Страница:
пiдскакували, нiби оживали, i розбризкували з очниць сльози дощу.
- Це Нiмеччина плаче, - охопивши голову брудними руками, сказав сам
собi молоденький сизоокий фаненюнкер.
- Цить, паршиве дiвчисько у штанях! - I кулак лейтенанта повернув йому
голову, та не вибив нестямства з мiзкiв фаненюнкера.
- Це Нiмеччина плаче, - знову повторив той, i тепер лейтенанту стало
моторошно вiд цих слiв. А може, й справдi Нiмеччина плаче за своїми
синами, якi невiдомо чого прийшли сюди. I вiн злякано озирнувся: чи не
догадався хтось, про що вiн подумав...
А тим часом партизани, попрощавшись iз товаришами, що полягли в бою,
вишикувались на галявинi недалеко вiд землянок. На правому фланзi пiд
червоним прапором стояв Михайло Чигирин, за ним виструнчились бiйцi з
автоматами, ручними кулеметами, гвинтiвками - нашими i трофейними; в одних
за пояси правили кулеметнi стрiчки. В iнших з ременiв звисають грона
гранат, з яких спадають i спадають краплi дощу. А завершує стрiй самотня
дiвоча постать Мирослави Сердюк, що має на плечi карабiн, а за плечима
санiтарну сумку. Уста її припухли, а вiї й досi не иросохли вiд слiз, бо
сьогоднi вперше на її руках умирали нораненi, шепочучи їй то "сестричко",
то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тiльки й умiє перебинтувати чи
змазати йодом рану.
У тишi схвильовано лунає перше слово Сагайдака: "Товаришi!" I
завмирають усi, особливо тi, хто недавно прийшов iз сiл i мiста, де
паскудне "пан" i "гер" труїло душу.
- Спасибi вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана
iшло десять карателiв. Я вiрив: ми з нашим лiсом за плечима провчимо їх,
але i побоювався, що хтось, особливо з новеньких, може розгубитися,
перелякатися, позичити в зайця ноги. Всi ви, всi до одного витримали
випробування. Мати Батькiвщина, люди, дiти i внуки вашi будуть гордитися
вами. Вiчна слава тим, хто вiддав життя за Вiтчизну. Слава i вам, вiрнi
побратими!..
I от уже дозори з глибини лiсу йдуть до узлiсся, а прапор
встановлюється бiля командирської землянки, нагадуючи всiм про бої, а
партизани розкладають багаття i вiшають на сошки тагани, а оя тихо-тихо,
нiби реквiєм, з душi самого лiсу, стрепенулася пiсня про того партизана,
що навiчно заснув бiля дуба.
Сагайдак i Чигирин обiйшли усi застави, усi вiддiли i постукали в дверi
дiвочої землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
- Хто там?
- Це ми, донечко, - тихо сказав Чигирин. - Не спиш iще? Загуркотiв
дерев'яний засув, Мирослава вiдчинила дверi i запросила до себе пiзнiх
гостей. В її оселi не пахло землею, тютюном, вiльгiстю, а владно панував
дух деревiю i пижми.
- Очiкуєш Данила?
- Очiкую, Зiновiю Васильовичу. Як йому там, на залiзиицi?
- Будемо надiятися на солдатське щастя, - сказав Сагайдак i поморщився.
Рука? - спiвчутливо спитала Мирослава.
Вона. Цi днi було не до неї, то й почала каверзувати.
Дайте хоч перебинтую.
- Та ми а Михайлом Iвановичем поворожимо бiля неї.
- Послухай дiвчину! - супиться Чигирин i вже а жалем: - З боями
забулося про поранення.
- Скидайте верхнє, - наказала Мирослава. "Сагайдак скинув кiтель,
закасав рукава гiмнастерки i нижньої очки, Мирослава обережно розмотала
бинт, i Чигирина, її зразу ж занепокоїли пiдозрiлi плями навколо рани.
- Як воно? - з надiєю запитав Сагайдак.
- Негайно ж треба їхати по хiрурга, - злякано сказала Мирослава. -
Негайно.
- Де ж його взяти, того хiрурга? - задумався Сагайдак, скоса поглядаючи
на руку: "От халепа з тобою".
- Треба проскочити в район, До Попова. То людина! - кинув иогляд
удалину Чигирин.
- Хто ж зможе проскочити зараз?
- Тiльки близнята, їм завзяття i спритностi не позичати. '
- Хай буде по-твоєму, - махнув пораненою рукою Сагайдак i знову
скривився...
Незабаром, чортихаючись, Роман i Василь начепили на рукава полiцайськi
пов'язки, вискочили на тачанку, i добрi конi взяли розмашисту рись. За
якусь годину-двi близнюки домчали до пiдмiського шлагбаума, що перетинав
дорогу в темне, без жодного вогника, мiсто.
- Пiдiймайте, служебники, свiй дрючок! - крикнув Роман, розмахуючи
батогом.
З будки, погойдуючи в руцi лiхтар, вийшов полiцай, а за ним, позiхаючи,
з'явився i другий.
- Хто там такий нетерплячий? - пiдняв вище свiтло.
- Полiцаї з Майдана.
- Пароль.
- Гузно твоє нешмагованеї - розсердився Роман. - Який же телепень дає у
села мiський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без
проволоки!
Така мова цiлком задовольнила полiцая, вiн розкрутив шворку на кiнцi
шлагбаума, пiдняв його i, вивертаючи щелепи в позiханнi, поцiкавився:
- Куди ж вас несе лиха година?
- Iменно, лиха година, - погодився Василь. - Треба дохтора, бо таке
дiло, - i погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лiкарнi i до
одноповерхового будинку для лiкарiв.
I Василь i Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хiрург Попов,
який рокiв з двадцять незмiнне працював у їхньому районi. I хто, i коли не
стукав у його дверi чи вiкно, вiн одразу ж поспiшав рятувати людину.
Пiд'їхавши до тинькованого будинку, Василь вiжками зупинив коней,
скочив на землю, пiдiйшов до знайомого причiлкового вiкна i на мить
завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його
стук довго нiхто не вiдповiдав. Це не було схоже на чуткого лiкаря, який
одразу ж схоплювався з лiжка. Та ось, нарештi, у вiкнi майнула тiнь i
розпачливий жiночий голос запитав:
- Хто там?
- До Олександра Iвановича приїхали. Просимо допомогти хворому.
- Олександра Iвановича немає, - крiзь сльози сказала жiнка,
- Де ж вiн?
- Позавчора гестапо заарештувало, - i в хатi забився плач. Досвiтом
близнята приїхали до загону i, не будячи Сагайдака, почекали бiля
командирської землянки, поки з неї не вийшов Чигирин. Вiн по обличчях
хлопцiв зрозумiв, що їх спiткала невдача.
- Не схотiв їхати до нас хiрург?
- Гiрше, Михаиле Iвановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився i
Сагайдак. Вiн мовчки вислухав Романа, зiтхнув, щось подумав i сказав:
- Доведеться вам, хлопцi, увечерi їхати в Балин.
- У Балин! - аж засудомило i занудило близнюкiв - згадали iсторiю з
паскудним Кундриком. Дуже їм кортить в отой Балин! А Сагайдак рiвно
продовжував:
- Там за мiстком край села, бiля самого лугу, самотньо стоїть хата
Ткачукiв, у нiй живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я
прошу її приїхати до загону. До них краще пiд'їхати з лугу толошними
воротами.
Близнята тiльки скрушно переглянулись i похмуро пiшли до лiсового
озеречка.
Смерком вони неохоче виїхали на розшуки якоїсь загадкової медсестри. Це
ж знову доведеться проїжджати мостом, за яким стоїть ота верба, де вони
скарали паскудного запроданця.
- Поганяй, брате, не неволься, бо нiчого не поробиш, - пiдбадьорив
Василь Романа, який завжди так любив їхати, що аж вiжки горiли в руках.
- Потрiбний нам той Балин, як зайцевi бубон, - буркнув Роман i вйокнув
на коней.
Обабiч почали вiдлiтати дерева, що так гарно пересiвали на осiннiх
решетах крон срiбло мiсяця. А ось i поля загойдались, i до притихлої
дороги пiдiйшла уся в щирому золотi дика груша. А може, це сама осiнь
зупинилась у своїх невеселих думках? Оце б приїхати додому, до
батька-матерi, поставити коней у стайню .i хватопеком на вечiрню вулицю.
Невже це буде колись? Невже i до них, "старих парубкiв", пригорнеться
дiвоча довiра i зорями засяють чиїсь очi? Дурнi ж вони, дурнi, що до цього
часу не зазнали тих чарiв, якi дарує тiльки молодiсть. Знайшов час думати
про гаке. Василь завовтузився бiля кулемета, бо вже пiд'їжджали до села.
Правда, близнята не сподiвалися зустрiтися з полiцiєю: кiлька днiв тому
їхнiй загiн розгромив кущ полiцiї, до якого входили й полiцаї з Балина.
Пiд час цiєї операцiї дурна куля й поранила Сагайдака. Видать, погiршало
чоловiковi.
Пiд колесами прогримiв старив дерев'яний мiсток, пiд ним обiзвалась
луна i кинулась убiк, а в очi, в душу почали входити старi верби, серед
яях була й та, що ва все життя не вiдiйде вiд них.
Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу i нею пiд'їхав
до надгнилих толошних ворiт, розчинив їх, i тачанка легко пiдкотила до
стiжка сiна, що бавилося з мiсяцем i вiтерцем. Тут близнята сторожко
оглянулися кругом i тодi - плече в плече - пiдiйшли до вiкна, бiля якого
лежало соняшничиння. На їхнiй стук не скоро озвався переляканий жiночий
голос:
- Ой,хто це?
- Вiд Зiновiя Сагайдака.
- Справдi вiд Сагайдака?
- Авжеж.
Ось заскрипiли хатнi дверi, стрельнула дерев'яна засувка на сiнешнiх, i
на порозi стала немолода жiнка, з-пiд її хустки вибивався вiчний снiг.
Вона пильно подивилась на близнят, на тачанку i нiби давно знайомим
сказала:
- Заходьте до хати, а я бiля коней постою.
Близнята навпомацки знайшли клямку, вiдчинили хатнi дверi i вражено
зупинились бiля одвiрка: до них чи то зi сну, чи то з казки, оберiгаючи
пiдсвiченою рукою хистку зернину вогника, iшла - не йшла не дiвчина, а
сама краса. Як тiльки вона глянула на них, як повела сполоханими пiвколами
вiй, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони, телепнi, так не хотiли
їхати сюди. Близнюки перезирнулись i, розгубивши всi слова, знову втупили
очi " _молоду господиню, що босонiж iде до них i йти спасається.
- Драстуйте вам, - пiвголосом привiталась вона, скинула па хлопцiв
довiрливi очi, зупинилась, уже оберiгаючи не зернятко вогника, а розрiз
сорочки. - То ви вiд Зiновiя Васильовича? Йому щось треба?
- Наш командир просить, щоб ви приїхали в лiси, оглянули йому рану, -
насилу вичавив Роман.
- Зiновiй Васильович поранений?! - скрикнула Ольга. - I тяжко?
- Напевне.
- А куди?
- В руку.
- То я зараз уберуся.
Ольга поставила каганчик на припiчок, а сама заметушилась, кинулась до
комiрчини, там одягнулась, озулась i повернулась до хати. А брати стежили
за кожним її рухом i зрiдка перезирались мiж собою та похитували
напатяаними головами. Нарештi Ольга вийняла зi скринi двi сумки з
медикаментами i сказала:
- Тепер можна їхати. - Поглядом прощання вона окинула свою оселю i
першою вийшла з неї.
- Судьба! - зiтхнув Роман.
- Судьба! - погодився Василь.
Бiля тачанки мати попрощалася iз донькою, схлипнула i попросила
близнюкiв:
- Ви ж дивiться, дiти, за нею, бо вона у мене одна-однiсiнька, - i
перехрестила їх, i коней, i тачанку, i навiть кулемета.
Близнята нахилилися до матерi, один поцiлував її в одну щоку, другий -
в другу, вискочили на тачанку, на якiй уже знiчено сидiла Ольга.
- Прощавайте, мамо!
Тачанка потягнула за собою зойк i почала намотувати на колеса
розчавлену росу, вiдволожений пил i мiсячний смуток.
За всю дорогу лише кiлькома словами перемовилися близнята з Ольгою,
вiрячи й не вiрячи, що вони везуть її в лiси. А от слово "судьба" ввесь
час бринiло в душi i Романа, i Василя. Це ж треба отак негадане?..
Свiтанком утомленi конi пiд'їхали до командирської землянки, бiля якої,
пригорбившись, сидiв старий Чигирин. Недобре передчуття не давало йому
спати, а в очах стояли отi зловiснi плями, якi бачив на руцi Сагайдака.
Притримуючи Ольгу, вiн обережно спустився в землянку, де вже бiля столу
сидiв змарнiлий Сагайдак. Побачивши жiнку, вiн пiдвiвся, радiсно
посмiхнувся.
- Спасибi, доню, що не побоялася їхати сюди.
- Я ж сама набивалась до вас, - з тривогою глянула на командира. - Як
ваша рука?
- Та не дуже, щоб дуже.
Ольга стримала зiтхання i почала розкладати на столi своє медичне
причандалля. Далi ретельно вимила руки, протерла хлорамiном, спиртом i
обережно стала розмотувати бинти на руцi Сагайдака. От вони i впали на
стiл, оголивши i рану, i зловiснi червоносинi плями. Глянув на них
Сагайдак i пiдвiв очi на Ольгу: та, жмакаючи уста, вiдповiла на нiме
запитання:
- Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! - I до Чигирина: -
Як же привезти сюди хiрурга?
- Нема у нас, донечко, хiрурга, i не знаєм, де взяти. Доведеться тобi
самiй стати хiрургом.
- Я ж не маю нiякого iнструменту, - зойкнула жiнка. I тодi Сагайдак
поклав здорову руку на плече Ольги:
- Крiпися i, як нема iншого порятунку, рiж руку.
- Чим же, Зiновiю Васильовичу? - затремтiла, заплакала Ольга.
Сагайдак подумав, пильно подивився на жiнку.
- - Як зможеш, орудуй звичайнiсiнькою ножiвкою. Протри її чим треба - i
пиляй. А менi, щоб легше було, Михайло Iванович вiдпустить iз своїх
запасiв склянку горiлки. Тiльки плакати не треба, бо ти вже партизанка.
Михаиле Iвановичу, принесiть ножiвку.
Чигирин, зiгнувшись, вийшов iз земляпки, i вартовий у подивi побачив,
що вiн чогось рукою витирає очi.
Минуло кiлька днiв. Роман уночi вартував бiля командирської землянки, з
якої тепер майже не виходила Ольга. Пiсля варти вiн пiшов не в свою лiсову
оселю, а блукати дiбровами. IIедалеко вiд озеречка його розшукав Василь i
здивувався, i занепокоївся: таким знiченим i марним вiн нiколи не бачив
брата.
- Що з тобою, Романе? Може, захворiв?
- Ет, краще не питай.
- Може, щось iз Ольгою?
- З Ольгою.
- Кажи, брате.
- Що ж казати? - мало не застогнав Роман.
- Усе.
- Сьогоднi вона зiзналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб я
таке почув...
Пiсля довгої мовчанки Василь глухо запитав:
- А як на це командир?
- Вiн назвав її маленькою i сказав, що то в неї не любов, а великодушна
жiноча жалiсть, яка не менше важить, анiж любов.
- Нелегкi вiн ваги знайшов для нас i для себе.
- А їй, думаєш, легше?.. От i розберись тепер, що таке судьба.
- Не розберешся, брате.
- I все одно ми її маємо любити...
Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання брели по зiв'ялому
листi i прибитих травах. На них обвалювались i обвалювались лiсовi шуми i
стогiн дерев, обвалювалось золото сонця i осенi. Та не золото осенi
свiтило братам, а виходила з теменi ота тремтлива, прикрита жiночою рукою,
зернинка вогню, з якою босонiж iшла - не йшла до них Ольга. Де ти взялася
на безталання наше? I все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрiбна їй
наша любов? От i маємо те, чого в людей не буває.
А зернинка вогника коливається й коливається i вже, здається, виходить
з лiсової землi, немов квiтка папоротi. I що та квiтка папоротi i всi
скарби пiд нею супроти сполоханих вiй, якi оберiгають жiночу таїну, жiночу
принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
Несподiвано близнята наткнулися на Данила Бондаренка, який у тяжкому
смутку сидить на вирваному буревiєм деревi. Що ж у нього? Чи не трапилось
чогось iз Мирославом?
Данило, побачивши близнят, спроквола, наче пiсля хвороби, пiдвiвся з
дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом, у якому тремтiв сухий
листок.
- Що з вами, Даниле Максимовичу?
- Не питайте, хлопцi, - зморщився i з огидою копнув носаком чорну
полiцайську шинелю, яка чогось лежала бiля його нiг.
- Як же не питати, коли журба їсть вас?
- Не їсть - жере. Такої ще не мав. Ви знаєте: була в мене лиха година,
а зараз ще гiрше... - I замовк.
- Розказуйте! - стурбувалися брати i стали з двох бокiв бiля Данила.
- Що ж розказувати?! - враз на когось обiзлився чоловiк i знову чоботом
копнув полiцайську одяганку. - Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру - i
стати полiцаєм. Весело?!
- Не дуже, - переглянулись брати. - За що ж вам така покута чи кара?
- Спитайте в Сагайдака. Вiн заварив цю кашу. Лежить, зi смертю
бореться, а всяку всячину вигадує.
- Коли ця каша Сагайдакова, то, виходить, так треба, - похнюпились
брати.
- А менi вiд цього "треба" легше? Я краще б у самiсiньке пекло пiшов
битися з чортами, аби тiльки не зодягати бiсiвської шкури. Як на мене в
нiй подивляться i що подумають люди?
- Та гарного не подумають, - погодився Роман, перед яким i досi не
згасло зернятко вогню. - I все одно добре, що посилають вас, а не нас.
- Оце так! - аж здригнувся Данило, i вже в'їдливо: - Дуже вдячний за
щирiсть.
- То ви не так зрозумiли нас, - захвилювався Василь, - Ми теж пiшли б,
аби послали нас, але з цього менше було б толку: побачили б якогось
фашистського чина - i зразу б вгатили в нього порцiю свинцю. А у вас є
витримка: ви б скорiше зжували цей свинець, нiж задурно випустили його.
Сагайдак - голова!
- Спасибi й на цьому, - не розпогодився Данило. - Ви ж... невитриманi,
коли буду повертатися в лiси, не зрешетiть оцю чортову шкуру, яку вже
зараз треба натягати на плечi. Пособляйте, хлопцi, бо поки що сам не можу.
- Дуже нам потрiбний цей клопiт, - нiби невдоволено забубонiв Роман. -
Давайте спалимо чортову шкуру.
- Як спалимо? - здивувався Данило.
- Звичайнiсiнько, - ховає очi вiд нього Роман. - Я розкладаю вогнище,
Василь жбурляє на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
- Що ж потiм глядачевi скаже Сагайдак?
- А це вже ваша справа. Ми палимо, ви вiдчитуєтесь.
- Лепетун! - махнув рукою Данило, вiн нарештi посмiхнувся i знову
насупився. - Все одно зараз пiду до нього.
- Коли не шкода нiг i гонору, то йдiть, - роблено позiхнув Роман. -
Однак нiчого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав Яринку в
ту задрипану корчму, то ще й раки пiвдня пекли на пиках.
- Що буде, то буде, а гiршого не додасть, - i, махнувши рукою, пiшов до
afмлинки Сагайдака.
- А шинеля! - гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на
чорний, з розкинутвки руками жмут.
- Хай лежить, гидомирна.
Бiля землянки Сагайдака його радiсно зустрiв Петро Саламаха, охопив
ручищами велетня.
- Чого такий веселий? - буркнув Данило.
- Бо привiз цiлий васаг мiн, - очима показав на критого лубом воза, де
з-пiд сiна виглядали протитанковi мiни. - Як вiз бездорiжжям, душа
тремтiла, мов заячий хвiст, бо що, по неписьменностi думав, варто якiйсь
бляшанцi прокинутись i розметати чоловiка на шматочки. А в мене ж жiночка,
мов сонечко. Я її вдома на руках ношу.
- Такими ручищами i понiвечити можна.
- От не думав таке розумне почути од вас. А ви ж мене персонально
шанувати повиннiї
- Це ж з якого дива - аж персонально?
- Бо я скоро буду вас як пана старшого полiцая возити на мотоциклi.
- Он як! Коли ж це буде "скоро"?
- Тiльки роздобудуть вiдповiдну полiцаиську шинелю, бо поки на мої
плечi жодна не налазить.
- Це все вигадки Сагайдака?
- А чиї ж! От мав голову чоловiк! Так що, Даниле Максимовичу, погуляємо
по тилах! Та як погуляємо! - радiсно посмiхнувся Саламаха.
Пiсля цього в Данила одразу вiдпала охота iти до Сагайдака, одначе
спересердя шпигонув Саламаху:
- Погуляти - погуляємо, а як з твоєю жiночкою?
- Трохи бiльше почекав. А може, колись уночi i приб'ємось до неї. Ото
буде писку та виску! - i засмiявся.
XXVIII
З залiзницi Михайло Чигирин повернувся нерано, бо свого поїзда
партизани дочекалися тiльки вдосвiта, коли туман iз невидимих глекiв
затопив молоком i долину, i лiс. Це одне. А друге - хотiлося вихопити з
гарячих уламкiв залiза i дерева якiсь трофеї, головне - зброю. Та iз
зброєю не пощастило - зi станцiї, розрубуючи прожекторами туман, проти них
вирушив бронепоїзд, i вже пiд його вогнем Чигирин наскочив на скриньки
пахучого, наче мед, тютюну. Ох i зрадiли хлопцi, що розжилися на таку
справжню розкiш, а не якийсь там ерзац, i зразу ж пiд обстрiлом засмалили
довжелезнi цигарки.
У загонi Сагайдак подякував усiм пiдривникам, а Григорiй розцiлував
батька, та потiм таки не витримав характеру - труснув отим кучерявим
снопом гороху, що вибуяв па головi, заскалив .око i в'їв:
- I дуже вам, тату, кортiло у свої лiта на залiзницю тьопати?
- Я не тьопав, а їхав на возi, бо шкода було своїх чобiт. I не реби
мене таким старим. Пiсля вiйни зробиш. Тодi я вже буду вiдлежувати боки на
печi i командувати мамою, щоб вона скорiше щось iз печi ставила на стiл.
Як тобi таке благоденство?
Григорiй засмiявся, знову трусонув усiма стручками свого гороху:
- Ви саме такий, що влежите на печi. Одразу на гаряче - на головування
- побiжите.
- Коли доживу, то й пiду, - погодився старий, - бо хто ж мав землю
пiдiймати, як не ми? - Вiн обернувся до тiєї призахiдної сторони, де
лежало його село. Чи обсiялось воно старими руками? Бо яка тепер сiвба? На
лiвому плечi мiшок з зерном, бери його в правицю - i сiйся, родися,
жито-пшениця, як сто рокiв тому сiялося. Такий посiв iз вересня
перехнябиться на жовтень, а пiзнє не родить, тiльки з хлiба зводить.
Григорiй, певне, збагнув, що коловоротиться у батьковiй головi,
пригасив свої насмiшечки.
- Ви ж, тату, зараз вiдпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро пiду в
землянку, бо ввечерi маю роботу, - i схилив голову чи жартома, чи в
повазi.
Чигирин добряче подивився на свою дитину:
- Не можу я вдень заснути, не навчився за вiк. А ввечерi маю провiдати
маму.
- Знову щось циганити? - I Григорiй показав усi свої зуби й щербинку
межи ними, яка теж мала щось насмiшкувате.
- Без цього не обiйдеться, бо в нас iнтендантiв нема. Легкий смуток лiг
на смагу Григорiя. Вiн оглянувся довкола i тихо сказав:
- Ви ж поцiлуйте маму. Скажiть, що ми її дуже любимо. I хай но журиться
без пас.
- Так вона й послухає тебе, - гмикнув Чигирин. - Ще мало ти знаєш нашу
матiр. - i пiшов у лiси, з якими вже бавились осiннi шуми. А найбiльше
любо їм було розкошувати в осичинi, де кожен лист тепер карбувався на
золотий дукат.
Пiд ногами осик то тут, то там пишалися оксамитнi, зi свiжою вологiстю
шапки красноголовцiв, а на пеньках вiнками повибивались першi опеньки,
вони, як дiтвора, гарно взялися дрiбним ластовинням. Оце ж завтра можна
зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в Марини.
Як вона там горює? I зiтхнув чоловiк.
Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився бiля кучерявих дубкiв,
помiж якими рiвно горiли свiчки берiз. Неждано вiн побачив з десяток
пiдснiжникiв, що нахилили додолу задуманi голiвки. З-пiд їхньої верхньої
одяганки проглядали нижнi з зеленою лиштвою сорочечки. Щось трепетно
беззахисне було в цьому весняному цвiтi, який невiдомо чого зацвiв собi
восени.
"Це на щастя", - кажуть про такий пiзнiй цвiт люди. Та хiба ж можна
хоча подумати про щастя цiєї осенi й зими?
Оцi осiннi пiдснiжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли
вiн уперше зустрiвся з Мариною. I защемiло серце в чоловiка, як у
молодостi щемить. От вiн їх нинi й занесе своїй дружинi.
Небо сьогоднi цiлий день терпляче тримало в своїх торбах обважнiлi
хмари i тiльки пiд самий вечiр почало з них лiньки розсiвати дрiбний дощ.
То це навiть i краще: менше буде рiзної поганi сновигати селом.
Знову низькодолом, левадками i городами добирається Михайло Чигирин до
своєї хати, до своєї Марини, якiй несе невеличкий пучок осiннiх
пiдснiжникiв. Як, певне, здивується вона, бо ж мало кому доводиться у
вереснi бачити цих первiсткiв весни.
Ось уже й матiрка їхня кадить терпким настоєм, ось i вориння, що й досi
пахне живицею, ось i стовп з набакиреними глечиками, вони нiби радiють, що
в оселi нема нiкого з чужих.
Чигирин обережно пiдходить до причiлкового вiкна, вслухається в темiнь
i дощ, потiм рукою торкається до пiдснiжникiв, а далi цiєю ж рукою стукає
у вiкно. Як довго тягнеться хвилина очiкування. Час уже почути шерехтiння
Марининих нiг, побачити хустку па її й досi чорних косах.
Та не чути крокiв у хатi, нема й хустини у вiкнi. Певне, стомилась за
день, мiцно заснула. Вiн знову стукає в шибку. I знову нiмує хата, а в
серце гадюкою вповзає псдобре передчуття. I па третiй виклик не вiдповiла
оселя.
Не знаючи, що й думати, Чигирин попiд призьбою пiшов до дпорой, борожпо
торкнувся клямки - i дворi одразу вiдчинились. Вiн спочатку сполошився, а
потiм зрадiв: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на нiч?
Мертва тиша стоїть в оселi.
- Марино, Марино! - кличе вiн, далi пiдходить до лiжка дружини, над
яким мало не до стелi пiдiймаються подушки, окрiм них, тут лежить ще темна
хустина.
У безнадiї Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нiкого не було,
тiльки старi кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
- Що ж трапилось?
Невпокiй охопив чоловiка, а в ньому зблиснула крихiтка надiї:
чи не пiшла Марина ночувати до матерi? Може, захворiла матiр, то кому ж
доглянути її?
Ще заглянувши в клуню, вiн знову городами добирається до вдовиної хати,
що була колись схожа на ластiвчине веселе гнiздо. Тут з радiстю жили
привiтнi, добрi люди, i добрими, красивими та лагiдними були їхнi дiти,
запопадливi до працi та пiснi.
Чигирин довго прислухається i придивляється до всього, потiм пiдходить
до того вiконця, бiля якого колись стояло дiвоче лiжко Марини, i тричi
стукає у шибку. Вiн зразу почув чиїсь кроки, потiм, вiдтуливши ковдру, до
вiкна прихилилась стара Докiя. Чигирин здивувався: чого це з хати
пробивається свiтло? Що вони так пiзно роблять? Мати якось безнадiйно
кивнула йому головою i пiшла вiдчиняти дверi. На порозi вiн обняв стару i
пошепки запитав:
- Мамо, Марина у вас?
- Ой, у мене, сину, - затiпалась вона в риданнi. У мене i вже не в
мене...
- Що з нею?! - Одразу жах холодом стиснув серце.
- Докiя на це нiчого не сказала, а пропустила його до хати, де тьмяне
свiтло тривожно сходилось iз темрявою, з якої вибивалось кiлька похилих
жiночих постатей.
I тут чоловiк побачив на двох впритул поставлених ослонах свою Марину.
Вона лежала в свiжому темному вбраннi, а в її узголiв'ї i на схрещених
руках горiли восковi свiчi.
Якась невидима сила i темрява вдарили Чигирина в груди раз i вдруге.
Вiн похитнувся, застогнав, уперше в життi йому пiдкосилися ноги, тому i
мусив прикласти руки не до очей, а до колiн. Накульгуючи, заточуючись, вiн
якось пiдiйшов до ослонiв.
Великий спокiй застиг на смаглявому обличчi його дружини;
смерть вирiвпяла її нерiвнi брови й вибила пiд ними жалостинку, i
раптом у косах дружини вiн добачив сивину, якої не було що кiлька днiв
тому. Виходить, не всю її вiн наперед забрав собi.
За вiкнами шарудiв дощ, i, як дощ, падали сльози i слова матерi:
- Приїхали ж сьогоднi карателi з крайсу. Вдерлися до хати, схопили
Марину i почали про тебе допитуватись. А вона i не здригнулась, i не
заплакала, тiльки одне їм сказала: "Ви, нелюди, такi противнi, що нiчого
не почуєте вiд мене". Тодi фашист, що був iз бляхою на грудях, i
прострелив її з автомата. Вже мертвою сивiла на моїх руках...
Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин поцiлував дружину, поцiлував
матiр, припав головою до столу i, тамуючи стогiн, притулив руку до мiсця,
де було серце, пальцi його торкнулися чогось нiжного, беззахисного. То
- Це Нiмеччина плаче, - охопивши голову брудними руками, сказав сам
собi молоденький сизоокий фаненюнкер.
- Цить, паршиве дiвчисько у штанях! - I кулак лейтенанта повернув йому
голову, та не вибив нестямства з мiзкiв фаненюнкера.
- Це Нiмеччина плаче, - знову повторив той, i тепер лейтенанту стало
моторошно вiд цих слiв. А може, й справдi Нiмеччина плаче за своїми
синами, якi невiдомо чого прийшли сюди. I вiн злякано озирнувся: чи не
догадався хтось, про що вiн подумав...
А тим часом партизани, попрощавшись iз товаришами, що полягли в бою,
вишикувались на галявинi недалеко вiд землянок. На правому фланзi пiд
червоним прапором стояв Михайло Чигирин, за ним виструнчились бiйцi з
автоматами, ручними кулеметами, гвинтiвками - нашими i трофейними; в одних
за пояси правили кулеметнi стрiчки. В iнших з ременiв звисають грона
гранат, з яких спадають i спадають краплi дощу. А завершує стрiй самотня
дiвоча постать Мирослави Сердюк, що має на плечi карабiн, а за плечима
санiтарну сумку. Уста її припухли, а вiї й досi не иросохли вiд слiз, бо
сьогоднi вперше на її руках умирали нораненi, шепочучи їй то "сестричко",
то вимагаючи води. А яка вона сестра, коли тiльки й умiє перебинтувати чи
змазати йодом рану.
У тишi схвильовано лунає перше слово Сагайдака: "Товаришi!" I
завмирають усi, особливо тi, хто недавно прийшов iз сiл i мiста, де
паскудне "пан" i "гер" труїло душу.
- Спасибi вам, що так мужньо стояли у цьому бою, де на одного партизана
iшло десять карателiв. Я вiрив: ми з нашим лiсом за плечима провчимо їх,
але i побоювався, що хтось, особливо з новеньких, може розгубитися,
перелякатися, позичити в зайця ноги. Всi ви, всi до одного витримали
випробування. Мати Батькiвщина, люди, дiти i внуки вашi будуть гордитися
вами. Вiчна слава тим, хто вiддав життя за Вiтчизну. Слава i вам, вiрнi
побратими!..
I от уже дозори з глибини лiсу йдуть до узлiсся, а прапор
встановлюється бiля командирської землянки, нагадуючи всiм про бої, а
партизани розкладають багаття i вiшають на сошки тагани, а оя тихо-тихо,
нiби реквiєм, з душi самого лiсу, стрепенулася пiсня про того партизана,
що навiчно заснув бiля дуба.
Сагайдак i Чигирин обiйшли усi застави, усi вiддiли i постукали в дверi
дiвочої землянки. Через якусь хвилину озвався голос Мирослави:
- Хто там?
- Це ми, донечко, - тихо сказав Чигирин. - Не спиш iще? Загуркотiв
дерев'яний засув, Мирослава вiдчинила дверi i запросила до себе пiзнiх
гостей. В її оселi не пахло землею, тютюном, вiльгiстю, а владно панував
дух деревiю i пижми.
- Очiкуєш Данила?
- Очiкую, Зiновiю Васильовичу. Як йому там, на залiзиицi?
- Будемо надiятися на солдатське щастя, - сказав Сагайдак i поморщився.
Рука? - спiвчутливо спитала Мирослава.
Вона. Цi днi було не до неї, то й почала каверзувати.
Дайте хоч перебинтую.
- Та ми а Михайлом Iвановичем поворожимо бiля неї.
- Послухай дiвчину! - супиться Чигирин i вже а жалем: - З боями
забулося про поранення.
- Скидайте верхнє, - наказала Мирослава. "Сагайдак скинув кiтель,
закасав рукава гiмнастерки i нижньої очки, Мирослава обережно розмотала
бинт, i Чигирина, її зразу ж занепокоїли пiдозрiлi плями навколо рани.
- Як воно? - з надiєю запитав Сагайдак.
- Негайно ж треба їхати по хiрурга, - злякано сказала Мирослава. -
Негайно.
- Де ж його взяти, того хiрурга? - задумався Сагайдак, скоса поглядаючи
на руку: "От халепа з тобою".
- Треба проскочити в район, До Попова. То людина! - кинув иогляд
удалину Чигирин.
- Хто ж зможе проскочити зараз?
- Тiльки близнята, їм завзяття i спритностi не позичати. '
- Хай буде по-твоєму, - махнув пораненою рукою Сагайдак i знову
скривився...
Незабаром, чортихаючись, Роман i Василь начепили на рукава полiцайськi
пов'язки, вискочили на тачанку, i добрi конi взяли розмашисту рись. За
якусь годину-двi близнюки домчали до пiдмiського шлагбаума, що перетинав
дорогу в темне, без жодного вогника, мiсто.
- Пiдiймайте, служебники, свiй дрючок! - крикнув Роман, розмахуючи
батогом.
З будки, погойдуючи в руцi лiхтар, вийшов полiцай, а за ним, позiхаючи,
з'явився i другий.
- Хто там такий нетерплячий? - пiдняв вище свiтло.
- Полiцаї з Майдана.
- Пароль.
- Гузно твоє нешмагованеї - розсердився Роман. - Який же телепень дає у
села мiський пароль. Хочеш, щоб партизани перехопили його? Пропускайте без
проволоки!
Така мова цiлком задовольнила полiцая, вiн розкрутив шворку на кiнцi
шлагбаума, пiдняв його i, вивертаючи щелепи в позiханнi, поцiкавився:
- Куди ж вас несе лиха година?
- Iменно, лиха година, - погодився Василь. - Треба дохтора, бо таке
дiло, - i погнав коней до першого перехрестя, яке вело до лiкарнi i до
одноповерхового будинку для лiкарiв.
I Василь i Роман знали, де живе знаменитий на всю округу хiрург Попов,
який рокiв з двадцять незмiнне працював у їхньому районi. I хто, i коли не
стукав у його дверi чи вiкно, вiн одразу ж поспiшав рятувати людину.
Пiд'їхавши до тинькованого будинку, Василь вiжками зупинив коней,
скочив на землю, пiдiйшов до знайомого причiлкового вiкна i на мить
завагався: жаль було чийогось сну, а може, й життя. Та що поробиш? На його
стук довго нiхто не вiдповiдав. Це не було схоже на чуткого лiкаря, який
одразу ж схоплювався з лiжка. Та ось, нарештi, у вiкнi майнула тiнь i
розпачливий жiночий голос запитав:
- Хто там?
- До Олександра Iвановича приїхали. Просимо допомогти хворому.
- Олександра Iвановича немає, - крiзь сльози сказала жiнка,
- Де ж вiн?
- Позавчора гестапо заарештувало, - i в хатi забився плач. Досвiтом
близнята приїхали до загону i, не будячи Сагайдака, почекали бiля
командирської землянки, поки з неї не вийшов Чигирин. Вiн по обличчях
хлопцiв зрозумiв, що їх спiткала невдача.
- Не схотiв їхати до нас хiрург?
- Гiрше, Михаиле Iвановичу: його заарештовано. На цю мову нагодився i
Сагайдак. Вiн мовчки вислухав Романа, зiтхнув, щось подумав i сказав:
- Доведеться вам, хлопцi, увечерi їхати в Балин.
- У Балин! - аж засудомило i занудило близнюкiв - згадали iсторiю з
паскудним Кундриком. Дуже їм кортить в отой Балин! А Сагайдак рiвно
продовжував:
- Там за мiстком край села, бiля самого лугу, самотньо стоїть хата
Ткачукiв, у нiй живуть мати й донька Ольга. Вона медсестра. Скажете, що я
прошу її приїхати до загону. До них краще пiд'їхати з лугу толошними
воротами.
Близнята тiльки скрушно переглянулись i похмуро пiшли до лiсового
озеречка.
Смерком вони неохоче виїхали на розшуки якоїсь загадкової медсестри. Це
ж знову доведеться проїжджати мостом, за яким стоїть ота верба, де вони
скарали паскудного запроданця.
- Поганяй, брате, не неволься, бо нiчого не поробиш, - пiдбадьорив
Василь Романа, який завжди так любив їхати, що аж вiжки горiли в руках.
- Потрiбний нам той Балин, як зайцевi бубон, - буркнув Роман i вйокнув
на коней.
Обабiч почали вiдлiтати дерева, що так гарно пересiвали на осiннiх
решетах крон срiбло мiсяця. А ось i поля загойдались, i до притихлої
дороги пiдiйшла уся в щирому золотi дика груша. А може, це сама осiнь
зупинилась у своїх невеселих думках? Оце б приїхати додому, до
батька-матерi, поставити коней у стайню .i хватопеком на вечiрню вулицю.
Невже це буде колись? Невже i до них, "старих парубкiв", пригорнеться
дiвоча довiра i зорями засяють чиїсь очi? Дурнi ж вони, дурнi, що до цього
часу не зазнали тих чарiв, якi дарує тiльки молодiсть. Знайшов час думати
про гаке. Василь завовтузився бiля кулемета, бо вже пiд'їжджали до села.
Правда, близнята не сподiвалися зустрiтися з полiцiєю: кiлька днiв тому
їхнiй загiн розгромив кущ полiцiї, до якого входили й полiцаї з Балина.
Пiд час цiєї операцiї дурна куля й поранила Сагайдака. Видать, погiршало
чоловiковi.
Пiд колесами прогримiв старив дерев'яний мiсток, пiд ним обiзвалась
луна i кинулась убiк, а в очi, в душу почали входити старi верби, серед
яях була й та, що ва все життя не вiдiйде вiд них.
Побачивши самотню хату, Роман повернув на лугову дерогу i нею пiд'їхав
до надгнилих толошних ворiт, розчинив їх, i тачанка легко пiдкотила до
стiжка сiна, що бавилося з мiсяцем i вiтерцем. Тут близнята сторожко
оглянулися кругом i тодi - плече в плече - пiдiйшли до вiкна, бiля якого
лежало соняшничиння. На їхнiй стук не скоро озвався переляканий жiночий
голос:
- Ой,хто це?
- Вiд Зiновiя Сагайдака.
- Справдi вiд Сагайдака?
- Авжеж.
Ось заскрипiли хатнi дверi, стрельнула дерев'яна засувка на сiнешнiх, i
на порозi стала немолода жiнка, з-пiд її хустки вибивався вiчний снiг.
Вона пильно подивилась на близнят, на тачанку i нiби давно знайомим
сказала:
- Заходьте до хати, а я бiля коней постою.
Близнята навпомацки знайшли клямку, вiдчинили хатнi дверi i вражено
зупинились бiля одвiрка: до них чи то зi сну, чи то з казки, оберiгаючи
пiдсвiченою рукою хистку зернину вогника, iшла - не йшла не дiвчина, а
сама краса. Як тiльки вона глянула на них, як повела сполоханими пiвколами
вiй, як вибила ямки на смаглявих щоках! А вони, телепнi, так не хотiли
їхати сюди. Близнюки перезирнулись i, розгубивши всi слова, знову втупили
очi " _молоду господиню, що босонiж iде до них i йти спасається.
- Драстуйте вам, - пiвголосом привiталась вона, скинула па хлопцiв
довiрливi очi, зупинилась, уже оберiгаючи не зернятко вогника, а розрiз
сорочки. - То ви вiд Зiновiя Васильовича? Йому щось треба?
- Наш командир просить, щоб ви приїхали в лiси, оглянули йому рану, -
насилу вичавив Роман.
- Зiновiй Васильович поранений?! - скрикнула Ольга. - I тяжко?
- Напевне.
- А куди?
- В руку.
- То я зараз уберуся.
Ольга поставила каганчик на припiчок, а сама заметушилась, кинулась до
комiрчини, там одягнулась, озулась i повернулась до хати. А брати стежили
за кожним її рухом i зрiдка перезирались мiж собою та похитували
напатяаними головами. Нарештi Ольга вийняла зi скринi двi сумки з
медикаментами i сказала:
- Тепер можна їхати. - Поглядом прощання вона окинула свою оселю i
першою вийшла з неї.
- Судьба! - зiтхнув Роман.
- Судьба! - погодився Василь.
Бiля тачанки мати попрощалася iз донькою, схлипнула i попросила
близнюкiв:
- Ви ж дивiться, дiти, за нею, бо вона у мене одна-однiсiнька, - i
перехрестила їх, i коней, i тачанку, i навiть кулемета.
Близнята нахилилися до матерi, один поцiлував її в одну щоку, другий -
в другу, вискочили на тачанку, на якiй уже знiчено сидiла Ольга.
- Прощавайте, мамо!
Тачанка потягнула за собою зойк i почала намотувати на колеса
розчавлену росу, вiдволожений пил i мiсячний смуток.
За всю дорогу лише кiлькома словами перемовилися близнята з Ольгою,
вiрячи й не вiрячи, що вони везуть її в лiси. А от слово "судьба" ввесь
час бринiло в душi i Романа, i Василя. Це ж треба отак негадане?..
Свiтанком утомленi конi пiд'їхали до командирської землянки, бiля якої,
пригорбившись, сидiв старий Чигирин. Недобре передчуття не давало йому
спати, а в очах стояли отi зловiснi плями, якi бачив на руцi Сагайдака.
Притримуючи Ольгу, вiн обережно спустився в землянку, де вже бiля столу
сидiв змарнiлий Сагайдак. Побачивши жiнку, вiн пiдвiвся, радiсно
посмiхнувся.
- Спасибi, доню, що не побоялася їхати сюди.
- Я ж сама набивалась до вас, - з тривогою глянула на командира. - Як
ваша рука?
- Та не дуже, щоб дуже.
Ольга стримала зiтхання i почала розкладати на столi своє медичне
причандалля. Далi ретельно вимила руки, протерла хлорамiном, спиртом i
обережно стала розмотувати бинти на руцi Сагайдака. От вони i впали на
стiл, оголивши i рану, i зловiснi червоносинi плями. Глянув на них
Сагайдак i пiдвiв очi на Ольгу: та, жмакаючи уста, вiдповiла на нiме
запитання:
- Гангрена. Треба негайно ампутувати руку. Негайно! - I до Чигирина: -
Як же привезти сюди хiрурга?
- Нема у нас, донечко, хiрурга, i не знаєм, де взяти. Доведеться тобi
самiй стати хiрургом.
- Я ж не маю нiякого iнструменту, - зойкнула жiнка. I тодi Сагайдак
поклав здорову руку на плече Ольги:
- Крiпися i, як нема iншого порятунку, рiж руку.
- Чим же, Зiновiю Васильовичу? - затремтiла, заплакала Ольга.
Сагайдак подумав, пильно подивився на жiнку.
- - Як зможеш, орудуй звичайнiсiнькою ножiвкою. Протри її чим треба - i
пиляй. А менi, щоб легше було, Михайло Iванович вiдпустить iз своїх
запасiв склянку горiлки. Тiльки плакати не треба, бо ти вже партизанка.
Михаиле Iвановичу, принесiть ножiвку.
Чигирин, зiгнувшись, вийшов iз земляпки, i вартовий у подивi побачив,
що вiн чогось рукою витирає очi.
Минуло кiлька днiв. Роман уночi вартував бiля командирської землянки, з
якої тепер майже не виходила Ольга. Пiсля варти вiн пiшов не в свою лiсову
оселю, а блукати дiбровами. IIедалеко вiд озеречка його розшукав Василь i
здивувався, i занепокоївся: таким знiченим i марним вiн нiколи не бачив
брата.
- Що з тобою, Романе? Може, захворiв?
- Ет, краще не питай.
- Може, щось iз Ольгою?
- З Ольгою.
- Кажи, брате.
- Що ж казати? - мало не застогнав Роман.
- Усе.
- Сьогоднi вона зiзналася Сагайдаку, що любить його. Це ж треба, щоб я
таке почув...
Пiсля довгої мовчанки Василь глухо запитав:
- А як на це командир?
- Вiн назвав її маленькою i сказав, що то в неї не любов, а великодушна
жiноча жалiсть, яка не менше важить, анiж любов.
- Нелегкi вiн ваги знайшов для нас i для себе.
- А їй, думаєш, легше?.. От i розберись тепер, що таке судьба.
- Не розберешся, брате.
- I все одно ми її маємо любити...
Тримаючись один одного, вони вже мовчки, навмання брели по зiв'ялому
листi i прибитих травах. На них обвалювались i обвалювались лiсовi шуми i
стогiн дерев, обвалювалось золото сонця i осенi. Та не золото осенi
свiтило братам, а виходила з теменi ота тремтлива, прикрита жiночою рукою,
зернинка вогню, з якою босонiж iшла - не йшла до них Ольга. Де ти взялася
на безталання наше? I все одно ми будемо любити тебе... Та чи потрiбна їй
наша любов? От i маємо те, чого в людей не буває.
А зернинка вогника коливається й коливається i вже, здається, виходить
з лiсової землi, немов квiтка папоротi. I що та квiтка папоротi i всi
скарби пiд нею супроти сполоханих вiй, якi оберiгають жiночу таїну, жiночу
принаду? Де ти взялась на безталання наше?..
Несподiвано близнята наткнулися на Данила Бондаренка, який у тяжкому
смутку сидить на вирваному буревiєм деревi. Що ж у нього? Чи не трапилось
чогось iз Мирославом?
Данило, побачивши близнят, спроквола, наче пiсля хвороби, пiдвiвся з
дерева, мовчки кивнув братам притолоченим чубом, у якому тремтiв сухий
листок.
- Що з вами, Даниле Максимовичу?
- Не питайте, хлопцi, - зморщився i з огидою копнув носаком чорну
полiцайську шинелю, яка чогось лежала бiля його нiг.
- Як же не питати, коли журба їсть вас?
- Не їсть - жере. Такої ще не мав. Ви знаєте: була в мене лиха година,
а зараз ще гiрше... - I замовк.
- Розказуйте! - стурбувалися брати i стали з двох бокiв бiля Данила.
- Що ж розказувати?! - враз на когось обiзлився чоловiк i знову чоботом
копнув полiцайську одяганку. - Оце ж маю напнути на себе чортову шкуру - i
стати полiцаєм. Весело?!
- Не дуже, - переглянулись брати. - За що ж вам така покута чи кара?
- Спитайте в Сагайдака. Вiн заварив цю кашу. Лежить, зi смертю
бореться, а всяку всячину вигадує.
- Коли ця каша Сагайдакова, то, виходить, так треба, - похнюпились
брати.
- А менi вiд цього "треба" легше? Я краще б у самiсiньке пекло пiшов
битися з чортами, аби тiльки не зодягати бiсiвської шкури. Як на мене в
нiй подивляться i що подумають люди?
- Та гарного не подумають, - погодився Роман, перед яким i досi не
згасло зернятко вогню. - I все одно добре, що посилають вас, а не нас.
- Оце так! - аж здригнувся Данило, i вже в'їдливо: - Дуже вдячний за
щирiсть.
- То ви не так зрозумiли нас, - захвилювався Василь, - Ми теж пiшли б,
аби послали нас, але з цього менше було б толку: побачили б якогось
фашистського чина - i зразу б вгатили в нього порцiю свинцю. А у вас є
витримка: ви б скорiше зжували цей свинець, нiж задурно випустили його.
Сагайдак - голова!
- Спасибi й на цьому, - не розпогодився Данило. - Ви ж... невитриманi,
коли буду повертатися в лiси, не зрешетiть оцю чортову шкуру, яку вже
зараз треба натягати на плечi. Пособляйте, хлопцi, бо поки що сам не можу.
- Дуже нам потрiбний цей клопiт, - нiби невдоволено забубонiв Роман. -
Давайте спалимо чортову шкуру.
- Як спалимо? - здивувався Данило.
- Звичайнiсiнько, - ховає очi вiд нього Роман. - Я розкладаю вогнище,
Василь жбурляє на нього цю лахманину, а ви будете глядачем.
- Що ж потiм глядачевi скаже Сагайдак?
- А це вже ваша справа. Ми палимо, ви вiдчитуєтесь.
- Лепетун! - махнув рукою Данило, вiн нарештi посмiхнувся i знову
насупився. - Все одно зараз пiду до нього.
- Коли не шкода нiг i гонору, то йдiть, - роблено позiхнув Роман. -
Однак нiчого вже не пособить вам. Як ми прохали, щоб не посилав Яринку в
ту задрипану корчму, то ще й раки пiвдня пекли на пиках.
- Що буде, то буде, а гiршого не додасть, - i, махнувши рукою, пiшов до
afмлинки Сагайдака.
- А шинеля! - гукнули близнята. Данило обернувся, з ненавистю глянув на
чорний, з розкинутвки руками жмут.
- Хай лежить, гидомирна.
Бiля землянки Сагайдака його радiсно зустрiв Петро Саламаха, охопив
ручищами велетня.
- Чого такий веселий? - буркнув Данило.
- Бо привiз цiлий васаг мiн, - очима показав на критого лубом воза, де
з-пiд сiна виглядали протитанковi мiни. - Як вiз бездорiжжям, душа
тремтiла, мов заячий хвiст, бо що, по неписьменностi думав, варто якiйсь
бляшанцi прокинутись i розметати чоловiка на шматочки. А в мене ж жiночка,
мов сонечко. Я її вдома на руках ношу.
- Такими ручищами i понiвечити можна.
- От не думав таке розумне почути од вас. А ви ж мене персонально
шанувати повиннiї
- Це ж з якого дива - аж персонально?
- Бо я скоро буду вас як пана старшого полiцая возити на мотоциклi.
- Он як! Коли ж це буде "скоро"?
- Тiльки роздобудуть вiдповiдну полiцаиську шинелю, бо поки на мої
плечi жодна не налазить.
- Це все вигадки Сагайдака?
- А чиї ж! От мав голову чоловiк! Так що, Даниле Максимовичу, погуляємо
по тилах! Та як погуляємо! - радiсно посмiхнувся Саламаха.
Пiсля цього в Данила одразу вiдпала охота iти до Сагайдака, одначе
спересердя шпигонув Саламаху:
- Погуляти - погуляємо, а як з твоєю жiночкою?
- Трохи бiльше почекав. А може, колись уночi i приб'ємось до неї. Ото
буде писку та виску! - i засмiявся.
XXVIII
З залiзницi Михайло Чигирин повернувся нерано, бо свого поїзда
партизани дочекалися тiльки вдосвiта, коли туман iз невидимих глекiв
затопив молоком i долину, i лiс. Це одне. А друге - хотiлося вихопити з
гарячих уламкiв залiза i дерева якiсь трофеї, головне - зброю. Та iз
зброєю не пощастило - зi станцiї, розрубуючи прожекторами туман, проти них
вирушив бронепоїзд, i вже пiд його вогнем Чигирин наскочив на скриньки
пахучого, наче мед, тютюну. Ох i зрадiли хлопцi, що розжилися на таку
справжню розкiш, а не якийсь там ерзац, i зразу ж пiд обстрiлом засмалили
довжелезнi цигарки.
У загонi Сагайдак подякував усiм пiдривникам, а Григорiй розцiлував
батька, та потiм таки не витримав характеру - труснув отим кучерявим
снопом гороху, що вибуяв па головi, заскалив .око i в'їв:
- I дуже вам, тату, кортiло у свої лiта на залiзницю тьопати?
- Я не тьопав, а їхав на возi, бо шкода було своїх чобiт. I не реби
мене таким старим. Пiсля вiйни зробиш. Тодi я вже буду вiдлежувати боки на
печi i командувати мамою, щоб вона скорiше щось iз печi ставила на стiл.
Як тобi таке благоденство?
Григорiй засмiявся, знову трусонув усiма стручками свого гороху:
- Ви саме такий, що влежите на печi. Одразу на гаряче - на головування
- побiжите.
- Коли доживу, то й пiду, - погодився старий, - бо хто ж мав землю
пiдiймати, як не ми? - Вiн обернувся до тiєї призахiдної сторони, де
лежало його село. Чи обсiялось воно старими руками? Бо яка тепер сiвба? На
лiвому плечi мiшок з зерном, бери його в правицю - i сiйся, родися,
жито-пшениця, як сто рокiв тому сiялося. Такий посiв iз вересня
перехнябиться на жовтень, а пiзнє не родить, тiльки з хлiба зводить.
Григорiй, певне, збагнув, що коловоротиться у батьковiй головi,
пригасив свої насмiшечки.
- Ви ж, тату, зараз вiдпочивайте та силу збирайте. Я те" скоро пiду в
землянку, бо ввечерi маю роботу, - i схилив голову чи жартома, чи в
повазi.
Чигирин добряче подивився на свою дитину:
- Не можу я вдень заснути, не навчився за вiк. А ввечерi маю провiдати
маму.
- Знову щось циганити? - I Григорiй показав усi свої зуби й щербинку
межи ними, яка теж мала щось насмiшкувате.
- Без цього не обiйдеться, бо в нас iнтендантiв нема. Легкий смуток лiг
на смагу Григорiя. Вiн оглянувся довкола i тихо сказав:
- Ви ж поцiлуйте маму. Скажiть, що ми її дуже любимо. I хай но журиться
без пас.
- Так вона й послухає тебе, - гмикнув Чигирин. - Ще мало ти знаєш нашу
матiр. - i пiшов у лiси, з якими вже бавились осiннi шуми. А найбiльше
любо їм було розкошувати в осичинi, де кожен лист тепер карбувався на
золотий дукат.
Пiд ногами осик то тут, то там пишалися оксамитнi, зi свiжою вологiстю
шапки красноголовцiв, а на пеньках вiнками повибивались першi опеньки,
вони, як дiтвора, гарно взялися дрiбним ластовинням. Оце ж завтра можна
зварити хлопцям суп з опеньками. То треба не забути взяти перцю в Марини.
Як вона там горює? I зiтхнув чоловiк.
Перейшовши осичняк, Чигирин вражено зупинився бiля кучерявих дубкiв,
помiж якими рiвно горiли свiчки берiз. Неждано вiн побачив з десяток
пiдснiжникiв, що нахилили додолу задуманi голiвки. З-пiд їхньої верхньої
одяганки проглядали нижнi з зеленою лиштвою сорочечки. Щось трепетно
беззахисне було в цьому весняному цвiтi, який невiдомо чого зацвiв собi
восени.
"Це на щастя", - кажуть про такий пiзнiй цвiт люди. Та хiба ж можна
хоча подумати про щастя цiєї осенi й зими?
Оцi осiннi пiдснiжники перенесли Чигирина до тих далеких весняних, коли
вiн уперше зустрiвся з Мариною. I защемiло серце в чоловiка, як у
молодостi щемить. От вiн їх нинi й занесе своїй дружинi.
Небо сьогоднi цiлий день терпляче тримало в своїх торбах обважнiлi
хмари i тiльки пiд самий вечiр почало з них лiньки розсiвати дрiбний дощ.
То це навiть i краще: менше буде рiзної поганi сновигати селом.
Знову низькодолом, левадками i городами добирається Михайло Чигирин до
своєї хати, до своєї Марини, якiй несе невеличкий пучок осiннiх
пiдснiжникiв. Як, певне, здивується вона, бо ж мало кому доводиться у
вереснi бачити цих первiсткiв весни.
Ось уже й матiрка їхня кадить терпким настоєм, ось i вориння, що й досi
пахне живицею, ось i стовп з набакиреними глечиками, вони нiби радiють, що
в оселi нема нiкого з чужих.
Чигирин обережно пiдходить до причiлкового вiкна, вслухається в темiнь
i дощ, потiм рукою торкається до пiдснiжникiв, а далi цiєю ж рукою стукає
у вiкно. Як довго тягнеться хвилина очiкування. Час уже почути шерехтiння
Марининих нiг, побачити хустку па її й досi чорних косах.
Та не чути крокiв у хатi, нема й хустини у вiкнi. Певне, стомилась за
день, мiцно заснула. Вiн знову стукає в шибку. I знову нiмує хата, а в
серце гадюкою вповзає псдобре передчуття. I па третiй виклик не вiдповiла
оселя.
Не знаючи, що й думати, Чигирин попiд призьбою пiшов до дпорой, борожпо
торкнувся клямки - i дворi одразу вiдчинились. Вiн спочатку сполошився, а
потiм зрадiв: отож Марина вдома. Але чому вона не зачинилася на нiч?
Мертва тиша стоїть в оселi.
- Марино, Марино! - кличе вiн, далi пiдходить до лiжка дружини, над
яким мало не до стелi пiдiймаються подушки, окрiм них, тут лежить ще темна
хустина.
У безнадiї Чигирин з хати вскочив у хатину, але й там нiкого не було,
тiльки старi кадуби тихим гучанням озвалися на його голос.
- Що ж трапилось?
Невпокiй охопив чоловiка, а в ньому зблиснула крихiтка надiї:
чи не пiшла Марина ночувати до матерi? Може, захворiла матiр, то кому ж
доглянути її?
Ще заглянувши в клуню, вiн знову городами добирається до вдовиної хати,
що була колись схожа на ластiвчине веселе гнiздо. Тут з радiстю жили
привiтнi, добрi люди, i добрими, красивими та лагiдними були їхнi дiти,
запопадливi до працi та пiснi.
Чигирин довго прислухається i придивляється до всього, потiм пiдходить
до того вiконця, бiля якого колись стояло дiвоче лiжко Марини, i тричi
стукає у шибку. Вiн зразу почув чиїсь кроки, потiм, вiдтуливши ковдру, до
вiкна прихилилась стара Докiя. Чигирин здивувався: чого це з хати
пробивається свiтло? Що вони так пiзно роблять? Мати якось безнадiйно
кивнула йому головою i пiшла вiдчиняти дверi. На порозi вiн обняв стару i
пошепки запитав:
- Мамо, Марина у вас?
- Ой, у мене, сину, - затiпалась вона в риданнi. У мене i вже не в
мене...
- Що з нею?! - Одразу жах холодом стиснув серце.
- Докiя на це нiчого не сказала, а пропустила його до хати, де тьмяне
свiтло тривожно сходилось iз темрявою, з якої вибивалось кiлька похилих
жiночих постатей.
I тут чоловiк побачив на двох впритул поставлених ослонах свою Марину.
Вона лежала в свiжому темному вбраннi, а в її узголiв'ї i на схрещених
руках горiли восковi свiчi.
Якась невидима сила i темрява вдарили Чигирина в груди раз i вдруге.
Вiн похитнувся, застогнав, уперше в життi йому пiдкосилися ноги, тому i
мусив прикласти руки не до очей, а до колiн. Накульгуючи, заточуючись, вiн
якось пiдiйшов до ослонiв.
Великий спокiй застиг на смаглявому обличчi його дружини;
смерть вирiвпяла її нерiвнi брови й вибила пiд ними жалостинку, i
раптом у косах дружини вiн добачив сивину, якої не було що кiлька днiв
тому. Виходить, не всю її вiн наперед забрав собi.
За вiкнами шарудiв дощ, i, як дощ, падали сльози i слова матерi:
- Приїхали ж сьогоднi карателi з крайсу. Вдерлися до хати, схопили
Марину i почали про тебе допитуватись. А вона i не здригнулась, i не
заплакала, тiльки одне їм сказала: "Ви, нелюди, такi противнi, що нiчого
не почуєте вiд мене". Тодi фашист, що був iз бляхою на грудях, i
прострелив її з автомата. Вже мертвою сивiла на моїх руках...
Кусаючи губи, щоб не заплакати, Чигирин поцiлував дружину, поцiлував
матiр, припав головою до столу i, тамуючи стогiн, притулив руку до мiсця,
де було серце, пальцi його торкнулися чогось нiжного, беззахисного. То