Багряний I. Сад гетсиманський

Андрiй йому вторив. Вони спiвали в пiвголосу. Репертуар же в них був
невичерпний. В перший же день вони заспiвали сво © улюблено©, тi ©, яку
спiвали в найкращi часи сво © дружби: "Забiлiли снiжки, забiлiли бiлi".
Але як вона зазвучала, ця пiсня, в такiй новiй, надзвичайнiй ситуацi©!
Вона так не звучала нiколи. Вiд тi © пiснi аж цiла камера принишкла...
Проспiвавши, хлопцi засмiялися, розбивши на скалки те тяжке, гнiтюче
вражiння, яке справила пiсня на всiх. Справила не голосами, а сво©м
змiстом. Пiсля тi © пiснi вони сидiли, як два брати, горнулися один до
одного, i не було, мабуть, в обох камерах друго© людсько© пари, так
злютовано© дружбою.
Андрiй звернув увагу, що Миколi тяжко дихати в цiй камерi- консистенцiя
повiтря була нестерпна, крiм того камера була занадто вогка, темна. Перша
камера набагато лiпша, свiтлiша, веселiша, i Андрiй вирiшив перекочувати
туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сидiли тут.
Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чiткiсть. Вiрнiше,
почуття часу в цiй камерi якось дивно трансформувалось. Потяглась суцiльна
стрiчка, безперервна, строката, швидка, без чiтко© диференцiацi© на днi,
ранки, вечори, ночi. Все було суцiльною нiччю, i все було суцiльним днем.
Все було суцiльним кипучим життям, i все було сном, кошмаром. Ба, сон був
бiльшою реальнiстю, анiж дiйснiсть. Бо вiн був барвистiший, часом осяяний
сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квiтами й озвучений смiхом
золотого дитинства, буйною радiстю юнацтва, смiхом першого, воскреслого в
снах кохання. Сон, як утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в
безмiрно яскравiшiй формi всього, що було i що буде, без того, що . Адже
ж вiдомо, що в'язням майже нiколи не сниться дiйснiсть. Дуже рiдко.
Лиш технiка самого того спання в цiй реальнiй дiйсностi була ще
непривабливiша, нiж в камерi 49-й. © трагiкомiчнi сторони Андрiй спiзнав
в перший же вечiр i в першу нiч. Перед тим як лягати спати, ще вiдбулась
"пов рка". Коли в камерi стало зовсiм уже поночi, тодi засвiтилися тьмянi
лампки в стелi, загримiли засуви на дверях в першiй половинi, i
розiтнулася чиясь весела, задьориста, скалозубна команда несамовитим
голосом:
- Маня! На пов рку становiсь!
Це кричав один юнак, в'язень, попереджуючи чергового. Вiн кричав цю
глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це iнженер з ХТЗ, грек з
нацiональностi, укра©нський повстанець з полiтичного обвинувачення. А
команда ця його мала означати шаржоване повторення стандартно© команди
тюремних наглядачiв: "Внiманi ! На пов рку становiсь!"
"Маня" стала на "пов рку". Шiсть рядiв арештантiв звелися на ноги й
стали щiльно, здавши пiд одну стiну, утворивши прохiд для чергового. Тодi
увiйшов черговий i сказав:
- Добрий вечор!
Його й продражнено за це - "Добрий вечор!" Iншого iменi цей черговий не
мав у цiлiй тюрмi.
Зайшовши й привiтавшись, черговий перерахував ряди й шiстки. Йому
допомагав староста камери. Тут, виходить, були iншi звича©, анiж на
Раднаркомiвськiй, тут перевiрка була двiчi на день - вранцi i ввечерi.
Записавши результат перевiрки в журнал, черговий сказав: "Добранiч", -
i пiшов.
Який чемний черговий! Просто дивно. I яка колосальна рiзниця мiж ним i
тими щелепатими, завжди понурими й завжди червоноокими, невиспаними
хлопцями з Раднаркомiвсько©. Iншi черговi тут теж подiбнi до цього "Добрий
вечор". Лише згодом Андрiй устiйнив, в чому суть, через що така рiзниця.
Але щоб це взнати, йому треба було пройти свiй шлях до кiнця...
Пiсля вiдходу чергового "Маня" розсипалась - почалась укладка спати.
Без команди. Тут команди "Ложись спати" не було, було лише вночi грiзне
"Чому не спите?!" якщо хтось не лежав, а сидiв або стояв уночi, пiсля
вечiрньо© "пов рки".
Укластись спати - це була тяжча проблема тут, анiж в камерi 49-й.
Почався ярмарок... Однi люди потребували бiльше мiсця вже не тiльки тому,
що були великi, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготованi
на випадок етапу, iншi люди були маленькi й не мали нiчого абсолютно, але
ризикували втратити й маленьке сво мiсце, бо "заможнiшi" й бiльшi
розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопiт,
i тiльки при цiй процедурi - при процедурi розподiлу пiдлоги - Андрiй
збагнув, яка то тяжка рiч бути президентом демократично© республiки, цебто
старостою в камерi ч. I2 у 2-му спецкорпусi. Кожного вечора староста все
мусив перемiряти й розподiляти пiдлогу та парувати людей наново, бо
прибували новi люди. I тепер - вiн взяв шматочок крейди й мотузочок (а був
цей староста не просто якийсь бородатий дiдок, а високофаховий,
знаменитий, всесоюзно© слави iнженер) - звелiв усiм перейти в один бiк
камери й почав свою тяжку працю. Вiн розмiряв мотузочком пiдлогу й робив
крейдою риски - межi для кожно© людини, в якi вона мусила вкластися. I
робив вiн це з усiма вiдповiдними вiдхиленнями на товстих i тонких. Так
вiн перемiряв пiдлогу для всiх шести рядiв, для кожно© людини окремо. А
потiм вислухував скарги i перепаровував сусiдiв, щоб насупроти лежав один
довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. I все-таки все
геть пiшло нанiвець, бо знайшлися люди, якi категорично запротестували
проти проведеного "землеустрою". Тодi принесли мокру ганчiрку й зiтерли
геть всi риски, й почалася процедура спочатку. I знову все пiшло нанiвець.
Бiдолашний староста весь упрiв, але уперто продовжував працю з глибоким
почуттям обов'язку перед товаришами, виконував свою функцiю покiрно й
сто©чно. I знову все пiшло геть на злам. "Мiсця... Мiсця. Де мо мiсце!?!"
- смикали його за труси жалiбно "покривдженi". Тодi староста не витримав,
випростався, зблiд на обличчi i раптом весь затрясся вiд розпачу:
- Та, товаришi!.. Та, люди ж добрi! Та де ж я вам вiзьму мiсця?!
I розмахнув у повiтрi мотузочкою, занiс високо руку, потряс нею в
нестямi i не то застогнав, не то заплакав без слiз в нервовiй пропасницi,
в трагiчному розпачi:
- Я будував Днiпрельстан... Я збудував Держпром... Я будував станцi©,
мости, будiвлi... Я спроектував тисячу споруд... Але розподiлити цю
прокляту пiдлогу... Це над мо© сили!.. Товаришi! Нате крейду й виберiть
собi iншого старосту... Я... Я не можу... Нема такого iнженера! Нема
такого старости...
- , - сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв
крейду й мотузочку. I заходився мiряти. Але вiн був доктор. Доктор Петров.
I з його мiряння нiчого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не
може нiчого вдiяти iнженер всесоюзно© слави?
Всi попросили iнженера прийняти знову на себе функцiю старости,
обiцяючи йому вже послух.
Нарештi пiдлога була розподiлена, довгi й короткi попарованi й всi
вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ вiд
старости лягати боком, вкладатися "валетом в замок".
- Перший ряд ляга в один бiк, на лiву руку, ноги пiдкорчити! Другий
ряд ляга лицем в другий бiк, теж на лiву руку, закласти ноги за ноги й
пiдкорчити! Так. Третiй ряд ляга головами до другого ряду, ноги
пiдкорчити! Четвертий ряд ляга !..
Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на парадi. Люди
його слухали й покiрно лягали так, як було наказано. Так вляглися всi
шiсть рядiв, замостивши пiдлогу тiлами, як паркетом, добре припасованим,
щiльно збитим. Не лишилося нi сантиметра вiльного мiсця. Ноги пiдкорчувати
й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди,
бракувало мiсця вповздовж.
- Нагадую, - закiнчив староста всю процедуру, - хто схоче повернутися
вночi, як заболить боки, гукай мене. Нi в якому разi не повертатися
самовiльно, не простягати нiг, не класти ©х на лице сусiдам, не пхати в
чужий рот пальцiв, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице iншим.
Але це попередження щодо "самовiльного" повертання було зайвим, бо хоч
би хто й схотiв повернутися сам, то не змiг би. Вiн може повернутися лише
разом з усi ю системою "валета в замок", на команду старости. Тобто, якщо
хтось схоче повернутися, мусить збурити цiлу камеру.
Ось це й вершок планування! Iдеал, до якого безперечно стремить вся
Сталiнова "соцiалiстична" система! Але за мурами ще цього iдеалу не
досягли. Його досягли лише тут, в тюрмi, iнженери й конструктори,
забракованi тi ю сталiнською системою на волi.
Це було планове спання. Так, зрештою, можна органiзувати планове
хотiння, плановий ентузiазм, планову любов до "батька народiв"... Ба! для
цього, зда ться, ©х сюди й посаджали - всiх цих iнженерiв, конструкторiв,
мислителiв, митцiв, артистiв, авiаторiв, ветеранiв революцi© докторiв,
професорiв, прокурорiв i простих смертних.
Опiвночi Андрiй прокинувся вiд чийогось скiмлення й голосно© команди
старости:
- На праву руку обернись!
I вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й
Андрiя. Так повторювалося за нiч кiлька разiв.
Крiм розподiлу пiдлоги, для старости камери було взагалi багато iншого
клопоту. Це-бо була цiла держава, а вiн ©© президент. Вiн мав двох
помiчникiв на обидвi половини, i це було камерне "правительство",
старостат. Цей старостат був платний... - дiставав вiд камери додаткову
пайку хлiба i додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спецiально вiд
тюремного "роздатчика". Староста управляв камерою, але тюремнiй
адмiнiстрацi© був абсолютно не пiдлеглий, а тим бiльше нiякiй секретнiй
частинi, бо його не тюремна адмiнiстрацiя призначала, а вибирала камера
для себе, щоб не задушитись в хаосi. Вiн тримав порядокпризначав щодня
чергових камери, по два на кожну половину, в обов'язки яких входило - мити
пiдлогу вранцi, замiтати ввечерi, розносити хлiб по рядах, миски, тягати
банячки з юшкою та "баландою", роздавати ту юшку та "баланду", носити
дiжку (яку, до речi, тягли всi чотири чергових заразом, та ще й кликали
когось з силанiв на допомогу), мити миски тощо. До речi, бути черговим -
це було привiле м, бо за це черговi дiставали теж додаткову пайку хлiба,
тому, згiдно з загальним рiшенням населення республiки ч. I2, чергувала
лише окрема каста людей, самих найбiднiших, найбiльш голих i голодних. Це
був сво рiдний камерний пролетарiат, всi тi в'язнi, що серед вбогих були
найубогiшими. Камерна ж аристократiя (тi в'язнi, що були багатшi, бо мали
грошi на конто i користалися тюремною "лавочкою", де могли все купити, та
й мали речi, якi могли мiняти, або були занадто панського складу) з тако©
постанови була задоволена, бо праця чергового - то, зрештою, тяжка,
каторжна праця. Середняки були менше задоволенi i в мiру виголоджування
переходили до числа тих, що мусили чергувати. Середняки, як вiдомо,
промiжний клас, що поповню й гору, й низи.
Але iнодi, коли бракувало охочих чергувати з "пролетарiату" й нiкому
було виконувати цю тяжку функцiю, тодi староста призначав чергових
примусово, починаючи з "панiв". "Пани" вiдкуплялися пайками хлiба та
цигарками. Пролетарiатовi це сподобалось, i вони почали застосовувати
страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов'язкове для всiх чергування,
- i здобули на цьому величезний капiтал - можливiсть брати високу цiну з
"панiв" за експлуатацiю себе. Тi ю цiною були пайки хлiба, цукру, цигарки,
лахмiття, рiзнi блага з передач тощо.
Крiм призначення чергових та контролю за ©хньою працею, староста
приймав хлiб i iншi харчi вiд роздатчика, розбирав камернi конфлiкти (хоч
для того ще був окремий камерний трибунал), вiв "культурно-освiтню
роботу"тобто, згiдно з рiшенням всього населення республiки, добирав
лекторiв, оповiдачiв та доповiдачiв з-посеред найкращих фахiвцiв, якi були
в камерi, для того щоб вони камеру розважали та просвiщали. Розбивав
камерне населення на партi©, коли треба було йти "на оправку" або на
прогулянку. I, нарештi, влаштовував новоприбулих. На тому компетенцi©
старости кiнчилися. Вiн не втручався нi в справи "тишини", нi в справу
"галасу" i взагалi "заборонених речей", спiвiв тощо. Це не його дiло.

День в республiцi починався з вранiшнього "Маня, на пов рку становiсь!"
За тим вiдбувалася процедура ходження до вмивальнi тощо, куди воджено
в'язнiв партiями по 30 чоловiк,- ця процедура тяглася кiлька годин, поки
переходила вся камера. Тим часом черговi мили пiдлогу, одержували разом iз
старостою хлiб i цукор i роздавали. Хлiб видавано житнiй, часом глевкий,
часом добрий, але завжди майже всi пайки з "приколками" -тобто з
довiсками, приколотими до пайки заструганими паличками, нащипаними з
дошки. Через тi "приколки" пайки виглядали досить химерно - були обтиканi
паличками, яких - паличок- iнодi було по три й по чотири, бо "приколка"
складалася з двох або й трьох частин, i треба було, щоб вона не
загубилася. Такi пайки були подiбнi до ©жака. Сама ця "приколка" увiйшла й
у юридичну термiнологiю тюрми й концтаборiв i навiть вживалася на волi та
в апаратi НКВД. Коли треба було сказати образно, що хтось дiстав якийсь
термiн каторги чи тюрми з позбавленням додатково ще тих чи тих прав (права
листуватися, права жити в певних мiстах пiсля вiдбуття тюрми чи таборiв
тощо), тодi говорилося: "Дiстав десять (або 15 -20 - 25) рокiв з
"приколкою".
Без сумнiву, цей термiн, ця "приколка", мусив би увiйти в
карно-процесуальний кодекс СССР.
Процедура роздачi хлiба була iнша, анiж в камерi 49-й, бо й пайки тут
були iншi. Справа в тiм, що серед звичайних пайок, вирiзаних з середини
хлiбини, було чимало т. зв. "горбушок" - тобто пайок, вирiзаних вiд краю,
через що вони мали найбiльше шкоринки i за такими пайками-"горбушками"
чомусь всi найбiльше ганялися. Мабуть, думали, що там найбiльше хлiба. I
таки його було бiльше, бо в шкоринцi менше вологи, а значить, на вагу там
бiльше хлiба. Через них було безлiч конфлiктiв. Тому роздача тих
благословенних, чарiвних "горбушок" була вiдповiдно регульована -©х
одержували всi за чергою, за дотримання чого вiдповiдав староста. Власне,
на тих горбушках можна бачити ще, яка тяжка праця старости -це треба
спланувати й iдеально витримати, бо буде бiда. Пiсля хлiба приносили чай -
його втягали в камеру у величезних "бачках" i, тягаючи тi "бачки" поможи
рядами, розливали чай черпаком в миски.
В 12 годин староста придiляв наряд з кiльканадцяти чоловiк, i той наряд
пiд конво м тюремно© варти йшов геть з корпусу десь на кухню й звiдти
приносив цiлу низку "бачкiв" з обiдом. Часом то був "борщ", часом взагалi
якась бурда, що на тюремнiй мовi називалася "баландою". I було тих
"бачкiв" iнодi вiсiм, а iнодi роздатчик на кухнi розщедрювався й давав ще
один на придачу. А коли обiд був особливо поганий, то тих бачкiв було
дванадцять.
Процедура ж роздачi обiду була урочиста й надзвичайно тяжка. Принцип
"соцiально© справедливостi" вимагав, щоб обiд був роздаваний справедливо,
бо... бо крiм юшки в бачках ще була певна кiлькiсть гущi, а iнодi й якась
пара картоплин, i треба, щоб усi були задоволенi. А тому роздавати -
розмiряти - обiд не мiг будь-хто. Ця функцiя - це була вiдповiдальна й
почесна функцiя, яка вимагала окремого хисту. © виконували два постiйних,
найбiльш вправних "черпакових", по одному на кожнiй половинi. Цих
"черпакових" вибирано на загальних зборах. I були це фаховi "каптьори" -
один з морфлоту, другий з пiхоти. Вiйськовики. До клейнодiв цi © почесно©
двiйки належав великий черпак. Благословенний (для всiх, лише для цих двох
проклятий) черпак. Два чергових тягали "бачок" межи рядами, а черпаковий
крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб вона весь час була в
станi розпорошення. А люди сидiли з мисками в руках й, витягнувши ши© та
ковтаючи слину, пильно стежили за кожним рухом черпака. Часом в бачку було
лише двi картоплини, i черпаковий ганяв ©х божевiльне, не знаючи, кому ж
©х дати а всi були зачарованi тими картоплинами й дивилися, кому ж вони
дiстануться, вiрячи в сво щастя. Та черпаковий "був з бiса хитрий -вiн
напевно все норовив дати тi картоплини комусь iз сво©х приятелiв". Може,
тому всi так намагалися з черпаковими дружити, як iз священиком чи iз
шаманом. Цi картоплини були часом причиною до цiлих революцiй, пiдiймати
якi був фахiвцем в Андрi вiй камерi один чоловiк, про якого буде окремо.
Всю цю процедуру роздачi обiду хтось з в'язнiв назвав дотепно
по-росiйськи "к о р м л н i з в р й".
Роздача вечерi була набагато легшою й проза©чнiшою. Вечеря складалася з
однi © (однi ©!) ложки кашi i на триста сорок чоловiк вся вмiщалася в
однiм бачку, рiдко в двох.
Мiж цими процедурами роздачi ©жi люди займалися всiм, на що хто здiбен,
вiд ранку до пiзньо© ночi. Ще кожноденною подi ю була прогулянка. Вона
була до обiду або пiсля обiду, залежно вiд того, як випадала черга для
камери ч. 12. х виводили партiями по 50 - 60 чоловiк на тюремне подвiр'я,
межи блоки, на п'ятнадцять хвилин, зараховуючи й перехiд по сходах туди й
назад в число тих хвилин. На перехiд йшло найменше п'ять хвилин. Лишалося
"чистих" на прогулянку десять хвилин. Люди брали з собою коци, хто мав, i
iншi лахи й там трясли ©х, користаючись з нагоди. В подвiр'© ходили
"гусаком", дихали, повiтрям, а водночас гарячково полювали за шматочками
цегли, цвяшками, залiзячками, шматочками дроту - за всiм, з чого можна
зробити заборонену рiч в камерi.
Крiм всiх цих, так би мовити "спланованих" подiй, було багато подiй
несподiваних, непередбачених, якi збурювали камеру брутально, як ураган,
ставили все догори ногами. До таких належали труси, наглi перевiрки,
вiзити НКВДiвського контролю, вiзити начальника тюрми тощо, кари й штрафи
за порушення порядку та за забороненi речi, дезинфекцiя камери, похiд до
лазнi i, нарештi, тюремна "лавочка", яка нагло звалювалася на тлi всiх
попереднiх нещасть, як несподiване благословення боже, як велике щастя.

Цiкавi люди сидiли в камерi ч. 12. Надзвичайна галерея типiв. Це,
власне, була та сама камера ч. 49, лише колосальних масштабiв. Було що
спостерiгати, що слухати, з чого дивуватись. Насамперед на всю масу в 340
чоловiк майже не було людей з нижчою освiтою, за винятком вiрмен та
кiлькох селян. Переважно були люди з вищою та середньою освiтою, високi
фахiвцi всiх профiлiв, деякi з республiканськими iменами. Ознайомитися з
багатьма з них ближче Андрi вi належалось впередi. А тим часом деякi
персонажi вискочили зразу на очi сво ю надзвичайною оригiнальнiстю, сво ю
кричущою символичнiстю, якщо вже на те пiшло, сво ю типовiстю, як
уособлення певно© категорi© людей в собi. Око, коли б навiть хотiлося, не
могло розминутися з ними. До таких насамперед належав понурий i
довготелесий чолов'яга на прiзвище Iщук, що сидiв насупроти Андрiя, пiд
протилежною стiною. Був вiй лiт п'ятдесяти, невиразного соцiального стану
й фаху - не то колгоспний рахiвник чи комiрник, не то сiльський
кооператор, не то просто мiщух, може, якийсь гендляр або церковний
староста, одне вiрно - вiн не був анi статечним селянином, анi статечним
робiтником, анi статечним iнтелiгентом. Мав чорнi, волохатi брови й весь
час дозирав з-пiд них витрiшкуватими очима, позирав вороже, понуро
пiдозрiло. Щось було в ньому вiд шакала. Зата ний, жадiбний, смиренний
назовнi, але пломенiючий зсередини, - пломенiючий якоюсь вiчною жадобою.
Сперш i Андрiй думав, що в ньому горить якийсь внутрiшнiй великий, може,
навiть святий вогонь, але скоро змiнив свою думку. Цей чолов'яга найбiльше
сварився при розподiлi пiдлоги й робив це якось понуро, жовчно, бурчучи
щось собi пiд нiс. Але не цим вiн показав себе вповнi. Iншим. Вiн вразив
Андрiя сво ю поведiнкою пiд час першо© ж роздачi обiду (першо©, яку тут
побачив Андрiй). З усiх витягнутих голiв, коли черпаковий ганяв нещасну
картоплину по бачку, найвище задертою була голова Iщука. Вiн дивився
гарячковитi, жадiбним, несамовитим доглядом на черпак, як зачарований,
ворушив кадиком, смикав щелепою за кожним рухом черпака. Очi його були до
того черпака буквально прикутi. Вiн повертав голову услiд за тягненим
бачком, i здавалося, що та толова прип'ята до бачка невидимою мотузкою. На
обличчi йому була написана цiла поема бездонно© жадоби, заздростi, злоби,
розпачу скупця, надi© й безнадi©, благання, прокльону. Вiн пильнував за
картоплиною, чекаючи, поки бачок пiдсунеться до нього. Вiдчувши на собi
Андрi©в погляд, вiн повернув голову й якось, не глядячи, ощерився,
беззвучно, як хижий вовк, - ощерився нi до кого, не вгадавши, хто це на
нього дивиться, i знову шарпнувся лицем до бачка, злякавшись, чи не
прогавив. А тим часом над ним на вбитiй у стiну паличцi-прикольцi висiли
на мотузочку цiла купа нез'©дених пайок, його пайок, вони припадали пилом
i цвiли, сохли, репались, пропадали. Коли бачок пiдсунувся до нього, Iщук
заплямкав швидко-швидко, щелепа йому дрiбненько затремтiла, i так само
затремтiли руки, пiдставляючи миску, а очi дивилися в бачок i здавалося,
що вони ось-ось випадуть в той бачок i закрутяться в нiм пiд черпаком, як
двi картоплини. Картоплина не припала йому, i вiн так несамовито
затiпався, що не мiг вимовити слова. Бачок помандрував далi, а Iщук тримав
мяску, розхлюпуючи "борщ", i все дивився, завмерши й витягнувши шию, - що
станеться з картоплиною. I раптом пiдняв iстеричний крик. Вiн кричав щось
нечленоподiльне, бризкаючи слиною, й лише виразно чути було окремi слова:
"картоплина", "сволоч", "ракалiя", "контрреволюцiя". Роздатчик вернувся й
хотiв ударити Iщука черпаком по головi, але замiсть того скривився
презирливо, впiймав картоплину в черпак, набравши заразом i бурди повно, й
вилив те все Iщуковi на колiна, бо миска була зайнята. Вся камера на те
зiтхнула з полегкiстю й засмiялась, втiшена. Прокляту картоплину впiймано
нарештi й генiально придiлено. Iщук не звернув нi на що уваги, замовк i
тремтячими руками ялозив картоплину по колiнах, збираючи й капусту.
Капусту вiн запихав у рот, а на картоплину подивився молитовно й поклав ©©
нагору, до пайок.
Вiн виказав усi симптоми людини, що пережила жахливий голод. Але вiн не
пережив нiякого голоду, на волi жив добре, а тепер зовсiм недавно прийшов
до тюрми, в камерi ж користався тими самими "привiлеями", що й всi. Вiн
просто був феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З-за картоплини вiн
пiдiймав у камерi революцi©, а потiм викидав тi картоплини в парашу, бо
вони кисли, лежачим на пайках хлiба, псувались.
Пiсля цього випадку Андрiй не мiг дивитися на Iщука без омерзiння. На
якого чорта такi люди живуть на свiтi. I це блюзнiрство саджати таку
людину до тюрми, де все-таки сидять люди - люди! - що не втрачають
людсько© подоби й людських почуттiв навiть в тяжкiй трагедi©, навiть в
такiм вертепi. Та вiн не один. Хiба це не Узуньян ч. 2, отой вiрменський
"аристократ" з золотими зубами? Це категорiя людей.
Сидiв цей Iщук по обвинуваченню, цiлком вiдповiдному до його вдачi.
Його нiбито посадили за фразу:
"Як був Миколка-дурачок, була булочка п'ятачок!" Та за висловлену
сентенцiю, що, мовляв, "Хоч би вже був або цар, або руський гетьман!"
Випадок з картоплиною - це не був випадок, це повторювалося щодня до
цього й пiсля цього. При кожнiм роздаваннi обiду. Тiльки картоплина до
Iщука не потрапляла бiльше так просто. На ту картоплину, як i на тi
"горбушки", була встановлена черга. Картоплина була строго пiдпорядкована
дiючому тут принциповi "соцiально© справедливостi", незважаючи на Iщуковi
революцi©.
Другим яскравим персонажем, але вже iншим, був штурман з крейсера
"Червона Укра©на", прозваний в камерi "Кровавая пiща". Рiч в тiм, що в
камерi (як i в багатьох в'язницях взагалi) любили спiвати славнозвiсну
арештантську пiсню на слова Пушкiна, яка починалася з строфи:
"Сижу за решеткой темницы сьiрой,
Ко мне прилетает орел молодой,
Мой грустный товарищ махает крьiлом -
К р о в а в у ю п и щ у клюет под окном..."

I от, коли одного дня до камери вкинули штурмана, побитого, в синцях i
кровопiдпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м'яса, його
в'язнi прозвали - "К р о в а в а я п i щ а". Зробили, так би мовити, з
нього живу iлюстрацiю до Пушкiнсько© пiснi. Лише це був шматок м'яса що
його клював не вiльнолюбний орел, а цирковий крук. Те прозвисько так i
лишилося за штурманом.
Цей штурман з крейсера "Червона Укра©на" - це був теж символ,
уособлення яскраве й кричуще, хоч i понуре та мовчазне з поведiнки. Був це
прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вiтрами, з витатуйованим
орлом, так, як i в покiйного Васильченка, лише в нього був орел не на руцi
а на грудях.
Штурман з першого ж дня запав Андрi вi в око тим, що сидiв, i
присмалював собi руку цигаркою, i навiть не морщився. А коли Андрiй гукнув
до нього: "Галло! Що ви робите, друже?" - спокiйно й дiловито вiдповiв:
"Загартовуюсь". Андрiй думав спершу, що це якийсь божевiльний манiяк, але
вiн був зовсiм нормальною людиною. Мовчазний, зосереджений в собi i -
симпатичний. З крутим чолом i розумними очима. Тiльки неговiркий, зовсiм
неговiркий. Микола трохи пiднiс кiнчик заслони над та мницею цi © людини i
водночас поiнформував про його титул "Кровавая пiща", й Андрiй мимоволi
пройнявся до нього величезною пошаною. В цi © людини дуже тяжка справа -
вiн сидить по обвинуваченню в приналежностi до протирежимно© бойово©
органiзацi© в вiйськовому флотi й навiть чи не в керiвництвi ним. Глядячи
на нього, можна думати, що це правда. I це iмпонувало. Сидить вже два
роки, але без результатiв. Перенiс тяжкi тортури й лише недавно вкинений
сюди. Вiн не розколовся й навiть не думав про те. Жде нового туру ходiння
по муках. Вiн мовчить, але коли говорить, то не в силi приховати понурого,
безкомпромiсного, непримиренного презирства до всього, що пiдпира ця
тюрма. Вiн ма блакитнi розумнi очi, що свiтяться сильною волею й воднораз
фiлософською якоюсь журбою та вибачливiстю до всiх сво©х спiвкамерникiв.
Вiн не встря нi в якi камернi конфлiкти, нi в якi спiрки. Вiн на все
дивиться згори, задивлений десь далi, анiж ця камера, може, в сонячну
морську блакить, може, в пережитi шторми й бурi, може, в очi кохано©. Це
людина з великою душею. Коли йому наступають в тiснотi на ноги, вiн ©х
спокiйно прийма ; коли хтось дивиться жадiбно на його пайку, яка вида ться
бiльшою, вiн ©© спокiйно, без жодного слова мiня , беручи собi гiршу.
Вiн нагаду лева, посадженого в клiтку, по якому топчуться малi