Стельмах М.. Чотири броди

- Оце сказали! - журно посмiхнувся Гарматюк. - Передасте Даниловi
вiтання. Та й будьте здоровi! - пригнувшись, вискочив на коня, i той з
копита взяв чвалом на дорогу.
А Гримич знову почав говорити сам iз собою i про зiлля, i про врем'я, а
далi здiйняв з стiни аж чорну вiд старостi кобзу, провiг. пiдсушеною рукою
по струнах i заграв свою улюблену:
Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Вiн незчувся, як до кабiнету ввiйшов Данило й тихенько став бiля
дверей, слухаючи пiсню. От i вiджурилася вона, i на Данила глянули
сумовитi очi. старого. Вiн поклав вироблену руку на струни.
- То як, сину, здiймали з тебе стружку?
- Стружку столяр здiймає, а мене по-плотницьки "обтесували".
- Ступач найбiльше старався?
- Вiн.
- I вiтряка згадував?
- I нiтряка, i хлїб, i сiно, i слово.
- А хто ж йому загадав, що вiн удосвiта забив вiтряка на гри цвяхи?
Давило вiдразу нозлiшав.
- Таки забив?! Зараз же пiду повириваю!
- Хiба тобi ще мало?
- Напевне, мало.
- Не доливай собi лиха.
I в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У дверi.
- Заходьте! - гукнув Данило.
На порiг, поштиво усмiхаючись, став у святковому одязi Стьопочка
Магазаник.
- Драстуйте вам. Я не помiшав, I вообче?
У Данила бiля уст зморшками вибилась огида.
- Що тобi? Якийсь папiрець на торг?
Стьопочка заграв млинками вiй, пiдiйшов ближче до столу.
- Та нi. Який тепер улiтку торг? То осiнь своє вiзьме. Характеристичку
менi справну треба, бо вже, по сутi, поволеньки перебрався на службу в
район.
Бондаренко насупився:
- Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.
Стьопочка не дуже збентежився вiдповiддю, а дiловито розстебнув
внутрiшню кишеню пiджака, вийняв спочатку англiйську шпильку, а потiм
згорнутий учетверо аркуш паперу:
- Тодi, може, пiдпишете? Я сам написав, не перебiльшуючи та й не
применшуючи своєї ролi й заслуг.
- I цю пiдпиту, i по дам!
Тiльки тепер молодий Магазаник найоржився i мимоволi стиспуо iсулаки.
- Iнтересне виходить кiно. Це ж по якому праву, чого i як ви не дасте
менi довiдочки?
- Отак.
Стьсшочка позлiшав, витягнувся, иигриза бризнула з очей i слова:
- Тепер, Даниле Максимовичу, дасте! Ще й зрадiєте, що дасте, бо такий
час!
- Ти всiм гендлював, то не гендлюй часом: вiн ще помститься за себе.
- Це ми побачимо, кому вiн помститься! То нiяк не дасте?
- Нi!
- Тодi наше вам! - Навiть торкнувся рукою кашкета i позадкував до
порога. - Ви ще не раз згадаєте цю годину! Я вирву собi свiй завтрашнiй
день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! - I Стьопочка хряпнув дверима.
Данило зиркнув на старого:
- Бачили такого виривача? I як цього тхора могла полюбити Катруся?
Сгарий похитав головою:
- Любов спочатку любить, а роздивляється пiзнiш. Ти ж куди?
- До жита, до пшеницi, до зiрок, до вiтряка.
- Ех i доля в тебе...
- Нiчого, дiду. Нашу долю, хоч i нелегко їй, Ступач не заб'в цвяхами!



XVII

На синiх долонях вечора темним смутком горбатився старий вiтряк i в
благаннi простягав завмерлi руки чи то до неба, чи то до людей: звикши до
драпi, до гурту, вiн нiмотно карався без них, i тихi сльози скапували з
його крил, що вбрали в себе дух борошна, дух степу, материнки, усiх
чотирьох бродiв i чотирьох вiтрiв. Скiльки приходило i скiльки вiдходило
людей од цих крил?! А як славяо пiд ними пiдiймались i вихрили пшеничнi
коси Мирослави!
Згадавши той вечiр з вечорiв i тi коси, що назбирували ще раннє мiсячне
промiння, i вологi з довiрою, з тривогою й очiкуваииям очi, i того джмеля,
що забринiв їм на довгi роки, Данило нодобрiшав i вiд крил пiшов до
висячого ганку вiтряка. Ось вiн: зараз вивiльнить зацвяховацi дверi, скине
гальма, засипле кiш i хоч на якусь часину стане мельником - добре, що знав
й любить усi тi роботи, якi починаються з зерна й закiнчуються зерном.
Напевне, йому для душi треба було стати мельником. Та, окрiм своєї душi, в
обов'язок перед людьми, перед землею i перед тим, що зветься часом.
На схiдцях ганку темнiло кiлька мiшкiв: видно, привезли хлiбороби
зерно, покружляли бiля мовчазного вiтряка та й у надiї, що розум
переважить дурiсть, залишили свою працю на скрипучих, iз слiдами нiг
схiдцях. Ще, здається, так недавно по цих схiдцях вiн, малий, пiдiймався з
матiр'ю, яка несла на плечах свою вдовину ношу. Iз сонцем на плечi
змалювати б її. Iз сонцем, а не з вдовиною ношею... Був собi журавель та
журавка... I не стало їх. А тобi дiсталася iнша ноша. Тiльки б не
зiгнутися, не впасти пiд нею.
Неждано бiля самих дверей вiтряка щось заворушилось, а потiм звелася
постать людини, i по-старечому заскрипiло, на щось поскаржилось дерево
ганку.
- Миколо Костянтиновичу, це ви? - вражено знизу запитав Данило.
- А хто ж iще може тут човпiти? - журбою поскрипує голос старого
мiрошника. - Оце на ганку серед мiшкiв i ночувати зiбрався.
- Чому ж не вдома?
- Треба ж комусь бути i тут - бiля хлiба, бiля людської працi. Та й не
можу я без вiтряка, нiяк не можу - вiн менi в усiх снах шугає крилами. Я,
чусш, навiть раю пе хочу без вiтряка.
- Ой дядьку Миколо! - Данило вибiг на ганок, навхрест обняв старого, i
той притулився до нього, нiмотно прохаючи захисту. - Мiцно ж забив дверi
Ступач?
- Та нi, - мельник навпомацки вiдшукав долонею отi гнiздечка, якi
пробили цвяхи, - бо дерево крихке, старе, як мої кiсточки, потягнеш до
себе - то й повискакує залiзо.
- А ви вже торгали дверi? - посмiхнувся Данило.
- Потроху торгав, а крепко - сумнiвався, бо нема в руках влади, - уже
лукавить мiрошяик i скоса поглядає на Данила.
- Хитруєте чи пiдсмiюєтесь?
- Та нi, бiльше журюся, - зiтхнув старий. - Давно нiхто не гримав на
мене, поважаючи мою працю й старiсть. А сьогоднi Ступач котив на мене i
громи, i блискавки, i все страхав, що я вiдриваю вiд працi робочi руки. Чи
ж знає невiглас, скiльки вiн, коли зупиниться вiтряк, озлобить рук на
жорнах? Як не має людина чим думати, то думає сiдалом, заздрiстю та
злобою.
Слухаючи мельника, Данило втиснув пальцi обох рук у щiлину мiж обшивкою
i дверима, потягнув їх до себе раз i вдруїе;
шорстке дерево вп'ялось у тiло, вигнулось, вiдскочило вiд обшивки, i в
теменi вiтряка забовванiв старезний король.
- Ось i маємо радiсть чи параграф, - знову зiтхнув мельник. - Життя!
Так що тепер: постоїмо перед порогом чи пiдемо до крил?
- До крил!..
I от у щем i невпокiй приходить радiсть чи подоба її: поволеньки, ще
вiрячи й не вiрячи собi, заскрипiли крила, заскрипiв король, задзвенiло
зерно на стiнах ковша i зашелестiв несмiлий теплий струмочок борошна, на
якому тримається хлiборобська доля. Мельник пiдставив пiд нього руку й сам
собi сказав:
- Життя!
"Таки життя, яке воно не є", - в думцi вiдповiв йому Данило.
Та не встиг мiрошник ще взятися за дерев'яну згрiбачку, як знизу, на
схiдцях ганку, швидко загупали чиїсь нетерплячi крокм й незабаром на синiм
отворi дверей чорним хрестом розiп'явся захеканий Ступач. Певне, вiд
обурення на ньому ворушились торбннп галiфе. Вiдхекавшись, вiн витрiщився
на мельника:
- Дiду, як ви посмiли? Пiд суд захотiлося? Хто дозволив пускати вiтряк?
Хто?! Чого мовчите!
- А коли я не хочу говорити з тобою? - несподiвано вiдрiзав сумирний
мiрошник. - Бо що ти менi i людям? Ти вже скоро не тiльки з людьми, а й з
богом будеш позиватися { все, навiть йемлю, на безплiднiсть зведеш.
Ступач отетерiв, i навiть у сутiнках було видно, як осiнньою водою
гусли його очi. А Данило раптом почув у вiтряку жалiсивгудiння бджоли. Чи
то заблукала вона сюди, чи, вiдробивши своє, забилася на останнiй
спочинок.
- Дiду, iще раз питаю: хто дозволив тобi молоти? - вже лиховiсним
сичанням запитав Ступач.
- Господар.
- Який господар, коли я наказав?!
- Це я дозволив, - спокiйно обiзвався вiд коша Данило i почав сходити
вниз.
- Ти?! - Ступач на мить оторопiв. - Для чого?
- Щоб декому нагадати: вiтряк має крила, людина - теж.
- Знову за своє? - трохи притих Ступач. - Залiзти б рукою в твою душу.
- Залазити в чиюсь душу - це таке ж злодiйство, як залазити в чужу
комору.
- Тобi ще мало було в районi?! Тебе ще мало вчили розуму за цi днi?
- Щось я не помiтив розуму в одного iз своїх навчителiв.
- Так скоро помiтиш! - скипiв Ступач. - Досить уже панькатись iз тобою,
бо ти надто зарвався. В печiнках сидять твої пiдозрiлi дiї!
- Орати, сiяти, жати - це пiдозрiлi дiї?! - не витримав тону Данило,
безрозсудство прорвалось у його слово, i вiн, як ножем полоснув по живому:
- А як зрозумiти дiї декого, хто їсть наш хлiб-сiль i толочить нашi душi?
У Ступача затремтiли губи й важке пiдборiддя.
- Конкретно: це про мене?!
- Вгадали.
- Чим я толочу їх? Чим?!
- Своєю абсурдною пiдозрiливiстю i примiтивiзмом виконавця. Землi
виконавця мало. Селяниновi - забагато.
- Он як!.. - на якусь мить розгубився Ступач, зиркнув на мельника,
потiм на Данила. - Вийдемо звiдси.
Киплячи обоє, вони вийшли з вiтряка, i синя чаша вечiрнього степу
облягла їх пахощами лiта i шуганням крил. Чи це крила вiтряка, чи
недосяжнi пташинi крила, що пролiтають над нашим вiком? Помовчати б у цю
тиху годину, подумати б про життя.
- То я, по-твоєму, лише виконавець? - клекочучи вiд обурення, запитав
Ступач.
Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у
словi! Та ба, нiякої тобi хитростi, обережностi.
- Не просто примiтивiст, а ще й гiрше, - Бондаренко поверх Ступача
глянув на край свiту, що саме з-пiд землi видобував першу скибку мiсяця.
- Ще й гiрше?! "Ось коли ворог обiзвався". Який я ще маю злочин? -
запитав нiби глумливо, хоча весь аж тiпався вiд злостi.
- Один з найбiльших: ви своєю пiдозрою четвертуєте вiру в людину. Ще в
першi днi революцiї великий поет сказав, що вiй хоче слухати музику
революцiї. А ви все думаєте не про життя, не про музику, а про подзвiння
над людиною.
- Йому ще вiри й музики захотiлося в такий час! - їв грудях Ступача
забракло повiтря. - Оце ти, враже, i скажеш на своєму судi! - видихнув
задуху.
- Навiть на страшному.
- А вiн i буде страшним! - ошалiвши, вигукнув Ступач погрозу. - Я тебе,
розумнику, нагодую кров'ю!
- Хлiбом, хлiбом треба годувати людей, бузувiре! - обернувся Данило й
навмання пiшов у луги.
Ступач схаменувся: "Що я сказав? Що?! Невже це ослiплення розуму?.. А
коли не ворог вiн? Але чого так багато папiрцiв на нього i чого вiн сам
такий? Певне, й дiдько не розбереться в цiй круговертi".
I в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава.
- Стьопочка?!
- Еге ж, Прокопе Iвановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я
й мотнувся шукати вас... От чули, що Бондаренки сказав у вiчi! А знали б,
яке позаочi говорить! I найбiльше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох,
як я боюся ситуацiї: коли не ви його, а вiн вас... А як я залишуся без
вас?
- Стьопочко, ти набрiхуєш на Бондаренка? - I Ступач схопив нашiптувача
за груди.
- Отакої! - ображено похитав головою Стьопочка, ображено поклiпав
вiями. - Вiн теж мене i улещав, i хапав за груди, коли я приходив по
характеристику. Все хотiв, щоб я подав голос проти вас.
- Це правда?
- А який Стьопочцi iнтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе
Iвановичу, iнiцiативу сьогоднi, бо хтось проявить її завтра, то й
спiзнитесь на свiй поїзд.
Ступач здригнувся i, не прощаючись, швидко пiшов до села.
- Оце так. Наче ошпарений пiвень побiг, - знизав плечима Стьопочка i
задумався. - А чого вiн сам так пiзно бродить, по лугах та полях? Це, про
всякий випадок, теж треба взяти на замiточку, бо що буде, як не вiн
Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? I гарний чоловiк, а все може
бути... - I Магазаник полiз до кишенi по записника.
"Хiба ж ти людина? Бузувiр, та й бiльш нiчого, - в який уже раз
повторив у думцi Данило. - Та не один мовчить, i гнеться перед тобою, i
годить тобi, неначе лихiй болячцi. Ну, не всякий може собi наплювати в
душу. Коли маєш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власної
охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шеретується на папiрцях
цього самодура". Безмiрна туга налягла на чоловiка, вiн похилив голову i
нiби поменшав.
- Вечiр добрий, Данило Максимовичу! - тихенько вiд лугових верб
проспiвав дiвочий голосок. - Чому в присiлок не йдете? - Псрод цим з
граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, мiсяць тепло
грав на її зiницях, на вогких довiрливих устах i косi.
- Ще встигну, дiвчино.
- Устигнете? А хтось когось чекає - дочекатися не може, - наспiвне
струмком жебонить дiвочий голосок, та i в цьому наспiвi вчувається смуток.
- Може, i тебе хтось не може дочекатись, - приязно, з невеселою
усмiшкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорової iмли.
- Мене вже не чекає, - здригнулася дiвчина, i мiсяць погас у її
зiницях.
- Чому? - насторожився Данило. - Кажи - щось трапилось у тебе?
Катруся похнюпилась, махнула рукою, пiд навскiсними стрiлками бровенят
залягла печаль:
- Ет, краще не треба.
- Чому ж не треба? Може, чимось пособлю.
- Тут, надiйсь, запомочi нiде шукати, - тополькою затремтiла дiвчина.
- Говори, Катре! - вже наказує Данило.
- Ви ж знаєте, цими днями трапилось лихо з моїм рiдним дядьком, - болем
i довiром глянула на нього.
- То й що з того?
- А Стьопочка пiсля цього вiдразу й вiдкинувся од мене... Бо вiн оце в
район вискочив... Думає ще й далi пiти, то й говорить, що дружба зi мною
йому на характеристику ляже.
- А на серце йому нiчого не ляже? - врiзалась лиха складка в мiжбрiв'я
Данила.
- Про серце в характеристицi не пишуть, там тiльки данi треба...
- Тодi, Катре, добре, що вiн зарання вiдкинувся од тебе. Не
запаршивлений заєць, а справжнiй орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде
Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що
пiд руку попадеї Ти ж у нас як зiронька, а вiн каплун недорiкуватий, i
вообче... - перекривив Стьопочку.
Катря з подивом i вдячнiстю глянула на голову.
- А ми каплуном Ступача прозвали.
- Ступача? I за що його так прозвали? - аж повеселiшало чоловiковi.
- За безугавний крик. Тiльки ви, Даниле Максимовичу, не заїдайтеся з
ним - недобрий вiн чоловiк. Це такий, що злобу i в могилу забере. Не
рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А
ви дуже потрiбнi нам. Так усi кажуть у селi i бояться за вас.
- Спасибi, серденько, - обома руками притримав дiвочу руку. - Як ти
гарно мiсяцем пiдвела свої уста.
- Ой, таке й скажете, - Катря соромливо посмiхнулась, потiм стулила
уста i, несучи в своїй чистiй душi першi дiвочi страждання, пiшла в
срiблясто-зеленаву синь вечора.
"Чом тобi не царiвна?!" - подумав Данило i, минаючи копицi, почвалав у
поля.
Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як
знизу дихає колос, а згори випадають роси i мiсячна обнiж. З настою
одволоженого полину i жита гнiздами пробивався дух заспулої березки, в її
медвяну пiжнiсть вплiталася пряна гiркуватiсть глухих ланiв.
Данило зупинився на гiннiй дорозi, де сходилась сивина жита i перша,
тьмяна при мiсяцi, золотiнь пшеницi, одiрвав од колоса одвислу квiтку
березки. На долонi її скручене, в рожевiй одяганцi, тiльце пiдпливло
сльозами, i така невтiшнiсть була в кожнiй її складцi, що знову подумалось
про людське горе.
Заворушились клятi питання, клятi думки i болi; вони звiдусiль лiзли в
голову, справляли там i похорони, i поминки. I вже очей i серця не тiшив
нi дитячий шепiт колоса, нi тихий зоряний пил, нi мiсячне марево. А воно
сiялось i сiялось на срiбно-димчастi поля, на далекi хати, присипляло
людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона...
"Бач, вiн мене кров'ю нагодує, бо я не пригнув своєї душ" до його нiг",
- побачив ненавистю начиненi очi, i недобрi передчуття зворушились бiля
серця. Стиснути б його, одiрвати рукою всi болi. Та не тi ткачi Їх ткали,
ох, не тi!
У житах щось зашарудiло, i незабаром на дорогу викотився їжак. На його
оброшених голках дробилися мiсячнi скалки. На мить вiн зупинився бiля
людської тiнi, засопiв, принюхався, оббiг її i зник у пшеницях.
"Ти, їжаче, маєш сотнi голок од гадюки, а як рятуватись людинi од своєї
напастi? Навiть коли трапиться зi мною лихо, про нього заговорять,
озираючись на всi боки... Еге, а дiд Корнiй не озирається". Спробував
Ступач настрахати й дiда, викликав його до сiльради, поставив перед собою,
а сам, сидячи, повiв допит.
Старий слухав-слухав, хитав головою, а далi й сам заговорив, наче
суддя:
"Чого ти, чуєпт, розсiвся перед моїми лiтами, перед моїм смутком i
сивиною? Хiба для цього тебе вченi вчили, а держава на посадi витримує? I
де ти такої непоштивостi до людей нахапався? Думаєш, усе починається з
тебе, з твоєї недоумкуватостi, яку ти хочеш поверх розуму поставити? З
недоумкуватiстю та непоштивiстю можна Йти не до людини, а в свинушник. Що?
не подобається моє слово? А кому ж твоє, залякуванням начинене,
подобається? I чому воно оплачується нашими грiшми i сльозами? Але це до
недалекої пори, до недалекого часу..."
Згадав про це Данило i охопив голову руками.
На розтоцi, де закiнчувалися землi його села, зачорнiв старий хрест,
поставлений ще в двадцятому роцi, коли тиф перетягував людське життя на
кладовище. I зразу ж у долинi за хрестом тихо-тихо жебонiла-завмирала
степова криничка, її теж у двадцятому роцi, зразу пiсля бою, викопав
партизан Михайло Чигирин. Скiльки про його вiдчайдушнiсть було складено
билиць i небилиць, навiть таких, що вiн знався з нечистою силою i тому був
заворожений вiд кулi та шаблi.
Веселоокий Чигирин не дуже й журився такими вигадками, а коли його
страхопуди питали про це, вiн, похитуючи головою, насочувався таємничiстю
i лише коли-не-коли нiби знехотя кидав:
- На нечистих можна i нечистого випускати, щоб свiй свого боявся...
Добувши живого ключа, Михайло Чигирин почекав, поки перечиститься вода,
набрав її у брезентове вiдро, пiдхопив його списом, скочив на коня i
гордовито поїхав полями до вiтряка, де пiсля шалу битви пiд крилами
спочивали його побратими...
Тепер постарiлий Чигирин справно головує в сусiдньому селi, iнколи,
хитро примруживши око, ганить Данила за непотрiбний запал i
прямолiнiйнiсть, бо ж деколи треба пожалiти розумного лоба, щоб не
вiдповiдало дурне нижчеспиння.
Це повчання так гарно виходило в нього, що Данило, забувши свої
прикростi, починав розпогоджуватись чи й смiятися, i вони разом їхали в
поле або до партизанської кринички, за якою тепер потроху доглядає дiд
Корнiй. Вiн задернив її, викохав над нею плакучу вербу, а бiля неї
приладнав на двох стовпчиках ослона, по боках якого вниз головами звисали
дерев'янi черпаки. Вiдрадно було старому дивитись, як б'ється серце ключа,
як нерiвно дихав вся криничка i наспiвно перечищає води. Тодi приходили на
пам'ять рiзнi роки, навiть такi, що були чи й не були, i гори Болгарiї, на
яких вiн пiдтiкав кров'ю, i його Меланка, що вiдiйшла вiд нього.
"Життя..."
Данило пiдiйшов до забутого хреста. Давно вже на ньому нiчого не було,
окрiм сiрих печаток лишайникiв. А тепер тут вiн помiтив рушника з вишитими
голубами. Чия змучена душа принесла його на перехрестя глухих дорiг?..
- Не спиться, сину? - обiзвався позаду глухий, iз тютюновим хрипом i з
задавненою простудою голос. Од партизанської iфнппчкп до нього,
похитуючись од ваги рокiв, пiдiйшов дiд Корнiй. Вiн подав головi обплетену
жилами i до блиску протерту чепiгами та мотуззям дзвонiв руку.
- Не спиться, - вклонився старому. Дiд Корнiй одним смутком глянув на
рушника, потiм на Данила.
- Звiдки ж, дитино, така зловiснiсть упала на нас? Ти не думав над цим?
Чи за планами заготiвель, виконання i перевиконання не було часу думати?
- Ох думав, дiду, вже думки й голови не тримаються.
- А хтось, певне, не дуже болiючи i думаючи, вхопився за чорнi папiрцi,
за крик, за мiтлу залiзну й заробляє на цьому видвиженiє. А дурiсть на
видвиженiї наробить нам достогибелi лиха: одних людей причавить, других
поверне до бога, третiх - до злоби, розумним пригасить розум, i вони
замовкнуть у журбi, а нахабним примножить нахабства, i вони пiдуть
красуватись, як мухомори. То чи ж прийде, сину, через таку скруту справжня
мудрiсть до нас?
- Неодмiнно прийде, дiду Корнiю, неодмiнної Iнакше не може бути, - з
вiрою i мукою глянув на старого... - От побачите! Дiд сумно похитав
головою.
- Може, й так, може, й так, вам, молодим, виднiше. Це менi i Михайло
Чигирин казав. А я, чуєш, уже духом надломився - людина єсмь, стара
людина. Думаю i журюся: чого ж те добро має йти по наших смутках?
I на це Данило нiчого не змiг вiдповiсти. Мимоволi потягнувся до
старого, обняв його i, боячись зрадливої сльози, швидко пiшов до своєї
Мирослави.
А старий ще довго, похитуючи головою, дивився йому вслiд, потiм глянув
на рушника, перехрестився на голуби кохання та й почав думати i про
житейське, i про те, що вже зазирнуло йому в притомленi мудрi очi, кликало
в останню дорогу.
"I напрацювались, i надзвонились ви на вiку, - поглянув на свої роками
пiдсушенi долонi. - Час, щоб i над вами хтось задзвонив. Тiльки хто? Не
всякий тобi розумiє тужливу душу дзвонiв. Чи не пора сходити до
вербiвського дзвонаря? Напевне пора...
Далекi свiти, i зорi, i мiсяць, i рухливi поля, i луки з копичками
сiна, i дзвiниця пiдступили до старого; прислухаючись до нерiвного подиху
землi, у думах, у тривогах, у гiрких сподiваннях поволi пiшов верстати
свою останню путь дiд Корнiй.
Ось вiн вузенькою стежиною увiйшов у безгомiння червоних пшениць,
стебла яких тримали на собi i вбирали в себе iмлавiсть петрiвчаиського
сну. До старого звiдусiль потяглися золотi сережки одволоженого колоса,
потяглася i дрiмота, i в тiло поволiповолi почала всотуватись пряжа
далеких-далеких рокiв. Аж оглянувся довкола, чи не побачить їх. Та побачив
тiльки тiнi, що крадькома переходили з поля на поле.
Хiба ж не цими полями жнив'яної пори вiн повертався додому зi своєю
проворною чорнобривою дружиною, на руках якої то плакав, то агукав, то
спокiйним снопиком засинав бiленький вузлик? I тодi не треба йому було нi
маминих грудей, нi маминої колискової, бо її шепотiло колосся, шепотiв
бiлочубий сон, шепотiли чотири броди, i припнутi, i неприпнутi човни на
них, i верби над ними.
- Ти тiльки поглянь, як воно спить! - щасливо оберталась до нього
дружина, i вони обоє нахилялись над сном дитини.
- Гарний буде орач, як знайдеться для нього земелька. Шестеро, немов
сонцем перекупаних, красенiв-орачiв народила йому дружина то в полях, то в
лузi бiля бродiв, то в хатi, у вiкна якої завжди заглядали чи соняшники,
чи сонце. Вiйни переполовинили їхнiх синiв, а журба забрала дружину на
цвинтар, i найбiльшою втiхою стали на старiсть йому дзвони та онуки.
Добре, що хоч у них, поки малi, менше клопоту, анiж у синiв. I чи то
далекi роки, чи колос, чи хата обiзвалися йому:

Ой колишу колисочку,
Ой колишу колисочку
Яворову,
Щоб у нiй росла,
Щоб у аiй росла
Дитина здорова.

Вiн простягнув руку над полем так, неначе в нiй було зерно, i сказав
далинi: "Ростiть, дiти, здоровi, ростiть гарнi, ростiть працьовитi й
добрi".
Ниви вбирали в себе тиху мову старого, як вбирали колись його посiв, i
вбирали посiв мiсяця, i голос перепiлки, що комусь радила заснути на нiч,
а йому назавше. Та хiба це страшно, коли ти чесно звiкував свiй вiк?
Хлiбами старий вийшов до татарського броду, що спав i не спав пiд
сплески хвилi i риби. Отут колись ординцi гнали ясир до Криму та й до
одного загинули вiд вiйська Iвана Сiрка, як має гинути все жорстоке у
свiтi. I досi в негоду стогнуть оцi береги, бо тяжкий час ходив по них i
втиснув свої слiди у пам'ятi землi.
Од татарського броду Корнiй добрiз до дiвочого, де на лузi чи то
стояли, чи то потроху ворушились ошатнi копицi сiна. А на плесi, немов
дiди, сивiли й шш.шш за течiєю вiхтi туману. Ось у цьому бродi пiд новий
рiк вiн перестрiв свою долго - свою Меланку, що поверталася вiд рiднi з
присiлка. З несподiванки вона скрикнула, потiм засмiялась, наче срiбло
розсипала на пiдсинене срiбло снiгiв.
- Ти чого смiєшся? - не знайшов кращого спитати, а в душi щось
тенькнуло i зупинилося.
- Бо тебе побачила, - такою посмiшкою окинула його, нiби весна стала
поруч iз нею.
- Такий я гарний тобi?
- Як мiсяць молодий.
- Умiєш ти сказати, - забурмотiв розгублено i взяв її за ручата, вони
здригнулись, шарпнулись, а далi притихли в довiрi, в чеканнi.
- Замерзли?
- Замерзли, Корнiю.
- Тодi я шапкою погрiю їх, - скинув свого високу бирку. Дiвчина почала
вiднiкуватись, та вiн втиснув її руки в шапку i пiшов кригою до берега. А
в березi, бiля заснiжених вербичок,
Меланка так славно заспiвала йому:

Ой учора iзвечора
Пасла Меланка два качора.
Ой пасла, пасла - загубила,
Пiшла шукати - заблудила.
Ой вийшла у чистеє поле,
А в полi Корнiй плужком оре.
Ой оре вiн, оре ще й сiв,
А за ним рiлля зеленiв...

Наорався i насiявся вiн за свiй вiк. I чорнiла, i зеленiла, i сивiла
перед ним i за ним рiлля, а тепер уже й вiн посивiв, як довгий вiк. То й
пора прощатися зi свiтом. I очима прощання подивився на тi старi верби, що
були вербичками, коли бiля них стояла його Меланка.
"Спать пiдем, спать пiдем..."
З шелестом ниви, з шелестом старих верб, зi спiвом перепiлки вiн дiйшов
до села i попрямував до дзвiницi, в якiй i тепер дрiмали i святковi, i
скорботнi голоси його дзвонiв. Корнiй вiдчинив дверi дзвiницi, i враз така
слабiсть охопила його, що мусив, тримаючись їа. варцаби, опуститися на
схiдцi. Невже оце прийшло воно?
Мiсяць падав йому па сиву голову i випадав з очей, в левадi озивався
деркач, а над головою не дзвенiли, а шелестiли дзвони, та все одно їхнi
голоси почали заходити в тiло, i все воно озвалось гудiнням. Тодi скорiше,
скорiше до внукiв, бо й попрощатися не поспееш..
Утомлений, спiтнiлий, вiн ледве дочапав до свого двору, а з двору до
садочка, де, розкидавшись, спали бiлочубi внучата, як колись спали його
сини. Надивившись на те, що звалося життям, вiн нахилився до дiтей,
торкнувся до них устами, а дзвони, що затоплювали тiло, почали пiдiймати
його вгору. Вiн випростався, рукою, паче землю, поблагословив онукiв:
- Ростiть, дiти, здоровi, ростiть гарнi, ростiть красивi й добрi.
Прокинулась його . наймолодша невiстка, що мала спокiйну, дрiмливу красу,
глянула на батька, скрикнула:
- Ой таточку, що з вами?! - Дрiмливiсть звiтрилась з її обличчя,
продовгуватих очей i довгих вiй, а руки хрестом лягли на груди.