Страница:
вiрять у силу зерна, пiднiмають його не тiльки турботою душi, а й розумом
науки. Незабаром мають i агронома прислати їм. Аби ж вiн був схожий па
Максима Дiденка - отого вчителя й невтомного практика, котрий мрiє вивести
таку пшеницю, що не боятиметься нi морозу, нi вилягання, нi хвороб.
Давно вiн, Данило, не бачив нi Максима Петровича, нi Терентiя
Iвановича, нi його верби, повз яку нiколи спокiйно не пройдеш. Пiсля жшiв
неодмiнно поїде до пих.
На Оксанинiй хатi його ходу почув лелич, витягнувся i клацнув своїми
кастаньєтами. Це найчутливiший i дуже товариський лелич у присiлку, вiн
дружить з Оксаниними дiтьми й пастушками, навiть iнодi заглядає у їхнi
торбинки: а що там смачного?
- Лелеко, лелеко, до осенi далеко? - завжди радiсно питають його
хлопчаки.
Лелич поважно дибне на своїх дибах i закиває дзьобом: мовляв, недалеко.
Вже виходячи з тiней i свiтла присiлка, Данило несподiвано почув:
- Добрий вечiр, Данилку!
Вiн оглянувся. Налiгши обома руками на ворота, йому приязно посмiхалася
Олена Гримич, яка все тепер ворожить бiля соняшв никiв.
- Доброго здоров'я, Олено Петрiвно, - Данило пiдiйшов до ворiт, над
якими кронами зiйшлися черешнi. З подвiр'я рiзко вiяло матiолою - оцим
непримiтним зiллям, що має в собi чи то вдовину, чи передосiнню
сумовитiсть. - Чом не вiдпочиваєте?
- Та чекаю i Яринку, i хлопцiв, i свого придибайла з лугу, -
посмiхнулася Олена Петрiвна, i навiть у жартiвливому "придибайло" бринiла
любов. - Уже й вечеря перестояла, а їх нема: Яринка, видно, на драмгурток
побiгла, хлопцi - на гульки або до коней, а старий десь останню скирту
вивершує. Вони ж у нього такi гарнi виходять, - i зiтхнула. - Боюсь я за
свою Ярпнку, ох як боюсь.
- I чого? - здпвувапся Даiiпло. - Воца ж у вас гарна, як весна, а
завзята, наче вiхола.
- Отож i потерпаю за ту вiхолу, щоб не дуже захурделилось у її головi.
Це ж коли було в нас iз Києва кiно, заставили її грати. I кого б ти думав?
Сiльську шинкарку. Пiдмалювали її, зробили брови по чверть аршина,
причепили отакеннi вiї i зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист iз
кiно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло їм шинкарки.
То як на по матерi дивитись? А ти ж чого не спиш?
- Така година - переджнивна.
- Що то молодi лiта. I менi колись не спалося з ними, а ще як назвав
мене мiй дурисвiт найкращою, то зовсiм задурманив голову. Бувало, мати так
уже зирить, та все одно одкрадешся i до самого досвiту туманiєш зi своїм
туманом. - Жiнка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пiшли
молодi лiта чи звiдки мав прийти чоловiк. I все в її постатi, що
притулилась до ворiт, в її устах, що тримали посмiх, в її свiжiй сорочцi з
барвiнком на грудях вiяло тiєю жiночою принадою, без якої поменшав би й
цей свiт i душевнiсть у пьому.
Вiд броду загупали, заклекотiли копита: хтось сторчголов мчав
присiлком, здiймаючи над ним хмару куряви.
- Посторонись, Данилку! Це мої оглашеннi летять. - Тiтка Олена швидко
метнулась од ворiт пiд захист черешнi, а на вулицi з'явилося двое
вершникiв. Ось вони повернули коней, i тi - один за одним - птицями
перелетiли ворота, пробiгли подвiр'ям та й повернули до дверей оселi.
- Навiженi! - крикнула на дiтей тiтка Олена. - Хату розвалите!
"Навiженi" весело засмiялись, скочили на землю, пiдбiгли до матерi,
один поцiлував її в одну щоку, другий в другу.
- Ось ми, осьдечки ось, - i знову засмiялись.
- Бач, як пiддобрюються, - зирнула жiнка на Данила.
- О, Данило Максимович! - водночас виструнчились статурнi веселогубi
близнюки i, вiтаючись, трiпнули вогнистими чубами. - А ми й не побачили
вас.
- Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмiнно їм треба то через
рiчку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо iз старим, а
вони скрадуться - i один кiпь всовує голову в одне вiкно, а другий - в
друге.
Близнюки гигикнули:
- Хiба ви мали збитки вiд цього?
- Тiльки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
- Ще й гигикають! - I звернулась до Данила: - Все їм то червоне
козацтво, то партизанська тачанка сняться. Iдiть уже вечеряти.
- То ми зараз! - i, пклиппсшпсь Дашiлу, близнюки помоли до хати.
- Як ви їх вiдрiзняєте одного вiд другого? - дивується Данило. - Я нiяк
не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
- Я то вiдрiзняю, а от Лаврiн iнодi помиляється. До чого вже вони один
в одного вдались i вродою, i вдачею. - Кiнь пiдiйшов до жiнки, поторгав її
плече губами. - Бач, який довiрливий. Це той, що молоко пролив. А що вже
очi розумнi, то нiби в людини. О, вiйсько йде, короговки мають! - Тiтка
Олена i руками, i всiм тiлом потягнулась до вулицi, голос її поглибшав, а
пiд вiями стрепенулась i загадковiсть, i жiноча зверхнiсть чи
переможнiсть. От i розберися, що воно й до чого.
Посеред вулицi з'являється журавлиста постать з верховими вилами й
граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справдi, чимсь нагадало Даниловi
короговку.
- Чого це ти, чоловiче, так забарився? - вдавано бурмоситься жiнка.
- Хотiв, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, - весело
каже дядько Лаврiп, па топкому засмаглому виду вiн має вислi перчини
вусiв, що за пiвверсти чадять скаженющим тютюном; як тiльки його терпить
жiнка? - Драстуйте, Даниле Максимовичу.
- Я його Данилком зову, а ти...
- Вам, жiнкам, бiльше дано волi до нашого брата, - насмiшкувато
вiдповiдає чоловiк, скидає з плеча своє знаряддя i ставить по той бiк
ворiт. - Дiти вже, бачу, дома?
- Примчали на хвилину. Як оглашеннi. Гарнi ж стоги стогував?
- Славнi. От i минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сiно цього
року пахуче, немов приворотне зiлля, дихай - не надихаєшся. Людям перепаде
щось? - повертає високочолий вид до голови.
- Людям буде отава.
- Уся? - не повiрив найкращий скиртоправ.
- Вважайте, вся, окрiм Круглика.
Лаврiн посмiхнувся, i на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
- А що па це скаже товариш Ступач? Вiн усе боїться, щоб хлiбороб не
розжився на хлiб, на ложку молока чи копiйку. От хто в пана старався б
економом.
- Аби тiльки це, - зiтхнула Олена Петрiвна й вiдповiла на нiмотний
погляд чоловiка: - Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон
кровi, i, зрештою, сама стає вороном.
- Оце влiпила характеристику! - здивувався i посмутнiв дядько Лаврiн.
Посмутнiв i Данило, бо ж, справдi, Ступач нетерпляче очiкував i його
помилок, та й без них клював, наче кiбець. Щось i в поставi його е вiд
хижого птаха.
- Не будемо проти ночi згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, - цур
йому, - нарештi озвалася Олена Петрiвна. - Краще ходiмо до хати,
повечеряємо.
- I жiнка може путнє слово сказати. Що в тебе є?
- Свiжа картопелька з соминою i красноголовцями. Данило здивувався:
- Так рано красноголовцi наросли?
- Пiсля дощу. I де? Не в осичнячку, а в грабинi. Такi краснюкиї А сома
цiєї ночi Лаврiн спiймав на цiлого рака. Чоловiк мiй нюхом чує, де є риба.
А от мисливець з нього нiкудишнiй. Чи порох тепер не той?
- Почни своє, - Лаврiн вибачливо пустив посмiшку в золотi вуса.
- I почну, i докажу, - не вгаває жiнка: так їй хочеться докинути
впшпливе слiвце. - Якось спересердя i кинула йому: хоч би ти одного зайця
убив. А мiй iдол i вiдповiдає: "Так я одного сплячого вуханя до смертi
налякав, не пострiлом, а голосом".
- Гарно спав собi зайчик, - знову посмiхнувся Лаврiн.
- То й ходiмо до хати.
- Спасибi, Олено Петрiвно. Я вже вечеряв на вiтряку.
- Од сомини й красноголовцiв грiх вiдмовлятись, - став наполягати
дядько Лаврiв.
А коли Данило почав однiкуватись, тiтка Олена слинила мужа:
- I не проси, чоловiче. Хiба вже не видно, що Данилка хтось отак
виглядає з ночi, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврiв зневажливо
махнув рукою:
- У жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо з одних виглядань,
стрiчань та любощiв. Це ж i моя: соняшники доглядає, а все в романи про
любов зирить. Iнодi, чекаючи мене, навiть при мiсяцi гортав їх.
Лукавiсть обметала уста Олени Петрiвни:
- Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зваєш, хто її забув: чи
люди, чи письменники.
- Уже й до письменникiв добралася! - засмiявся чоловiк, вiдчинив
хвiртку й плечем у плече з жiнкою пiшов просторим подвiр'ям, що тримало
сплески татарського броду i вдовине сум'яття матiоли. От хто за всi роки
не покосував одвн на одного навiть поглядом.
З присiлка Данило виходить у поля, якi завтра мають упасти людям до
нiг, i знову житнiй смуток заповзав в душу. Напевне, все життя вiн буде
мати i радiсть хлiбiв, i житнiй смуток, що перейшов до нього, може, вiд
пращурiв-полян. Чи забобоннiсть, чи обмеженiсть це? Нi, не забобоннiсть,
не обмеженiсть, а святiсть до того доброго зiлля, до того зерна, що дає
людям снагу i життя.
Вже медово погустiшало мiсячно марево, у видолинку завчено озвався
деркач, i тиша-тиша над свiтом, що навiть чути, як житнiй колос розмовляє
з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмiнь. Благословенна ця тиша
дозрiвання землi, дозрiвання надiй хлiбороба. А йому ж так хотiлося
недаремно прижити iюмiж людьми для людей; впiзнавши, що таке добро, вiн
хотiв його творити, не жалiючи себе. Є шматок хлiба, кухоль молока,
сяка-така одсжипа - i з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути
та не зобидити даремно людини. I все-таки телепень Ступач. Якось у
пересварцi насiвся на нього:
- Ти менi, хлопче, без молодечих фантазiй i рiзного романтизму. То в
громадянську вiйну був час романтики, коли полками й дивiзiями командували
двадцятилiтнi завзятцi, а тепер настав час реалiзму, вiн за фантазiї
обламує крила.
Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось -
приборкає. Цей мiзерiєю здрiбнить i своє, i чиєсь життя, поки не
ттогорбатiє та не перейде на пенсiю. Тьху, знов усяка погань лiзе в
голову.
Неждано на вузенькому путiвцю, де сходились жита з пшеницями, Данило
побачив постать дiвчини чи жiнки. В мiсячнiй повенi вона йшла вiд нього,
ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно
пiшла, погойдуючи .тонкий стан i коси, що встелили плечi.
Хто б це мiг бути? Польова царiвна, яку стрiв колись Чiпка навеснi? Та
минув час польових царiвен. Ось знову зупинилась, перебирає руками
житечко. I не лячно самiй уночi? Пiшла тихцем. А щось принадне, звабливе е
в тому, як вона несе в мiсячну повiнь гонкий стан i коси; зародили ж вони
в неї, зародили.
Данило прискорив ходу, його кроки почула невiдома, сторожко обернулась,
зупинилася, торкаючись станом колоскiв. Справжнiсiнька тобi польова
царiвна з м'яким сяйвом у косах, з настороженiстю в мiжбрiв'ї i в очах,
над якими тремтять довгi вiї i наколихують на обличчя тiнявiсть. Такi самi
вiї мала i його матiр. Та ми якось не помiчаємо цього, коли нашi матерi ще
не покинули нас.
- Добрий вечiр, дiвчино. Ти не заблудилась у наших полях?
- Нi, - коротко вiдповiла й ще трохи подалась до колоскiв, прикриваючи
їх косами.
- Звiдки ж ти?
- Здалеку, - пильно-пильно дивиться на нього, i гасить вiями вогке
мiсячне сяйво.
- I це вiдповiдь, - насмiшкувато кивнув головою. - Що ж ти робиш отут
поночi?
- Дивлюся на вашi зошп.
- Це вже цiкаво. I що ж ти помiтила?
- Дуже гарнi у вас пивiї, а луги вже гiршi: i кротовипа є, i кiнський
щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник - не знаю, як ви його
звете.
Данило здивувався:
- Ти навiть луги оглядала?
- Еге.
- Для чого ж тобi цi оглядини?
Дiвчина помовчала, потiм довiрливо поглянула на Данила:
- Прикидала собi, чи залишитися тут, чи їхати далi. А ви хто будете?
- Я?.. Учитель.
- Оце добре, - чогось зрадiла дiвчина. - А ви не скажете, як ваш голова
колгоспу?
- Голова як голова, - невиразно вiдповiв Данило.
- Кажуть, вiн дуже лихий? Данило збентежився:
- Хто ж це таке сказав тобi?
- Люди.
- Тi, що на полi працювали?
- Нi, дорожнi. То дуже вiн лихий?
- Не дуже, але риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хто ж ти
будеш, що нашими полями зацiкавилась?
- Агроном. Я щойно закiнчила iнститут, i мене послали до вас. Але
почула в дорозi про лихого голову, та й вiдпала охота зоставатися тут. Я з
дитинства боюся лихих людей. - I на виду дiвчини з'явилася та зворушлива
безпораднiсть, яку завжди чоловiки хотять узяти пiд захист. - Що ви
скажете на таке?
Данило посмiхнувся: йому сподобалась дiвоча безпосереднiсть, її
тривога, та й личком, i станом дiвчина була наче виворожена. А який снiп
волосся у неї! Таки справжня польова царiвна!
- Що ж менi сказати молодому агрономовi? - наморщив чоло. - Ти сьогоднi
ввечерi почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми,
з головою, то, може, пiслязавтра й розвидниться в головi.
Дiвчина подумала, а далi пожвавiшала:
- Ай справдi, може, розвидниться.
- Де ж твої речi?
- В лiсi.
- У лiсi? - не повiрив Данило.
- Еге ж, у вашого лiсника. Вiн мене пiдвозив з району. "Так он якi
"люди" зробили мене дуже лихим".
- Наш лiсiшк видався тобi добрим?
- Наче нiчого. Вiн увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на
ночiвлю, але вже так иiзно: незчулася, як i споночiло,
Данило вiдзначив про себе, що дiвчина, видно, з тих, якi захоплюються
роботою, а їй сказав:
- Ночiвлю тобi знайдемо в присiлку, бо до лiсу в таку пору небезпечно
йти: ще вовк перестрiне, й зостанемось ми без агрономiї.
- А у вас є вовки?! - Тiнi переляку пробiгли по дiвочому личку.
- I вовки, i лисицi, i кабани, й борсуки, i кiзочки, схожi на тебе. Як
тебе звати?
- Мирославом.
- Яке славне i незвичне для нас iм'я. Я його тiльки в творах Iвана
Франка зустрiчав, а тепер - на своєму полi. Ну то як, дiвчино, в лiс чи в
присiлок?
- Напевне, в присiлок. Вiн так гарно й таємничо загубився посеред почi,
а мiсяць згори, а вода знизу заколисують i заколисують його.
- Ти вiршiв не писала?
- Слухала, як музику. А ви?
- Теж люблю, наче музику. То й пiшли, бо люди всю нiч по шматках
розберуть.
- Так i моя мати колись казала, - посмiхнулась i одразу ж спохмурнiла
дiвчина.
"Напевне, сирота", - подумав Данило, i йому захотiлося чимсь пособити
цiй довiрливостi, що тiльки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже
на її утлi плечi?
Вони мовчки дiйшли до подвiр'я Лаврiна Гримича. Данило вiдчинив
хвiртку, пропустив попереду дiвчину, кивнув головою на хату.
- Отут i переночуєш.
- Незручно так пiзно колошкати людей, - знiтилась Мирослава.
- Вони ще й не заснулхi, тiльки подвiр'я спить, - клямцнув клямкою
Данило.
Небавом iз сiней озвалася господиня:
- Хто там?
- Це я вам, Олено Петрiвно, привiв гостю на гриби й сомину. Не поїли
все?
- Знайдеться i для гостi, i для тебе, - повеселiшав жiночий голос.
Незабаром тiтка Олена стала на порiг, пильно глянула на Мирославу,
сплеснула повними руками: - Яку ж гарнюсеньку назорив дiвчину! Ось до кого
ти поспiшав проти ночi.
- Та нi, я вперше бачу її.
- Так я й повiрю тобi!
- Правду кажу, тiточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.
- Така молодюсенька, а вже агроном?! - знову сплеснула руками Олена
Петрiвна. - Ти ж хоч цими пальчиками умiєш у землi порпатись?
- Умiю, - засоромлено посмiхнулася дiвчина. - Я з хлiборобського роду.
- Тодi зовсiм добре. А жити, як захочеш, можеш у нас - займай другу
половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усi городськi кажуть, що
у нас, над бродом, i гарно, i затишно. Картопля, хлiб i молоко є, риби
наловимо, шкварку присмалимо, а на рiзнi там городськi витребеньки та
марципани - вибачай.
- Спасибi вам, Олено Петрiвно, - подякував Данило й почав прощатися з
Мирославом. - Не журiться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, -
та й пiшов, а з думки не сходили її довiрливий погляд, її мiсяцем чи
сонцем накупанi коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю
нiч.
Iдучи за Оленою Петрiвною на другу половину хати, Мирослава сказала:
- Видать, душевний у вас учитель.
- Який учитель? - здивувалася жiнка.
- Оцей, що привiв мене до вас.
- Бог з тобою, дiвчино! Який же це вчитель, коли вiн голова нашого
колгоспу, - здивовано вiдповiла, а потiм розсмiялася Олена Петрiвна.
- Голова?! - ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках
спалахнули рум'янцi, - Оце так!
- Виходять, пожартував?
- Безсовiсний!.. - мимоволi вирвалось у Мирослави. Олена Петрiвна,
схрестивши руки на грудях, похитала головою:
- Та нi, дiвчино, вiн дуже совiсний, справедливий i до людей, i до
хлiба святого; за це деякi й не люблять його. Ото вже безсовiснi.
- Як чути у вас матiолою, - в мiшанинi думок пiдiйшла до вiкна.
- А бiля неї снується дух татарського зiлля - це вже з броду. Тобi
покласти городський матрац чи на лiсовому сiнi будеш спати? Нiколи не буде
так пахнути сiно, як пахне в молодостi.
- Iв дитинствi теж, - зiтхнула дiвчина, прислухаючись до броду.
Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабiнет i стала
на порозi.
"Неначе доля! - подумав собi Данило. - З якого ти поля, з якого ти
чару?.."
А доля навiть не пiдводила на нього очей.
"Якi вони в неї?"
- Залишайся, Мирославе, з нами, - попрохав Данило. - Люди в нас добрi,
а голова не дуже лихий.
"Безсовiсний", - для себе, вже без огуди, сказала" дiвчина й пiдвела
довгi нерiвнi вiї на "безсовiсного".
Вiн приязно глянув на неї i сказав собi: "Польова царiвна!" I знову
побачив її у полях.
А польова царiвна, погойдуючись тополькою, пiдiйшла до нього:
- Вам зараз вiддати документи?
- Нащо менi цей клопiт: тримай їх при собi. А тепер можна поїхати до
лiсника.
- Я зараз поїхала б чи пiшла у поля, - Мирослава кинула очима на
невидимi ще поля i гарно посмiхнулася їм.
"Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матiолою, зiллячком
смутку".
- Тодi я тобi дам, як у пiснi, сивого коня та чорну бричку - i їдь на
оглядини.
- А кiнь норовистий?
- Спокiйний. Тiльки не пiдставляй йому коси - подумав, що пшениця.
Мирослава стулила припухлi уста, не знаючи, як їй повестися: промовчати
чи щось сказати з перцем...
А вдосвiта другого дня, коли вона босонiж вийшла на подвiр'я, до якого
з броду пiдiйшов туман, з вулицi озвався веселий голос:
- Не спиться, бо хлiб сниться?
- Ой! - здригнулась, розгубилася дiвчина i зразу ж поправила ще
прим'яту косу. - Куди це так рано?
- Краще спитай: звiдки? - всмiхається, пiдходить до ворiт i тре щоку, в
неї в'їлось бджолине жало.
- Кажiть, коли хочете.
- З пасiки, яку вивезли на гречки.
- Так меду заманулось? - в'їла за вчорашню "пшеницю".
- Я до меду не дуже охочий. Оце з дiдом Петром уже третю нiч марудимось
бiля вуликiв - поступово повертаєм вiчками на пiвнiч. Вдень цього робити
не можна.
- Чому ж на пiвнiч? - здивувалась Мирослава.
- Бо тепер спека, i не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток,
повернений на пiвнiч, гарно падає i ранкова, i вечiрня зоря та й продовжує
медозбiр. То весною чи восени ми ставимо вулики вiчками на пiвдень - тодi
треба вловити сонце.
- Скiльки свiту, стiльки дива. I це неодмiнно треба робити головi?
- Аякже! Я, наче гоголiвський. Рудий ГГанько, люблю пасiку i менше її
вiдвiдувачiв-медоїдiв, - посмiхнувся лукаво. - У Гримичiв тобi добре?
- Гарно. Тут смiх завжди кружляє по хатi.
- А ластiв'яче гнiздо над своїм вiкном бачила? - кинув погляд пiд
стрiху.
- Нi.
- Хм.
- Це гнiздо - етнографiчна цiннiсть?
- Ластiвки лiтають, бо лiтається... - сказав загадково. - Бувай
здорова! - I пiшов.
"Поїхав Хома до Харкова". Що воно за чоловiк? А над вiчками треба
подумати. От зараз побреду до пасiчника, звiрю контрольний вулик, - знову
поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластiв'ячого гнiзда i двором
пiшла до татарського броду.
За городом з пухнастих вiй верболозу проглянула дрiмливим оком копанка.
Тонконогi незабудки зопалу вскочили по колiна в неї i злякались: а може,
тут так глибоко, що й блакитнi хусточки утопимо? Угорi просвистiли крилами
чирята, у бродi скинулась риба, потiм гарно озвалося весло, i ранок почав
розгортати туман.
XI
Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять
передгроззя i грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О
грiхи нашi, грiхи, де розсiяти, де прикопати вас?
Зiскочивши з широкого, ще панського, лiжка, що мало на собi дерев'янi
напатланi голови звiрини й потемнiлi бронзовi лапи, лiсник перехрестився
на куток, з якого сам же повиносив втемнiлi вiд часу iкони, засвiтив
громову свiчку, прилiпив її на рiжок столу й тiльки тодi глянув у
розчинене вiкно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася,
розшумовувалася й на когось гнiвалась розбурхана душа чорнолiсся, а над
нею аж стогнав у хмарi темно-сизий проливень чи град. Коли б тiльки не
град!..
Високо спалахнула надломлена блискавка, i грiм, обвалюючись, увiгнав її
в лiси. Та не ця й не друга, а тiльки четверта блискавка вкинула в
холодний пiт лiсника: вона була такою ж згадюченою, як i тодi над
татарським бродом. Ох той брiд i синiй, глибинний, мов з другого неба
вихоплений, корiнь громовицi! I час не стирає вас iз пам'ятi...
Магазаник одвернувся од вiкна, простягнув руки до свiчки, що тремтiла,
мов скарб.
- Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мої i душа стривожилась
моя.
Еге ж, тривога, як їй тiльки хотiлося, ходила в ньому; отак ходить
гостець по болючих костях.
За вiкном рiзко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вiк
змiнив голос i покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорної роздертої
хустини, пiднявся врiвень з чорнолiссям; i вiн чогось тривожився в
передгроззя, по-гадючи шипiв крилами, покинувши в гнiздi свою принишклу
пару.
Навiть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою
вiє домiвка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з
Лiтинецькпх Майданiв, яка мала поставу королеви й начорно пiдсмаленi брови
отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то грiховних очах. Ох цi
очi! Вона теж назвала його дядьком i в гнiвi, коли вiн почав домагатися
любощiв, влiпила противне слiвце: "Слизькоокий!" I на багатство його не
ласиться жiноча врода, от i вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лiсах
у тих поденщиць, у яких грiх не перебродив на каяття.
Знову на рентгенах хмар зазмiїлися блискавицi, їх мертвитно-блакитнавий
одсвiт по саму стелю затопив хату, перенiс Магазаника i до страшної ночi в
татарському бродi, i до того далекого оманливого часу, коли вiн з весни
1918 року служив на Полтавщинi в державнiй вартi його свiтлостi гетьмана
Скоропадського, по-дурному надiючись тодi, що гетьман нарiже вiрним слугам
земельки. Та гетьман, неначе злодiй, уночi потай залишив напризволяще
своїх поплентачiв, а сам утiк на чужi хлiба в Берлiн. Сам фон Гiнденбург
вшанував його маєтком, вшанував i пенсiєю. А чи згадує коли його свiтлiсть
про своїх слуг - "експедиторiв", що вiддiляли мужицькi душi вiд тiла i пiд
нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлi сiрим солдатським милом?
Коли що й було гарного за гетьмана, то це тiльки форма: короткi червонi
кожушки та чорнi смушевi шапки, на яких вiтер метляв довгi червонi шлики.
Вiн i досi iнодi чує це маяння, тiльки тодi воно оксамитне шелестiло на
плечах, а тепер, при самiй згадцi, шипить, мов гадина... Ох, тi петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, та витягнутi шиї пiд ними, та мiж
небом i землею молодi, iз вiтром чуби... Щезнiть, розлетiться на чотири
вiтриi Вiн же нiколи сам не вiшав. До цього мав хист i ухiття колишнiй
гласний губернської земської управи Оникiй Безбородько, який пишався
своїми дiдичними маетностями, знатним родом i сановитою поставою.
За царя вiн мрiяв про камергерськi штани i всюди бив у бубон "єдиної
недiлимої". У часи Центральної ради Безбородько одразу перешерстився i вже
вiнцем державної творчостi вважав федеративний устрiй i вiдстоював
дроблення України на самостiйнi краї за взiрцем швейцарських кантонiв, бо
так легше йому самому буяо стати значним правителем. А коли Берлiн зробив
гетьманом України царського генерала Скоропадського, "державобудiвник"
Беабородько, не тямлячи себе од радостi, що, нарештi, дiждалися
гетьманської корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманськi закони на
мужицьких спинах i вiшати бунтарiв. "Смертовбивство за гетьмана - це не
грiх, а честь", - повчав цей виросток iз старовинного пня. Єдине, що тодi
не подобалося Безбородьковi, - це офiцiйний титул гетьмана: для чого
писати "його свiтлiсть", коли маємо предковiчне - "його
ясновельможнiсть"?.. Таки вiрно хтось укусив гетьманця: "З такої парсуни
кравець може викроїти будь-якого, навiть чорта..."
Чого це я про нього? I повiв плечима, наче в них таврами вбивались
вирла ярмаркового старця. Щезнiть, паскуднi.
На блясi нестерпно, як пострiли, залопотiла перша дрiб граду, але скоро
вiн ущух, бо хмара подумала, подумала собi щось та й понесла свої торби
стороною, i в них стали вмирати громовицi. На подвiр'я, шиплячи сохлим
.крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось вiн торкнувся землi i боком,
боком покривуляв до жолобцiв, з яких їли кури. Колись вiн шматував
курятину, а тепер краде курячi недоїдки.
Магазаник, вiдганяючи привиди минулого, дмухнув на свiчку й пошелепав
постолами на другу половину оселi, де, розкидавшись, вилежувався його
мiцпотiлий розкучмлений дiвчачур. Ох i голiнний же вiн у нього до дiвчат,
а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лiнощi вже з другої контори
виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербiло: удень, дармуючи,
продає зуби поденщицям, а ввечерi чеше на село до дiвчат. I всю свою
спритнiсть вгатив на залицяння, а хто ж має думати про видвиженiє? Почувши
скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повiки, потiм на ввесь вид набрав
кваснини й зашелестiв жовтими млинками вiй: "От старий сновигач. I сам не
спить, - мордується, мов бiс у потоках, i другому не дає".
- Вставай, вставай, дрiмайло. Годi барложитись у постелi га гайнувати
час, бо час робить грошi, а погода - сiно.
- Чого такий поспiх? - спросонку бурмилиться Стьопочка. - Ще ж чорти
навкулачки не бились.
- А ти в пеклi вештався, що таке городиш? - не сердиться батько. -
Продрiмись, доволi в постелi барложитись, не влежуйся на гнилицю.
- Хто лежить, той не впаде, - лiнюх вивiльнює з-пiд вiй невдоволену
рiдкувату синьку. - Чого вам?
- Медозбiр очiкує нас. Будемо з дуплянок добувати мед.
- Знову маємо бджiл викурювати сiркою? - ва дiдька скривився Стьопочка
.i "ашлянув, нiби вже давився бiсiвською кров'ю сiрки.
Та батько не розсердився, а лагiдно сказав:
- Спробуємо повиганяти бджiл у рiйницi. Ось перекусимо зайчатини та й
науки. Незабаром мають i агронома прислати їм. Аби ж вiн був схожий па
Максима Дiденка - отого вчителя й невтомного практика, котрий мрiє вивести
таку пшеницю, що не боятиметься нi морозу, нi вилягання, нi хвороб.
Давно вiн, Данило, не бачив нi Максима Петровича, нi Терентiя
Iвановича, нi його верби, повз яку нiколи спокiйно не пройдеш. Пiсля жшiв
неодмiнно поїде до пих.
На Оксанинiй хатi його ходу почув лелич, витягнувся i клацнув своїми
кастаньєтами. Це найчутливiший i дуже товариський лелич у присiлку, вiн
дружить з Оксаниними дiтьми й пастушками, навiть iнодi заглядає у їхнi
торбинки: а що там смачного?
- Лелеко, лелеко, до осенi далеко? - завжди радiсно питають його
хлопчаки.
Лелич поважно дибне на своїх дибах i закиває дзьобом: мовляв, недалеко.
Вже виходячи з тiней i свiтла присiлка, Данило несподiвано почув:
- Добрий вечiр, Данилку!
Вiн оглянувся. Налiгши обома руками на ворота, йому приязно посмiхалася
Олена Гримич, яка все тепер ворожить бiля соняшв никiв.
- Доброго здоров'я, Олено Петрiвно, - Данило пiдiйшов до ворiт, над
якими кронами зiйшлися черешнi. З подвiр'я рiзко вiяло матiолою - оцим
непримiтним зiллям, що має в собi чи то вдовину, чи передосiнню
сумовитiсть. - Чом не вiдпочиваєте?
- Та чекаю i Яринку, i хлопцiв, i свого придибайла з лугу, -
посмiхнулася Олена Петрiвна, i навiть у жартiвливому "придибайло" бринiла
любов. - Уже й вечеря перестояла, а їх нема: Яринка, видно, на драмгурток
побiгла, хлопцi - на гульки або до коней, а старий десь останню скирту
вивершує. Вони ж у нього такi гарнi виходять, - i зiтхнула. - Боюсь я за
свою Ярпнку, ох як боюсь.
- I чого? - здпвувапся Даiiпло. - Воца ж у вас гарна, як весна, а
завзята, наче вiхола.
- Отож i потерпаю за ту вiхолу, щоб не дуже захурделилось у її головi.
Це ж коли було в нас iз Києва кiно, заставили її грати. I кого б ти думав?
Сiльську шинкарку. Пiдмалювали її, зробили брови по чверть аршина,
причепили отакеннi вiї i зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист iз
кiно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло їм шинкарки.
То як на по матерi дивитись? А ти ж чого не спиш?
- Така година - переджнивна.
- Що то молодi лiта. I менi колись не спалося з ними, а ще як назвав
мене мiй дурисвiт найкращою, то зовсiм задурманив голову. Бувало, мати так
уже зирить, та все одно одкрадешся i до самого досвiту туманiєш зi своїм
туманом. - Жiнка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пiшли
молодi лiта чи звiдки мав прийти чоловiк. I все в її постатi, що
притулилась до ворiт, в її устах, що тримали посмiх, в її свiжiй сорочцi з
барвiнком на грудях вiяло тiєю жiночою принадою, без якої поменшав би й
цей свiт i душевнiсть у пьому.
Вiд броду загупали, заклекотiли копита: хтось сторчголов мчав
присiлком, здiймаючи над ним хмару куряви.
- Посторонись, Данилку! Це мої оглашеннi летять. - Тiтка Олена швидко
метнулась од ворiт пiд захист черешнi, а на вулицi з'явилося двое
вершникiв. Ось вони повернули коней, i тi - один за одним - птицями
перелетiли ворота, пробiгли подвiр'ям та й повернули до дверей оселi.
- Навiженi! - крикнула на дiтей тiтка Олена. - Хату розвалите!
"Навiженi" весело засмiялись, скочили на землю, пiдбiгли до матерi,
один поцiлував її в одну щоку, другий в другу.
- Ось ми, осьдечки ось, - i знову засмiялись.
- Бач, як пiддобрюються, - зирнула жiнка на Данила.
- О, Данило Максимович! - водночас виструнчились статурнi веселогубi
близнюки i, вiтаючись, трiпнули вогнистими чубами. - А ми й не побачили
вас.
- Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмiнно їм треба то через
рiчку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо iз старим, а
вони скрадуться - i один кiпь всовує голову в одне вiкно, а другий - в
друге.
Близнюки гигикнули:
- Хiба ви мали збитки вiд цього?
- Тiльки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
- Ще й гигикають! - I звернулась до Данила: - Все їм то червоне
козацтво, то партизанська тачанка сняться. Iдiть уже вечеряти.
- То ми зараз! - i, пклиппсшпсь Дашiлу, близнюки помоли до хати.
- Як ви їх вiдрiзняєте одного вiд другого? - дивується Данило. - Я нiяк
не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
- Я то вiдрiзняю, а от Лаврiн iнодi помиляється. До чого вже вони один
в одного вдались i вродою, i вдачею. - Кiнь пiдiйшов до жiнки, поторгав її
плече губами. - Бач, який довiрливий. Це той, що молоко пролив. А що вже
очi розумнi, то нiби в людини. О, вiйсько йде, короговки мають! - Тiтка
Олена i руками, i всiм тiлом потягнулась до вулицi, голос її поглибшав, а
пiд вiями стрепенулась i загадковiсть, i жiноча зверхнiсть чи
переможнiсть. От i розберися, що воно й до чого.
Посеред вулицi з'являється журавлиста постать з верховими вилами й
граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справдi, чимсь нагадало Даниловi
короговку.
- Чого це ти, чоловiче, так забарився? - вдавано бурмоситься жiнка.
- Хотiв, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, - весело
каже дядько Лаврiп, па топкому засмаглому виду вiн має вислi перчини
вусiв, що за пiвверсти чадять скаженющим тютюном; як тiльки його терпить
жiнка? - Драстуйте, Даниле Максимовичу.
- Я його Данилком зову, а ти...
- Вам, жiнкам, бiльше дано волi до нашого брата, - насмiшкувато
вiдповiдає чоловiк, скидає з плеча своє знаряддя i ставить по той бiк
ворiт. - Дiти вже, бачу, дома?
- Примчали на хвилину. Як оглашеннi. Гарнi ж стоги стогував?
- Славнi. От i минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сiно цього
року пахуче, немов приворотне зiлля, дихай - не надихаєшся. Людям перепаде
щось? - повертає високочолий вид до голови.
- Людям буде отава.
- Уся? - не повiрив найкращий скиртоправ.
- Вважайте, вся, окрiм Круглика.
Лаврiн посмiхнувся, i на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
- А що па це скаже товариш Ступач? Вiн усе боїться, щоб хлiбороб не
розжився на хлiб, на ложку молока чи копiйку. От хто в пана старався б
економом.
- Аби тiльки це, - зiтхнула Олена Петрiвна й вiдповiла на нiмотний
погляд чоловiка: - Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон
кровi, i, зрештою, сама стає вороном.
- Оце влiпила характеристику! - здивувався i посмутнiв дядько Лаврiн.
Посмутнiв i Данило, бо ж, справдi, Ступач нетерпляче очiкував i його
помилок, та й без них клював, наче кiбець. Щось i в поставi його е вiд
хижого птаха.
- Не будемо проти ночi згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, - цур
йому, - нарештi озвалася Олена Петрiвна. - Краще ходiмо до хати,
повечеряємо.
- I жiнка може путнє слово сказати. Що в тебе є?
- Свiжа картопелька з соминою i красноголовцями. Данило здивувався:
- Так рано красноголовцi наросли?
- Пiсля дощу. I де? Не в осичнячку, а в грабинi. Такi краснюкиї А сома
цiєї ночi Лаврiн спiймав на цiлого рака. Чоловiк мiй нюхом чує, де є риба.
А от мисливець з нього нiкудишнiй. Чи порох тепер не той?
- Почни своє, - Лаврiн вибачливо пустив посмiшку в золотi вуса.
- I почну, i докажу, - не вгаває жiнка: так їй хочеться докинути
впшпливе слiвце. - Якось спересердя i кинула йому: хоч би ти одного зайця
убив. А мiй iдол i вiдповiдає: "Так я одного сплячого вуханя до смертi
налякав, не пострiлом, а голосом".
- Гарно спав собi зайчик, - знову посмiхнувся Лаврiн.
- То й ходiмо до хати.
- Спасибi, Олено Петрiвно. Я вже вечеряв на вiтряку.
- Од сомини й красноголовцiв грiх вiдмовлятись, - став наполягати
дядько Лаврiв.
А коли Данило почав однiкуватись, тiтка Олена слинила мужа:
- I не проси, чоловiче. Хiба вже не видно, що Данилка хтось отак
виглядає з ночi, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврiв зневажливо
махнув рукою:
- У жiнок завжди в головi крутиться те саме колесо з одних виглядань,
стрiчань та любощiв. Це ж i моя: соняшники доглядає, а все в романи про
любов зирить. Iнодi, чекаючи мене, навiть при мiсяцi гортав їх.
Лукавiсть обметала уста Олени Петрiвни:
- Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не зваєш, хто її забув: чи
люди, чи письменники.
- Уже й до письменникiв добралася! - засмiявся чоловiк, вiдчинив
хвiртку й плечем у плече з жiнкою пiшов просторим подвiр'ям, що тримало
сплески татарського броду i вдовине сум'яття матiоли. От хто за всi роки
не покосував одвн на одного навiть поглядом.
З присiлка Данило виходить у поля, якi завтра мають упасти людям до
нiг, i знову житнiй смуток заповзав в душу. Напевне, все життя вiн буде
мати i радiсть хлiбiв, i житнiй смуток, що перейшов до нього, може, вiд
пращурiв-полян. Чи забобоннiсть, чи обмеженiсть це? Нi, не забобоннiсть,
не обмеженiсть, а святiсть до того доброго зiлля, до того зерна, що дає
людям снагу i життя.
Вже медово погустiшало мiсячно марево, у видолинку завчено озвався
деркач, i тиша-тиша над свiтом, що навiть чути, як житнiй колос розмовляє
з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмiнь. Благословенна ця тиша
дозрiвання землi, дозрiвання надiй хлiбороба. А йому ж так хотiлося
недаремно прижити iюмiж людьми для людей; впiзнавши, що таке добро, вiн
хотiв його творити, не жалiючи себе. Є шматок хлiба, кухоль молока,
сяка-така одсжипа - i з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути
та не зобидити даремно людини. I все-таки телепень Ступач. Якось у
пересварцi насiвся на нього:
- Ти менi, хлопче, без молодечих фантазiй i рiзного романтизму. То в
громадянську вiйну був час романтики, коли полками й дивiзiями командували
двадцятилiтнi завзятцi, а тепер настав час реалiзму, вiн за фантазiї
обламує крила.
Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось -
приборкає. Цей мiзерiєю здрiбнить i своє, i чиєсь життя, поки не
ттогорбатiє та не перейде на пенсiю. Тьху, знов усяка погань лiзе в
голову.
Неждано на вузенькому путiвцю, де сходились жита з пшеницями, Данило
побачив постать дiвчини чи жiнки. В мiсячнiй повенi вона йшла вiд нього,
ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно
пiшла, погойдуючи .тонкий стан i коси, що встелили плечi.
Хто б це мiг бути? Польова царiвна, яку стрiв колись Чiпка навеснi? Та
минув час польових царiвен. Ось знову зупинилась, перебирає руками
житечко. I не лячно самiй уночi? Пiшла тихцем. А щось принадне, звабливе е
в тому, як вона несе в мiсячну повiнь гонкий стан i коси; зародили ж вони
в неї, зародили.
Данило прискорив ходу, його кроки почула невiдома, сторожко обернулась,
зупинилася, торкаючись станом колоскiв. Справжнiсiнька тобi польова
царiвна з м'яким сяйвом у косах, з настороженiстю в мiжбрiв'ї i в очах,
над якими тремтять довгi вiї i наколихують на обличчя тiнявiсть. Такi самi
вiї мала i його матiр. Та ми якось не помiчаємо цього, коли нашi матерi ще
не покинули нас.
- Добрий вечiр, дiвчино. Ти не заблудилась у наших полях?
- Нi, - коротко вiдповiла й ще трохи подалась до колоскiв, прикриваючи
їх косами.
- Звiдки ж ти?
- Здалеку, - пильно-пильно дивиться на нього, i гасить вiями вогке
мiсячне сяйво.
- I це вiдповiдь, - насмiшкувато кивнув головою. - Що ж ти робиш отут
поночi?
- Дивлюся на вашi зошп.
- Це вже цiкаво. I що ж ти помiтила?
- Дуже гарнi у вас пивiї, а луги вже гiршi: i кротовипа є, i кiнський
щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник - не знаю, як ви його
звете.
Данило здивувався:
- Ти навiть луги оглядала?
- Еге.
- Для чого ж тобi цi оглядини?
Дiвчина помовчала, потiм довiрливо поглянула на Данила:
- Прикидала собi, чи залишитися тут, чи їхати далi. А ви хто будете?
- Я?.. Учитель.
- Оце добре, - чогось зрадiла дiвчина. - А ви не скажете, як ваш голова
колгоспу?
- Голова як голова, - невиразно вiдповiв Данило.
- Кажуть, вiн дуже лихий? Данило збентежився:
- Хто ж це таке сказав тобi?
- Люди.
- Тi, що на полi працювали?
- Нi, дорожнi. То дуже вiн лихий?
- Не дуже, але риба не без костi, а чоловiк не без злостi. Хто ж ти
будеш, що нашими полями зацiкавилась?
- Агроном. Я щойно закiнчила iнститут, i мене послали до вас. Але
почула в дорозi про лихого голову, та й вiдпала охота зоставатися тут. Я з
дитинства боюся лихих людей. - I на виду дiвчини з'явилася та зворушлива
безпораднiсть, яку завжди чоловiки хотять узяти пiд захист. - Що ви
скажете на таке?
Данило посмiхнувся: йому сподобалась дiвоча безпосереднiсть, її
тривога, та й личком, i станом дiвчина була наче виворожена. А який снiп
волосся у неї! Таки справжня польова царiвна!
- Що ж менi сказати молодому агрономовi? - наморщив чоло. - Ти сьогоднi
ввечерi почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми,
з головою, то, може, пiслязавтра й розвидниться в головi.
Дiвчина подумала, а далi пожвавiшала:
- Ай справдi, може, розвидниться.
- Де ж твої речi?
- В лiсi.
- У лiсi? - не повiрив Данило.
- Еге ж, у вашого лiсника. Вiн мене пiдвозив з району. "Так он якi
"люди" зробили мене дуже лихим".
- Наш лiсiшк видався тобi добрим?
- Наче нiчого. Вiн увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на
ночiвлю, але вже так иiзно: незчулася, як i споночiло,
Данило вiдзначив про себе, що дiвчина, видно, з тих, якi захоплюються
роботою, а їй сказав:
- Ночiвлю тобi знайдемо в присiлку, бо до лiсу в таку пору небезпечно
йти: ще вовк перестрiне, й зостанемось ми без агрономiї.
- А у вас є вовки?! - Тiнi переляку пробiгли по дiвочому личку.
- I вовки, i лисицi, i кабани, й борсуки, i кiзочки, схожi на тебе. Як
тебе звати?
- Мирославом.
- Яке славне i незвичне для нас iм'я. Я його тiльки в творах Iвана
Франка зустрiчав, а тепер - на своєму полi. Ну то як, дiвчино, в лiс чи в
присiлок?
- Напевне, в присiлок. Вiн так гарно й таємничо загубився посеред почi,
а мiсяць згори, а вода знизу заколисують i заколисують його.
- Ти вiршiв не писала?
- Слухала, як музику. А ви?
- Теж люблю, наче музику. То й пiшли, бо люди всю нiч по шматках
розберуть.
- Так i моя мати колись казала, - посмiхнулась i одразу ж спохмурнiла
дiвчина.
"Напевне, сирота", - подумав Данило, i йому захотiлося чимсь пособити
цiй довiрливостi, що тiльки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже
на її утлi плечi?
Вони мовчки дiйшли до подвiр'я Лаврiна Гримича. Данило вiдчинив
хвiртку, пропустив попереду дiвчину, кивнув головою на хату.
- Отут i переночуєш.
- Незручно так пiзно колошкати людей, - знiтилась Мирослава.
- Вони ще й не заснулхi, тiльки подвiр'я спить, - клямцнув клямкою
Данило.
Небавом iз сiней озвалася господиня:
- Хто там?
- Це я вам, Олено Петрiвно, привiв гостю на гриби й сомину. Не поїли
все?
- Знайдеться i для гостi, i для тебе, - повеселiшав жiночий голос.
Незабаром тiтка Олена стала на порiг, пильно глянула на Мирославу,
сплеснула повними руками: - Яку ж гарнюсеньку назорив дiвчину! Ось до кого
ти поспiшав проти ночi.
- Та нi, я вперше бачу її.
- Так я й повiрю тобi!
- Правду кажу, тiточко. Це до нас прислали а такими косами агронома.
- Така молодюсенька, а вже агроном?! - знову сплеснула руками Олена
Петрiвна. - Ти ж хоч цими пальчиками умiєш у землi порпатись?
- Умiю, - засоромлено посмiхнулася дiвчина. - Я з хлiборобського роду.
- Тодi зовсiм добре. А жити, як захочеш, можеш у нас - займай другу
половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усi городськi кажуть, що
у нас, над бродом, i гарно, i затишно. Картопля, хлiб i молоко є, риби
наловимо, шкварку присмалимо, а на рiзнi там городськi витребеньки та
марципани - вибачай.
- Спасибi вам, Олено Петрiвно, - подякував Данило й почав прощатися з
Мирославом. - Не журiться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, -
та й пiшов, а з думки не сходили її довiрливий погляд, її мiсяцем чи
сонцем накупанi коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю
нiч.
Iдучи за Оленою Петрiвною на другу половину хати, Мирослава сказала:
- Видать, душевний у вас учитель.
- Який учитель? - здивувалася жiнка.
- Оцей, що привiв мене до вас.
- Бог з тобою, дiвчино! Який же це вчитель, коли вiн голова нашого
колгоспу, - здивовано вiдповiла, а потiм розсмiялася Олена Петрiвна.
- Голова?! - ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках
спалахнули рум'янцi, - Оце так!
- Виходять, пожартував?
- Безсовiсний!.. - мимоволi вирвалось у Мирослави. Олена Петрiвна,
схрестивши руки на грудях, похитала головою:
- Та нi, дiвчино, вiн дуже совiсний, справедливий i до людей, i до
хлiба святого; за це деякi й не люблять його. Ото вже безсовiснi.
- Як чути у вас матiолою, - в мiшанинi думок пiдiйшла до вiкна.
- А бiля неї снується дух татарського зiлля - це вже з броду. Тобi
покласти городський матрац чи на лiсовому сiнi будеш спати? Нiколи не буде
так пахнути сiно, як пахне в молодостi.
- Iв дитинствi теж, - зiтхнула дiвчина, прислухаючись до броду.
Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабiнет i стала
на порозi.
"Неначе доля! - подумав собi Данило. - З якого ти поля, з якого ти
чару?.."
А доля навiть не пiдводила на нього очей.
"Якi вони в неї?"
- Залишайся, Мирославе, з нами, - попрохав Данило. - Люди в нас добрi,
а голова не дуже лихий.
"Безсовiсний", - для себе, вже без огуди, сказала" дiвчина й пiдвела
довгi нерiвнi вiї на "безсовiсного".
Вiн приязно глянув на неї i сказав собi: "Польова царiвна!" I знову
побачив її у полях.
А польова царiвна, погойдуючись тополькою, пiдiйшла до нього:
- Вам зараз вiддати документи?
- Нащо менi цей клопiт: тримай їх при собi. А тепер можна поїхати до
лiсника.
- Я зараз поїхала б чи пiшла у поля, - Мирослава кинула очима на
невидимi ще поля i гарно посмiхнулася їм.
"Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матiолою, зiллячком
смутку".
- Тодi я тобi дам, як у пiснi, сивого коня та чорну бричку - i їдь на
оглядини.
- А кiнь норовистий?
- Спокiйний. Тiльки не пiдставляй йому коси - подумав, що пшениця.
Мирослава стулила припухлi уста, не знаючи, як їй повестися: промовчати
чи щось сказати з перцем...
А вдосвiта другого дня, коли вона босонiж вийшла на подвiр'я, до якого
з броду пiдiйшов туман, з вулицi озвався веселий голос:
- Не спиться, бо хлiб сниться?
- Ой! - здригнулась, розгубилася дiвчина i зразу ж поправила ще
прим'яту косу. - Куди це так рано?
- Краще спитай: звiдки? - всмiхається, пiдходить до ворiт i тре щоку, в
неї в'їлось бджолине жало.
- Кажiть, коли хочете.
- З пасiки, яку вивезли на гречки.
- Так меду заманулось? - в'їла за вчорашню "пшеницю".
- Я до меду не дуже охочий. Оце з дiдом Петром уже третю нiч марудимось
бiля вуликiв - поступово повертаєм вiчками на пiвнiч. Вдень цього робити
не можна.
- Чому ж на пiвнiч? - здивувалась Мирослава.
- Бо тепер спека, i не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток,
повернений на пiвнiч, гарно падає i ранкова, i вечiрня зоря та й продовжує
медозбiр. То весною чи восени ми ставимо вулики вiчками на пiвдень - тодi
треба вловити сонце.
- Скiльки свiту, стiльки дива. I це неодмiнно треба робити головi?
- Аякже! Я, наче гоголiвський. Рудий ГГанько, люблю пасiку i менше її
вiдвiдувачiв-медоїдiв, - посмiхнувся лукаво. - У Гримичiв тобi добре?
- Гарно. Тут смiх завжди кружляє по хатi.
- А ластiв'яче гнiздо над своїм вiкном бачила? - кинув погляд пiд
стрiху.
- Нi.
- Хм.
- Це гнiздо - етнографiчна цiннiсть?
- Ластiвки лiтають, бо лiтається... - сказав загадково. - Бувай
здорова! - I пiшов.
"Поїхав Хома до Харкова". Що воно за чоловiк? А над вiчками треба
подумати. От зараз побреду до пасiчника, звiрю контрольний вулик, - знову
поправила косу, глянула на порепапу грудочку ластiв'ячого гнiзда i двором
пiшла до татарського броду.
За городом з пухнастих вiй верболозу проглянула дрiмливим оком копанка.
Тонконогi незабудки зопалу вскочили по колiна в неї i злякались: а може,
тут так глибоко, що й блакитнi хусточки утопимо? Угорi просвистiли крилами
чирята, у бродi скинулась риба, потiм гарно озвалося весло, i ранок почав
розгортати туман.
XI
Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять
передгроззя i грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О
грiхи нашi, грiхи, де розсiяти, де прикопати вас?
Зiскочивши з широкого, ще панського, лiжка, що мало на собi дерев'янi
напатланi голови звiрини й потемнiлi бронзовi лапи, лiсник перехрестився
на куток, з якого сам же повиносив втемнiлi вiд часу iкони, засвiтив
громову свiчку, прилiпив її на рiжок столу й тiльки тодi глянув у
розчинене вiкно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася,
розшумовувалася й на когось гнiвалась розбурхана душа чорнолiсся, а над
нею аж стогнав у хмарi темно-сизий проливень чи град. Коли б тiльки не
град!..
Високо спалахнула надломлена блискавка, i грiм, обвалюючись, увiгнав її
в лiси. Та не ця й не друга, а тiльки четверта блискавка вкинула в
холодний пiт лiсника: вона була такою ж згадюченою, як i тодi над
татарським бродом. Ох той брiд i синiй, глибинний, мов з другого неба
вихоплений, корiнь громовицi! I час не стирає вас iз пам'ятi...
Магазаник одвернувся од вiкна, простягнув руки до свiчки, що тремтiла,
мов скарб.
- Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мої i душа стривожилась
моя.
Еге ж, тривога, як їй тiльки хотiлося, ходила в ньому; отак ходить
гостець по болючих костях.
За вiкном рiзко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вiк
змiнив голос i покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорної роздертої
хустини, пiднявся врiвень з чорнолiссям; i вiн чогось тривожився в
передгроззя, по-гадючи шипiв крилами, покинувши в гнiздi свою принишклу
пару.
Навiть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою
вiє домiвка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з
Лiтинецькпх Майданiв, яка мала поставу королеви й начорно пiдсмаленi брови
отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то грiховних очах. Ох цi
очi! Вона теж назвала його дядьком i в гнiвi, коли вiн почав домагатися
любощiв, влiпила противне слiвце: "Слизькоокий!" I на багатство його не
ласиться жiноча врода, от i вдовольпяйся тим, що крадькома вихопиш у лiсах
у тих поденщиць, у яких грiх не перебродив на каяття.
Знову на рентгенах хмар зазмiїлися блискавицi, їх мертвитно-блакитнавий
одсвiт по саму стелю затопив хату, перенiс Магазаника i до страшної ночi в
татарському бродi, i до того далекого оманливого часу, коли вiн з весни
1918 року служив на Полтавщинi в державнiй вартi його свiтлостi гетьмана
Скоропадського, по-дурному надiючись тодi, що гетьман нарiже вiрним слугам
земельки. Та гетьман, неначе злодiй, уночi потай залишив напризволяще
своїх поплентачiв, а сам утiк на чужi хлiба в Берлiн. Сам фон Гiнденбург
вшанував його маєтком, вшанував i пенсiєю. А чи згадує коли його свiтлiсть
про своїх слуг - "експедиторiв", що вiддiляли мужицькi душi вiд тiла i пiд
нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлi сiрим солдатським милом?
Коли що й було гарного за гетьмана, то це тiльки форма: короткi червонi
кожушки та чорнi смушевi шапки, на яких вiтер метляв довгi червонi шлики.
Вiн i досi iнодi чує це маяння, тiльки тодi воно оксамитне шелестiло на
плечах, а тепер, при самiй згадцi, шипить, мов гадина... Ох, тi петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, та витягнутi шиї пiд ними, та мiж
небом i землею молодi, iз вiтром чуби... Щезнiть, розлетiться на чотири
вiтриi Вiн же нiколи сам не вiшав. До цього мав хист i ухiття колишнiй
гласний губернської земської управи Оникiй Безбородько, який пишався
своїми дiдичними маетностями, знатним родом i сановитою поставою.
За царя вiн мрiяв про камергерськi штани i всюди бив у бубон "єдиної
недiлимої". У часи Центральної ради Безбородько одразу перешерстився i вже
вiнцем державної творчостi вважав федеративний устрiй i вiдстоював
дроблення України на самостiйнi краї за взiрцем швейцарських кантонiв, бо
так легше йому самому буяо стати значним правителем. А коли Берлiн зробив
гетьманом України царського генерала Скоропадського, "державобудiвник"
Беабородько, не тямлячи себе од радостi, що, нарештi, дiждалися
гетьманської корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманськi закони на
мужицьких спинах i вiшати бунтарiв. "Смертовбивство за гетьмана - це не
грiх, а честь", - повчав цей виросток iз старовинного пня. Єдине, що тодi
не подобалося Безбородьковi, - це офiцiйний титул гетьмана: для чого
писати "його свiтлiсть", коли маємо предковiчне - "його
ясновельможнiсть"?.. Таки вiрно хтось укусив гетьманця: "З такої парсуни
кравець може викроїти будь-якого, навiть чорта..."
Чого це я про нього? I повiв плечима, наче в них таврами вбивались
вирла ярмаркового старця. Щезнiть, паскуднi.
На блясi нестерпно, як пострiли, залопотiла перша дрiб граду, але скоро
вiн ущух, бо хмара подумала, подумала собi щось та й понесла свої торби
стороною, i в них стали вмирати громовицi. На подвiр'я, шиплячи сохлим
.крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось вiн торкнувся землi i боком,
боком покривуляв до жолобцiв, з яких їли кури. Колись вiн шматував
курятину, а тепер краде курячi недоїдки.
Магазаник, вiдганяючи привиди минулого, дмухнув на свiчку й пошелепав
постолами на другу половину оселi, де, розкидавшись, вилежувався його
мiцпотiлий розкучмлений дiвчачур. Ох i голiнний же вiн у нього до дiвчат,
а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лiнощi вже з другої контори
виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербiло: удень, дармуючи,
продає зуби поденщицям, а ввечерi чеше на село до дiвчат. I всю свою
спритнiсть вгатив на залицяння, а хто ж має думати про видвиженiє? Почувши
скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повiки, потiм на ввесь вид набрав
кваснини й зашелестiв жовтими млинками вiй: "От старий сновигач. I сам не
спить, - мордується, мов бiс у потоках, i другому не дає".
- Вставай, вставай, дрiмайло. Годi барложитись у постелi га гайнувати
час, бо час робить грошi, а погода - сiно.
- Чого такий поспiх? - спросонку бурмилиться Стьопочка. - Ще ж чорти
навкулачки не бились.
- А ти в пеклi вештався, що таке городиш? - не сердиться батько. -
Продрiмись, доволi в постелi барложитись, не влежуйся на гнилицю.
- Хто лежить, той не впаде, - лiнюх вивiльнює з-пiд вiй невдоволену
рiдкувату синьку. - Чого вам?
- Медозбiр очiкує нас. Будемо з дуплянок добувати мед.
- Знову маємо бджiл викурювати сiркою? - ва дiдька скривився Стьопочка
.i "ашлянув, нiби вже давився бiсiвською кров'ю сiрки.
Та батько не розсердився, а лагiдно сказав:
- Спробуємо повиганяти бджiл у рiйницi. Ось перекусимо зайчатини та й