Страница:
жолоба. - Напоїмо коней.
Заскрипiв журавель, хлюппула вода в жолобi, i, здається, па мить
прокинулося подвiр'я та й знову поринуло в сон.
- Гнався чоловiк за живою копiйкою, а все стало мертвим, - входить
Роман у садок, де колись стояла пасiка. Замiсть неї вiн у закутку побачив
старий самотнiй вулик.
- Їдьмо вже до себе, - тихо каже Василь.
- Зажди, погляну на вулик, - озвалася душа пасiчника. - Роман пiдходить
до вулика, прикладає до нього вухо i дивується: з середини ледь-ледь
озивається розпачливе дзижчання. Що ж воно таке, бо не так гомонить
бджолина сiм'я. Партизан вихитує дашок вулика, потiм бережно витягує темну
з'їдену рамку, на якiй ворушиться не ворушиться знесилена матка. - Бiсiв
Магазаник!
- Що там, Романе?
- От скнара! Щоб мати бiльше меду, значить, щоб не сiялась у медозбiр
дiтвора, вiн запакував у тюрягу маток i, видно, забув за них чи вже
побоявся приїхати сюди. Цей захребетник не тiльки бджоляних маток засадить
у тюрягу. - Роман розневолив вулика i з рамкою в руках швидко пiшов з
бджоляника на подвiр'я, тут вiн поклав щiльник на косинець жолоба, i матка
поволеньки закульгала до води.
Негадано вони чують не то скрик, не то схлип, хапаються за зброю та й
одразу ж скидають руки з неї - од ворiт, метляючи косами, бiжить-летить
така знайома постать.
- Навiжена! - дивується i посмiхається Василь.
- Безклепка! - бурмоче Роман.
А "безклепка", смiючись i ойкаючи, падає спочатку в обiйми одного
брата, а потiм другого.
- Де ти взялася, розумнице?
- О, спочатку безклепка, а далi - розумниця. То щось середнє знайдiть.
- Яринка мружиться на радощах, поправляє карабiн, коси i однiєю любов'ю
дивиться на братiв.
- Лебiдонька наша, - торгає її вiльне плече Василь.
- I язичниця заодно.
- Змарнiла наша донечка, змарнiла.
- Ой братики, як я скучила за вами, - горнеться Ярина до близнят. -
Пiшли ви на ту залiзницю, а моє серце хтось лещатами зчавив. Мiсця собi не
знайду.
- А потiм знайшла помело i не знати чого полетiла вночi.
- Не вночi, а вдень, i не пащекуй, Романе, бо ж все одно любиш свою
сестрицю.
- Було б кого. I як той Iвась Лимаренко буде витримуваги любов з таким
характером?
Яринка одразу спалахнула, та стримала себе i повела ечима, певне, туди,
де жив її Iвась.
- Розкажи, Романе, як вам на залiзницi було.
- Бачили там зiллячко, схоже па тебе.
- Тiльки й того?
- Та не тiльки це.
- То завтра пiдем на залiзницю?
- Напевне, пiдем. Ти ж, Яринко, не просись iз нами, - сумнiшає Роман. -
Мама сльозами благала оберiгати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка
наша.
- Ой Романе, - замлинкувала вiями Яринка. - Хiба ж я можу без вас
залишитися?
- Спробуй. Вечерю зготуй нашiй сiм'ї, i як ти не побоялася вночi шукати
нас?
- А в кого ж я смiливостi позичала? У своїх братiв-соколiв.
- Така ти гарна сьогоднi, - Василь влiпив у щоку сестри поцiлунок.
- Оце можна було б навiть ранiше зробити, - не розгубилася Яринка i
пiдставила другу щоку Романовi.
- Як мед, то й ложкою, - чмихнув той. - Зiллячко всюдисуще.
А "зiллячко" ще раз глянуло в далину.
- Давайте посiдаємо зараз на конi i хоч на часиночку заїдемо додому.
- Чого захотiла? - похитав головою Василь. - У нас уже, напевне,
починають цвiсти чорнобривцi.
- I мати Яринку називають - мiй чорнобривець. А нам, бач, не
пошкодували рудої фарби.
- Золотої, Романе! - пирхнула Ярина. - А тепер, братики, по конях... до
калинового мосту... Коли то ми доб'ємось до нього.
- Доб'ємось, сестро! - Романовi очi блиснули завзяттям, рука лягла на
автомат.
А Яринка косою притулилась до плеча брата.
- Тихо в лiсах, аж чути, як роса випадає. Аби ж так тихо було у свiтi.
Враз Роман насторожився, застережливо пiдняв руку, потягнувся вухом до
шляху. Biн перший почув бурчання моторiв, значуще перезирнувся з Василем,
а Яринi наказав:
- Сiдай, люба сестро, на свого коника i щодуху мчи до Андрiєвої
сторожки. Ми тебе наздоженемо.
Ярина зблiдла, благальне подивилась на брата.
- I не просись, i не молись. Мети до коня! В Яринки затiпались уста.
- Без вас я нiкуди не поїду. Нiкуди!
- Я що, язичнице, сказав тобi?! - грiзно метнув бровами Роман.
- Чула, може, повторити? - I така затятiсть застигла на її висiченiм
обличчi, на лiплених дугах брiв, на припухлих губах, що Роман спересердя
пропiк сестру поглядом, чортихнувся.
Тодi Яринка негадане пiдiйшла до нього, а в голосi її забринiли сльози:
- Романочку, не злися, не чортихайся, хiба ж я в тебе така погана? А
без вас я не можу...
- Вигрiбай, дiвко, з себе жар, бо i нас спалиш, - не знайшов чого
кращого сказати Роман i посмiхнувся "язичницi". - А тепер до коней.
Перевiрте сiдла!
Вiд коней усi навзгинцi зi зброєю в руках почали скрадатись ближче до
шляху i в чеканнi застигли пiд старими деревами. З долини накочувався i
накочувався густий гул моторiв. Ось i фари зблиснули, прострелили
придорожнi дерева.
- Колона йде, - невдоволено прошепотiв Роман. - Чом би долi не послати
якусь однiсiньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
- Ноги нi, а руки тремтять - не звикли до карабiна.
- Карабiн - не рогач. I не здумайте без команди стрелити.
- Не здумаєм, - вiдповiла Яринка, бажаючи якось пiддобритись до брата.
А холод i жар ходили по її тiлi, як їм хотiлося. "Чого вам треба вiд
мене?" Вгамовувала їх i вгамувати не могла.
Гул усе наростав, по шляху, схрестившись iз мiсячним смутком, уже
пританцьовувало мертвотне свiтло фар, а в ньому борсались i гинули кущi
вiдпару й туману. Якось одразу збiльшилось громаддя вантажних, критих
брезентом, машин; обдавши партизанiв пивом' i чадом, важеннi "хеншелi"
проскочили мимо них, i вирiвнялись п'янi, переламанi тiнi, i заремствував
листям наїюяоХавин лiс.
- От i все, - зiтхнув Роман. Вiн мiг би вгатити чергу в якусь машину,
але зараз iз ним була сестра, оте створiннячко, над яким весь час то вiн
насмiхався, то вона в'їдалася в нього. I така нi така любов.
Зїтхнув i Василь, який, мабуть, мав бiльше лiрики в душi, а_Роман, i,
звертаючись до машин, що даленiли, запитав сам питав:
- Доля, де ти?
Доля, напевне, почула партизана, бо узлiсся знову озвалося дадним, з
прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що
чогось вiдбилася вiд свого руна.
- Наша! - прошепотiв Роман. - Ми з Яриною б'ємо в мотор, їсиль по
кабiнi. Яринко, в тебе запалювальнi? - запитав, щоб юкоїтн сестру, бо
вiдчував, як тривожилась вона.
- Запалювальнi, Романочку.
- Тодi в бак стрiляй. Знаєш, де вiн?
- Знаю.
I вони завмерли бiля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю.
Ось свiтло загойдалось по шляху, знову наламало тiней, вдарило в очi, i
водночас вдарили черги автоматiв.
Машина затремтiла, зойкнула, крутнулась, посунула в лiс на партизанiв,
на нiй i пiд нею загадючились зеленi вогники; не перескочивши придорожнiй
рiв, хряснула, завалилась набiк i вибухнула; розiрвалася нiч, полум'я
шматками югнуло аж на гiлля дерев.
Яринка скрикнула.
- То бензобак розлетiвся, - заспокоїв її Роман. На шляху знову
зблиснули фари.
- Скорiше до коней! - вже вискочивши на свого червоногривого красеня,
Роман побачив на вiях у Яринки сльози i з спiвчуттям запитав: - Злякалась,
маленька?
- Еге ж...
- I коли саме?
- Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. I
його страшно, i втiкати боюсь, щоб ти потiм не в'їдався.
- У таку годину смiливо позичай у зайця ноги, - великодушно дозволив
Роман.
На цьому не закiнчились нiчнi пригоди близнят. Коли вони, махнувши
руками Яринцi, пiд'їхали до штабної землянки, їх першим зустрiв Iван
Бересклет, що саме стояв на вартi.
- Як воно, хлопцi? - запитав з надiєю, бо дуже нетерпеливилось вийти на
залiзницю i наробити там шелесту.
- Є порядок у партизанських вiйськах! - весело вiдповiв Роман. - А як у
вас?
- Багатiємо, грошi лiчимо тiльки тисячами, - засмiявся Iван.
- Якi грошi?
- Пiд вечiр до нас прибився начфiн дивiзiї з двома бiйцями i принесли
аж два ранцi, набитi грошвою.
- Бреши побiльше, - зневажливо махнув рукою Василь i постукав у дверi
землянки.
Незабаром їх вiдчинив старий Чигирин. Хлопцi поштиво вклонились йому.
- Заходьте!
- А-а-а, брати Кирило i Мефодiй! - пiдвiвся з-за столу Сагайдак. За ним
устав худорлявий вiйськовий. На петлицi його гiмнастерки видiлялись кубики
старшого лейтенанта. Вiн приязно посмiхнувся близнюкам.
- Хто ж iз вас, просвiтителiв, Кирило, а хто Мефодiй?
- Тепер я буду Кпрплолг, а вiн Мофодiєм, - не розгубiте, Роман.
Сагайдак i Чигирин засмiялись. Старiшiй лейтенант здивувався.
- Як це розумiти, що ви тепер Кирило?
- Бо ми такi схожi, що часто й батько плутає нас, а ми тiльки iнодi
збиваємось, - шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стiл,
завалений грiшми.
- Невгамовний! - смiється Сагайдак. - Вiн i родився не з плачем, а з
жартом. - I вже серйозно: - Як на залiзницi?
- Спокiйно, наче в пазусi. Варта зовсiм зледащiла, i поїзд павiть
вранцi можна скинути з копит, - i зирить на стiл. - А грошей набереться з
мiльйон?
- Трохи менше.
- От жаль. Хоч би раз у життi побачити мiльйон, щоб було чим
похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.
- Справдi отряха, - тепер починає смiятися старший лейтенант.
- Ще нам пригода трапилась, - дивиться на командира i дивитись
побоюється Роман, але ж i сказати треба, та й похвалитись хочеться. -
Ненароком спалили фашистську машину, їйправо, ненароком.
- Як це ненароком? - одразу нахмурився Сагайдак. : - Душа не витримала,
- розвiв руками Роман. - Це вже пiсля розвiдки на залiзницi. Я вам що
казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
Так ми ж i не ув'язувались, поки не зiбрали данi, - нiби присоромлено
промимрив Роман.
- Три днi будете молоти на жорнах, щоб усi бачили, якi ви є...
- А що будем молоти: жито чи гречку? - дiловито лукавить Роман.
- Яке це має значення?
- Велике. Бiля гречки, знаючи, що вона пiде на млинцi, не перевтомишся.
Сагайдак тiльки руками розвiв i вiями приховав усмiшку.
- Отож спалили машину. А далi що?
- Утiкали, аж у коней пiдкови димiли. Почувши таку вiдповiдь, командир
розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
- То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вiтряку? Бо ж вiн
має перевагу над людиною.
- _Яка це в нього перевага? - здивувався Чигирин.
- Сама звичайнiсiнька: вiтряк має чотири крила, а людина тiльки два, i
то - не кожна.
На цю вiдповiдь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на
очах i вiях, а близнята хоч i нiтились, та вже знали, що гроза оминула
їхнi чубатi голови...
I знову надвечiрнiй лiс, i тiнi дерев на колiях, i партизани бiля
залiзничного полотна, що ворушаться, мов тiнi. Тепер Василь i Роман
причаїлися в засiдцi ближче до станцiї, а на iюлотнi бiля стикiв рейок
орудують старий Чигирин та Iван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок,
якi з'єднують рейки, вони сповзають iз насипу, а на полотно з лапами
пiдiймаються Петро Саламаха i Григорiй Чигирин.
"Ей, ухнем", - тихо каже Саламаха i лапою пiдважує залiзо. В нього
костилi вискакують, як гриби, i вiн зрiдка насмiшкувато зирить на
Григорiя, який починає хекати.
- Хлопче, може, помiняємось мiсцями, бо в тебе дерево твердiше?
- Обiйдеться. От вiдхекаюсь i наздожену хвалька. Вдивляючись у далину,
хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам'ять - не знати чого - спливає
тiльки двоє слiв: "Хвилино, стiй. Хвилино, стiй". Це в тому розумiннi, щоб
усе зупинилося, що може завадити їм.
На станцiї озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак,
пригнувшись, пiдiймається на насип, показує Саламасi i Чигирину, наскiльки
треба вiдсунути кiнцi рейок. Партизани пiдважили їх лапами - от i вся
технiка. От i вся. Навiть думки лягають пiд ритм ще невидимого поїзда. А
тепер - у лiси.
Бiжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промiнцi, i
уже, чмихаючи паром, розбризкуючи iскри, насувається темне громаддя. I
враз, з розгону, осiдає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по
якому перевертається, а на нього з несамовитим трiском, скреготом,
вищанням налiтають, трощаться i злiтають вагони. З їхнiх розвержених
нутрощiв клубками вибухає бiла хмара.
- Гази! Гази! - перелякано крикнув Iван Бересклет i загупав своїми
чоботиськами в глибiнь лiсу.
За ним кинулись кiлька партизанiв, схопився з землi i Василь, та Роман
владно притримав його рукою.
- Не бiжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лiсi, видно, хтось
зупинив Бересклета, бо той знову завiв своєї:
- То ж гази! Напевне, балони полопались.
- Тю на тебе, дурню! - спокiйно озвався старий Чигирин. - Це не гази, а
борошно. Завтра з нього коржiв напечемо.
- I знову коржiв! - з жалем сказав мовчазний Саламаха. I регiт вкрив
його слова.
XVI
Порадившись iз Сагайдаком, Чигирин вранцi почав збиратися в
монастирський лiс, який ще звався Синявою, бо i влiтку, i взимку стояв у
таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвiнкове небо.
Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем,
збиту косу, граблi i почав запрягати конi. Недалеко на дубi стогнали дикi
голуби, нагадуючи йому далекi лiта, що теж минули в лiсах.
- Дядьку Михаиле, куди це ви зiбралися косити? - посмiхаючись, пiдiйшли
до нього напатланi близнята Гримичi, якi любили похизуватися своїми
кучмами i навiть у лiсах, незважаючи нанасмiшки, мили їх митлем з м'ятою.
- Хiба вам тут мало трави?
- Дядьковi Михайловi шовкової треба пiд боки: його ж пiдважив снаряд i
на, цупкiй травi не влежиш тепер, - нiби пояснює Роман, а Василь починає
пирскати.
Чигирин заскалює око i весело питає "старих парубкiв":
- У вас, чуприндирi, на чому працюють язики: на шарнiрах чи на
шарикопiдшипниках?
- Мати казали, що на коловоротах, - гигикає Роман i пальцем тиче в
полудрабок. - Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь iз вашої
таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас iз кулеметною музикою
i вiтром.
- З отим вiтром, що з ваших голiв не витрусився?
- I його не пожалiєм для доброї людини, - великодушно Каже Роман i
бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й
Василь.
Чигирин дивиться на близнят i дивується:
- I де ви такi, нагойданi, взялися?
- Мати ж не десь, а в човнi народила, тому й досi нас поТОддуе, -
показує всi зуби Роман.
- Знову брешеш?
- Нi, дядьку Михаиле, що правда, то правда, - серйознiшає парубок, -
Таки на човнi в татарському бродi ми народились. Iе доїхала мати впору до
хати з загонцю, де жала. Отой човен твiй лежить у нас догори дном на
льоху. Гарну мали першу иску?
- Та по вас видно - гарну, - похитує головою Чигприн. - Ви ж, хлопцi,
прикрильте мого Григорiя, бо вiн ще не знає, що таке лiсове життя.
- За нами дiло не стане. А ви, по секрету, далеко розiгналися на своїх
одрах?
Чигирин мружиться:
- Би ж угадали - шовкову траву косити iiiд бики.
- Суду все ясно, - регочуть шибайголови i делiкатно шiiiiгають дядька
Михайла: - Коли по господарчiй лiнiї женете копi, то прихопiть десь дiжку
з розчиною, щоб i ми розжились па хлiб, бо через цi коржi вже i мiсяць
здається коржем.
- Ви ще не бачили смаленого вовка, - супиться Чигирин. - Бач, їм коржi
не вгодили. Ось вам поки що ножицi - вкоротiть махновськi патли хоч на
сiмдесят п'ять процентiв.
- А що ж у нас лишилося, крiм патлiв? Нi тобi бiлявої, нi чорнявої, нi
вечiрнього стрiчаннячка, нi ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут дiвочi
нiжки по травицi пролопотiли, - нiби зiтхнув Роман, а в очах аж стрибають
бiсики.
Що то молодiсть! I Чигирин мимоволi залюбувався отряхами, вiд яких
нiхто нi разу не почув кислого слова. Адже й вiн колись був такий.
Вiд лiсової дороги щодуху бiжить оброшений Iван Бересклет, пiт заливає
йому циганкуватий вид, що аж пашить радiстю.
- Михаиле Iвановичу, де товариш командир? - хекаючи, зупиняється бiля
вiкна.
- Що там у вас у дозорi? Знову гази чи щось хороше?
- Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенцiв, вони прочули, що ми
побили карателiв, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
- Звiстка нiби добра, - спокiйно каже Чигирин i швидко йде до штабної
землянки, в якiй ще немає начальника штабу. Та буде й вiн, i сила, i все
буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
Ось i штабна землянка. Невеликий стiл, застелений картою-триверсткою,
звичайний з дощок пiл, кабиця, одне вузеньке вiконце та два автомати на
стiнi.
- Що там, Михаиле Iвановичу? - пiдводиться з-за столу Сагайдак.
- Перше поповнення прийшло.
- От i дочекались! - Сагайдак узяв автомат i пiшов iз землянки.
Незабаром вiн i Чигирин пiдiйшли до своїх дозорцiв, що розмовляли з
чотирма зарослими, вчорнiлими, змученими бiйцями, двоє з них були з
гвинтiвками, а двоє без зброї.
Побачивши майора, червоноармiйцi виструнчились, поправили гiмнастерки.
- Добрiш день, товаришi, - привiтався Сагайдак. - До нас прийшли?
- До вас, товаришу майор, - вiдповiдає невисокий широкоплечий боєць iз
шрамом на щоцi. Його незалежний вигляд одразу справив враження на
Сагайдака.
- Хто ж ви будете?
- Ми троє гармашiв. Воювати почали бiля самого кордону. Далi потрапили
в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозi до нас
приєднався боєць Антоненко, - показав очима на високого пухлогубого
солдата без зброї. - Вчора ми почули, як ви поколошматили карателiв, i
почали шукати вас. Приймiть у загiн.
- Документи є?
- Є, - i перший виймає з кишенi партквиток. Сагайдак розгортає його,
скидає очi з фото на бiйця i приязно посмiхається:
- Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
- Тiльки бити! - твердо кидає Грицай i полегшено зiтхає:
видно, немало довелось пережити на дорогах вiйни.
- А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
- Немає, - безпорадно розводить довгими руками високий боєць.
- Де ж ви її подiли? I чи вам вiдомо, що в нас цейхгаузу нема?
Антоненко червонiє, клiпає довгими дiвочими вiями.
- Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але
одну штукенцiю я винiс.
- Що ж це за штукенцiя?
- Сурма, товаришу майор.
- Яка сурма? - дивується Сагайдак: чи це насмiшка, чи у хлопця не густо
на розум.
- Ось я зараз, - Антоненко похапцем пiдходить до старої, напiвзотлiлої
осики, здiймає з сучка мiдну сурму, на якiй вибухають спалахи ранку. - От
мiй iнструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з
батьком i братами грав да хрестинах, весiллях i рiзних святах, тому й губи
у мене розЇiюшенi, наче постоли.
Сагайдак мимоволi посмiхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув
на Чигирина.
- Такий iнструмент у загонi згодиться, - тихо сказав той. - ж сурма!
- Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону i з такою
зброєю. Збережiть її до нашої перемоги - i тодi игiть на весь свiт!
- Я буду старатись, щоб на весь свiт! - На радощах Антоненко пiдняв
сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст - Гурочиста мелодiя порушила
тишу, пiдняла вгору диких голубiв, що до цього стогнали i стогнали у
кронах могутнього дуба.
Бiля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорiєм i близнюками,
поправив упряж, сiв на воза, вйокнув i зразу став собi звичайнiсiньким,
прибитим лiтами i недолею дiдом.
- Артист! - невесело посмiхнувся Сагайдак.
- Ким йому не доводилось бути - i артистом теж, - посмутнiв Григорiй,
проводжаючи поглядом батька.
Лiсами та перелiсками, ярами i забутими дорогами добирається Чигирин до
Синяви, де ще пiдлiтком з батьком розчищав, пиляв i складав у сажнi
графський лiс. За це вiн мав у день п'ятнадцать-двадцять копiйок. А коли
почав шпунтувати гонту, то вже i полтиника виробляв. У цих же лiсах вiн i
стрiв свою долю - свою з нерiвними бровами Марину, i привернув її до себе
чи то щирим словом, чи тими нерозщiбнутими пiдснiжниками, якi йому i досi
здаються найкращими квiтами на землi. Це ж тiльки подумати: ще приморозки
потрiскують у лiсах, ще нiздрюватий снiг скрипить, як сорока, а ця квiтка
самою нiжнiстю витикається на свiт i по-дiвочи зворушливо дивиться у вiчi
людинi - з березнем, з весною тебе!
Дорогою незворушнi, як механiзованi iдоли, мчать на мотоциклах
жандарми, на їхнiх грудях коливаються i поблискують пiвмiсяцi блях. Наче
по командi вони повернули голови, обмацали поглядами дiда i гайнули далi.
Невже це не сон? I застогнала душа в чоловiка. Та що нашi жалi в часи
лихолiття?
Чигирин в'їжджає в лiси, минає стару загату, яку пiдмиває томна вiд
торфу вода, бере до колишньої парнi, в якiй господаровитий управитель
графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тодi головами усi
ясени, усi берести, а далi пропали й дуби. Тепер черево парнi i її
обваленi боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли
круги, на яких запряженi в мотуззя робiтники гнули обiддя, вирiс густий
дубняк.
Наче по пам'ятi рокiв переїжджає i переїжджає Чигирин з одного урочища
на друге - i нiде нiкого, тiльки сонце пригорщами пересiває крiзь листву
золоту дрiмоту. А ось i садок, i хата лiсника Мирона Козуба, який був у
нього боярином на весiллi. Де ж тепер Мирон: чи в лiсах, чи перебрався в
село? На травi лежить свiжий слiд од колiс - виходить, хтось тут живе.
Коли чужий, то скаже, що приїхав до Мирона вкосити якусь копичку сiна.
Чигирин зупинив конi перед ворiтьми, що взялися грибами i печатями
лишайникiв, скочив з воза, заглянув на заросле травою i ромашкою подвiр'я.
Тут стоять ошатнi пiдгонистi стоги лiсового сiна, а в затiнку бiля них
кубляться знесиленi вiд спеки кури. Виходить, нiмцi ще не добрались сюди.
I зовсiм негадано вiд лiсу його покликали.
- Михаиле!
Аж здригнувся з несподiванки, зиркнув убiк:
- Мироне?
- Хто б iще тепер бродив у цих лiсах? - пiдходить осадкуватий лiсник,
на головi в нього вже буяє бiлий цвiт, а вуса розпухнатилися сивою
степовою тирсою. Мирон обiймає Михайла, тягне до оселi, все дивується,
яким вiн робом опинився тут.
- Та приїхав провiдати тебе, трави лiсової накосити.
- Говори-балакай, так я й повiрю твоєму лукавому слову, - пiдсмiюється
Мирон, пiдсмiюються i горбкуватi щоки, мiж якими, мов у засiдцi, причаївся
лисячий нiс. - Щось припекло?
- Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне?
- Лiсник завжди служить трохи людям, трохи собi, а ще бiльше худобi:
коням, коровам i навiть зайцям та косулям, - хитрув лiсник, - Ось i ти,
бачу, про худiбку думаєш, - з косою, з граблями приїхав до мене. Та заходь
до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло
Чигирин партизанить, а вiн собi на сiно старається, - i смiється тими
очима, що бачать людину наскрiзь.
- Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й менi не вiриш?
- Тобi, Михаиле, вiрю, - серйознiшав лiсник i вiдчиняв дверi. - Заходь,
сiдай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в меве - пробачав, бо
жiнка тепер в е вертається в лiси, без неї i кури здичавiли, але поки що
яйця несуть. Засмалити якогось пiвника?
- Можна й пiвника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом
прострелюв гостя:
- То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . - I в нас пройшли
чутки, що в твоїй Синявi партизанить Левко Вiденко, - iз надiєю подивився
на лiсника, - Не бачив його?
- Нi, не бачив, - клiпнув зморшкуватими повiками Мирон, очi його
посмутнiли i теж пiшли у засiдку.
- В тебе i це може бути, - з недовiрою вивчає вид, що заiається од
нього. - То не бачив i навiть не чув?
- Лiс великий - усього навiть лiсник не побачить. А чувати t Левка -
чував.
- А може, й видав? Не грiши, чоловiче. - Кажу: чував, - зовсiм пiдкисає
господар. - Тобi стрiтися з ним треба?
- Дуже. I невже нiхто з його хлопцiв не навiдувався до тебе?
- Та було, - неохоче цiдить лiсник. - Прийшли якось уночi, взяли трохи
харчiв, тютюну та й пiшли. А куди - вони не казали, я не питав, - i глянув
у вiкйо. - Бач, конi й досi стоять, наче на виставцi. Заведу їх у стодолу
i пiду ловити пiвника.
Чигирин насупився, пiдвiвся з лави.
- Не буду ласитись на твого пiвника, хай ще росте, може, виросте таким
хитрiєм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому
словi - бувай.
На щоках присоромленого лiсника одразу стало тiсно рум'янцям.
- Чого ти, Михаиле, отак? Хiба я що?
- Тепер здогадуюсь, що ти. Досi вiрив тобi, тому й приїхав у нелегку
годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став
зараз - не знаю. I колись я ненавидiв хитрунiв та брехунiв, а тепер -
тричi ненавиджу, - i пiшов до дверей.
Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками._
- Не чiпляйся, - взявся за клямку Чигирин._
- Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч вашу молодiсть, коли
тепер нема чого згадати. I не клади гнiву нi на мене, нi на мого пiвника.
Посидь трохи сам або розклади вогонь у печi, - i лiсник прожогом вискочив
з хати.
"Таки допекло".
Згодом озвалося торохкотiння колiс i стихло. Чигирин позирив, позирив у
вiкно, але не побачив Мирона i знiчев'я почав поратись бiля печi, а думки
його крутились i крутились навколо лiсника i тих, що все життя бредуть по
калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще_ й вважають_ себе за дуже
розумних. Для такого бiсового зiлля Михайло в 'колгоспi завжди_ знаходив
одну роботу - сторожа. Ось на цiй посадi хай i доказують_ одна одному свої
таланти.
Коли вже вогонь гарячими пiвнями забився у челюстях, до хати з
щiльником i гладущиком увiйшов Мирон, косуючи, вiн нiяково розвiв руками:
- От халепа - нiяк не мiг зловити пiвника, порозбiгалося бiсове птаство
iз задвiрка в лiси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а
липець - на заїдок. Що ти на цеє?
- Буду придивлятися, як ти далi хитруватимеш, - буркнув Чигирин. - Це в
тебе виходить.
Лiсник тiльки покрутив голвою, потiм розсохачем поправив дрова в печi й
почав старатися бiля картоплi, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в
комiрчину за сяким-таким запасцем.
Невеселим був обiд давнiх друзiв. Чигирин навiть не пригубив чарки,
бiльше нiчого не говорив i не питав Мирона. В лiсника ж - нема-нема, та й
застрибають пiд вiями бiсiвськi вогники. Чого б це? Що вiн був хитруном,
це всякий знав, а тепер, може, i на крутiя перешерстився? От хто б
сподiвався, що затурканий Рогиня, який найбiльше цiкавився тим, що було
кiлька тисяч рокiв тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду
важить Мирон? Може, на лiсничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
- Õòî öå?!
Лiсник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з
кишенi браунiнга.
- Що ти, Михаиле! - зблiд Мирон.- Це свої. Чужi не так вриваються.
Заскрипiв журавель, хлюппула вода в жолобi, i, здається, па мить
прокинулося подвiр'я та й знову поринуло в сон.
- Гнався чоловiк за живою копiйкою, а все стало мертвим, - входить
Роман у садок, де колись стояла пасiка. Замiсть неї вiн у закутку побачив
старий самотнiй вулик.
- Їдьмо вже до себе, - тихо каже Василь.
- Зажди, погляну на вулик, - озвалася душа пасiчника. - Роман пiдходить
до вулика, прикладає до нього вухо i дивується: з середини ледь-ледь
озивається розпачливе дзижчання. Що ж воно таке, бо не так гомонить
бджолина сiм'я. Партизан вихитує дашок вулика, потiм бережно витягує темну
з'їдену рамку, на якiй ворушиться не ворушиться знесилена матка. - Бiсiв
Магазаник!
- Що там, Романе?
- От скнара! Щоб мати бiльше меду, значить, щоб не сiялась у медозбiр
дiтвора, вiн запакував у тюрягу маток i, видно, забув за них чи вже
побоявся приїхати сюди. Цей захребетник не тiльки бджоляних маток засадить
у тюрягу. - Роман розневолив вулика i з рамкою в руках швидко пiшов з
бджоляника на подвiр'я, тут вiн поклав щiльник на косинець жолоба, i матка
поволеньки закульгала до води.
Негадано вони чують не то скрик, не то схлип, хапаються за зброю та й
одразу ж скидають руки з неї - од ворiт, метляючи косами, бiжить-летить
така знайома постать.
- Навiжена! - дивується i посмiхається Василь.
- Безклепка! - бурмоче Роман.
А "безклепка", смiючись i ойкаючи, падає спочатку в обiйми одного
брата, а потiм другого.
- Де ти взялася, розумнице?
- О, спочатку безклепка, а далi - розумниця. То щось середнє знайдiть.
- Яринка мружиться на радощах, поправляє карабiн, коси i однiєю любов'ю
дивиться на братiв.
- Лебiдонька наша, - торгає її вiльне плече Василь.
- I язичниця заодно.
- Змарнiла наша донечка, змарнiла.
- Ой братики, як я скучила за вами, - горнеться Ярина до близнят. -
Пiшли ви на ту залiзницю, а моє серце хтось лещатами зчавив. Мiсця собi не
знайду.
- А потiм знайшла помело i не знати чого полетiла вночi.
- Не вночi, а вдень, i не пащекуй, Романе, бо ж все одно любиш свою
сестрицю.
- Було б кого. I як той Iвась Лимаренко буде витримуваги любов з таким
характером?
Яринка одразу спалахнула, та стримала себе i повела ечима, певне, туди,
де жив її Iвась.
- Розкажи, Романе, як вам на залiзницi було.
- Бачили там зiллячко, схоже па тебе.
- Тiльки й того?
- Та не тiльки це.
- То завтра пiдем на залiзницю?
- Напевне, пiдем. Ти ж, Яринко, не просись iз нами, - сумнiшає Роман. -
Мама сльозами благала оберiгати тебе! Яка вже ти не б, а таки ж ясочка
наша.
- Ой Романе, - замлинкувала вiями Яринка. - Хiба ж я можу без вас
залишитися?
- Спробуй. Вечерю зготуй нашiй сiм'ї, i як ти не побоялася вночi шукати
нас?
- А в кого ж я смiливостi позичала? У своїх братiв-соколiв.
- Така ти гарна сьогоднi, - Василь влiпив у щоку сестри поцiлунок.
- Оце можна було б навiть ранiше зробити, - не розгубилася Яринка i
пiдставила другу щоку Романовi.
- Як мед, то й ложкою, - чмихнув той. - Зiллячко всюдисуще.
А "зiллячко" ще раз глянуло в далину.
- Давайте посiдаємо зараз на конi i хоч на часиночку заїдемо додому.
- Чого захотiла? - похитав головою Василь. - У нас уже, напевне,
починають цвiсти чорнобривцi.
- I мати Яринку називають - мiй чорнобривець. А нам, бач, не
пошкодували рудої фарби.
- Золотої, Романе! - пирхнула Ярина. - А тепер, братики, по конях... до
калинового мосту... Коли то ми доб'ємось до нього.
- Доб'ємось, сестро! - Романовi очi блиснули завзяттям, рука лягла на
автомат.
А Яринка косою притулилась до плеча брата.
- Тихо в лiсах, аж чути, як роса випадає. Аби ж так тихо було у свiтi.
Враз Роман насторожився, застережливо пiдняв руку, потягнувся вухом до
шляху. Biн перший почув бурчання моторiв, значуще перезирнувся з Василем,
а Яринi наказав:
- Сiдай, люба сестро, на свого коника i щодуху мчи до Андрiєвої
сторожки. Ми тебе наздоженемо.
Ярина зблiдла, благальне подивилась на брата.
- I не просись, i не молись. Мети до коня! В Яринки затiпались уста.
- Без вас я нiкуди не поїду. Нiкуди!
- Я що, язичнице, сказав тобi?! - грiзно метнув бровами Роман.
- Чула, може, повторити? - I така затятiсть застигла на її висiченiм
обличчi, на лiплених дугах брiв, на припухлих губах, що Роман спересердя
пропiк сестру поглядом, чортихнувся.
Тодi Яринка негадане пiдiйшла до нього, а в голосi її забринiли сльози:
- Романочку, не злися, не чортихайся, хiба ж я в тебе така погана? А
без вас я не можу...
- Вигрiбай, дiвко, з себе жар, бо i нас спалиш, - не знайшов чого
кращого сказати Роман i посмiхнувся "язичницi". - А тепер до коней.
Перевiрте сiдла!
Вiд коней усi навзгинцi зi зброєю в руках почали скрадатись ближче до
шляху i в чеканнi застигли пiд старими деревами. З долини накочувався i
накочувався густий гул моторiв. Ось i фари зблиснули, прострелили
придорожнi дерева.
- Колона йде, - невдоволено прошепотiв Роман. - Чом би долi не послати
якусь однiсiньку легковушку? Яринко, ноги не дрижать?
- Ноги нi, а руки тремтять - не звикли до карабiна.
- Карабiн - не рогач. I не здумайте без команди стрелити.
- Не здумаєм, - вiдповiла Яринка, бажаючи якось пiддобритись до брата.
А холод i жар ходили по її тiлi, як їм хотiлося. "Чого вам треба вiд
мене?" Вгамовувала їх i вгамувати не могла.
Гул усе наростав, по шляху, схрестившись iз мiсячним смутком, уже
пританцьовувало мертвотне свiтло фар, а в ньому борсались i гинули кущi
вiдпару й туману. Якось одразу збiльшилось громаддя вантажних, критих
брезентом, машин; обдавши партизанiв пивом' i чадом, важеннi "хеншелi"
проскочили мимо них, i вирiвнялись п'янi, переламанi тiнi, i заремствував
листям наїюяоХавин лiс.
- От i все, - зiтхнув Роман. Вiн мiг би вгатити чергу в якусь машину,
але зараз iз ним була сестра, оте створiннячко, над яким весь час то вiн
насмiхався, то вона в'їдалася в нього. I така нi така любов.
Зїтхнув i Василь, який, мабуть, мав бiльше лiрики в душi, а_Роман, i,
звертаючись до машин, що даленiли, запитав сам питав:
- Доля, де ти?
Доля, напевне, почула партизана, бо узлiсся знову озвалося дадним, з
прихекуванням бурчанням. Але це вже йшла не на, а самотня машина, що
чогось вiдбилася вiд свого руна.
- Наша! - прошепотiв Роман. - Ми з Яриною б'ємо в мотор, їсиль по
кабiнi. Яринко, в тебе запалювальнi? - запитав, щоб юкоїтн сестру, бо
вiдчував, як тривожилась вона.
- Запалювальнi, Романочку.
- Тодi в бак стрiляй. Знаєш, де вiн?
- Знаю.
I вони завмерли бiля дерев, наче. вросли в них, а руки вросли в зброю.
Ось свiтло загойдалось по шляху, знову наламало тiней, вдарило в очi, i
водночас вдарили черги автоматiв.
Машина затремтiла, зойкнула, крутнулась, посунула в лiс на партизанiв,
на нiй i пiд нею загадючились зеленi вогники; не перескочивши придорожнiй
рiв, хряснула, завалилась набiк i вибухнула; розiрвалася нiч, полум'я
шматками югнуло аж на гiлля дерев.
Яринка скрикнула.
- То бензобак розлетiвся, - заспокоїв її Роман. На шляху знову
зблиснули фари.
- Скорiше до коней! - вже вискочивши на свого червоногривого красеня,
Роман побачив на вiях у Яринки сльози i з спiвчуттям запитав: - Злякалась,
маленька?
- Еге ж...
- I коли саме?
- Як машина посунула на нас. Таке громаддя! Здавалося, усе потрощить. I
його страшно, i втiкати боюсь, щоб ти потiм не в'їдався.
- У таку годину смiливо позичай у зайця ноги, - великодушно дозволив
Роман.
На цьому не закiнчились нiчнi пригоди близнят. Коли вони, махнувши
руками Яринцi, пiд'їхали до штабної землянки, їх першим зустрiв Iван
Бересклет, що саме стояв на вартi.
- Як воно, хлопцi? - запитав з надiєю, бо дуже нетерпеливилось вийти на
залiзницю i наробити там шелесту.
- Є порядок у партизанських вiйськах! - весело вiдповiв Роман. - А як у
вас?
- Багатiємо, грошi лiчимо тiльки тисячами, - засмiявся Iван.
- Якi грошi?
- Пiд вечiр до нас прибився начфiн дивiзiї з двома бiйцями i принесли
аж два ранцi, набитi грошвою.
- Бреши побiльше, - зневажливо махнув рукою Василь i постукав у дверi
землянки.
Незабаром їх вiдчинив старий Чигирин. Хлопцi поштиво вклонились йому.
- Заходьте!
- А-а-а, брати Кирило i Мефодiй! - пiдвiвся з-за столу Сагайдак. За ним
устав худорлявий вiйськовий. На петлицi його гiмнастерки видiлялись кубики
старшого лейтенанта. Вiн приязно посмiхнувся близнюкам.
- Хто ж iз вас, просвiтителiв, Кирило, а хто Мефодiй?
- Тепер я буду Кпрплолг, а вiн Мофодiєм, - не розгубiте, Роман.
Сагайдак i Чигирин засмiялись. Старiшiй лейтенант здивувався.
- Як це розумiти, що ви тепер Кирило?
- Бо ми такi схожi, що часто й батько плутає нас, а ми тiльки iнодi
збиваємось, - шельмувато дивиться то на старшого лейтенанта, то на стiл,
завалений грiшми.
- Невгамовний! - смiється Сагайдак. - Вiн i родився не з плачем, а з
жартом. - I вже серйозно: - Як на залiзницi?
- Спокiйно, наче в пазусi. Варта зовсiм зледащiла, i поїзд павiть
вранцi можна скинути з копит, - i зирить на стiл. - А грошей набереться з
мiльйон?
- Трохи менше.
- От жаль. Хоч би раз у життi побачити мiльйон, щоб було чим
похвалитись. То я до цих грошей трохи прибавлю своїх.
- Справдi отряха, - тепер починає смiятися старший лейтенант.
- Ще нам пригода трапилась, - дивиться на командира i дивитись
побоюється Роман, але ж i сказати треба, та й похвалитись хочеться. -
Ненароком спалили фашистську машину, їйправо, ненароком.
- Як це ненароком? - одразу нахмурився Сагайдак. : - Душа не витримала,
- розвiв руками Роман. - Це вже пiсля розвiдки на залiзницi. Я вам що
казав?! Не ув'язуватися... А ви що?
Так ми ж i не ув'язувались, поки не зiбрали данi, - нiби присоромлено
промимрив Роман.
- Три днi будете молоти на жорнах, щоб усi бачили, якi ви є...
- А що будем молоти: жито чи гречку? - дiловито лукавить Роман.
- Яке це має значення?
- Велике. Бiля гречки, знаючи, що вона пiде на млинцi, не перевтомишся.
Сагайдак тiльки руками розвiв i вiями приховав усмiшку.
- Отож спалили машину. А далi що?
- Утiкали, аж у коней пiдкови димiли. Почувши таку вiдповiдь, командир
розреготався, а в Романа на всьому виду заворушилось хитрування:
- То, може, ми свою норму змелемо не на жорнах, а на вiтряку? Бо ж вiн
має перевагу над людиною.
- _Яка це в нього перевага? - здивувався Чигирин.
- Сама звичайнiсiнька: вiтряк має чотири крила, а людина тiльки два, i
то - не кожна.
На цю вiдповiдь Сагайдак так розреготався, що аж сльози виступили на
очах i вiях, а близнята хоч i нiтились, та вже знали, що гроза оминула
їхнi чубатi голови...
I знову надвечiрнiй лiс, i тiнi дерев на колiях, i партизани бiля
залiзничного полотна, що ворушаться, мов тiнi. Тепер Василь i Роман
причаїлися в засiдцi ближче до станцiї, а на iюлотнi бiля стикiв рейок
орудують старий Чигирин та Iван Бересклет. Вивернувши гвинти з накладок,
якi з'єднують рейки, вони сповзають iз насипу, а на полотно з лапами
пiдiймаються Петро Саламаха i Григорiй Чигирин.
"Ей, ухнем", - тихо каже Саламаха i лапою пiдважує залiзо. В нього
костилi вискакують, як гриби, i вiн зрiдка насмiшкувато зирить на
Григорiя, який починає хекати.
- Хлопче, може, помiняємось мiсцями, бо в тебе дерево твердiше?
- Обiйдеться. От вiдхекаюсь i наздожену хвалька. Вдивляючись у далину,
хвилюється Сагайдак, жмакає губи, а на пам'ять - не знати чого - спливає
тiльки двоє слiв: "Хвилино, стiй. Хвилино, стiй". Це в тому розумiннi, щоб
усе зупинилося, що може завадити їм.
На станцiї озвався гудок паровоза. Невже наш? Невже наш? Сагайдак,
пригнувшись, пiдiймається на насип, показує Саламасi i Чигирину, наскiльки
треба вiдсунути кiнцi рейок. Партизани пiдважили їх лапами - от i вся
технiка. От i вся. Навiть думки лягають пiд ритм ще невидимого поїзда. А
тепер - у лiси.
Бiжить рейками дрож, нервово, наввипередки стрибають на них промiнцi, i
уже, чмихаючи паром, розбризкуючи iскри, насувається темне громаддя. I
враз, з розгону, осiдає паровоз, шалено вгризається в насип, чортзна по
якому перевертається, а на нього з несамовитим трiском, скреготом,
вищанням налiтають, трощаться i злiтають вагони. З їхнiх розвержених
нутрощiв клубками вибухає бiла хмара.
- Гази! Гази! - перелякано крикнув Iван Бересклет i загупав своїми
чоботиськами в глибiнь лiсу.
За ним кинулись кiлька партизанiв, схопився з землi i Василь, та Роман
владно притримав його рукою.
- Не бiжи, брате. Як умирати, то не страхополохом. У лiсi, видно, хтось
зупинив Бересклета, бо той знову завiв своєї:
- То ж гази! Напевне, балони полопались.
- Тю на тебе, дурню! - спокiйно озвався старий Чигирин. - Це не гази, а
борошно. Завтра з нього коржiв напечемо.
- I знову коржiв! - з жалем сказав мовчазний Саламаха. I регiт вкрив
його слова.
XVI
Порадившись iз Сагайдаком, Чигирин вранцi почав збиратися в
монастирський лiс, який ще звався Синявою, бо i влiтку, i взимку стояв у
таких блаватах, наче їх у добру годину струснуло барвiнкове небо.
Змастивши коломаззю колеса, Чигирин кинув на воза торбинку з коржем,
збиту косу, граблi i почав запрягати конi. Недалеко на дубi стогнали дикi
голуби, нагадуючи йому далекi лiта, що теж минули в лiсах.
- Дядьку Михаиле, куди це ви зiбралися косити? - посмiхаючись, пiдiйшли
до нього напатланi близнята Гримичi, якi любили похизуватися своїми
кучмами i навiть у лiсах, незважаючи нанасмiшки, мили їх митлем з м'ятою.
- Хiба вам тут мало трави?
- Дядьковi Михайловi шовкової треба пiд боки: його ж пiдважив снаряд i
на, цупкiй травi не влежиш тепер, - нiби пояснює Роман, а Василь починає
пирскати.
Чигирин заскалює око i весело питає "старих парубкiв":
- У вас, чуприндирi, на чому працюють язики: на шарнiрах чи на
шарикопiдшипниках?
- Мати казали, що на коловоротах, - гигикає Роман i пальцем тиче в
полудрабок. - Чого вам їхати на цих ребрах? Перебазовуйтесь iз вашої
таратайки на нашу тачанку, ми задурно прокатаємо вас iз кулеметною музикою
i вiтром.
- З отим вiтром, що з ваших голiв не витрусився?
- I його не пожалiєм для доброї людини, - великодушно Каже Роман i
бавиться гранатами, причепленими до пояса. Це саме починає робити й
Василь.
Чигирин дивиться на близнят i дивується:
- I де ви такi, нагойданi, взялися?
- Мати ж не десь, а в човнi народила, тому й досi нас поТОддуе, -
показує всi зуби Роман.
- Знову брешеш?
- Нi, дядьку Михаиле, що правда, то правда, - серйознiшає парубок, -
Таки на човнi в татарському бродi ми народились. Iе доїхала мати впору до
хати з загонцю, де жала. Отой човен твiй лежить у нас догори дном на
льоху. Гарну мали першу иску?
- Та по вас видно - гарну, - похитує головою Чигприн. - Ви ж, хлопцi,
прикрильте мого Григорiя, бо вiн ще не знає, що таке лiсове життя.
- За нами дiло не стане. А ви, по секрету, далеко розiгналися на своїх
одрах?
Чигирин мружиться:
- Би ж угадали - шовкову траву косити iiiд бики.
- Суду все ясно, - регочуть шибайголови i делiкатно шiiiiгають дядька
Михайла: - Коли по господарчiй лiнiї женете копi, то прихопiть десь дiжку
з розчиною, щоб i ми розжились па хлiб, бо через цi коржi вже i мiсяць
здається коржем.
- Ви ще не бачили смаленого вовка, - супиться Чигирин. - Бач, їм коржi
не вгодили. Ось вам поки що ножицi - вкоротiть махновськi патли хоч на
сiмдесят п'ять процентiв.
- А що ж у нас лишилося, крiм патлiв? Нi тобi бiлявої, нi чорнявої, нi
вечiрнього стрiчаннячка, нi ранкового прощапнячка. Хоч би раз отут дiвочi
нiжки по травицi пролопотiли, - нiби зiтхнув Роман, а в очах аж стрибають
бiсики.
Що то молодiсть! I Чигирин мимоволi залюбувався отряхами, вiд яких
нiхто нi разу не почув кислого слова. Адже й вiн колись був такий.
Вiд лiсової дороги щодуху бiжить оброшений Iван Бересклет, пiт заливає
йому циганкуватий вид, що аж пашить радiстю.
- Михаиле Iвановичу, де товариш командир? - хекаючи, зупиняється бiля
вiкна.
- Що там у вас у дозорi? Знову гази чи щось хороше?
- Таки хороше! Перепинили чотирьох оточенцiв, вони прочули, що ми
побили карателiв, й одразу почали розшукувати нас! Як ви на це?
- Звiстка нiби добра, - спокiйно каже Чигирин i швидко йде до штабної
землянки, в якiй ще немає начальника штабу. Та буде й вiн, i сила, i все
буде, коли по-справжньому почнемо бити ворога.
Ось i штабна землянка. Невеликий стiл, застелений картою-триверсткою,
звичайний з дощок пiл, кабиця, одне вузеньке вiконце та два автомати на
стiнi.
- Що там, Михаиле Iвановичу? - пiдводиться з-за столу Сагайдак.
- Перше поповнення прийшло.
- От i дочекались! - Сагайдак узяв автомат i пiшов iз землянки.
Незабаром вiн i Чигирин пiдiйшли до своїх дозорцiв, що розмовляли з
чотирма зарослими, вчорнiлими, змученими бiйцями, двоє з них були з
гвинтiвками, а двоє без зброї.
Побачивши майора, червоноармiйцi виструнчились, поправили гiмнастерки.
- Добрiш день, товаришi, - привiтався Сагайдак. - До нас прийшли?
- До вас, товаришу майор, - вiдповiдає невисокий широкоплечий боєць iз
шрамом на щоцi. Його незалежний вигляд одразу справив враження на
Сагайдака.
- Хто ж ви будете?
- Ми троє гармашiв. Воювати почали бiля самого кордону. Далi потрапили
в оточення, пробивалися до своїх, та не пробилися. По дорозi до нас
приєднався боєць Антоненко, - показав очима на високого пухлогубого
солдата без зброї. - Вчора ми почули, як ви поколошматили карателiв, i
почали шукати вас. Приймiть у загiн.
- Документи є?
- Є, - i перший виймає з кишенi партквиток. Сагайдак розгортає його,
скидає очi з фото на бiйця i приязно посмiхається:
- Отож, товаришу Грицай, бити фашиста?!
- Тiльки бити! - твердо кидає Грицай i полегшено зiтхає:
видно, немало довелось пережити на дорогах вiйни.
- А у вас, товаришу Антоненко, в зброя?
- Немає, - безпорадно розводить довгими руками високий боєць.
- Де ж ви її подiли? I чи вам вiдомо, що в нас цейхгаузу нема?
Антоненко червонiє, клiпає довгими дiвочими вiями.
- Так воно вже вийшло, товаришу майор, бо ми одразу попали в пекло. Але
одну штукенцiю я винiс.
- Що ж це за штукенцiя?
- Сурма, товаришу майор.
- Яка сурма? - дивується Сагайдак: чи це насмiшка, чи у хлопця не густо
на розум.
- Ось я зараз, - Антоненко похапцем пiдходить до старої, напiвзотлiлої
осики, здiймає з сучка мiдну сурму, на якiй вибухають спалахи ранку. - От
мiй iнструмент. Я, товаришу майор, сякий-такий музика. Ще з дитинства з
батьком i братами грав да хрестинах, весiллях i рiзних святах, тому й губи
у мене розЇiюшенi, наче постоли.
Сагайдак мимоволi посмiхнувся, придивляючись до повних музики, зиркнув
на Чигирина.
- Такий iнструмент у загонi згодиться, - тихо сказав той. - ж сурма!
- Що ж, товаришу Антопспко, доведеться прийняти вас до ону i з такою
зброєю. Збережiть її до нашої перемоги - i тодi игiть на весь свiт!
- Я буду старатись, щоб на весь свiт! - На радощах Антоненко пiдняв
сурму вгору, приклав мундштук до спухлих уст - Гурочиста мелодiя порушила
тишу, пiдняла вгору диких голубiв, що до цього стогнали i стогнали у
кронах могутнього дуба.
Бiля землянки Чигирин попрощався з Сагайдаком, Григорiєм i близнюками,
поправив упряж, сiв на воза, вйокнув i зразу став собi звичайнiсiньким,
прибитим лiтами i недолею дiдом.
- Артист! - невесело посмiхнувся Сагайдак.
- Ким йому не доводилось бути - i артистом теж, - посмутнiв Григорiй,
проводжаючи поглядом батька.
Лiсами та перелiсками, ярами i забутими дорогами добирається Чигирин до
Синяви, де ще пiдлiтком з батьком розчищав, пиляв i складав у сажнi
графський лiс. За це вiн мав у день п'ятнадцать-двадцять копiйок. А коли
почав шпунтувати гонту, то вже i полтиника виробляв. У цих же лiсах вiн i
стрiв свою долю - свою з нерiвними бровами Марину, i привернув її до себе
чи то щирим словом, чи тими нерозщiбнутими пiдснiжниками, якi йому i досi
здаються найкращими квiтами на землi. Це ж тiльки подумати: ще приморозки
потрiскують у лiсах, ще нiздрюватий снiг скрипить, як сорока, а ця квiтка
самою нiжнiстю витикається на свiт i по-дiвочи зворушливо дивиться у вiчi
людинi - з березнем, з весною тебе!
Дорогою незворушнi, як механiзованi iдоли, мчать на мотоциклах
жандарми, на їхнiх грудях коливаються i поблискують пiвмiсяцi блях. Наче
по командi вони повернули голови, обмацали поглядами дiда i гайнули далi.
Невже це не сон? I застогнала душа в чоловiка. Та що нашi жалi в часи
лихолiття?
Чигирин в'їжджає в лiси, минає стару загату, яку пiдмиває томна вiд
торфу вода, бере до колишньої парнi, в якiй господаровитий управитель
графа одразу закладав чотириста шпон на колеса. Наклали тодi головами усi
ясени, усi берести, а далi пропали й дуби. Тепер черево парнi i її
обваленi боки поросли плетеницею ожинника та чагарником, а там, де стояли
круги, на яких запряженi в мотуззя робiтники гнули обiддя, вирiс густий
дубняк.
Наче по пам'ятi рокiв переїжджає i переїжджає Чигирин з одного урочища
на друге - i нiде нiкого, тiльки сонце пригорщами пересiває крiзь листву
золоту дрiмоту. А ось i садок, i хата лiсника Мирона Козуба, який був у
нього боярином на весiллi. Де ж тепер Мирон: чи в лiсах, чи перебрався в
село? На травi лежить свiжий слiд од колiс - виходить, хтось тут живе.
Коли чужий, то скаже, що приїхав до Мирона вкосити якусь копичку сiна.
Чигирин зупинив конi перед ворiтьми, що взялися грибами i печатями
лишайникiв, скочив з воза, заглянув на заросле травою i ромашкою подвiр'я.
Тут стоять ошатнi пiдгонистi стоги лiсового сiна, а в затiнку бiля них
кубляться знесиленi вiд спеки кури. Виходить, нiмцi ще не добрались сюди.
I зовсiм негадано вiд лiсу його покликали.
- Михаиле!
Аж здригнувся з несподiванки, зиркнув убiк:
- Мироне?
- Хто б iще тепер бродив у цих лiсах? - пiдходить осадкуватий лiсник,
на головi в нього вже буяє бiлий цвiт, а вуса розпухнатилися сивою
степовою тирсою. Мирон обiймає Михайла, тягне до оселi, все дивується,
яким вiн робом опинився тут.
- Та приїхав провiдати тебе, трави лiсової накосити.
- Говори-балакай, так я й повiрю твоєму лукавому слову, - пiдсмiюється
Мирон, пiдсмiюються i горбкуватi щоки, мiж якими, мов у засiдцi, причаївся
лисячий нiс. - Щось припекло?
- Кого зараз не пече? Таке врем'я настало. Кому тепер служиш, Мироне?
- Лiсник завжди служить трохи людям, трохи собi, а ще бiльше худобi:
коням, коровам i навiть зайцям та косулям, - хитрув лiсник, - Ось i ти,
бачу, про худiбку думаєш, - з косою, з граблями приїхав до мене. Та заходь
до хати, гостем будеш. Отак воно виходить: люди подейкують, що Михайло
Чигирин партизанить, а вiн собi на сiно старається, - i смiється тими
очима, що бачать людину наскрiзь.
- Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й менi не вiриш?
- Тобi, Михаиле, вiрю, - серйознiшав лiсник i вiдчиняв дверi. - Заходь,
сiдай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в меве - пробачав, бо
жiнка тепер в е вертається в лiси, без неї i кури здичавiли, але поки що
яйця несуть. Засмалити якогось пiвника?
- Можна й пiвника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом
прострелюв гостя:
- То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . - I в нас пройшли
чутки, що в твоїй Синявi партизанить Левко Вiденко, - iз надiєю подивився
на лiсника, - Не бачив його?
- Нi, не бачив, - клiпнув зморшкуватими повiками Мирон, очi його
посмутнiли i теж пiшли у засiдку.
- В тебе i це може бути, - з недовiрою вивчає вид, що заiається од
нього. - То не бачив i навiть не чув?
- Лiс великий - усього навiть лiсник не побачить. А чувати t Левка -
чував.
- А може, й видав? Не грiши, чоловiче. - Кажу: чував, - зовсiм пiдкисає
господар. - Тобi стрiтися з ним треба?
- Дуже. I невже нiхто з його хлопцiв не навiдувався до тебе?
- Та було, - неохоче цiдить лiсник. - Прийшли якось уночi, взяли трохи
харчiв, тютюну та й пiшли. А куди - вони не казали, я не питав, - i глянув
у вiкйо. - Бач, конi й досi стоять, наче на виставцi. Заведу їх у стодолу
i пiду ловити пiвника.
Чигирин насупився, пiдвiвся з лави.
- Не буду ласитись на твого пiвника, хай ще росте, може, виросте таким
хитрiєм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому
словi - бувай.
На щоках присоромленого лiсника одразу стало тiсно рум'янцям.
- Чого ти, Михаиле, отак? Хiба я що?
- Тепер здогадуюсь, що ти. Досi вiрив тобi, тому й приїхав у нелегку
годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став
зараз - не знаю. I колись я ненавидiв хитрунiв та брехунiв, а тепер -
тричi ненавиджу, - i пiшов до дверей.
Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками._
- Не чiпляйся, - взявся за клямку Чигирин._
- Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч вашу молодiсть, коли
тепер нема чого згадати. I не клади гнiву нi на мене, нi на мого пiвника.
Посидь трохи сам або розклади вогонь у печi, - i лiсник прожогом вискочив
з хати.
"Таки допекло".
Згодом озвалося торохкотiння колiс i стихло. Чигирин позирив, позирив у
вiкно, але не побачив Мирона i знiчев'я почав поратись бiля печi, а думки
його крутились i крутились навколо лiсника i тих, що все життя бредуть по
калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще_ й вважають_ себе за дуже
розумних. Для такого бiсового зiлля Михайло в 'колгоспi завжди_ знаходив
одну роботу - сторожа. Ось на цiй посадi хай i доказують_ одна одному свої
таланти.
Коли вже вогонь гарячими пiвнями забився у челюстях, до хати з
щiльником i гладущиком увiйшов Мирон, косуючи, вiн нiяково розвiв руками:
- От халепа - нiяк не мiг зловити пiвника, порозбiгалося бiсове птаство
iз задвiрка в лiси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а
липець - на заїдок. Що ти на цеє?
- Буду придивлятися, як ти далi хитруватимеш, - буркнув Чигирин. - Це в
тебе виходить.
Лiсник тiльки покрутив голвою, потiм розсохачем поправив дрова в печi й
почав старатися бiля картоплi, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в
комiрчину за сяким-таким запасцем.
Невеселим був обiд давнiх друзiв. Чигирин навiть не пригубив чарки,
бiльше нiчого не говорив i не питав Мирона. В лiсника ж - нема-нема, та й
застрибають пiд вiями бiсiвськi вогники. Чого б це? Що вiн був хитруном,
це всякий знав, а тепер, може, i на крутiя перешерстився? От хто б
сподiвався, що затурканий Рогиня, який найбiльше цiкавився тим, що було
кiлька тисяч рокiв тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду
важить Мирон? Може, на лiсничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
- Õòî öå?!
Лiсник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з
кишенi браунiнга.
- Що ти, Михаиле! - зблiд Мирон.- Це свої. Чужi не так вриваються.