Страница:
Ось i присiлок, що врiс у хвилясту скатертину снiгiв. Ось i скрипливий
смуток дерев'яних журавлiв, i забу'пя завiяних вербових човникiв на
подвiр'ях, i самотнiй вогник у вiкнi Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов
на подвiр'я i в прихопленому лисицями вiквi побачив рухливу тiнь:
Мирослава чесала коси - отой пшеничний снiп, що зародив на щастя йому.
Тiльки - чи йому? Бач, як югнула вiд нього! Але ж посмiхнулась як!
I враз усi недобрi передчуття, увесь непотрiб вiдлетiв од хлопця, а
прийшли радiсть i вдячнiсть невiдомо кому, хай навiть отому вiконцю, де
коливалась i коливалась дiвоча тiнь. Так що: стукати в це вiконце чи мести
додому? Данило поснував подвiр'ям, сiв на нiс заснiженого човна. "Сядемо
та подумаємо, - поглузував над собою, - бо як говорить старий Гримич?
Спочатку думай, а потiм роби!"
А дiвоча тiнь коливається...
Уже пора б i додому вертатися, але прикипiли очi до вiкна, вросли ноги
у снiг, хоч бiля серця зрiдка й проскакує холодок:
аби хтось iз насмiшкуватих Гримичiв не навинувся - ото буде радостi i
їм, i йому. Може, зарання причаїтися у тiнях, що згорбились бiля клунi, на
якiй i досi здригається пучок самосiйного жита. Влiтку в ньому навiть
волошку бачив, дивилася на свiт дiвочим оком i не журилась. Поки вiн думає
про сховок, з хати озвалася впiвголоса пущена пiсня, в нiй, певне, вiками
настоювався смуток:
Та нема гiрш нiкому,
Як тiй свротинi:
Нiхто не пригорне
При лихiй годинi.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тiльки той пригорне,
Що думає взяти.
Та налетiли гуси
З далекого краю, Замутили воду
В тихому Дунаї.
По-новому вражений тугого чиєїсь осиротiлої душi, i голосом Мирослави,
i щемом, який до болю в'ївся у серце, вiн згадав своє сирiтство i в думках
обiцяв пiвсиротинi, що нiколи-нiколи не зобидить її, коли стане тим, хто
пригорне її. От зараз i пiде iз цим до хати, зiрве на порозi шапку з
голови i скаже недоказане... Що ж вiн скаже? "Ти найкраща в свiтiЬ Дуже
оригiнальне вийде. Може, краще: "Ти моя доля!" А воiiа й приголомшить:
"Моя доля не з цього села". Ох цей вечiр, i мiсяць на ньому, i дурна
голова пiд ним. Та хiба в закоханих вона бував розумною? А нiби спроста
Мирослава так глянула на нього?
Вiдриваючи -холодину сумнiвiв, Данило торкнувся рукою шапки i таки
пiшов до вiкна, вже намiрився постукати в примальовану морозом шибку, але
саме в цю хвилю почув тупiт копит. Напевне, несамовитi близнята зривають
вiтри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в
мiсячному пiвснi була схожа на казковий мiст. З двох її кiнцiв шалено
летiли вершники. Ось зблиснули, вихопленi з пiхов, шаблi, на всiм скаку
зблизились конi, а над головами одчайдухiв брязнула, зойкнула криця,
висiкаючи iскри.
- Навiженi! Пошаткуєте один одного! - крикнув Данило, коли розчепилися
шаблi й конi.
На його голос Роман i Василь повернули гривастих до ворiт, па ходу
вкинули шаблi в пiхви, перезирнулись i одразу насочились перебiльшеною
смиреннiстю.
- Добрий вечiр вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподiвались у таку
пору, так не сподiвались. Це ви до нас чи до товариша агронома? - хитрющо
блимнули па освiтлене вiкпо, й, наче остерiгаючись, прикусили варги, i
залишились задоволенi собою. Теж менi артисти!
З хати в кожушку наопашки вибiгла простоволоса Мирослава, побачивши з
близнятами Данила, од несподiванки ойкнула i, розгублена, стала посеред
подвiр'я.
- Що ви тут роблте?!
- Зорi лiчимо собi, - невинно вiдказав Василь. - Стiльки ж їх насiяно
сьогоднi, що нiяк не заснеш.
- Знову на шаблях бились?
- А чого ж?..
- Ти на цьому сливi бувайте здоровi, - гарно, без насмiшки вклонився
Роман i Мирославi, i Даниловi. - Нам ще треба конi завести.
Близнята здибили скакунiв, здибили куряву i в нiй галопом гайнули
вздовж вулицi.
- Як ви тут знову опинилися? - стенає плечима Мирослава. I вже нема
посмiшки, а б невдоволення i в бровах, i навколо уст.
- Хтось мене сьогоднi вже й на "ти" називав, - забубонiв Данило. - Ось
кожушок по-людськи одягни. За цим i прийшов.
- А я так налякалась, почувши... чийсь крик. Сама собi не повiрила.
Треба ж таке.
- Напевне, треба, - пiдiйшов ближче. - А повiриш, коли я скажу щось?..
Дiвчина зiщулилась, прикрила очi наполоханими вiями i прошепотiла:
- Не треба.
- Чого ж? - теж перейшов на шепiт Данило.
- Бо не треба.
От i зiзнався! Зiрвав шайку з гиловиi I замiсть щось вiн сяк-так
пробурмотiв:
- То я хоч у кожушок одягну фiлософа з золотими косами, - нахилився до
її пшеничного снопа, в якому бавився мiсяць, i знову почув повiв матiоли -
зiллячка сум'яття i смутку.
Мирослава благальне глянула на нього:
- Iди вже, Даниле, бо скоро близнята прибiжать. Переведуть вони менi
завтра день на кпини.
- Може, тобi подякувати, що женеш?
- Як хочеш.
- Та не хочу.
У повiтцi залопотiли крила, озвався простуджений голос пiвня, а на
нього вiдразу вiдповiв забiяка з Оксаниного двору.
- Уже першi пiвнi спiвають, - не знає, що говорити, що робиться з її
вiями, з її серцем.
- А знаєш, що вони виспiвують?
- Нi.
- Вони кажуть, що вiд перших пiвнiв неодмiнно треба постояти до третiх.
- Я нiколи й до перших не стояла. г
- То я вже починаю пишатись, - замiсть справжнього верзе таке, за що
треба язика виривати.
- Iди. Це ж новий день настав!.. Що маєш робити сьогоднi?
- Насамперед ще вдосвiта пiду по хатах, де е сироти, i, чим зможу, -
пособлю. Це все твоя пiсня про сиротину робить.
- Справдi? - зачудовано запитала Мирослава.
- Справдi.
- Тодi пiдемо разом!
- Хоч зараз, коли разом!
- Товаришу голово, iдiть додому i не дурiть пiсля перших пiвнiв чиєїсь
голови, - нарештi посмiхнулась, пiдiйшла до хвiрки, вiдчинила її i
вклонилась: - Прошу вас!
- Коли вже так просять, то пiду, - теж вклоняється... i кладе руки на
дiвочi плечi.
- Тiльки без рук! - вивинулась лозиною, побiгла до хати,
та бiля рогу озирнулась.
Данило спиною зачинив хвiртку.
- Я тут до ранку простою.
- Вже один нахвалявся до ранку пiдпирати ворота.
- Хто це?! - одразу обурився парубок.
- Я ж казала: Стьопочка Магазаник, - разочком розсипала смiх i зникла,
наче марево.
То хоч трохи любить чи це все марево мiсячної ночi? "Налетiли гуси з
далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї". I негадано в сум'яття думок
втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бiсiв гусак?!
XV
Тим часом старець, по шкодуючи нiг i чобiт, чимдуж поспiшав до лiсiв,
що забрели в самiсiньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на
яку пiшло кiлька зайцiв, трусилися торби з примороженим хлiбом i одежею,
лихоманилось i нутро заволоки.
- Оце мiг би вскочити! Та як ускочити, - здував слова на свої хащi i
так товк чоботиськами дорогу, нiби вбивав сваї. Уже чавив його пiт, чавила
одежа i хлiб. Вiн залюбки викинув би десь торбу, але тодi хлiб мiг стати
його суддею. Вiд цiєї несподiваної думки аж пересмикнуло дiдугу. Сторожко
оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом,
рукавом витер чоло i upo всякий випадок повернув з дороги до лiсу, та
вiдразу яс передумав: у дiбровi слiди його чоботиськ i слiпий побачить.
Тому товчи дорогу та поглядай i на переднi, й на заднi колеса. Заманулося
ж йому, дурневi, знову повернутись на старе мiсце. I чого б?
Нарештi вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами
лiсового сiна, озвалося невгавучим гавкотiнням кунделя, а далi -
сполоханим рохканням свиней, отих, що вiд весни i до зими випасаються в
лiсах i навiть сусiдять з дикими родичами.
Старець спочатку стає бiля телятника, пiд стiною якого замерзав
мальований янгол - це ж iз скитка Магазаник видер дверi з святим
малюванням i притулив до грiшної будови. А кундель i тут сатанiє од злостi
i так орудує лапами, що аж плiт ходором ходить, а з стовпчакiв злiтають
бiлi шапочки. Чого ж так довго нiмує оселя? Чи не перебрався Магазаник в
село, бо й там має хату.
В нутрi оселi забився вогник, погас i знову ожив. Далi забряжчали
двернi засуви, i на порозi з рушницею в руках став напiвроздягдений
Магазаник. Старець аж побiг до ворiт.
- Хто там i вночi товчеться? - неласкаве обiзвався лiсник.
- Це я, Семене, - налiг на ворота старець i вiдсахнувся, бо пес уже
хапав його за полу.
- Хто - "я"!
- Оникiй.
- Оникiй? - аж пересмикнуло Магазаником. Вiн мовчки постояв якусь
хвилину, далi крикнув на кунделя i, держачи рушницю паїiпсроваги, пiшов до
ворїт. - Таки Оникiй!.. Тебе, видать, i вночi не прихоплює сон?
- Усяке буває, - невиразно вiдповiв Безбородько. - У тебе нiкого нема?
Лiсник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гiрше буде.
- Тiльки Василина. Вона iнодi порається, доглядає за всiм домашнiм. Ти
ж до мене?
- Виходить так.
- То пiшли, - кинув рушницю на плече, а Безбородько вiдчинив i зачинив
ворота.
- Чогось ти насурмонений дуже.
- Це ще сон вилежується в менi.
Переступивши порiг хати, Безбородько аж прикипiв вирлами до пишнотiлої
жiнки, на обличчi якої ще не одцвiтали густi рум'янцi i своєрiдна
грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
Побачивши такого гостя, молодиця в переляцi переломила повпi чутливi
вуста, прикрила рукою вирiз сорочки i метнулась у ванькир, на пригнутих
плечах її зашелестiла хвиля осiннього
волосся.
- Зготуй нам щось, Василино, - кинув навздогiн Магазаник i звернувся до
Безбородька: - Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь
у сни на другiй половинi хати.
- Стьогночки там?
- Нi, у мiстi, - зiтхнув Магазаник. - Теж, як i ти, не може нагрiти
собi мiсця. Хеледну зайчатину будеш їсти? Чи пiдiгрiти? Сьогоднi
свiженького пiдстрелив.
- Пiдiгрiй чимось iншим, краще корiнковим пiйлом. Не перевелось воно в
тебе? - Безбородько не так прислухається до лiсника, як до шарудiння у
ванькирi, а роздягнувшись, мало не влiз у дзеркало, поправляючи свої
кудли.
Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягненi спiдницi, поставила
на стiл i хлiб, i зайчатину, i тушковану капусту, i чарки, а Магазаник
налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.
- Сiдай, молодице, з нами, - запросив Безбородько господиню до столу.
- Спасибi, вечеряйте самi, - злегка вклонилась, лукаво покосувала i
понесла свою дорiдну постать у ванькир, ще й дверi зачинила за собою.
I одразу очi Оникiя посмутнiли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
- Ти чого энову накликаєш лихо i на себе, i на мене? Забулось торiшнє?
- Не забулось нi торiтiто, нi те, що було, вважай, двадцять рокiв тому.
- Згадала баба дiвера - що замолоду дiяла? - криво посмiхнувся лiсник.
- Напевне, так. Я тобi торiк розказував про свою жiнку.
- Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, - згадав Магазаиик.
- От повiр: кращої за неї нiде не стрiчав, хоча з усякими були i
стрiчання i прощання. А оце довiдався, що вона вчителює у вашому районi,
то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу - дiзнайся завтра,, у
якому вона селi й чи вийшла замiж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повiк
цього не забуду тобi.
- I нащо це, i до чого це? - обурився лiсник. - Ти ж сам казав, що вона
така iдейна...
- Iдеї одне, а гарне тiло - друге, - посмутнiв Безбородько. - Може,
якось змириться, коли перемiниться життя.
- Жди тих перемiн! - буркнув Магазаник i перехилив чарку. - Як же ти
мiг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
- Часу не вистачило, бо оце тiльки вчора прочув про неї. - То поїдеш?
Магазаник виделкою витяг серце зайця.
- Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколiнна дурiсть.
- Хай буде й так. Спасибi, Семене. То й по останнiй на сьогоднi, - i,
перехиливши питво, пiшов на другу, холоднiшу половину хати, де стояли
сипанки i дiжницi з медом, салом, сиром, мукою, маком i всякою всячиною. -
Не замерзну я тут?
- Стьопоччиною периною вкриєшся. I не полiнуйся протопити в врубi, -
дрова сухi, як перець, - господар позiхнув, перехрестив рота та й пiшов до
дверей, а гiсть позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою i лiси
здадуться раєм.
Лiсник удосвiта поїхав до мiста, а Безбородько,^ накинувши на плечi
яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої
патли, звужував брови i прислухався, як на подвiр'ї гелкотiли гуси i
рохкали свинi, дикiшi з них норовили поживитись пташиним крилом.
Коли вiн, причесаний, вимитий i навiть напахчений, зайшов па другу
половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столi парувало
снiдання i стояла вчорашня пляшка з ядухою.
- Я вже хотiла гукати вас, - здивовано глянула на гостя, загадково
посмiхнулась. - Сiдайте, бо картопля зачахне.
- Спасибi. Сiдай i ти, - i поплескав господиню по плечi, що одразу ж
взялося дрожем.
- Я вже поснiдала, - вiдповiла рiвно, а Безбородько знову позаздрив
Магазанику.
- Тодi хоч так сядт, - псе веселiше буде, - випасав очi па жiночому
виду i мимоволi зiтхнув.
- Чого ви? - здивувалась, повела бровами.
- Ох i гарна ж ти, жiночко.
- Найшли тiєї краси, - зневажливо махнула рукою i посмутнiла.
- Нелегко тобi у Семена?
- I не питайте, - Василина помовчала, далi смiливо зирнула на гостя. -
А чого ви, такий молодий, дужий, у старцi записались? Вам би краще личило
бути приймаком, а не старцем. Чи робити лiньки?
Що ти скажеш цiй простотi? Безбородько скрушно похитав головою.
- То я собi середину роботою пiдвередив, а середина - таке дiло...
- Щось не схоже на це.
- Чому так думаєш? - аж занепокоївся Безбородько: чи не примiтила
чогось гемонська молодиця.
- Бо ви i їсте та й зирите не так, як тi, що мають усерединi ганч, - ще
й так посмiхнулась, наче на цiдилку перецiджувала його забаганки.
- Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! - жартома нахилив свої
патли до неї, а вона вiдсунулась од них, i це ще бiльше розбурхало його
почуття. Пiсля чарки вiн потягнувся до руки Василини, та вiдвела її й
похитала головою.
- Виходить, i в старiй грубi чорти топлять?
- Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй менi поцiлунок, а
я для тебе навiть золотої цяцьки не пожалiю. Не покаєшся.
- Золотої?! - чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови
врозтiч.
- Золотої, моє золотко. От побачиш! - I вiн обняв жiнку, та неждано
отримав такого ляща, що мало не злетiв на долiвку. Оце сила! Аж перед
очима темна метелиця закрутилась.
- А тепер, старче, вставай, щоб не прирiс до лавки! - гнiвно наказала
Василина. - I в один чирк вимiтайся звiдси! Золото ж при собi тримай!
Вона пiдхопила Безбородькову свиту i торбу з одягом, винес^ла з хати i
кинула далеко за порiг, ближче до свиней...
Розлютований Безбородько пiдхопився з лави, заступив у сiнях дорогу
жiнцi, всвердлив у неї очi змiєїда.
- Ти, придзигльована, притримай свiй норов для iнших, бо коли я пiдведу
руку, то в декого вiдвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси менi торбу й
свиту!
- Хай тобi нечистi з пекла приносять твої шмутки! Чого свої буркала
витрiщив, як Гнатко-Безп'ятко?! - зашипiла Василина, плечем вiдштовхнула
старця, вбiгла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в
дзеркальце i так гайнула иа подвiр'я, що аж всi спiдницi залопотiли
злiстю; мiж заснiженими деревами її червоний кожушок зацвiтав i гаснув,
мов кущ багаття.
"Оце характер! Має ж Магазаник i рай, i пекло по сумiсництву".
Безбородько вiдчув, як злiсть почала сповзати з душi, дарма що й досi
щемiла щока. Вiн, позиривши на всi боки, зiбрав у оберемок своє добро,
пiшов до оселi, потiм зачинив на засув вхiднi сiнешнi дверi, з других, якi
виводили в лiс, зняв штабу, а далi почав мiряти кроками хату й зирити в
усi морозом пiдмальованi вiкна.
I незчувся, коли в його нутро вбивцi i старця заодно заглянули отi
темно-сiрi, а грозою i цвiтом очi, якi й досi тривожать, дарма що не однi
очi цiлував, не до одних жiночих грудей тулив розiмлiлу вiд любощiв
голову. А може, постарiли тi очi, пригнувся чи роздався тополиний стан i
насправдi тп побачиш пс вроду, а жалюгiднi залишки її?
Вважай, майже двадцять рокiв минуло вiдтодi, коли вiн утiкав од неї,
непримиренної i все одно прекрасної в спалахах гнiву. Чи не перетлiли аа
цей час i гиiв, i краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тiльки
через тебе твiй вiрний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем
зашитися у ведмежий закуток, в якесь полiське лiсництво i клацати на
рахiвницi дебети-кредити? На це пiдбивала його дружина, надiючись, що вiн
чесною працею хоч трохи зможе спокутати свої грiхи. Та, напевне, шпалерами
цифр не закрив би вiн страшнi одиницi шибениць. Але й це хтось повинев
робити, i до цього ще повернеться вiн, коли настане слушний час. А вiн
повинен прийти.
Надворi зривалась метелиця, i душа лiсу стогнала, наче людина. Отак,
дивись, iз нутра хуртовини i вигулькнуть непроханi гостi. Пригнувшись до
вiкна, Безбородько вийняв з кишенi пiстоля, постукав дулом по долонi,
кинув оком на тiльця набоїв, що проглядали з черева зброї, i завмер, а
потiм полегшено зiтхнув:
на подвiр'я в'їхав заснiжений Магазаник. Яку новину привiз йому? Як
довго вiн порається бiля коней, як довго оббиває чоботи на порозi, як
довго вовтузиться бiля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестiє?
Нарештi Магазаник з харчовою торбинкою в руцi заходить до хаги, скидає
смушкову шапку, з снiгом кидає на лаву.
- Хурделить. - А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. - Василина
дома?
- Не тiльки дiзнався, а й бачив, - навiть зiтхнув чогось.
- Не може бути! - в тривозi i надiї округлив облисiлi очi.
- Виходить, може, - скидає лiсник задубiлу свиту, бере її за комiр, щоб
обтрусити снiг, i тепер вона стає схожою на обезголовлену людину.
- Говори ж! Не тягни!
- Скажу, - повiсив одежину на кiлок, пiдiйшов до шафи, налив у чарки
горiлки, одну подав Безбородьку. - Замерз, - i одразу перехилив литво.
- Говори ж, нарештi.
- А що говорити? Бачив я в своєму життi одну красуню бiляву, - i знову
зiтхнув. - А це побачив чорняву. Справдi, на вроду - як зоря у ясну
погоду.
- Не звiтрилась краса?
- Виходить, не звiтрилась.
- До ж ти її побачив?
- У райнаросвiтi. Прийшов до завiдуючого, щоб вiн, мовляв, вивозив з
моєї дiлники дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга
Сергiївна. Ольга! Вип'ємо за ЇЇ вроду... - I ще бiльше посмутнiв.
Уже вечеряючи, Магазаник запитав:
- Скажи, Оникiю, як ти змiг привернути до себе таку князiвну чи
королiвну?
- Не князiвну i не королiвну, а вдовину дочку, - затарабанив пальцями
по столу i потягнувся до кiнви.
- Вдовiвна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не
могла! А в чари, особливо твої, не повiрю.
- Якi там чари, коли маю носище, мов постiл.
- Розкажи. Хоч пожуримось, що мав i ти в своїй сiтi золоту рибку.
- Таки справдi допомогла менi сiть вiйни, - перехилив чарку. - Влiтку
1918 гуляла наша карна експедицiя на Полтавщинi, а як гуляла - ти сам
знаєш. I от одного разу, коли я в своєму кабiнетi переглядав карнi справи,
на порiг стала дiвчина, та така дiвчина, що навiть мої убивцi при дверях
без слова дали їй дорогу. Мимоволi пiдвiвся i я з-за столу.
- Що вам, панночко?
- Брата мого заарештовано, - глянула такими очима, що не забуваються.
- Сiдайте, панночко. Як прiзвище вашого брата? - шукаю не так свої
списки, як її очi.
- Iван Дорошенко!
- Iван Дорошенко!.. - похитав я головою. - I прiзвище гарне, i хлопець
вiн гарний, тiльки бунтар, заколотник, - на чужу власнiсть i землю
зазiхпув. А п нас, панночко, влада не бiльшовикiв, а ясновельможного
гетьмана та хлiборобiв-демократiв.
- Пособiть звiльнити: його.
- Не можу, панночко. I хотiв би, так не можу.
- Чому ж?
- Бо вiн уже не пiд моєю орудою, а пiд владою повiтового старости.
- I що ж загрожує братовi?
- Шибениця, панночко.
Вона розплакалась, а я очима нагнав своїх душогубцiв i почав її
утiшати. А потiм було майже так, наче в якомусь романi чи оперi: я
влаштував їй побачення з братом i пообiцяв, що доб'юся його звiльнення,
коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька i над братовою, i
над своєю судьбою та й дала менi слово, зажадавши тiльки одного: щоб я
зразу ж покинув державву варту. Отак воно й буває у життєвiй веремiї.
- I що ж далi?
- А далi я не покинув державної варти, i Ольга вiдкинулась од мене, бо
не могла її правдивiсть сусiдити з убивством.
- Ох, i дурень ти! За таку красу я не тiльки задрипану державну варту,
а й велике князiвство покинув би.
- Бо в тебе не було чи навiки заснув голос iдей! - одразу розiзлився
Безбородько. - Ти - лише виконавець у життi! Спалахнув i Магазаник:
- А з твоїми iдеями тiльки ходити до свиней, а не до людей.
XVI
За що вопо тiльки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена
Магазаника, який тепер чорним вороном налiтав зi своєю шомполiвкою на
людську безпомiчнiсть. Правда, це вiн старався лише при Ступачевi, коли
той приїжджав робити рознос, а без Ступача i Магазаник притихав, ще й
Стьопочпi наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час має свої
ваги. Вже й так за тi виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди
перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрiчах самою їддю
допитується, коли вiн устиг iз простого чорта зi свiчечкою перешерститися
на пiдпомогача самому дзяблу?
Тодi жорнувате обличчя лiсника вiдразу напухало кров'ю i гнiвом:
- Не варнякайте, дiдуi Ви знаєте, якi тепер мiжнародностi й
внутреностi?!
- Де вже нам знати внутреностi, коли ти в них залiз, як щур у борошно,
- глузував старий. - Я знаю тiльки одне: хто дияволу служить, той з чортом
дружить. Ге ж, правду кажу?
- Це я служу дияволу?! - несамовитiв Магазаник i хапався за шомполiвку.
- I служиш, i служив! Не тiльки сьогоднi парша роз'їдав твою душу, - на
щось натякав Гримич.
Вiд цього "щось" холонуло нутро лiсника. Що ж знає про нього старий?
I знову його розтривожену пам'ять бичами молотили нашмарованi сiрим
солдатським милом петлi, а мiж небом i землею коливалися молодi, iз вiтром
чуби. Цю минувшину не зiтреш i теперiшньою запопадливою пильнiстю.
А коли Гримич бачив Магазаника iз Стьопочкою, то презирливо бурмотiв:
- Який бiс печений, такий i варений.
I дивно дивнеє: скiльки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не
вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.
- Ви ж чули, тату, що вiн галамагає про нас: який бiс печений, такий i
варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, i вообче?..
Магазаник, зiтхаючи, вбирав голову в плечi, виморщував на чолi
глибокодумнiсть.
- Не будемо пiдшукувати приключку на чиюсь старiсть, бо й так вона
скоро вiддiлиться вiд свiту гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба
допомогти: треба ще пiдпустити пiдшопоту про Данила.
- Менi ж у нього характеристику доведеться брати.
- Це одне одному не завадкь. Вiн уже, вважай, у мiшку, тiльки треба
зав'язати...
- Зав'яжемо!..
Сьогоднi передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повiз себе в район
на догани, бо вже не має того захисту, що мав, го й стружуть з вьото
стружку ступачi. Шкода хлопця, але що поробиш?
- Коли ж приїде Данило? - зiтхав в кабiнетi голови мельник Микола
Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава Гримкча. Ще вдосвiта
Ступач забив на цвяхи дверi вiтряка, i тепер мельник мав достогябелi
нудного й непевного часу.
Старi сидять собi бiля столу, прислухаються до вулицi, до вiтру, що
мiнив та й мiнив бiлi розкуйовдженi хмари й погоду.
- То цвяхами забив дверi? - журпо перепитує Гримич.
- Забив, як домовину. Гатить вiн цвяхи " дерево, а менi здається - мене
цвяхує. Опустився на схiдцi, посидiв, та й уже не своїмж ногам почав,
обходити вiтряк. Пiдiйшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились - не
бачив їхнiх слiз.
- Отак i людина - зупини її працю, мимоволi заплаче.
- I звiдки цей бiсiв ненависник узявся? I як вiн думав жити помiж
людьми?
- Ось уже й лiтечко маєм, а внутрi холоднеча.
- Лiта.
- I лiта, i журба.
Мельник похитує головою, пiдводиться.
- Десь пiду я собi до вiтряка.
- Так вiн же зацвяхований.
- Хоч бiля крил посиджу, хоч їхнiй скрип почую. А може, Данило ще
вивiльнить вiтряк? Ти скажи йому.
- Скажу, як не доконає його Ступач.
- Не дай бог... Як тяжко на душi, коли крила мовчать, - журно каже
мельник, безнадiйно махає рукою й чоломкається в Ярославом, бо хтозна, що
буде завтра. Щось воно не тев. I все одно треба йти до крил, якi стiльки
напрацювалася аа свiй вiк i стали сизими вiд часу та иегоди.
На дзвiницi тривожно загув дзвiн. То старий дзвонар Корнiй справляв
подзвiння по чиїйсь душi. А Ступач i оо вiтряковi справив подзвiння. То
мав вiн серце чя замiсть нього ворушиться там жаба?
Залишившись на самотi, Ярослав Гримич дiстав з-пiд лави вербовий кошик
з пахучим купальським зiллям, понюхав його i почав розтрушувати по
пiдлозi. Оцi трави, чи їхнiй дух, чи та земля, де росли вони, навiвають на
нього рiзнi думки, i їх стає стiльки, що починають проситися вголос:
- От чого тiльки не повигадує природа? I татарське зiлля, i чебрець, i
м'яту, i лисохвоста, i шелихвостiв, i дурнiв заодно.
Поринувши в думи, старий уже не помiчає, як на лутку вiкна спирається
Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вiрний кiнь.
- Еге ж, i дурнiв заодно. Але якось дурень у давнину не вмiв нi читати,
нi писати i вiдсиджувався на печi. А теперiшнiй дурень, ох, як навчився i
читати, i писати, i когось штовхати пiд бiк чи пiд печiнку. Це ж колись
пришелепуватий кричав собi, як хотiв, та нiхто й вухом не вiв. А тепер вiн
за крик має зарплату - раз, командировочнi - два, добовi - три, премiальнi
- п'ять. Пiднявся дурень у цiнi. От якби лiквiдувати грамотнiсть дурнiв -
i знову їх iз посади на пiч! Подумати;; яку б економiю мала держава!
- Ви, дiду, чогось не тримаєте на прив'язi слова, - сумно похитав
головою Гарматюк.
- Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, - чотириногим станеш, - не полiз
до кишенi за вiдповiддю старий. - Ти до нашого Данила приїхав?
- Заскочив по дорозi. Як вiн?
- Погано йому, ой, погано стало, вiдколи виїхав з району товариш
Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печiнки переїдає.
- А вiн мовчить?
- Аби ж мовчав! Як врiже правду без недомовок, так не знаєш, пiд який
грiм попаде. Пiсля цього Ступач має роботу - подавати сигнали. А в Данила
одна робота - поле та ми, неперероблена стихiя. Це ж отак Ступач говорить.
Теоретик! Ти ще не вискочив у такi теоретики?
- Поки що нi. Де ж ваша Яринка?
- На лузi з громадiльниками. Маємо не дiвчину, а вiхоть огню. Що то з
неї буде, як ще зустрiне любов? Василь одвiв обличчя вiд старого.
- Дiду, а що таке, по-вашому, дюбов?
- Любов - це той солодкий дар, з якого люди роблять гiркiсть.
смуток дерев'яних журавлiв, i забу'пя завiяних вербових човникiв на
подвiр'ях, i самотнiй вогник у вiкнi Мирослави. Скрадаючись, Давило зайшов
на подвiр'я i в прихопленому лисицями вiквi побачив рухливу тiнь:
Мирослава чесала коси - отой пшеничний снiп, що зародив на щастя йому.
Тiльки - чи йому? Бач, як югнула вiд нього! Але ж посмiхнулась як!
I враз усi недобрi передчуття, увесь непотрiб вiдлетiв од хлопця, а
прийшли радiсть i вдячнiсть невiдомо кому, хай навiть отому вiконцю, де
коливалась i коливалась дiвоча тiнь. Так що: стукати в це вiконце чи мести
додому? Данило поснував подвiр'ям, сiв на нiс заснiженого човна. "Сядемо
та подумаємо, - поглузував над собою, - бо як говорить старий Гримич?
Спочатку думай, а потiм роби!"
А дiвоча тiнь коливається...
Уже пора б i додому вертатися, але прикипiли очi до вiкна, вросли ноги
у снiг, хоч бiля серця зрiдка й проскакує холодок:
аби хтось iз насмiшкуватих Гримичiв не навинувся - ото буде радостi i
їм, i йому. Може, зарання причаїтися у тiнях, що згорбились бiля клунi, на
якiй i досi здригається пучок самосiйного жита. Влiтку в ньому навiть
волошку бачив, дивилася на свiт дiвочим оком i не журилась. Поки вiн думає
про сховок, з хати озвалася впiвголоса пущена пiсня, в нiй, певне, вiками
настоювався смуток:
Та нема гiрш нiкому,
Як тiй свротинi:
Нiхто не пригорне
При лихiй годинi.
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тiльки той пригорне,
Що думає взяти.
Та налетiли гуси
З далекого краю, Замутили воду
В тихому Дунаї.
По-новому вражений тугого чиєїсь осиротiлої душi, i голосом Мирослави,
i щемом, який до болю в'ївся у серце, вiн згадав своє сирiтство i в думках
обiцяв пiвсиротинi, що нiколи-нiколи не зобидить її, коли стане тим, хто
пригорне її. От зараз i пiде iз цим до хати, зiрве на порозi шапку з
голови i скаже недоказане... Що ж вiн скаже? "Ти найкраща в свiтiЬ Дуже
оригiнальне вийде. Може, краще: "Ти моя доля!" А воiiа й приголомшить:
"Моя доля не з цього села". Ох цей вечiр, i мiсяць на ньому, i дурна
голова пiд ним. Та хiба в закоханих вона бував розумною? А нiби спроста
Мирослава так глянула на нього?
Вiдриваючи -холодину сумнiвiв, Данило торкнувся рукою шапки i таки
пiшов до вiкна, вже намiрився постукати в примальовану морозом шибку, але
саме в цю хвилю почув тупiт копит. Напевне, несамовитi близнята зривають
вiтри? Теж знайшли слушну годину. Пригнувшись, глянув на вулицю, що в
мiсячному пiвснi була схожа на казковий мiст. З двох її кiнцiв шалено
летiли вершники. Ось зблиснули, вихопленi з пiхов, шаблi, на всiм скаку
зблизились конi, а над головами одчайдухiв брязнула, зойкнула криця,
висiкаючи iскри.
- Навiженi! Пошаткуєте один одного! - крикнув Данило, коли розчепилися
шаблi й конi.
На його голос Роман i Василь повернули гривастих до ворiт, па ходу
вкинули шаблi в пiхви, перезирнулись i одразу насочились перебiльшеною
смиреннiстю.
- Добрий вечiр вам, Даниле Максимовичу! От кого не сподiвались у таку
пору, так не сподiвались. Це ви до нас чи до товариша агронома? - хитрющо
блимнули па освiтлене вiкпо, й, наче остерiгаючись, прикусили варги, i
залишились задоволенi собою. Теж менi артисти!
З хати в кожушку наопашки вибiгла простоволоса Мирослава, побачивши з
близнятами Данила, од несподiванки ойкнула i, розгублена, стала посеред
подвiр'я.
- Що ви тут роблте?!
- Зорi лiчимо собi, - невинно вiдказав Василь. - Стiльки ж їх насiяно
сьогоднi, що нiяк не заснеш.
- Знову на шаблях бились?
- А чого ж?..
- Ти на цьому сливi бувайте здоровi, - гарно, без насмiшки вклонився
Роман i Мирославi, i Даниловi. - Нам ще треба конi завести.
Близнята здибили скакунiв, здибили куряву i в нiй галопом гайнули
вздовж вулицi.
- Як ви тут знову опинилися? - стенає плечима Мирослава. I вже нема
посмiшки, а б невдоволення i в бровах, i навколо уст.
- Хтось мене сьогоднi вже й на "ти" називав, - забубонiв Данило. - Ось
кожушок по-людськи одягни. За цим i прийшов.
- А я так налякалась, почувши... чийсь крик. Сама собi не повiрила.
Треба ж таке.
- Напевне, треба, - пiдiйшов ближче. - А повiриш, коли я скажу щось?..
Дiвчина зiщулилась, прикрила очi наполоханими вiями i прошепотiла:
- Не треба.
- Чого ж? - теж перейшов на шепiт Данило.
- Бо не треба.
От i зiзнався! Зiрвав шайку з гиловиi I замiсть щось вiн сяк-так
пробурмотiв:
- То я хоч у кожушок одягну фiлософа з золотими косами, - нахилився до
її пшеничного снопа, в якому бавився мiсяць, i знову почув повiв матiоли -
зiллячка сум'яття i смутку.
Мирослава благальне глянула на нього:
- Iди вже, Даниле, бо скоро близнята прибiжать. Переведуть вони менi
завтра день на кпини.
- Може, тобi подякувати, що женеш?
- Як хочеш.
- Та не хочу.
У повiтцi залопотiли крила, озвався простуджений голос пiвня, а на
нього вiдразу вiдповiв забiяка з Оксаниного двору.
- Уже першi пiвнi спiвають, - не знає, що говорити, що робиться з її
вiями, з її серцем.
- А знаєш, що вони виспiвують?
- Нi.
- Вони кажуть, що вiд перших пiвнiв неодмiнно треба постояти до третiх.
- Я нiколи й до перших не стояла. г
- То я вже починаю пишатись, - замiсть справжнього верзе таке, за що
треба язика виривати.
- Iди. Це ж новий день настав!.. Що маєш робити сьогоднi?
- Насамперед ще вдосвiта пiду по хатах, де е сироти, i, чим зможу, -
пособлю. Це все твоя пiсня про сиротину робить.
- Справдi? - зачудовано запитала Мирослава.
- Справдi.
- Тодi пiдемо разом!
- Хоч зараз, коли разом!
- Товаришу голово, iдiть додому i не дурiть пiсля перших пiвнiв чиєїсь
голови, - нарештi посмiхнулась, пiдiйшла до хвiрки, вiдчинила її i
вклонилась: - Прошу вас!
- Коли вже так просять, то пiду, - теж вклоняється... i кладе руки на
дiвочi плечi.
- Тiльки без рук! - вивинулась лозиною, побiгла до хати,
та бiля рогу озирнулась.
Данило спиною зачинив хвiртку.
- Я тут до ранку простою.
- Вже один нахвалявся до ранку пiдпирати ворота.
- Хто це?! - одразу обурився парубок.
- Я ж казала: Стьопочка Магазаник, - разочком розсипала смiх i зникла,
наче марево.
То хоч трохи любить чи це все марево мiсячної ночi? "Налетiли гуси з
далекого краю, замутили воду в тихому Дунаї". I негадано в сум'яття думок
втелющився з торбами старець-мандрьоха. До ти взявся, бiсiв гусак?!
XV
Тим часом старець, по шкодуючи нiг i чобiт, чимдуж поспiшав до лiсiв,
що забрели в самiсiньке небо. Трусилася його вовна, трусилася шапка, на
яку пiшло кiлька зайцiв, трусилися торби з примороженим хлiбом i одежею,
лихоманилось i нутро заволоки.
- Оце мiг би вскочити! Та як ускочити, - здував слова на свої хащi i
так товк чоботиськами дорогу, нiби вбивав сваї. Уже чавив його пiт, чавила
одежа i хлiб. Вiн залюбки викинув би десь торбу, але тодi хлiб мiг стати
його суддею. Вiд цiєї несподiваної думки аж пересмикнуло дiдугу. Сторожко
оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом,
рукавом витер чоло i upo всякий випадок повернув з дороги до лiсу, та
вiдразу яс передумав: у дiбровi слiди його чоботиськ i слiпий побачить.
Тому товчи дорогу та поглядай i на переднi, й на заднi колеса. Заманулося
ж йому, дурневi, знову повернутись на старе мiсце. I чого б?
Нарештi вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами
лiсового сiна, озвалося невгавучим гавкотiнням кунделя, а далi -
сполоханим рохканням свиней, отих, що вiд весни i до зими випасаються в
лiсах i навiть сусiдять з дикими родичами.
Старець спочатку стає бiля телятника, пiд стiною якого замерзав
мальований янгол - це ж iз скитка Магазаник видер дверi з святим
малюванням i притулив до грiшної будови. А кундель i тут сатанiє од злостi
i так орудує лапами, що аж плiт ходором ходить, а з стовпчакiв злiтають
бiлi шапочки. Чого ж так довго нiмує оселя? Чи не перебрався Магазаник в
село, бо й там має хату.
В нутрi оселi забився вогник, погас i знову ожив. Далi забряжчали
двернi засуви, i на порозi з рушницею в руках став напiвроздягдений
Магазаник. Старець аж побiг до ворiт.
- Хто там i вночi товчеться? - неласкаве обiзвався лiсник.
- Це я, Семене, - налiг на ворота старець i вiдсахнувся, бо пес уже
хапав його за полу.
- Хто - "я"!
- Оникiй.
- Оникiй? - аж пересмикнуло Магазаником. Вiн мовчки постояв якусь
хвилину, далi крикнув на кунделя i, держачи рушницю паїiпсроваги, пiшов до
ворїт. - Таки Оникiй!.. Тебе, видать, i вночi не прихоплює сон?
- Усяке буває, - невиразно вiдповiв Безбородько. - У тебе нiкого нема?
Лiсник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гiрше буде.
- Тiльки Василина. Вона iнодi порається, доглядає за всiм домашнiм. Ти
ж до мене?
- Виходить так.
- То пiшли, - кинув рушницю на плече, а Безбородько вiдчинив i зачинив
ворота.
- Чогось ти насурмонений дуже.
- Це ще сон вилежується в менi.
Переступивши порiг хати, Безбородько аж прикипiв вирлами до пишнотiлої
жiнки, на обличчi якої ще не одцвiтали густi рум'янцi i своєрiдна
грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!
Побачивши такого гостя, молодиця в переляцi переломила повпi чутливi
вуста, прикрила рукою вирiз сорочки i метнулась у ванькир, на пригнутих
плечах її зашелестiла хвиля осiннього
волосся.
- Зготуй нам щось, Василино, - кинув навздогiн Магазаник i звернувся до
Безбородька: - Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь
у сни на другiй половинi хати.
- Стьогночки там?
- Нi, у мiстi, - зiтхнув Магазаник. - Теж, як i ти, не може нагрiти
собi мiсця. Хеледну зайчатину будеш їсти? Чи пiдiгрiти? Сьогоднi
свiженького пiдстрелив.
- Пiдiгрiй чимось iншим, краще корiнковим пiйлом. Не перевелось воно в
тебе? - Безбородько не так прислухається до лiсника, як до шарудiння у
ванькирi, а роздягнувшись, мало не влiз у дзеркало, поправляючи свої
кудли.
Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягненi спiдницi, поставила
на стiл i хлiб, i зайчатину, i тушковану капусту, i чарки, а Магазаник
налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.
- Сiдай, молодице, з нами, - запросив Безбородько господиню до столу.
- Спасибi, вечеряйте самi, - злегка вклонилась, лукаво покосувала i
понесла свою дорiдну постать у ванькир, ще й дверi зачинила за собою.
I одразу очi Оникiя посмутнiли.
За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:
- Ти чого энову накликаєш лихо i на себе, i на мене? Забулось торiшнє?
- Не забулось нi торiтiто, нi те, що було, вважай, двадцять рокiв тому.
- Згадала баба дiвера - що замолоду дiяла? - криво посмiхнувся лiсник.
- Напевне, так. Я тобi торiк розказував про свою жiнку.
- Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, - згадав Магазаиик.
- От повiр: кращої за неї нiде не стрiчав, хоча з усякими були i
стрiчання i прощання. А оце довiдався, що вона вчителює у вашому районi,
то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу - дiзнайся завтра,, у
якому вона селi й чи вийшла замiж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повiк
цього не забуду тобi.
- I нащо це, i до чого це? - обурився лiсник. - Ти ж сам казав, що вона
така iдейна...
- Iдеї одне, а гарне тiло - друге, - посмутнiв Безбородько. - Може,
якось змириться, коли перемiниться життя.
- Жди тих перемiн! - буркнув Магазаник i перехилив чарку. - Як же ти
мiг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.
- Часу не вистачило, бо оце тiльки вчора прочув про неї. - То поїдеш?
Магазаник виделкою витяг серце зайця.
- Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколiнна дурiсть.
- Хай буде й так. Спасибi, Семене. То й по останнiй на сьогоднi, - i,
перехиливши питво, пiшов на другу, холоднiшу половину хати, де стояли
сипанки i дiжницi з медом, салом, сиром, мукою, маком i всякою всячиною. -
Не замерзну я тут?
- Стьопоччиною периною вкриєшся. I не полiнуйся протопити в врубi, -
дрова сухi, як перець, - господар позiхнув, перехрестив рота та й пiшов до
дверей, а гiсть позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою i лiси
здадуться раєм.
Лiсник удосвiта поїхав до мiста, а Безбородько,^ накинувши на плечi
яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої
патли, звужував брови i прислухався, як на подвiр'ї гелкотiли гуси i
рохкали свинi, дикiшi з них норовили поживитись пташиним крилом.
Коли вiн, причесаний, вимитий i навiть напахчений, зайшов па другу
половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столi парувало
снiдання i стояла вчорашня пляшка з ядухою.
- Я вже хотiла гукати вас, - здивовано глянула на гостя, загадково
посмiхнулась. - Сiдайте, бо картопля зачахне.
- Спасибi. Сiдай i ти, - i поплескав господиню по плечi, що одразу ж
взялося дрожем.
- Я вже поснiдала, - вiдповiла рiвно, а Безбородько знову позаздрив
Магазанику.
- Тодi хоч так сядт, - псе веселiше буде, - випасав очi па жiночому
виду i мимоволi зiтхнув.
- Чого ви? - здивувалась, повела бровами.
- Ох i гарна ж ти, жiночко.
- Найшли тiєї краси, - зневажливо махнула рукою i посмутнiла.
- Нелегко тобi у Семена?
- I не питайте, - Василина помовчала, далi смiливо зирнула на гостя. -
А чого ви, такий молодий, дужий, у старцi записались? Вам би краще личило
бути приймаком, а не старцем. Чи робити лiньки?
Що ти скажеш цiй простотi? Безбородько скрушно похитав головою.
- То я собi середину роботою пiдвередив, а середина - таке дiло...
- Щось не схоже на це.
- Чому так думаєш? - аж занепокоївся Безбородько: чи не примiтила
чогось гемонська молодиця.
- Бо ви i їсте та й зирите не так, як тi, що мають усерединi ганч, - ще
й так посмiхнулась, наче на цiдилку перецiджувала його забаганки.
- Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! - жартома нахилив свої
патли до неї, а вона вiдсунулась од них, i це ще бiльше розбурхало його
почуття. Пiсля чарки вiн потягнувся до руки Василини, та вiдвела її й
похитала головою.
- Виходить, i в старiй грубi чорти топлять?
- Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй менi поцiлунок, а
я для тебе навiть золотої цяцьки не пожалiю. Не покаєшся.
- Золотої?! - чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови
врозтiч.
- Золотої, моє золотко. От побачиш! - I вiн обняв жiнку, та неждано
отримав такого ляща, що мало не злетiв на долiвку. Оце сила! Аж перед
очима темна метелиця закрутилась.
- А тепер, старче, вставай, щоб не прирiс до лавки! - гнiвно наказала
Василина. - I в один чирк вимiтайся звiдси! Золото ж при собi тримай!
Вона пiдхопила Безбородькову свиту i торбу з одягом, винес^ла з хати i
кинула далеко за порiг, ближче до свиней...
Розлютований Безбородько пiдхопився з лави, заступив у сiнях дорогу
жiнцi, всвердлив у неї очi змiєїда.
- Ти, придзигльована, притримай свiй норов для iнших, бо коли я пiдведу
руку, то в декого вiдвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси менi торбу й
свиту!
- Хай тобi нечистi з пекла приносять твої шмутки! Чого свої буркала
витрiщив, як Гнатко-Безп'ятко?! - зашипiла Василина, плечем вiдштовхнула
старця, вбiгла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в
дзеркальце i так гайнула иа подвiр'я, що аж всi спiдницi залопотiли
злiстю; мiж заснiженими деревами її червоний кожушок зацвiтав i гаснув,
мов кущ багаття.
"Оце характер! Має ж Магазаник i рай, i пекло по сумiсництву".
Безбородько вiдчув, як злiсть почала сповзати з душi, дарма що й досi
щемiла щока. Вiн, позиривши на всi боки, зiбрав у оберемок своє добро,
пiшов до оселi, потiм зачинив на засув вхiднi сiнешнi дверi, з других, якi
виводили в лiс, зняв штабу, а далi почав мiряти кроками хату й зирити в
усi морозом пiдмальованi вiкна.
I незчувся, коли в його нутро вбивцi i старця заодно заглянули отi
темно-сiрi, а грозою i цвiтом очi, якi й досi тривожать, дарма що не однi
очi цiлував, не до одних жiночих грудей тулив розiмлiлу вiд любощiв
голову. А може, постарiли тi очi, пригнувся чи роздався тополиний стан i
насправдi тп побачиш пс вроду, а жалюгiднi залишки її?
Вважай, майже двадцять рокiв минуло вiдтодi, коли вiн утiкав од неї,
непримиренної i все одно прекрасної в спалахах гнiву. Чи не перетлiли аа
цей час i гиiв, i краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тiльки
через тебе твiй вiрний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем
зашитися у ведмежий закуток, в якесь полiське лiсництво i клацати на
рахiвницi дебети-кредити? На це пiдбивала його дружина, надiючись, що вiн
чесною працею хоч трохи зможе спокутати свої грiхи. Та, напевне, шпалерами
цифр не закрив би вiн страшнi одиницi шибениць. Але й це хтось повинев
робити, i до цього ще повернеться вiн, коли настане слушний час. А вiн
повинен прийти.
Надворi зривалась метелиця, i душа лiсу стогнала, наче людина. Отак,
дивись, iз нутра хуртовини i вигулькнуть непроханi гостi. Пригнувшись до
вiкна, Безбородько вийняв з кишенi пiстоля, постукав дулом по долонi,
кинув оком на тiльця набоїв, що проглядали з черева зброї, i завмер, а
потiм полегшено зiтхнув:
на подвiр'я в'їхав заснiжений Магазаник. Яку новину привiз йому? Як
довго вiн порається бiля коней, як довго оббиває чоботи на порозi, як
довго вовтузиться бiля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестiє?
Нарештi Магазаник з харчовою торбинкою в руцi заходить до хаги, скидає
смушкову шапку, з снiгом кидає на лаву.
- Хурделить. - А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. - Василина
дома?
- Не тiльки дiзнався, а й бачив, - навiть зiтхнув чогось.
- Не може бути! - в тривозi i надiї округлив облисiлi очi.
- Виходить, може, - скидає лiсник задубiлу свиту, бере її за комiр, щоб
обтрусити снiг, i тепер вона стає схожою на обезголовлену людину.
- Говори ж! Не тягни!
- Скажу, - повiсив одежину на кiлок, пiдiйшов до шафи, налив у чарки
горiлки, одну подав Безбородьку. - Замерз, - i одразу перехилив литво.
- Говори ж, нарештi.
- А що говорити? Бачив я в своєму життi одну красуню бiляву, - i знову
зiтхнув. - А це побачив чорняву. Справдi, на вроду - як зоря у ясну
погоду.
- Не звiтрилась краса?
- Виходить, не звiтрилась.
- До ж ти її побачив?
- У райнаросвiтi. Прийшов до завiдуючого, щоб вiн, мовляв, вивозив з
моєї дiлники дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга
Сергiївна. Ольга! Вип'ємо за ЇЇ вроду... - I ще бiльше посмутнiв.
Уже вечеряючи, Магазаник запитав:
- Скажи, Оникiю, як ти змiг привернути до себе таку князiвну чи
королiвну?
- Не князiвну i не королiвну, а вдовину дочку, - затарабанив пальцями
по столу i потягнувся до кiнви.
- Вдовiвна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не
могла! А в чари, особливо твої, не повiрю.
- Якi там чари, коли маю носище, мов постiл.
- Розкажи. Хоч пожуримось, що мав i ти в своїй сiтi золоту рибку.
- Таки справдi допомогла менi сiть вiйни, - перехилив чарку. - Влiтку
1918 гуляла наша карна експедицiя на Полтавщинi, а як гуляла - ти сам
знаєш. I от одного разу, коли я в своєму кабiнетi переглядав карнi справи,
на порiг стала дiвчина, та така дiвчина, що навiть мої убивцi при дверях
без слова дали їй дорогу. Мимоволi пiдвiвся i я з-за столу.
- Що вам, панночко?
- Брата мого заарештовано, - глянула такими очима, що не забуваються.
- Сiдайте, панночко. Як прiзвище вашого брата? - шукаю не так свої
списки, як її очi.
- Iван Дорошенко!
- Iван Дорошенко!.. - похитав я головою. - I прiзвище гарне, i хлопець
вiн гарний, тiльки бунтар, заколотник, - на чужу власнiсть i землю
зазiхпув. А п нас, панночко, влада не бiльшовикiв, а ясновельможного
гетьмана та хлiборобiв-демократiв.
- Пособiть звiльнити: його.
- Не можу, панночко. I хотiв би, так не можу.
- Чому ж?
- Бо вiн уже не пiд моєю орудою, а пiд владою повiтового старости.
- I що ж загрожує братовi?
- Шибениця, панночко.
Вона розплакалась, а я очима нагнав своїх душогубцiв i почав її
утiшати. А потiм було майже так, наче в якомусь романi чи оперi: я
влаштував їй побачення з братом i пообiцяв, що доб'юся його звiльнення,
коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька i над братовою, i
над своєю судьбою та й дала менi слово, зажадавши тiльки одного: щоб я
зразу ж покинув державву варту. Отак воно й буває у життєвiй веремiї.
- I що ж далi?
- А далi я не покинув державної варти, i Ольга вiдкинулась од мене, бо
не могла її правдивiсть сусiдити з убивством.
- Ох, i дурень ти! За таку красу я не тiльки задрипану державну варту,
а й велике князiвство покинув би.
- Бо в тебе не було чи навiки заснув голос iдей! - одразу розiзлився
Безбородько. - Ти - лише виконавець у життi! Спалахнув i Магазаник:
- А з твоїми iдеями тiльки ходити до свиней, а не до людей.
XVI
За що вопо тiльки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена
Магазаника, який тепер чорним вороном налiтав зi своєю шомполiвкою на
людську безпомiчнiсть. Правда, це вiн старався лише при Ступачевi, коли
той приїжджав робити рознос, а без Ступача i Магазаник притихав, ще й
Стьопочпi наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час має свої
ваги. Вже й так за тi виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди
перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрiчах самою їддю
допитується, коли вiн устиг iз простого чорта зi свiчечкою перешерститися
на пiдпомогача самому дзяблу?
Тодi жорнувате обличчя лiсника вiдразу напухало кров'ю i гнiвом:
- Не варнякайте, дiдуi Ви знаєте, якi тепер мiжнародностi й
внутреностi?!
- Де вже нам знати внутреностi, коли ти в них залiз, як щур у борошно,
- глузував старий. - Я знаю тiльки одне: хто дияволу служить, той з чортом
дружить. Ге ж, правду кажу?
- Це я служу дияволу?! - несамовитiв Магазаник i хапався за шомполiвку.
- I служиш, i служив! Не тiльки сьогоднi парша роз'їдав твою душу, - на
щось натякав Гримич.
Вiд цього "щось" холонуло нутро лiсника. Що ж знає про нього старий?
I знову його розтривожену пам'ять бичами молотили нашмарованi сiрим
солдатським милом петлi, а мiж небом i землею коливалися молодi, iз вiтром
чуби. Цю минувшину не зiтреш i теперiшньою запопадливою пильнiстю.
А коли Гримич бачив Магазаника iз Стьопочкою, то презирливо бурмотiв:
- Який бiс печений, такий i варений.
I дивно дивнеє: скiльки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не
вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.
- Ви ж чули, тату, що вiн галамагає про нас: який бiс печений, такий i
варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, i вообче?..
Магазаник, зiтхаючи, вбирав голову в плечi, виморщував на чолi
глибокодумнiсть.
- Не будемо пiдшукувати приключку на чиюсь старiсть, бо й так вона
скоро вiддiлиться вiд свiту гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба
допомогти: треба ще пiдпустити пiдшопоту про Данила.
- Менi ж у нього характеристику доведеться брати.
- Це одне одному не завадкь. Вiн уже, вважай, у мiшку, тiльки треба
зав'язати...
- Зав'яжемо!..
Сьогоднi передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повiз себе в район
на догани, бо вже не має того захисту, що мав, го й стружуть з вьото
стружку ступачi. Шкода хлопця, але що поробиш?
- Коли ж приїде Данило? - зiтхав в кабiнетi голови мельник Микола
Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава Гримкча. Ще вдосвiта
Ступач забив на цвяхи дверi вiтряка, i тепер мельник мав достогябелi
нудного й непевного часу.
Старi сидять собi бiля столу, прислухаються до вулицi, до вiтру, що
мiнив та й мiнив бiлi розкуйовдженi хмари й погоду.
- То цвяхами забив дверi? - журпо перепитує Гримич.
- Забив, як домовину. Гатить вiн цвяхи " дерево, а менi здається - мене
цвяхує. Опустився на схiдцi, посидiв, та й уже не своїмж ногам почав,
обходити вiтряк. Пiдiйшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились - не
бачив їхнiх слiз.
- Отак i людина - зупини її працю, мимоволi заплаче.
- I звiдки цей бiсiв ненависник узявся? I як вiн думав жити помiж
людьми?
- Ось уже й лiтечко маєм, а внутрi холоднеча.
- Лiта.
- I лiта, i журба.
Мельник похитує головою, пiдводиться.
- Десь пiду я собi до вiтряка.
- Так вiн же зацвяхований.
- Хоч бiля крил посиджу, хоч їхнiй скрип почую. А може, Данило ще
вивiльнить вiтряк? Ти скажи йому.
- Скажу, як не доконає його Ступач.
- Не дай бог... Як тяжко на душi, коли крила мовчать, - журно каже
мельник, безнадiйно махає рукою й чоломкається в Ярославом, бо хтозна, що
буде завтра. Щось воно не тев. I все одно треба йти до крил, якi стiльки
напрацювалася аа свiй вiк i стали сизими вiд часу та иегоди.
На дзвiницi тривожно загув дзвiн. То старий дзвонар Корнiй справляв
подзвiння по чиїйсь душi. А Ступач i оо вiтряковi справив подзвiння. То
мав вiн серце чя замiсть нього ворушиться там жаба?
Залишившись на самотi, Ярослав Гримич дiстав з-пiд лави вербовий кошик
з пахучим купальським зiллям, понюхав його i почав розтрушувати по
пiдлозi. Оцi трави, чи їхнiй дух, чи та земля, де росли вони, навiвають на
нього рiзнi думки, i їх стає стiльки, що починають проситися вголос:
- От чого тiльки не повигадує природа? I татарське зiлля, i чебрець, i
м'яту, i лисохвоста, i шелихвостiв, i дурнiв заодно.
Поринувши в думи, старий уже не помiчає, як на лутку вiкна спирається
Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вiрний кiнь.
- Еге ж, i дурнiв заодно. Але якось дурень у давнину не вмiв нi читати,
нi писати i вiдсиджувався на печi. А теперiшнiй дурень, ох, як навчився i
читати, i писати, i когось штовхати пiд бiк чи пiд печiнку. Це ж колись
пришелепуватий кричав собi, як хотiв, та нiхто й вухом не вiв. А тепер вiн
за крик має зарплату - раз, командировочнi - два, добовi - три, премiальнi
- п'ять. Пiднявся дурень у цiнi. От якби лiквiдувати грамотнiсть дурнiв -
i знову їх iз посади на пiч! Подумати;; яку б економiю мала держава!
- Ви, дiду, чогось не тримаєте на прив'язi слова, - сумно похитав
головою Гарматюк.
- Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, - чотириногим станеш, - не полiз
до кишенi за вiдповiддю старий. - Ти до нашого Данила приїхав?
- Заскочив по дорозi. Як вiн?
- Погано йому, ой, погано стало, вiдколи виїхав з району товариш
Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печiнки переїдає.
- А вiн мовчить?
- Аби ж мовчав! Як врiже правду без недомовок, так не знаєш, пiд який
грiм попаде. Пiсля цього Ступач має роботу - подавати сигнали. А в Данила
одна робота - поле та ми, неперероблена стихiя. Це ж отак Ступач говорить.
Теоретик! Ти ще не вискочив у такi теоретики?
- Поки що нi. Де ж ваша Яринка?
- На лузi з громадiльниками. Маємо не дiвчину, а вiхоть огню. Що то з
неї буде, як ще зустрiне любов? Василь одвiв обличчя вiд старого.
- Дiду, а що таке, по-вашому, дюбов?
- Любов - це той солодкий дар, з якого люди роблять гiркiсть.