Страница:
голос лiрника чомусь тривогою озвався в нутрi Магазаника:
Ой коли кiнець свiта iскончавться,
Ой тодi страшний суд наближається...
Прямо на землi сидiв горболобий старець, що маз на широких плечах не
голову, а оберемок залежаної вовни, з якої витикався хрящуватий носяра,
бiля старця лежали великi заяложенi торби й глиняна мисочка, куди
вряди-годи накрапало дрiбне срiбло й мiдяки. Магазаника не так здивував
сумний кант i патли лiрника, як його сила, що вчувалася пiд обтрiпаним
брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срiбна монетка впала не в
мисочку, а на землю, i волохань потягнувся до неї iржавою лопатистою
рукою, потiм глянув на своїх слухачiв i неждано зупинив жовтi, як у
змiєїда, очi на лiсниковi. I знову якесь лихе передчуття замлостилося
внутрi Магазаника. Здається, нiколи й не бачив цього волоханя, а середина
аж колотиться. Вiн вийняв калитку, необачно витрусив з неї десятинний
червiнець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцевi кинув
гривеника.
Якийсь захмелiлий вусань пiднiс лiрнику чумацьку рогову чарку:
- Випий, чоловiче божий, за грiшнi душi нашi.
- Спаси, господи, люди твоя, - лiрник лiвицею охопив чарку,
перехрестив, i вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
- Тату, а ви чого тут прикипiли? - здивовано притерся до батька
Стьопочка. - Ви ж ранiше на всiх старцiв i лiрникiв собак напускали.
- Лiта, Стьопочко, лiта, - невиразно вiдповiв i пiшов помiж возами, ще
чуючи на собi важкий погляд лiрника. Чого вiн прив'язав свої очi до нього?
Прямо, якесь диявольське навожденiє.
- Як у вас, тату, з цибульниками? - чогось радiсно грає вiями й синькою
очей Стьопочка.
- Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
- Вгадали! Але нiколи не вгадаєте, з ким, - засмiялося чадо.
- Говори вже.
- З будищанським батюшкою.
- З будищанським попом?! - не повiрив лiсник. - Та що ти верзеш? Чи вже
в головi як у млинi?
- Iстинну правду кажу, - аж пiдростає Стьопочка. - Тиняючись собi па
ярмарку, прицiнююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свiженький
пiдрясник отця Венiмiана. I вiдразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж
знаєте, що воно геть усе засаджене яблунями, i не якимись там саблуками, а
найбiльше зимовими ранетами. От привiтався з батюшкою та й гарненько
питаю, чи зародили на кладовищi яблунi?
- Уже гiлля вгинається, - каже батюшка. - А нащо це тобi, чадо?
- Та пракшiув собi, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти кладовище в
оренду.
I не повiрите: батюшка мало не пiдскочив на радощах. Уже за чаркою я
стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать,
збiднiли будищанськi паравiяни, то недорого панотець i за кладовищанськi
яблука заправить.
- О, ти, Стьопочко, прозорливцем стаєш! - розчулився батько. - А я й
досi не змiтпв орендувати гробовнща. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у
пiвцiни обiйдеться.
- Та, звiсно, в пiвцiни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
- Чого не скажеш у гнiвi, - потис мiцнувате плече сина. - Спасибi -
догодив.
Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну
дiвчину, що мала на плечах цiлий снiп свiжого пшеничного волосся.
Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вiй i
загубив язика в ротi, та й сам лiсник здивувався: з якого ж поля взялося
таке диво на ярмарковiй колотнечi?
- Пробачте, ви не товариш Магазаник? - пильно, немов читає його роки,
вдивляється фiалковими очима, де вмiстились i довiра, i сполох, i
вечоровий чар.
- Ти вгадала, - Магазаник уважно цiнує дiвоче личко, нiжно обведене
пiдборiддя, довгi вiї, тiльки не може вгадати, що криється в пересвiтах
пiд ними - недоторканiсть чи та принада, що топить чоловiкiв: отак, не
питаючи броду, шубовсть у воду. - Тобi щось треба вiд мене? Може, лiсу на
нову хату? - й значуще покосував на Стьопочку.
- Ой нi, - збентежилась дiвчина, i втемнiла глибiнь її очей. Хто збагне
її i хто втопиться в нiй? - Менi треба їхати в Тарноруди на роботу.
- Ага, на роботу, - закивав головою Магазаник, i сяк i так пасучи
дiвочий обрис з голови до нiг. - Ми тебе довезем до свого лiсництва, а там
уже рукою подати до їарнорудiв. Учителювати їдеш?
- Нi, агрономом, - з прихованою гордiстю i навiть подивом оказала
дiвчина. I їй ще новиною гучало це слово.
- Агрономом?! - витрiщився на неї зеленню i пiщаником лiсник. - Ти
закiнчила технiкум?
- Нi, iнститут.
- Аж iнститут!.. - спочатку не повiрив, а потiм навiть зiтхнув i глянув
на Стьоночку, який стояв, наче слуп. - Це так гарно з одного боку, а з
другого - нiяк не завидую тобi.
- Чого ж? - здивувалася дiвчина, гойднулась, i гойднулася на плечах її
свiжа пшениця.
- Про це й говорити не хочеться, - i на обличчi Магазапика починає
тiнявитись удаване спiвчуття.
- Говорiть! - тихо наказала дiвчина, i навiть у цьому єдиному словi
вгадувався характер.
Лiсник оглянувся, прихилив голову до дiвчини:
- Тодi скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид.
Вiн, пекельник, не те що людей - сам себе зароганнв роботою. От накладе на
дiвочi плечi волячу ношу, та й звiтрiє твоя краса.
На довiрливе обличчя дiвчини вiдразу лiг сутiнок, а в очi зайшов
смуток.
- Але ви не крепко журiться, - нарештi знайшов свого язика Стьопочка. -
Хоча голова в нас iз товкучих, та люди не зобидять вас, i вообче. - I так
гiйглянув на батька, що той зрозумiв своє чадо.
- Що правда, то правда, - погодився Магазаник. - Та й село наше
поволеньки вибивається в люди, за хлiбом i до хлiба не їдуть тепер на
базар. А як тебе звати-величати?
- Мирославото Григорiвною Сердюк.
- Так-от, Мирославе Григорiвно, довгi думки залиш на осiннi ночi, а
зараз бери свої речi, та й поїдемо. Може, i наш хлiб незгiрше вашого.
Мирослава притихла, гойднула станом, потiм рiшуче сказала:
- А може, козак не без долi, а дiвка не без щастя? Я зараз же прийду.
Де ви будете?
- Он бачиш жовтим лубом укритий вiз i кадубець на ньому? Це наш.
Дiвчина глянула на вiз, на конi й метнулася од Магазаникiв, на її
плечах зашелестiв оберемок волосся.
- Хоч серпом жни, як пшеницю, - сказав лiсник i лукаво повiв однiєю
бровою: - Агрономша - це не вчителька! Як вона тобi?
- Славна. Ви ж менi дайте трохи грошей, - i покосував па батька: що цей
шкрабун нашкребе йому.
- Грошi, гарна жiнка та добрячi конi - то смерть, - у задумi сказав
Магазаник, полiз рукою до кишенi й глянув на вiтряки, якi аж навшпиньки
спиналися, пориваючись до неба. I в цей час вiн плечима почув на собi
чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу - лiрника, котрий виносив iз
ярмаркового шарварку свої кудли й заяложенi, навхрест почепленi торби, в
яких неволився святий хлiб. За облисiлими повiками старця таврами
викруглились настороженi вирла.
"Чого тобi, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами:
чиюсь копiйку чи душу?" - повернувся спиною до лiрника.
А ось з-помiж ярмарчан i дiвчатко вививається зi своєю ношею. I на яких
дощах, i на яких зорях воно виростало, i кому вiн повезе па своему возi що
синьооку судьбу? Ех, лiта, лiта. Чому ви пе по-. вертаєтесь назад?.. Коли
б у макотертi Стьопочки було трохи бiльше лою, то мiг би закрутити голову
агрономшi, та, здається, в нього на розум недорiд. Правда, є в хлопця i
сила, i хитрувата спритнiсть, але зараз всюди бiльше розуму питають, бо
епоха.
- Ти ж тiльки не дуже патякай перед нею, бiльше очима та вiями пряди -
ця робота всiм дiвчатам подобається, - тихенько шепнув синовi, що вже
подзвонював бiля воза упряжжю.
Стьопочка щось буркнув i втупив погляд у Мирославу.
- Ось i я, - довiрливо посмiхнулась дiвчина.
- Сiдай назад, та не зломи насад, - пожартував лiсник i хотiв пособити
їй вибратися на воза.
- Я сама, - вiйнула легким платтячком i вмить опинилась на возi, ще й
ноженята спустила з полудрабка - що то селянська дитина.
З ярмаркової колотнечi повз вiтряки виїхали в рожевий надвечiрнiй
сонцеграй, що м'яко тремтiв над обважнiлими нивами, вони пiдiймали й
пiдiймали з пагорба на пагорб пiвсон житнiх i пшеничних корогов. Навколо
стояла така тиша, що чути було золотий дзвiн переджнивностi.
Аж тут, у стелу, вiд Магазаника вiдв'язались чужi очi, й вiн з
полегкiстю сказав собi:
- Поле ж - як тихе море! - I подобрiшав пiщаник в його очах, що теж
розумiли не тiльки силу, але й красу ниви.
Та ось позаду почувся тупiт коней. Батько й син одночасно повернули
голови.
- Здається, сам товариш Стуиач трюхикає? - I Магазаник притримав конi.
- Таки вiн, - ствердив Стьопочка, на його i на батьковому виду одразу ж
заграли спочатку хитруватi, а даяi догiдливi посмiшки.
Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колiнкування?
Бричка порiвнялася з возом. Магазаники запобiгливо пiдняли вгору
картузи.
- Доброго здоров'я, Прокопе Iвановичу! Доброго здоров'я! На
еамовпевиеаому обличчi Ступача ворухнулась доброзичлива насмiшка:
- Ще, купцi а Бару - нi грошей, нi товару?
- От i де вгадали. Прокопе Iвановичу! - Лiсиик весело глипнув на
Мирославу. - Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова -
варта вада, а другiй - i пiяи вемаi Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли
ие секрет, куди? В Тарнорудя?
- Тарноруди.
Магаааник спiвчутливо зiтхнув:
- Ох i не солодко вам iз пашим правителем, iз Бондаренком, значить.
Ступач одразу посутенiв, а лiсник м'яко-м'яко пустив голос:
- Може, Прокопе Iвановичу, по дорозi завернете й до нашої хати? Вона
вже вас iз весни очiкує.
- А що там у вас?
- Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним i тверезим
вiд нас не поїдете. У печi стоять душеники i чумацька а пiдвишениками та
м'ятою каша.
- Каша з грибами i м'ятою? - здивувався Ступач. - Про таку заправду не
чув.
- А в нас i покуштуєте. Та й до кашi щось знайдеться, натуральне,
лiсове, якого в ресторацiях i за щире золото не роздобудеш.
- Спокушаєте ви мене.
- Не спокушаємо, Прокопе Iвановичу, а поважаємо, як невтомного дiяча i
людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнiшими станемо.
- Ох, i лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! - подобрiшав Ступач.
Магазаник не образився, а пустив облесливу посмiшку по вусах:
- А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам виднiше. То ви на
бричцi - попереду, попереду, а ми возом - за вами, та за вами, та пiд
вашим керiвництвом. Правда, дiвонько? - повiв бровою на Мирославу, i в тої
згасла настороженiсть до солодкомовного лиса: жартує ж чоловiк.
А чоловiк, ще не приховавши усмiху, вже прикидає, чим вiн буде
заставляти стiл, якого їжака пiдкотить за столом супроти Бондаренка та що
покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя -
це та драбина, по якiй можна i вгору до ворiт раю видряпатись, та можна й
помiж щаблями гепнути в чортi-що. От сколупне Ступач Данила, тодi й
побачимо, хто з лiсу вигулькне на голову! Як його руцi, що зараз батогом
пiдпалює конi, потрiбна печатка! Правда, вiн i тепер живе, як у бога за
пазухою, але з печаткою була б iнша кумерцiя.
На якусь хвилину Магазаник пiрнув у марево сподiвань, та неждано на
нього глянули вирли ярмаркового старця, i пiд серце пiдступно вдарила
холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога
минулих рокiв. Де взялась вона i на якi ярмарки податися з нею?..
Лiсник мимоволi зiтхнув, чим немало здивував Стьопочку, що i так i сяк
грав млинками вiй до дiвчини, а вона лише придивдялась до надвечiрнiх
iiпв, що з пагорба па пагорб пiдiймали пiссои житнiх i пшеничних корогов.
Ох, не пiд цими корогвами спаскудив вiн свою молодiсть. Тепер тихцем їдь
iз ярмарку i не важ на тi часи, що не для тебе йдуть. Iз них можеш ти
вирвати червiнця, та навряд чи вирвеш щось бiльше.
Над дальнiм полем зiйшла вечорова зоря.
"Як золота печатка", - сумовито подумав Магазаник i випустив зiрку з
очей, а натомiсть знов побачив лиховiснi тавра лiрника. I чомусь страшним
став йому цей вечiр, i вiн сам собi здався похилим привидом, що сутiнками
повертається з ярмарку.
Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, накликає на себе бiду? Ось доїде
додому i зразу ж притопить тривогу у чарцi, а далi вiзьме лопату й пiде на
ту могилу, де Лаврiн вiдкопав золотi цяцьки. Не тiльки ж гробаря годує
могила. Йому вже не терпiлося вирушити на пошуки золота, навiть
пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
Згадка про гриби несподiвано аж струсонула мiзками: чогось нагло сплив
дурний пiвгрiх, що не став грiхом. Рокiв з десять тому, коли паперовi
грошi iшли нарiвнi з золотими, його безсовiсно обшахрував продавець Влас
Кундрик. I тодi Магазаник приготував йому червоного павутинника - отого
потаємного осiннього гриба, який вбиває людину не зразу, а десь на
десятий-дванадцятий день. Вже й на столi стояла пекельна смаженина, та в
осганню хвилину передумав лiсник труїти продавця. Коли це було, а й зараз
моторошно стало. Ох це осiннє гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пiшло
життя, коли все частiше пiд серцем тенькає i дзумить острах...
IX
Вечiр уиав на сiлок, i в мiсячному снi притихли збезлюдненi сiножатi,
ниви й бiлi хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала то городом,
то подвiр'ям. Чогось їй непокоїлось нинi, чогось скiмлив смуток в душi, а
думки все пiдмивали i пiдмивали її. Ось iзнову, не знати чого, бреде на
город, зупиняється перед латкою оброшеного ячменю, що палахкотить
вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який у давню страшну нiч
принiс зi своєю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюсткiв маку, але
злякано вiдсахнулась: чогось їй приверзлося - це не мак, а Стахова кров,
що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
А де тепер Стах, що так любив її? I мав за цю любов спiвчуття i печаль,
бо в такий час прийшов до неї. I де тi лiси, i де тi дороги, з яких прийде
чоловiк? I хоч би коли прийшов, i хоч би яким прийшов, вона чекатиме його,
вона сiятиме його ячмiнь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках - Ярослава.
Ось така жiноча доля. Ще дiвчиною, а потiм молодицею гадалось, що все
життя, як одну годину, проживе зi своїм судженим, їй страшно було навiть
подумати про тих вихилясниць, якi двоїли себе, якi накидали оком ще па
когось, крiм мужа, якi розтринькували любов на рiзнi принади чи
жировиська. Вона й за жiнок їх не мала, обходила десятою дорогою, щоб не
забруднитись нечестивiстю.
У татарському бродi несподiвано бухикнуло весло, потiм озвався щасливий
дiвочий смiх: напевно, молодята в любощах стрiчають свою нiчку, як i вона
колись iз Ярославом стрiчала. I що тi любощi? Сон, чи пiвсон, чи снивода?
I минаються вони швидко, як весняна вода.
Над бродом тихепько-тихсiiько стрепенулася пiсня:
Ой чи цвiт, чи не цвiт
Калинопьку ломить,
Ой чи сон чи посон
Головоньку клонить.
I вона колись у снi чи пе в снi клонила голову судженому на груди, а
Стаховi вже клонила з жалю до нього, та вiн, мабуть, i не догадувався про
це. А як до нього потяглися дiти! От тiльки жаль" що пе повiв їх до тiєї
черешнi, яка родить кетяги ягiд. Миколка й досi згадує про неї.
Знову бухикнуло весло, а лслсчнха на хатi схлипнула крiзь сон, як
схлипує немовля. Схлипування подруги, певно, розбудило й лелича, який,
вкладаючись спати, завжди ховає голову пiд крило.
- Це вiн боїться нежитi, - пiдсмiювався Володимир.
Ось лелич потягнувся, заклекотiв - щось занепокоїло його. Оксана
стежкою пiдiйшла до ворiтець, якi вели з городу в садочок. Цi ворiтця не
зачинятимуться до самої осенi, бо на них поплелося огудиння гарбузiв,
позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити її.
Лелич знов заклекотiв i стрiпонув крилами. Кого ж вiн побачив? Раптом
тихеиько-тихенько скрапнули вiд вулицi ворота й хтось увiйшов на її
подвiр'я. Лиха людина? Та що ж у неї красти? Хiба що одну душу? Так i її
встигли обiкрасти. А невiдомий увiйшов у тiнь, потiм з'явився перед
дверима, пiдвiв руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою
дiйшов до причiлкового вiкна, сiв на призьбу й провiв долонею по чолу, як
проводять люди пiсля важкої працi. Щось скорботне було i в цьому русi, i в
усiй постатi невiдомого.
"Та це ж вiн! Biн! - скрикнула душою, стерила й почула в собi таку
слабiсть, що мусила вхопитися за ворiтця, за огудиння, щоб не впасти. -
Чого ж вiн так тяжко сидить на призьбi? Чом не йде до хати? А може, це й
не Стах?" - Так само, тримаючись за ворiтця й шорстку прохолоду
батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
- Сташе?!
Чоловiк стрепенувся од несподiвання, пiдвiвся, пiшов, а далi побiг,
вiдкидагочи вiд обличчя шелест вишень i мiсячну дрiмоту на них. От i
наближається вiн iз синьої ночi, з мiсячної дрiмоти, чи з метелицi, чи з
рокiв, наближається його подив, його сум, його радiсть.
- Оксано... Оксаночко!
- Сташе... Прийшов?
- Прийшов, - i через ворiтця охопив її руками.
- Оксано!
I вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навiть
присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що i в нiй
стрепенулася не тiльки жiноча жалiсть.
- Прийшов? Милий... - вперше сказала йому це слово.
- Спасибi, Оксаночко, - у Стаха затiпались уста. Виходить, вiн
догадався, що зараз робиться з нею, виходить, вiн-знав, що ранiше в неї не
було до нього любовi. - А я думав: ти вже забула мене.
- Що ти, Сташе! - I вода, як могла, через ворiтця, обвилась навколо
нього.
Стах легко пiдняв Оксану над ворiтцями, притулив до себе, вицiловуючи
брови,уста, лице.
- Сташе, хiба так можна? - заборсалась на його дужих руках.
- Чому ж не можна?
- Ще хтось побачить.
- I хай бачить.
- А як зурочить? - уже лукавить од радостi й дивується своєму
лукавству: хiба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив її
на землю.
- Як же ти, Оксаночко? Як дiти?
- Усi ми дуже скучили за тобою. Усi! А Миколка й сьогоднi згадував i
тебе, i твою черешню.
- Завтра пiдемо до неї.
- I ти, Сташе, назовсiм? - прокинулась тривога.
- Назовсiм, - заспокiйливо поклав їй великi руки на плечi. - Ти ж
знаєш, я семижильний. Робив у тих лiсах за трьох. Та й провина ж моя не
така, як Ступач розписав. Переглянули справу - i вiдпустили до тебе, до
дiтей. От i знову ми стрiнемось iз Ступачем, - злоба погасила радiсть на
виду чоловiка.
- Сташе, не думай про нього!
- А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
- Кинь про нього! - притулилась до чоловiка.
- Кидаю, - Стах полiз правицею до внутрiшньої кишенi пiджака. - Ось
тобi коралi, не дуже дорогi, та й не дешевi, - обвив шию подарунком. -
Думав, якщо забула мене, кину їх у татарський брiд.
- Ой дурний ти, Сташе, - засмiялась i притихла, чуючи на собi його
подарунок, його руки, його чекання, любов.
Потiм, вбираючи одежею пахощi купальського городу, вони пiдiйшли до
латки ячменю, що присвiчувався тендiтними вогниками маку.
- Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
- Невже щодня? - не повiрив Стах, а очi аж засяяли.
- Згадувала й кликала.
- От я й повернувся на твiй голос, - втопив руки в ячмiнь, а той
солодко зашерехтiв по них достиглим вусом. - Говори ж, Оксанко,говори.
- Що ж тобi говорити?
- Що хочеш, аби голос твiй чути, - i прихилився до її плеча. - Скучила
хоч трохи?
- Ох i нерозумний ти, - вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
- Який уже є. Говори щось, Оксанко, - торкає руками її косу, плечi,
стан.
- Здорожився? Їсти хочеш?
- I не питай.
- Я зараз нашпортаю картоплi, ти ж вирви кiлька свiжих огiркiв, а
квашоїii дома є. Тiльки огудиння не потолочи. Стах гласно засмiявся,
поцiлував її:
- Господинько моя...
Оксана пригнулась i прямо пальцями почала пiдкопувати для нього
картоплю. Стах зверху дивився на жiнку, на її пальцi, що почали чорнiти
вiд вологої землi, на картоплю, що й при мiсяцi червонiла, i мав радiсну
бентежнiсть на серцi - воно вивiльнялось i вивiльнялось од рiзної каламутi
й кiптяви. Коли має чоловiк вiрну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана
зiбрала картоплю в подiл спiдницi, i тепер босi ноги жiнки до колiн
оброшувала роса.
- Якi в тебе гарнi ноженята.
- Он краще вирви огiркiв.
Стах навпомацки знайшов огiрок, вiдщипнув од огудиння, понюхав його й
потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за її спиною, до матiрки, до
соняшникiв i до вибiлених мiсяцем хмар, що притулилися до землi.
- Гарно ж у нас. I тiльки такий дурень, як Ступач, мiг подумати, що я
люблю оцю землю менше за нього.
- Вiн i людей i землю судить та все шукає комусь лиха, поки собi не
знайдо, - зiтхнула Оксана. - Ходiмо ж до оселi.
У хатинцi, де влiтку було холоднiше, на лiсовому сiнi спали дiти. Стах
схилився над ними, поторгав великою рукою.
- Як виросли вони. А Миколка в кучерi оберемок сонця захопив. - I
притулився устами до меншого, а потiм до старшого. А Оксана i всмiхнулась,
i зiтхнула.
- Чи ж слухають тебе?
- Слухають, помагають... Ходiмо. Треба мужу вечерю готувати.
У хатi Стах обняр дружину, торкнувся її западинки, вiд якої розходились
перса.
- Аж пе вiриться, що я з тобою! - прихилився до персiв, до їхнього сну
i чекання.
- Зi мною, чоловiче, - пiдвела вiї на нього, з яких скапував пiзнiй
мiсяць.
I тiльки тепер чоловiк повiрив, що вiн удома... що його чекали. В
нiмотнiй вдячностi вiн поклав голову на плече дружини i завмер,
прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до неї i до свiту, що,
погойдуючись, кудись плив з двома своїми дiтьми.
Другого дня Стах iз Миколкою i Володимиром пiшов у лiс, там вони
знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсiли гiлля, пiдсадив
дiтей, а сам горiлиць лiг на землю, головою п шапку чебрецю. Цiлюще зiлля
пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвплями. Бiлою
хмарою, сонячним променем i переливом iволги стiкав тут час, i добрий
спокiй входив у кожну кровинку чоловiка. Але другого дня вiн розхлюпав
його.
Затемна, коли ще Оксана вiдпочивала, вiн вийшов у двiр, пiшов городом
до своїх червоних макiв у ячменi, а далi зiбрався на риболовлю. Недалеко
вiд берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетiла з купини i захурчала
крилами. Це характерне хурчання озвалося в серцi чоловiка далеким
дитинством. Bin довго-довго стежив за нерiвним, хвилястим летом пташини,
прислухався до хурчання її крил та сумовитого квилiння: чиї ви? Чиї ви?
"Своєї матерi дiти", - вiдповiв у думцi, а коли чайка упала в траву,
витягнув з берега човен, знайшов своє старе мiсце на водi, що проросло
зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипiв до двох поплавкiв, але
не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час вiн почув ненависний
голос:
- Добрий ранок, Сташе, - на березi з рушницею за плечима стояв Семен
Магазаник i щиросердно посмiхався.
- Добрий ранок, - тихо вiдповiв Стах.
- Клює?
- Потроху клює.
- I що спiймав?
- З пiвдесятка линкiв.
- Линкiв? Оце риба! Може, продасиш?
- А чого ж, можу й продати, - не пiдводив очей од води, на яку лягла
тiнь лiсника. - Пiд'їжджайте.
Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками
почав гребти до Стаха. Ось i торкнувся човен човна.
- А ти не перемiнився, Сташе, - привiтно, привiтно посмiхається
Магазаник, i все його обличчя сочиться радiстю: аякже, це так приємно, що
чоловiк повернувся з далеких дорiг. - Де ж твої линки?
- Линки? Зараз покажу, - Стах пiдвiв свою обплетену м'язами руку та
простяг її не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
- Що ти робиш?! - зойкнув лiсник. Стах зчавив його сорочку на грудях,
шарпнув до себе лiсника i з силою опустив у воду, а потiм пiдтягнув до
себе.
- Втопиш, iроде! - несамовито закричав Магазаник.
- Не втоплю, - заспокоїв його Стах. - То ти мене топив, а я тебе
купаю...
X
Споночiло. Заснула хвиля у бродi, заснув i присiлок над бродом. А до
нього нiяк не дотягне своє снування отой волохатий, що так дитинство
нагадує, сон: перед жнивами вiн завжди тiльки скрадається за Данилом, а
коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
Це та пора, коли в серцi селянина сходяться радощi й тривоги хлiба, а
мiж ними снуються й снуються древнi, певно, ще з язичницького вiку
прихопленi хлiборобськi жалi. Жаль було сивого й золотого колоса, що
нагойдався, нашелестiвся, наспiвався за лiтечко в полi i вже завтра,
зiтхаючи, впаде на землю, поїде до добрих людей, ляже теплим хлiбом на
столi.
До колоса, до цар-колоса Данило мав незмiнний трепет душi, чекав iз ним
зустрiчi ще тодi, коли вiн лише вгадувався в зеленому весняному сповитку,
милувався, як на його по-дiвочому нiжних вiях тихо бринiли цвiт i роса,
радiв, коли вiн набирався сили, й у тиховiйнiй задумi схиляв голову. I хоч
скiльки Давило дивився на це чудо, що з року в рiк нiби повторювалось, -
надивитись не мiг, i навiть синi волошки, здавалося йому, виростали тому,
що стiльки очей милувалося колосом.
А тепер у цю сяйливу нiч вiн прощався iз ним, бо iнакше не мiг, i мав
смуток, i мав радiсть од того прощання. От i перегорнув час iще один рiк.
Як прожито його помiж людьми i з людьми? Нелегко, в розумних i дурних
клопотах, у невсипущiй працi, в шуканнях, у надiях та в гризотi з деякими,
що навчилися примiтивiзмом витолочувати i хлiб, i людську гiднiсть.
Спасибi журналiстам, що захистили i врожай, i його. Та ней захист
породив i заздрiсть.
- Щось багато про тебе в газетi почади писати, - в'їв його Ступач.
- Не так про мене, як про землю, про врожай, який викохали люди,
всупереч отому графiку, що судомив нас. Ступач тодi одразу скипiв:
- Побув би ти на моєму мiсцi - i тебе засудомило б!
- Тодi краще ви побудьте на моєму, спокiйнiшому, мiсцi. Але на його
мiсце Ступач нiколи не позаздрить: вiн своє честолюбство не нахилить до
землi, а пронесе через усi службовi щаблi, щоб пiднятися чи злетiти вгору.
Ступач розумiє, що Данило розкусив його, й тому ще бiльше по злюбив
норовистого голову. Та Даниловi байдуже до його любовi, тiльки пе байдуже
до його канцелярської запопадливостi й самовпевнеиостi: в ж такi щасливi
люди, що нiколи не сумнiваються в сибi. Так, це щасливi люди для себе, але
це нещастя для iнших...
Данило тихо входить у накупаний i нагойданий мiсяцем присiлок, що
вийшов чи то iз синього сну, чи з малювання, чи з татарського броду. То
град-Кiтеж увiйшов у воду, а наш присiлок вийшов з води та й купає у нiй
тiнi хат i лелек, i не дзвони дзвонять над ним, а мiсяць пригорщами
розсiває своє зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлiбом: уродило ж
цього року. Уродило! А нарiк ще краще має вродити, бо люди вже не слiпо
Ой коли кiнець свiта iскончавться,
Ой тодi страшний суд наближається...
Прямо на землi сидiв горболобий старець, що маз на широких плечах не
голову, а оберемок залежаної вовни, з якої витикався хрящуватий носяра,
бiля старця лежали великi заяложенi торби й глиняна мисочка, куди
вряди-годи накрапало дрiбне срiбло й мiдяки. Магазаника не так здивував
сумний кант i патли лiрника, як його сила, що вчувалася пiд обтрiпаним
брудним одягом. Це дужень, а не старець. Ось срiбна монетка впала не в
мисочку, а на землю, i волохань потягнувся до неї iржавою лопатистою
рукою, потiм глянув на своїх слухачiв i неждано зупинив жовтi, як у
змiєїда, очi на лiсниковi. I знову якесь лихе передчуття замлостилося
внутрi Магазаника. Здається, нiколи й не бачив цього волоханя, а середина
аж колотиться. Вiн вийняв калитку, необачно витрусив з неї десятинний
червiнець з головою царя, поквапливо сховав його, а старцевi кинув
гривеника.
Якийсь захмелiлий вусань пiднiс лiрнику чумацьку рогову чарку:
- Випий, чоловiче божий, за грiшнi душi нашi.
- Спаси, господи, люди твоя, - лiрник лiвицею охопив чарку,
перехрестив, i вона загубилась у хащах його розкуйовдженого волосся.
- Тату, а ви чого тут прикипiли? - здивовано притерся до батька
Стьопочка. - Ви ж ранiше на всiх старцiв i лiрникiв собак напускали.
- Лiта, Стьопочко, лiта, - невиразно вiдповiв i пiшов помiж возами, ще
чуючи на собi важкий погляд лiрника. Чого вiн прив'язав свої очi до нього?
Прямо, якесь диявольське навожденiє.
- Як у вас, тату, з цибульниками? - чогось радiсно грає вiями й синькою
очей Стьопочка.
- Поганувато. А ти ж чого, вулишнику, розвеселився? Трохи десь хильнув?
- Вгадали! Але нiколи не вгадаєте, з ким, - засмiялося чадо.
- Говори вже.
- З будищанським батюшкою.
- З будищанським попом?! - не повiрив лiсник. - Та що ти верзеш? Чи вже
в головi як у млинi?
- Iстинну правду кажу, - аж пiдростає Стьопочка. - Тиняючись собi па
ярмарку, прицiнююсь до того, до сього, та й бачу перед собою свiженький
пiдрясник отця Венiмiана. I вiдразу ж згадав будищанське гробовище. Ви ж
знаєте, що воно геть усе засаджене яблунями, i не якимись там саблуками, а
найбiльше зимовими ранетами. От привiтався з батюшкою та й гарненько
питаю, чи зародили на кладовищi яблунi?
- Уже гiлля вгинається, - каже батюшка. - А нащо це тобi, чадо?
- Та пракшiув собi, чи ци молша у вас тишком-ппшком узяти кладовище в
оренду.
I не повiрите: батюшка мало не пiдскочив на радощах. Уже за чаркою я
стямкував, що в нього катма грошей на ремонт церкви. З усього видать,
збiднiли будищанськi паравiяни, то недорого панотець i за кладовищанськi
яблука заправить.
- О, ти, Стьопочко, прозорливцем стаєш! - розчулився батько. - А я й
досi не змiтпв орендувати гробовнща. Це ж цвинтарне яблуко, либонь, у
пiвцiни обiйдеться.
- Та, звiсно, в пiвцiни, а ви кажете, що в мене капустяна голова.
- Чого не скажеш у гнiвi, - потис мiцнувате плече сина. - Спасибi -
догодив.
Неждано-негадано Магазаник побачив перед собою великооку тонкостанну
дiвчину, що мала на плечах цiлий снiп свiжого пшеничного волосся.
Стьопочка, подивившись на незнайому, розгублено заграв млинками вiй i
загубив язика в ротi, та й сам лiсник здивувався: з якого ж поля взялося
таке диво на ярмарковiй колотнечi?
- Пробачте, ви не товариш Магазаник? - пильно, немов читає його роки,
вдивляється фiалковими очима, де вмiстились i довiра, i сполох, i
вечоровий чар.
- Ти вгадала, - Магазаник уважно цiнує дiвоче личко, нiжно обведене
пiдборiддя, довгi вiї, тiльки не може вгадати, що криється в пересвiтах
пiд ними - недоторканiсть чи та принада, що топить чоловiкiв: отак, не
питаючи броду, шубовсть у воду. - Тобi щось треба вiд мене? Може, лiсу на
нову хату? - й значуще покосував на Стьопочку.
- Ой нi, - збентежилась дiвчина, i втемнiла глибiнь її очей. Хто збагне
її i хто втопиться в нiй? - Менi треба їхати в Тарноруди на роботу.
- Ага, на роботу, - закивав головою Магазаник, i сяк i так пасучи
дiвочий обрис з голови до нiг. - Ми тебе довезем до свого лiсництва, а там
уже рукою подати до їарнорудiв. Учителювати їдеш?
- Нi, агрономом, - з прихованою гордiстю i навiть подивом оказала
дiвчина. I їй ще новиною гучало це слово.
- Агрономом?! - витрiщився на неї зеленню i пiщаником лiсник. - Ти
закiнчила технiкум?
- Нi, iнститут.
- Аж iнститут!.. - спочатку не повiрив, а потiм навiть зiтхнув i глянув
на Стьоночку, який стояв, наче слуп. - Це так гарно з одного боку, а з
другого - нiяк не завидую тобi.
- Чого ж? - здивувалася дiвчина, гойднулась, i гойднулася на плечах її
свiжа пшениця.
- Про це й говорити не хочеться, - i на обличчi Магазапика починає
тiнявитись удаване спiвчуття.
- Говорiть! - тихо наказала дiвчина, i навiть у цьому єдиному словi
вгадувався характер.
Лiсник оглянувся, прихилив голову до дiвчини:
- Тодi скажу по секрету: у нас не голова колгоспу, а якийсь гаспид.
Вiн, пекельник, не те що людей - сам себе зароганнв роботою. От накладе на
дiвочi плечi волячу ношу, та й звiтрiє твоя краса.
На довiрливе обличчя дiвчини вiдразу лiг сутiнок, а в очi зайшов
смуток.
- Але ви не крепко журiться, - нарештi знайшов свого язика Стьопочка. -
Хоча голова в нас iз товкучих, та люди не зобидять вас, i вообче. - I так
гiйглянув на батька, що той зрозумiв своє чадо.
- Що правда, то правда, - погодився Магазаник. - Та й село наше
поволеньки вибивається в люди, за хлiбом i до хлiба не їдуть тепер на
базар. А як тебе звати-величати?
- Мирославото Григорiвною Сердюк.
- Так-от, Мирославе Григорiвно, довгi думки залиш на осiннi ночi, а
зараз бери свої речi, та й поїдемо. Може, i наш хлiб незгiрше вашого.
Мирослава притихла, гойднула станом, потiм рiшуче сказала:
- А може, козак не без долi, а дiвка не без щастя? Я зараз же прийду.
Де ви будете?
- Он бачиш жовтим лубом укритий вiз i кадубець на ньому? Це наш.
Дiвчина глянула на вiз, на конi й метнулася од Магазаникiв, на її
плечах зашелестiв оберемок волосся.
- Хоч серпом жни, як пшеницю, - сказав лiсник i лукаво повiв однiєю
бровою: - Агрономша - це не вчителька! Як вона тобi?
- Славна. Ви ж менi дайте трохи грошей, - i покосував па батька: що цей
шкрабун нашкребе йому.
- Грошi, гарна жiнка та добрячi конi - то смерть, - у задумi сказав
Магазаник, полiз рукою до кишенi й глянув на вiтряки, якi аж навшпиньки
спиналися, пориваючись до неба. I в цей час вiн плечима почув на собi
чийсь погляд. Оглянувшись, побачив вервелу - лiрника, котрий виносив iз
ярмаркового шарварку свої кудли й заяложенi, навхрест почепленi торби, в
яких неволився святий хлiб. За облисiлими повiками старця таврами
викруглились настороженi вирла.
"Чого тобi, хребетосилий? Що ти пасеш своїми буркалами:
чиюсь копiйку чи душу?" - повернувся спиною до лiрника.
А ось з-помiж ярмарчан i дiвчатко вививається зi своєю ношею. I на яких
дощах, i на яких зорях воно виростало, i кому вiн повезе па своему возi що
синьооку судьбу? Ех, лiта, лiта. Чому ви пе по-. вертаєтесь назад?.. Коли
б у макотертi Стьопочки було трохи бiльше лою, то мiг би закрутити голову
агрономшi, та, здається, в нього на розум недорiд. Правда, є в хлопця i
сила, i хитрувата спритнiсть, але зараз всюди бiльше розуму питають, бо
епоха.
- Ти ж тiльки не дуже патякай перед нею, бiльше очима та вiями пряди -
ця робота всiм дiвчатам подобається, - тихенько шепнув синовi, що вже
подзвонював бiля воза упряжжю.
Стьопочка щось буркнув i втупив погляд у Мирославу.
- Ось i я, - довiрливо посмiхнулась дiвчина.
- Сiдай назад, та не зломи насад, - пожартував лiсник i хотiв пособити
їй вибратися на воза.
- Я сама, - вiйнула легким платтячком i вмить опинилась на возi, ще й
ноженята спустила з полудрабка - що то селянська дитина.
З ярмаркової колотнечi повз вiтряки виїхали в рожевий надвечiрнiй
сонцеграй, що м'яко тремтiв над обважнiлими нивами, вони пiдiймали й
пiдiймали з пагорба на пагорб пiвсон житнiх i пшеничних корогов. Навколо
стояла така тиша, що чути було золотий дзвiн переджнивностi.
Аж тут, у стелу, вiд Магазаника вiдв'язались чужi очi, й вiн з
полегкiстю сказав собi:
- Поле ж - як тихе море! - I подобрiшав пiщаник в його очах, що теж
розумiли не тiльки силу, але й красу ниви.
Та ось позаду почувся тупiт коней. Батько й син одночасно повернули
голови.
- Здається, сам товариш Стуиач трюхикає? - I Магазаник притримав конi.
- Таки вiн, - ствердив Стьопочка, на його i на батьковому виду одразу ж
заграли спочатку хитруватi, а даяi догiдливi посмiшки.
Це насторожило Мирославу: перед ким вони мають душевне колiнкування?
Бричка порiвнялася з возом. Магазаники запобiгливо пiдняли вгору
картузи.
- Доброго здоров'я, Прокопе Iвановичу! Доброго здоров'я! На
еамовпевиеаому обличчi Ступача ворухнулась доброзичлива насмiшка:
- Ще, купцi а Бару - нi грошей, нi товару?
- От i де вгадали. Прокопе Iвановичу! - Лiсиик весело глипнув на
Мирославу. - Бачите, який красний товар веземо з торгу?! Одна брова -
варта вада, а другiй - i пiяи вемаi Аж агрономом буде в нас. А ви ж, коли
ие секрет, куди? В Тарнорудя?
- Тарноруди.
Магаааник спiвчутливо зiтхнув:
- Ох i не солодко вам iз пашим правителем, iз Бондаренком, значить.
Ступач одразу посутенiв, а лiсник м'яко-м'яко пустив голос:
- Може, Прокопе Iвановичу, по дорозi завернете й до нашої хати? Вона
вже вас iз весни очiкує.
- А що там у вас?
- Та чимось знайдемо пришанувати дорогого гостя: голодним i тверезим
вiд нас не поїдете. У печi стоять душеники i чумацька а пiдвишениками та
м'ятою каша.
- Каша з грибами i м'ятою? - здивувався Ступач. - Про таку заправду не
чув.
- А в нас i покуштуєте. Та й до кашi щось знайдеться, натуральне,
лiсове, якого в ресторацiях i за щире золото не роздобудеш.
- Спокушаєте ви мене.
- Не спокушаємо, Прокопе Iвановичу, а поважаємо, як невтомного дiяча i
людину. Ощасливте нашу оселю. Може, й ми розумнiшими станемо.
- Ох, i лестун ви, Семене, прямо лис-корсак! - подобрiшав Ступач.
Магазаник не образився, а пустив облесливу посмiшку по вусах:
- А коли таке говорите аж ви, то я мовчу, бо вам виднiше. То ви на
бричцi - попереду, попереду, а ми возом - за вами, та за вами, та пiд
вашим керiвництвом. Правда, дiвонько? - повiв бровою на Мирославу, i в тої
згасла настороженiсть до солодкомовного лиса: жартує ж чоловiк.
А чоловiк, ще не приховавши усмiху, вже прикидає, чим вiн буде
заставляти стiл, якого їжака пiдкотить за столом супроти Бондаренка та що
покладе в бричку, щоб цього це бачив, але таки побачив Ступач, бо життя -
це та драбина, по якiй можна i вгору до ворiт раю видряпатись, та можна й
помiж щаблями гепнути в чортi-що. От сколупне Ступач Данила, тодi й
побачимо, хто з лiсу вигулькне на голову! Як його руцi, що зараз батогом
пiдпалює конi, потрiбна печатка! Правда, вiн i тепер живе, як у бога за
пазухою, але з печаткою була б iнша кумерцiя.
На якусь хвилину Магазаник пiрнув у марево сподiвань, та неждано на
нього глянули вирли ярмаркового старця, i пiд серце пiдступно вдарила
холоднеча. Що ж воно?.. Ага, то з небуття проклюнулась, мов рана, тривога
минулих рокiв. Де взялась вона i на якi ярмарки податися з нею?..
Лiсник мимоволi зiтхнув, чим немало здивував Стьопочку, що i так i сяк
грав млинками вiй до дiвчини, а вона лише придивдялась до надвечiрнiх
iiпв, що з пагорба па пагорб пiдiймали пiссои житнiх i пшеничних корогов.
Ох, не пiд цими корогвами спаскудив вiн свою молодiсть. Тепер тихцем їдь
iз ярмарку i не важ на тi часи, що не для тебе йдуть. Iз них можеш ти
вирвати червiнця, та навряд чи вирвеш щось бiльше.
Над дальнiм полем зiйшла вечорова зоря.
"Як золота печатка", - сумовито подумав Магазаник i випустив зiрку з
очей, а натомiсть знов побачив лиховiснi тавра лiрника. I чомусь страшним
став йому цей вечiр, i вiн сам собi здався похилим привидом, що сутiнками
повертається з ярмарку.
Тьху! Чого, з якого лиха, як ворон, накликає на себе бiду? Ось доїде
додому i зразу ж притопить тривогу у чарцi, а далi вiзьме лопату й пiде на
ту могилу, де Лаврiн вiдкопав золотi цяцьки. Не тiльки ж гробаря годує
могила. Йому вже не терпiлося вирушити на пошуки золота, навiть
пожалкував, що запросив Ступача на кашу з грибами.
Згадка про гриби несподiвано аж струсонула мiзками: чогось нагло сплив
дурний пiвгрiх, що не став грiхом. Рокiв з десять тому, коли паперовi
грошi iшли нарiвнi з золотими, його безсовiсно обшахрував продавець Влас
Кундрик. I тодi Магазаник приготував йому червоного павутинника - отого
потаємного осiннього гриба, який вбиває людину не зразу, а десь на
десятий-дванадцятий день. Вже й на столi стояла пекельна смаженина, та в
осганню хвилину передумав лiсник труїти продавця. Коли це було, а й зараз
моторошно стало. Ох це осiннє гайвороння згадок! Видко, з ярмарку пiшло
життя, коли все частiше пiд серцем тенькає i дзумить острах...
IX
Вечiр уиав на сiлок, i в мiсячному снi притихли збезлюдненi сiножатi,
ниви й бiлi хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала то городом,
то подвiр'ям. Чогось їй непокоїлось нинi, чогось скiмлив смуток в душi, а
думки все пiдмивали i пiдмивали її. Ось iзнову, не знати чого, бреде на
город, зупиняється перед латкою оброшеного ячменю, що палахкотить
вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який у давню страшну нiч
принiс зi своєю кров'ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюсткiв маку, але
злякано вiдсахнулась: чогось їй приверзлося - це не мак, а Стахова кров,
що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
А де тепер Стах, що так любив її? I мав за цю любов спiвчуття i печаль,
бо в такий час прийшов до неї. I де тi лiси, i де тi дороги, з яких прийде
чоловiк? I хоч би коли прийшов, i хоч би яким прийшов, вона чекатиме його,
вона сiятиме його ячмiнь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках - Ярослава.
Ось така жiноча доля. Ще дiвчиною, а потiм молодицею гадалось, що все
життя, як одну годину, проживе зi своїм судженим, їй страшно було навiть
подумати про тих вихилясниць, якi двоїли себе, якi накидали оком ще па
когось, крiм мужа, якi розтринькували любов на рiзнi принади чи
жировиська. Вона й за жiнок їх не мала, обходила десятою дорогою, щоб не
забруднитись нечестивiстю.
У татарському бродi несподiвано бухикнуло весло, потiм озвався щасливий
дiвочий смiх: напевно, молодята в любощах стрiчають свою нiчку, як i вона
колись iз Ярославом стрiчала. I що тi любощi? Сон, чи пiвсон, чи снивода?
I минаються вони швидко, як весняна вода.
Над бродом тихепько-тихсiiько стрепенулася пiсня:
Ой чи цвiт, чи не цвiт
Калинопьку ломить,
Ой чи сон чи посон
Головоньку клонить.
I вона колись у снi чи пе в снi клонила голову судженому на груди, а
Стаховi вже клонила з жалю до нього, та вiн, мабуть, i не догадувався про
це. А як до нього потяглися дiти! От тiльки жаль" що пе повiв їх до тiєї
черешнi, яка родить кетяги ягiд. Миколка й досi згадує про неї.
Знову бухикнуло весло, а лслсчнха на хатi схлипнула крiзь сон, як
схлипує немовля. Схлипування подруги, певно, розбудило й лелича, який,
вкладаючись спати, завжди ховає голову пiд крило.
- Це вiн боїться нежитi, - пiдсмiювався Володимир.
Ось лелич потягнувся, заклекотiв - щось занепокоїло його. Оксана
стежкою пiдiйшла до ворiтець, якi вели з городу в садочок. Цi ворiтця не
зачинятимуться до самої осенi, бо на них поплелося огудиння гарбузiв,
позав'язувало над землею в'язь, то не треба тривожити її.
Лелич знов заклекотiв i стрiпонув крилами. Кого ж вiн побачив? Раптом
тихеиько-тихенько скрапнули вiд вулицi ворота й хтось увiйшов на її
подвiр'я. Лиха людина? Та що ж у неї красти? Хiба що одну душу? Так i її
встигли обiкрасти. А невiдомий увiйшов у тiнь, потiм з'явився перед
дверима, пiдвiв руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою
дiйшов до причiлкового вiкна, сiв на призьбу й провiв долонею по чолу, як
проводять люди пiсля важкої працi. Щось скорботне було i в цьому русi, i в
усiй постатi невiдомого.
"Та це ж вiн! Biн! - скрикнула душою, стерила й почула в собi таку
слабiсть, що мусила вхопитися за ворiтця, за огудиння, щоб не впасти. -
Чого ж вiн так тяжко сидить на призьбi? Чом не йде до хати? А може, це й
не Стах?" - Так само, тримаючись за ворiтця й шорстку прохолоду
батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
- Сташе?!
Чоловiк стрепенувся од несподiвання, пiдвiвся, пiшов, а далi побiг,
вiдкидагочи вiд обличчя шелест вишень i мiсячну дрiмоту на них. От i
наближається вiн iз синьої ночi, з мiсячної дрiмоти, чи з метелицi, чи з
рокiв, наближається його подив, його сум, його радiсть.
- Оксано... Оксаночко!
- Сташе... Прийшов?
- Прийшов, - i через ворiтця охопив її руками.
- Оксано!
I вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навiть
присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що i в нiй
стрепенулася не тiльки жiноча жалiсть.
- Прийшов? Милий... - вперше сказала йому це слово.
- Спасибi, Оксаночко, - у Стаха затiпались уста. Виходить, вiн
догадався, що зараз робиться з нею, виходить, вiн-знав, що ранiше в неї не
було до нього любовi. - А я думав: ти вже забула мене.
- Що ти, Сташе! - I вода, як могла, через ворiтця, обвилась навколо
нього.
Стах легко пiдняв Оксану над ворiтцями, притулив до себе, вицiловуючи
брови,уста, лице.
- Сташе, хiба так можна? - заборсалась на його дужих руках.
- Чому ж не можна?
- Ще хтось побачить.
- I хай бачить.
- А як зурочить? - уже лукавить од радостi й дивується своєму
лукавству: хiба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив її
на землю.
- Як же ти, Оксаночко? Як дiти?
- Усi ми дуже скучили за тобою. Усi! А Миколка й сьогоднi згадував i
тебе, i твою черешню.
- Завтра пiдемо до неї.
- I ти, Сташе, назовсiм? - прокинулась тривога.
- Назовсiм, - заспокiйливо поклав їй великi руки на плечi. - Ти ж
знаєш, я семижильний. Робив у тих лiсах за трьох. Та й провина ж моя не
така, як Ступач розписав. Переглянули справу - i вiдпустили до тебе, до
дiтей. От i знову ми стрiнемось iз Ступачем, - злоба погасила радiсть на
виду чоловiка.
- Сташе, не думай про нього!
- А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
- Кинь про нього! - притулилась до чоловiка.
- Кидаю, - Стах полiз правицею до внутрiшньої кишенi пiджака. - Ось
тобi коралi, не дуже дорогi, та й не дешевi, - обвив шию подарунком. -
Думав, якщо забула мене, кину їх у татарський брiд.
- Ой дурний ти, Сташе, - засмiялась i притихла, чуючи на собi його
подарунок, його руки, його чекання, любов.
Потiм, вбираючи одежею пахощi купальського городу, вони пiдiйшли до
латки ячменю, що присвiчувався тендiтними вогниками маку.
- Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
- Невже щодня? - не повiрив Стах, а очi аж засяяли.
- Згадувала й кликала.
- От я й повернувся на твiй голос, - втопив руки в ячмiнь, а той
солодко зашерехтiв по них достиглим вусом. - Говори ж, Оксанко,говори.
- Що ж тобi говорити?
- Що хочеш, аби голос твiй чути, - i прихилився до її плеча. - Скучила
хоч трохи?
- Ох i нерозумний ти, - вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
- Який уже є. Говори щось, Оксанко, - торкає руками її косу, плечi,
стан.
- Здорожився? Їсти хочеш?
- I не питай.
- Я зараз нашпортаю картоплi, ти ж вирви кiлька свiжих огiркiв, а
квашоїii дома є. Тiльки огудиння не потолочи. Стах гласно засмiявся,
поцiлував її:
- Господинько моя...
Оксана пригнулась i прямо пальцями почала пiдкопувати для нього
картоплю. Стах зверху дивився на жiнку, на її пальцi, що почали чорнiти
вiд вологої землi, на картоплю, що й при мiсяцi червонiла, i мав радiсну
бентежнiсть на серцi - воно вивiльнялось i вивiльнялось од рiзної каламутi
й кiптяви. Коли має чоловiк вiрну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана
зiбрала картоплю в подiл спiдницi, i тепер босi ноги жiнки до колiн
оброшувала роса.
- Якi в тебе гарнi ноженята.
- Он краще вирви огiркiв.
Стах навпомацки знайшов огiрок, вiдщипнув од огудиння, понюхав його й
потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за її спиною, до матiрки, до
соняшникiв i до вибiлених мiсяцем хмар, що притулилися до землi.
- Гарно ж у нас. I тiльки такий дурень, як Ступач, мiг подумати, що я
люблю оцю землю менше за нього.
- Вiн i людей i землю судить та все шукає комусь лиха, поки собi не
знайдо, - зiтхнула Оксана. - Ходiмо ж до оселi.
У хатинцi, де влiтку було холоднiше, на лiсовому сiнi спали дiти. Стах
схилився над ними, поторгав великою рукою.
- Як виросли вони. А Миколка в кучерi оберемок сонця захопив. - I
притулився устами до меншого, а потiм до старшого. А Оксана i всмiхнулась,
i зiтхнула.
- Чи ж слухають тебе?
- Слухають, помагають... Ходiмо. Треба мужу вечерю готувати.
У хатi Стах обняр дружину, торкнувся її западинки, вiд якої розходились
перса.
- Аж пе вiриться, що я з тобою! - прихилився до персiв, до їхнього сну
i чекання.
- Зi мною, чоловiче, - пiдвела вiї на нього, з яких скапував пiзнiй
мiсяць.
I тiльки тепер чоловiк повiрив, що вiн удома... що його чекали. В
нiмотнiй вдячностi вiн поклав голову на плече дружини i завмер,
прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до неї i до свiту, що,
погойдуючись, кудись плив з двома своїми дiтьми.
Другого дня Стах iз Миколкою i Володимиром пiшов у лiс, там вони
знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсiли гiлля, пiдсадив
дiтей, а сам горiлиць лiг на землю, головою п шапку чебрецю. Цiлюще зiлля
пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвплями. Бiлою
хмарою, сонячним променем i переливом iволги стiкав тут час, i добрий
спокiй входив у кожну кровинку чоловiка. Але другого дня вiн розхлюпав
його.
Затемна, коли ще Оксана вiдпочивала, вiн вийшов у двiр, пiшов городом
до своїх червоних макiв у ячменi, а далi зiбрався на риболовлю. Недалеко
вiд берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетiла з купини i захурчала
крилами. Це характерне хурчання озвалося в серцi чоловiка далеким
дитинством. Bin довго-довго стежив за нерiвним, хвилястим летом пташини,
прислухався до хурчання її крил та сумовитого квилiння: чиї ви? Чиї ви?
"Своєї матерi дiти", - вiдповiв у думцi, а коли чайка упала в траву,
витягнув з берега човен, знайшов своє старе мiсце на водi, що проросло
зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипiв до двох поплавкiв, але
не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час вiн почув ненависний
голос:
- Добрий ранок, Сташе, - на березi з рушницею за плечима стояв Семен
Магазаник i щиросердно посмiхався.
- Добрий ранок, - тихо вiдповiв Стах.
- Клює?
- Потроху клює.
- I що спiймав?
- З пiвдесятка линкiв.
- Линкiв? Оце риба! Може, продасиш?
- А чого ж, можу й продати, - не пiдводив очей од води, на яку лягла
тiнь лiсника. - Пiд'їжджайте.
Магазаник знайшов неприв'язаного човна, поклав у нього рушницю й руками
почав гребти до Стаха. Ось i торкнувся човен човна.
- А ти не перемiнився, Сташе, - привiтно, привiтно посмiхається
Магазаник, i все його обличчя сочиться радiстю: аякже, це так приємно, що
чоловiк повернувся з далеких дорiг. - Де ж твої линки?
- Линки? Зараз покажу, - Стах пiдвiв свою обплетену м'язами руку та
простяг її не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
- Що ти робиш?! - зойкнув лiсник. Стах зчавив його сорочку на грудях,
шарпнув до себе лiсника i з силою опустив у воду, а потiм пiдтягнув до
себе.
- Втопиш, iроде! - несамовито закричав Магазаник.
- Не втоплю, - заспокоїв його Стах. - То ти мене топив, а я тебе
купаю...
X
Споночiло. Заснула хвиля у бродi, заснув i присiлок над бродом. А до
нього нiяк не дотягне своє снування отой волохатий, що так дитинство
нагадує, сон: перед жнивами вiн завжди тiльки скрадається за Данилом, а
коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив'я!
Це та пора, коли в серцi селянина сходяться радощi й тривоги хлiба, а
мiж ними снуються й снуються древнi, певно, ще з язичницького вiку
прихопленi хлiборобськi жалi. Жаль було сивого й золотого колоса, що
нагойдався, нашелестiвся, наспiвався за лiтечко в полi i вже завтра,
зiтхаючи, впаде на землю, поїде до добрих людей, ляже теплим хлiбом на
столi.
До колоса, до цар-колоса Данило мав незмiнний трепет душi, чекав iз ним
зустрiчi ще тодi, коли вiн лише вгадувався в зеленому весняному сповитку,
милувався, як на його по-дiвочому нiжних вiях тихо бринiли цвiт i роса,
радiв, коли вiн набирався сили, й у тиховiйнiй задумi схиляв голову. I хоч
скiльки Давило дивився на це чудо, що з року в рiк нiби повторювалось, -
надивитись не мiг, i навiть синi волошки, здавалося йому, виростали тому,
що стiльки очей милувалося колосом.
А тепер у цю сяйливу нiч вiн прощався iз ним, бо iнакше не мiг, i мав
смуток, i мав радiсть од того прощання. От i перегорнув час iще один рiк.
Як прожито його помiж людьми i з людьми? Нелегко, в розумних i дурних
клопотах, у невсипущiй працi, в шуканнях, у надiях та в гризотi з деякими,
що навчилися примiтивiзмом витолочувати i хлiб, i людську гiднiсть.
Спасибi журналiстам, що захистили i врожай, i його. Та ней захист
породив i заздрiсть.
- Щось багато про тебе в газетi почади писати, - в'їв його Ступач.
- Не так про мене, як про землю, про врожай, який викохали люди,
всупереч отому графiку, що судомив нас. Ступач тодi одразу скипiв:
- Побув би ти на моєму мiсцi - i тебе засудомило б!
- Тодi краще ви побудьте на моєму, спокiйнiшому, мiсцi. Але на його
мiсце Ступач нiколи не позаздрить: вiн своє честолюбство не нахилить до
землi, а пронесе через усi службовi щаблi, щоб пiднятися чи злетiти вгору.
Ступач розумiє, що Данило розкусив його, й тому ще бiльше по злюбив
норовистого голову. Та Даниловi байдуже до його любовi, тiльки пе байдуже
до його канцелярської запопадливостi й самовпевнеиостi: в ж такi щасливi
люди, що нiколи не сумнiваються в сибi. Так, це щасливi люди для себе, але
це нещастя для iнших...
Данило тихо входить у накупаний i нагойданий мiсяцем присiлок, що
вийшов чи то iз синього сну, чи з малювання, чи з татарського броду. То
град-Кiтеж увiйшов у воду, а наш присiлок вийшов з води та й купає у нiй
тiнi хат i лелек, i не дзвони дзвонять над ним, а мiсяць пригорщами
розсiває своє зерно... Як добре, що й ми тепер будемо з хлiбом: уродило ж
цього року. Уродило! А нарiк ще краще має вродити, бо люди вже не слiпо