Страница:
- Цить, стара. Оце зараз усе, як на духу, повiм. Дай тiльки в хату
зайти.
В оселi тiтка Ганя одразу кинулась до печi, а Полiкари Андрiйович
нелегко почав свою розповiдь:
- Не знаю, чи й будеш тепер їсти у мене, коли скажу, що я став аж
головою громадського господарства.
- Чого це вас туди занесло? - насторожився Данило.
- Нова влада менi, як розкуркуленому, довiрила це господарство. Я
всiляко огинався та вiднiкувався, але люди почали вмовляти, бо ж можуть
якогось iдола привезти. I таки вневолили мене. То й жпву тепер, наче з
мене колiї душу вибрали.
- I як же вiї господарюєте?
- Що можна було заховати - пiшло в заховання, а хлiб i худобу тихцем
роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав з свиноферми. Нi
одного свинячого хвоста це дiстапось людожерам. Захотiла нова влада
навернути мене до худобства, але нiчого з цього не вийде, то, певно, на
шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радостi мало: що скажуть менi нашi,
коли _повернуться? Ось це уїдання найбiльше й мучить._ Бачиш, в яку
марнiсть часу вскочила моя дурна голова, - i знову зiтхнув. - Скажи по
правдi: вже судиш мене?
- Нi, Полiкарпе Андрiйовичу... Тiльки не забудьте вдiв i сирiт.
- Вiн, Данплку, їм найпершим хлiб завiз. У тебе ж науку проходив, -
озвалася тiтка Ганя, ставлячи на стiл тарiлки. Проти мiсяця на її вiях
бринiли сльози.
Данило прихилився до неї, поцiлував у щоку._
- Спасибi, дитино, - жiнка скорбно усмiхнулася i рукою витерла очi..._
Кiнь по колiна зайшов у брiд, м'яко почав перебирати губами пiдсвiчену
воду, потiм заiржав, i тодi з того берега на оболонi теж озвалося iржання;
його смуток нiби пiдхльоснув воронця, розбиваючи хвильки i хмари в них,
вiн пiшов, пiшов, пiшов уперед, потiм, витягаючiї пшю та зiтхаючи, мов
людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до очей: згадав бiй
бiля рiчки i як її перепливали осiдланi конi, що пережили вершникiв. А тим
часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стрiпнув гривою, захопив у
неї пасмо мiсяця i з iржанням помчав до свого товариства.
Бiля старої, з випаленою душею верби Данило побачив неприв'язаного
човника, потягнув його до води, тут же знайшов кiлок, яким рибалки
припинають сiтi, вiдгрiбся i тихо-тихо, нiби у снi, поплив до того берега,
до свого кохання, до своєї Мирослави.
А може, й справдi вiн впливав у сон? Бо велику чародiйну силу
перетворень мають нашi вечiрнi рiки i броди, коли в них тоне й не тоне
мiсяць, коли в таємничих ямбах очеретiв затихає птиця, коли шматки
туманiв, неначе дiди, не знають, де знайти пристановище, коли бiля
невигадливих прибережних осель, вiддiляючи
412-413!!!
- Ой, як це страшно, - зiтхнула Мирослава. - Ми будемо серед сiюїх, а
ти серед чужих. - I враз сполохано пiдвелась: - Нiби Хiчi-i приходив сюди.
- Напевне, мiй дiдусi..
- Так чого ж вiн поставив чоботята на призьбi?
- Мирославе, не бiйся, це я, - Данило так тихо озвався, що й сам не
почув свого голосу.
- Ой! - водночас зойкнули Мирослава i Ярина, шарпнулись до дверей i
зунидились. - Хто це?
- Нe пiзнали? - хоче посмiхнутись Данило, та щось i посмiшку, i голос
зчавило йому.
- Даниле! Данилку! - скрикнула Мирослава i, не то смiючись, не та
идачучи, кинулась до нього.
- Негадане, проте ефектно, - в'їла своєю театральнiстю Яринка,
засмiялась, пiдiймла привiтатись до Данила, а потiм процитувала вiдповiдну
реплiку: - Мавр зробив свое дiло, - мавр може пiти, - та й вислизнула з
хати, невiдомо чого витираючи рукою вiї.
Данила обiймає Мирославу, пiдводить її ближче до мiсяця.
- Ти? - i сам розумiє,, що важко задати дурнiше запитання.
- Я, Данилку, - посмiхається, i зiтхає, i схлипує заразом Мирослава. -
Прийшов?
- Прийшов. Скiльки думалося про цю хвилинку, - вiдiймав її на руки,
притуляє до себе.
- А скiльки днiв i ночей я виглядала тебе i коло хати, i коло броду.
- Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
- Справдi? - тихо, по-дитячи засмiялась Мирослава. - Тебе i перелякала?
- Авжеж. То. де блукаєш ночами та ще з карабiном?
- Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па землю - тобi
важко.
- Так ти партизанка?!
- А чого здивувався?
- Якось не думав вад ним.
- Тої саме життя подумало.
- Що хтось, окрiм вас, є з жiноцтва?
- Поки; що нема, та й Яринка йде вiд вас. Нам окрему землянку
обладнали, пiч iз.залiзної бочки поставили, а в гiльзах снарядiв горить
вогонь i стоять квiти... Даниле, рiдний! Нiяк не вiраться. Схуд, зблiд.
Певне, був поранений?
- Та був.
- I куди? - зойкнула Мирослава.
- В одне щасливе мiсце - недалеко вiд серця.
- Вiн ще й смiється.
- Бо вж минулося. А як ти почуваєш себе? - заiштав, бентежачись,
думаючи iiро ту таїну, якою тривожиться кожний батько, якщо вiп батько.
- Ми добре почуваємо себе,- i уткнулась головою у його груди.
- Спасибi, мила, спасибi, люба,- цiлує її, цiлує пшеничний снiп, що
тепер пахне не матiолою, а лiсолi i днмом.
На якусь хвилю вона завмерла бiля нього, а потiм, стрепенувшись,
глянула у вiкно.
- Це ж, Данилку, нам скоро треба в лiси. Я прийшла по одежу й чобiтки.
- Мене вiзьмеш iз собою?
- Аякже! Сагайдак буде радий.
- Ти звiдки знаєш?
- Бо вiн кiлька разiв питав i говорив про тебе. Ти ж маєш якусь зброю,
бо в нас без неї не приймають у загiн.
- Отак i говорили вони нро любов,- сумно посмiхнувся Данило.
--Що ж поробиш, коханий, коли вiйна... Збирайся, Данилку, бо вже
прокидається калиновий вiтер...
- Їв бродi качки розкльовують нiч,- повторив отi слова, якими часто
Мирослава стрiчала їхнi свiтанки...
XX
Ранковий лiс, ранковi клубки шумiв, ранковий плач роси, що в
передосiння пахне вином, i перший вибух сонця на косах Мирослави, i
калатання серця: а як його зустрiнуть отут? В неспокої сходиться i
розходиться коловерть думок, вони то пiдiймають тебе на крилах, то жалять,
немов шершнi.
- Хвилюєшся? - догадується Мирослава, що турбує Данила, i злегенька
притискається до нього плечем, у яке в'ївся ремiнь карабiна.
- Непокоюсь.
- Усе, коханий, буде гаразд, - освiтила його таким поглядом, якого,
певне, i в свiтi немає, поправила зброю. Ось тобi й тендiтна вербичка з
карабiном на плечi, ось тобi твоя вiрна доля.
- Коли б то на гаразди пiшло, - невесело пiдсмiюється над собою, а в
думках то стрiчається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для
цього i в снах, i наяву поспiшав сюди. Тут не пожалiє себе, не пожалiє й
фашиста, будь проклятий вiн!
- Уже й пiдходимо до своєї домiвки! - зупинилася, обернулась до нього
Мирослава. - Я до своєї землянки одразу ж звикла. I вдень, i вночi лiси
натрушують на неї свої шуми. Прокинешся вiд них - та й згадуєш i свої
поля, i татарський брiд, i калиновий вiтер.
Данило посмiхнувся:
- Ти зараз така, наче з калинового вiтру вийшла.
- Гарна тобi? - запитала нiби з насмiшкою i потягнулась до нього.
- Найкраща у свiтi.
- Не розкидайся так свiтами... Нам у землянку близнята пiвня кинули, не
пiвня - вiхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кидається на кожний згук
лiсової птицi,
Негадане тихий оклик:
- Стiй! Руки вгору! - I одразу ж веселий смiх. З-за дерев, плече в
плече, виходять зi зброєю в руках Роман i Василь, високi, статурнi,
буйночубi, вони йдуть мiж деревами, як боги лiсу, а за ними двома
стежинами сивiє оббита трава.
- От же вреднючi, неодмiнно треба налякати! - удавано сурмониться
Мирослава. - I хто вас навчив так маскуватись?
- Секрет партизанської фiрми, - близнята щиро вiтаються з Мирославом та
Данилом. - От i ви прибилися до нас!
- _Прибився, - хвилюється I навiть заздрить близнятам Данило. - Не
проженете?
- Таке скажете в недiлю! - щиро дивується Роман, якого Василi, чогось
називає старшим. - Побудьте тут, я пiду до Сагайдака, бо порядок є
порядком. - Вiн легко зникає в тiнях, в шумах, в деревах, а за ним iде
Мирослава, бо навiть їй не можна стояти бiля дозорця.
- У нас командир не терпить безладу, - пояснює Василь, придивляючись до
лiсу й дороги, яка вже навiть у колiях береться зiллям - давно, видно, не
їздили по нiй. - Спробував дехто сваволити, так потiм пiк ракiв перед усiм
загоном. А одного iндивiдуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону.
I недарма - вiн уже примостився у церквi дячком. Святi книшi, каже, черево
не розривають. Що ви на таке скажете?
Данило прислухається i не прислухається до мови Василя, бо думки йдуть
урозбрiд, а хвилини тягнуться, нiби вiчнiсть. Здається, не днi, а роки вiн
чекав цiєї години зустрiчi. А хiба не роки? Бо ще з дитинства, живучи
романтикою книг i живих оповiдей, не раз бачив себе партизаном. От i маєш
тепер дiлом пiдтвердити, на що здатний.
Мiж пiдкучерявленими дубами виринули Сагайдак i Чигирин. Забуваючи все,
Данило на якусь мить задерев'янiв, а потiм бiгцем кинувся до них i
розгублено зупинився.
- Проворний! - приязно посмiхається йому гриб-боровик, що зветься
Чигирином.
- А вiн завжди був проворним, - так говорить Сагайдак, нiби вони вчора
бачилися, й обiймав Данила. - Здоров, здоров, голубе.
- Добрий ранок вам! Добрий ранок! - переводить дух Данило i чує щем в
очах. I до цього часу не потвердiла його душа.
- Неначе зрадiв? - лукавить Сагайдак i, пiдбадьорюючи, плескає його
рукою по плечах, скидає з них якусь частку тривог. . - Зрадiв, Зiновiю
Васильовичу. Так думалося про цю зустрiч, так думалося знайти партизанiв.
- От i знайшов - i партизанiв, i... партизанку... Ти до нас в гостi чи
назовсiм?
- Назовсiм, якщо приймете.
- Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, - жартує -
не жартує Сагайдак.
- Буду, Зiновiю Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.
Не поспiшай, буде ще й пекло. Тепер воно не казк", - зiдокупи брови
командир. - Бив Марко чортiв у пеклi, маємо бити. Що ж, ходiмо до нашої
оселi. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при менi.
- У нас ноги треба мати заячi, а душу орлину, - мружиться Чигирин.
У землянцi всi триє сiли за стiл, застилений не скатертиною, а
нiмецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на
нiй i свiй райцентр, i своє село, i лiси, i болото, в серцевинi якого
також була якась позначка. Чи не там, до колись уночi йому обiзвалась
журавлина сурма? Чим же зацiкавило болото Сагайдака? Не знав чоловiк, що
там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанiв.
Сагайдак, глянувши на облiзлу Данилову гвинтiвку, несхвально похитав
головою, а далi запитай:
- Як воював у армiї? Яку маєш спецiальнiсть?
- Моя спецiальнiсть - пiдривати залiзницi, станцiї, мости.
- Навiть мости?! - пожвавiшав i нiби не повiрив Сагайдак. - Ось саме
над цим ми найбiльше й мiзкуємо, - поклав руку на плече Чигирина. - Та
велику бiднiсть маємо: вибухiвки нема, детонаторiв теж. Два поїзди сяк-так
спустили в безвiсть голими руками.
- Як це руками? - не повiрив Данило.
- Саморобними лапами позривали костилi, трохи розсунули рейки - от i
вся наша технiка. Що ти скажеш на це? - Iз надiєю подивився на Данила.
- Сказати можна тiльки одне: цю технiку треба удосконалювати.
- Але як? - Чигирин аж пiдвiвся з обземка, що правив за стiлець. - Нема
ж у нас нi грама вибухiвки.
- Може, десь поблизу бачили авiабомбу, яка не вибухнула?
- Таке лихо знайдеться! - зрадiв Чигирин. - Одна пiд самою дiбровою
хвоста показує. Тiльки як ти доберешся до її нутрощiв?
- Це дiло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо
зубилом, i тодi можна нарiзати толу для саморобної мiни.
- Оце так, - докрутив гадовою Чигирин. - А вода ж, падлюча, не може пiд
зубилом вибухнути?
- I таке може бути - все в руцi божiй, - посмiхнувся Данило.
- Вiн ще й посмiхається, - i Чигирин витер рукою обличчя. - Аж у пiт
кинуло. Наша технiка була дуже вiдстала, а твоя - страшна.
- Поки iншої не маємо.
- От i думай-думай, як переплисти Дунай, - трусонув сикнми кучерями
Сагайдак i нiби з жалем поглянув аа Данила. - Уже наче й запахло
вибухiвкою. А де ж дiстати детонаторiв?
- Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна
запалювальна трубка, саморобна.
- Як це саморобна? - пожвавiшав Сагайдак.
- Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бiкфордового
шнура, для надiйностi стискували плоскогубцями, потiм до бiкфордввого
шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось погляньте, - i Данило
вийняв з торбинки запалювальну трубку.
Сагайдак так узяв її, наче це була дорогоцiннiсть, пильно оглянув,
покрутив у руках i повернув Даниловi.
- Що ж, помагай, доле, та бороди вiд недолi. Спасибi, що хоч це добро
завалялось. Голодний?
- Нi.
- Тодi зразу ж по авiабомбу!
- Может хоч поснiдаємо? Як це натщесерце їхати? - обурився Чигирин.
- Легше буде на конi й колеса.
- Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба
брати.з собою?
- Добрi конi, лопати, мотузки, плоскогубцi, напилок, зубило i молоток.
Здається, все, - радiв Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу.
Хоча, коли подумати, невелика це радiсть поратись бiля бомби. I як про це
сказати Мирославi? Воно б краще не говорити про таке: нащо вiдмикати її
тривогу i сльози? А коли станеться iз_ ним непоправне? Бо, може, сьогоднi
й диму не залишиться од тебе... От i жаль стало свого свiту, свого вiку.
Вiн знайшов Мирославу бiля дiвочої землянки.
"Як, любий?" - не голосом - очима запитала.
- Уси гаразд. Вже й дiлечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
- Нелегке?
- Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", - I рукою бережно
торкнувся її стану. Та Мирослава щось вiдчула, голос її став
по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання.
- Бережи себе, Данилку, бережи.
Постараюсь, - удав безжурнiсть. - Як поважчали твої коси. Бо випала
роса, - похитала головою Мирослава. - Роса вiйни.
Данило знову згадав своє:
- Отак вони й говорили про любов...
...Пo самий стабiлiзатор вгрузла в землю ота бомба, що цiлилась реву,
та впала недалеко вiд неї бiля дiброви. Данило й близнята покружляли коло
неї i взялись за лопати. Чорнозем iз зiллям полетiли навсебiч, оголюючи
металеве тiло.
- Гладку масмо свинку, - поплескав рукою бомбу Василь.
- Летiла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? - жартус Роман
i пильно дивиться на Данила.
А хiба вiн знає, що буде далi. Одначе втiшає хлопцiв:
- На її начинцi полетять у безвiсть вороги. - I припадає вухом до
обшивки.
- Що ж вопа може сказати?
- Багато може сказати, якщо в нiй лежить бiсова машинка.
Василь блiдне, а Роман посмiхається. Чого б?
Коли бомбу разом звалили набiк, Данило нагнав подалi вiд ями близнюкiв,
а сам, стиснувши уста, примостивсь бiля неї i заходився вивертати
капсуль-детонатор. Тут у хiд пiшли напилок, зубило та плоскогубцi. I хоч
холодна, як смерть, була бомба, та вiн так упрiв, що вся одежа стала
вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, анiж сподiвалися, i вiн почав
її заарканювати мотуззям. Пiсля цього Данило вискочив з ями, гукнув
близнятам, щоб привели конi. Тi пiд'їхали на своїх червоногривцях, здали
їх назад до бомби i проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од
неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу i, перекочуючи її
по травi, натягнула до лiсу. На галявинi бомбу вивiльнили вiд мотузкiв,
Данило пiдiйшов до воза, на якому сидiли Сагайдак i Чигирин, узяв з
скриньки молоток i наказав.
- А тепер вiд'їжджайте подалi вiд нашої цяцьки.
- Тiльки ж обережнiше, хлопче, - благальне подивився на нього Чигирин.
- Буду старатися.
Данило пiдiйшов до близнюкiв, якi вже розсiлися на бомбi, немов на
колодi, i смалили саморобнi цигарки.
- I ви, хлопцi, подалi вiд цього нещастя.
- Як це подалi? - здивувався Роман. - А хто ж у вас буде молотобiйцем?
- Я, - коротко вiдповiв Данило.
- Та нащо вам стiльки слави? Приймiть мене хоч поденщиком до неї, - i
показує всi зуби.
- Iди, Романе, не мороч голови.
- От уже такого нiколи не сподiвався од вас. Пiду жалiтись Мирославi.
Коли близнята пiдiйшли до воза, де сидiли Сагайдак i Чигирин, Данило
приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати її поперек, i злегка вдарив
молотком. Зубило ковзнуло, а на залiзi залишився шрам. "Мовчиш?" -
прислухався до бомби. Ще удар, iще мiцнiший - i зубило пробиває цупку
обшивку. Непевна посмiшка затiнявилась на обличчi незвичайного майстра.
Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненiше дiяли i молот, i
зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що їм зараз дорожче
вiд золота. За роботою Данило незчувся, як до нього пiдiйшли Сагайдак,
Чигирин i близнята.
- Як воно? - запiiтав Сагайдак.
- Скоро з однiєї бомби будете мати двi чашi з толом, - витер з чола
краплистий пiт, що аж сипався з нього.
Сагайдак навпочiпки присiв бiля бомби, знайшов на травi суху гiлку,
розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, пiдрiвняв, а четвертим
накрив їх i покосував па Данила.
- Догадуєшся, хлопче, куди вода тече?
- Вода, напевне, тече пiд мiст, - у тон вiдповiв Дапило.
- Догадливий! Так от, цей мiст не дає менi спати.
- Усе чоловiковi не дає спати, - осудливо загудiв Чигирин. - I чорний
шлях, i залiзниця, i мiст, i ненависний Безбородько, i кругова оборона
навколо землянок. Уночi потайки сам береться за лопату.
- Годi вже, Михаиле Iвановичу, - поморщився Сагайдак. Данило
посмiхнувся йому:
- То ми, товаришу командир, подбаєм про ваш сон.
- В оце "ми" i мене всунете, - нагадав про себе Роман. Тихо-тихо
поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються бiля коней та возiв партизани.
Вже вiдiйшли вiд них лiсовi шуми, наближається мова рiчки, мова очеретiв,
тривога дикої птицi i калиновий вiтер. Данило навпомацки знаходить
кетяжину калини, засовує за ремiнчик картуза - хай буде замiсть
партизанської стрiчки.
Розгортаючи кущi верболозу й калини, конi входять у брiд, припадають до
води, а люди проворно знiмають з воза i обережно опускають на рiчку
невеликий плiт, на самий край його ставлять саморобну мiну, притискають її
дошкою, а кiнцi мiцно скрiплюють з плотом. Це нiби має дати бiльшу силу
вибуху. Краще було б знати, в якому бику є толова нiша, тодi б спрацювала
детонацiя, та, не знаючи цього, мусиш дiяти навмання. Данило ще раз
перевiряє, як прикрiплена мiна, пiдводиться i пошепки до Сагайдака:
- Нiби все гаразд.
- Щасти вам! - I навiть у темрявi видно хвилювання на обличчi
командира. Вiн обiймає Данила i Романа, а тi обережно пiдштовхують плота
на глибше. Вода набирається в чоботи, обпiкає тiло, дрожем пiдкочується
пiд саме серце.
- Не тiльки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витримає, а чоботи,
мабуть, порвуться, - шепче Роман i посмiхається.
- Якщо кирзовi - порвуться, юхтовi витримають, - вiдповiдає Данило, i в
Романа ще бiльше розтягується рот.
Пiд зорями схлипує вода i корiнцем в'юниться за плотом. Спросоння
озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од якої повiяло
татарським зiллям. А холод судомить тiло, i зуби вибивають чечiтку, нe
здогадалися, дурнi, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось i обриси
моста, що повис над рiкою i перепинає туман. Чи ж глибоко бiля середнього
бика? Хоч би плити не довелося. Як навiжений, розсипаючи iскри, мостом
прогуркотiв поїзд, i знову схлип води, i дрiмота шматкiв туману, i
лихоманка по всьому тiлу. На мосту загупали кроки. Двi тiнi зiйшлись
посерединi, постояли i розiйшлись. Роман з головою шубовснув у яму,
виплив, вiдплювався i вже посмiхається Данилу: "Помив голову". Де вiн i
тепер знаходить снагу для посмiшки?
За кущами туману вони доходять до середнього бика, пiд ними нуртує
стрiмчак, над ними важко гупають чоботи охоронцiв. Роман двома мотузками
щiльно прив'язує плота до бика i про всяк випадок кiнцi ще з'єднує з
деревиною бiля самої мiни. Данило над плотом нахиляє голову, здiймає
картуза, бережно виймає з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки
вставляє у гнiздечко мiни капсуль-детонатор, бере з рук Романа кремiнь,
кресало i трут.
- Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хитає головою:
- Тiльки разом. Запалюйте.
Знову на мостi зiйшлися вартовi, перемовились кiлькома словами i почали
розходитись. Пригнувшись, щоб тiлом приховати крихiтку вогника, Данило
вдарив кресалом у кремiнь раз i вдруге. Бризнули iскри, затлiвся, медово
запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура i погасив.
Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива, а пiдривники, цокаючи
зубами, за течiєю тихо попливли на лiвий улогий берег. Ще не встигли вони
добраться до нього, як їх наздогнав i випередив велетенський нервовий
спалах, i чи вiн, чи несамовитий грiм пiдхопив пiдривникiв могутнiми
руками i люто жбурнув у воду. Знесиленi, приголомшенi вибухом i рiзким
духом перегорiлого толу, вони виринули iз хвилi, заточуючись, побрели до
берега i попадали на нього. З кущiв верболозу i калини до них кинулись
побратими, пiдiймаючи i цiлуючи їх.
- Молодцi, хлопцi, молодцi, - смiється, обiймає їх Сагайдак. А вони,
стiкаючи водою, тiльки очима водять на нього i пiдставляють то одне, то
друге вухо, нiчого не можучи второпати.
- Що з вами?!
- Не чуємо, нiчого не чуємо, - калiчачи слова, ворушить неслухняними
губами Данило, але не журбу, а радiсть, радiсть виконаного обов'язку має,
ще й пiдсмiюється над собою: "От дурень, вгатив увесь тол в одну мiну.
Його б, певне, i на два мости вистачило б".
- Вуха наче вареницi стали. Аби начинка - можна i вареники злiпити, -
пояснює Роман Саламасi, який подає йому сухий одяг.
- Зроблено добре дiло! - сiдаючи на воза, весело каже Сагайдак
Чигирину. - Тепер Данило почне збивати пiдривну групу. Набої роздобудемо,
тол теж знаємо, як дiстати, а от де розжитись на детонатори?
Детонатори ж самi прийшли до загону, i ранiше, нiж думалось. Другого
дня надвечiр'я до партизанiв на конях примчала парубота з пiдпiльної групи
села Красне. Далi хлопцям було небезпечно залишатися в селi.
Сагайдак привiтався з ними i одразу запитав:
- Зброя ж є?
- Є, - вiдповiв керiвник пiдпiльної групи Iвась Лимаренко, в якого чуб
на вiтрi пiдiймався, наче крила. З кишенi вiн вийняв вагана, а з торби
скриньку, що була, мов щiльник, напакована детонаторами.
- Так це ж скарб! - Сагайдак виважив скриньку на пошрамленiй руцi,
навiть для чогось понюхав детонатори.
- Кому скарб, а кому смерть, - трусонув чубом Iван Лимаренко, а його
побратими радiсно посмiхнулись.
Сагайдак прискалив на них очi, не оминув i коней, на яких прискакали
хлопцi, i не то пiдбадьорююче, не то насмiшкувато прорiк:
- Орли, нiчого не скажеш, - i похитав головою. "Орли" перезирнулись i
не знають - пишатись їм чи нiтитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою
щось таїть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
- Хлопцi славнi, бойовi, дiлами перевiренi.
- Я теж так думаю, - погодився Сагайдак, - I хлопцi гарнi, i чуби в
усiх, мов лелечi гнiзда, i ноги взутi, а от конi босi. Може, тому, що в
них не копита, а ступи? Пам'ятаю, гарнi були скакуни в Красному, та,
певне, гарцюють на них полiцаї i староста.
Хлопцi вiдразу наїжачились, а Лимаренко захвилювався:
- Ми взяли, що було пiд рукою.
- Еге ж, еге ж, - знову погодився Сагайдак. - Та краще було б брати, що
має бути пiд ногою, тодi можна було б i ворогiв здоганяти, i, коли треба,
вiдриватись од них.
- Не смiйся, батьку! - як Остап з славнозвiсного твору, вiдав
Лимаренко, пiдвiв голову на своїх орлiв, моргнув їм. Хлопцi зметнулися,
вискочили па своїх непородистих, гикнули, свиснули i помчали iз лiсу.
- Несамовитi! Куди ж ви?! - гукнув старий Чигирин. Iвась Лимаренко
здибив свого коня i насмiшкувато кинув г
- По пiдкови i вухналi.
А Сагайдак, посмiхаючись, повторив його слова:
- Хлопцi славнi, бойовi, перевiренi. З такими не замерзнеш!
XXI
У передвечiр`i iмлилось дрiмливе сонце, iмллилися вересневi блавати
далини, а тут, на змертвiлому хутiрцi, падали яблука в трави i, охоплений
стрiлами очерету, ставок ярiвся вишневими барвами згасань. В очеретi
хлюпались качки, па плесi скидалася риба, над плесом товклися хрестики
товкупцiв, а за плесом дзюркотiв невидимий струмок. Як i нерше, падають
яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води.
Нiщо на хуторi не нагадувало про вiйну, про людськi страждання. Ось
коли вийде, як надумався, отут вiн i оселиться - перевезе хату з села,
тiльки лишить па старому мiсцi скiфських та половецьких камен: хай комусь
голосять. I чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав їм
тулуби й ноги? Тьху! Так i повiрити можна, що й камiнь живе...
Ще оглянувшися на село - чи нема покликачiв iз управи, - Магазаник стає
на гниляву дровиняку, по нiй добирається до крихiтного вербового човника,
розмотує вудочку, зиркає на жовте пiдволохачене сонце, а все думає про
хутiрець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом
отави i бабиним лiтом. Завжди тут добре росте i трапа, i отава. Оце б,
забувши всi вiйни, пройтися з косою, почути дзвiн i передзвiн її, напасти
на джмелиний мед, наставити пахучих копичок i втомленим прийти додому - не
грiшником, а господарем, якого очiкують жiноча вiрнiсть i добрiсть. Та все
це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет - пi взад,
нi вперед... I тут, на хутiрцi, страх догнав його, хоч i втiкав од нього з
села.
Зiтхнувши, наживив гачок шматочком вареної картоплi i закинув пiд
стрiли очерету, якi й не журилися, що вже минув лiтопровiд. Оселися тут i
живи в самотi комишпиком.
Тепер погляд i думки Магазапика зупиняються на бiлому з гусячого пера
поплавку, який теж може дати якусь вiдраду i приспати невеселi думки.
Над самою водою пролетiв бiлобровий перевiзник, а з очерету тихо-тихо
виплила молода качка; вона обережно повела точеною голiвкою, заспокоїлась
i вже пливе на чистовiд, за нею, як мальованi, в'юняться i в'юняться
вишневi хвильки, а пiд ними волохатяться пiвтiнi. Нарiк ця сама качка
прилетить iз вирiю на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих
крашанок, виведе каченят... А ш,о нарiк буде з тобою? Тьху!.. Тiльки таке
й довбе мозок, бо повернув час пе на жпття, а па смерть.
- Зi-зi! - скрикнув перевiзник, перелiтаючи з одного берега па другий.
На притихлих темних крилах пташини чiтко видiлились бiлi смуги. А он
"векпув" бекас i стрiмко злетiв угору. Колись, ще як його батько був
живим, отут iнодi i зимували цi довгоносi птахи. Яких тiльки див немає у
природi? От нещодавно Ропiпя, що пiд п'яну руку проклинає свою нову
посаду, Безбородька i долю заодно, розповiв, як один старий лiкар
зайти.
В оселi тiтка Ганя одразу кинулась до печi, а Полiкари Андрiйович
нелегко почав свою розповiдь:
- Не знаю, чи й будеш тепер їсти у мене, коли скажу, що я став аж
головою громадського господарства.
- Чого це вас туди занесло? - насторожився Данило.
- Нова влада менi, як розкуркуленому, довiрила це господарство. Я
всiляко огинався та вiднiкувався, але люди почали вмовляти, бо ж можуть
якогось iдола привезти. I таки вневолили мене. То й жпву тепер, наче з
мене колiї душу вибрали.
- I як же вiї господарюєте?
- Що можна було заховати - пiшло в заховання, а хлiб i худобу тихцем
роздаю, щоб якнайменше фашистам перепало поживи. Почав з свиноферми. Нi
одного свинячого хвоста це дiстапось людожерам. Захотiла нова влада
навернути мене до худобства, але нiчого з цього не вийде, то, певно, на
шибеницю наверне. А якщо виживу, теж радостi мало: що скажуть менi нашi,
коли _повернуться? Ось це уїдання найбiльше й мучить._ Бачиш, в яку
марнiсть часу вскочила моя дурна голова, - i знову зiтхнув. - Скажи по
правдi: вже судиш мене?
- Нi, Полiкарпе Андрiйовичу... Тiльки не забудьте вдiв i сирiт.
- Вiн, Данплку, їм найпершим хлiб завiз. У тебе ж науку проходив, -
озвалася тiтка Ганя, ставлячи на стiл тарiлки. Проти мiсяця на її вiях
бринiли сльози.
Данило прихилився до неї, поцiлував у щоку._
- Спасибi, дитино, - жiнка скорбно усмiхнулася i рукою витерла очi..._
Кiнь по колiна зайшов у брiд, м'яко почав перебирати губами пiдсвiчену
воду, потiм заiржав, i тодi з того берега на оболонi теж озвалося iржання;
його смуток нiби пiдхльоснув воронця, розбиваючи хвильки i хмари в них,
вiн пiшов, пiшов, пiшов уперед, потiм, витягаючiї пшю та зiтхаючи, мов
людина, поплив на той берег. Данило аж руку приклав до очей: згадав бiй
бiля рiчки i як її перепливали осiдланi конi, що пережили вершникiв. А тим
часом воронець вибрався на сухе, обтрусився, стрiпнув гривою, захопив у
неї пасмо мiсяця i з iржанням помчав до свого товариства.
Бiля старої, з випаленою душею верби Данило побачив неприв'язаного
човника, потягнув його до води, тут же знайшов кiлок, яким рибалки
припинають сiтi, вiдгрiбся i тихо-тихо, нiби у снi, поплив до того берега,
до свого кохання, до своєї Мирослави.
А може, й справдi вiн впливав у сон? Бо велику чародiйну силу
перетворень мають нашi вечiрнi рiки i броди, коли в них тоне й не тоне
мiсяць, коли в таємничих ямбах очеретiв затихає птиця, коли шматки
туманiв, неначе дiди, не знають, де знайти пристановище, коли бiля
невигадливих прибережних осель, вiддiляючи
412-413!!!
- Ой, як це страшно, - зiтхнула Мирослава. - Ми будемо серед сiюїх, а
ти серед чужих. - I враз сполохано пiдвелась: - Нiби Хiчi-i приходив сюди.
- Напевне, мiй дiдусi..
- Так чого ж вiн поставив чоботята на призьбi?
- Мирославе, не бiйся, це я, - Данило так тихо озвався, що й сам не
почув свого голосу.
- Ой! - водночас зойкнули Мирослава i Ярина, шарпнулись до дверей i
зунидились. - Хто це?
- Нe пiзнали? - хоче посмiхнутись Данило, та щось i посмiшку, i голос
зчавило йому.
- Даниле! Данилку! - скрикнула Мирослава i, не то смiючись, не та
идачучи, кинулась до нього.
- Негадане, проте ефектно, - в'їла своєю театральнiстю Яринка,
засмiялась, пiдiймла привiтатись до Данила, а потiм процитувала вiдповiдну
реплiку: - Мавр зробив свое дiло, - мавр може пiти, - та й вислизнула з
хати, невiдомо чого витираючи рукою вiї.
Данила обiймає Мирославу, пiдводить її ближче до мiсяця.
- Ти? - i сам розумiє,, що важко задати дурнiше запитання.
- Я, Данилку, - посмiхається, i зiтхає, i схлипує заразом Мирослава. -
Прийшов?
- Прийшов. Скiльки думалося про цю хвилинку, - вiдiймав її на руки,
притуляє до себе.
- А скiльки днiв i ночей я виглядала тебе i коло хати, i коло броду.
- Але де ти ходиш течами? Так перелякала.
- Справдi? - тихо, по-дитячи засмiялась Мирослава. - Тебе i перелякала?
- Авжеж. То. де блукаєш ночами та ще з карабiном?
- Ми щойно э партизанського" загону Сагайдака. Пусти па землю - тобi
важко.
- Так ти партизанка?!
- А чого здивувався?
- Якось не думав вад ним.
- Тої саме життя подумало.
- Що хтось, окрiм вас, є з жiноцтва?
- Поки; що нема, та й Яринка йде вiд вас. Нам окрему землянку
обладнали, пiч iз.залiзної бочки поставили, а в гiльзах снарядiв горить
вогонь i стоять квiти... Даниле, рiдний! Нiяк не вiраться. Схуд, зблiд.
Певне, був поранений?
- Та був.
- I куди? - зойкнула Мирослава.
- В одне щасливе мiсце - недалеко вiд серця.
- Вiн ще й смiється.
- Бо вж минулося. А як ти почуваєш себе? - заiштав, бентежачись,
думаючи iiро ту таїну, якою тривожиться кожний батько, якщо вiп батько.
- Ми добре почуваємо себе,- i уткнулась головою у його груди.
- Спасибi, мила, спасибi, люба,- цiлує її, цiлує пшеничний снiп, що
тепер пахне не матiолою, а лiсолi i днмом.
На якусь хвилю вона завмерла бiля нього, а потiм, стрепенувшись,
глянула у вiкно.
- Це ж, Данилку, нам скоро треба в лiси. Я прийшла по одежу й чобiтки.
- Мене вiзьмеш iз собою?
- Аякже! Сагайдак буде радий.
- Ти звiдки знаєш?
- Бо вiн кiлька разiв питав i говорив про тебе. Ти ж маєш якусь зброю,
бо в нас без неї не приймають у загiн.
- Отак i говорили вони нро любов,- сумно посмiхнувся Данило.
--Що ж поробиш, коханий, коли вiйна... Збирайся, Данилку, бо вже
прокидається калиновий вiтер...
- Їв бродi качки розкльовують нiч,- повторив отi слова, якими часто
Мирослава стрiчала їхнi свiтанки...
XX
Ранковий лiс, ранковi клубки шумiв, ранковий плач роси, що в
передосiння пахне вином, i перший вибух сонця на косах Мирослави, i
калатання серця: а як його зустрiнуть отут? В неспокої сходиться i
розходиться коловерть думок, вони то пiдiймають тебе на крилах, то жалять,
немов шершнi.
- Хвилюєшся? - догадується Мирослава, що турбує Данила, i злегенька
притискається до нього плечем, у яке в'ївся ремiнь карабiна.
- Непокоюсь.
- Усе, коханий, буде гаразд, - освiтила його таким поглядом, якого,
певне, i в свiтi немає, поправила зброю. Ось тобi й тендiтна вербичка з
карабiном на плечi, ось тобi твоя вiрна доля.
- Коли б то на гаразди пiшло, - невесело пiдсмiюється над собою, а в
думках то стрiчається з Сагайдаком, то стинається з ворогом, бо ж для
цього i в снах, i наяву поспiшав сюди. Тут не пожалiє себе, не пожалiє й
фашиста, будь проклятий вiн!
- Уже й пiдходимо до своєї домiвки! - зупинилася, обернулась до нього
Мирослава. - Я до своєї землянки одразу ж звикла. I вдень, i вночi лiси
натрушують на неї свої шуми. Прокинешся вiд них - та й згадуєш i свої
поля, i татарський брiд, i калиновий вiтер.
Данило посмiхнувся:
- Ти зараз така, наче з калинового вiтру вийшла.
- Гарна тобi? - запитала нiби з насмiшкою i потягнулась до нього.
- Найкраща у свiтi.
- Не розкидайся так свiтами... Нам у землянку близнята пiвня кинули, не
пiвня - вiхоть вогню. Йому нема з ким битися, то кидається на кожний згук
лiсової птицi,
Негадане тихий оклик:
- Стiй! Руки вгору! - I одразу ж веселий смiх. З-за дерев, плече в
плече, виходять зi зброєю в руках Роман i Василь, високi, статурнi,
буйночубi, вони йдуть мiж деревами, як боги лiсу, а за ними двома
стежинами сивiє оббита трава.
- От же вреднючi, неодмiнно треба налякати! - удавано сурмониться
Мирослава. - I хто вас навчив так маскуватись?
- Секрет партизанської фiрми, - близнята щиро вiтаються з Мирославом та
Данилом. - От i ви прибилися до нас!
- _Прибився, - хвилюється I навiть заздрить близнятам Данило. - Не
проженете?
- Таке скажете в недiлю! - щиро дивується Роман, якого Василi, чогось
називає старшим. - Побудьте тут, я пiду до Сагайдака, бо порядок є
порядком. - Вiн легко зникає в тiнях, в шумах, в деревах, а за ним iде
Мирослава, бо навiть їй не можна стояти бiля дозорця.
- У нас командир не терпить безладу, - пояснює Василь, придивляючись до
лiсу й дороги, яка вже навiть у колiях береться зiллям - давно, видно, не
їздили по нiй. - Спробував дехто сваволити, так потiм пiк ракiв перед усiм
загоном. А одного iндивiдуума, що дуже рвався до влади, вигнали з загону.
I недарма - вiн уже примостився у церквi дячком. Святi книшi, каже, черево
не розривають. Що ви на таке скажете?
Данило прислухається i не прислухається до мови Василя, бо думки йдуть
урозбрiд, а хвилини тягнуться, нiби вiчнiсть. Здається, не днi, а роки вiн
чекав цiєї години зустрiчi. А хiба не роки? Бо ще з дитинства, живучи
романтикою книг i живих оповiдей, не раз бачив себе партизаном. От i маєш
тепер дiлом пiдтвердити, на що здатний.
Мiж пiдкучерявленими дубами виринули Сагайдак i Чигирин. Забуваючи все,
Данило на якусь мить задерев'янiв, а потiм бiгцем кинувся до них i
розгублено зупинився.
- Проворний! - приязно посмiхається йому гриб-боровик, що зветься
Чигирином.
- А вiн завжди був проворним, - так говорить Сагайдак, нiби вони вчора
бачилися, й обiймав Данила. - Здоров, здоров, голубе.
- Добрий ранок вам! Добрий ранок! - переводить дух Данило i чує щем в
очах. I до цього часу не потвердiла його душа.
- Неначе зрадiв? - лукавить Сагайдак i, пiдбадьорюючи, плескає його
рукою по плечах, скидає з них якусь частку тривог. . - Зрадiв, Зiновiю
Васильовичу. Так думалося про цю зустрiч, так думалося знайти партизанiв.
- От i знайшов - i партизанiв, i... партизанку... Ти до нас в гостi чи
назовсiм?
- Назовсiм, якщо приймете.
- Коли будеш бити фашиста, а не пересиджувати лиху годину, - жартує -
не жартує Сагайдак.
- Буду, Зiновiю Васильовичу! Хоч зараз у саме пекло посилайте.
Не поспiшай, буде ще й пекло. Тепер воно не казк", - зiдокупи брови
командир. - Бив Марко чортiв у пеклi, маємо бити. Що ж, ходiмо до нашої
оселi. Бачу, поранений був? Уже одужав. Руки, ноги при менi.
- У нас ноги треба мати заячi, а душу орлину, - мружиться Чигирин.
У землянцi всi триє сiли за стiл, застилений не скатертиною, а
нiмецькою картою, розмальованою якимись знаками. Данило одразу знайшов на
нiй i свiй райцентр, i своє село, i лiси, i болото, в серцевинi якого
також була якась позначка. Чи не там, до колись уночi йому обiзвалась
журавлина сурма? Чим же зацiкавило болото Сагайдака? Не знав чоловiк, що
там Стах Артеменко вже обладнав землянку для поранених партизанiв.
Сагайдак, глянувши на облiзлу Данилову гвинтiвку, несхвально похитав
головою, а далi запитай:
- Як воював у армiї? Яку маєш спецiальнiсть?
- Моя спецiальнiсть - пiдривати залiзницi, станцiї, мости.
- Навiть мости?! - пожвавiшав i нiби не повiрив Сагайдак. - Ось саме
над цим ми найбiльше й мiзкуємо, - поклав руку на плече Чигирина. - Та
велику бiднiсть маємо: вибухiвки нема, детонаторiв теж. Два поїзди сяк-так
спустили в безвiсть голими руками.
- Як це руками? - не повiрив Данило.
- Саморобними лапами позривали костилi, трохи розсунули рейки - от i
вся наша технiка. Що ти скажеш на це? - Iз надiєю подивився на Данила.
- Сказати можна тiльки одне: цю технiку треба удосконалювати.
- Але як? - Чигирин аж пiдвiвся з обземка, що правив за стiлець. - Нема
ж у нас нi грама вибухiвки.
- Може, десь поблизу бачили авiабомбу, яка не вибухнула?
- Таке лихо знайдеться! - зрадiв Чигирин. - Одна пiд самою дiбровою
хвоста показує. Тiльки як ти доберешся до її нутрощiв?
- Це дiло немудре: викрутимо капсуль-детонатор, обшивку розгриземо
зубилом, i тодi можна нарiзати толу для саморобної мiни.
- Оце так, - докрутив гадовою Чигирин. - А вода ж, падлюча, не може пiд
зубилом вибухнути?
- I таке може бути - все в руцi божiй, - посмiхнувся Данило.
- Вiн ще й посмiхається, - i Чигирин витер рукою обличчя. - Аж у пiт
кинуло. Наша технiка була дуже вiдстала, а твоя - страшна.
- Поки iншої не маємо.
- От i думай-думай, як переплисти Дунай, - трусонув сикнми кучерями
Сагайдак i нiби з жалем поглянув аа Данила. - Уже наче й запахло
вибухiвкою. А де ж дiстати детонаторiв?
- Чого не знаю, того не знаю. Правда, у мене випадково збереглася одна
запалювальна трубка, саморобна.
- Як це саморобна? - пожвавiшав Сагайдак.
- Ми так робили в себе: у детонатор вставляли шматок бiкфордового
шнура, для надiйностi стискували плоскогубцями, потiм до бiкфордввого
шнура ще прив'язували шматочок дрядивляного. Ось погляньте, - i Данило
вийняв з торбинки запалювальну трубку.
Сагайдак так узяв її, наче це була дорогоцiннiсть, пильно оглянув,
покрутив у руках i повернув Даниловi.
- Що ж, помагай, доле, та бороди вiд недолi. Спасибi, що хоч це добро
завалялось. Голодний?
- Нi.
- Тодi зразу ж по авiабомбу!
- Может хоч поснiдаємо? Як це натщесерце їхати? - обурився Чигирин.
- Легше буде на конi й колеса.
- Тарас Бульба! Як їхати, то їхати. Що, Даниле Максимовичу, треба
брати.з собою?
- Добрi конi, лопати, мотузки, плоскогубцi, напилок, зубило i молоток.
Здається, все, - радiв Данила, що зразу ж матиме партизанську роботу.
Хоча, коли подумати, невелика це радiсть поратись бiля бомби. I як про це
сказати Мирославi? Воно б краще не говорити про таке: нащо вiдмикати її
тривогу i сльози? А коли станеться iз_ ним непоправне? Бо, може, сьогоднi
й диму не залишиться од тебе... От i жаль стало свого свiту, свого вiку.
Вiн знайшов Мирославу бiля дiвочої землянки.
"Як, любий?" - не голосом - очима запитала.
- Уси гаразд. Вже й дiлечко маю. Мирослава журно подивилась на нього:
- Нелегке?
- Щоб дуже, то не дуже... "Таки знайшов як сказати", - I рукою бережно
торкнувся її стану. Та Мирослава щось вiдчула, голос її став
по-материнськи низинним, як у годину їхнього першого прощання.
- Бережи себе, Данилку, бережи.
Постараюсь, - удав безжурнiсть. - Як поважчали твої коси. Бо випала
роса, - похитала головою Мирослава. - Роса вiйни.
Данило знову згадав своє:
- Отак вони й говорили про любов...
...Пo самий стабiлiзатор вгрузла в землю ота бомба, що цiлилась реву,
та впала недалеко вiд неї бiля дiброви. Данило й близнята покружляли коло
неї i взялись за лопати. Чорнозем iз зiллям полетiли навсебiч, оголюючи
металеве тiло.
- Гладку масмо свинку, - поплескав рукою бомбу Василь.
- Летiла вона вниз, а чи не полетимо тепер з нею угору? - жартус Роман
i пильно дивиться на Данила.
А хiба вiн знає, що буде далi. Одначе втiшає хлопцiв:
- На її начинцi полетять у безвiсть вороги. - I припадає вухом до
обшивки.
- Що ж вопа може сказати?
- Багато може сказати, якщо в нiй лежить бiсова машинка.
Василь блiдне, а Роман посмiхається. Чого б?
Коли бомбу разом звалили набiк, Данило нагнав подалi вiд ями близнюкiв,
а сам, стиснувши уста, примостивсь бiля неї i заходився вивертати
капсуль-детонатор. Тут у хiд пiшли напилок, зубило та плоскогубцi. I хоч
холодна, як смерть, була бомба, та вiн так упрiв, що вся одежа стала
вологою. Обеззброїти бомбу вдалося швидше, анiж сподiвалися, i вiн почав
її заарканювати мотуззям. Пiсля цього Данило вискочив з ями, гукнув
близнятам, щоб привели конi. Тi пiд'їхали на своїх червоногривцях, здали
їх назад до бомби i проворно почали ув'язувати мотуззя, що тягнулось од
неї до штельваги. Добра худоба вихопила смертоносну ношу i, перекочуючи її
по травi, натягнула до лiсу. На галявинi бомбу вивiльнили вiд мотузкiв,
Данило пiдiйшов до воза, на якому сидiли Сагайдак i Чигирин, узяв з
скриньки молоток i наказав.
- А тепер вiд'їжджайте подалi вiд нашої цяцьки.
- Тiльки ж обережнiше, хлопче, - благальне подивився на нього Чигирин.
- Буду старатися.
Данило пiдiйшов до близнюкiв, якi вже розсiлися на бомбi, немов на
колодi, i смалили саморобнi цигарки.
- I ви, хлопцi, подалi вiд цього нещастя.
- Як це подалi? - здивувався Роман. - А хто ж у вас буде молотобiйцем?
- Я, - коротко вiдповiв Данило.
- Та нащо вам стiльки слави? Приймiть мене хоч поденщиком до неї, - i
показує всi зуби.
- Iди, Романе, не мороч голови.
- От уже такого нiколи не сподiвався од вас. Пiду жалiтись Мирославi.
Коли близнята пiдiйшли до воза, де сидiли Сагайдак i Чигирин, Данило
приклав зубило до бомби, отак, щоб рубати її поперек, i злегка вдарив
молотком. Зубило ковзнуло, а на залiзi залишився шрам. "Мовчиш?" -
прислухався до бомби. Ще удар, iще мiцнiший - i зубило пробиває цупку
обшивку. Непевна посмiшка затiнявилась на обличчi незвичайного майстра.
Тепер легше було розпорювати одяганку бомби, впевненiше дiяли i молот, i
зубило, а крихти толу почали висипатись на траву. Ось що їм зараз дорожче
вiд золота. За роботою Данило незчувся, як до нього пiдiйшли Сагайдак,
Чигирин i близнята.
- Як воно? - запiiтав Сагайдак.
- Скоро з однiєї бомби будете мати двi чашi з толом, - витер з чола
краплистий пiт, що аж сипався з нього.
Сагайдак навпочiпки присiв бiля бомби, знайшов на травi суху гiлку,
розломив на чотири цурпалки, три встромив у землю, пiдрiвняв, а четвертим
накрив їх i покосував па Данила.
- Догадуєшся, хлопче, куди вода тече?
- Вода, напевне, тече пiд мiст, - у тон вiдповiв Дапило.
- Догадливий! Так от, цей мiст не дає менi спати.
- Усе чоловiковi не дає спати, - осудливо загудiв Чигирин. - I чорний
шлях, i залiзниця, i мiст, i ненависний Безбородько, i кругова оборона
навколо землянок. Уночi потайки сам береться за лопату.
- Годi вже, Михаиле Iвановичу, - поморщився Сагайдак. Данило
посмiхнувся йому:
- То ми, товаришу командир, подбаєм про ваш сон.
- В оце "ми" i мене всунете, - нагадав про себе Роман. Тихо-тихо
поскрипують колеса, тихо-тихо коливаються бiля коней та возiв партизани.
Вже вiдiйшли вiд них лiсовi шуми, наближається мова рiчки, мова очеретiв,
тривога дикої птицi i калиновий вiтер. Данило навпомацки знаходить
кетяжину калини, засовує за ремiнчик картуза - хай буде замiсть
партизанської стрiчки.
Розгортаючи кущi верболозу й калини, конi входять у брiд, припадають до
води, а люди проворно знiмають з воза i обережно опускають на рiчку
невеликий плiт, на самий край його ставлять саморобну мiну, притискають її
дошкою, а кiнцi мiцно скрiплюють з плотом. Це нiби має дати бiльшу силу
вибуху. Краще було б знати, в якому бику є толова нiша, тодi б спрацювала
детонацiя, та, не знаючи цього, мусиш дiяти навмання. Данило ще раз
перевiряє, як прикрiплена мiна, пiдводиться i пошепки до Сагайдака:
- Нiби все гаразд.
- Щасти вам! - I навiть у темрявi видно хвилювання на обличчi
командира. Вiн обiймає Данила i Романа, а тi обережно пiдштовхують плота
на глибше. Вода набирається в чоботи, обпiкає тiло, дрожем пiдкочується
пiд саме серце.
- Не тiльки душу, а й чоботи лихоманить. Душа ще витримає, а чоботи,
мабуть, порвуться, - шепче Роман i посмiхається.
- Якщо кирзовi - порвуться, юхтовi витримають, - вiдповiдає Данило, i в
Романа ще бiльше розтягується рот.
Пiд зорями схлипує вода i корiнцем в'юниться за плотом. Спросоння
озвалися качки, скинулась риба, пропливла купина, од якої повiяло
татарським зiллям. А холод судомить тiло, i зуби вибивають чечiтку, нe
здогадалися, дурнi, виканючити в Чигирина чарку перваку. Ось i обриси
моста, що повис над рiкою i перепинає туман. Чи ж глибоко бiля середнього
бика? Хоч би плити не довелося. Як навiжений, розсипаючи iскри, мостом
прогуркотiв поїзд, i знову схлип води, i дрiмота шматкiв туману, i
лихоманка по всьому тiлу. На мосту загупали кроки. Двi тiнi зiйшлись
посерединi, постояли i розiйшлись. Роман з головою шубовснув у яму,
виплив, вiдплювався i вже посмiхається Данилу: "Помив голову". Де вiн i
тепер знаходить снагу для посмiшки?
За кущами туману вони доходять до середнього бика, пiд ними нуртує
стрiмчак, над ними важко гупають чоботи охоронцiв. Роман двома мотузками
щiльно прив'язує плота до бика i про всяк випадок кiнцi ще з'єднує з
деревиною бiля самої мiни. Данило над плотом нахиляє голову, здiймає
картуза, бережно виймає з нього пришпилену запалювальну трубку, навпомацки
вставляє у гнiздечко мiни капсуль-детонатор, бере з рук Романа кремiнь,
кресало i трут.
- Пливи, Романе. Я вже сам. Хлопець заперечливо хитає головою:
- Тiльки разом. Запалюйте.
Знову на мостi зiйшлися вартовi, перемовились кiлькома словами i почали
розходитись. Пригнувшись, щоб тiлом приховати крихiтку вогника, Данило
вдарив кресалом у кремiнь раз i вдруге. Бризнули iскри, затлiвся, медово
запах трут. Партизан зразу ж приклав його до прядивляного шнура i погасив.
Сумирно вбрали вогонь десятки волоконець прядива, а пiдривники, цокаючи
зубами, за течiєю тихо попливли на лiвий улогий берег. Ще не встигли вони
добраться до нього, як їх наздогнав i випередив велетенський нервовий
спалах, i чи вiн, чи несамовитий грiм пiдхопив пiдривникiв могутнiми
руками i люто жбурнув у воду. Знесиленi, приголомшенi вибухом i рiзким
духом перегорiлого толу, вони виринули iз хвилi, заточуючись, побрели до
берега i попадали на нього. З кущiв верболозу i калини до них кинулись
побратими, пiдiймаючи i цiлуючи їх.
- Молодцi, хлопцi, молодцi, - смiється, обiймає їх Сагайдак. А вони,
стiкаючи водою, тiльки очима водять на нього i пiдставляють то одне, то
друге вухо, нiчого не можучи второпати.
- Що з вами?!
- Не чуємо, нiчого не чуємо, - калiчачи слова, ворушить неслухняними
губами Данило, але не журбу, а радiсть, радiсть виконаного обов'язку має,
ще й пiдсмiюється над собою: "От дурень, вгатив увесь тол в одну мiну.
Його б, певне, i на два мости вистачило б".
- Вуха наче вареницi стали. Аби начинка - можна i вареники злiпити, -
пояснює Роман Саламасi, який подає йому сухий одяг.
- Зроблено добре дiло! - сiдаючи на воза, весело каже Сагайдак
Чигирину. - Тепер Данило почне збивати пiдривну групу. Набої роздобудемо,
тол теж знаємо, як дiстати, а от де розжитись на детонатори?
Детонатори ж самi прийшли до загону, i ранiше, нiж думалось. Другого
дня надвечiр'я до партизанiв на конях примчала парубота з пiдпiльної групи
села Красне. Далi хлопцям було небезпечно залишатися в селi.
Сагайдак привiтався з ними i одразу запитав:
- Зброя ж є?
- Є, - вiдповiв керiвник пiдпiльної групи Iвась Лимаренко, в якого чуб
на вiтрi пiдiймався, наче крила. З кишенi вiн вийняв вагана, а з торби
скриньку, що була, мов щiльник, напакована детонаторами.
- Так це ж скарб! - Сагайдак виважив скриньку на пошрамленiй руцi,
навiть для чогось понюхав детонатори.
- Кому скарб, а кому смерть, - трусонув чубом Iван Лимаренко, а його
побратими радiсно посмiхнулись.
Сагайдак прискалив на них очi, не оминув i коней, на яких прискакали
хлопцi, i не то пiдбадьорююче, не то насмiшкувато прорiк:
- Орли, нiчого не скажеш, - i похитав головою. "Орли" перезирнулись i
не знають - пишатись їм чи нiтитись. Вчуваючи, що Сагайдак за похвалою
щось таїть, Лимаренко гордо, з викликом подивився на нього.
- Хлопцi славнi, бойовi, дiлами перевiренi.
- Я теж так думаю, - погодився Сагайдак, - I хлопцi гарнi, i чуби в
усiх, мов лелечi гнiзда, i ноги взутi, а от конi босi. Може, тому, що в
них не копита, а ступи? Пам'ятаю, гарнi були скакуни в Красному, та,
певне, гарцюють на них полiцаї i староста.
Хлопцi вiдразу наїжачились, а Лимаренко захвилювався:
- Ми взяли, що було пiд рукою.
- Еге ж, еге ж, - знову погодився Сагайдак. - Та краще було б брати, що
має бути пiд ногою, тодi можна було б i ворогiв здоганяти, i, коли треба,
вiдриватись од них.
- Не смiйся, батьку! - як Остап з славнозвiсного твору, вiдав
Лимаренко, пiдвiв голову на своїх орлiв, моргнув їм. Хлопцi зметнулися,
вискочили па своїх непородистих, гикнули, свиснули i помчали iз лiсу.
- Несамовитi! Куди ж ви?! - гукнув старий Чигирин. Iвась Лимаренко
здибив свого коня i насмiшкувато кинув г
- По пiдкови i вухналi.
А Сагайдак, посмiхаючись, повторив його слова:
- Хлопцi славнi, бойовi, перевiренi. З такими не замерзнеш!
XXI
У передвечiр`i iмлилось дрiмливе сонце, iмллилися вересневi блавати
далини, а тут, на змертвiлому хутiрцi, падали яблука в трави i, охоплений
стрiлами очерету, ставок ярiвся вишневими барвами згасань. В очеретi
хлюпались качки, па плесi скидалася риба, над плесом товклися хрестики
товкупцiв, а за плесом дзюркотiв невидимий струмок. Як i нерше, падають
яблука, скидається риба, спокоєм дихає вересень, перечищаються води.
Нiщо на хуторi не нагадувало про вiйну, про людськi страждання. Ось
коли вийде, як надумався, отут вiн i оселиться - перевезе хату з села,
тiльки лишить па старому мiсцi скiфських та половецьких камен: хай комусь
голосять. I чого узлилися на нього вони? Може, тому, що поперебивав їм
тулуби й ноги? Тьху! Так i повiрити можна, що й камiнь живе...
Ще оглянувшися на село - чи нема покликачiв iз управи, - Магазаник стає
на гниляву дровиняку, по нiй добирається до крихiтного вербового човника,
розмотує вудочку, зиркає на жовте пiдволохачене сонце, а все думає про
хутiрець, якого вересень обметав першою прозолоттю верб, зеленим подихом
отави i бабиним лiтом. Завжди тут добре росте i трапа, i отава. Оце б,
забувши всi вiйни, пройтися з косою, почути дзвiн i передзвiн її, напасти
на джмелиний мед, наставити пахучих копичок i втомленим прийти додому - не
грiшником, а господарем, якого очiкують жiноча вiрнiсть i добрiсть. Та все
це вже не йому, бо попався у чортову супрягу, як жаба в тенет - пi взад,
нi вперед... I тут, на хутiрцi, страх догнав його, хоч i втiкав од нього з
села.
Зiтхнувши, наживив гачок шматочком вареної картоплi i закинув пiд
стрiли очерету, якi й не журилися, що вже минув лiтопровiд. Оселися тут i
живи в самотi комишпиком.
Тепер погляд i думки Магазапика зупиняються на бiлому з гусячого пера
поплавку, який теж може дати якусь вiдраду i приспати невеселi думки.
Над самою водою пролетiв бiлобровий перевiзник, а з очерету тихо-тихо
виплила молода качка; вона обережно повела точеною голiвкою, заспокоїлась
i вже пливе на чистовiд, за нею, як мальованi, в'юняться i в'юняться
вишневi хвильки, а пiд ними волохатяться пiвтiнi. Нарiк ця сама качка
прилетить iз вирiю на цей самий ставок, знесе з десяток зеленкуватих
крашанок, виведе каченят... А ш,о нарiк буде з тобою? Тьху!.. Тiльки таке
й довбе мозок, бо повернув час пе на жпття, а па смерть.
- Зi-зi! - скрикнув перевiзник, перелiтаючи з одного берега па другий.
На притихлих темних крилах пташини чiтко видiлились бiлi смуги. А он
"векпув" бекас i стрiмко злетiв угору. Колись, ще як його батько був
живим, отут iнодi i зимували цi довгоносi птахи. Яких тiльки див немає у
природi? От нещодавно Ропiпя, що пiд п'яну руку проклинає свою нову
посаду, Безбородька i долю заодно, розповiв, як один старий лiкар