Стельмах М.. Чотири броди

устами, в куточках яких лiта повибивали гнiздечка, похитала головою. Жаль
цiєї Яринки, як своєї дитини. Хiба ж дiвчина, коли прийшла її пора, має
годити рiзним п'яничкам та розбещеним вирлам, якi тiльки й бачать у жiнцi
придзигльованку. Яринцi б саме слухати найкращi слова про кохання i на все
життя ощасливити судженого красеня, який би не зводив погляду нi з її
личка, нi з її нiжок. Як це буває, тiтка Зося добре знала. Та вiйна не
помилувала i її сiм'ї.
А як гарно на дiвчинi зацвiтають тернова хустка й червоний кожушок!
Його недавно принiс з-за татарського броду дiд Ярослав. Ярина довго
хвалила роботу старого, ще довте про щось шепталася з ним, а вiн, зайшовши
за шинквас, щось обережно висипав iз своєї кобзи в торбину. Подумати
тiльки - з кобзи!
До корчмочки рвучко заходить розчервонiлий, усмiхнений Iвась Лимаренко,
що має на головi не чуприну, а крила.
"До кого вони тiльки прилетять?" - похитує головою тiтка Зося,
переводить погляд на Яринку i зiтхає.
Iвась зiрвав з голови шапку, трiпонув чубом, вклонився господиням:
- Добрий вечiр, панi Закревська, добрий вечiр, Яринко!
- Коли я для тебе панi, то i Яринку зви панянкою, - з викликом каже
тiтка Зося i забивається в куток, щоб молодята перекинулись кiлькома
словами.
- Яринко! - висяюючи, пiдходить до неї хлопець. - Яринко, мила! Люба!
- Що в тебе?! - завмерла вона, бо ще не бачила Iвася таким. - Що?
Вiн прихиляє до неї голову i шепче:
- Нашi розбили фашистiв пiд Москвою. Чуєш?
- Правда?! - торопiє дiвчина, а очi спалахують, немов зiрницi. Невже
прийшло те, чого так довго-довго чекали, чого тая довго-довго сподiвалися?
- Щира правда! Сам чув, Яринко! Розбили i женуть на захiд! Ти розумiєш,
що це таке? - Вiн бере дiвчину за руки i притуляється до неї щокою.
- Спасибi, Iвасю! - i Ярина теж притуляється до нього, цiлує в щоку.
- Тепер я не буду сiм днiв умиватись.
- Нарештi, - зiтхає в кутку тiтка Зося, думаючи про свое
- Тiточко Зосю, просимо до нас. По келишку пiдiймем, - радiсно гукає
Яринка i рукою витирав вiї.
"От i дочекалась дiвчина свого красеня!" - думає про те саме тiтка Зося
i пiдходить до молодят.
- Як я рада за вас. Яринка нахиляється до неї:
- Тiточко, це радiсть для всiх: нашi пiд Москвою розгромили фашистiв.
- Ой! - з руки жiнки випадає i розбивається келишок. - Це на щастя, це
на щастя! Свята дiва Марiя, то, може, i мiй Станiслав б'є мiнами отам
фашистiв! Вiн же мiнометник у мене, - в який раз розповiдає про це i
Яринцi, й Iвасю. - Налий, донько, в другий келишок наймiцнiшого
спотикайла. Свята дiво, таки е правда на свiтi.
Та в цей час бiля дверей гупають чиїсь шкарбуни, i в корчомку спочатку
ввалюються полотнянi торби, потiм голова старця, а далi й сам старець. У
своїх одяганках вiл схожий на баштан. Зося збагнула стан Ярини i гнiвно
накинулась на його дiда, одначе очi i язик у нього далеко не дiдiвськi.
Тiтка Зося зразу одвертається вiд старця, бо, як вона каже, в його словi
гадина чаїться.
- Драстуй, красунечко, драстуй, любочко! - приязно вiтається з Яринкою,
а погляд пускав вскач по всiй корчомцi. Отак можна й на очi окривiти
навiки.
- Драстуйте, пане старець, - розважливо каже Ярина, нi порухом не
виказуючи своєї неприязнi до шкарбуна.
- А в тебе я не перший раз бачу цього парубiйка, - увiрчує свердла в
Iвася.
- I вiн вас не вперше бачить у мене. На чарцi рiзнi гостi сходяться.
- Ге-ге-ге, - загелготiв старець, - умiєш ти, красунечко, i сказати, i
за напитки-наїдки не загилюєш. Тобi б тiльки в златоглавах та срiблоглавах
ходити. Може, до цих трьох чарок i четверту поставиш?
- Ця горiлка, пане старець, вам буде не до смаку, - Iвась вихиляє чарку
i швидко чеше до дверей.
- А грошi! - гукає Ярина i непомiтно переморгується з тiткою Зосею.
- Пробачте, з холоду забувся, - хлопець, повертається, виймає гаманець,
витягав окупацiйнi марки, а Ярина впiвока поглядає на старця.
Коли за Iвасем зачинилися дверi, жебрак знову розсипав по корчомцi свое
"ге-ге-ге", сперся протертим лiктем на шинквас.
- Яка забудькувата молодь пiшла - усе на дурничку норовить! - i ласкаво
дивиться на Ярину. - Налий менi, рибонько, такої, щоб у животi жаби
заквакали. - Випивши, вiн i денце чарки поцiлував. - Де ти її тiльки
береш? Я лише одного разу в партизанiв Сагайдака ось таке зiлля коштував.
- Пане старець, - жахнулась Яринка, - не кажiть про партизанiв, бо мене
одразу почало морозити. Старець стишив голос:
- Не такi вони, голубонько, страшнi, як їх малюють фашисти.
- Пане старець, не верзiть усякого такого. Коли ви ще будете варнякати
неподобство, я гукну старшого полiцая Стьопочку, вiн тут недалеко ходить.
I сiдайте вже за столик. Що вам подати? Горiлки, солонини?
Старий докiрливо похитав головою:
- Нерозумна ти єси. I тобi треба думати про спасения душi не тiльки
перед богом, а й перед тими, хто прийде пiсля гiтлерiвцiв. Осягни це
душею.
I вперше в Яринки ворухнулась довiра до жебрака. А може, й справдi
людина вiн, хоч i має непевний язик i свердла замiсть очей.
- Чого це дехто роз'їхався, як верша? Бодай йому викрутило язик у
писку! Бач, який праведник знайшовся: то вiн у партизанiв горiлку п'є, то
чогось iз полiцiї мете.
- Старець усюди має даяння, - проткнув колючим поглядом сiро-свинцевих
очей жiнку i так зцiпив зуби, що на щелепах поспухали жовна. - Чого тобi?
Помела бракує?
- Отого помела, що по спинi блазнюка i нашiптувача походило б. Коли
жебраєш, то жебрай, а язик тримай у кишенi, як гаманець. Чи ти, бузувiре,
онiмечитись хочеш? - Тiтка Зося, зизом поглядаючи на заволоку, одягнула
кожушанку, запнулася хусткою, попрощалася з Яринкою i вийшла з корчми.
- Отак лiпше, - буркнув старець. - Яринко, налий iще одненьку закропити
душу.
Пересторога тiтки Зосi насторожила дiвчину, i вона вже рiвно вiдказала:
- Пане старче, ваша душа п'яницею стане.
- Краще п'яницею, анiж зрадником, - образився старець i негадано
запитав: - Ти скiльки марок платиш за лiтр?
- Пан старець хоче корчмарем стати? - дивується Ярина, а в душi
непокоїться: для чого це випитування?
- То скiльки платиш за лiтр? - довбе, як дятел, старець.
- Тепер п'ятнадцять марок, а восени цiни були меншими.
- Так-так, - щось прикидув на зморшках дiдуган, - Налий найкращої
скаженiвки, бо я сьогоднi на радощах волiю упитися.
- Якi ж у вас радощi?
- Великi! - пiдняв угору жовтого, як свiчка, пальця. - Хiба не знаєш:
вчора вдосвiта бiля самого мосту скапустився ешелон з танками. Це вже
сьомий на рахунку однiєї людини. Сьомий!
- Однiєї? - не повiрила Яринка.
Старець чи то здивовано, чи з прихованою пiдозрою подивився на дiвчину.
- Невже ти не чула про партизана Морозенка?
- Не чула нi про морозенкiв, нi про холоденкiв i чути про таке не хочу.
- Не похвально. Гляди, повернуться нашi, це не проститься. Яринка
обурилась:
- Пане старче, не страхайте мене сьогоднi, бо я вас можу налякати
завтра, - i зирнула на дверi.
Вони тихенько-тихенько розчинились i зачинились, I на порозi в клубках
зимового туману вкляк Стьопочка Магазаник, вiн зараз у формi шуцполiцая,
тiльки на головi в нього не гiтлерiвка, а бараняча шапка завбiльшки з
дiжницю. Стьопочка мовчки тре задубiлi руки i прислухається до мови старця
та Ярини.
- Я не страхаю тебе, - тягне свою нитку старець, - а вчу, як декому
треба жити на свiтi, дехто про велике має думати.
- Дехто задоволений i малим: наливати гiрку тим, кому вона солодка. Ще
одненьку?
- Iще одненьку за перемогу радянських вiйськ. Стьопочка, рвонувши з
плеча карабiп, кинувся до старця.
- Руки вгору, старий дурню! Бач, роззявив стару халяву! Побачимо, як
вона засiпається у шуцманшафтi! - Вiн шарпнув жебрака за бороду, i
негадано... вона опинилась у його руцi. - 'Цс що за обман i кiно?! -
отетерiв Стьопочка, витрiщив вирла. - Вашi документи, i вообче...
- Мовчать, магула неотесана! - Старець гордо випростався, вихопив з
кишенi жетона агента таємної полiцiї, сунув його пiд нiс розгубленому
Стьоночцi, швидко пiшов до дверей. I тiльки тепер отямився полiцай, щось
промекав, потягнувся до жебрака з його бородою в руцi.
- Пан Басаврюк! Вельмишановний пан...
"Пан Басаврюк! Басаврюк!.. Сатана в личинi людськiй... - здригаючись,
Ярина згадала страшний гоголiвський образ. - Був ти в чорнi години
минувшини, не здох i до цього часу - фашистам знадобився".
- Заберiть, пане, свої вещественнi докази...
Та розлючений Басаврюк навiть не оглянувся, ногою розчинив дверi, а
потiм так хряснув ними, що в корчмi задеренчали вiкна. Стьопочка
запаморочливо подивився услiд старцевi, далi безнадiйно махнув рукою,
понюхав бороду, поморщився:
- Ерзац...
- Стьопочко, хто ж це? - дивується i мерзлякувато поводить плечима
Ярина.
Полiцай витягнув шию, яку пiдпирав високий сiрий комiр шинелi,
озирнувся.
- О, це такий всюдисущий сокирник, вiд якого не тiльки менi стає темно
в очах. Чого це вiн з ерзацом бороди крутився бiля тебе? Що вiн має на
умi?
- Вiдки ж я знаю?
Стьопочка, щось прикидаючи собi, кривиться, морщиться, лiзе рукою до
пiдкучерявленої потилицi, а потiм нажаблюється, гостро дивиться на дверi й
бурмоче невiдомо кому - дверям чи Яринцi:
- Налий менi чогось такого. Дiвчина з серцем кидає:
- Води?
- Я води не люблю нi в чоботях, нi в животi, - одразу вiдповiдає
Стьопочка. - Горiлочки налий, холодцю подай, i вообче...
Ярина, похитавши головою, подала йому карафку з горiлкою, чарку,
тарiлку холодцю, хрiн i виделку. Стьопочка з усiм цим задрiботiв до
столика, що стояв у самому кутку, обернувся спинок" до шинкваса i
накинувся на гармонщнну, все думаючи одне: чого тут з'явився бiсiв
Басаврюк i що вiн мав до Яринки? Чи не смаленим пахне в цiй корчомцi? Га?
А дiвчину охопила тривога: виходить, неспроста вже який раз до неї
навiдується песиголовець у подобi старця. З якої ж дiдько служби? I що
пронюхав про Данила Бондаренка, якого люди назвали Морозенком? Треба, щоб
вiн бiльше не з'являвся тут, та й самiй час кидати цю бiсову корчму, що
комусь почала мозолити очi!
Ще раз пiдiйшов Стьопочка з порожньою карафкою. Хмiль уже рум'янцями
поплямився на його обличчi. Вона мовчки налила йому, а вiн мовчки
подякував, пiдняв угору великого пальця - мовляв, усе в тебе добре, та й,
похитуючись, поклешняв до свого стiльця. Не горiлки, а гноївки б тобi! I
знову думки зажружлялн навколо Данила, Мирослави i всiєї партизанської
рiднi, за якою так скучила вона.
За своїми гадками i тривогою не почула, як у корчму ввiйшов заснiжений,
задубiлий, обшарпаний чоловiк. А коли вiн наблизився до шинкваса, Ярина
пiзнала його - це був Ступач. Але як змiнилося, зiстарилося його обличчя,
як впеклися зморшки пiд очима i устами. Видно, останнiй час i подiї не
жалiли його. Пiзнав i Ступач дiвчину, вражено зупинився:
- Яринко, це ти?!
- Це я, пане Ступач.
Смуток охопив усе перемерзле обличчя Ступача.
- Який я тобi, дiвчино, пан? Не кажи менi такого паскудного слова.
- А хiба ви не для панства лишилися тут?
- Лиха година лишила мене: пiд Яготином в оточення попав. Повiк не
забуду отого яготинського болота i пекла заодно. Ось тепер i кочуся
перекотиполем по свiту. А як же ти опинилася туг?
- Теж лиха година заставила.
- Твоя ж подруга Мирослава жива?
- Жива.
Ступач хотiв iще щось запитати, але передумав, зiтхнув, а в очах
проклюнувся голод.
- Шматок хлiба знайдеться в тебе?
- Знайдеться.
I треба ж, щоб саме в цей час з порожньою карафкою I тарiлкою пiдiйшов
уже добре пiдпитий Стьопочка.
- З ким ти, Яринко, шепочешся? - I враз вiд здивування у нього вiдвисла
нижня щелепа. - О-о-о! Кого я тiльки бачу i кого вижу! Пан Ступач! Наше
вам, i вообче!
З несподiванки Ступач поточився до дверей.
- Стьопочка?! Ти полiцай?
- Пан старший полiцай! - навiть закаблуками вдарив i тихенько
захихотiв. - Це вас дивує?
- Нi... Не дивує. Я думав - ти вище пiднявся, - i гiрка зморшка лягла в
мiжбрiв'ї Ступача. Стьопочка згордо посмiхнувся:
- А я поволеньки, по схiдцях: спочатку тут наб'ю руку i в
гебiтскомiсарiат, наб'ю руку там - i вище!
- Отак i до шибеницi можна пiднятися. Чого-чого, а такого удару
Стьопочка не чекав. Вiн шарпнувся рукою до карабiна, та передумав i почав
пiдбирати слова.
- Виходить, ви й досi з товариша не обернулись па пана? Вашi документи!
- Нащо вони тобi, Стьопочко? I полiцай вибурхнув люттю:
- Я Стьопочка для своїх коханок, а для вас я пан старший полiцай!
Аусвайс!
- Нема у мене аусвайса.
- Тодi руки вгору! Вище, вище! Я маю потрусити вас, i во обче, - i
почав не обмацувати, а шарпати кишенi Ступача. Яринка не витримала,
обурено кинула:
- Нащо тобi, лихоманний, обшукувати його?
- Оце вопрос-питання некомпетентної. Звiдки я знаю, хто вiн тепер:
товариш Ступач чи партизан Морозенко, який аж сiм ешелонiв сковирнув з
рейок, а полiцiя встигла зафотографувати тiльки його плечi. Обернiться!
Ступач обернувся. Стьопочка вийняв фото, звiрив його з плечима Ступача
i залишився невдоволений.
А тим часом вiдчинилися дверi i коло них став заснiжений Данило
Бондаренко. Вiн теж був у формi полiцая. Глянула Яринка на Данила,
злякалася, зробила якийсь знак рукою, та партизан не зрозумiв її,
посмiхнувся i почав прислухатися до слiв Стьопочки.
- Ану, товаришу Ступач, сiдайте осьдечки i гарненько розкажiгь, як i
звiдки пригуцали на територiю рейху?
- Не скажу.
Стьопочка зверхньо вiдкопилив губу.
- Скажете! Коли людську душу поставити на колiна, вона все скаже!
Ступач вражено скрикнув:
- Мої слова!
- Тепер вони мої, вашого нiчого нема, - i тут Стьопочка побачив Данила,
витрiщився на нього. - А-а-а...
- Бе! - Бондаренко насмiшкувато глянув на полiцая. - Здоров, "вiнець
природи". Пiзнав, може?
"Вiнець природи" скривився.
- Пiзнати - пiзнав, - i мимоволi торiшувся рукою до шиї. - Але де ти
взявся, як опинився в полiцiї, i вообче? Говори!
- Це в пана Ступача спитай - вiн менi допомiг.
У Стьопочки очi полiзли на лоба, вiн з переляку одразу обм'як.
- Пан Ступач допомiг?.. Ой, пробачте, пане Ступач! Я так i догадувався,
що ви в таємному начальствi, як пан Басаврюк, i вообче. Але обов'язок
служби заставив перевiрити навiть вас. Пробачте, може, чарочку вип'ємо?
Ярино, горiлки на двi парсуниi Як ви генiально провели свою роль!
I не витримав Ступач, з презирством глянув на полiцая:
- Цить, блазню! Я i до смертi залишусь радянською людиною. Стьопочка
спочатку розгубився:
- Радянською? Як це зрозумiти?.. А-а-а! Ану у дверi! Побачимо, як на
допитах заграє твоя шкура. Ми iз тебе швидко зробимо тiнь. Бач, нiмцi
везуть до Москви мармур на монумент переможцям i залiзнi хрести навалом
везуть, а хтось ще про радянське думає.
Бондаренко насмiшкувато перебив Магазаника:
- Почекай про мармур i хрести. А тим часом не думав, що я маю бiльше
права на Ступача?
- Е, нi, це мiй трофей.
- Я тобi, Стьопочко, за цей трофей дам вiдкупного. По руках? Полiцай
задумався, потiм махнув рукою:
- Де вже не пропадало мов - давай тисячу i роби з цим приблудою, що
хочеш. I тепер заволав Ступач:
- Стьопочко, не вiддавай мене йому. Ти знаєш: вiн без солi з'їсть мене.
- А мене особистi рахунки не цiкавлять, - я людина державна.
Ступач у розпачi охопив руками голову, сiв на стiлець. Безвихiдь
згорбила його, як старця. Бондаренко ж вийняв з кишенi грошi, дав їх
Стьопочцi, а той спокiйно почав їх перелiчувати.
- Усе вiрно. I добре, що грошi новенькi. То й бувай. Яринко, я пiзнiше
розплачуся з тобою. - I Стьопочка скрадливо, ходою дрiбного хижачка,
вийшов з корчомки.
Данило не то з жалем, не то з насмiшкою глянув на того, хто покалiчив
його найкращi роки. Чи хоч вiйна навчила тебе чого? Ступач пiдвiв припухлi
повiки, пiд якими спалахувала ненавидь.
- Тепер твоє зверху. От тiльки шкода, що в свiй час я не добрався до
твоєї душi.
Данило поморщився, втомлено подивився на Ступача.
- Самодуром ви були колись, а ким залишились - не знаю. Iдiть з очей.
- Як це iти?! - остовпiв, розгубився Ступач i пiдвiвся з стiльця. -
Куди йти?
- Хоч пiд три чорти, якщо це здогадаєтесь знайти кращої дороги. Тiльки
мамлюкам, отаким, як Стьопочка, не попадайтесь,
Ступач скрикнув, притримав уста рукою i нiби крiзь туман подивився на
Бондаренка:
- Данило Максимовичу, то ви?..
- То я... Iдiть! Тут небезпечно.
Ступач хотiв кинутись до Данила, та засумнiвався, зiтхнув, пiшов до
дверей i зпик за ними. А до Данила припала, вткнулась йому в груди Яринка.
- Даниле Максимовичу, рiдний, тiкайте звiдси, бо тут уже тричi був з
таємної полiцiї Басаврюк.
- Басаврюк?! - сторожко глянув на дверi. - Тодi, Яринко, зразу ж тiкай
звiдси.
- Куди?
- До тiтки Зосi i разом з нею в партизанський загiн. Щось менi є?
Дiвчина кинулась до комiрчини, винесла ремiнну валiзку.
- Ось вам.
- А тепер бiжи. Я сам замкну твою корчму. Ох i вiї в тебе, Яринко. Вiд
таких вiй, певне, повiкам важко.
- Найшли час пiдсмiюватись, - зiтхнула дiвчина.
Вони поцiлувалися. Яринка, похапцем одягнувшись, вибiгла з корчомки i
кинулась у пристанцiйну пiвтемiнь. Данило ж пiдiйшов до дверей, над якими
висiв пучок червоної калини. Вiн i тут нагадував Яринцi i добрим людям про
безсмертне червоне знамено, пiд яким народилася їхня доля i доля їхньої
землi.
Погасивши свiтло, вийшов iз корчомки, замкнув її i, згинаючись вiд
ударiв вiтровiю, подався до привокзальної площi, де стояв його мотоцикл.
За станцiєю Данила наздогнав шалений спалах, а потiм вибух.
"Восьмий!" - обернувся, сам собi сказав чоловiк i скорiше пiшов до
свого вкраденого коня, у колясцi якого незворушно сидiв заснiжений Петро
Саламаха.
- Чули? - трусонув шапкою i снiгом у бiк станцiї i посмiхнувся. Цей
бiлявий велет з чорними пiддашками брiв мав по-дiвочи зворушливу посмiшку.
- Чув, Петре.
- То недарма гнали краденого коня, - приплескав снiг на кабiнi i
обережно почав з-пiд кожушка виймати автомат.
Коли вони, долаючи чорний вiтер, виїхали з площi, навперейми їм iз
собачнею кинулося кiлька бангофжандармiв, гестапiвцiв та полiцаїв, серед
них були Стьопочка i якийсь у лахмiттi старець. Стьопочка скрикнув, рукою
показав на Данила. Фашисти i полiцаї, хапаючись за зброю, кинулись до
мотоцикла; рвучи поводи, люто загавкотiли собаки.
Саламаха, майже не цiлячись, прострочив усе це кодло чергою автомата, а
Данило вихопив з кишенi гранату; як i в перший раз бiля далекої степової
станцiї, зубами зiрвав кiльце, i лимонка, розриваючи смертельний ланцюг,
звiльнила дорогу. За спинок" озвалися зойки i скавчання. На повнiм ходу
вiн проскочив контрольно-пропускну заставу i, чуючи за собою погоню,
вирвався в поле, де ще гiрше шаленiла негода. I тут, розсiкаючи чорний
вiтер, їх почало наздоганяти хистке нерiвне свiтло. Ось уже воно Захопило
всю дорогу, ось уже просвистiв свинець, i коло них сумирним снуванням
затремтiли червонi, золотi, жовтi, нiжнозеленi пунктири трасуючих куль.
Данило крикнув Саламасi:
- Пригинай, Петре, голову! Той примружив очi, посмiхнувся:
- Нема перед ким пригинати голову. Летiть!
- Лечуi
Застрибали, наче хотiли вилетiти зi своїх гнiзд, придорожнi, з бiлими
рушниками на стовбурах дерева, iз темряви здиблювалася i з гудiнням, з
рокотом вiдлiтала земля, а дорогу все розтинали i розтинали мечi погонi.
Назустрiч з долини тяжко пiднялася вантажна машина. Коли вона, ослiплюючи,
порiвнялась iз ними, Саламаха вдарив iз автомата: може, скрутить її на
дорозi. Напевне, скрутило, бо на якусь часинку вiдстали i плетиво
трасуючих куль, i мечi погонi, а потiм знову почали промацувати їх.
Та ось щось цюкнуло Данила мiж плечi, на груди впала кров. Не мiг
притримати ЇЇ, бо треба було долати чорний вiтер, i Данило мовчки, без
слова, без стогону долав його, все нижче i нижче схиляючи обважнiлу голову
до ручок мотоцикла. Ще трохи, ще трохи - i вiн добереться до журавлиного
броду, а далi мотнеться кригою на татарський. По кризi нiмцi побояться
вести машини. А за татарським бродом вже й до лiсу подати рукою - до
пшеничних кiс Мирослави, до Сагайдака, до Чигирина, до близнюкiв, до своєї
доброї рiднi, серед якої недаремно минули його лiта. Щось заговорив
Саламаха. Тiльки що? Вiн хоче пересадити його в коляску? Так це ж займе,
може, найдорожчу хвилину...
Треба не виказати, що знесилля вже натiкає в руки. Отак i долає
неминучiсть. Вiн вiдчував, як вона викволюв все його тiло, i жаль стало
тих днiв, що не прийдуть до нього, i того дiлечка, що вже не зробить
вiн... i любовi жаль... Iще боляче товклась i товклась думка, що комусь
мав допомогти, та не допомiг. Але кому?"
Негадано запахли суницi, прибився дiвочий голос, i вiн згадав...
Коли мотоцикл, наослiп проскочивши байрак, почав спускатись до рiчки i
в знемогу ввiйшло якесь полегшення, Данило ледь повернув голову до
Саламахи:
- Петро, ми мали привезти в загiн Ганнусю Ворожбу. Тепер привезеш її
сам. Не забудеш?
- Iїе забуду, - зiтхнув чоловiк i тернув рукою очi.
- Здається, вiдiрвались, - вже не сказав, а прошелестiв неслухняними
устами.
Чорний вiтер почав мiнитись йому на червонi кола, на калиновий вiтер,
який хилив i нахиляв достиглi грона. А звiдти, де починався чи
закiнчувався калиновий вiтер, вийшла Мирослава з дитям бiля грудей. А вони
ж i весiлля свого не грали... I тепер до нього стали наближатись, оживати
весiльнi рушники, що були розвiшенi на стовбурах дерев, а вже з броду
заспiвали невидимi дружки:
Ой думай, думай,
Чи перепливеш Дунай...
У Данила ще вистачило сили повернути на журавлиний брiд, вистачило
снаги й посмiхнутись усьому свiту, бо недаремно жив у ньому i, як мiг,
дуже нелегко, але чесно перепливав свiй Дунай...
- Ось уже й татарський брiд! - гукнув Петро Саламаха, щоб якось втiшити
його.
Еге ж, татарський. Тут нiколи восени i взимку не вiдпочивають i
поздовжнi i поперечнi вiтри, а весна б'є у бубни човнiв, i пречистими
лiлеями, i пречистими дiвчатами розквiтає лiто. А за татарським бродом
конi топчуть яру руту i туман. За татарським бродом iз сивого жита, з
червоного маку народжується мiсяць, i коло козацької могили, як повiр'я,
висiкається старий вiтряк, що увесь вiк старався людям на хлiб.
А коло броду на долонях бережкiв пiдснiжниками зiйшли хати-бiлянки i
чекають, i чекають, i чекають своїх дiтей iз вiйни, i сльозами матерiв, i
сльозами похилих верб допитуються: коли ж повернуться сини, бо життя
тримається на синах...
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - _та й те
неповне. Чому ж?
Чому?!



XXII

А життя? Зi страхом та болем лягаєш, зi страхом та болем устаєш, i
навiть у снах нема вiд них порятунку.
Змiнився свiт, змiнились i люди. Одних так прибило горе, що вони стали
нiби тiнями в подобi людськiй: ми нiкому нiчого... А iншi, дивись, неначе
з-пiд грому та грози вийшли. От такими Стали i її дiти, i її спокiйний
Лаврiн. Та що Лаврiн? Вiн хоч у германську бiля кулемета вовтузився,
привiз їй з вiйни замiсть подарунка довгi кулеметнi стрiчки. Вiд цього
дарунка в неї сльози закипiли, а вiн витирав їх пальцями i туркотiв, що
вона горличка, лебiдонька i голубка заразом. Вiд "голубки" й прояснилась,
бо ж знала свiй характер...
Що вже говорити про чоловiка, коли навiть у дiда Ярослава є своя
таємниця. Оце ж недавно почав збиратися нiби кудись у гостi. Олена
принесла йому деко разових коржикiв i шматок сала, почала впаковувати їх у
вузлик, а старий узяв кобзу, щоб укласти її у велику заплiчну торбу. Олена
помiтила, заважкою стала кобза кобзаревi. А коли вiн поставив її навсторч,
з неї вискочило мiдне тiльце патрона. Старий нагнувся за ним i так, нiби
нiчого й не сталося, знову кинув у кобзу, а потiм пильно подивився на
Олену, ще й вусом повiв.
- Бачила?
- Бачила, - похитала головою вона. - I нащо це вам?
- Виходить, треба.
- Оце ж маєте нести в гостi?
- Подарунок непоганий.
- А нащо ви його в кобзi ховаєте? - не знайшла чого кращого запитати.
- Бо полiцаї ще не здогадались робити кобзам трус, а людям роблять, -
добряче посмiхнувся i доконав її вчешiм словом: - Конспiрацiя!
- Ой тату, тату, - зажурилась вона, - Увесь наш рiд уже перейшов на
конспiрацiю, опрiч мене. I всi ви, навiть Яринка, дурите мене, наче
маленьку.
- А ти для мене, донечко, i досi маленька, - неждано розчулився старий
i прикрилив її руками, точнiсiнько так, як Лаврiн в "оту давню годину
вишневої заметiлi. Чи це в них таке родом передається? I чи справдi була
та бентежна заметiль вишневого цвiту? Напевне ж була. Бо й весiлля, i
хрестини пiшли пiсля неї, бо й досi на горищi лежать колиски Ярини й
близнят. Тiльки нi Ярини, нi близнят нема бiля неї. I чи будуть? Бо що
тепер життя? I розплакалась вона з жалю до них, з жалю до себе.
- От чого не треба, того не треба, - почав її заспокоювати старий, далi
пiдiйшов до скринi, вiдкинув ляду й з-пiд рушникiв, сорочок, скатертин з
доброго дива вийняв тернову хустку и червоних, з росою трояндах, розгорнув
її на вузлатих руках. - Оце ж я тобi, донечко, перед самою вiйною купив,
бо дуже сподобалася тут роса, хотiв подарувати в твоїх повних сорок п'ять
рокiв. - Вiн хусткою витер їй очi. - Вiзьми i вважай, що я перший тебе
поздоровив з народженням...
- Спасибi вам, тату, за хустку.. за роси... Тiльки ж бережiть свої
лiта. Хай молодшi ходять з патронами. Закопайте їх на городi.
- Прийде, донечко, час - i саму смерть закопаємо, але спершу її треба
зломити. Посидьмо перед дорогою, - та й сiв пiд бо* гани, сивий, гарний у
своїй мудрiй старостi i рiшучостi. Потiм пiдвiвся, торкнувся її плечей
пiдсохлими руками i рiвно, i строго пiшов до когось у гостi чи в
конспiрацiю. А їй тепер доводиться чекати не тiльки Лаврiпа, Яринку,
Романа i Василя, а й старого. Не такий малий у неї рiд, а хата пусткою
стоїть, то й говори тепер, жiнко, не до роду, а до мовчазних стiн, до
прихованого зерна, до вiдмерзлих кетягiв калини пiд вiкнами, до голубiв у
солом'яних голубниках i думай про всiх i вся...
Знадвору почувся натруджений скрип саней. Вона стрепенуаась, пiдбiгла
до вiкна, напiвроздягнута кинулась надвiр i тут полегшено зiтхнула. Понад
плотом, тримаючись заволохаченого памороззю коня, поволi iшов її Лаврi, з
його золотих вусiв звисали крижанi бурульки. Ось вiн зупинився бiля ворiт,
широко розчинив їх, i стомлена шкапа втягнула на подвiр'я сани з
блакитною, мов небо, грабиною.
- Лаврiне! - гукнула й кинулась до нього.
- I чого б ото роздягненою вибiгати на мороз? - посмiхнувся, заворушив
клешнi криги, що наросла на вусах. - Бiжи до хати.