Страница:
вiн випетлює на городи i помiж стiнами кукурудзи та конопель, помiж
картоплею, просом i лапатим гарбузинням сторожко добивається до своєї
оселi, що виглядала його i в громадянську вiйну, виглядає i тепер. Тодi
його ноги носили, наче в них днював i ночував вiтер, а тепер поважчали, i
руки поважчали, напевно тому, що стiльки жил повибивалось на них - хоч
мотуззя плети. Лiта!
Ось вiн пiрнає у хвилi пахучої матiрки i зупиняється бiля вориння, що
вiддiляє город вiд подвiр'я. Нiби нiчого не змiнилося тут. Так само над
вулицею спинаються в небо високi ясени, так само вишнi обсiли постарiлi
плечi його хати-бiлянки, так само у вiкна її заглядають безсоннi рожi i
зорi. I як водночас змiнилося все. Навiть у цю тиху хату з чужих дорiг уже
прилiтало гайвороння видирати його постарiлу душу. Скiльки знову
намучилась та ще й намучиться Марина. От чиїй долi нiяк не позавидуєш. I
посмутнiв чоловiк, думаючи про свою вiрну дружину, з якою за вiк навiть
посваритися не зумiв. А скiльки ж через нього довелось нагорюватись їй? Як
тiльки вона терпiла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, вiн
бачить бiля рiжка хати стовп з навкiс забитими кiлками, на них начiплялося
з пiвдесятка глечикiв, i чоловiк полегшено переводить подих: отже, в
домiвцi немає чужих. Тодi тихенько до причiлка, що острiшками нависає на
город. Тут Чигирин розгорнув руками рожi, струснув з їхнiх келихiв росу,
розбудив джмеля, стукнув у заволожене нiччю перехрестя рами i завмер з
непевною посмiшкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак
стрiчався зi своєю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку
жiнку, люблячу, щиру, з отим привiтним смаглявим обличчям, на якому гарно
переважуються брови, усмiшка i насмiшка.
Через якусь хвильку до вiкна пiдiйшла Марина. Навiть спросоння вона
встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жiнка припала до шибок i враз, чого нiколи не бувало, сахнулася, тихо
зойкнула, майнула рукавами, зникла в темрявi, та згодом знову з явилася,
сперлась на пiдвiконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи,
може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапаеться
за автомат i так прислухається до тишi, що вона починає йому бити у
дзвони. А Марина тим часом стала марудитися бiля вiкна, не можучи
розчинити його. Прогоничi, певно, заїло? Нарештi вiдчинила, ще якось дивно
приглядаючись до нього. Не пiзнає, чи як?
- Це ти, Михаиле? - нарештi запитала невпевнено, не голосом - самим
болем.
- Хiба я тепер на когось iншого схожий? - прошепотiв вiн, пiдходячи до
самої призьби.
- Ой Михаиле, це ж ти!.. - нiби нарештi впiзнала, i плач затiпав її
плечима.
- Та що з тобою? - торкнувся руками її чорної хустки, яку Марина носила
в днi жалоби.
- Нiчого, нiчого. - Жiнка темними квiтами рукава витирав сльози i вже
нiби спокiйнiше питає: - Прийшов? Отак питають матерi дiтей, що дуже
провинились.
- Прийшов, - схиляє сиву голову, бо хiба ж вiн не винен перед нею?
Через нього не було їй життя нi в економiї, нi в вiйну В нiмцями, нi за
скоропадчикiв, нi за денiкiнцiв, нi за бандитизму. Стрiляли ночами в
нього, стрiляли i в неї; не знаходили його, то допитували її. I досi вона
на плечах носить синi пасма шомполiв, що заодно рвали на шмаття i сорочку,
i тiло.
Ото тiльки, як вiдстрелювався вiн iз хати, то вона не допомагала, а
шепотiла свою молитву, в якiй благала бога отця, i сина, i божу матiр
захистити нерозумну голову її чоловiка. Про нього вона бiльше думала, нiж
про себе.
А йому хоч би що. Тiльки вискочить iз бiди i вже починає пiдсмiюватись:
"Не треба, жiнко, стiльки плакати, бо твоїми сльозами можна всю iсторiю
описати". I тулився головою до її плечей, до її пазухи, ще й утiшав, що
вони iз самим щастям зустрiнуться.
- Дури, дури менi голову, - зiтхала Марина. - Хоч би дитина залишилась
живою, а менi не завдовiти. Оце б i все було наше щаетя, - i пiдходила до
вербової колиски, яку так гарно умiла заколисувати ногою, а руками
випрядати нескiнченну нитку. ' ї Як зламали вiйну, то почали йому
погрожувати рiзнi недобитки. А далi вже пiшли колективiзацiя, боротьба за
хлiб, за врожай, будови й перебудови, щоб потiм зустрiтися з самим щастям.
Якось при гостях, коли вiн уже був головою колгоспу, Марина доркнулася
чоловiкового чуба i журно сказала:
- _От i не помiтила, як ти посивiв, бо завжди затемна йшов на ёрсi
роботи, а опiвночi повертався.
- Еге ж, у роботi вiн нiколи не жалiв себе, бо, як теревенили суди,
родився двожильним - доводилось i в плуга, i в борони запрягатися пiсля
громадянської. Нелегким був хлiб його, та легкого вiн i не шукав, навiть
коли сяким-таким начальником обрали.
- А коли ж ми з самiм щастям зустрiнемося? - iнодi з докором питала
його, як вiн за рiзними роботами i до хати не загяядав.
- Почекай трохи, Марино. Бiльше чекали. Щастя ще росте, мов дiвчина.
- I знаю, що знову дуриш голову, а вiрю, - поведе нерiвними бровами,
наче крилами, вибачливо усмiхнеться, i всi докори вiдходили вiд його
засмиканої макiтри.
Здається, вiдтодi минув цiлий вiк...
- Ти ж не йди до дверей - у вiкно лiзь, - i Марина бере з його руки
чужинську погорбатiлу зброю. Якої тiльки її не пройшло через Михайловi
руки? I англiйської, i французької, i австрiйської, i нiмецької, i нашої -
царської. Та не за зброєю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа її
чоловiка. Кращого сiяча, певне, не було в селi. А як вiн любив поратись
бiля бджiл та родючого дерева! Навiть дички щеплював у лiсах, щоб чимсь
порадувати чи здивувати людину.
Через якусь хвильку Михайло, пiдсмiюючись сам над собою, влахять у
хату, пригортає свою Марину i, як може, заспокоює її i порухом рук, i
шепотом, i поцiлунками.
- Люба моя, яюба...
- Господи, таки ти, - знову нiби вiрить i нiби не вiрить вона.
- Що це з тобою сьогоднi? Тл ще спиш на пнi або всерединi? - починає
кепкувати чоловiк. - Невже й досi сумлiвавшся, що мене приймаєш?
- I ти б засумлiвався... - У голосi дружини знову озвалися сльози. -
Позавчора ж по твоїй душi заупокiйний дзвiн дзвонив.
- Це з якої радостi?! - обурився вiн. - Комусь у дурнiй головi бомкало?
- Бо передали люди: убито Чигирина - снаряд пiдважив у лiсах.
Обголосида я тебе, запухла вiд горя i слiз.
- А я за цей час схуд на безхлiб'ї, - вiн за звичкою починав
пiдсмiюватися над нею, i вiд цього в дружини потроху починають вiдходити
сльози.
- То якось обiйшлося, Михаиле? - I торкається його чола i бороди, в
якiй утопитись можна.
- Виходить, обiйшлося, хоча й нелегко було, - чогось не доказує, бо не
любить усе витрушувати про себе.
Марина знає про це i не квапиться розпитувати: при нагодi сам розкаже,
ще й почяе пiдсмiюватись над собою, нiби якась пригода була не з ним, а з
кимось.
- Ти вже з автоматом прийшов?
- З автоматом.
- Скоро, мабуть, i з гарматою притьопаєш?
- З гарматою навряд, - заспокоїв її чоловiк. - То вже наш Григорiй десь
iз нею днює й ночує.
- Хоч би живим повернувся, - i всi материнськi жалi-тривоги прокинулись
у душi Марини.
I нема чим заспокоїти її: правди не знаєш, а брехати не станеш.
Чигирин, як у давнi роки, торкається устами її брiв, її вiй, а руками
заспокоює звуглiлi плечi, що всього витримали на собi i почали згинатись.
- Не треба, жiнко, не треба.
- Вiн же у нас одинець.
- I ти у мене одна-однiсiнька з першого i до останнього дня. Пам'ятаєш,
як ми напровеснi зустрiлися в панському лiсi? Тодi 'саме прокльовувались
пiдснiжники. Я тобi заплiв пару в косу...
Як марево, десь край землi, заколивалася давнина з нерозщiбнугими
пiдснiжниками, що таки цвiли для них i в пам'ятi не осипались.
- Не забув їх? - I Марина ада наче увiйшла в той туманний •дiє, де
стрiлася їхня молодiсть.
- Не забув, бо вони, вважай, були твоїми чарами, - пiдсмiюється
чоловiк.
- Господи, як це давно минулося: i молодiсть, i пiдснiжники, i твое
лукаве слово, що я найкраща.
- I досi найкраща менi, хоч i до сьогоднi не вирiвняла брови. У тебе,
як не сердишся, жодної зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дiд
Мороз. Так иене тепер i прозивають партизяни._
- Що ж це агояувати моему Дiду Морозу? - Маринин голос узяв отi
оксамитовi ноти, якi вiн дуже любив.
- Нiчого не готуй, бо вже скоро йти.
- Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
- Щоб тебе побачити...
- I щось узяти, - насмiшкувато пiдказала Марина, бо ж хiба н_е знає
свого мужа?
- I щось узяти, - погоджується вiн. - Та головне - це на iбе
подивитися. От нiколи, навiть у молодостi, не скучав за тобою, хелер.
- _Бреши, бреши. Хiба менi вперше таке чути? Щось би iнше гадав, - ще
бiльше заспокоюється жiнка, бо ж хiба її лукавий довiк не знає, чим
заспокоїти? - Що тобi треба?
- Хлiба нема в нас, а в тебе, чую, свiжим пахне. 'I Марина знову
зажурилась.
- Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе ;е нема, а
хтось iз партизанiв все одно навiдається. I свiчечку запалила па твоєму
хлiбi... Це ж ви пiдбили машину з отим бароном, що приїхав землю собi
намiряти?
- Виходить, ми.
- I нiчого вам пiсля цього?
- Пiсля цього посунули в лiси карателi на чотирьох машинах i з двома
гарматами.
- I як же? - затаївши подих, притулилась до свого такого рiдного i
такого химерного чоловiка. Хiба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись -
нагорювалась донесхочу.
- Зустрiли їх як треба. Повертались вони уже на однiй машинi.
- Багато в них машинерiї, багато, - i перед очима проходить те чуже
залiзо, що несе тiльки смерть.
- Дарма, скоро поменшає i машинерiїв, i ще чогось, бо, коли йдеш по
чужу голову, неси i свою.
I замовкли. Вiн ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз
прикинув у думцi: де i як дiстати вибухiвку, детонаторiв. А Марина сумно
думала про нього: розмiняв чоловiк шостий десяток, та не мав навiть тижня
спокою. Iншi, дивись, молодi, здоровi, вiдлежують боки в рiзних
закапелках, а цей нiде не зiгрiє собi мiсця.
- Ще ж тобi їсти дати?
- Якогось борщу, хоч оскомовитого, пiдiгрiй, а я на хвильку гайну до
Володимира. Як вiн тепер?
- Досi в кузнi марудиться. Тiльки чого тобi вночi колотитися i людей
колошкати?
- Справа є. Я хутенько. Готуй борщ i не журись, - пiдiйшов до вiкна та
й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
Подвiр'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не
виходячи на вулицю, чоловiк перелiз через тин i городом добрався до
ошатної, в бiленькiй сорочцi хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пiзнавши
голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстiж
розчинилось вiкно.
- Хто там ночами вештається? - густим басом запитав Володимир, який,
видно, i досi не спав.
- Це я.
- Ти? - здивувався брат, висунув у вiкно не меншу, анiж у Михайла,
бороду i вже радiсно: - Воскрес?
- Як бачиш.
- То заходь скорiше.
Ще на порозi Володимир могутнiми ручищами молотобiйця стиснув в обiймах
брата, поцiлував i поволiк до оселi, де в темрявi, одягаючись, туманiла
його дружина.
- Жiнко, чуєш: Михайло знову обдурив костомаху! - I до брата: - Це ж у
який раз ти воскресаєш?
- А я не лiчив, - посмiхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
- Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
- Що ти мелеш, чоловiче! - обурилась Христина. Одягнувшись, вона
пiдiйшла до дiвера, притулилась до-нього, витираючи рукою вiї. - Що вже ми
з Мариною наплакались i в твоїй, i в моїй хатi... Ой Михаиле, Михаиле...
- Ще й досi у неї пiд очима патьоки не висохли, - в'їв Володимир i
почав роздмухувати в печi вогонь. - Вечеряти будеш?
- Спасибi.
- Так чого ж тодi прийшов уночi вирипувати хату? Аби тiльки розбудити
нас?
- Володимире, як тобi не совiсно, - аж застогнала Христина. Вона й досi
не могла звикнути до таких розмов братiв.
- Не слухай, жiнко, його, а зараз же смаж яєчню з цiлого яйця.
- Що не слово, то золото. От за ким кiно плаче дрiбними сльозами. -
Христина поставила каганчик на стiл i почала поправляти ковдри на вiкнах.
Потiм зажурено стала проти дiвера. - Як же тобi, Михаиле, в таке врем'я?
- Часом з квасом, порою з водою.
- А найбiльше з бiдою, - зажурився її добрий вид, її добрi очi. -
Воюєш?
- А вiн iнакше не може, щоб не вмирати i не воскресати, - знову не
витримав Володимир. - Христос раз воскресав, а вiн п'ять разiв, бо технiка
тепер iнша. Став, жiнко, сулiю на стiл.
- Не треба, Володимире, бо менi скоро йти.
- Тодi чого було приходити? - нiби жартує, а насправдi печалиться
чоловiк.
- Щоб ти менi скував одну штуковину. Такого ж коваля, як ти, треба
пошукати.
- Коли зумiю, скую, - садовить брата за стiл. - Залiза тепер вистачав.
Що воно в тебе?
- Треба змайструвати таку лапу, щоб витягати на залiзницi костилi.
Знаєш яку?
- Чому не знати? - I Володимир присунувся ближче до брата, стишив
голос: - Невже ти вiриш, що нашi переможуть фашистiв з усiєю їхньою
технiкою?
Чигирин, здається, глянув не в очi, а в душу брата.
- Переможемо! Неодмiнно переможемо. Зломимо i триклятий фашизм, i його
кляту машинерiю.
- А я, брате, не вiрю в це... Сам подумай: що ваша лапа проти такої
страшної сили? Та й нiмцi вже трублять, що вони пiд саму Москву допхалися.
- Притримуючи бороду рукою, вiн нiдвiвся, вийшов з хати i через якусь
хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. - Тобi це треба?
Михайло здивувався:
- Де ти їх, таких гарних, доп'яв?
- Спасибi, що похвалив. Приходили ж такi орударi, як i ти, з сусiднього
району. Левка Бiленка пам'ятаєш?
- Пам'ятаю.
- От вiн якось i прибився з напарником до мене. Теж партизанять.
- А де? - аж потягнувся в надiї до брата.
- Хiба вiн це скаже? Але, гадаю, в монастирському лiсi, бо прохопились
словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я їм двi лапи, а потiм ще двi,
бо ж, думаю, може, i моему старшому брату вони на щось знадобляться.
Старший похитав головою:
- Так ти ж не вiриш, що ми переможемо. I тодi Володимир вiдказав
строго:
- Вiрити - не вiрю, це правда, а жити маю чесно i вмерти маю чесно.
Михайло обняв брата, потiм братову i тихо вийшов з їхньої хати. Марина
вже чекала чоловiка бiля ясенiв. Почувши його кроки, зiтхнула, вiдчинила
дверi.
- Iди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залiзяччя розжився?
- Та розжився.
I тiльки вони сiли за стiл, як хтось обережно стукнув у вiкно.
- Ой лишенько! - зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. - Що ж
робити?
- Почекай трохи, - заспокоїв її чоловiк. - Може, це Володимир ще якусь
залiзяку несе.
I знову стукiт у шибку.
Михайло ступив крок до вiкна, але Марина рвучко стала насупроти нього.
- Не йди! Краще я гляну, бо я жiнка, - вова пiдiйшла до вiкна,
вдивляючись у темiнь, нахилилась до пiдвiконня i раптом застогнала.
- Що там? - Михайло приклав до плеча автомата.
- Ой, Григорiй!
- Який Григорiй? - не може спочатку второяати вiн.
- Наш! - Марина не йде - бiжить у фате,_ вiдчиняв надвiрнi дверi,
схлипує i вже заходить до хати, нряиадагочи до плеча Григорiя. - Ой синку,
дитино моя. Як яке ти?
- Ось бачите: живим добрався до вас. - Григорiй зняв з плеча гвинтiвку,
поставив у куток i, як батько, попрохав: - Не плачте, не треба.
Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.
- Здоров, сину.
- О, i тато наш є!
- А чого б це менi не бути? - обiймається i чоломкається з сином.
- Бо думалось, що ви або в евакуацiї, або, скорiше, в партизанах.
- Вiн i є в партизанах, - уже з гордiстю сказала Марина. - Оце з лiсу
прийшов по харчi. Усе ж витаскав до макового зерна, спом'янеш моє слово.
- От макового зерна i не зачеплю. А як ти, сину? Тiкав, аж п'яти
виблискували?
- Не тiкав, тату, - серйозно каже Григорiй. - Бився, як ви мене
иавчили, до останнього. Мою гармату при вiдступi залишили зупиняти нiмцiв.
I ми зупиняли їх, аж поки з неї не полетiло шмаття, аж поки з накатника не
брязнув останнiй дух. Так що, батьку, не насмiхайся.
- Тож вiн випитує тебе. I зараз журився тобою. Сiдай, стау, вечеряти, -
i Марина кинулася до мисника.
- Як гарно повечеряти разом, - сiдає за стiл господар.
- Гарно, чоловiче, - похитала головою Марина. I вперше за останнiй час
вона несла радiсний пiвусмiх своїй дитинi, своєму мужу, не знаючи, де їх
посадити, чим частувати. Та все одно за посмiшкою прокльовувались
непевнiсть i страх, тому я прислухавться до всього знадвору.
Пiсля вечерi старий Чигирин у прощаннi поклав руки на плечi дружинi,
вiдвiв од ввi очi i сказав Григорiю:
- Цiлуй, синку, матiр, та й будемо збиратися в лiс. Марина оторопiла,
задихаючись, мов риба на березi, ковтнула повiтря, схопилась долонею за
груди.
- Що ти говориш?.. Як це в лiс?
I чоловiк твердо вiдповiв:
- Ногами, жiнко, ногами, бо машини поки що нема. Гарячi хвилi
захугували в головi матерi, потекли по її виду i вiдбили на ньому досi не
видимi зморшки.
- Бездушний ти чоловiк! Я ж i надивитися не встигла на свою v_ -
_дитину.
- Ще надивишся, - невиразно пообiцяв Чигирин. - А зараз iй треба йти.
- Хай хоч один день побуде зi мною, - з очей Марини бризнули сльози,
якими можна було б i iсторiю описати. - Тiльки один дань благаю в тебе.
- Не дав нам час i цього дня, - вже насупився старий. - Ще хтось
увалиться до хати.
- Тодi хай Григорiй до моєї мами зараз пiде, хоч день перебуде в неї.
- Не жартуй, Марино, бо лихо не жартує. Жiнку засудомило.
- Краще б ти, оглашенний, i не приходив сьогоднi.
Та це не розсердило чоловiка, вiн тiльки плечима повiв:
- Не знаю, хто з нас оглашенний. - I торкнувся рукою обличчя дружини. -
Не треба, чуєш, не треба.
- Таки справдi не треба, мамо, - нарештi озвався й Григорiй.
- I ти тягнеш руку за цим басурманом?
- За моїм батьком i за вашим чоловiком, мамо, - славно посмiхнувся
Григорiй.
Марина припала до сина.
- Ти ж дивися за собою i за ним, бо в нього й досi розум дитячий.
- Коли жiнка добралась до розуму, то вже й справдi пора йти, -
розважливо сказав Чигирин i почав упаковувати в торбу хлiб.
- Iрод! - вiдрiзала Марина, пiшла в комiрчину i винесла сала на дорогу.
- Поклади зверху.
- Iрод сала не їв, - буркнув у бороду чоловiк.
- Ой Михаиле, Михаиле! - Почала зав'язувати торбу i вже зовсiм тихо: -
Де ти взявся на мою голову зi своїми пiдснiжниками? I як я через тебе ще
не побiлiла, як цi пiдснiжники?
- Це я i твою сивину авансом забрав собi. I не дуже побивайся. Ми до
тебе будемо навiдуватись.
Незабаром батько i син вийшли з двору, пiрнули в терпку хвилю матiрки,
а з вiдчиненого вiкна почули невтiшне схлипування.
- Баби, - крекнув Чигирин. - Якби зiбрати їхнi сльози, то всiх
людожерiв можна було б утопити.
XV
Там, де надвечiрнiй лiс клав свої тiнi пiд колеса чужих поїздiв,
сторожко зупинились близнюки. Роман тримає в руках лопату, а Василь
мiшечок, нiби з якимось начинням. Хлопцi зараз схожi на робiтникiв, що
доглядають за колiєю. Але даремно так старалися вони: скiльки не кинеш
оком - нiде нiкого, тiльки тiнi, як самовбивцi, лежать на полотнi та
iнколи в лiсi, вмощуючись на нiч, писне пташина.
Тиша i спокiй залягли тут, хоча звiдси до станцiї рукою подати. Ще
жоден паровоз не зломив у цiй мiсцинi собi карка, ще жоден мiст не
пiднiмав угору свої нутрощi, ще жоден патруль, падаючи на рейки, не трощив
об них каску чи голову. Тому чужi колеса безпечно рiжуть тiнi, а чужi
вiкна вихлюпують з вагонiв музику, смiх i голоси самовпевнених правителiв.
- Тут, здається, i вдень можна розшивати полотно, - примiряється Роман
до присмолених шпал i заiржавiлих костилiв.
- Можна i вдень, тiльки не завжди, - мружиться Василь, бо саме на
приколiйнiй стежинi помiтив жiночу постать. - Он, бачиш, хто йде?
- Красунечка з вузликом або вiдьма з помелом, - скалить зуби Роман.
- Сховаємось у лiсi чи тут постоїмо?
- Чого нам гарного спасатись? - Романовi кортить зустрiтися з дiвчиною,
i вiн удавано зiтхає. Парубок не стiльки любить задивлятися на дiвчат,
скiльки теревенити про них.
I от у легенькому квiтчастому платтячку, в невагомiй, кольору весняної
трави хустинцi до них пiдходить ставна бiлявка з чорними вiями чарiвницi,
в її руцi погойдується вузлик з череп'яними горшками-близнятами.
- Борщ i каша? - посмiхаються брати.
- Борщ i каша. Драстуйте, - наспiвне вiтається дiвчина i з осудом
поглядає на парубкiв.
- Сама ж варила, ясочко? - продає зуби Роман.
- Сама... Стараєтесь нiмцям дорогу справляти? Стараємось, зiронько.
Гарний пайок за це маєте? Та маємо. Або що?
- Нiчого... От батько мiй вiдмовився вiд цього пайка, нездужалим став
чи прикинувся. А вам, видно, сили не позичати i... розуму теж.
- Що вже маємо, то маємо, - боячись пирснути, загадково каже Василь.
Дiвчина ногою перебирає мiж шпалами камiнчики i невинно запитує:
- Це ж ви на змiну Макогоненку прийшли?
- Не знаємо. А що з Макогоненком?
- Якiсь хлопцi добряче прохворостили його, щоб не дуже старався робити
на чужих, - прикриває очi затулами вiй i рiвно йде вiд них.
Василь обернувся до брата, засмiявся:
- Як тобi твоя ясочка?
- Розумниця i красуня! - знову, але вже не вдавано зiтхає Роман. - А як
вона гарно понесла квiти на своєму платтячку.
- I коси теж. Зародили вони в неї, як жита в цьому роцi.
- Зародили, - ще пильно озирає далину: чи не з'явиться хтось на
полотнi. - Знаєш, брате, що люди кажуть про близнюкiв?
- Говори - почую.
- Подейкують, що їм не дуже таланить у любовi, бо найчастiше
закохуються в одну дiвчину, а це до добра не доводить.
- Дурницi верзеш.
- А може, й правду кажуть люди? - веде своєї Роман. - Бачиш, ми й досi
нi за ким не сохли, а вже й прилипло до нас - "старi парубки".
- То ж Яринка спересердя влiпила таке паскудне слiвце... Нелегко їй з
Мирославою в лiсах.
- А ще тяжче нашiй матерi. Тепер щовечора вистоює бiля ворiт i все
виглядає своїх дiтей. А татарський брiд озивається i озивається до неї та
нагадує, як ми знайшлися на човнi. I тато журиться. Тiльки з дiвчат нема
кому сумувати за нами, а жаль. Воно якось легше, коли знаєш, що хтось
думає про тебе.
- Знайшов час для журби, - зiбрав уста в оборочку Василь, а самому
зазорiли очi тiєї дiвчини, якiй i слова не мовив, а тепер уже й не скажеш.
Тiльки один раз вiн побачив її на весiллi, як вона вiхолою кружляла в
танцi. То була перша вiхола в його життi. Та тут же на весiллi з жалем
довiдався, що в неї вже в хлопець. Вiн стояв недалеко вiд нареченої, в
цупкому кожусi - невисокий, теж цупкий i плювався гарбузовим насiнням. I
невже ота вiхола впаде в його оцупкуватi руки?..
- Чого, брате, засумував?
- Життя.
- Зараз, можна сказати, не Життя, а пiвжиття, - придивляється, як
надвечiрок барвить блакитнi шати у синi: iще один день пройшов i
починається робоча партизанська нiч.
Над лiсом м'яко-м'яко майнула крилами сова, й одразу ж озвався
розпачливий писк якоїсь пташини.
- От i нема чийогось життя, - сумно похитав головою Василь, ще поглянув
у далину, знов, як у туманi, побачив свою першу вiхолу. Була вона чи не
була?
На станцiї озвалася мiдь дзвона, а потiм загув поїзд. Брати зiйшли з
насипу, про всяк випадок стали на узлiссi, притулилися до ялинок, що й
досi пашiли густою теплiнню погожої днини.
Незабаром застугонiли рейки, блиснули роздутi очi паровоза, загуркотiли
колеса, i з вагонiв, начинених солдатнею i офiцернею, знову вихлюпнулась
чужа мова, чужа музика, чужа радiсть.
Роман мало пе застогнав:
- Оце б рвонути його, щоб i до Калинiвки не доїхав, не те що до Києва.
- Якби нас учора послали в розвiдку, то сьогоднi б по ньому било
подзвiння. А ти бачив у вiкнi тушу, розцяцьковану нагородами i
позументами? На Герiнга схожа.
- Напевне, генерал.
- Були б у нас лапи, самi щось придумали б. Коли темрява проковтнула
червонi вогники останнього вагона, Роман, щоб якось розважити себе i
брата, з почуттям сказав:
- Чужi вагони, чужi поїзди, а я тобi прочитаю про нашi. Нiхто в свiтi
про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
- Гляньмо ще на залiзницю, а тодi читай. Вони пiднялися на насип - i
знову нiде нiкого. I в тишi забринiв голос Романа:
Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову менi
Дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
Поцiлунки й жоржини сумнi...
- "Коли потяг у даль загуркоче", - повторив Василь. - А чи ми
дочекаємось, брате, своїх поїздiв? Щоб отак сiсти у Вiнницi i прямо до
Москви. А потiм до Владивостока, до Сахалiну i дорогою всiх наших пiсень
добрим людям спiвати. Знаєш, з якої б я почав?
- З якої?
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе,
А дiвчина воду несе.
- Може, наша дiвчина i донесе нам воду, якщо не пiдкосить її вiйна, -
посмутнiв розбишакуватий Роман.
- Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! - як заклинання, повторив
Василь, трiпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. - То почалапали
до коней?
- Почекаєм: пiзня година нечисту силу виводить. IIа темно-синi оксамити
неба викочується повнолиций мiсяць, i знову тiнi лiсу жертовно кладуть
свої голови па рейки. Ось вони прокинулись, i по них тихо, без вогнiв,
проскочила дрезина, вiв її невiйськовий, а поруч з ним сидiв солдат з
ручним кулеметом.
- Пiзня година таки виводить нечисту силу, - повторив Василь братовi
слова.
А десь пiсля одинадцятої на полотнi зблиснув вогник, i в ньому
окреслились двi голови в касках. То, закурюючи, зупинився патруль.
Човгаючи важкими черевиками, вiн мовчки пройшов бiля близнят, а потiм
з'явився десь хвилин через двадцять - двадцять п'ять.
- Удень тут спокiйнiше, - шепче Василь.
- А патрулiв хоч зараз голими руками бери. Чесонемо,
брате?
- Навiжений! Тодi Сагайдак нiколи не пустить нас у розвiдку.
Ще почекали з пiвгодини, але патруль бiльше не з'являвся.
- Пiшли вiдлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещi. Що ж, i нам пора
додому.
Близнята, мов у дрiмотнi хвилi, пiрнають у лiс, на галявинцi знаходять
своїх червоногривих, вiдв'язують поводи i летом вскакують у сiдла. На
дорозi застоянi конi переходять на галоп i розбуджують полохливу луну.
- Чи тобi не стоїть у очах завтра? - питається Роман.
- Стоїть. От аби якимсь дивом повернувся поїзд з отим генералом. Хотiв
би я побачити, куди полетiли б його хрести. А їсти хочеться.
- Може, заманулося отого борщу i кашi, що дiвчина варила?
- Мовчи, брате, бо в животi контрреволюцiя прокидається i зменшує сили
партизана.
От i мовчазна оселя Магазаника. Наче в похороннiй сорочцi, стоїть
мертва хата, не скапує сльозою прикута залiзом до журавля баддя, не
скрипнуть розчиненi ворота. Не чути й дихання худоби, тiльки на
старих-старих дверях iз скитка, якi забули вивезти в село, самотiє
потрiсканий постарiлий янгол.
- Утiк чорт вiд янгола, - злiсно процiдив Роман i зупинив буланого бiля
картоплею, просом i лапатим гарбузинням сторожко добивається до своєї
оселi, що виглядала його i в громадянську вiйну, виглядає i тепер. Тодi
його ноги носили, наче в них днював i ночував вiтер, а тепер поважчали, i
руки поважчали, напевно тому, що стiльки жил повибивалось на них - хоч
мотуззя плети. Лiта!
Ось вiн пiрнає у хвилi пахучої матiрки i зупиняється бiля вориння, що
вiддiляє город вiд подвiр'я. Нiби нiчого не змiнилося тут. Так само над
вулицею спинаються в небо високi ясени, так само вишнi обсiли постарiлi
плечi його хати-бiлянки, так само у вiкна її заглядають безсоннi рожi i
зорi. I як водночас змiнилося все. Навiть у цю тиху хату з чужих дорiг уже
прилiтало гайвороння видирати його постарiлу душу. Скiльки знову
намучилась та ще й намучиться Марина. От чиїй долi нiяк не позавидуєш. I
посмутнiв чоловiк, думаючи про свою вiрну дружину, з якою за вiк навiть
посваритися не зумiв. А скiльки ж через нього довелось нагорюватись їй? Як
тiльки вона терпiла його?
Пройшовши трохи понад воринням, на якому ще не засохла живиця, вiн
бачить бiля рiжка хати стовп з навкiс забитими кiлками, на них начiплялося
з пiвдесятка глечикiв, i чоловiк полегшено переводить подих: отже, в
домiвцi немає чужих. Тодi тихенько до причiлка, що острiшками нависає на
город. Тут Чигирин розгорнув руками рожi, струснув з їхнiх келихiв росу,
розбудив джмеля, стукнув у заволожене нiччю перехрестя рами i завмер з
непевною посмiшкою, що завжди пересмикувала його вуста, коли отак
стрiчався зi своєю кароокою Мариною. Певне, сама доля послала йому таку
жiнку, люблячу, щиру, з отим привiтним смаглявим обличчям, на якому гарно
переважуються брови, усмiшка i насмiшка.
Через якусь хвильку до вiкна пiдiйшла Марина. Навiть спросоння вона
встигла накинути на голову темну хустину. Чого ж темну?
Жiнка припала до шибок i враз, чого нiколи не бувало, сахнулася, тихо
зойкнула, майнула рукавами, зникла в темрявi, та згодом знову з явилася,
сперлась на пiдвiконня, придивляючись до нього. Що ж це сталося з нею чи,
може, з ним? Чого так злякалася вона? Чигирин про всяк випадок хапаеться
за автомат i так прислухається до тишi, що вона починає йому бити у
дзвони. А Марина тим часом стала марудитися бiля вiкна, не можучи
розчинити його. Прогоничi, певно, заїло? Нарештi вiдчинила, ще якось дивно
приглядаючись до нього. Не пiзнає, чи як?
- Це ти, Михаиле? - нарештi запитала невпевнено, не голосом - самим
болем.
- Хiба я тепер на когось iншого схожий? - прошепотiв вiн, пiдходячи до
самої призьби.
- Ой Михаиле, це ж ти!.. - нiби нарештi впiзнала, i плач затiпав її
плечима.
- Та що з тобою? - торкнувся руками її чорної хустки, яку Марина носила
в днi жалоби.
- Нiчого, нiчого. - Жiнка темними квiтами рукава витирав сльози i вже
нiби спокiйнiше питає: - Прийшов? Отак питають матерi дiтей, що дуже
провинились.
- Прийшов, - схиляє сиву голову, бо хiба ж вiн не винен перед нею?
Через нього не було їй життя нi в економiї, нi в вiйну В нiмцями, нi за
скоропадчикiв, нi за денiкiнцiв, нi за бандитизму. Стрiляли ночами в
нього, стрiляли i в неї; не знаходили його, то допитували її. I досi вона
на плечах носить синi пасма шомполiв, що заодно рвали на шмаття i сорочку,
i тiло.
Ото тiльки, як вiдстрелювався вiн iз хати, то вона не допомагала, а
шепотiла свою молитву, в якiй благала бога отця, i сина, i божу матiр
захистити нерозумну голову її чоловiка. Про нього вона бiльше думала, нiж
про себе.
А йому хоч би що. Тiльки вискочить iз бiди i вже починає пiдсмiюватись:
"Не треба, жiнко, стiльки плакати, бо твоїми сльозами можна всю iсторiю
описати". I тулився головою до її плечей, до її пазухи, ще й утiшав, що
вони iз самим щастям зустрiнуться.
- Дури, дури менi голову, - зiтхала Марина. - Хоч би дитина залишилась
живою, а менi не завдовiти. Оце б i все було наше щаетя, - i пiдходила до
вербової колиски, яку так гарно умiла заколисувати ногою, а руками
випрядати нескiнченну нитку. ' ї Як зламали вiйну, то почали йому
погрожувати рiзнi недобитки. А далi вже пiшли колективiзацiя, боротьба за
хлiб, за врожай, будови й перебудови, щоб потiм зустрiтися з самим щастям.
Якось при гостях, коли вiн уже був головою колгоспу, Марина доркнулася
чоловiкового чуба i журно сказала:
- _От i не помiтила, як ти посивiв, бо завжди затемна йшов на ёрсi
роботи, а опiвночi повертався.
- Еге ж, у роботi вiн нiколи не жалiв себе, бо, як теревенили суди,
родився двожильним - доводилось i в плуга, i в борони запрягатися пiсля
громадянської. Нелегким був хлiб його, та легкого вiн i не шукав, навiть
коли сяким-таким начальником обрали.
- А коли ж ми з самiм щастям зустрiнемося? - iнодi з докором питала
його, як вiн за рiзними роботами i до хати не загяядав.
- Почекай трохи, Марино. Бiльше чекали. Щастя ще росте, мов дiвчина.
- I знаю, що знову дуриш голову, а вiрю, - поведе нерiвними бровами,
наче крилами, вибачливо усмiхнеться, i всi докори вiдходили вiд його
засмиканої макiтри.
Здається, вiдтодi минув цiлий вiк...
- Ти ж не йди до дверей - у вiкно лiзь, - i Марина бере з його руки
чужинську погорбатiлу зброю. Якої тiльки її не пройшло через Михайловi
руки? I англiйської, i французької, i австрiйської, i нiмецької, i нашої -
царської. Та не за зброєю, а за чорноземом, за зерном сумувала душа її
чоловiка. Кращого сiяча, певне, не було в селi. А як вiн любив поратись
бiля бджiл та родючого дерева! Навiть дички щеплював у лiсах, щоб чимсь
порадувати чи здивувати людину.
Через якусь хвильку Михайло, пiдсмiюючись сам над собою, влахять у
хату, пригортає свою Марину i, як може, заспокоює її i порухом рук, i
шепотом, i поцiлунками.
- Люба моя, яюба...
- Господи, таки ти, - знову нiби вiрить i нiби не вiрить вона.
- Що це з тобою сьогоднi? Тл ще спиш на пнi або всерединi? - починає
кепкувати чоловiк. - Невже й досi сумлiвавшся, що мене приймаєш?
- I ти б засумлiвався... - У голосi дружини знову озвалися сльози. -
Позавчора ж по твоїй душi заупокiйний дзвiн дзвонив.
- Це з якої радостi?! - обурився вiн. - Комусь у дурнiй головi бомкало?
- Бо передали люди: убито Чигирина - снаряд пiдважив у лiсах.
Обголосида я тебе, запухла вiд горя i слiз.
- А я за цей час схуд на безхлiб'ї, - вiн за звичкою починав
пiдсмiюватися над нею, i вiд цього в дружини потроху починають вiдходити
сльози.
- То якось обiйшлося, Михаиле? - I торкається його чола i бороди, в
якiй утопитись можна.
- Виходить, обiйшлося, хоча й нелегко було, - чогось не доказує, бо не
любить усе витрушувати про себе.
Марина знає про це i не квапиться розпитувати: при нагодi сам розкаже,
ще й почяе пiдсмiюватись над собою, нiби якась пригода була не з ним, а з
кимось.
- Ти вже з автоматом прийшов?
- З автоматом.
- Скоро, мабуть, i з гарматою притьопаєш?
- З гарматою навряд, - заспокоїв її чоловiк. - То вже наш Григорiй десь
iз нею днює й ночує.
- Хоч би живим повернувся, - i всi материнськi жалi-тривоги прокинулись
у душi Марини.
I нема чим заспокоїти її: правди не знаєш, а брехати не станеш.
Чигирин, як у давнi роки, торкається устами її брiв, її вiй, а руками
заспокоює звуглiлi плечi, що всього витримали на собi i почали згинатись.
- Не треба, жiнко, не треба.
- Вiн же у нас одинець.
- I ти у мене одна-однiсiнька з першого i до останнього дня. Пам'ятаєш,
як ми напровеснi зустрiлися в панському лiсi? Тодi 'саме прокльовувались
пiдснiжники. Я тобi заплiв пару в косу...
Як марево, десь край землi, заколивалася давнина з нерозщiбнугими
пiдснiжниками, що таки цвiли для них i в пам'ятi не осипались.
- Не забув їх? - I Марина ада наче увiйшла в той туманний •дiє, де
стрiлася їхня молодiсть.
- Не забув, бо вони, вважай, були твоїми чарами, - пiдсмiюється
чоловiк.
- Господи, як це давно минулося: i молодiсть, i пiдснiжники, i твое
лукаве слово, що я найкраща.
- I досi найкраща менi, хоч i до сьогоднi не вирiвняла брови. У тебе,
як не сердишся, жодної зморщечки не знайдеш, а я вже увесь сивий, наче Дiд
Мороз. Так иене тепер i прозивають партизяни._
- Що ж це агояувати моему Дiду Морозу? - Маринин голос узяв отi
оксамитовi ноти, якi вiн дуже любив.
- Нiчого не готуй, бо вже скоро йти.
- Ти за чимсь прийшов? Чигирин гмикнув:
- Щоб тебе побачити...
- I щось узяти, - насмiшкувато пiдказала Марина, бо ж хiба н_е знає
свого мужа?
- I щось узяти, - погоджується вiн. - Та головне - це на iбе
подивитися. От нiколи, навiть у молодостi, не скучав за тобою, хелер.
- _Бреши, бреши. Хiба менi вперше таке чути? Щось би iнше гадав, - ще
бiльше заспокоюється жiнка, бо ж хiба її лукавий довiк не знає, чим
заспокоїти? - Що тобi треба?
- Хлiба нема в нас, а в тебе, чую, свiжим пахне. 'I Марина знову
зажурилась.
- Випекла ж вам печиво, з сльозами випекла. Думаю: тебе ;е нема, а
хтось iз партизанiв все одно навiдається. I свiчечку запалила па твоєму
хлiбi... Це ж ви пiдбили машину з отим бароном, що приїхав землю собi
намiряти?
- Виходить, ми.
- I нiчого вам пiсля цього?
- Пiсля цього посунули в лiси карателi на чотирьох машинах i з двома
гарматами.
- I як же? - затаївши подих, притулилась до свого такого рiдного i
такого химерного чоловiка. Хiба ж вона нажилась за ним? От нагорюватись -
нагорювалась донесхочу.
- Зустрiли їх як треба. Повертались вони уже на однiй машинi.
- Багато в них машинерiї, багато, - i перед очима проходить те чуже
залiзо, що несе тiльки смерть.
- Дарма, скоро поменшає i машинерiїв, i ще чогось, бо, коли йдеш по
чужу голову, неси i свою.
I замовкли. Вiн ще раз побачив останню сутичку з карателями, ще раз
прикинув у думцi: де i як дiстати вибухiвку, детонаторiв. А Марина сумно
думала про нього: розмiняв чоловiк шостий десяток, та не мав навiть тижня
спокою. Iншi, дивись, молодi, здоровi, вiдлежують боки в рiзних
закапелках, а цей нiде не зiгрiє собi мiсця.
- Ще ж тобi їсти дати?
- Якогось борщу, хоч оскомовитого, пiдiгрiй, а я на хвильку гайну до
Володимира. Як вiн тепер?
- Досi в кузнi марудиться. Тiльки чого тобi вночi колотитися i людей
колошкати?
- Справа є. Я хутенько. Готуй борщ i не журись, - пiдiйшов до вiкна та
й, покректуючи, почав вибиратися з хати. Що ти зробиш з оглашенним?
Подвiр'я молодшого брата Володимира було поруч з його двором. Отож, не
виходячи на вулицю, чоловiк перелiз через тин i городом добрався до
ошатної, в бiленькiй сорочцi хати. Спросоння гавкнув Рябко, та, пiзнавши
голос Чигирина, замовк, ударив хвостом в пересохлу цюпу. Навстiж
розчинилось вiкно.
- Хто там ночами вештається? - густим басом запитав Володимир, який,
видно, i досi не спав.
- Це я.
- Ти? - здивувався брат, висунув у вiкно не меншу, анiж у Михайла,
бороду i вже радiсно: - Воскрес?
- Як бачиш.
- То заходь скорiше.
Ще на порозi Володимир могутнiми ручищами молотобiйця стиснув в обiймах
брата, поцiлував i поволiк до оселi, де в темрявi, одягаючись, туманiла
його дружина.
- Жiнко, чуєш: Михайло знову обдурив костомаху! - I до брата: - Це ж у
який раз ти воскресаєш?
- А я не лiчив, - посмiхнувся Чигирин, знаючи братову вдачу.
- Либонь, п'ятий? Ось давай нагадаю, коди ти забув.
- Що ти мелеш, чоловiче! - обурилась Христина. Одягнувшись, вона
пiдiйшла до дiвера, притулилась до-нього, витираючи рукою вiї. - Що вже ми
з Мариною наплакались i в твоїй, i в моїй хатi... Ой Михаиле, Михаиле...
- Ще й досi у неї пiд очима патьоки не висохли, - в'їв Володимир i
почав роздмухувати в печi вогонь. - Вечеряти будеш?
- Спасибi.
- Так чого ж тодi прийшов уночi вирипувати хату? Аби тiльки розбудити
нас?
- Володимире, як тобi не совiсно, - аж застогнала Христина. Вона й досi
не могла звикнути до таких розмов братiв.
- Не слухай, жiнко, його, а зараз же смаж яєчню з цiлого яйця.
- Що не слово, то золото. От за ким кiно плаче дрiбними сльозами. -
Христина поставила каганчик на стiл i почала поправляти ковдри на вiкнах.
Потiм зажурено стала проти дiвера. - Як же тобi, Михаиле, в таке врем'я?
- Часом з квасом, порою з водою.
- А найбiльше з бiдою, - зажурився її добрий вид, її добрi очi. -
Воюєш?
- А вiн iнакше не може, щоб не вмирати i не воскресати, - знову не
витримав Володимир. - Христос раз воскресав, а вiн п'ять разiв, бо технiка
тепер iнша. Став, жiнко, сулiю на стiл.
- Не треба, Володимире, бо менi скоро йти.
- Тодi чого було приходити? - нiби жартує, а насправдi печалиться
чоловiк.
- Щоб ти менi скував одну штуковину. Такого ж коваля, як ти, треба
пошукати.
- Коли зумiю, скую, - садовить брата за стiл. - Залiза тепер вистачав.
Що воно в тебе?
- Треба змайструвати таку лапу, щоб витягати на залiзницi костилi.
Знаєш яку?
- Чому не знати? - I Володимир присунувся ближче до брата, стишив
голос: - Невже ти вiриш, що нашi переможуть фашистiв з усiєю їхньою
технiкою?
Чигирин, здається, глянув не в очi, а в душу брата.
- Переможемо! Неодмiнно переможемо. Зломимо i триклятий фашизм, i його
кляту машинерiю.
- А я, брате, не вiрю в це... Сам подумай: що ваша лапа проти такої
страшної сили? Та й нiмцi вже трублять, що вони пiд саму Москву допхалися.
- Притримуючи бороду рукою, вiн нiдвiвся, вийшов з хати i через якусь
хвилину повернувся з двома уважистими саморобними лапами. - Тобi це треба?
Михайло здивувався:
- Де ти їх, таких гарних, доп'яв?
- Спасибi, що похвалив. Приходили ж такi орударi, як i ти, з сусiднього
району. Левка Бiленка пам'ятаєш?
- Пам'ятаю.
- От вiн якось i прибився з напарником до мене. Теж партизанять.
- А де? - аж потягнувся в надiї до брата.
- Хiба вiн це скаже? Але, гадаю, в монастирському лiсi, бо прохопились
словом про парню. Вона ж там стояла. Скував я їм двi лапи, а потiм ще двi,
бо ж, думаю, може, i моему старшому брату вони на щось знадобляться.
Старший похитав головою:
- Так ти ж не вiриш, що ми переможемо. I тодi Володимир вiдказав
строго:
- Вiрити - не вiрю, це правда, а жити маю чесно i вмерти маю чесно.
Михайло обняв брата, потiм братову i тихо вийшов з їхньої хати. Марина
вже чекала чоловiка бiля ясенiв. Почувши його кроки, зiтхнула, вiдчинила
дверi.
- Iди, бо вже й борщ прочах. А ти на якесь залiзяччя розжився?
- Та розжився.
I тiльки вони сiли за стiл, як хтось обережно стукнув у вiкно.
- Ой лишенько! - зойкнула Марина, а Михайло схопився за автомат. - Що ж
робити?
- Почекай трохи, - заспокоїв її чоловiк. - Може, це Володимир ще якусь
залiзяку несе.
I знову стукiт у шибку.
Михайло ступив крок до вiкна, але Марина рвучко стала насупроти нього.
- Не йди! Краще я гляну, бо я жiнка, - вова пiдiйшла до вiкна,
вдивляючись у темiнь, нахилилась до пiдвiконня i раптом застогнала.
- Що там? - Михайло приклав до плеча автомата.
- Ой, Григорiй!
- Який Григорiй? - не може спочатку второяати вiн.
- Наш! - Марина не йде - бiжить у фате,_ вiдчиняв надвiрнi дверi,
схлипує i вже заходить до хати, нряиадагочи до плеча Григорiя. - Ой синку,
дитино моя. Як яке ти?
- Ось бачите: живим добрався до вас. - Григорiй зняв з плеча гвинтiвку,
поставив у куток i, як батько, попрохав: - Не плачте, не треба.
Хвилюючись, Чигирин ступив крок уперед.
- Здоров, сину.
- О, i тато наш є!
- А чого б це менi не бути? - обiймається i чоломкається з сином.
- Бо думалось, що ви або в евакуацiї, або, скорiше, в партизанах.
- Вiн i є в партизанах, - уже з гордiстю сказала Марина. - Оце з лiсу
прийшов по харчi. Усе ж витаскав до макового зерна, спом'янеш моє слово.
- От макового зерна i не зачеплю. А як ти, сину? Тiкав, аж п'яти
виблискували?
- Не тiкав, тату, - серйозно каже Григорiй. - Бився, як ви мене
иавчили, до останнього. Мою гармату при вiдступi залишили зупиняти нiмцiв.
I ми зупиняли їх, аж поки з неї не полетiло шмаття, аж поки з накатника не
брязнув останнiй дух. Так що, батьку, не насмiхайся.
- Тож вiн випитує тебе. I зараз журився тобою. Сiдай, стау, вечеряти, -
i Марина кинулася до мисника.
- Як гарно повечеряти разом, - сiдає за стiл господар.
- Гарно, чоловiче, - похитала головою Марина. I вперше за останнiй час
вона несла радiсний пiвусмiх своїй дитинi, своєму мужу, не знаючи, де їх
посадити, чим частувати. Та все одно за посмiшкою прокльовувались
непевнiсть i страх, тому я прислухавться до всього знадвору.
Пiсля вечерi старий Чигирин у прощаннi поклав руки на плечi дружинi,
вiдвiв од ввi очi i сказав Григорiю:
- Цiлуй, синку, матiр, та й будемо збиратися в лiс. Марина оторопiла,
задихаючись, мов риба на березi, ковтнула повiтря, схопилась долонею за
груди.
- Що ти говориш?.. Як це в лiс?
I чоловiк твердо вiдповiв:
- Ногами, жiнко, ногами, бо машини поки що нема. Гарячi хвилi
захугували в головi матерi, потекли по її виду i вiдбили на ньому досi не
видимi зморшки.
- Бездушний ти чоловiк! Я ж i надивитися не встигла на свою v_ -
_дитину.
- Ще надивишся, - невиразно пообiцяв Чигирин. - А зараз iй треба йти.
- Хай хоч один день побуде зi мною, - з очей Марини бризнули сльози,
якими можна було б i iсторiю описати. - Тiльки один дань благаю в тебе.
- Не дав нам час i цього дня, - вже насупився старий. - Ще хтось
увалиться до хати.
- Тодi хай Григорiй до моєї мами зараз пiде, хоч день перебуде в неї.
- Не жартуй, Марино, бо лихо не жартує. Жiнку засудомило.
- Краще б ти, оглашенний, i не приходив сьогоднi.
Та це не розсердило чоловiка, вiн тiльки плечима повiв:
- Не знаю, хто з нас оглашенний. - I торкнувся рукою обличчя дружини. -
Не треба, чуєш, не треба.
- Таки справдi не треба, мамо, - нарештi озвався й Григорiй.
- I ти тягнеш руку за цим басурманом?
- За моїм батьком i за вашим чоловiком, мамо, - славно посмiхнувся
Григорiй.
Марина припала до сина.
- Ти ж дивися за собою i за ним, бо в нього й досi розум дитячий.
- Коли жiнка добралась до розуму, то вже й справдi пора йти, -
розважливо сказав Чигирин i почав упаковувати в торбу хлiб.
- Iрод! - вiдрiзала Марина, пiшла в комiрчину i винесла сала на дорогу.
- Поклади зверху.
- Iрод сала не їв, - буркнув у бороду чоловiк.
- Ой Михаиле, Михаиле! - Почала зав'язувати торбу i вже зовсiм тихо: -
Де ти взявся на мою голову зi своїми пiдснiжниками? I як я через тебе ще
не побiлiла, як цi пiдснiжники?
- Це я i твою сивину авансом забрав собi. I не дуже побивайся. Ми до
тебе будемо навiдуватись.
Незабаром батько i син вийшли з двору, пiрнули в терпку хвилю матiрки,
а з вiдчиненого вiкна почули невтiшне схлипування.
- Баби, - крекнув Чигирин. - Якби зiбрати їхнi сльози, то всiх
людожерiв можна було б утопити.
XV
Там, де надвечiрнiй лiс клав свої тiнi пiд колеса чужих поїздiв,
сторожко зупинились близнюки. Роман тримає в руках лопату, а Василь
мiшечок, нiби з якимось начинням. Хлопцi зараз схожi на робiтникiв, що
доглядають за колiєю. Але даремно так старалися вони: скiльки не кинеш
оком - нiде нiкого, тiльки тiнi, як самовбивцi, лежать на полотнi та
iнколи в лiсi, вмощуючись на нiч, писне пташина.
Тиша i спокiй залягли тут, хоча звiдси до станцiї рукою подати. Ще
жоден паровоз не зломив у цiй мiсцинi собi карка, ще жоден мiст не
пiднiмав угору свої нутрощi, ще жоден патруль, падаючи на рейки, не трощив
об них каску чи голову. Тому чужi колеса безпечно рiжуть тiнi, а чужi
вiкна вихлюпують з вагонiв музику, смiх i голоси самовпевнених правителiв.
- Тут, здається, i вдень можна розшивати полотно, - примiряється Роман
до присмолених шпал i заiржавiлих костилiв.
- Можна i вдень, тiльки не завжди, - мружиться Василь, бо саме на
приколiйнiй стежинi помiтив жiночу постать. - Он, бачиш, хто йде?
- Красунечка з вузликом або вiдьма з помелом, - скалить зуби Роман.
- Сховаємось у лiсi чи тут постоїмо?
- Чого нам гарного спасатись? - Романовi кортить зустрiтися з дiвчиною,
i вiн удавано зiтхає. Парубок не стiльки любить задивлятися на дiвчат,
скiльки теревенити про них.
I от у легенькому квiтчастому платтячку, в невагомiй, кольору весняної
трави хустинцi до них пiдходить ставна бiлявка з чорними вiями чарiвницi,
в її руцi погойдується вузлик з череп'яними горшками-близнятами.
- Борщ i каша? - посмiхаються брати.
- Борщ i каша. Драстуйте, - наспiвне вiтається дiвчина i з осудом
поглядає на парубкiв.
- Сама ж варила, ясочко? - продає зуби Роман.
- Сама... Стараєтесь нiмцям дорогу справляти? Стараємось, зiронько.
Гарний пайок за це маєте? Та маємо. Або що?
- Нiчого... От батько мiй вiдмовився вiд цього пайка, нездужалим став
чи прикинувся. А вам, видно, сили не позичати i... розуму теж.
- Що вже маємо, то маємо, - боячись пирснути, загадково каже Василь.
Дiвчина ногою перебирає мiж шпалами камiнчики i невинно запитує:
- Це ж ви на змiну Макогоненку прийшли?
- Не знаємо. А що з Макогоненком?
- Якiсь хлопцi добряче прохворостили його, щоб не дуже старався робити
на чужих, - прикриває очi затулами вiй i рiвно йде вiд них.
Василь обернувся до брата, засмiявся:
- Як тобi твоя ясочка?
- Розумниця i красуня! - знову, але вже не вдавано зiтхає Роман. - А як
вона гарно понесла квiти на своєму платтячку.
- I коси теж. Зародили вони в неї, як жита в цьому роцi.
- Зародили, - ще пильно озирає далину: чи не з'явиться хтось на
полотнi. - Знаєш, брате, що люди кажуть про близнюкiв?
- Говори - почую.
- Подейкують, що їм не дуже таланить у любовi, бо найчастiше
закохуються в одну дiвчину, а це до добра не доводить.
- Дурницi верзеш.
- А може, й правду кажуть люди? - веде своєї Роман. - Бачиш, ми й досi
нi за ким не сохли, а вже й прилипло до нас - "старi парубки".
- То ж Яринка спересердя влiпила таке паскудне слiвце... Нелегко їй з
Мирославою в лiсах.
- А ще тяжче нашiй матерi. Тепер щовечора вистоює бiля ворiт i все
виглядає своїх дiтей. А татарський брiд озивається i озивається до неї та
нагадує, як ми знайшлися на човнi. I тато журиться. Тiльки з дiвчат нема
кому сумувати за нами, а жаль. Воно якось легше, коли знаєш, що хтось
думає про тебе.
- Знайшов час для журби, - зiбрав уста в оборочку Василь, а самому
зазорiли очi тiєї дiвчини, якiй i слова не мовив, а тепер уже й не скажеш.
Тiльки один раз вiн побачив її на весiллi, як вона вiхолою кружляла в
танцi. То була перша вiхола в його життi. Та тут же на весiллi з жалем
довiдався, що в неї вже в хлопець. Вiн стояв недалеко вiд нареченої, в
цупкому кожусi - невисокий, теж цупкий i плювався гарбузовим насiнням. I
невже ота вiхола впаде в його оцупкуватi руки?..
- Чого, брате, засумував?
- Життя.
- Зараз, можна сказати, не Життя, а пiвжиття, - придивляється, як
надвечiрок барвить блакитнi шати у синi: iще один день пройшов i
починається робоча партизанська нiч.
Над лiсом м'яко-м'яко майнула крилами сова, й одразу ж озвався
розпачливий писк якоїсь пташини.
- От i нема чийогось життя, - сумно похитав головою Василь, ще поглянув
у далину, знов, як у туманi, побачив свою першу вiхолу. Була вона чи не
була?
На станцiї озвалася мiдь дзвона, а потiм загув поїзд. Брати зiйшли з
насипу, про всяк випадок стали на узлiссi, притулилися до ялинок, що й
досi пашiли густою теплiнню погожої днини.
Незабаром застугонiли рейки, блиснули роздутi очi паровоза, загуркотiли
колеса, i з вагонiв, начинених солдатнею i офiцернею, знову вихлюпнулась
чужа мова, чужа музика, чужа радiсть.
Роман мало пе застогнав:
- Оце б рвонути його, щоб i до Калинiвки не доїхав, не те що до Києва.
- Якби нас учора послали в розвiдку, то сьогоднi б по ньому било
подзвiння. А ти бачив у вiкнi тушу, розцяцьковану нагородами i
позументами? На Герiнга схожа.
- Напевне, генерал.
- Були б у нас лапи, самi щось придумали б. Коли темрява проковтнула
червонi вогники останнього вагона, Роман, щоб якось розважити себе i
брата, з почуттям сказав:
- Чужi вагони, чужi поїзди, а я тобi прочитаю про нашi. Нiхто в свiтi
про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
- Гляньмо ще на залiзницю, а тодi читай. Вони пiднялися на насип - i
знову нiде нiкого. I в тишi забринiв голос Романа:
Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову менi
Дзвiн гiтари у мiсячнi ночi,
Поцiлунки й жоржини сумнi...
- "Коли потяг у даль загуркоче", - повторив Василь. - А чи ми
дочекаємось, брате, своїх поїздiв? Щоб отак сiсти у Вiнницi i прямо до
Москви. А потiм до Владивостока, до Сахалiну i дорогою всiх наших пiсень
добрим людям спiвати. Знаєш, з якої б я почав?
- З якої?
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе,
А дiвчина воду несе.
- Може, наша дiвчина i донесе нам воду, якщо не пiдкосить її вiйна, -
посмутнiв розбишакуватий Роман.
- Думаймо, щоб донесла, думаймо про любов! - як заклинання, повторив
Василь, трiпнув буйним чубом, поклав руку на плече брата. - То почалапали
до коней?
- Почекаєм: пiзня година нечисту силу виводить. IIа темно-синi оксамити
неба викочується повнолиций мiсяць, i знову тiнi лiсу жертовно кладуть
свої голови па рейки. Ось вони прокинулись, i по них тихо, без вогнiв,
проскочила дрезина, вiв її невiйськовий, а поруч з ним сидiв солдат з
ручним кулеметом.
- Пiзня година таки виводить нечисту силу, - повторив Василь братовi
слова.
А десь пiсля одинадцятої на полотнi зблиснув вогник, i в ньому
окреслились двi голови в касках. То, закурюючи, зупинився патруль.
Човгаючи важкими черевиками, вiн мовчки пройшов бiля близнят, а потiм
з'явився десь хвилин через двадцять - двадцять п'ять.
- Удень тут спокiйнiше, - шепче Василь.
- А патрулiв хоч зараз голими руками бери. Чесонемо,
брате?
- Навiжений! Тодi Сагайдак нiколи не пустить нас у розвiдку.
Ще почекали з пiвгодини, але патруль бiльше не з'являвся.
- Пiшли вiдлежувати боки. Розпаскудились, наче в тещi. Що ж, i нам пора
додому.
Близнята, мов у дрiмотнi хвилi, пiрнають у лiс, на галявинцi знаходять
своїх червоногривих, вiдв'язують поводи i летом вскакують у сiдла. На
дорозi застоянi конi переходять на галоп i розбуджують полохливу луну.
- Чи тобi не стоїть у очах завтра? - питається Роман.
- Стоїть. От аби якимсь дивом повернувся поїзд з отим генералом. Хотiв
би я побачити, куди полетiли б його хрести. А їсти хочеться.
- Може, заманулося отого борщу i кашi, що дiвчина варила?
- Мовчи, брате, бо в животi контрреволюцiя прокидається i зменшує сили
партизана.
От i мовчазна оселя Магазаника. Наче в похороннiй сорочцi, стоїть
мертва хата, не скапує сльозою прикута залiзом до журавля баддя, не
скрипнуть розчиненi ворота. Не чути й дихання худоби, тiльки на
старих-старих дверях iз скитка, якi забули вивезти в село, самотiє
потрiсканий постарiлий янгол.
- Утiк чорт вiд янгола, - злiсно процiдив Роман i зупинив буланого бiля