Страница:
ад'ютант маршала Дубового скiнчив життя самогубством. Вiн знайшов пiд час
походу до лазнi великого iржавого цвяха й сховав у кишенi. Прийшовши ж до
камери, вiн скинув сорочку, пильно приклав цвяха до грудей i сильним
ударом руки увiгнав його в серце". Скiнчив порахунки з усiм одразу... А в
нижнiй камерi хтось перерiзав собi артерi© склом i зiйшов кров'ю. Коли
вранцi всi встали на перевiрку, один не встав, вiн лежав мертвий у калюжi
кровi. Знову в iншiй камерi хтось повiсився вночi на гратах перед
самiсiнькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадкiв було досить,
i кожен боявся дiйти до такого стану, коли лиша ться тiльки розбити череп
об мур або перетяти артерi©. В камерi ч. I2 зняли одного з петлi - це був
iнженер з групи начальника харкiвського залiзничного вузла Малiя,
обвинувачено© в шкiдництвi й терорi i надзвичайно катовано© в застiнках
ДТО (Дорожно-Транспортного Отд ла) знаменитим начальником того ДТО
Курпасом. Вони всi чекали смертi, i в чеканнi тi © смертi iнженер залiз
пiд стiл, припасував якось мотузку й вирiшив утекти вiд Курпаса i його
смертi в свою смерть - задушитись лежачи. Але, на щастя, вiн занадто
сильно дригав ногами, його почули пiдстольнi мешканцi - представники
камерного пролетарiату, а найперше Гриша-студент, спецiалiст вiд малювання
свастик на вчительських черевиках, i iнженера витягли з петлi й з-пiд
столу, як тяжкого злочинця. Пiсля того iнженер вже двiчi був "сiрниковим
королем", а Гришу зробив сво©м джурою, вiддаючи йому половину "лавочки", -
користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале.
Взагалi в камерi було прийнято, як неписаний, але обов'язковий закон,
що арештантська етика мусить дозволити все - грати, спiвати, лаятись i
навiть битись. Лиш не дозволено божеволiти чи забивати iржавi цвяхи в
груди.
I люди по змозi дотримувалися цього правила. Лиш один вегетарiанець
Дахно поволi умирав, не бажаючи здатись i осоромити свою "вегетарiанську
нацiональнiсть". VII
Iсну чи не iсну над слiдчими та над тюремниками, над ©хнiм свавiллям
якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя i як
воно виглядить?
Цiкавиться хтось долею цих усiх приречених "людiшек", зданих на милiсть
хлопчакiв, у жовських унiформах, чи не цiкавиться в цiлiм СССР? Адже ж
всi слiдчi намагаються все пiдганяти пiд якийсь кодекс, старанно
оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу людськi
"злочини", i дуже умлiвають над тим, щоб все було "по закону", щоб ©хнi
справи були "бездоганними" й прийнятними для "пролетарського правосуддя",
рахуючись нiби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя
виглядить? Це цiкавило людей, бо вони в нього вiрили й за нього хапалися,
бувши певнi, що воно колись нарештi втрутиться i що, коли воно втрутиться,
- все прийме зовсiм iнший хiд, безглуздiсть справ буде вияснена, й всi
опустять мури в'язниць. Iнакше не може бути. Коли б тiльки воно
втрутилось! Адже ж тяжко буде слiдчим умотивувати достатньо, чому вони
тримають таку масу людей, заховавши ©© вiд свiту. Адже ж навiть
неозбро ним оком видно все безглуздя 99 вiдсоткiв "справ" цих усiх
"ворогiв народу". Бiльшiсть в'язнiв думали, що слiдчi й тюремники просто
обходять те правосуддя, те око закону, не допускаючи його обманом
заглянути за цi мури. I тому тут пану свавiлля новiтньо©, темно© й
злочинно© опричнини. Але ж десь закон, правосуддя! Досить йому прийти
б, i все це розсиплеться. Цiкаво, як воно виглядить?!
I ось воно, те правосуддя, прийшло до камери. Прийшло з вiзитом. Це
сталося несподiвано й без нiякого попередження та спецiальних приготувань,
як то бува в цiй кра©нi при рiзних iнспекцiйних оглядах та контролях,
коли все спецiально причiсу ться, ми ться, приготовля ться до "парадних"
оглядин. Просто - вiдчинилися дверi i в них почало товпитись якесь
начальство, iронiчно посмiхаючись. Начальник тюрми - альбiнос - крикнув
сво верескливе - "Заключонни , садiтесь!", а тодi хтось iнший промовив:
- Прокурор по надзору! Увага! Хто ма якi скарги та заяви?
Це було сказано тим тоном, як то говорять чемно, але iз зловiсним
притиском - "Ану, ану, лиш спробуй хто!"
В дверях з'явився "прокурор по надзору!" Це була худенька, блiда
жiночка з досить переляканим i безмежно розгубленим виглядом. Вона стала i
намагалась опанувати сво© нерви, що вже напевно не витримували видовища,
баченого не в цiй першiй камерi i розрахованого зовсiм не на жiночi нерви.
Глянула боязко на силу-силенну людей i пiд ©хнiм хоробливим поглядом
знiтилась. Жмакала в руках хусточку.
- "Хто ма якi заяви?" - прожебонiло "правосуддя" тремтячим голосом
несмiливо.
Пiднявся лiс рук. Того лiсу "правосуддя" зовсiм злякалось i глянуло
безпомiчно на якогось грубого начальника в унiформi армi© "залiзного
наркома". Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, цi "вороги народу"
можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А втiм, питай.
Правосуддя побiгло очима по лiсовi рук, не знаючи, як бути, а з маси
раптом окрилених надi ю людей вже вилiтали хаотичнi запитання, далi -
бiльше; запитання злiтали з рiзних кiнцiв, збиваючи одне одне: люди,
втративши всяку обережнiсть ("Прокурор же!!"), ставили несподiвано зухвалi
й одвертi, одчайдушнi запити:
- Мене не викликають два роки! Чому?!
- А чи дозволено мордувати й бити?!!
- Я пролетар вiд дiда-прадiда, а мене катовано!!
- Чому не можна писати заяв?!
- Ви прокурор! Скажiть - чи в "Конституцi©" написано про iнквiзицiю?
- Чому не дають побачень з дiтками?!!
- Я не винен нi в чому, але мене нiхто не хоче слухати...
Це було якесь божевiлля, люди пустились берега й у нестямi раптом
осмiлiли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну
трагедiю. Люди навiть не чекали вiдповiдей, вони просто хотiли, щоб ©х
чули, щоб прокурор знав, що робиться, хотiли висловитись, хотiли
поiнформувати "пролетарське правосуддя". Але, на диво, всi тi одчайдушнi
викрики не робили анiякiсiнького вражiння на групу бiля дверей. Лише
"прокурор" побiлiла, як крейда, й благальними очима з мукою дивилася на
начальника в унiформi, немов просячи: -- "Та припинiть це нарештi!"
Начальник зупинився i мовчав. Ворушив щелепою пiд зливою викликiв. Злива
враз припинился, вщухла, лiс рук опустився, й люди так, наче ©м вилито
цистерну холодно© води на голови, замовкли. Знiтились. Запал так само
нагло, як прийшов, минув геть. Всi зрозумiли, що прокурор тут зовсiм нi до
чого, що це марiонетка. Коли лiс рук опустився, начальник пожував щелепою
й спитав в одного з найближчих в'язнiв понуро:
- Ви, зда ться, пiдiймали руку?
- Нi, нi...Я...Я...
- Що ви хотiли? Ви ма те заяву?
- Нi, нi, я не маю... Я тiльки хотiв, щоб дозволили "лавочку"... -
пролепетав нещасний.
- Ви кричали, що вас били, - наставився начальник на бiдолаху
виряченими очима.
- Та що ви! Нi, нi...
- Вас били?
- Нi, нi! Мене не били!
- А вас? - запитав начальник презирливо наступного.
- Нi, нi!
- А вас?
- Нi...
- А вас?
- Нi...
- I вас?
- Нi...
- Ну, от бачите! - повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор
опустила очi й з мукою чекала кiнця цього проклятого вiзиту. Була та жiнка
до того нещасна й стурбована (власною долею, може!), що Андрi вi було
жалко на не© дивитися. Навiщо вони ©© водять, цю нещасну жiнку?! I кому
потрiбна ця комедiя?!
Устiйнивши, що в камерi нiкого не бито, а тi крики - то була лише
провокацiйна "обструкцiя", органiзована ворогами народу "пiд шумок",
начальник презирливо процiдив до всi © камери:
- Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви
й здавати наглядачам або черговому корпусу, а той передасть ©х за
призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозумiли? Що х о
ч е т е!
Потому вся група пiшла геть. Зачиняючи за нею дверi, наглядач мовчки
вишкiрився до камери.
Милiсть була велика, але з усього було ясно, що всi тi заяви далi не
пiдуть, як до рук цього начальника й йому подiбних та до рук слiдчих, що
будуть ©х студiювати й прикладати до "дiла". А якщо тi заяви потраплять
навiть до рук цього "прокурора по надзору", то й що з того?
Обговорюючи все це скептично, в камерi пригадали, скiльки прокурорiв
сидiло й сидить у тюрмi, а надто згадали того прокурора Брона.
Однi © ночi вкинуто до камери Карла Маркса...
В чадних обiймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищi,
переплутавшись руками й ногами; душi ©хнi десь повтiкали в сонячне марення
або жаске маячiння, жили iншим життям, покинувши тiла напризволяще, щоб от
лежали купами й сходили терпким смородом поту й немито© шкiри. Люди
роздво©лися - на посинiлi, напiвмертвi тiла, що валялися в камерi, й на
живi душi, що десь вимандрували геть в iнший свiт, i, здавалося, що нiщо
не в силi ©х з того iншого свiту повернути назад, аж поки не прийде
ранiшня перевiрка з отим "Маня, на пов рку становiсь!" Нiч дiходила
середини. Аж раптом бiля дверей хтось зойкнув безтямно, а далi зайшовся
божевiльним хихотiнням. Люди зринали зi сну, витрiщали очманiло очi й
хвиля хихотiння помалу розросталася. Те хихотiння поширювалось, як зараза,
виростаючи в психоз - в психоз спiльно© дико© вiзi©. Нащо вже Андрiй мав
мiцнi нерви, але вiдчув, що вiн пiдда ться загальному психозу й не в силi
йому протистояти, не в силi вiдпекатись галюцинацi©, що зринула для цiло©
камери й стояла перед безлiччю очманiлих очей, нагло переключених вiд
окремих сонних вiзiй до вiзi© загально©...
В дверях стояв К а р л М а р к с. Вiдчуття його реальностi було просто
приголомшуюче. I в той же час вiй був нiби привид, нiби клубок сивого диму
чи пари, нiби туманнiсть в погано протертих з поволоки сну очах. Люди
хапливо терли очi, але вiзiя не зникала. Вiдсахнувшись спиною в замкненi
дверi, розпiстерши руки, як крила, бiлий-бiлий, мовби посланець неба,
стояв бог, патрон цi © землi - Карл Маркс. Бiла буйна шевелюра i борода
клубочилися, розкуйовдженi вiтрами пiд час чаклунсько©, зтогосвiтньо©
подорожi. Бiла одежа... Вiн був у самих кальсонах i натiльнiй сорочцi.
- Карррл Маррркс... - вiдiтхнув хтось безтямно, i той вiддих пiшов по
всiй камерi, з уст в уста.
- Кар-рл Маррркс...
Карл Маркс вiдслонився вiд дверей i ступнув пару крокiв повiльно, як
сомнамбула, i став, розпiстерши руки.
- Боже! - промокав Кард Маркс. - Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь
бiдолаха, вiдчувши себе за межею реального, в царствi божевiлля, дико й
тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, i
тодi галюцинацiя розвiялась. Галюцинацiя розвiялась, але Карл Маркс стояв.
Вiн був у кальсонах i нижнiй сорочцi, i це, власне, привело людей до
пам'ятi. Якщо це й Карл Маркс, то зовсiм не привид, а нормальна,
приголомшена в такiй же мiрi, як i вся камера, жива людина. Люди протирали
очi вже спокiйно, зiтхали й, сiдаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися
на гостя нормальним зором, дивились насмiшкувато.
- Де це я?! - повторив гiсть у кальсонах.
- На курортi, -сказав хтось понуро.
- На Сабуровiй дачi, - додав iнший ще понурiше.
- Iдiть сюди, професоре, - сказав Гепнер, упiзнавши гостя нарештi. - Це
професор Н-ського Марксо-ленiнського iнституту, колега... - пояснив Гепнер
для цiло© камери тихо.
По камерi прокотився смiх полегшення i воднораз у©дливо© iронi©. А
хтось навiть пожалкував, що ще не справжнiй Карл Маркс, оформивши той свiй
жаль у вiдповiдну реплiку. А хтось висловив сумнiв уже в правдивостi слiв
Гепнера. А хтось iронiчно (а може, й справдi!) вигукнув з тоскною
експресi ю:
- Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!!
- Рятуй нас... - вiддало луною в другiй камерi. I тяжко було збагнути,
чи це вияв убiйчого шибеничного гумору, чи слова, адресованi до
справжнього Карла Маркса - патрона цi © кра©ни, а значить, i патрона цi ©
тюрми, як апофеозу Велико© революцi© що вибуяла на Марксовiм генi©.
Як би там не було, але цей епiзод i поява цього "Карла Маркса" стала
причиною пiзнiших великих дискусiй i словесних герцiв в камерi ч. 12 мiж
ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послiдовником, що
iдеально правив за Марксiв дублiкат, i штурманом та iншими. В його особi
прийшла в камеру Марксова доктрина на перевiрку, посаджена в тюрму, тим
ствердивши, за словами штурмана, що "Процес дiйшов цiлком свого
дiалектичного заперечення".
Тим часом на запрошення Гепнера "Карл Маркс" вагався якусь хвилину,
вхопився руками за голову в безмежнiм розпачi:
- Боже, боже!..
- Та це не Карл Маркс, це пiп! - кинув хтось глузливо. А другий:
- О! Карл Маркс, з ате©ста став вiруючим! Ха-а...
- Ти хто? - спитав Карл Маркс усторч того, що смiявся.
- Металiст.
- А ти?
- Комунiст.
- А ти?
- Пролетарський композитор.
- А ти?..
I вiдбувся цiкавий парад. "Карл Маркс" гарячкове питав, тикаючи пальцем
i намагаючись щось для себе вияснити, а йому напiвжартома, напiвсерйозно
вiдповiдали, як генераловi. По камерi йшов вiтер запитань i вiдповiдей.
Результат був надзвичайний. Виявилось у вислiдi переклички, що в камерi
сидить все пролетарiат, його верхiвка, його iнтелiгенцiя. Переставши
питати, "Маркс" звiсив голову на груди й тяжко зiтхнув. Був вiн
надзвичайно подiбний до К. Маркса, цей професор, а найбiльше тi ©
подiбностi додавала типова його професорська поведiнка - поведiнка
розсiяно©, на©вно© людини, що нiчого не зна , що в свiтi робиться поза
його кабiнетом, i, зiткнувшись з реальним свiтом, найменшi дрiбницi
вiдкрива , як Колумб Америку. Вiдкривши таким чином камеру ч. 12, як
обiталище пролетарiату й ветеранiв революцi©, Карл Маркс постояв i, не
знаючи, що ж сказати тут, розвiв якось смiшно руками:
- А мене от витягли з постелi...
Вiн, зда ться, хотiв виправдатися, що в такiм добранiм товариствi
опинився без штанiв.
- Нiчого, то ще пiвбiди, - потiшив його хтось. - Бiда попереду.
- Лягайте спати! - прошипiв наглядач у дверях, вiдчинивши ©х нечутно.
Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сiв.
Камера вклалась спати.
По кiлькох днях гарячих дискусiй iз штурманом й iншими К. Маркса
забрали на допит i привезли назад побитого. Потiм на очах цiло© камери
обстригли йому розкiшну шевелюру й бороду, й професор Марксо-ленiнського
iнституту з "Карла Маркса" став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим
дiдком, подiбним до Ман вича. З нього зроблено страшного ворога народу, й
вiн з першого ж допиту геть все пiдтвердив i в усьому "признався",
"розколовся" й, сидячи в камерi ч. 12, зiтхав днi i ночi. Нi, цей витвiр
Марксово© доктрини зовсiм не по його зубах i не по його нервах.
Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова.
Аж тепер камера взнала Сашкове прiзвище.
- Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пiшов, категорично заявивши про це
черговому в найдинамiчнiших висловах.
Тодi прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь
пломенiючи, - i почалася баталiя. Чоботи, черевики, миски, що стояли з
недо©деною "баландою", торби, глечики - все пiшло в рух. Сашко вiдбивався
несамовито й кричав:
- Мерзавцi! Насаджали людей невинних в камеру ось i мучите. Не пiдходь,
бо вб'ю. Сволота!! Гади!! Троцькiстiв видумали!.. - i запускав мисками, що
пiдверталися пiд руку, мечучи ©х, як диски, й розбиваючи об протилежну
стiну. Миски летiли зi свистом, ударяючись об стiну, засипали лежачих
череп'ям.
Але мисок не вистачило. Чобiт i черевикiв теж. Сашка обложили тiсно й,
ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко кусався,
дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало i все кричав
про невинних людей, кричав такi речi, що й за одну соту ©х нормальну
дорослу людину, першого-лiпшого з цi © камери, було би тут же задушено, а
потiм ще й додатково розстрiляно, та ©х i не посмiв би кричати нiхто. Але
Сашко горланив так, що й на третьому подвiр'© за тюрмою напевно було чути.
- Перевиховався гад! - шипiв котрийсь з тюремникiв. Всю цю сцену
спостерiгала камера, спостерiгала понуро, деякi зловтiшне, але... що
камера могла тут вдiяти. Проте могло статися так, що люди раптом пiддалися
б божевiльному безтямному психозу, i тодi б було натворено чимало
"рикошету". Це вiдчували тюремники й з усi © сили намагалися пошвидше
видертися з камери й виволокти Сашка.
В дверях Сашко, несений на руках, так само, як i мiсяць тому, упирався
в дверi ногами й руками, обриваючи собi нiгтi на пальцях, i шаленiв вiд
гнiву й розпачу.
Нарештi Сашко притих, обм'як, бачачи, що не дасть ради, й крiзь сльози
крикнув у камеру:
- Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я ©м, гадам!..
Дверi грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли
десь i недоговорену фразу.
Отак о... На одного полiтичного стало бiльше. На справжнього
полiтичного, що ма п'ятнадцятилiтню щиру душу й саме тому не визна
компромiсiв. VIII
Цi © ночi Андрi вi нiчого не снилося. Бо вiн не спав. Вiн втратив
здiбнiсть спати вiд того часу, як йому приснився той химерний сон, та
пiсля того останнього побачення зi слiдчим, коли вiн угледiв жахливий
документ з iм'ям Катерини. Кожно© ночi, коли вщухав гамiр i камера
засинала, вiн отак лежав пластом, i дивився в стелю, i все думав, думав.
Аж голова йому пухла вiд тих понурих, а часом божевiльних дум. Вiн
викохував свiй жорстокий план, знову й знову перевiряючи себе й сво
сумлiння, i з кожним разом все бiльше стверджував сво моральне право саме
так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А головне - вiн все бiльше
доходив висновку, що це було необхiднiстю. Так треба. В iм'я себе, в iм'я
братiв, в iм'я матерi, в iм'я товаришiв i друзiв - так треба. Iнакше тим
мукам не буде кiнця, а в справу буде вплутано безлiч дорогих йому людей.
Зiтхав, геть все скреслював i починав наново. I знову доходив до того
самого. Стомившись нарештi, засмучена його душа, шукаючи забуття,
мандрувала по степах i гаях його рiдно© землi. Потiм все те щезало, i
приходила знов його мука, його понура, гiрка дума. Вiд тi © думи йому
вигоряло серце i дерев'янiв розум. Вiн вiдчував, як з нього щеза замрiяна
людина, а приходить хтось черствий i жорстокий... Добре. Так треба.
Так i цi © ночi.
Вранцi йому було сумно, нiби вiдчував розставання з цими ось сво©ми
товаришами, з якими зжився i з якими здружився в цiм пеклi - iз штурманом,
з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче вiдчуття.
Пiсля прогулянки, на якiй вiн побачив багато снiгу (була зима. Лютий
мiсяць вже) i на якiй вони бачили якусь жiночу постать у вiкнi далекого
корпусу лiкарнi, що махала до них рукою з-за грат, Андрiй повернувся до
камери ще смутнiший. В тiм смутку вiн заходився вишивати портрет штурмана
на рушнику, подарованому Гепнером. Вiн хотiв до того подарунка докласти й
свiй - вишити йому пам'ятку, хай береже. Профiль нашкiцував професор
академi© мистецтв, i по тому контуровi Андрiй вишивав нитками з розпущено©
шкарпетки. Вiн вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений i
загострений сiрник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже
подiбний. Вiн його вишивав до обiду й пiсля обiду, як замрiяна дiвчина. А
коли портрет був уже майже закiнчений, до камери увiрвались начальник
тюрми, начальник караулу й два оперативники. Пiсля шаленого викрику
альбiноса "Заключонни ! Садiтесь!" вони кинулися прожогом до Андрiя.
Андрiй встиг сховати рушник i вткнути голку в щiлину пiдлоги, висмикнувши
геть нитку. Одначе альбiнос побачив кiнчик рушника, й висмикнув його, й
розчепiрив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана,
зачудованi, а тодi карнач звернувся до Андрiя:
- Це ви малювали?
-Гм... Т-так...
- Олiвець!
- Будь ласка, - Андрiй гiодав кiлька обсмалених сiрникiв, теж
приготованих на цей випадок, i навiть показав, як тi сiрники гарно пишуть.
- Гм... Гм... I вишивали теж ви?
- Так.
- Голку!
Андрiй подав сiрник з заправленою ниткою.
- Я сказав голку! - визвiрився карнач.
- Оце й голка.
- Ви цим вишивали??!
- Так.
- Кого ви дурите! Хiба цим можна вишивати!?! Андрiй показав, як можна
вишивати сiрником. Начальство посопiло, покрутило рушник в руках i,
спитавши, чий рушник, вернуло його штурмановi. Пiсля того карнач вп'явся
очима в Андрiя:
- Добре. А тепер покажiть, де ваш ножик. Чи, може, у вас i ножик з
сiрника?
Андрiй здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далi iронiчно
знизав плечима
- Ножик!! -повторив карнач. Андрiй пильно подивився йому в обличчя й
насмiшкувато запитав:
- Звiдкiля це ви взяли?
Карнач насупився:
- Так ви, значить, "не ма те", ага... Ну добре. - А тодi звернувся до
всi © камери:
- Хто ма ножика, прошу здати негайно! Iнакше буде тяжко покарана цiла
камера. В камерi нiж, i за укривання його всi понесуть тяжку кару!
Понятно?
Тиша. Тодi карнач енергiйно ступив до сумiжно© камери i там ще грiзнiше
повторив сво запитання, а не дiставши вiдповiдi, в загальному замiшаннi
ступнув до мiсця, де ранiш лежав Андрiй зi штурманом. Там тепер був Iщук.
- Хто ма ножик? - спитав карнач у Iщука.Ви?
- Нi, нi... Я нi... То не я...
- А хто?
- То отой... як його...
- Котрий? Покажiть.
Iщук швиденько схопився й, вивiвши карнача в першу камеру, показав на
Андрiя пальцем.
- Ну от, - сказав карнач, звертаючись до Андрiя. - А тепер кажiть, де
вiн, ваш нiж. Чи ви "не зна те"?
- Так, я не знаю, - промовив серйозно Андрiй. - Очевидно, той, хто зна
"хто", скаже й "де".
Iщук сказав i де. Вiн швиденько побiг до свого мiсця, подлубався в
пiдлозi й, витягши зi щiлини одточену залiзячку, подав ©© карначевi.
Начальство стовпилося бiля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало
головами й заходилося з обурення й дива, так, нiби вони знайшли не якусь
мiзерну залiзячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути
тюрму й всю сов тську систему.
- Це ваш ножик? - спитав карнач Андрiя.
- Мiй.
- Добре. Зберiться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цiй камерi
сидiти.
Андрiй зiбрався "з речами", взяв свою незмiнну й дину торбиночку,
зроблену з майки, потис товаришам руки й пiшов. До камери весело помахав
рукою - "Пока, пока..." Камера його проводжала пiдбадьорливими посмiшками,
поглядами спiвчуття, тихенькими помахами рук, зiтханнями - "От. Двадцять
дiб карцеру!"
Але Андрiя не вкинуто до карцеру. Його звели вниз i впхнули в iншу
камеру. Це була т. зв. "Штрафна камера" ч. 3.
Вогка цементова пiдлога, пiвморок, тмяна електрична лампка в стелi,
брак будь-яких вiкон i повнiсiнько пiвголих людей в лахмiттi - це перше,
що кинулося в очi. Постоявши бiля дверей, Андрiй, не чекаючи запрошення,
почав розташовуватись бiля парашi, як вдома. Це його законне мiсце.
Пiдлога, як звичайно, була мокра й на не© не можна було сiсти, але то
нiчого. Сiв навпочiпки i, так розташувавшись, почав розглядатись.
Вражiння, - що вiн опустився з верхiв людського суспiльства в
самiсiнькi його низи. Який контраст! В 12-й камерi - переважно
високоосвiчена iнтелiгентна публiка, а тi, що й не мали високо© освiти -
вiрмени, перси та греки - були все-таки людьми поважними, статечними. А
тут - основна маса, це кримiнальний елемент, злодi©-рецидивiсти,
урки-професiонали. Це чути було з мови, з поведiнки, з несамовито©
блатняцько© матюкнi. Вони лежали й сидiли попiд стiнами на купах
"барахла", грали з азартом в карти на речi, на пайки хлiба, на "баланду"
(завтрашню, пiслязавтрашню й на тиждень наперед!), несамовито сварились,
розсипаючись iстерикою, i здавалось, що ось-ось почнеться бiйка.
Посерединi сидiло на пiдлозi (на речах) два ряди неблатняцько© публiки,
вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу. Вони сидiли нерухомо,
похнюпившись, сидiли щiльною лавою i були нiби острiв на розбурханому
морi, роздiляючи те море навпiл. Море вирувало.
Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, i на саму камеру, що
була темним, вогким льохом, Андрiй розумiв, для чого його сюди вкинуто, й
iронiзував з того. Це давня й добре йому вiдома метода слiдчих ще ГПУ, а
тепер i НКВД, знущання над непокiрними - вкидання полiтичного в'язня до
камери "соцiальне близьких", тобто до кримiнальних, що всi ю душою
ненавидiли iнтелiгенцiю, полiтичних в'язнiв, вбачаючи в них не тiльки
ворогiв сов тсько© влади, а й сво©х власних, через яких, мовляв, ©м так
погано живеться на бiлому свiтi. Вони так навченi. Дике явище, але реальне
- в арештантському свiтi все стояло догори ногами. Цей свiт, як i кожен,
був подiлений надво - на упривiлейованих, тобто на верхи, i на
упослiджених, тобто низи. Тiльки тут верхами були кримiнальнi злочинцi й
душогуби, соцiальнi покидьки, трактованi владою, як "соцiальне близькi",
лиш "трiшечки зiпсованi", низами ж була вся решта - вченi, професори,
iнженери, взагалi все, що iнтелектуально розвинене, здiбне мислити, здiбне
до творчостi й полiтично© акцi©, злочин яких в тiм i полягав, що вони
ставилися до iснуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в думках,
до його удосконалення або змiни. Цi "низи" були слiпо ненавидженi
"верхами", й цим останнiм дано право безкарно над першими верховодити,
знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись ©хнiм майном i навiть
життям. Щоб створити для полiтичного нестерпнi умови в i так тяжких
тюремних або концтаборових умовах, його кидали до кримiнальних, до
арештантсько© "аристократi©". Андрiй вже колись проходив цю школу i тепер
ждав, що з того буде. Ждав брутально© агресi© ворохобно© орди проти себе.
Але, на диво, нiяко© агресi© не було. Лише один з тi © братi© - вiн же
староста камери - пiдiйшов до Андрiя й попросив закурити, пильно його
оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солiдне вражiння, вiн
поблукав очима по Андрi вих бiцепсах, по голих грудях i по всiй його
дебелiй фiгурi й, не дочекавшись "закурити", бо в Андрiя не було тютюну,
запропонував свiй кисет. А як Андрiй спокiйно скрутив цигарку i повернув
кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро:
- Звiдки сам?
- З Колими, брат.
- Та-ак? Троцькiст? Андрiй зiтхнув:
- Бери вище.
- А хто?
Андрiй помовчав, пустив хмару диму й зiтхнувши, цiлком довiрочно
поiнформував по-дружньому:
- Терорист.
Це мало цiлком передбаченi наслiдки.
Отаман, при мно вражений, оглянув Андрi ву фiгуру ще раз пильно й,
переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, i , нiчого бiльше не
сказав. Повернувся до сво©х. I там бовкнув:
походу до лазнi великого iржавого цвяха й сховав у кишенi. Прийшовши ж до
камери, вiн скинув сорочку, пильно приклав цвяха до грудей i сильним
ударом руки увiгнав його в серце". Скiнчив порахунки з усiм одразу... А в
нижнiй камерi хтось перерiзав собi артерi© склом i зiйшов кров'ю. Коли
вранцi всi встали на перевiрку, один не встав, вiн лежав мертвий у калюжi
кровi. Знову в iншiй камерi хтось повiсився вночi на гратах перед
самiсiнькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадкiв було досить,
i кожен боявся дiйти до такого стану, коли лиша ться тiльки розбити череп
об мур або перетяти артерi©. В камерi ч. I2 зняли одного з петлi - це був
iнженер з групи начальника харкiвського залiзничного вузла Малiя,
обвинувачено© в шкiдництвi й терорi i надзвичайно катовано© в застiнках
ДТО (Дорожно-Транспортного Отд ла) знаменитим начальником того ДТО
Курпасом. Вони всi чекали смертi, i в чеканнi тi © смертi iнженер залiз
пiд стiл, припасував якось мотузку й вирiшив утекти вiд Курпаса i його
смертi в свою смерть - задушитись лежачи. Але, на щастя, вiн занадто
сильно дригав ногами, його почули пiдстольнi мешканцi - представники
камерного пролетарiату, а найперше Гриша-студент, спецiалiст вiд малювання
свастик на вчительських черевиках, i iнженера витягли з петлi й з-пiд
столу, як тяжкого злочинця. Пiсля того iнженер вже двiчi був "сiрниковим
королем", а Гришу зробив сво©м джурою, вiддаючи йому половину "лавочки", -
користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале.
Взагалi в камерi було прийнято, як неписаний, але обов'язковий закон,
що арештантська етика мусить дозволити все - грати, спiвати, лаятись i
навiть битись. Лиш не дозволено божеволiти чи забивати iржавi цвяхи в
груди.
I люди по змозi дотримувалися цього правила. Лиш один вегетарiанець
Дахно поволi умирав, не бажаючи здатись i осоромити свою "вегетарiанську
нацiональнiсть". VII
Iсну чи не iсну над слiдчими та над тюремниками, над ©хнiм свавiллям
якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя i як
воно виглядить?
Цiкавиться хтось долею цих усiх приречених "людiшек", зданих на милiсть
хлопчакiв, у жовських унiформах, чи не цiкавиться в цiлiм СССР? Адже ж
всi слiдчi намагаються все пiдганяти пiд якийсь кодекс, старанно
оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу людськi
"злочини", i дуже умлiвають над тим, щоб все було "по закону", щоб ©хнi
справи були "бездоганними" й прийнятними для "пролетарського правосуддя",
рахуючись нiби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя
виглядить? Це цiкавило людей, бо вони в нього вiрили й за нього хапалися,
бувши певнi, що воно колись нарештi втрутиться i що, коли воно втрутиться,
- все прийме зовсiм iнший хiд, безглуздiсть справ буде вияснена, й всi
опустять мури в'язниць. Iнакше не може бути. Коли б тiльки воно
втрутилось! Адже ж тяжко буде слiдчим умотивувати достатньо, чому вони
тримають таку масу людей, заховавши ©© вiд свiту. Адже ж навiть
неозбро ним оком видно все безглуздя 99 вiдсоткiв "справ" цих усiх
"ворогiв народу". Бiльшiсть в'язнiв думали, що слiдчi й тюремники просто
обходять те правосуддя, те око закону, не допускаючи його обманом
заглянути за цi мури. I тому тут пану свавiлля новiтньо©, темно© й
злочинно© опричнини. Але ж десь закон, правосуддя! Досить йому прийти
б, i все це розсиплеться. Цiкаво, як воно виглядить?!
I ось воно, те правосуддя, прийшло до камери. Прийшло з вiзитом. Це
сталося несподiвано й без нiякого попередження та спецiальних приготувань,
як то бува в цiй кра©нi при рiзних iнспекцiйних оглядах та контролях,
коли все спецiально причiсу ться, ми ться, приготовля ться до "парадних"
оглядин. Просто - вiдчинилися дверi i в них почало товпитись якесь
начальство, iронiчно посмiхаючись. Начальник тюрми - альбiнос - крикнув
сво верескливе - "Заключонни , садiтесь!", а тодi хтось iнший промовив:
- Прокурор по надзору! Увага! Хто ма якi скарги та заяви?
Це було сказано тим тоном, як то говорять чемно, але iз зловiсним
притиском - "Ану, ану, лиш спробуй хто!"
В дверях з'явився "прокурор по надзору!" Це була худенька, блiда
жiночка з досить переляканим i безмежно розгубленим виглядом. Вона стала i
намагалась опанувати сво© нерви, що вже напевно не витримували видовища,
баченого не в цiй першiй камерi i розрахованого зовсiм не на жiночi нерви.
Глянула боязко на силу-силенну людей i пiд ©хнiм хоробливим поглядом
знiтилась. Жмакала в руках хусточку.
- "Хто ма якi заяви?" - прожебонiло "правосуддя" тремтячим голосом
несмiливо.
Пiднявся лiс рук. Того лiсу "правосуддя" зовсiм злякалось i глянуло
безпомiчно на якогось грубого начальника в унiформi армi© "залiзного
наркома". Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, цi "вороги народу"
можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А втiм, питай.
Правосуддя побiгло очима по лiсовi рук, не знаючи, як бути, а з маси
раптом окрилених надi ю людей вже вилiтали хаотичнi запитання, далi -
бiльше; запитання злiтали з рiзних кiнцiв, збиваючи одне одне: люди,
втративши всяку обережнiсть ("Прокурор же!!"), ставили несподiвано зухвалi
й одвертi, одчайдушнi запити:
- Мене не викликають два роки! Чому?!
- А чи дозволено мордувати й бити?!!
- Я пролетар вiд дiда-прадiда, а мене катовано!!
- Чому не можна писати заяв?!
- Ви прокурор! Скажiть - чи в "Конституцi©" написано про iнквiзицiю?
- Чому не дають побачень з дiтками?!!
- Я не винен нi в чому, але мене нiхто не хоче слухати...
Це було якесь божевiлля, люди пустились берега й у нестямi раптом
осмiлiли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну
трагедiю. Люди навiть не чекали вiдповiдей, вони просто хотiли, щоб ©х
чули, щоб прокурор знав, що робиться, хотiли висловитись, хотiли
поiнформувати "пролетарське правосуддя". Але, на диво, всi тi одчайдушнi
викрики не робили анiякiсiнького вражiння на групу бiля дверей. Лише
"прокурор" побiлiла, як крейда, й благальними очима з мукою дивилася на
начальника в унiформi, немов просячи: -- "Та припинiть це нарештi!"
Начальник зупинився i мовчав. Ворушив щелепою пiд зливою викликiв. Злива
враз припинился, вщухла, лiс рук опустився, й люди так, наче ©м вилито
цистерну холодно© води на голови, замовкли. Знiтились. Запал так само
нагло, як прийшов, минув геть. Всi зрозумiли, що прокурор тут зовсiм нi до
чого, що це марiонетка. Коли лiс рук опустився, начальник пожував щелепою
й спитав в одного з найближчих в'язнiв понуро:
- Ви, зда ться, пiдiймали руку?
- Нi, нi...Я...Я...
- Що ви хотiли? Ви ма те заяву?
- Нi, нi, я не маю... Я тiльки хотiв, щоб дозволили "лавочку"... -
пролепетав нещасний.
- Ви кричали, що вас били, - наставився начальник на бiдолаху
виряченими очима.
- Та що ви! Нi, нi...
- Вас били?
- Нi, нi! Мене не били!
- А вас? - запитав начальник презирливо наступного.
- Нi, нi!
- А вас?
- Нi...
- А вас?
- Нi...
- I вас?
- Нi...
- Ну, от бачите! - повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор
опустила очi й з мукою чекала кiнця цього проклятого вiзиту. Була та жiнка
до того нещасна й стурбована (власною долею, може!), що Андрi вi було
жалко на не© дивитися. Навiщо вони ©© водять, цю нещасну жiнку?! I кому
потрiбна ця комедiя?!
Устiйнивши, що в камерi нiкого не бито, а тi крики - то була лише
провокацiйна "обструкцiя", органiзована ворогами народу "пiд шумок",
начальник презирливо процiдив до всi © камери:
- Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви
й здавати наглядачам або черговому корпусу, а той передасть ©х за
призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозумiли? Що х о
ч е т е!
Потому вся група пiшла геть. Зачиняючи за нею дверi, наглядач мовчки
вишкiрився до камери.
Милiсть була велика, але з усього було ясно, що всi тi заяви далi не
пiдуть, як до рук цього начальника й йому подiбних та до рук слiдчих, що
будуть ©х студiювати й прикладати до "дiла". А якщо тi заяви потраплять
навiть до рук цього "прокурора по надзору", то й що з того?
Обговорюючи все це скептично, в камерi пригадали, скiльки прокурорiв
сидiло й сидить у тюрмi, а надто згадали того прокурора Брона.
Однi © ночi вкинуто до камери Карла Маркса...
В чадних обiймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищi,
переплутавшись руками й ногами; душi ©хнi десь повтiкали в сонячне марення
або жаске маячiння, жили iншим життям, покинувши тiла напризволяще, щоб от
лежали купами й сходили терпким смородом поту й немито© шкiри. Люди
роздво©лися - на посинiлi, напiвмертвi тiла, що валялися в камерi, й на
живi душi, що десь вимандрували геть в iнший свiт, i, здавалося, що нiщо
не в силi ©х з того iншого свiту повернути назад, аж поки не прийде
ранiшня перевiрка з отим "Маня, на пов рку становiсь!" Нiч дiходила
середини. Аж раптом бiля дверей хтось зойкнув безтямно, а далi зайшовся
божевiльним хихотiнням. Люди зринали зi сну, витрiщали очманiло очi й
хвиля хихотiння помалу розросталася. Те хихотiння поширювалось, як зараза,
виростаючи в психоз - в психоз спiльно© дико© вiзi©. Нащо вже Андрiй мав
мiцнi нерви, але вiдчув, що вiн пiдда ться загальному психозу й не в силi
йому протистояти, не в силi вiдпекатись галюцинацi©, що зринула для цiло©
камери й стояла перед безлiччю очманiлих очей, нагло переключених вiд
окремих сонних вiзiй до вiзi© загально©...
В дверях стояв К а р л М а р к с. Вiдчуття його реальностi було просто
приголомшуюче. I в той же час вiй був нiби привид, нiби клубок сивого диму
чи пари, нiби туманнiсть в погано протертих з поволоки сну очах. Люди
хапливо терли очi, але вiзiя не зникала. Вiдсахнувшись спиною в замкненi
дверi, розпiстерши руки, як крила, бiлий-бiлий, мовби посланець неба,
стояв бог, патрон цi © землi - Карл Маркс. Бiла буйна шевелюра i борода
клубочилися, розкуйовдженi вiтрами пiд час чаклунсько©, зтогосвiтньо©
подорожi. Бiла одежа... Вiн був у самих кальсонах i натiльнiй сорочцi.
- Карррл Маррркс... - вiдiтхнув хтось безтямно, i той вiддих пiшов по
всiй камерi, з уст в уста.
- Кар-рл Маррркс...
Карл Маркс вiдслонився вiд дверей i ступнув пару крокiв повiльно, як
сомнамбула, i став, розпiстерши руки.
- Боже! - промокав Кард Маркс. - Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь
бiдолаха, вiдчувши себе за межею реального, в царствi божевiлля, дико й
тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, i
тодi галюцинацiя розвiялась. Галюцинацiя розвiялась, але Карл Маркс стояв.
Вiн був у кальсонах i нижнiй сорочцi, i це, власне, привело людей до
пам'ятi. Якщо це й Карл Маркс, то зовсiм не привид, а нормальна,
приголомшена в такiй же мiрi, як i вся камера, жива людина. Люди протирали
очi вже спокiйно, зiтхали й, сiдаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися
на гостя нормальним зором, дивились насмiшкувато.
- Де це я?! - повторив гiсть у кальсонах.
- На курортi, -сказав хтось понуро.
- На Сабуровiй дачi, - додав iнший ще понурiше.
- Iдiть сюди, професоре, - сказав Гепнер, упiзнавши гостя нарештi. - Це
професор Н-ського Марксо-ленiнського iнституту, колега... - пояснив Гепнер
для цiло© камери тихо.
По камерi прокотився смiх полегшення i воднораз у©дливо© iронi©. А
хтось навiть пожалкував, що ще не справжнiй Карл Маркс, оформивши той свiй
жаль у вiдповiдну реплiку. А хтось висловив сумнiв уже в правдивостi слiв
Гепнера. А хтось iронiчно (а може, й справдi!) вигукнув з тоскною
експресi ю:
- Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!!
- Рятуй нас... - вiддало луною в другiй камерi. I тяжко було збагнути,
чи це вияв убiйчого шибеничного гумору, чи слова, адресованi до
справжнього Карла Маркса - патрона цi © кра©ни, а значить, i патрона цi ©
тюрми, як апофеозу Велико© революцi© що вибуяла на Марксовiм генi©.
Як би там не було, але цей епiзод i поява цього "Карла Маркса" стала
причиною пiзнiших великих дискусiй i словесних герцiв в камерi ч. 12 мiж
ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послiдовником, що
iдеально правив за Марксiв дублiкат, i штурманом та iншими. В його особi
прийшла в камеру Марксова доктрина на перевiрку, посаджена в тюрму, тим
ствердивши, за словами штурмана, що "Процес дiйшов цiлком свого
дiалектичного заперечення".
Тим часом на запрошення Гепнера "Карл Маркс" вагався якусь хвилину,
вхопився руками за голову в безмежнiм розпачi:
- Боже, боже!..
- Та це не Карл Маркс, це пiп! - кинув хтось глузливо. А другий:
- О! Карл Маркс, з ате©ста став вiруючим! Ха-а...
- Ти хто? - спитав Карл Маркс усторч того, що смiявся.
- Металiст.
- А ти?
- Комунiст.
- А ти?
- Пролетарський композитор.
- А ти?..
I вiдбувся цiкавий парад. "Карл Маркс" гарячкове питав, тикаючи пальцем
i намагаючись щось для себе вияснити, а йому напiвжартома, напiвсерйозно
вiдповiдали, як генераловi. По камерi йшов вiтер запитань i вiдповiдей.
Результат був надзвичайний. Виявилось у вислiдi переклички, що в камерi
сидить все пролетарiат, його верхiвка, його iнтелiгенцiя. Переставши
питати, "Маркс" звiсив голову на груди й тяжко зiтхнув. Був вiн
надзвичайно подiбний до К. Маркса, цей професор, а найбiльше тi ©
подiбностi додавала типова його професорська поведiнка - поведiнка
розсiяно©, на©вно© людини, що нiчого не зна , що в свiтi робиться поза
його кабiнетом, i, зiткнувшись з реальним свiтом, найменшi дрiбницi
вiдкрива , як Колумб Америку. Вiдкривши таким чином камеру ч. 12, як
обiталище пролетарiату й ветеранiв революцi©, Карл Маркс постояв i, не
знаючи, що ж сказати тут, розвiв якось смiшно руками:
- А мене от витягли з постелi...
Вiн, зда ться, хотiв виправдатися, що в такiм добранiм товариствi
опинився без штанiв.
- Нiчого, то ще пiвбiди, - потiшив його хтось. - Бiда попереду.
- Лягайте спати! - прошипiв наглядач у дверях, вiдчинивши ©х нечутно.
Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сiв.
Камера вклалась спати.
По кiлькох днях гарячих дискусiй iз штурманом й iншими К. Маркса
забрали на допит i привезли назад побитого. Потiм на очах цiло© камери
обстригли йому розкiшну шевелюру й бороду, й професор Марксо-ленiнського
iнституту з "Карла Маркса" став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим
дiдком, подiбним до Ман вича. З нього зроблено страшного ворога народу, й
вiн з першого ж допиту геть все пiдтвердив i в усьому "признався",
"розколовся" й, сидячи в камерi ч. 12, зiтхав днi i ночi. Нi, цей витвiр
Марксово© доктрини зовсiм не по його зубах i не по його нервах.
Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова.
Аж тепер камера взнала Сашкове прiзвище.
- Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пiшов, категорично заявивши про це
черговому в найдинамiчнiших висловах.
Тодi прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь
пломенiючи, - i почалася баталiя. Чоботи, черевики, миски, що стояли з
недо©деною "баландою", торби, глечики - все пiшло в рух. Сашко вiдбивався
несамовито й кричав:
- Мерзавцi! Насаджали людей невинних в камеру ось i мучите. Не пiдходь,
бо вб'ю. Сволота!! Гади!! Троцькiстiв видумали!.. - i запускав мисками, що
пiдверталися пiд руку, мечучи ©х, як диски, й розбиваючи об протилежну
стiну. Миски летiли зi свистом, ударяючись об стiну, засипали лежачих
череп'ям.
Але мисок не вистачило. Чобiт i черевикiв теж. Сашка обложили тiсно й,
ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко кусався,
дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало i все кричав
про невинних людей, кричав такi речi, що й за одну соту ©х нормальну
дорослу людину, першого-лiпшого з цi © камери, було би тут же задушено, а
потiм ще й додатково розстрiляно, та ©х i не посмiв би кричати нiхто. Але
Сашко горланив так, що й на третьому подвiр'© за тюрмою напевно було чути.
- Перевиховався гад! - шипiв котрийсь з тюремникiв. Всю цю сцену
спостерiгала камера, спостерiгала понуро, деякi зловтiшне, але... що
камера могла тут вдiяти. Проте могло статися так, що люди раптом пiддалися
б божевiльному безтямному психозу, i тодi б було натворено чимало
"рикошету". Це вiдчували тюремники й з усi © сили намагалися пошвидше
видертися з камери й виволокти Сашка.
В дверях Сашко, несений на руках, так само, як i мiсяць тому, упирався
в дверi ногами й руками, обриваючи собi нiгтi на пальцях, i шаленiв вiд
гнiву й розпачу.
Нарештi Сашко притих, обм'як, бачачи, що не дасть ради, й крiзь сльози
крикнув у камеру:
- Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я ©м, гадам!..
Дверi грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли
десь i недоговорену фразу.
Отак о... На одного полiтичного стало бiльше. На справжнього
полiтичного, що ма п'ятнадцятилiтню щиру душу й саме тому не визна
компромiсiв. VIII
Цi © ночi Андрi вi нiчого не снилося. Бо вiн не спав. Вiн втратив
здiбнiсть спати вiд того часу, як йому приснився той химерний сон, та
пiсля того останнього побачення зi слiдчим, коли вiн угледiв жахливий
документ з iм'ям Катерини. Кожно© ночi, коли вщухав гамiр i камера
засинала, вiн отак лежав пластом, i дивився в стелю, i все думав, думав.
Аж голова йому пухла вiд тих понурих, а часом божевiльних дум. Вiн
викохував свiй жорстокий план, знову й знову перевiряючи себе й сво
сумлiння, i з кожним разом все бiльше стверджував сво моральне право саме
так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А головне - вiн все бiльше
доходив висновку, що це було необхiднiстю. Так треба. В iм'я себе, в iм'я
братiв, в iм'я матерi, в iм'я товаришiв i друзiв - так треба. Iнакше тим
мукам не буде кiнця, а в справу буде вплутано безлiч дорогих йому людей.
Зiтхав, геть все скреслював i починав наново. I знову доходив до того
самого. Стомившись нарештi, засмучена його душа, шукаючи забуття,
мандрувала по степах i гаях його рiдно© землi. Потiм все те щезало, i
приходила знов його мука, його понура, гiрка дума. Вiд тi © думи йому
вигоряло серце i дерев'янiв розум. Вiн вiдчував, як з нього щеза замрiяна
людина, а приходить хтось черствий i жорстокий... Добре. Так треба.
Так i цi © ночi.
Вранцi йому було сумно, нiби вiдчував розставання з цими ось сво©ми
товаришами, з якими зжився i з якими здружився в цiм пеклi - iз штурманом,
з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче вiдчуття.
Пiсля прогулянки, на якiй вiн побачив багато снiгу (була зима. Лютий
мiсяць вже) i на якiй вони бачили якусь жiночу постать у вiкнi далекого
корпусу лiкарнi, що махала до них рукою з-за грат, Андрiй повернувся до
камери ще смутнiший. В тiм смутку вiн заходився вишивати портрет штурмана
на рушнику, подарованому Гепнером. Вiн хотiв до того подарунка докласти й
свiй - вишити йому пам'ятку, хай береже. Профiль нашкiцував професор
академi© мистецтв, i по тому контуровi Андрiй вишивав нитками з розпущено©
шкарпетки. Вiн вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений i
загострений сiрник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже
подiбний. Вiн його вишивав до обiду й пiсля обiду, як замрiяна дiвчина. А
коли портрет був уже майже закiнчений, до камери увiрвались начальник
тюрми, начальник караулу й два оперативники. Пiсля шаленого викрику
альбiноса "Заключонни ! Садiтесь!" вони кинулися прожогом до Андрiя.
Андрiй встиг сховати рушник i вткнути голку в щiлину пiдлоги, висмикнувши
геть нитку. Одначе альбiнос побачив кiнчик рушника, й висмикнув його, й
розчепiрив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана,
зачудованi, а тодi карнач звернувся до Андрiя:
- Це ви малювали?
-Гм... Т-так...
- Олiвець!
- Будь ласка, - Андрiй гiодав кiлька обсмалених сiрникiв, теж
приготованих на цей випадок, i навiть показав, як тi сiрники гарно пишуть.
- Гм... Гм... I вишивали теж ви?
- Так.
- Голку!
Андрiй подав сiрник з заправленою ниткою.
- Я сказав голку! - визвiрився карнач.
- Оце й голка.
- Ви цим вишивали??!
- Так.
- Кого ви дурите! Хiба цим можна вишивати!?! Андрiй показав, як можна
вишивати сiрником. Начальство посопiло, покрутило рушник в руках i,
спитавши, чий рушник, вернуло його штурмановi. Пiсля того карнач вп'явся
очима в Андрiя:
- Добре. А тепер покажiть, де ваш ножик. Чи, може, у вас i ножик з
сiрника?
Андрiй здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далi iронiчно
знизав плечима
- Ножик!! -повторив карнач. Андрiй пильно подивився йому в обличчя й
насмiшкувато запитав:
- Звiдкiля це ви взяли?
Карнач насупився:
- Так ви, значить, "не ма те", ага... Ну добре. - А тодi звернувся до
всi © камери:
- Хто ма ножика, прошу здати негайно! Iнакше буде тяжко покарана цiла
камера. В камерi нiж, i за укривання його всi понесуть тяжку кару!
Понятно?
Тиша. Тодi карнач енергiйно ступив до сумiжно© камери i там ще грiзнiше
повторив сво запитання, а не дiставши вiдповiдi, в загальному замiшаннi
ступнув до мiсця, де ранiш лежав Андрiй зi штурманом. Там тепер був Iщук.
- Хто ма ножик? - спитав карнач у Iщука.Ви?
- Нi, нi... Я нi... То не я...
- А хто?
- То отой... як його...
- Котрий? Покажiть.
Iщук швиденько схопився й, вивiвши карнача в першу камеру, показав на
Андрiя пальцем.
- Ну от, - сказав карнач, звертаючись до Андрiя. - А тепер кажiть, де
вiн, ваш нiж. Чи ви "не зна те"?
- Так, я не знаю, - промовив серйозно Андрiй. - Очевидно, той, хто зна
"хто", скаже й "де".
Iщук сказав i де. Вiн швиденько побiг до свого мiсця, подлубався в
пiдлозi й, витягши зi щiлини одточену залiзячку, подав ©© карначевi.
Начальство стовпилося бiля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало
головами й заходилося з обурення й дива, так, нiби вони знайшли не якусь
мiзерну залiзячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути
тюрму й всю сов тську систему.
- Це ваш ножик? - спитав карнач Андрiя.
- Мiй.
- Добре. Зберiться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цiй камерi
сидiти.
Андрiй зiбрався "з речами", взяв свою незмiнну й дину торбиночку,
зроблену з майки, потис товаришам руки й пiшов. До камери весело помахав
рукою - "Пока, пока..." Камера його проводжала пiдбадьорливими посмiшками,
поглядами спiвчуття, тихенькими помахами рук, зiтханнями - "От. Двадцять
дiб карцеру!"
Але Андрiя не вкинуто до карцеру. Його звели вниз i впхнули в iншу
камеру. Це була т. зв. "Штрафна камера" ч. 3.
Вогка цементова пiдлога, пiвморок, тмяна електрична лампка в стелi,
брак будь-яких вiкон i повнiсiнько пiвголих людей в лахмiттi - це перше,
що кинулося в очi. Постоявши бiля дверей, Андрiй, не чекаючи запрошення,
почав розташовуватись бiля парашi, як вдома. Це його законне мiсце.
Пiдлога, як звичайно, була мокра й на не© не можна було сiсти, але то
нiчого. Сiв навпочiпки i, так розташувавшись, почав розглядатись.
Вражiння, - що вiн опустився з верхiв людського суспiльства в
самiсiнькi його низи. Який контраст! В 12-й камерi - переважно
високоосвiчена iнтелiгентна публiка, а тi, що й не мали високо© освiти -
вiрмени, перси та греки - були все-таки людьми поважними, статечними. А
тут - основна маса, це кримiнальний елемент, злодi©-рецидивiсти,
урки-професiонали. Це чути було з мови, з поведiнки, з несамовито©
блатняцько© матюкнi. Вони лежали й сидiли попiд стiнами на купах
"барахла", грали з азартом в карти на речi, на пайки хлiба, на "баланду"
(завтрашню, пiслязавтрашню й на тиждень наперед!), несамовито сварились,
розсипаючись iстерикою, i здавалось, що ось-ось почнеться бiйка.
Посерединi сидiло на пiдлозi (на речах) два ряди неблатняцько© публiки,
вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу. Вони сидiли нерухомо,
похнюпившись, сидiли щiльною лавою i були нiби острiв на розбурханому
морi, роздiляючи те море навпiл. Море вирувало.
Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, i на саму камеру, що
була темним, вогким льохом, Андрiй розумiв, для чого його сюди вкинуто, й
iронiзував з того. Це давня й добре йому вiдома метода слiдчих ще ГПУ, а
тепер i НКВД, знущання над непокiрними - вкидання полiтичного в'язня до
камери "соцiальне близьких", тобто до кримiнальних, що всi ю душою
ненавидiли iнтелiгенцiю, полiтичних в'язнiв, вбачаючи в них не тiльки
ворогiв сов тсько© влади, а й сво©х власних, через яких, мовляв, ©м так
погано живеться на бiлому свiтi. Вони так навченi. Дике явище, але реальне
- в арештантському свiтi все стояло догори ногами. Цей свiт, як i кожен,
був подiлений надво - на упривiлейованих, тобто на верхи, i на
упослiджених, тобто низи. Тiльки тут верхами були кримiнальнi злочинцi й
душогуби, соцiальнi покидьки, трактованi владою, як "соцiальне близькi",
лиш "трiшечки зiпсованi", низами ж була вся решта - вченi, професори,
iнженери, взагалi все, що iнтелектуально розвинене, здiбне мислити, здiбне
до творчостi й полiтично© акцi©, злочин яких в тiм i полягав, що вони
ставилися до iснуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в думках,
до його удосконалення або змiни. Цi "низи" були слiпо ненавидженi
"верхами", й цим останнiм дано право безкарно над першими верховодити,
знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись ©хнiм майном i навiть
життям. Щоб створити для полiтичного нестерпнi умови в i так тяжких
тюремних або концтаборових умовах, його кидали до кримiнальних, до
арештантсько© "аристократi©". Андрiй вже колись проходив цю школу i тепер
ждав, що з того буде. Ждав брутально© агресi© ворохобно© орди проти себе.
Але, на диво, нiяко© агресi© не було. Лише один з тi © братi© - вiн же
староста камери - пiдiйшов до Андрiя й попросив закурити, пильно його
оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солiдне вражiння, вiн
поблукав очима по Андрi вих бiцепсах, по голих грудях i по всiй його
дебелiй фiгурi й, не дочекавшись "закурити", бо в Андрiя не було тютюну,
запропонував свiй кисет. А як Андрiй спокiйно скрутив цигарку i повернув
кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро:
- Звiдки сам?
- З Колими, брат.
- Та-ак? Троцькiст? Андрiй зiтхнув:
- Бери вище.
- А хто?
Андрiй помовчав, пустив хмару диму й зiтхнувши, цiлком довiрочно
поiнформував по-дружньому:
- Терорист.
Це мало цiлком передбаченi наслiдки.
Отаман, при мно вражений, оглянув Андрi ву фiгуру ще раз пильно й,
переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, i , нiчого бiльше не
сказав. Повернувся до сво©х. I там бовкнув: