багато. Андрiй його випитував доти, доки не випитав
про свiй рiд. А рiд його славний на цiле мiсто. Вiд робiтника Андрiй
узнав, що один брат уже орденоносець, "невiдомо тiльки котрий", i що iншi
"великi пани та начальники". Знав, що i мати жива та побива ться за
наймолодшим, за тим каторжником. I що на похоронах не було жодного з
Чумаченкiв - "чи загордилися, чи забагатiли, чи через брата свого роду
вiдцурались". Так сформулював робiтник вiдсутнiсть Чумаченкiв на батькових
похоронах i з жалем плюнув: "Свiт настав, прости, Господи!" Андрiй
промовчав, не сказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що
дуже далеко тi сини розлетiлися та ще й не сидять на одному мiсцi -
лiтають та плавають - та й не змогли чути.
З двiрця вийшов Андрiй тодi, як уже юрби пасажирiв геть розсiялися, а
по©зд, яким вiн при©хав, давно вiдiйшов. Таксi не було жодного. Зате було
кiлька вiзникiв, i Андрiй дуже зрадiв цьому. Вибирати не було з чого - всi
вони миршавi й захудалi, але то неважно. Не торгуючись, узяв крайнього й
по©хав.
Звелiв ©хати не через центр мiста, а через Сiнну площу, на обмин, бо
так "уполовину ближче", а головне - не треба буде ©м тих машин та людей
обминати. Вони по©хали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну
Сiнну площу геть до ливарнi" що маячiла за мiським парком.
Пiсля гучних мiст, пiсля кипучих i гримотливих рiзних сибiрських
"новостро к", пiсля пароплавiв, пiсля швидких по©здiв, трамва©в, автобусiв
Андрi вi було трохи чудно - вiн ©хав допотопним способом, таким вiзником,
як ще ©здили люди 20 рокiв тому, i такою ж дорогою, яку знав з дитинства,
- глибокi колi© повнi м'якого пороху, на вибо©нах стирчить iз землi хмиз,
деренчить по спицях, а в поросi лiниво пурхають горобцi - "купаються".
Андрiй дивився на них i думав про сво©х братiв, про сво отаке гороб'яче
дитинство, нi, про золотоголове дитинство - як вони ловили в'юнiв штаньми
та кошиками пiд цi ю Гребенюковою греблею, як гасали по левадах та по
болотi, там, за ©х оселею, в ситнягових шапках iз ситняговими шаблями,
бавлячись у запорожцiв; як утiкали вiд батька, мов горобцi, коли вiн
приходив з роботи втомлений i суворий i, виломивши дубця пiсля материного
звiту, мав карати злочинцiв i бешкетникiв за безлiч нароблених шкод - за
подертi штани, за порозбиванi носи, за видавлену шибку, за гульки й
бiганину... А надто, як вони - малi Чумаченки - виступали залiзною
Чумакiвською когортою у всiх хлоп'ячих вiйнах i побо вищах на оцiй Сiннiй
та на всiх iнших площах та левадах ©хнього мiста.
Центр мiста пiдiймався химерними сильветами з правого боку за площею.
Все, як було, лиш постарiло й огорнулося безнадi ю повiльно© ру©ни.
Шеренгою, як i колись, над центром височiли церкви - Успенська, Спаська,
Микола©вська, Собор, Юр'©вська... х одинадцять у цьому мiстi. Багатьох
уже не було видно. На iнших - нi хрестiв, анi золотого блиску.
Андрi ве серце стискалось. Не за блиском, а за тим, що життя йшло й
клекотiло десь стороною, поза цим мiстом, але його коштом. Десь росли
колосальнi споруди, десь повставали цiлi мiста й селища, модерною технiкою
озбро нi. Десь там, де пiшли його i всi iншi брати й сестри, понiсши в
офiру сво© м'язи й мiзок. А тут - мiсто лежало, як старець у лахмiттi,
доношуючи давн убрання. Все, як колись, лише згорбилось, пiшло вниз.
Жодно© ново© будiвлi, жодних риштовань, жодного руху вперед.
Тiльки парк, повз який вони про©здили, пере©хавши площу, буйно
розрiсся, стояв, як дикий пралiс.
За парком, де почина ться Андрi ва вулиця, вiн звелiв вiзниковi
зупинитися: розквитався з ним; далi пiшов пiшки. Але не пiшов вулицею, а
пiшов знову на обмин, знайомими вузенькими кривими перевалками. Обiйшов
ливарню й вийшов на пустирище. Потiм левадами вийшов у той завулок, що
виходив на головну, де на розi стояла його хата. Але вiн не пiшов просто,
а знайшов у парканi дiрку i влiз iз завулка у власний город. Власне не
город, а городець. Городець був такий, як i колись, - порослий дрiмучим
лiсом соняшникiв, кукурудзи; посерединi глибока межа. У тiй межi мала бути
завжди "лоскотарка", якою мати лякала ©х у дитинствi, щоб не ходили
"красти" огiрки-пуп'янки. "Лоскотарка" мала такого "злодiя" схопити й
залоскотати до смертi. Iдучи межею, Андрiй згадував про це i посмiхався
при думцi: "Що якби оце мати межею назустрiч!? Та й зустрiла таку от
"лоскотарку"!..
А оце вже нове (несолодко жилося батькам) - кукурудзяний чагарник
пiдходив аж до двору, а потiм переступав через парканчик i заповнював
собою ввесь двiр, обступивши хату щiльним муром. Злиднi. Все утилiзоване,
найменший клаптик землi. Над чагарником височiв лапатий, розлогий клен
бiля хлiвця. Це вони колись посадили удвох iз батьком. Який здоровий став!
Лапатi вiти його черкали об мур будинку.
Андрiй зiйшов на ганок i, завмираючи серцем, натиснув на клямку...
Брати гомонiли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб була
йому земля легка. Згадували дитинство, п'ючи й за нього. Згадували сво©
пригоди хлоп'ячi, сво мисливство й сво рибальство. Всякi неймовiрнi
подi©, яснi радостi й чорнi трагедi© золотого, чудесного юнацтва. Це ще
вчора було, ще трава не встигла випростатися там, де ходили вони сво©ми
хлоп'ячими босими ногами всi вкупi. Ще, либонь, не перестали болiти
стусани в тих, кому вони ©х давали, захищаючи з усiм дитячим вогнем честь
свого роду ковальського та сво побратимство... Хвилини летiли непомiтно -
i в кожного на серцi було так, як колись, - соняшно, легко, радiсно. I
тiшилась мати, стара Чумачиха.
Одно лише на мить було захмарило радiсть i замалим не обернуло ©© в
смуток i жаль. Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред
весело© розмови:
- А це ж ти як, брате, звiльнили тебе чи що?
Найменший помовчав, а тодi посмiхнувся:
- "Там" якщо й звiльняють, то хiба тiльки в землю.
- А як же ж ти?! - прошепотiла мати злякано, поблiдши.
- А я сам себе звiльнив, мамо... Утiк собi та й усе... (помовчав) -
чотири роки ось... До вас бiг, мамо.
Брати переглянулись, залягла тяжка гнiтюча тиша. Тривожна тиша, яку
кожен боявся порушити. Так, наче серед них був живий покiйник. Нi, наче на
столi стояла скринька з динамiтом, що вiд найменшого руху могла раптом
вибухнути. Мати сидiла, мов з хреста знята, заметавшись сво©м материним
серцем i не можучи щось тут порадити, лиш вiдчуваючи жах перед чимсь. I
сидiли поблiдлих три брати - земля пiд ними горiла, для них це справдi
стан аварiйний, страшний iспит - вони сидiли поруч та ще й випивали з
братом, утiкачем з каторги, державним "злочинцем". I хоч вiн для них не
був злочинцем, знали, але ж...
Тишу порушив Андрiй, поглядаючи на блискучi унiформи братiв i зблiдлi
обличчя:
- Ну, що ж ви, браття, злякались? Адже ви не раз дивилися смертi у
вiчi. А я не смерть... Я Андрiй.
Мовчали. Тодi Андрiй звернувся до Миколи, посмiхаючись щиро:
- Ти мене не бачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого
травня минулого року, ти був на трибунi поруч з Блюхером. Я всi очi
видивився...
Тут Микола встав i вийшов... Довго його не було. А як вернувся - почав
збиратися у дорогу. Два iнших теж... Вони виходили, радились, входили i
знову виходили... Збирались вiд'©жджати.
Мати й мала Галя упадали коло них. Умовляли трiшки лише, трiшки ще
побути та порадитись. Та не покидати ж так матiр... Та батько ж
заповiдав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що ж це вони так
утiкають!
Андрiй сидiв i нi пари з уст. Тяжко пiдперши голову, думав i нiчого не
бачив у тiй тяжкiй задумi.
Нарештi, на материне умовляння один iз середульших братiв не витримав i
випалив з розпачем:
- Та чи ви зна те, мамо? Чи ж ви зна те, чого нам це може коштувати?!
Служби!!! I всього...
- А йому ж це коштуватиме життя! - випалила раптом Галя i припала до
Андрiя, плачучи:-Скажи ж ©м щось, брате!
Тодi Андрiй пiдвiв голову:
- Ви менi простiть, браття... Тiльки ж я не знав, що зустрiну вас
тут... Через годину я вiд'©ду.
Старший Микола, що саме увiйшов знадвору i ходив тяжко по хатi, по цих
словах, а надто по тих Галиних, раптом зупинився, поторсав чуба, зняв
кашкета i кинув його на лаву. Зiтхнувши глибоко, розкрив валiзу, дiстав
пляшку коньяку i, пiдiйшовши до столу, налив у чотири склянки:
- Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт з ним! - i махнув рукою. - Якось то
буде.
Випили. Спершу Микола з Андрi м удвох. Потiм випили вчотирьох i знову
всi посiдали до столу. Микола довго дивився усторч на Андрiя мовчки...
Потiм обняв його i поцiлував.
Хмiль уступив у голову i все на свiтi стало кращим. Тепер уже всi
знали, як сто©ть справа, але настрiй на диво вернувся той кращий,
попереднiй. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надi ю дивилася на
синiв, - вони таки зарадять справi i виконають заповiт батькiв. Такi ж
сини! Такi соколи!.. Найодчайдушнiший проект висував наймовчазнiший з них
- пiлот. Вiн пропонував забрати брата лiтаком i замчати "чорт його зна й
куди", туди, де вже його нiхто не турбуватиме... Були iншi проекти... А
головне, було щиро, сердешно, гiо-братськи. I так, нiби це вони в
дитинствi гаряче обговорюють якусь чергову хлоп'ячу авантюру. I нiхто
нiкуди не квапився вже. Хотiлось отак бути вкупi i вирiшувати цю проблему
в затишку, пiд батьковим добрим поглядом i при материнiй участi. Лиш
Микола спитав Андрiя, чи нiхто не бачив його, як вiн прибув, чи нiчого
такого пiдозрiлого? Андрiй, смiючись, запевнив, що нi. I бесiда тривала. З
проблеми порятунку знову перейшли до спогадiв. Розпитували Андрiя про його
пригоди. Вiн розповiдав братам i матерi цiкавi речi.
Тим часом Галя обiцяла Андрi вi на вухо якусь цiкаву несподiванку,
метнулась десь i довго ©© не було. А коли повернулась -- сидiла коло