Страница:
i з болем вiдчула, що поменшали її перса - недоїдання робило своє. А хтось
же поїдає ковбаску, засмажену на черешневих гiлочках. Викинь з голови цей
непотрiб. Ось дiтей треба якоюсь затiркою нагодувати. Як вона тiльки
перезимує? Де подiти, де прикопати цi гадки й гiркоту та самотнiсть, що
вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кiнцi коромисла випране
шмаття, зручнiше вмостила коромисло на плече i, погойдуючись, пiшла до
хати, а навздогiн їй по-дитячому схлипувала й смоктала берег осiння хвиля.
Почувши її кроки, дiти посхоплювалися з долiвки i вже несуть матерi
своє немудре запитання:
- Мамо, що ми будемо вечеряти?
I вона мусить посмiхнутися їм, покласти руки на йоржистi, чорний i
золотистий, чубики.
- Щось-таки будем.
- А що саме? Крупник?
- Нi, козацький кулiш.
- Козацький? - дивується Миколка, бо звичайний вiн знає. - Який же це?
- Iз димом i шкварками.
- Iз шкварками i димом?! А де ви сала взяли?
- Тiтка Марина принесла.
Оце добре! - зрадiв Миколка. -
- Тiтка Марина колола кабапа?
- Нi, вона за своє малювання заробила.
- А я в тiтки Марини бачив па стiпi з двору мальованi квiти. Як живi
стоять, - згадав Володимир. - I для чого вони їй восени?
- Щоб нагадували лiто, коли все родить, - зiтхнула Оксана. Вже
доварювався кулiш i шкварчала засмачка, уже дiти нетерпляче вигравали
дерев'яними ложками по мисцi, як вона почула на подвiр'ї чиїсь кроки,
потiм клямцнула клямка, друга, i в хату, пригинаючись од ношi, ввiйшов
Стах Артемепко. Вiн через плече скинув па долiвку мiшок, i вiд нього
вiйнуло духом вiтряка й лiта. Натрудженою рукою Стах витер спiтнiле
обличчя, нiяково повiв очима на Оксану:
- Вечiр добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це "приймака"
налякало вдову й обiзвалося тiєю тривожною нiччю, коли бозна-що
приверзлося їй i вона кинулась шукати його, як, може, й тепер вiн шукає
її. Жiночим передчуттям розумiла, що Стах уболiває за нею. Ранiше Оксана
не боялась його, а от пiсля тiєї ночi почала боятись i себе, i його.
Володимир одразу ж пiдбiг до свого рятiвника, по-дорослому
поздоровкався, запросив сiсти й дiстав з мисника четверту ложку.
- Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький кулiш їсти. Як ви на це?
- Я не знаю, як на це ваша мама? - з надiєю покосував на Оксану, що
паленiла чи вiд огню в печi, чи вiд пекла в головi. Вопа вiдчувала
недоказане, але вiдповiла нiби спокiйно:
- Мати, як дiти. Кулешу вистачить, а за хлiб пробачайте, бо не те що
муки, навiть обметицi нема. Стах кивнув на свiй клунок:
- Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось принiс вам борошна.
- Як це принiс?! - аж скрикнула i з рогачем у руках обернулась до
Стаха.
- Отак i принiс, думаючи про... твоїх дiтей, про свого хрещеника, -
пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловiка, аж Миколцi заздрiсно
стало.
- Що ти, Сташс, вигадав? - докором i журбою дивилась па парубка. - Хiба
маєш засiк цiєї муки?
- Нi, це, вважай, майже вся. Ще на один замiс залишив собi.
- То як же так можна?
- Можна, Оксано, - сказав твердо, пiдвiвся з-за столу, щоб очi говорили
з очима. - Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
- А як же сам?
- Подамся на Кавказ, там, кажуть, i робота є, там i неврожаю ве було.
- Дядю Сташо, нe їдьте нiкуди, оставайтеся з нами, - попрохав
Володимир. - Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
- От хто мене жалує, - дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Вiн
усiм своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова i боявся
його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не
прислухалась до печi, а тiльки до юги тих рокiв, що збiгли, як весняна
вода, - здоганяй - не здоженеш.
- Мамо, скажiть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, - попросив
Володимир.
Вдова сумно пiдвела голову. Парубок, темнiючи, вже без надiї шукав її
очей, її суду i якось наослiп пiдiйшов до неї.
Оксана рукою витерла чи мiжбрiв'я, чи вiї, глянула на Стаха.
- Кажи, Оксано, - мовив не шерхлими устами, а поглядом.
- Нащо? - нiмотно спитала вона.
- Бо не можу без тебе.
- Хiба час говорити про це? - сказала з жалем до нього, з жалем до
себе, та, окрiм жалю, ще й суд стояв у душi.
- А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано... Все ще вагаючись i
чманiючи вiд думок, вона тихо-тихо прошепотiла:
- Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої дiти, на мої злиднi, на мої лiта.
Тiльки нiколи не суди мене...
I Стах не повiрив собi: невже Оксана буде його? Потiм вiн хотiв сказати
їй свої найкращi слова, та не мiг, бо i на неї, i на нього дивилися
притихлi дiти, що теж вiдчули щось незвичне. I Стах тiльки прошепотiв:
- Оксано... Оксанко... Оксаночко...
Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув їй слова
Ярослава? I застигла вона, мов у снi, помiж двома вечорами - давнiм
Ярославовим i сьогоднiшнiм.
- Мамо, а козацький кулiш збiгає, - одiрвав її од згадок Миколка.
Оксана кинулась до печi, рогачем виставила горщик, а Стах у недовiрi й
вiрi ще чекав її погляду.
Вона глянула з-пiд вiй на нього так, як вiн ждав довгi роки. Вiдчувала,
що йому потрiбний такий погляд, то хай i має. А яке сум'яття було в її
душi - це тiльки вдови можуть знати.
Пiзнього вечора, коли поснули дiти i до хати почав доходити подих
татарського броду, Стах невмiло пригорнув її, пiдвiв до вiкна, що
насочилося мiсячною дрiмотою.
- Яка ти гарна, Оксаночко. I з якої ти зiрницi зiйшла: з вечiрньої чи
ранкової?
- Не сподiвалася, що менi ще хтось скаже таке, - зажурилась вона.
- Я тобi таке говоритиму все життя.
- Чи ж багато його залишилося нам?
- Ти про що?
- Хiба сам но знаєш? - похнюпилась вона, потiм пiдiйшла до дiтей,
поправила па них рядпа, якi сама випряла, виткала i вибiлила па блакитнiй
веснянiй водi. Чого тiльки не вмiють робити її руки, а цього року вони
сталiї непотрiбними.
Стах знову пригорнув її, а вона не так з любовi, як з жалю поклала йому
голову на груди й тихо мовила:
- I сама не знаю, як воно вийшло...
- То мої усi роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе...
Якось напровеснi прилетiв до моєї шпакiвнi самотнiй шпак та й почав i
спiвом, i посвистом, i помахом крил кликати собi пару. А її нема та й
нема. Так, повiр, у спiвi птицi забринiли сльози.
- А далi що?
- Десь тижнiв два тужив птах, як людина, i дочекався своєї пари скорiше
людини i тодi на радощах заспiвав солов'єм.
- Справдi так було?
- Справдi.
- Так ти думав... про моїх дiтей?
- Увесь час думав i про тебе, i про твоїх дiтей... Оксаночко, в тебе
немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
- Є тiльки торiшнiй вишняк. Уточити?
- Вточи.
Вона засвiтила свiтло, пiшла в комiрчину, принесла пляшку з вишняком,
поставила полив'янi чарки, на яких спiвали мальованi пiвнi.
- От закусити нема чим.
- Сьогоднi й так обiйдеться. Стах налив чарки, погасив свiтло.
- Нащо це?
- При мiсяцi краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дiтей i за
нашого єдиного свiдка - мiсяць. Ти любиш його?
- Дуже.
- А я тебе.
- Ой, криводушний.
- Не криводушний, а завидющий.
- Кому ж ти завидуєш?
- Тепер сам собi, - вiн доторкнувся до неї устами i почув, як її уста
пахли вишняком i материнкою...
Напровеснi до Оксаниної оселi невблаганно прийшов тяжкий переднiвок.
Оксапа ще якось трималася, та дiти зовсiм охляли i вже мали в очах не
синiй цвiт, а сiрий туман. Висох i Стах, але, як мiг, утiшав усiх i просив
протриматись до первоцвiту, до щавлю, до липового лi/сту, а там i рапiїн
чоргшпн достигне - пiп зпас п лiсi таку черешню, на якiй прямо вiночками
ростуть ягоди, та солодкiсолодкi. От до паш Мнi;олка буде розкошувати.
- А ви мопс пiдсадите на ту черешню? - жалiсно кривився Миколка.
- Аякже! Хiба менi пе приємно з таким козаком гайнути в лiс?..
I на всохлому повосковiлому виду "козака" прокидалося життя.
- То гайнемо?
- Авжеж! Л зараз я пiду па рiчку: може, й вона щось подарує нам.
Якось витрусивши з ятерiв кiлька линiв, Стах поклав їх у торбу i
подався в лiси до Магазаника, який хитро, крадькома i тiльки "надiйним",
що вмiють тримати язик за зубами, продавав зерно i печений хлiб. За пуд
жита чи пшеницi вiн брав по двiстi п'ятдесят карбованцiв, за фунт хлiба -
шiсть.
Хата лiсника була зачинена зсередини. Стах постукав раз i вдруге. Тодi
з другої половини хтось обережненько вийшов у сiни, обс'рожненько запитав:
- Хто там?
- Це я, Стьопочко, - пiзнав сина Магазаника.
- Чого вам?
- Прийшов хлiб купити.
- Де в нас той хлiб? - нiби здивувався Стьопочка. - Ви чули дзвiн, та
пе знаєте, де вiн.
- Так люди ж казали...
- Яких лишепь кошелiв не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здоровi.
- Пустiї його, це Стах, - обiзвався з глибини оселi сам Магазаник.
I тодi Стьопочка загуркотiв дерев'яним засувом, задзвенiв ланцюгом,
брязнув защiпкою, просунув з дверей пiдкучерявлену, мов кущ перекотиполя,
голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далi хитреньким,
чижикуватим поглядом.
- Заходьте, коли прийшли, - i знову завовтузився бiля засова i ланцюга.
- От i приймак прибився до нас! - насмiшкою зустрiв Стаха Магазаник.
Вiн сидiв за великим дубовим столом, на якому парував свiжоспечений хлiб i
стояли тальковi ваги та миска з водою; недалеко вiд столу, мов очеретини,
гнулися двi висохлi жiнки. Магазаник вмочив нiж у воду, рiзонув по хлiбинi
й з парою кинув половину на шальку. - П'ятнадцять карбованцiв, рiвно, як в
доь тецi!
- Ох, - зiтхнула жiнка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку й
почала вив'язувати з неї грошi.
А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у вирiз пазухи. Жiнка
взяла свiй хлiб, понюхала, вiдщипнула скоринку.
- Смачний? - запитав Магазаник.
- Уже й не знаю який, бо вiдвикла... - I сльози заблищали на чорних
пiдлинялих вiях.
- От цього й не треба, - заспокiйливо сказав лiсник. - Уже недалеко й
до нового хлiба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
Жiнка рукою обiрвала сльози.
- Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
- А ти, приймаче, як живеш? - вгатив очi в Стаха i, не чекаючи
вiдповiдi, стишив голос: - Чого до мене прийшов?
- Принiс вам рибку, линину, навзамiн.
- Линину? Ану покажи! - пожвавiшало обличчя Магазаника. Вiн обома
руками полiз до торби, повиймав ще живих линкiв, полюбувався ними, та
потiм якась iнша думка майнула по його виду, i вiн почав насочуватись
зловтiхою. - Рибки я в тебе, Сташе, не вiзьму.
- Чому ж?
- Чому? - помовчав Магазаник. - Знаєш, як люди кажуть:
грушка - минушка, сливка - слинка, риба - вода, хлiб - усьому голова.
Цього року грiх за дармовину - за рибу значить - давати хлiб. Мав би ти
грошi, вiдпустив би тобi скiльки треба. Бачиш, який свiженький,
нiздрюватий, нi тобi закальця, нi остючка.
- От кому б менжувати при старому режимi, - не витримав Стах та й пiшов
з хати.
- Я тобi ще згадаю менжування при старому режимi. А бовкнеш лишнє
слово, то й Оксани не побачиш, - засичав позаду Магазаник.
Насторожений Стьопочка аж заграв м'язами, одразу розчинив сiнешнi
дверi, потiм накинув па них ланцюг i сухо грюкнув засувом.
Млiсть i весняна п'янкiсть лiсу дурманили Стаха. Десь iз гли-бини
дiброви обiзвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловiк
пройшов кiлька крокiв i побачив, як з просвердлених берiз по жолобах
накрапав у дерев'янi вiдра перший, ще сизуватий сiк. Це колись його мати
заправляла березовий сiк сушеними яблуками, на них вiн набирався шуму та
моцi й ставав ласощами для дiтвори. Де тi лiта й де той хрест, що стояв
над маминою могилою?..
Вже й вiн мiг би сподiватися на свою дитину, аби не такий рiк. Хоч би
врятувати Оксану i дiтей. Але чим вiн може їх зарятувати?
- Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, - заспокiйливо говорив сiк, i Стаховi знову
згадалися тi роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на
чобiтки; хотiлося застогнати вiд болiстi своєї, вiд слабостi своєї.
Чоловiк напився i соку i згадок та й, похитуючись, пiшов мiж деревами.
Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь -
назавжди. Уже в курних вiд туману i вiдпару сутiнках Стах дiйшов до
окрайку лiсу, що обривався перед вогким хрестом дорiг. Десь далеко
забурчали машини. Вони йшли попiд лiсом, а потiм, на цьому рiжку, де вiн
стоїть, напевне, повернуть у лiс. Що ж везуть вони?
I раптом ще не видимi машини повiяли йому не бензином, не тенлом
моторiв, а нiжним хмелем зерна. Через хвилину вiн знав, що везуть не якесь
зерно, а тiльки ячмiнь. I вже не здивувався, коли на першiй i другiй
машинi побачив тугi мiшки. Машини дiйшли до розпутища, стишили бiг,
повернули у лiс. Мов блискавка, щось прорiзало, обпекло болючий мозок. Як
не можна iнакше, то хай буде так.
Скрадаючись, вiн дiйшов до крайнього перед узбiччям дубадовговiка, врiс
у нього. Ось двi машини доїхали до перехрестя i теж стишили хiд,
повертаючи в лiс. I тодi Стах вчепився руками за борт останньої, вилiз на
мiшки i припав до них. Трохи призвичаївшись до страху, до руху, до
посвисту темряви, вiн розв'язав один мiшок, засунув руку i навпомацки
вiдчув, що це ячмiнь. Стах нахилив мiшок до своєї торбини, i в неї
зашелестiло зерно, посипалось його перше злодiйство, перша безвихiдь,
засипаючи непроцанi лини. Аби вiн продав їх Магазанику, то цього б не
було, то цього б не було, то цього б не було... Думка, немов спутана,
товклась i товклась на одному мiсцi, а ще ж треба зав'язати мiшок, щоб не
розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
З мiшка вiн одiбрав стiльки, що нiхто й не помiтить, нiхто но помiтить,
нiхто не помiтить... Спочатку треба було б викинути торбу, а потiм
викинутись самому. Але вiн побоявся, що в темрявi може не знайти торбини,
i, притискуючи її до себе, скочив па узбiччя, скочив невдало, упав,
ударився обличчям в корiння, що вибилося з-пiд землi, й почув, як з щоки
пiшла кров. Стах безтямно пiдклав пiд неї торбину, а потiм злякався: це ж
кров крiзь рiдку тканину перейде на зерно...
Утомлений, закривавлений, вiн якось дiйшов до своєї нової оселi. Поклав
зерно на призьбу, а сам витягнув з криницi води, вмився, вимив руки,
витерся полою пiджака i тихо-тихо вiдчинив не взятi на засув дверi. Та
Оксана почула його, скочила на долiвку.
- Сташе,це ти?
- Я, Оксано.
- Де ж так довго був?
- Та... забарився.
Вона пiдiйшла до комшiа, навпомацки вiдшукала сiрники, засвiтила свiтло
й зойкнула.
- Що з тобою?! На тобi кров...
Стах витер її рукою:
- То минеться, не бiйся...
- Хто ж тебе?
- Я впав, Оксано. Дай менi якусь пiлочку.
Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах
поклав його на лаву, принiс торбу, ножем розпоров її там, де темнiла
пляма, i вiдповiв на нiмий погляд дружини:
- Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб дiти не їли
з кров'ю, i зразу ж посiю.
- Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
Оксана вхопилась руками за плечi, скулилась у болючу грудочку. Бiльше
вона вже нiчого не питала в нього.
Стах вiдокремив закривавлене зерно, вийшов iз ним на городець, узяв
лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмiнь. Засiяв вiн його
вже при мiсяцi, але вперше в життi не мав нiякої радостi вiд посiву. I
пiсля нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидiти цю нiч на
призьбi. Бодай нiколи люди не знали таких ночей.
А вранцi вiд татарського броду до них пiднялися мiлiцiонер Гривко i
Магазаник. Розкарячивши ноги, лiсник аловiстям став на дверях, втупив свою
зелень з пiщаником у скам'янiлу Оксану:
- Кажи, кажи нам усе! Не вiдмагайся! Я сам бачив, як твiя увечерi
вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
У кутку, вiдчуваючи нещастя,, заплакали дiти. Мiлiцiонер Гривко, якого
ще з громадянської вiйни боялися всi бандити, поглянув на дiтей i
зажурився. А в цей час у хату до своєї двоюрiдної сестри зайшов Данило та
й вкляк бiля порога.
- Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, - Магазаиик тицьнув
тлустим пальцем на пополотнiлого Стаха - вiд обличчя i всiх вiспинок на
ньому вiдiйшла жива кров.
I стрепенулась, вирвалась iз каменю Оксана:
- Який вiн вам бандит!? Це ти, живоїде, бандит! Ось ця торбинка, в яку
мiй чоловiк набрав для дiтей ячменю. Скiльки тут було його? Фунтiв
п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотнi пудiв та й по-злодiйськи
видираєш за кожен фунт нашi сльози.
- Де ти, навiжена, взяла цi сотнi пудiв? - визвiрився Магазаник. Вiн
уже був не радий, що згарячу увязався в таке дiло. То вчорашня злiсть на
Стаха потьмарила мiзки i погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, пiсля
таких слiв Оксани ще й мiлiцiя щось прикине собi. - Де ти взяла тi сотнi?
- Iз твоїх потаємних десятин у лiсi. Iз того вшахроваиого, що не
доїхало на заготiвлю.
- Бачите, в яко ми кодло вскочили! - Магазаiiпк крiшо усмiхнувся до
мiлiцiонера. - Вона кому хочеш баки заб'є, бо як задзвонить язиком на
рiздво, то до великодня не спиниться.
Мiлiцiонер Гривко, який не раз був i на конi, i пiд конем, пiдняв з
долiвки розпорену торбу, знайшов у нiй кiлька зернин ячменю, подивився па
засохлу пляму кровi, ще раз глянув на дiтей i шепнуїi Магазанику:
- Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он дiти
горять, наче восковi свiчi.
- А закон?! - закам'янiв пiщаник в очах Магазаника. - Як на це
подивиться закон?
Гривка засудомило i, нахилившись до лiсника, зашепотiв йому па вухо:
- По закону вас би треба змiсити на тiсто для галушок.
- От до чого ми дожились! - витрiщився на нього Магазаник. - Ось про це
я розкажу нашому опiкуну - прокурору Ступачу. Хай вiн розсудить нас.
Згадка про Ступача прибила мiлiцiонера.
- Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дiтей? - обурено запитав
Данило Бондаренко.
Але Магазаник уже закусив вудила:
- Оце так говорить народний учитель? Оце вiн так прикриває обкрадання
держави? Для чого ж вiн тодi кiнчав технiкуми-iнститути? Читав, читав я в
газетцi, як ти за правду розпинався. Це в газетцi було, а в життi хай
Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
- Не юродствуйте, дядьку. Ще вiдiллються вам дитячi сльози.
- А я надiюсь, що тепер не одна iнстанцiя зацiкавиться тобою, -
вiдрiзав Магазаник i багатозначно звернувся до Гривка: - То менi йти до
Ступача?
Гривко похнюпив голову, потiм тихо сказав Стаховi:
- Збирайся, чоловiче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Вiзьми перемiну
одежi...
Як у поганому снi, одним болем виймала ту одежу з побитої шашлями
скринi. Стах пiдiйшов до Оксани, поклав їй руку на плече:
- Дiстань менi сорочку, яку з бредня пошив: хай i в далеких краях пахне
менi нашими бродами.
Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, i всерединi щось
обiрвалось у неї. А Стах так глянув, наче все їхнє життя хотiв обняти тим
поглядом.
- Чекай мене, Оксано... Чекай...
- Я не чую, я нiчого не чую, - потягнулась до мужа, справдi не чуючи
його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа її
вiддiлила слова вiд усього, що було тодi...
VI
За татарським бродом конi топчуть яру руту й туман. За татарським
бродом, на козачому, iз сивого жита, з червоного маку викотився мiсяць, а
коло козацької могили заскрипiв, обертаючись павколо свого короля, старий
вiтряк. У цьому роцi буде йому вдосталь роботи: намахається крилами,
нагуркочеться жорнами, навiтається з людьми. Даниловi аж запахло свiжим
борошном, першим разовим хлiбом, який старi хлiбороби не крають ножем, а
по божно розламують руками. Як вiн любив цю переджнив'яну i жнив'яну пору,
коли пiсля всiх тривог тиха мiстерiя нив ставала радiстю душi, коли,
дивлячись на схилений колос, яснiли людськi думи i щось добре шептали
вуста.
Над степом зависла розiмлiла теплiнь. Бреде в нiй Данило Бондаренко, а
обабiч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. I вся земля,
росянiючи, тепер здається колискою, колискою життя, надiй. То нiчого, що
будень молотить його цiпами практицизму, щодня обвалюється великими й
дрiбними турботами, щодня ставить вiч-на-вiч не тiльки з правдою, а й з
грiхоплутством, Данило має в душi велику вiру, а в очах оте, що однi звуть
наївнiстю, другi - поезiєю. Та, зрештою, хiба оце похилене жито, оця
червона пшениця, оце чорноките просо не поезiя? Не тiльки той поет, що
засiває вiршами папiр, але й той, що має в душi раi дощi й тривогу хлiба,
радощi й тривогу людини..
"Отак можна хоч боком притертися до чиєїсь слави", - присадив насмiшкою
свої думки i в цей час од татарського броду почув неквапливi кроки. Теж
комусь не спиться перед жнивами, теж хтось має радощi чи тривогу хлiба. Та
нi, це той, хто тiльки на копiйцi завис. Треба ж у таку нiч зiпсувати собi
настрiй. i...
- О, це ви, Даниле Максимовичу? - аж зупиняється з тiєї радостi
Магазаник, однiєю рукою вiн поштиво скидає прогнуте решето картуза, а
другу вiдтягує вiд шомполки, що висить за плечима.
- О, це я, - пускає вголос частку робленої Магазаникової поштивостi.
Лiсник сiдлає голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
- Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами, а
ви й досi нiяк не вiрите менi.
- Таки не вiрю.
- I надаремно, - зiтхає Магазаник. - Я хотiв би погомонiти з вами, наче
з рiдним, а ви на мене косуєте, немов на Марка Проклятого. I чого? Невже
тому, що в наших дуплянках, - торкнувся пальцем чола, - не однаковi бджоли
рояться?
Данило засмiявся:
- А я думав, що у гашiй дуплянцi не бджоли, а шершнi гудуть. Лiсник
знову зiтхнув i заговорив, наче на сценi, де й досi грав старостiв,
куркулiв i рiзних жмикрутiв:
- Це все насмiшечки зеленого маю. Що раннє, то, кажуть, скороминуще. У
молодостi ми всi ще необтовченi житейською ступою; тодi ми дуже правдивi,
непримиреннi, носимося з iдеями, сердечностями та правдивостями. А потiм,
коли зiткнемося вiч-навiч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською
веремiєю, коли побачимо, що iдеї чистiшi за людей, а ще коли захопимо
нестаткiв, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рiдненьку
шкаралупу. Iдеї - це, звiсно, цвiт, але й вони зжовкнуть, коли за твого
чуба чи печiнки вiзьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на
дiточок, i коли одне скаже "тату", друге - "папи", а жiнка - "неси щось до
хати", то побачите, як довкруги i в душi поменшає романтики. Тодi й мене
не будете судити судом отих праведникiв, яким досить iдей у головi i
пiдбитого вiтром пальтечка на плечах.
Данило з подивом прислухався до крученої мови Магазаника:
якесь вариво вiн, певне, й захопив iз рiзних книг та й пристосував його
до своєї сплюгавiлої душi.
- Щодо iдей у вашiй головi я маю сумнiв, але щодо достаткiв у вашiй
хатi й закапелках - тут не сумнiваюсь. На них пiвсела могло б прожити!
- У чужi криницi легше заглядати, анiж свою викопати, - спохмурнiв
Магазаник. - Невже нам, Даниле Максимовичу, мало мiсця на землi? Чи ви як
нiяк не хочете забути минулого?
- Не можу.
- I знову ж таки надаремне! За те минуле я маю бiльше гнiватись на вас,
анiж ви на мене. Так я, забувши свої збитки, забув ши свої пропащi тисячi,
забувши печiю i стиск, що мав тодi в грудях, шукаю з вами хоч сякої-такої
злагоди. Пам'ятаєте, як ви мене тодi кинули навзнак?
- Пам'ятаю. А ви хiба забули чого?
- Знаю, але хотiв би, щоб ми про це зовсiм не згадували. От ви
дорiкнули менi статками-набутками, а я мiг би постаратися й для вас, тобто
для колгоспу, i потроїти його добро.
- Ви?! - аж скрикнув з того дива, а далi розсмiявся.
- Атож, - не бентежиться Магазаник. - Аби ваша добра згода, я навiть
сьогоднi вийшов би з глухоманi лiсiв у колгосп i он як знадобився G i
йому, i вам.
- Чим?!
- А хочете послухати? - улесливо посмiхнувся Магазаник,
- Говорiть.
- Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам:
погано, ох i погано ще ми господарюємо на землi, нерацiонально, як пишуть
ученi. А зиiдки ж вiзьметься та рацiональнiсть, коли ми й тепер он як
умiємо прогайнувати копiйку, вмiємо влiзти в борги, але нiяк не вмiємо чи
не хочемо вхопити ту копiйку за хвоста. Подумайте, як ми торгуємо? Є
готовеньке - продаєм, нема - сидимо, у вус не дуємо, бо так чи сяк, а
жалування йде. А грошi у нас же пiд ногами лежать! Вiзьмiть таке
паршивеньке, вiчно перелякане дерево осику. Що з нього? "Нi хуху, нi
духу", - кажуть жiнки, палячи пiч. Шипить, сичить, стiкає пiною, а толку
нiякого. А в господарських руках з осичини може потекти не пiна, а золота
сльоза, - Магазаник пiдставив черпак долонi пiд тi невидимi золотi сльози.
- З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й помiщики вкривали
свої будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без слiду
вимруть осташii гонтарi. Мало вам гонти - вiзьмiться за осикову стружку, з
якої роблять квiти.
- Кому ж потрiбнi тi мертвi квiти?
- Богам i людям! Подивiться лишень, скiльки цих квiтiв у нас: i по
церквах, i на кладовищах, i в оселях. Як нема взимку живої квiтки, то й
мертва згодиться. Ви гадаєте - це копiйчана торгiвля? Нi! Тут мiльйонами
пахне!
- Ого!
- Точно кажу. Ви не повiрите менi, що одна машина чистого, без сучкiв
осикового торцю, перероблена на широку стружку, дає п'ятнадцять-двадцять
тисяч прибутку. Скiльки вам треба тисяч пудiв хлiба продати на такий
заробiток?! Звiсно, ви скажете - це спекуляцiя. А от i нi. Хiба не краще,
щоб грошi мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й
неправдами переводить лiс, наймає фуганщикiв i веде кумерцiю з бабами, що
роблять квiти?.. Не хочете марудитися цим, вiзьмемо щось iнше. Скiльки в
нашiй глушинi коштує вiдро яблук? П'ятдесят-шiстдесят копiйок. А грушок -
найбiльше карбованець. А скiльки у нас пропадає падалицi? Тiльки й маємо з
неї гниль та плодожерку, яка знову ж таки свiже яблуко зжоре. Чи думали
ви, що черв'як з'їдає бiльше яблук, анiж люди? От якi ми економiсти. У
вiршах розписуємо, як цвiтуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так
чому б, к примiру, з падалицi не витиснути сiк, не наробити вина? Вiдро
дармовицi дасть вам якихось законних три-чотири карбованцi в кишеню. Бог з
води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити
дiловим людям по далекому Сибiру? Там одне яблучко - та й свiжий
карбованець, там головка часнику - та й другий. Не скажу вам про один рiк,
а за два наш колгосп став би тричi мiльйонером.
- А ви?
- Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Iншi ж
не одколупують, а рвуть, бо час янголiв минув! - сказав одверто,
засмiявся. - На торгiвлi не пожалiєш конiйки - варобиш карбованець.
Подумайте добре над копiйкою часу! - Х широко всмiхнувся, вдоволений
же поїдає ковбаску, засмажену на черешневих гiлочках. Викинь з голови цей
непотрiб. Ось дiтей треба якоюсь затiркою нагодувати. Як вона тiльки
перезимує? Де подiти, де прикопати цi гадки й гiркоту та самотнiсть, що
вселились у душу? В тяжких думках вона поклала на кiнцi коромисла випране
шмаття, зручнiше вмостила коромисло на плече i, погойдуючись, пiшла до
хати, а навздогiн їй по-дитячому схлипувала й смоктала берег осiння хвиля.
Почувши її кроки, дiти посхоплювалися з долiвки i вже несуть матерi
своє немудре запитання:
- Мамо, що ми будемо вечеряти?
I вона мусить посмiхнутися їм, покласти руки на йоржистi, чорний i
золотистий, чубики.
- Щось-таки будем.
- А що саме? Крупник?
- Нi, козацький кулiш.
- Козацький? - дивується Миколка, бо звичайний вiн знає. - Який же це?
- Iз димом i шкварками.
- Iз шкварками i димом?! А де ви сала взяли?
- Тiтка Марина принесла.
Оце добре! - зрадiв Миколка. -
- Тiтка Марина колола кабапа?
- Нi, вона за своє малювання заробила.
- А я в тiтки Марини бачив па стiпi з двору мальованi квiти. Як живi
стоять, - згадав Володимир. - I для чого вони їй восени?
- Щоб нагадували лiто, коли все родить, - зiтхнула Оксана. Вже
доварювався кулiш i шкварчала засмачка, уже дiти нетерпляче вигравали
дерев'яними ложками по мисцi, як вона почула на подвiр'ї чиїсь кроки,
потiм клямцнула клямка, друга, i в хату, пригинаючись од ношi, ввiйшов
Стах Артемепко. Вiн через плече скинув па долiвку мiшок, i вiд нього
вiйнуло духом вiтряка й лiта. Натрудженою рукою Стах витер спiтнiле
обличчя, нiяково повiв очима на Оксану:
- Вечiр добрий. Чи приймете, чи проженете приймака? Це "приймака"
налякало вдову й обiзвалося тiєю тривожною нiччю, коли бозна-що
приверзлося їй i вона кинулась шукати його, як, може, й тепер вiн шукає
її. Жiночим передчуттям розумiла, що Стах уболiває за нею. Ранiше Оксана
не боялась його, а от пiсля тiєї ночi почала боятись i себе, i його.
Володимир одразу ж пiдбiг до свого рятiвника, по-дорослому
поздоровкався, запросив сiсти й дiстав з мисника четверту ложку.
- Зараз ми, дядю Сташе, будемо козацький кулiш їсти. Як ви на це?
- Я не знаю, як на це ваша мама? - з надiєю покосував на Оксану, що
паленiла чи вiд огню в печi, чи вiд пекла в головi. Вопа вiдчувала
недоказане, але вiдповiла нiби спокiйно:
- Мати, як дiти. Кулешу вистачить, а за хлiб пробачайте, бо не те що
муки, навiть обметицi нема. Стах кивнув на свiй клунок:
- Може, Оксано, якогось коржа спечеш? Ось принiс вам борошна.
- Як це принiс?! - аж скрикнула i з рогачем у руках обернулась до
Стаха.
- Отак i принiс, думаючи про... твоїх дiтей, про свого хрещеника, -
пригорнув його, а дитя й притулилось до чоловiка, аж Миколцi заздрiсно
стало.
- Що ти, Сташс, вигадав? - докором i журбою дивилась па парубка. - Хiба
маєш засiк цiєї муки?
- Нi, це, вважай, майже вся. Ще на один замiс залишив собi.
- То як же так можна?
- Можна, Оксано, - сказав твердо, пiдвiвся з-за столу, щоб очi говорили
з очима. - Я, може, хоч трохи зарятую вас цим борошном.
- А як же сам?
- Подамся на Кавказ, там, кажуть, i робота є, там i неврожаю ве було.
- Дядю Сташо, нe їдьте нiкуди, оставайтеся з нами, - попрохав
Володимир. - Ми з вами взимку будемо рибу ловити. Оставайтесь, дядю.
- От хто мене жалує, - дрогнув голос у парубка, дрогнули й уста. Вiн
усiм своїм смутком поглянув на Оксану, мовчки питав її слова i боявся
його, боялась його й Оксана, бо нащо це? Похиливши голову, вже не
прислухалась до печi, а тiльки до юги тих рокiв, що збiгли, як весняна
вода, - здоганяй - не здоженеш.
- Мамо, скажiть ви, щоб дядько Стах залишився з нами, - попросив
Володимир.
Вдова сумно пiдвела голову. Парубок, темнiючи, вже без надiї шукав її
очей, її суду i якось наослiп пiдiйшов до неї.
Оксана рукою витерла чи мiжбрiв'я, чи вiї, глянула на Стаха.
- Кажи, Оксано, - мовив не шерхлими устами, а поглядом.
- Нащо? - нiмотно спитала вона.
- Бо не можу без тебе.
- Хiба час говорити про це? - сказала з жалем до нього, з жалем до
себе, та, окрiм жалю, ще й суд стояв у душi.
- А може, кращого вже не буде... Кажи, Оксано... Все ще вагаючись i
чманiючи вiд думок, вона тихо-тихо прошепотiла:
- Що ж, коли хочеш, залишайся. На мої дiти, на мої злиднi, на мої лiта.
Тiльки нiколи не суди мене...
I Стах не повiрив собi: невже Оксана буде його? Потiм вiн хотiв сказати
їй свої найкращi слова, та не мiг, бо i на неї, i на нього дивилися
притихлi дiти, що теж вiдчули щось незвичне. I Стах тiльки прошепотiв:
- Оксано... Оксанко... Оксаночко...
Це не порадувало, а ножем полоснуло вдову: нащо вiн повернув їй слова
Ярослава? I застигла вона, мов у снi, помiж двома вечорами - давнiм
Ярославовим i сьогоднiшнiм.
- Мамо, а козацький кулiш збiгає, - одiрвав її од згадок Миколка.
Оксана кинулась до печi, рогачем виставила горщик, а Стах у недовiрi й
вiрi ще чекав її погляду.
Вона глянула з-пiд вiй на нього так, як вiн ждав довгi роки. Вiдчувала,
що йому потрiбний такий погляд, то хай i має. А яке сум'яття було в її
душi - це тiльки вдови можуть знати.
Пiзнього вечора, коли поснули дiти i до хати почав доходити подих
татарського броду, Стах невмiло пригорнув її, пiдвiв до вiкна, що
насочилося мiсячною дрiмотою.
- Яка ти гарна, Оксаночко. I з якої ти зiрницi зiйшла: з вечiрньої чи
ранкової?
- Не сподiвалася, що менi ще хтось скаже таке, - зажурилась вона.
- Я тобi таке говоритиму все життя.
- Чи ж багато його залишилося нам?
- Ти про що?
- Хiба сам но знаєш? - похнюпилась вона, потiм пiдiйшла до дiтей,
поправила па них рядпа, якi сама випряла, виткала i вибiлила па блакитнiй
веснянiй водi. Чого тiльки не вмiють робити її руки, а цього року вони
сталiї непотрiбними.
Стах знову пригорнув її, а вона не так з любовi, як з жалю поклала йому
голову на груди й тихо мовила:
- I сама не знаю, як воно вийшло...
- То мої усi роки вблагали тебе. Як я мучився, думаючи про тебе...
Якось напровеснi прилетiв до моєї шпакiвнi самотнiй шпак та й почав i
спiвом, i посвистом, i помахом крил кликати собi пару. А її нема та й
нема. Так, повiр, у спiвi птицi забринiли сльози.
- А далi що?
- Десь тижнiв два тужив птах, як людина, i дочекався своєї пари скорiше
людини i тодi на радощах заспiвав солов'єм.
- Справдi так було?
- Справдi.
- Так ти думав... про моїх дiтей?
- Увесь час думав i про тебе, i про твоїх дiтей... Оксаночко, в тебе
немає якоїсь чарки, бо я ж не знав, що таке свято випаде?
- Є тiльки торiшнiй вишняк. Уточити?
- Вточи.
Вона засвiтила свiтло, пiшла в комiрчину, принесла пляшку з вишняком,
поставила полив'янi чарки, на яких спiвали мальованi пiвнi.
- От закусити нема чим.
- Сьогоднi й так обiйдеться. Стах налив чарки, погасив свiтло.
- Нащо це?
- При мiсяцi краще. За тебе, Оксаночко, за нас, за наших дiтей i за
нашого єдиного свiдка - мiсяць. Ти любиш його?
- Дуже.
- А я тебе.
- Ой, криводушний.
- Не криводушний, а завидющий.
- Кому ж ти завидуєш?
- Тепер сам собi, - вiн доторкнувся до неї устами i почув, як її уста
пахли вишняком i материнкою...
Напровеснi до Оксаниної оселi невблаганно прийшов тяжкий переднiвок.
Оксапа ще якось трималася, та дiти зовсiм охляли i вже мали в очах не
синiй цвiт, а сiрий туман. Висох i Стах, але, як мiг, утiшав усiх i просив
протриматись до первоцвiту, до щавлю, до липового лi/сту, а там i рапiїн
чоргшпн достигне - пiп зпас п лiсi таку черешню, на якiй прямо вiночками
ростуть ягоди, та солодкiсолодкi. От до паш Мнi;олка буде розкошувати.
- А ви мопс пiдсадите на ту черешню? - жалiсно кривився Миколка.
- Аякже! Хiба менi пе приємно з таким козаком гайнути в лiс?..
I на всохлому повосковiлому виду "козака" прокидалося життя.
- То гайнемо?
- Авжеж! Л зараз я пiду па рiчку: може, й вона щось подарує нам.
Якось витрусивши з ятерiв кiлька линiв, Стах поклав їх у торбу i
подався в лiси до Магазаника, який хитро, крадькома i тiльки "надiйним",
що вмiють тримати язик за зубами, продавав зерно i печений хлiб. За пуд
жита чи пшеницi вiн брав по двiстi п'ятдесят карбованцiв, за фунт хлiба -
шiсть.
Хата лiсника була зачинена зсередини. Стах постукав раз i вдруге. Тодi
з другої половини хтось обережненько вийшов у сiни, обс'рожненько запитав:
- Хто там?
- Це я, Стьопочко, - пiзнав сина Магазаника.
- Чого вам?
- Прийшов хлiб купити.
- Де в нас той хлiб? - нiби здивувався Стьопочка. - Ви чули дзвiн, та
пе знаєте, де вiн.
- Так люди ж казали...
- Яких лишепь кошелiв не наплетуть люди. Та й на цьому будьте здоровi.
- Пустiї його, це Стах, - обiзвався з глибини оселi сам Магазаник.
I тодi Стьопочка загуркотiв дерев'яним засувом, задзвенiв ланцюгом,
брязнув защiпкою, просунув з дверей пiдкучерявлену, мов кущ перекотиполя,
голову й пильно оглянув покупця спочатку настороженим, а далi хитреньким,
чижикуватим поглядом.
- Заходьте, коли прийшли, - i знову завовтузився бiля засова i ланцюга.
- От i приймак прибився до нас! - насмiшкою зустрiв Стаха Магазаник.
Вiн сидiв за великим дубовим столом, на якому парував свiжоспечений хлiб i
стояли тальковi ваги та миска з водою; недалеко вiд столу, мов очеретини,
гнулися двi висохлi жiнки. Магазаник вмочив нiж у воду, рiзонув по хлiбинi
й з парою кинув половину на шальку. - П'ятнадцять карбованцiв, рiвно, як в
доь тецi!
- Ох, - зiтхнула жiнка, вийняла з пазухи вузликом зав'язану хустинку й
почала вив'язувати з неї грошi.
А Магазаник тим часом безсоромно заглядав їй у вирiз пазухи. Жiнка
взяла свiй хлiб, понюхала, вiдщипнула скоринку.
- Смачний? - запитав Магазаник.
- Уже й не знаю який, бо вiдвикла... - I сльози заблищали на чорних
пiдлинялих вiях.
- От цього й не треба, - заспокiйливо сказав лiсник. - Уже недалеко й
до нового хлiба. Так гарно цього року перезимували жито й пшениця.
Жiнка рукою обiрвала сльози.
- Коли б дочекатись новини, коли б дочекатись...
- А ти, приймаче, як живеш? - вгатив очi в Стаха i, не чекаючи
вiдповiдi, стишив голос: - Чого до мене прийшов?
- Принiс вам рибку, линину, навзамiн.
- Линину? Ану покажи! - пожвавiшало обличчя Магазаника. Вiн обома
руками полiз до торби, повиймав ще живих линкiв, полюбувався ними, та
потiм якась iнша думка майнула по його виду, i вiн почав насочуватись
зловтiхою. - Рибки я в тебе, Сташе, не вiзьму.
- Чому ж?
- Чому? - помовчав Магазаник. - Знаєш, як люди кажуть:
грушка - минушка, сливка - слинка, риба - вода, хлiб - усьому голова.
Цього року грiх за дармовину - за рибу значить - давати хлiб. Мав би ти
грошi, вiдпустив би тобi скiльки треба. Бачиш, який свiженький,
нiздрюватий, нi тобi закальця, нi остючка.
- От кому б менжувати при старому режимi, - не витримав Стах та й пiшов
з хати.
- Я тобi ще згадаю менжування при старому режимi. А бовкнеш лишнє
слово, то й Оксани не побачиш, - засичав позаду Магазаник.
Насторожений Стьопочка аж заграв м'язами, одразу розчинив сiнешнi
дверi, потiм накинув па них ланцюг i сухо грюкнув засувом.
Млiсть i весняна п'янкiсть лiсу дурманили Стаха. Десь iз гли-бини
дiброви обiзвалось знайоме: тьоп-тьоп, тьоп-тьоп. Що ж воно таке? Чоловiк
пройшов кiлька крокiв i побачив, як з просвердлених берiз по жолобах
накрапав у дерев'янi вiдра перший, ще сизуватий сiк. Це колись його мати
заправляла березовий сiк сушеними яблуками, на них вiн набирався шуму та
моцi й ставав ласощами для дiтвори. Де тi лiта й де той хрест, що стояв
над маминою могилою?..
Вже й вiн мiг би сподiватися на свою дитину, аби не такий рiк. Хоч би
врятувати Оксану i дiтей. Але чим вiн може їх зарятувати?
- Тьоп-тьоп, тьоп-тьоп, - заспокiйливо говорив сiк, i Стаховi знову
згадалися тi роки, коли мама старалась йому то на сорочечку, то на
чобiтки; хотiлося застогнати вiд болiстi своєї, вiд слабостi своєї.
Чоловiк напився i соку i згадок та й, похитуючись, пiшов мiж деревами.
Заходило сонце, заходило комусь до завтрашнього ранку, комусь -
назавжди. Уже в курних вiд туману i вiдпару сутiнках Стах дiйшов до
окрайку лiсу, що обривався перед вогким хрестом дорiг. Десь далеко
забурчали машини. Вони йшли попiд лiсом, а потiм, на цьому рiжку, де вiн
стоїть, напевне, повернуть у лiс. Що ж везуть вони?
I раптом ще не видимi машини повiяли йому не бензином, не тенлом
моторiв, а нiжним хмелем зерна. Через хвилину вiн знав, що везуть не якесь
зерно, а тiльки ячмiнь. I вже не здивувався, коли на першiй i другiй
машинi побачив тугi мiшки. Машини дiйшли до розпутища, стишили бiг,
повернули у лiс. Мов блискавка, щось прорiзало, обпекло болючий мозок. Як
не можна iнакше, то хай буде так.
Скрадаючись, вiн дiйшов до крайнього перед узбiччям дубадовговiка, врiс
у нього. Ось двi машини доїхали до перехрестя i теж стишили хiд,
повертаючи в лiс. I тодi Стах вчепився руками за борт останньої, вилiз на
мiшки i припав до них. Трохи призвичаївшись до страху, до руху, до
посвисту темряви, вiн розв'язав один мiшок, засунув руку i навпомацки
вiдчув, що це ячмiнь. Стах нахилив мiшок до своєї торбини, i в неї
зашелестiло зерно, посипалось його перше злодiйство, перша безвихiдь,
засипаючи непроцанi лини. Аби вiн продав їх Магазанику, то цього б не
було, то цього б не було, то цього б не було... Думка, немов спутана,
товклась i товклась на одному мiсцi, а ще ж треба зав'язати мiшок, щоб не
розсипалось зерно, ще треба виплигнути з машини.
З мiшка вiн одiбрав стiльки, що нiхто й не помiтить, нiхто но помiтить,
нiхто не помiтить... Спочатку треба було б викинути торбу, а потiм
викинутись самому. Але вiн побоявся, що в темрявi може не знайти торбини,
i, притискуючи її до себе, скочив па узбiччя, скочив невдало, упав,
ударився обличчям в корiння, що вибилося з-пiд землi, й почув, як з щоки
пiшла кров. Стах безтямно пiдклав пiд неї торбину, а потiм злякався: це ж
кров крiзь рiдку тканину перейде на зерно...
Утомлений, закривавлений, вiн якось дiйшов до своєї нової оселi. Поклав
зерно на призьбу, а сам витягнув з криницi води, вмився, вимив руки,
витерся полою пiджака i тихо-тихо вiдчинив не взятi на засув дверi. Та
Оксана почула його, скочила на долiвку.
- Сташе,це ти?
- Я, Оксано.
- Де ж так довго був?
- Та... забарився.
Вона пiдiйшла до комшiа, навпомацки вiдшукала сiрники, засвiтила свiтло
й зойкнула.
- Що з тобою?! На тобi кров...
Стах витер її рукою:
- То минеться, не бiйся...
- Хто ж тебе?
- Я впав, Оксано. Дай менi якусь пiлочку.
Оксана думала, що йому треба обтерти обличчя, подала рушник. Стах
поклав його на лаву, принiс торбу, ножем розпоров її там, де темнiла
пляма, i вiдповiв на нiмий погляд дружини:
- Тут моя кров просочилась на зерно. То я його виберу, щоб дiти не їли
з кров'ю, i зразу ж посiю.
- Ой Сташе, пропали ми! Пропали ми тепер!
Оксана вхопилась руками за плечi, скулилась у болючу грудочку. Бiльше
вона вже нiчого не питала в нього.
Стах вiдокремив закривавлене зерно, вийшов iз ним на городець, узяв
лопату та й, згинаючись, почав копати грядку на ячмiнь. Засiяв вiн його
вже при мiсяцi, але вперше в життi не мав нiякої радостi вiд посiву. I
пiсля нього не знав що робити: чи йти до хати, чи пересидiти цю нiч на
призьбi. Бодай нiколи люди не знали таких ночей.
А вранцi вiд татарського броду до них пiднялися мiлiцiонер Гривко i
Магазаник. Розкарячивши ноги, лiсник аловiстям став на дверях, втупив свою
зелень з пiщаником у скам'янiлу Оксану:
- Кажи, кажи нам усе! Не вiдмагайся! Я сам бачив, як твiя увечерi
вискочив на машину. Оце розжилася на приймака!
У кутку, вiдчуваючи нещастя,, заплакали дiти. Мiлiцiонер Гривко, якого
ще з громадянської вiйни боялися всi бандити, поглянув на дiтей i
зажурився. А в цей час у хату до своєї двоюрiдної сестри зайшов Данило та
й вкляк бiля порога.
- Говори, говори, Оксано, бо цей бандит не скаже, - Магазаиик тицьнув
тлустим пальцем на пополотнiлого Стаха - вiд обличчя i всiх вiспинок на
ньому вiдiйшла жива кров.
I стрепенулась, вирвалась iз каменю Оксана:
- Який вiн вам бандит!? Це ти, живоїде, бандит! Ось ця торбинка, в яку
мiй чоловiк набрав для дiтей ячменю. Скiльки тут було його? Фунтiв
п'ятнадцять? А ти вкрав у нас, у держави сотнi пудiв та й по-злодiйськи
видираєш за кожен фунт нашi сльози.
- Де ти, навiжена, взяла цi сотнi пудiв? - визвiрився Магазаник. Вiн
уже був не радий, що згарячу увязався в таке дiло. То вчорашня злiсть на
Стаха потьмарила мiзки i погнала його, дурня, сюди. А тепер, дивись, пiсля
таких слiв Оксани ще й мiлiцiя щось прикине собi. - Де ти взяла тi сотнi?
- Iз твоїх потаємних десятин у лiсi. Iз того вшахроваиого, що не
доїхало на заготiвлю.
- Бачите, в яко ми кодло вскочили! - Магазаiiпк крiшо усмiхнувся до
мiлiцiонера. - Вона кому хочеш баки заб'є, бо як задзвонить язиком на
рiздво, то до великодня не спиниться.
Мiлiцiонер Гривко, який не раз був i на конi, i пiд конем, пiдняв з
долiвки розпорену торбу, знайшов у нiй кiлька зернин ячменю, подивився па
засохлу пляму кровi, ще раз глянув на дiтей i шепнуїi Магазанику:
- Нащо нам на це горе ще нагромаджувати лихо? Ви ж бачите, що он дiти
горять, наче восковi свiчi.
- А закон?! - закам'янiв пiщаник в очах Магазаника. - Як на це
подивиться закон?
Гривка засудомило i, нахилившись до лiсника, зашепотiв йому па вухо:
- По закону вас би треба змiсити на тiсто для галушок.
- От до чого ми дожились! - витрiщився на нього Магазаник. - Ось про це
я розкажу нашому опiкуну - прокурору Ступачу. Хай вiн розсудить нас.
Згадка про Ступача прибила мiлiцiонера.
- Для чого це вам, дядьку, коли треба рятувати дiтей? - обурено запитав
Данило Бондаренко.
Але Магазаник уже закусив вудила:
- Оце так говорить народний учитель? Оце вiн так прикриває обкрадання
держави? Для чого ж вiн тодi кiнчав технiкуми-iнститути? Читав, читав я в
газетцi, як ти за правду розпинався. Це в газетцi було, а в життi хай
Магазаник бореться за правду, а ви збоку станете?
- Не юродствуйте, дядьку. Ще вiдiллються вам дитячi сльози.
- А я надiюсь, що тепер не одна iнстанцiя зацiкавиться тобою, -
вiдрiзав Магазаник i багатозначно звернувся до Гривка: - То менi йти до
Ступача?
Гривко похнюпив голову, потiм тихо сказав Стаховi:
- Збирайся, чоловiче, в район. Жаль тебе, та що зробиш. Вiзьми перемiну
одежi...
Як у поганому снi, одним болем виймала ту одежу з побитої шашлями
скринi. Стах пiдiйшов до Оксани, поклав їй руку на плече:
- Дiстань менi сорочку, яку з бредня пошив: хай i в далеких краях пахне
менi нашими бродами.
Знайшла ту сорочку Оксана, сльози бризнули з очей, i всерединi щось
обiрвалось у неї. А Стах так глянув, наче все їхнє життя хотiв обняти тим
поглядом.
- Чекай мене, Оксано... Чекай...
- Я не чую, я нiчого не чую, - потягнулась до мужа, справдi не чуючи
його. Вона з жахом збагнула, що од розпуки оглухла. Лише згодом душа її
вiддiлила слова вiд усього, що було тодi...
VI
За татарським бродом конi топчуть яру руту й туман. За татарським
бродом, на козачому, iз сивого жита, з червоного маку викотився мiсяць, а
коло козацької могили заскрипiв, обертаючись павколо свого короля, старий
вiтряк. У цьому роцi буде йому вдосталь роботи: намахається крилами,
нагуркочеться жорнами, навiтається з людьми. Даниловi аж запахло свiжим
борошном, першим разовим хлiбом, який старi хлiбороби не крають ножем, а
по божно розламують руками. Як вiн любив цю переджнив'яну i жнив'яну пору,
коли пiсля всiх тривог тиха мiстерiя нив ставала радiстю душi, коли,
дивлячись на схилений колос, яснiли людськi думи i щось добре шептали
вуста.
Над степом зависла розiмлiла теплiнь. Бреде в нiй Данило Бондаренко, а
обабiч сиве жито й червона пшениця шепочуть свою колискову. I вся земля,
росянiючи, тепер здається колискою, колискою життя, надiй. То нiчого, що
будень молотить його цiпами практицизму, щодня обвалюється великими й
дрiбними турботами, щодня ставить вiч-на-вiч не тiльки з правдою, а й з
грiхоплутством, Данило має в душi велику вiру, а в очах оте, що однi звуть
наївнiстю, другi - поезiєю. Та, зрештою, хiба оце похилене жито, оця
червона пшениця, оце чорноките просо не поезiя? Не тiльки той поет, що
засiває вiршами папiр, але й той, що має в душi раi дощi й тривогу хлiба,
радощi й тривогу людини..
"Отак можна хоч боком притертися до чиєїсь слави", - присадив насмiшкою
свої думки i в цей час од татарського броду почув неквапливi кроки. Теж
комусь не спиться перед жнивами, теж хтось має радощi чи тривогу хлiба. Та
нi, це той, хто тiльки на копiйцi завис. Треба ж у таку нiч зiпсувати собi
настрiй. i...
- О, це ви, Даниле Максимовичу? - аж зупиняється з тiєї радостi
Магазаник, однiєю рукою вiн поштиво скидає прогнуте решето картуза, а
другу вiдтягує вiд шомполки, що висить за плечима.
- О, це я, - пускає вголос частку робленої Магазаникової поштивостi.
Лiсник сiдлає голову картузом, ображено розводить волохатими руками.
- Ех, Данило Максимовичу, коли те було, що ми розцуралися з вами, а
ви й досi нiяк не вiрите менi.
- Таки не вiрю.
- I надаремно, - зiтхає Магазаник. - Я хотiв би погомонiти з вами, наче
з рiдним, а ви на мене косуєте, немов на Марка Проклятого. I чого? Невже
тому, що в наших дуплянках, - торкнувся пальцем чола, - не однаковi бджоли
рояться?
Данило засмiявся:
- А я думав, що у гашiй дуплянцi не бджоли, а шершнi гудуть. Лiсник
знову зiтхнув i заговорив, наче на сценi, де й досi грав старостiв,
куркулiв i рiзних жмикрутiв:
- Це все насмiшечки зеленого маю. Що раннє, то, кажуть, скороминуще. У
молодостi ми всi ще необтовченi житейською ступою; тодi ми дуже правдивi,
непримиреннi, носимося з iдеями, сердечностями та правдивостями. А потiм,
коли зiткнемося вiч-навiч з крутежем часу, з гризотою серця, з людською
веремiєю, коли побачимо, що iдеї чистiшi за людей, а ще коли захопимо
нестаткiв, то й почнемо равликом-павликом залазити в свою рiдненьку
шкаралупу. Iдеї - це, звiсно, цвiт, але й вони зжовкнуть, коли за твого
чуба чи печiнки вiзьметься прожиття. Ось одружитесь, розживетесь на
дiточок, i коли одне скаже "тату", друге - "папи", а жiнка - "неси щось до
хати", то побачите, як довкруги i в душi поменшає романтики. Тодi й мене
не будете судити судом отих праведникiв, яким досить iдей у головi i
пiдбитого вiтром пальтечка на плечах.
Данило з подивом прислухався до крученої мови Магазаника:
якесь вариво вiн, певне, й захопив iз рiзних книг та й пристосував його
до своєї сплюгавiлої душi.
- Щодо iдей у вашiй головi я маю сумнiв, але щодо достаткiв у вашiй
хатi й закапелках - тут не сумнiваюсь. На них пiвсела могло б прожити!
- У чужi криницi легше заглядати, анiж свою викопати, - спохмурнiв
Магазаник. - Невже нам, Даниле Максимовичу, мало мiсця на землi? Чи ви як
нiяк не хочете забути минулого?
- Не можу.
- I знову ж таки надаремне! За те минуле я маю бiльше гнiватись на вас,
анiж ви на мене. Так я, забувши свої збитки, забув ши свої пропащi тисячi,
забувши печiю i стиск, що мав тодi в грудях, шукаю з вами хоч сякої-такої
злагоди. Пам'ятаєте, як ви мене тодi кинули навзнак?
- Пам'ятаю. А ви хiба забули чого?
- Знаю, але хотiв би, щоб ми про це зовсiм не згадували. От ви
дорiкнули менi статками-набутками, а я мiг би постаратися й для вас, тобто
для колгоспу, i потроїти його добро.
- Ви?! - аж скрикнув з того дива, а далi розсмiявся.
- Атож, - не бентежиться Магазаник. - Аби ваша добра згода, я навiть
сьогоднi вийшов би з глухоманi лiсiв у колгосп i он як знадобився G i
йому, i вам.
- Чим?!
- А хочете послухати? - улесливо посмiхнувся Магазаник,
- Говорiть.
- Так-от, Данило Максимовичу, сердьтесь чи не сердьтесь, а скажу вам:
погано, ох i погано ще ми господарюємо на землi, нерацiонально, як пишуть
ученi. А зиiдки ж вiзьметься та рацiональнiсть, коли ми й тепер он як
умiємо прогайнувати копiйку, вмiємо влiзти в борги, але нiяк не вмiємо чи
не хочемо вхопити ту копiйку за хвоста. Подумайте, як ми торгуємо? Є
готовеньке - продаєм, нема - сидимо, у вус не дуємо, бо так чи сяк, а
жалування йде. А грошi у нас же пiд ногами лежать! Вiзьмiть таке
паршивеньке, вiчно перелякане дерево осику. Що з нього? "Нi хуху, нi
духу", - кажуть жiнки, палячи пiч. Шипить, сичить, стiкає пiною, а толку
нiякого. А в господарських руках з осичини може потекти не пiна, а золота
сльоза, - Магазаник пiдставив черпак долонi пiд тi невидимi золотi сльози.
- З чого ви кращу гонту зробите? З осичини! Гонтою й помiщики вкривали
свої будинки. А ми такими забудьками стали, що в нас уже скоро без слiду
вимруть осташii гонтарi. Мало вам гонти - вiзьмiться за осикову стружку, з
якої роблять квiти.
- Кому ж потрiбнi тi мертвi квiти?
- Богам i людям! Подивiться лишень, скiльки цих квiтiв у нас: i по
церквах, i на кладовищах, i в оселях. Як нема взимку живої квiтки, то й
мертва згодиться. Ви гадаєте - це копiйчана торгiвля? Нi! Тут мiльйонами
пахне!
- Ого!
- Точно кажу. Ви не повiрите менi, що одна машина чистого, без сучкiв
осикового торцю, перероблена на широку стружку, дає п'ятнадцять-двадцять
тисяч прибутку. Скiльки вам треба тисяч пудiв хлiба продати на такий
заробiток?! Звiсно, ви скажете - це спекуляцiя. А от i нi. Хiба не краще,
щоб грошi мав колгоспник, а не спекулянт, який всякими правдами й
неправдами переводить лiс, наймає фуганщикiв i веде кумерцiю з бабами, що
роблять квiти?.. Не хочете марудитися цим, вiзьмемо щось iнше. Скiльки в
нашiй глушинi коштує вiдро яблук? П'ятдесят-шiстдесят копiйок. А грушок -
найбiльше карбованець. А скiльки у нас пропадає падалицi? Тiльки й маємо з
неї гниль та плодожерку, яка знову ж таки свiже яблуко зжоре. Чи думали
ви, що черв'як з'їдає бiльше яблук, анiж люди? От якi ми економiсти. У
вiршах розписуємо, як цвiтуть сади, але мовчимо, як вони осипаються. Так
чому б, к примiру, з падалицi не витиснути сiк, не наробити вина? Вiдро
дармовицi дасть вам якихось законних три-чотири карбованцi в кишеню. Бог з
води робив вино, а ми з дармового соку не хочемо! Або чому б не походити
дiловим людям по далекому Сибiру? Там одне яблучко - та й свiжий
карбованець, там головка часнику - та й другий. Не скажу вам про один рiк,
а за два наш колгосп став би тричi мiльйонером.
- А ви?
- Я теж би себе не зобидив: одколупнув би й па свою долю частку. Iншi ж
не одколупують, а рвуть, бо час янголiв минув! - сказав одверто,
засмiявся. - На торгiвлi не пожалiєш конiйки - варобиш карбованець.
Подумайте добре над копiйкою часу! - Х широко всмiхнувся, вдоволений