Страница:
мовчигь. Ото буде комусь iз таким нудьги на ввесь вiк. Тодi вона i в думцi
не мала, що вiддасться за Лаврiна.
А час минав. Вiдскрипiла возами осiнь, на санях вiд'їхала зима, i
вербовим човником до їхнiх бродiи прiюилась носпа. З весною, одваджуючи
хлопцiв, до неї щовечора почав приходити Лаврiн. I треба було б нагнати
його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до
запiвнiчної години, пiдсмiюючись над ним i дивуючись iз себе: гарне має
дiвування.
Одного вечора, коли саме зацвiли сади, зiрвався шалений вiтер, i
вишневий цвiт, накупаний мiсячним морехом, закружляв навколо них.
- Заметiль, - прошепотiв Лаврiн i вперше несмiло пригорнув її.
- Яка заметiль? - хотiла вивiльнитись з його обiймiв, та чогось
застигла, мов заворожена.
- Заметiль вишневого цвiту.
- Як ти гарно сказав! - здивувалася вона. - Неначе по писаному.
- Я ще й краще можу сказати, - чогось глухо пробурмотiв Лаврiн. - Е? -
не повiрила вона.
- Справдi можу.
- То скажи, Лаврiне, - завмерла в його обiймах. Треба було б
вiдштовхнути його, та де й подiлася сила в розiмлiлих руках.
I тодi, увесь обсипаний вишневим цвiтом, вiн нахилився до
її вуст, торкнувся їх i тихо пробурмотiв:
- Виходь за мене, Олено, бо не можу бiльше дивитися, як ото коло тебе
iншi дурнi крутяться. То, щоб не лiчив комусь ребра, виходь.
Вона хотiла вiджартуватися, як не раз вiджартовувалась од паруботи, але
раптом вiдчула, що десь подiлись у неї i жарти, I голос, а щось полохливе
i солодке хвилями почало затоплювати ' Її. Чи не заметiль вишневого
цвiту?..
Тепер уже Лаврiн запитав її, як не раз вона питала його:
- Чого ж ти мовчиш?
Вона тiльки зiтхнула, не знаючи, що робиться з нею i що робити їй, а
вiн рукою полiз до її грудей, яких вона соромилась, бо великi були.
Сором i страх охопили її. Невже отак i приходить судьба?
- Якi в тебе груди гарнi, - провуркотiв Лаврiн i поцiлував впадинку мiж
ними. - I вся ти дуже славна. Нi в кого нема отакої знади.
Певне, це доконало її. Не на дiвочивчись, вона вже ставала його.
- Лаврiне, рiдний... мiй... - прожебонiла в довiрi за своє дiвоцтво, за
всi свої днi, що минули, що прийдуть.
Тодi парубок випростався, мiцно пригорнув її i прошепотiв у вухо:
- Ще раз скажи це.
Вона вивинулась з його обiймiв.
- Що, Лаврiно, сказати?
- Що я рiдний... твiй. Це так гарно.
- Рiдний, мiй... Правда ж, мiй? - I вперше довiрливо прихилилась до
парубочих грудей. I де вiн узявся на її голову, i до взялася ота заметiль
вишневого цвiту?..
Господи, чого ж я не проклинаю оту заметiль, i Лаврiна, i отi паршивi
золотi вуса, в якi й досi не заходила осiнь? Iдол ти, iдол, та й бiльш
нiчого. Хоч би дiтей посоромився.
Згадавши близнят, Ярипку, ще ревнiше затужила жiнка, забуваючи грiх
чоловiка. Та згодом вiд броду вона почула тупiт копит. Витираючiї хусткою
обличчя, Олена пiдвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого
це по ночах мордує в степу? Чи не полiцiю? I яке ж було її здивування та
обурення, коли вона впiзнала свого Лаврiна. Бач, їде вiд полюбовницi,
смалить люльку, ще й курникає щось пiд нiс. Злiсть одразу висушила жiночi
сльози. I коли кiнь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зiрвалася
на ноги.
- То де ти, грiховоднику, отак час убиваєш?! Тiльки не бреши менi!
- Олено?! Та не може бути?! - вражено витрiщився Лаврiн, нiби вона з
помелом була, а далi тихо засмiявся, вийняв з рота бiсову люльку й скочив
з коня.
- Так весело в тiєї лахмiтницi було? - стає насупроти чоловiка, ладна
видряпати з нього очi.
- Почекай, почекай, не торохти, як сiчкарня. У якої лахмiтницi? -
дивується чоловiк.
- У тiєї, з якою ночуєш, краще б ти в цiй могилi ночував.
- Тю на тебе, несамовита, - не розсердився, а добряче-добряче витрусив
з-пiд iдольських вусищ смiх i краплини мiсяця. - От кiно на старостi лiт.
- Па старостi, на старостi! - перекривила Олена. - А де ж ти молодикуєш
у запiвнiчну годину?
- Всi ви, баби, одним миром мазанi, - безнадiйно махпув рукою чоловiк.
- Це ж треба з-за дурних ревнощiв глупої ночi прителющитись у степ. I
кроволюбiв не побоялася!
- Не забивай менi баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
Не все й жiнцi можна казати, - пiдсмiюючись, розважливо вiдповiв
Лаврiн.
- Тодi приводь свою задрипу не тiльки для спання, а й дориботи, - i
Олена крутнулася од чоловiка, щоб гайнути в село.
- Та вгамуйся, нарештi! Чого так роз'юшилась? - Лаврiн стистнув жiнчину
руку.
- Як не скажеш, де був, то тiльки й бачив мене! - пашiла вiд гнiву, а в
очах замiсть звабливого оксамиту металися оси.
- Та скажу, забiсована, - здвигнув плечем. - Невже, справдi, дурнi
ревнощi потьмарiїли твою розумну макiтру? - i знову посмiхнувся тiєю
посмiшкою, що так непокоїла жiноцтво. Бабодур, та й годi.
- Кажи, не тягни!
Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
У болотах? Чого тебе туди нечистi носили? Там же могил нема!
- Їсти носив пораненим.
- Пораненим? - I жiнка почула, що з неї почав облiтати гнiв, а
натомiсть прокинулось до когось, i навiть до Лаврiна, спiвчуття. Чого ж
вони в болотах?
- Пожди трохи. Зiновiя Сагайдака знаєш?
- Чому ж не знаю, коли нашi сини в нього. Ось вiн i знайшов у болотах
безпечне мiсце для поранених.
- Так ти теж iз Сагайдаком знаєшся? - вже починає догадуватись i
боїться свого здогаду.
- Виходить, знаюся.
- То ти, Лаврiне, теж партизан?! - скрикнула Олена. Хiба ж можна
подумати, щоб такий собi сумирний чоловiк став партизаном?
- Партизан чи не партизан, а щось таке є, - i посмiшка заграла пiд
вусами чоловiка. - Тепер, може, зав'яжеш у вузлик свої ревнощi?
- Ой Лаврiне, Лаврiне, нащо тобi це партизанство? Хай уже дiти там... -
Олена ступила крок, охопила руками чоловiка i знову Iваплакала. - Може б,
поки не пiзно, вiдступився вiд Сагайдака.
- За кого ж ти мене маєш? - розсердився чоловiк. - Хочеш, мов у дуплi,
жити? Не такий тепер час!
А коли вже так сказав Лаврiн, то нiяким трибом не пересилити його.
- Це я з переляку, Лаврiне, - i вона витерла сльози, вже гоочись до
своєї другої судьби. - Так оце i за тобою можуть полювати.
- Як дiзнаються, то можуть. Тепер подорожчає i моя цибуля, i моя
голова, - посмiхнувся Лаврiн. Було б чому посмiхатися.
- Oй чоловiче, чоловiче, - припала до iiого грудей, уже плачучи
серединою.
Лаврш .заспокiйливо поклав їй руку на толоку.
- Та не квась душу, Олено. У цiй хуртовинi й ми повиннi знайти своє
мiсце.
- Я ж думала, що в партизани однi верховоди йдуть.
- Таке життя, жiнко.
- Iдоле ти... Iдоле! - не знайшла що кращого сказати. - Завжди
пiдманював мене.
- Тiльки один раз було такого, - добряче примружився Лаврiн.
- Коли ж це?
- Коли була заметiль вишневого цвiту.
- Чи ж була вона? Збiгли года, наче вода, та й до вiйни прибились...
Згадавши все це, Олена виходить з хати i прямує до криницi, де, як
вритий, стоїть її чоловiк.
- Ти й досi не набрав води?
- А в тебе щось горить? - Лаврiн починає витягати затоплену ключку,
далi здiймає з неї вiдро, в якому плаває двiйко червонобоких яблук. Щороку
до самої зими вiн витягує їх з криницi, а чи тепер доживе до зими? I жаль
йому стало своїх прийдешнiх днiв, у якi заглядав i заглядати боявся.
Вийшли б iз них його сини, донька, то й не треба бiльшого щастя.
Розхлюпуючи воду, вiн прямує до хати, а за ним, наче тiнь, iде Олена. I
жiнку славну вiн має, дарма що любить погарикати i донедавна любила грати
очима, бо таки було чим грати.
Вiн поглянув на гнiздо лелек, що вершило хату, зiтхнув: вiдлетiли до
весни птахи, вiдлетiли i його лелечата. Коли б тiльки до весни...
- Сьогоднi не йдеш до дiвочого броду? - уже в хатi запитала Олена.
Лаврiн наморщив чоло.
- I пiшов би, та з бiсовим Магазаником треба зустрiтися.
- Викликає вiн тебе?
- Нi.
- То чого тобi?
- Будеш багато знати - швидко постарiєш.
- Хто ж старить жiнку, як не роки i чоловiк? Говори вже.
- Оце ж гицелi, полiцаї значить, схопили пораненого командира, у
Василини на горищi знайшли. То треба якось пiдбити Магазаника, щоб не
квапився везти його в крайс. А як поткнутись iз таким дiлом до дiдька? I з
чого починати мову й розмову?
Олена задумалась, пiдперла рукою голову, постарiшала.
- А може, Лаврнпе, вiзьмеш якогось могильного таляра чи пiвталяра i
пiдеш до Магазацика по сiль - вiн же нишком крамарює нею. Прицiнишся,
потиргуєшся, а далi видно буде.
- I то правда, - Лаврiн здивовано глянув на жiнку, хмикнув i полiз до
скринi, де ждали свого часу його скарби. Ось вiн розгорнув бiлу пiлочку, i
на його руцi блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королiвна, яку не
постарили й вiки. Це ж треба стiльки рокiв копирсатися в могилах i тiльки
тепер, у вiйну, знайти ось таку красу.
- Ти ж не здумай понести її Магазапику, бо не вiдчепиться вiд тебе, -
остерiгає Олена, придивляючись до жiночої вроди...
Примкнувши вiї, стоїть у задумi осiннiй ранок, прислухається, як на
городах шерехтять постарiлi соняхи i макiвки, як у садах гупають яблука,
як на рiчцi i луках тривожиться перелiтна птиця. Але що тепер та пташина
тривога супроти людської?! Хiба для того батьки викохували дiтей, щоб вони
снопами лежали на полях чи стiкали сльозою i кров'ю в катiвнях? I як
земля, що родить святий хлiб, жiночу привабу, красну яблуню, золотого
соняха, може породити таких людожерiв, як Гiтлер?
Отак думаючи про свої i чужi болi, Лаврiн i доходить до подвiр'я
Магазаника, на яке старечими гiлками перевисає з огороду волоський горiх.
Кажуть, що йому двiстi рокiв, а й зараз вiн дотрушує на землю останнi
плоди.
Ще не встиг Лаврiн торкнутися хвiртки, як на подвiр'ї завищали дроти, а
на них клубками шерстi i лютi закрутились оскаженiлi ярчуки, отi, про яких
кажуть, що вони й чорта скалiчать i вiдьму задавлять. Та не ловлять, а
стережуть чорта цi вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий
господар, глянув на Лаврiна - подобрiшав.
- От кого не чекав, так не чекав!
- Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
- Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось маєш до мене?
- Та, виходить, маю.
- Тодi заходь, - староста нагримав на ярчукiв, а вони неохоче потягли в
новi цюпи вищання дротiв, накостричену шерсть i лють. - Як у тебе
часник-цибуля?
- Зародили, та вам їх, певне, не треба на торг.
- Тепер не треба, - аж нiби посмутнiв Магазаник, згадуючи колишнi
торги.
В оселi Магазаник кинувся до печi, до мисника й почав вергати на стiл
страви та напої.
Лаврiн дивується, здогадується, чого так заметушився пан староста, i
мовчки впiвока стежить за ним.
- Сiдай, чоловiче, потрапезуємо, перехилимо по чаруїшнi, - розтягує
доброзичливо уста. - У мене горiлка варена з хмелем.
- Оце зранку пити?
- Коли її тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, - староста сiпає пiд
строгими i зажуреними богами, що зайняли двi стiни.
- Невже i для вас тяжке врем`яскидас Лаврин кирейчину.
- I для мене, - чаркується Магазаник i одним чирком вихиляє сивуху. -
Краще б я в Сибiр твiй часник возив, анiж маю чужiй властi годити.
- Це теж правда, - вiрить i не вiрить Лаврiп, а сам думає собi: от нiби
за одним столом сидимо, а живемо па двох краях свiту.
- То ще тебе до мене привело?
- Сiль. Хотiв би замiняти на часник-цибулю чи купити за марки.
- Чого ж за марки? - ще чаркується Магазаник. - На тебе, кажуть,
золотий дощ обвалився?
- Так золото - за сiль? - удавало дивується Лаврiн.
- А знайшов щось?
- Хто шукає, то iнколи знаходить, - знехотя вiдповiдав Лаврiи.
- Хоч покажи, - вибиваються печатi пожадливостi на обличчi Магазаника.
- Прийдете до мене, покажу, - i не витримує, щоб не похвалитись. - Таку
княжну чи королiвну викопав, що їй тiльки в музеях красуватись.
- I золоту чи глиняну?
- Щирозлоту.
- Пофортунило тобi, Лаврiне. Що ж ти хочеш за царiвну?
- Хiба ж краса продається?
- I красу за грошi беруть, - нахабнувато посмiхнувся Магазапик.
- Не красу, а розпутство, - насупився Лаврiн.
- Що ж ти з цiєю королiвною будеш робити?
- Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
- Чи ж дочекаєшся, Лаврiне, коли вже Москва у нiмцiв?
- Хвалилася вiвця, що в неї хвiст, як у жеребця, - презирство заграло
на устах i на всьому ластовиннi Лаврiна. - То ви даремно на староство
вискочили, тяжче буде зiскакувати з нього.
Магазаник розгнiвався:
- Ти мене вчити прийшов?
- Нi, купити солi, - спокiйнiсiнько вiдказав Ласрiп.
- Гарний покупець. А, окрiм королiвни, ти якихось побрязкачiв не
викопав?
- I їх трохи знайшов: пару золотих, прикрас iз сонцем, що звуться
по-вченому фаларами, i кiлька кругленьких, - Лаврiн вийняв з кишенi
потертий ремiнний гаманець, подлубався в ньому i кинув па стiл золоту
монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
Магазаник бережно бере золото, придивляється до нього, виважує в руцi,
потiм б'є ним об стiл, щоб по дзвону розпiзнати, чи не сфальшоване воно.
- Цього царя на всi зуби вистачило б. Що тобi за нього дати?
- Нe продається.
- А ти подумай, чоловiче, - неспокiйними пальцями обмацує голову царя.
Лаврiн гостро глянув на старосту i пропiк його несподiваним словом.
- Берiть цього царя, а вiддайте селу червоного командира, якого у
Василини знайшли.
Магазаника одразу засудомило, монета випала з руки, покотилась по
столу. Вiн накрив золото долонею i вiдсмикнув її, начеб за цей час метал
став гарячим.
- Ти що? Теж кинувся у полiтику? - запитав так само, як питав дiда
Гордiя.
- Коли рятувати людей - полiтика, то i я за полiтику, - не спускає
Лаврiн очей iз старости.
- Нащо тобi цей командир?
- Живе має жити. Хай його вилiкують люди, - i тицьнув пальцем на
монету. - У мене ще є оце мертве золото, вiзьмiть його, а зарятуйте живу
душу.
Староста понуро глянув на нежданого гостя.
- Не жартуй, Лаврiне, з недолею, коли маєш сяку-таку долю. I Лаврiн, не
змигнувши, теж перейшов на "ти".
- А ти, Семене, теж подумай про головне: не пiдмiни своєї долi на чужу.
Тодi вже нiщо не врятує тебе. Рiзнi ти мав нетрудженi грошi, понахапав їх
по рiзних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти вiд себе не можна. Але
тепер такий час, що тобi треба утекти вiд себе, вилузатись iз шкури
перекинчика.
- Ти хто такий?! - Хмiль вилетiв з голови старости, i вiн ^в острахом
поглянув на Лаврiна. - Хто ти такий?
- Людина, - якось дивовижно посмiхнувся гiсть, а далi запитав: - То
вiддаси людям червоного командира? Я вже пе можу - вiп у полiцаїв. А ти
вихопи його звiдти.
- Не можу...
- Тепер i через не можу треба йти. Це коли твоя совiсть навiки не
заснула.
Староста здавив очi i губи, а потiм рубонув:
_Так за це, коли я скажу хоч слово, - не дiйти тобi до твого
броду.
Лаврин знову посмiхнувся, гордо пiдвiвся з-за столу:
- Нe лякай мене смертю. По-рiзному вмирають птиця i звiр... Та й iдучи
на чужу голову, думай про свою. I не раджу тобi потикатись на наш брiд. А
чого? То, певне, сам догадуєшся. - I вiн строго, неквапно вийшов з оселi,
ще й дверима хряпнув.
I тодi страшна думка забрела в голову старости; коли навiть такi, як
Лаврiн, вкинулись у полiтику, то скоро настане судний день i над Гiтлером,
дарма що вiн уже на Iндiю нацiлився.
XXIII
Ох i день сьогоднi видався, I бодай вiн у вiковiчнi нетрi та болота
пiшов!
Не встиг Магазаник спровадити Лаврiна, як до ворiт нечистi притетюрили
бричку з крайсагрономом Гавриїлом Рогинею. Цей ненаїда поки "умгу" скаже,
пiвкабана з ратицями з'їсть, - напевне, в нього з живота випало дно. I сам
дiдько не розбере, чим дихає чоловiк, якого Безбородько зве то
мумiєзнавцем, то латинником.
Ось вiн, високий, засушений, обметений зморшками, якi навiть ва повiках
лежали зiв'ялим кропом, пiдводиться над бричкою, вибиває зi своїх маслакiв
куряву осенi i кроквою стає на землю, потiм неквапом пiдходить до хвiртки,
обома руками зависає па вiй. Хвiртка трiщить, ярчуки шаленiють, а Рогиня,
очiкуючи Магазаника, тримає на померхлому обличчi тягар поминок. Кого ж
вiн поховав чи хто ховає його? Це тепер, при новiй владi, стало звичною
справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя, несе йому сумiш
догiдливостi й насмiшки i принюхується, чи не мав уже чоловiк
зубополоскання.
- А ви, пане, нiби з гульбища їдете?
- З похорон, пане, з порохон, - похмуро говорить крайсагроном i так
втуплює погляд пiд ноги, нiби вдивляється у могильну яму.
- З чиїх похорон, пане?
- Iз своїх, iз твоїх i всiх задрипаних панiв, якими тепер стали ми, -
негадано говорить агроном. З бiлої гарячки, чи що?
- Таке ви скажете страшне, - спробував заспокоїти його Магазаник.
- Отож i кажу сьогоднi, що має бути завтра, - поволi попленгався до
хати Рогиня. Тут вiн перехрестився на золоту i срiбну Шумиху образiв,
умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадiєю. - Нема в тебе,
пане старосто, якоїсь скаженiвки, .щоб притлумити дурний розум? - постукав
кулаком по тому мiсцi, де дурна голова осипала рiдко посiяне волосся.
- Це зiлля знайдеться. Тiльки нащо вам горiлкою туманити розум? Рогиня
болiсно скривився:
- А що тепер, пане старосто, лишається робити, коли всi ходимо пiд
владою люципера?
- Не знаю.
- I я не знаю. За сочевичну юшку пiшли ми, покрученi, на найомну службу
до фашистiв. А вони знаєш, що пiшуть иро нас? "Зараз настав час
бiологiчного винищення слов'ян". Чуєш: винищення не бiльшовикiв, не
партiйцiв, не комiсарiв, а исiх слов'ян! Усiх -на що замiрились тепер. -
Рогиня вишарпнув з кишенi зiм'яту газету i кинув її на лаву. - Ще не
перемiгли слов'ян у бою, фашисти вже думають про їх фiзичне знищення,
тiльки нас, плазопитих дурнiв i рiзну потерть, сьогоднi ще панами
величають. А завтра i з цих панiв тельбухи випустять.
Магазаник, зблiднiв , оторопiло слухав агронома.
- Коли ви довiдались про це?
- Учора. Наточи свого дурману.
Рогиня одразу перехилив чарку i заговорив не то до старости, не то до
пляшки:
- Розумiєш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам якiсь дрiбнi
болi, мiзернi образи чи вигоди заслiпили все, i ми стали занапащеними
баранами i поздихаємо баранами.
- Але ж Безбородько говорив, що Українi нiмцi пожалують протекторат, як
Богемiї чи Моравiї, i не зачеплять її, поки вона буде коморою збiжжя.
- Твiй Безбородько - той паршивий полизач, якому тiльки хвоста бракує,
i взагалi: хто чортовi служить, тому диявол платить. Безбородько - це
дiдько, що й на чужому, навiть гадючому, яйцi буде сидiти. Вiн з
нацiоналiстами i протекторатом вдовольнився б, та дзуськи - дулю матиме, а
не протекторат. Чому тобi цей людозвiр не сказав, що говорять про Україну
Гiммлер i Кох?
- А що каже рейхскомiсар?
- Налий iще горiлки.
Рогиня почаркувався, криво посмiхнувся: "Пийте жили, поки живi", -
вихилив гадючник, потiм дiстав з кишенi записника, трiпонув його за
обкладинку i витрусив густо списаний аркушик:
- Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох своєму кодлу: "Нинi над
Нiмеччиною вiє знамено вiчної Нiмеччини. I Україна - не плацдарм для
романтичних експериментiв, про якi ще сьогоднi мрiють фантазери без грунту
i деякi напiвживi емiгранти. На Українi немає мiсця для диспутiв
теоретикiв про державне право, бо нема самої України: ця назва залишилась
тiльки на старих географiчних картах свiту, якi ми владно перекраюємо
своїм мечем. Замiсть України є життєвий простiр, невiд'ємна частина
нiмецького рейху, яка має стати житницею великої Нiмеччини. I немає
українцiв. Є тубiльцi. Вони повиннi угноїти своїми трупами цю землю чи
працювати на цiй землi на своїх панiв i повелителiв, поки не прийде час їх
повного знищення...Всiєю могутнiстю нашої нiмецької енергiї ми раз i
назавжди повиннi заглушити бандуру Шевченка. Залiзом i кров'ю зобов'язанi
ми ствердити наше панування. У безсловесну робочу худобу, в рабiв, що
тремтять вiд страху, повиннi перетворити тих, кому поки що даровано
життя..." Здається, i диявол не сказав би такого.
- Оце так, - з'їжився, розгублено промимрив Магазаник i почув, як на
чолi в борозенках зморщок їддю заворушився пiт. - Прийшли свiтоправителi i
визволителi!
- На шибеницi визволять душу вiд тiла. А ми, безмозгла потерть,
безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смертi.
- За кого ж_ ви тепер? - не знає, що й подумати, староста.
- А думаєш, вiдаю, за кого? Пiсля оцих слiв Коха я вже, вважай,
фашистам не служака, а до бiльшовикiв страшно навернутися, бо не повiрять.
Отак i зависла грiшна душа без пристаховища помiж небом i землею, - п'янi
жалi заворушились на пожмаканiй сiтцi зморщок i в пригаслих очах. -
Нелегко менi було i дотеперiшнi днi зносити - немало хто попiвством
вибивав очi, а зараз, навiть не охнувши, вiддав би життя за дотеперiшнi
днi, Тiльки кому воно вже потрiбне? Наливай та ще вип'ємо за нашi дурнi
голови, що самi в пекло полiзли. Однак як прийде мiй судний день, одне
зможу сказати людям: на моїх руках нема й не буде жодної краплини чужої
кровi.
Моторошно стало Магазанику вiд цiєї страшної сповiдi. А може, Рогиня
довiдався про арешт Човняра? I знову крiзь нього пройшли давнi роки, а
перед очима стали Човняри - батько i син. Вiн похапцем ковтнув ядучого
самогону, зупинив погляд на Рогинi, i враз страшний здогад розчепiрив йому
мiзки: а що, коли агроном став пiд'юджувачем i вивiряє його? Тепер усе
може бути в цьому злобному, перекапущеному свiтi.
- Розтривожили ви весь день к бiсовiй матерi. I пащо оце розказали
менi? Рогиня наче побував у нього в головi:
- Ти, пане старосто, принюхуєшся, чи не купую тебе? Не пишасайся. Бачив
при першiй зустрiчi, що ти, - отак i зi мною було, - не самохiть дерся на
старостування. То й довiрився тобi, а тепер теж мiзкую, чи не продасиш
мене. Бач, яке життя настало. Сидимо ми, двоє сичiв, що чогось не
змирилися з бiльшовиками, JBte знаємо, куди себе подiти, а в цей час не
хтось, а таки бiльшовики кладуть голови, воюючи душогубiв... Безбородьковi
ж Npo нашу мову - анi-пi. У тебе знайдеться де переспати уцiль?
- _Хiба що в другiй половинi хати, бо в вапькирi душно буде. Вам сiна
чи пуховика пiд боки?
- Тепер сiна, а далi - землi, бо люди пожалiють нам дощок на домовини.
I правильно зроблять.
Магазанiтк обiзлився.
"Бач, коли совiсть заговорила. Воiстину, сич, напугукаєш смерть на свою
i чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали мумiезцаицгм?"
Похитуючись, Рогиня пiшов на другу половину хати, де пiд лавами, лiжком
i столом жовтiли поневоленi своїми темними волокнами волоськi горiхи i
гпиличились грушi-дички. По них сонно повзали гарячi, як з вогню кованi,
оси. Крайсагроном втупився у вiкно, здивувався.
- О, а до тебе, пане старосто, красуня iде! Невже й тепер може бути
таке диво?
Липнув Магазаник i не повiрив собi: перед ворiтьми стояла, як осiннiй
промiнь, засмучена Оксана, а до неї з дротiв тягнулись i дотягнутись не
могли вовкодави. Чом вiн їх не зачинив у цюпах? I соромно стало перед
Оксаною за цих псiв, що оберiгали його, та й за своє життя стало соромно.
Тримав його, як пустельний пiсок у жменi, поки й сам не став пустелею. А
Оксана й досi в личку не зносила краси.
Магазаник долонею провiв по щоках, щоб розрiвняти рум'янцi захмелiння,
поквапне вийшов iз хати, люто гримнув на ярчукiв i пiшов до ворiт.
- Добрий день, Оксано!
- Нема тепер добрих днiв, - навiть не глянула на нього.
- Добрий того, що ти прийшла.
- Це горе моє прийшло, - зiтхнула, очiкуючи, поки вiн вiдчинить
хвiртку.
- Що там у тебе? - щиро занепокоївся Магазаник. - Чи не корову забрали?
- Аби ж то корову, дядьку.
- I досi це "дядьку" не перегорiло?
- Тодi папе старосто.
- Iще краще! - насупився Магазаник. - Заходь, не часто в нас таке свято
буває.
Жiнка тiльки плечима повела i мовчки пiшла до оселi. От уперше
прибилась до нього Оксана, а тут чортi-що в хатi - не прибрано, самогонка
й цибуля смердять, а на другiй половинi щось бурмоче отой бiсiв
мумiєзнавець. Гарнi гостi, та не в пору трапились. Це ж треба було ждати
Оксану стiльки рокiв, щоб отак зустрiти.
- Ти вибачай за цей розгардаш, - стрiчав з крайсу одного дiдька, який
безбожно жлуктить усе, окрiм кип'ячої смоли. Сам сулiю самогону може
видудлити. У мене французьке вино є, може, пригубиш? - пометушившись,
Магазаник з пляшкою стає навпроти жiнки, а та самим докором пропiкає його:
- Невже вам, дядьку, в такий час до напиткiв та наїдкiв? Магазаник
образився:
- А чого? Вiйна, пробач, не пiдкорочує черева нi чоловiкам, нi навiть
жiнкам. Сiдай. - Я i постою.
- Боїшся хату пересидiти? "Боже, що вiн тiльки варнякає, не знаходячи
потрiбного слова?"
- Вашу хату нiхто по пересидить, бо на камiнних жiнках стоїть вона. -
I, наче ножем, проштрикнула його: - Може, тому i все тут камiнним стало.
- Он як ти заговорила! - зловiсно стишив голос Магазаник. - Отак можна
не тiльки до серця, а й до чиїхось печiнок добратись.
- I це може бути.
- Добирайся, добирайся. За цим i прийшла?
- Нi, не за цим, - строго глянула на нього.
- Говори.
- Рiзнi ви брали, дядьку, грiхи на душу, то не берiть останнього.
Це ж якого?
Смертi командира. Вiдпустiть його. За це вам багато що проститься.
- Хто тебе послав до мене?! - скрикнув Магазаник. - Пiдпiлля?
Презирство обметало вид Оксани.
- Чи не забагато хочеться знати вашiй головi? Магазаник спокiйнiше
сказав:
- Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, здається, й досi не знаєш, що таке
життя.
- А ви хiба знаєте? Хiба життя вас погнало на оте старостування?
"Оце маєш зустрiч зi своєю недосяжнiстю..." Магазаник понудро глянув на
Оксану:
- А чи знаєш, молодице, що за такi iдеї в гестапо i красу кидають
солдатам на пiдстилку?
Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
- Тодi бiжiть, поки ноги є, до гестапо. Там заробите i за командира, i
за мене. Там, може, за нашу кров i хуторець нарiжуть.
- Як ти говориш?!
- Як умiю.
- Ох, i вiдьмочка ж ти! Це таке сказати! - намарно хоче побачити в
поглядi Оксани хоч крихiтку тепла. Невже i в неї вiйна перепалила його?
- Iще раз i я, i жiнки нашi просимо вас - вiдпустiть сердегу. Подумайте
i вiдпустiть, - вона рiвно вийшла з хати, а вiн, проклинаючи сьогодняшнiй
день, кинувся до псї, щоб оборонити вiд вовкодавiв.
- Оксано, пожди... Поговоримо. Стiльки ж не бачилися. Але вiн бiльше не
почув од жiнки жодiного слова. З вулицi Оксана повернула на город, i вiн
ще довго бачив, як iшла-зникала її постать помiж зеленою матiркою i
останнiм лолотом соняшникiв. Ось i дiйшла вона городами до самої церкви i
до тiєї дзвiницi, на якiй хотiла причарувати Ярослава. А тепер тут два
полiцаї повисовували з вiкон голови i лускають насiння, поки не забачать
не мала, що вiддасться за Лаврiна.
А час минав. Вiдскрипiла возами осiнь, на санях вiд'їхала зима, i
вербовим човником до їхнiх бродiи прiюилась носпа. З весною, одваджуючи
хлопцiв, до неї щовечора почав приходити Лаврiн. I треба було б нагнати
його, та чогось жаль було зобидити мовчуна, то й вистоювала в садочку до
запiвнiчної години, пiдсмiюючись над ним i дивуючись iз себе: гарне має
дiвування.
Одного вечора, коли саме зацвiли сади, зiрвався шалений вiтер, i
вишневий цвiт, накупаний мiсячним морехом, закружляв навколо них.
- Заметiль, - прошепотiв Лаврiн i вперше несмiло пригорнув її.
- Яка заметiль? - хотiла вивiльнитись з його обiймiв, та чогось
застигла, мов заворожена.
- Заметiль вишневого цвiту.
- Як ти гарно сказав! - здивувалася вона. - Неначе по писаному.
- Я ще й краще можу сказати, - чогось глухо пробурмотiв Лаврiн. - Е? -
не повiрила вона.
- Справдi можу.
- То скажи, Лаврiне, - завмерла в його обiймах. Треба було б
вiдштовхнути його, та де й подiлася сила в розiмлiлих руках.
I тодi, увесь обсипаний вишневим цвiтом, вiн нахилився до
її вуст, торкнувся їх i тихо пробурмотiв:
- Виходь за мене, Олено, бо не можу бiльше дивитися, як ото коло тебе
iншi дурнi крутяться. То, щоб не лiчив комусь ребра, виходь.
Вона хотiла вiджартуватися, як не раз вiджартовувалась од паруботи, але
раптом вiдчула, що десь подiлись у неї i жарти, I голос, а щось полохливе
i солодке хвилями почало затоплювати ' Її. Чи не заметiль вишневого
цвiту?..
Тепер уже Лаврiн запитав її, як не раз вона питала його:
- Чого ж ти мовчиш?
Вона тiльки зiтхнула, не знаючи, що робиться з нею i що робити їй, а
вiн рукою полiз до її грудей, яких вона соромилась, бо великi були.
Сором i страх охопили її. Невже отак i приходить судьба?
- Якi в тебе груди гарнi, - провуркотiв Лаврiн i поцiлував впадинку мiж
ними. - I вся ти дуже славна. Нi в кого нема отакої знади.
Певне, це доконало її. Не на дiвочивчись, вона вже ставала його.
- Лаврiне, рiдний... мiй... - прожебонiла в довiрi за своє дiвоцтво, за
всi свої днi, що минули, що прийдуть.
Тодi парубок випростався, мiцно пригорнув її i прошепотiв у вухо:
- Ще раз скажи це.
Вона вивинулась з його обiймiв.
- Що, Лаврiно, сказати?
- Що я рiдний... твiй. Це так гарно.
- Рiдний, мiй... Правда ж, мiй? - I вперше довiрливо прихилилась до
парубочих грудей. I де вiн узявся на її голову, i до взялася ота заметiль
вишневого цвiту?..
Господи, чого ж я не проклинаю оту заметiль, i Лаврiна, i отi паршивi
золотi вуса, в якi й досi не заходила осiнь? Iдол ти, iдол, та й бiльш
нiчого. Хоч би дiтей посоромився.
Згадавши близнят, Ярипку, ще ревнiше затужила жiнка, забуваючи грiх
чоловiка. Та згодом вiд броду вона почула тупiт копит. Витираючiї хусткою
обличчя, Олена пiдвелася й побачила, що до могили наближався вершник. Кого
це по ночах мордує в степу? Чи не полiцiю? I яке ж було її здивування та
обурення, коли вона впiзнала свого Лаврiна. Бач, їде вiд полюбовницi,
смалить люльку, ще й курникає щось пiд нiс. Злiсть одразу висушила жiночi
сльози. I коли кiнь наблизився до могили, Олена, як саме лихо, зiрвалася
на ноги.
- То де ти, грiховоднику, отак час убиваєш?! Тiльки не бреши менi!
- Олено?! Та не може бути?! - вражено витрiщився Лаврiн, нiби вона з
помелом була, а далi тихо засмiявся, вийняв з рота бiсову люльку й скочив
з коня.
- Так весело в тiєї лахмiтницi було? - стає насупроти чоловiка, ладна
видряпати з нього очi.
- Почекай, почекай, не торохти, як сiчкарня. У якої лахмiтницi? -
дивується чоловiк.
- У тiєї, з якою ночуєш, краще б ти в цiй могилi ночував.
- Тю на тебе, несамовита, - не розсердився, а добряче-добряче витрусив
з-пiд iдольських вусищ смiх i краплини мiсяця. - От кiно на старостi лiт.
- Па старостi, на старостi! - перекривила Олена. - А де ж ти молодикуєш
у запiвнiчну годину?
- Всi ви, баби, одним миром мазанi, - безнадiйно махпув рукою чоловiк.
- Це ж треба з-за дурних ревнощiв глупої ночi прителющитись у степ. I
кроволюбiв не побоялася!
- Не забивай менi баки тими кроволюбами! Кажи, де був! Чого мовчиш?
Не все й жiнцi можна казати, - пiдсмiюючись, розважливо вiдповiв
Лаврiн.
- Тодi приводь свою задрипу не тiльки для спання, а й дориботи, - i
Олена крутнулася од чоловiка, щоб гайнути в село.
- Та вгамуйся, нарештi! Чого так роз'юшилась? - Лаврiн стистнув жiнчину
руку.
- Як не скажеш, де був, то тiльки й бачив мене! - пашiла вiд гнiву, а в
очах замiсть звабливого оксамиту металися оси.
- Та скажу, забiсована, - здвигнув плечем. - Невже, справдi, дурнi
ревнощi потьмарiїли твою розумну макiтру? - i знову посмiхнувся тiєю
посмiшкою, що так непокоїла жiноцтво. Бабодур, та й годi.
- Кажи, не тягни!
Так був я оце в болотах. Бачиш, як задрипався?
У болотах? Чого тебе туди нечистi носили? Там же могил нема!
- Їсти носив пораненим.
- Пораненим? - I жiнка почула, що з неї почав облiтати гнiв, а
натомiсть прокинулось до когось, i навiть до Лаврiна, спiвчуття. Чого ж
вони в болотах?
- Пожди трохи. Зiновiя Сагайдака знаєш?
- Чому ж не знаю, коли нашi сини в нього. Ось вiн i знайшов у болотах
безпечне мiсце для поранених.
- Так ти теж iз Сагайдаком знаєшся? - вже починає догадуватись i
боїться свого здогаду.
- Виходить, знаюся.
- То ти, Лаврiне, теж партизан?! - скрикнула Олена. Хiба ж можна
подумати, щоб такий собi сумирний чоловiк став партизаном?
- Партизан чи не партизан, а щось таке є, - i посмiшка заграла пiд
вусами чоловiка. - Тепер, може, зав'яжеш у вузлик свої ревнощi?
- Ой Лаврiне, Лаврiне, нащо тобi це партизанство? Хай уже дiти там... -
Олена ступила крок, охопила руками чоловiка i знову Iваплакала. - Може б,
поки не пiзно, вiдступився вiд Сагайдака.
- За кого ж ти мене маєш? - розсердився чоловiк. - Хочеш, мов у дуплi,
жити? Не такий тепер час!
А коли вже так сказав Лаврiн, то нiяким трибом не пересилити його.
- Це я з переляку, Лаврiне, - i вона витерла сльози, вже гоочись до
своєї другої судьби. - Так оце i за тобою можуть полювати.
- Як дiзнаються, то можуть. Тепер подорожчає i моя цибуля, i моя
голова, - посмiхнувся Лаврiн. Було б чому посмiхатися.
- Oй чоловiче, чоловiче, - припала до iiого грудей, уже плачучи
серединою.
Лаврш .заспокiйливо поклав їй руку на толоку.
- Та не квась душу, Олено. У цiй хуртовинi й ми повиннi знайти своє
мiсце.
- Я ж думала, що в партизани однi верховоди йдуть.
- Таке життя, жiнко.
- Iдоле ти... Iдоле! - не знайшла що кращого сказати. - Завжди
пiдманював мене.
- Тiльки один раз було такого, - добряче примружився Лаврiн.
- Коли ж це?
- Коли була заметiль вишневого цвiту.
- Чи ж була вона? Збiгли года, наче вода, та й до вiйни прибились...
Згадавши все це, Олена виходить з хати i прямує до криницi, де, як
вритий, стоїть її чоловiк.
- Ти й досi не набрав води?
- А в тебе щось горить? - Лаврiн починає витягати затоплену ключку,
далi здiймає з неї вiдро, в якому плаває двiйко червонобоких яблук. Щороку
до самої зими вiн витягує їх з криницi, а чи тепер доживе до зими? I жаль
йому стало своїх прийдешнiх днiв, у якi заглядав i заглядати боявся.
Вийшли б iз них його сини, донька, то й не треба бiльшого щастя.
Розхлюпуючи воду, вiн прямує до хати, а за ним, наче тiнь, iде Олена. I
жiнку славну вiн має, дарма що любить погарикати i донедавна любила грати
очима, бо таки було чим грати.
Вiн поглянув на гнiздо лелек, що вершило хату, зiтхнув: вiдлетiли до
весни птахи, вiдлетiли i його лелечата. Коли б тiльки до весни...
- Сьогоднi не йдеш до дiвочого броду? - уже в хатi запитала Олена.
Лаврiн наморщив чоло.
- I пiшов би, та з бiсовим Магазаником треба зустрiтися.
- Викликає вiн тебе?
- Нi.
- То чого тобi?
- Будеш багато знати - швидко постарiєш.
- Хто ж старить жiнку, як не роки i чоловiк? Говори вже.
- Оце ж гицелi, полiцаї значить, схопили пораненого командира, у
Василини на горищi знайшли. То треба якось пiдбити Магазаника, щоб не
квапився везти його в крайс. А як поткнутись iз таким дiлом до дiдька? I з
чого починати мову й розмову?
Олена задумалась, пiдперла рукою голову, постарiшала.
- А може, Лаврнпе, вiзьмеш якогось могильного таляра чи пiвталяра i
пiдеш до Магазацика по сiль - вiн же нишком крамарює нею. Прицiнишся,
потиргуєшся, а далi видно буде.
- I то правда, - Лаврiн здивовано глянув на жiнку, хмикнув i полiз до
скринi, де ждали свого часу його скарби. Ось вiн розгорнув бiлу пiлочку, i
на його руцi блиснула щирим золотим вузькоока княжна чи королiвна, яку не
постарили й вiки. Це ж треба стiльки рокiв копирсатися в могилах i тiльки
тепер, у вiйну, знайти ось таку красу.
- Ти ж не здумай понести її Магазапику, бо не вiдчепиться вiд тебе, -
остерiгає Олена, придивляючись до жiночої вроди...
Примкнувши вiї, стоїть у задумi осiннiй ранок, прислухається, як на
городах шерехтять постарiлi соняхи i макiвки, як у садах гупають яблука,
як на рiчцi i луках тривожиться перелiтна птиця. Але що тепер та пташина
тривога супроти людської?! Хiба для того батьки викохували дiтей, щоб вони
снопами лежали на полях чи стiкали сльозою i кров'ю в катiвнях? I як
земля, що родить святий хлiб, жiночу привабу, красну яблуню, золотого
соняха, може породити таких людожерiв, як Гiтлер?
Отак думаючи про свої i чужi болi, Лаврiн i доходить до подвiр'я
Магазаника, на яке старечими гiлками перевисає з огороду волоський горiх.
Кажуть, що йому двiстi рокiв, а й зараз вiн дотрушує на землю останнi
плоди.
Ще не встиг Лаврiн торкнутися хвiртки, як на подвiр'ї завищали дроти, а
на них клубками шерстi i лютi закрутились оскаженiлi ярчуки, отi, про яких
кажуть, що вони й чорта скалiчать i вiдьму задавлять. Та не ловлять, а
стережуть чорта цi вовкодави. З хати вийшов скуйовджений, похмурий
господар, глянув на Лаврiна - подобрiшав.
- От кого не чекав, так не чекав!
- Бо де вже вам до нас за начальством. Магазаник скривився:
- Ет, помовч, не печи тим начальством. Щось маєш до мене?
- Та, виходить, маю.
- Тодi заходь, - староста нагримав на ярчукiв, а вони неохоче потягли в
новi цюпи вищання дротiв, накостричену шерсть i лють. - Як у тебе
часник-цибуля?
- Зародили, та вам їх, певне, не треба на торг.
- Тепер не треба, - аж нiби посмутнiв Магазаник, згадуючи колишнi
торги.
В оселi Магазаник кинувся до печi, до мисника й почав вергати на стiл
страви та напої.
Лаврiн дивується, здогадується, чого так заметушився пан староста, i
мовчки впiвока стежить за ним.
- Сiдай, чоловiче, потрапезуємо, перехилимо по чаруїшнi, - розтягує
доброзичливо уста. - У мене горiлка варена з хмелем.
- Оце зранку пити?
- Коли її тепер не п'ють? Тяжке врем'я настало, - староста сiпає пiд
строгими i зажуреними богами, що зайняли двi стiни.
- Невже i для вас тяжке врем`яскидас Лаврин кирейчину.
- I для мене, - чаркується Магазаник i одним чирком вихиляє сивуху. -
Краще б я в Сибiр твiй часник возив, анiж маю чужiй властi годити.
- Це теж правда, - вiрить i не вiрить Лаврiп, а сам думає собi: от нiби
за одним столом сидимо, а живемо па двох краях свiту.
- То ще тебе до мене привело?
- Сiль. Хотiв би замiняти на часник-цибулю чи купити за марки.
- Чого ж за марки? - ще чаркується Магазаник. - На тебе, кажуть,
золотий дощ обвалився?
- Так золото - за сiль? - удавало дивується Лаврiн.
- А знайшов щось?
- Хто шукає, то iнколи знаходить, - знехотя вiдповiдав Лаврiи.
- Хоч покажи, - вибиваються печатi пожадливостi на обличчi Магазаника.
- Прийдете до мене, покажу, - i не витримує, щоб не похвалитись. - Таку
княжну чи королiвну викопав, що їй тiльки в музеях красуватись.
- I золоту чи глиняну?
- Щирозлоту.
- Пофортунило тобi, Лаврiне. Що ж ти хочеш за царiвну?
- Хiба ж краса продається?
- I красу за грошi беруть, - нахабнувато посмiхнувся Магазапик.
- Не красу, а розпутство, - насупився Лаврiн.
- Що ж ти з цiєю королiвною будеш робити?
- Дочекаюся наших, то й здам до музею. Тепер нахмурився староста:
- Чи ж дочекаєшся, Лаврiне, коли вже Москва у нiмцiв?
- Хвалилася вiвця, що в неї хвiст, як у жеребця, - презирство заграло
на устах i на всьому ластовиннi Лаврiна. - То ви даремно на староство
вискочили, тяжче буде зiскакувати з нього.
Магазаник розгнiвався:
- Ти мене вчити прийшов?
- Нi, купити солi, - спокiйнiсiнько вiдказав Ласрiп.
- Гарний покупець. А, окрiм королiвни, ти якихось побрязкачiв не
викопав?
- I їх трохи знайшов: пару золотих, прикрас iз сонцем, що звуться
по-вченому фаларами, i кiлька кругленьких, - Лаврiн вийняв з кишенi
потертий ремiнний гаманець, подлубався в ньому i кинув па стiл золоту
монету з кучерявою головою якогось прадавнього царя.
Магазаник бережно бере золото, придивляється до нього, виважує в руцi,
потiм б'є ним об стiл, щоб по дзвону розпiзнати, чи не сфальшоване воно.
- Цього царя на всi зуби вистачило б. Що тобi за нього дати?
- Нe продається.
- А ти подумай, чоловiче, - неспокiйними пальцями обмацує голову царя.
Лаврiн гостро глянув на старосту i пропiк його несподiваним словом.
- Берiть цього царя, а вiддайте селу червоного командира, якого у
Василини знайшли.
Магазаника одразу засудомило, монета випала з руки, покотилась по
столу. Вiн накрив золото долонею i вiдсмикнув її, начеб за цей час метал
став гарячим.
- Ти що? Теж кинувся у полiтику? - запитав так само, як питав дiда
Гордiя.
- Коли рятувати людей - полiтика, то i я за полiтику, - не спускає
Лаврiн очей iз старости.
- Нащо тобi цей командир?
- Живе має жити. Хай його вилiкують люди, - i тицьнув пальцем на
монету. - У мене ще є оце мертве золото, вiзьмiть його, а зарятуйте живу
душу.
Староста понуро глянув на нежданого гостя.
- Не жартуй, Лаврiне, з недолею, коли маєш сяку-таку долю. I Лаврiн, не
змигнувши, теж перейшов на "ти".
- А ти, Семене, теж подумай про головне: не пiдмiни своєї долi на чужу.
Тодi вже нiщо не врятує тебе. Рiзнi ти мав нетрудженi грошi, понахапав їх
по рiзних торгах, а долею не торгуй! Кажуть: утекти вiд себе не можна. Але
тепер такий час, що тобi треба утекти вiд себе, вилузатись iз шкури
перекинчика.
- Ти хто такий?! - Хмiль вилетiв з голови старости, i вiн ^в острахом
поглянув на Лаврiна. - Хто ти такий?
- Людина, - якось дивовижно посмiхнувся гiсть, а далi запитав: - То
вiддаси людям червоного командира? Я вже пе можу - вiп у полiцаїв. А ти
вихопи його звiдти.
- Не можу...
- Тепер i через не можу треба йти. Це коли твоя совiсть навiки не
заснула.
Староста здавив очi i губи, а потiм рубонув:
_Так за це, коли я скажу хоч слово, - не дiйти тобi до твого
броду.
Лаврин знову посмiхнувся, гордо пiдвiвся з-за столу:
- Нe лякай мене смертю. По-рiзному вмирають птиця i звiр... Та й iдучи
на чужу голову, думай про свою. I не раджу тобi потикатись на наш брiд. А
чого? То, певне, сам догадуєшся. - I вiн строго, неквапно вийшов з оселi,
ще й дверима хряпнув.
I тодi страшна думка забрела в голову старости; коли навiть такi, як
Лаврiн, вкинулись у полiтику, то скоро настане судний день i над Гiтлером,
дарма що вiн уже на Iндiю нацiлився.
XXIII
Ох i день сьогоднi видався, I бодай вiн у вiковiчнi нетрi та болота
пiшов!
Не встиг Магазаник спровадити Лаврiна, як до ворiт нечистi притетюрили
бричку з крайсагрономом Гавриїлом Рогинею. Цей ненаїда поки "умгу" скаже,
пiвкабана з ратицями з'їсть, - напевне, в нього з живота випало дно. I сам
дiдько не розбере, чим дихає чоловiк, якого Безбородько зве то
мумiєзнавцем, то латинником.
Ось вiн, високий, засушений, обметений зморшками, якi навiть ва повiках
лежали зiв'ялим кропом, пiдводиться над бричкою, вибиває зi своїх маслакiв
куряву осенi i кроквою стає на землю, потiм неквапом пiдходить до хвiртки,
обома руками зависає па вiй. Хвiртка трiщить, ярчуки шаленiють, а Рогиня,
очiкуючи Магазаника, тримає на померхлому обличчi тягар поминок. Кого ж
вiн поховав чи хто ховає його? Це тепер, при новiй владi, стало звичною
справою. Господар, придивляючись до лемехуватого гостя, несе йому сумiш
догiдливостi й насмiшки i принюхується, чи не мав уже чоловiк
зубополоскання.
- А ви, пане, нiби з гульбища їдете?
- З похорон, пане, з порохон, - похмуро говорить крайсагроном i так
втуплює погляд пiд ноги, нiби вдивляється у могильну яму.
- З чиїх похорон, пане?
- Iз своїх, iз твоїх i всiх задрипаних панiв, якими тепер стали ми, -
негадано говорить агроном. З бiлої гарячки, чи що?
- Таке ви скажете страшне, - спробував заспокоїти його Магазаник.
- Отож i кажу сьогоднi, що має бути завтра, - поволi попленгався до
хати Рогиня. Тут вiн перехрестився на золоту i срiбну Шумиху образiв,
умостився край столу, глянув на Магазаника самою безнадiєю. - Нема в тебе,
пане старосто, якоїсь скаженiвки, .щоб притлумити дурний розум? - постукав
кулаком по тому мiсцi, де дурна голова осипала рiдко посiяне волосся.
- Це зiлля знайдеться. Тiльки нащо вам горiлкою туманити розум? Рогиня
болiсно скривився:
- А що тепер, пане старосто, лишається робити, коли всi ходимо пiд
владою люципера?
- Не знаю.
- I я не знаю. За сочевичну юшку пiшли ми, покрученi, на найомну службу
до фашистiв. А вони знаєш, що пiшуть иро нас? "Зараз настав час
бiологiчного винищення слов'ян". Чуєш: винищення не бiльшовикiв, не
партiйцiв, не комiсарiв, а исiх слов'ян! Усiх -на що замiрились тепер. -
Рогиня вишарпнув з кишенi зiм'яту газету i кинув її на лаву. - Ще не
перемiгли слов'ян у бою, фашисти вже думають про їх фiзичне знищення,
тiльки нас, плазопитих дурнiв i рiзну потерть, сьогоднi ще панами
величають. А завтра i з цих панiв тельбухи випустять.
Магазаник, зблiднiв , оторопiло слухав агронома.
- Коли ви довiдались про це?
- Учора. Наточи свого дурману.
Рогиня одразу перехилив чарку i заговорив не то до старости, не то до
пляшки:
- Розумiєш тепер, старосто, що таке бараняча порода? Нам якiсь дрiбнi
болi, мiзернi образи чи вигоди заслiпили все, i ми стали занапащеними
баранами i поздихаємо баранами.
- Але ж Безбородько говорив, що Українi нiмцi пожалують протекторат, як
Богемiї чи Моравiї, i не зачеплять її, поки вона буде коморою збiжжя.
- Твiй Безбородько - той паршивий полизач, якому тiльки хвоста бракує,
i взагалi: хто чортовi служить, тому диявол платить. Безбородько - це
дiдько, що й на чужому, навiть гадючому, яйцi буде сидiти. Вiн з
нацiоналiстами i протекторатом вдовольнився б, та дзуськи - дулю матиме, а
не протекторат. Чому тобi цей людозвiр не сказав, що говорять про Україну
Гiммлер i Кох?
- А що каже рейхскомiсар?
- Налий iще горiлки.
Рогиня почаркувався, криво посмiхнувся: "Пийте жили, поки живi", -
вихилив гадючник, потiм дiстав з кишенi записника, трiпонув його за
обкладинку i витрусив густо списаний аркушик:
- Так послухай, пане, що глаголав нещодавно Кох своєму кодлу: "Нинi над
Нiмеччиною вiє знамено вiчної Нiмеччини. I Україна - не плацдарм для
романтичних експериментiв, про якi ще сьогоднi мрiють фантазери без грунту
i деякi напiвживi емiгранти. На Українi немає мiсця для диспутiв
теоретикiв про державне право, бо нема самої України: ця назва залишилась
тiльки на старих географiчних картах свiту, якi ми владно перекраюємо
своїм мечем. Замiсть України є життєвий простiр, невiд'ємна частина
нiмецького рейху, яка має стати житницею великої Нiмеччини. I немає
українцiв. Є тубiльцi. Вони повиннi угноїти своїми трупами цю землю чи
працювати на цiй землi на своїх панiв i повелителiв, поки не прийде час їх
повного знищення...Всiєю могутнiстю нашої нiмецької енергiї ми раз i
назавжди повиннi заглушити бандуру Шевченка. Залiзом i кров'ю зобов'язанi
ми ствердити наше панування. У безсловесну робочу худобу, в рабiв, що
тремтять вiд страху, повиннi перетворити тих, кому поки що даровано
життя..." Здається, i диявол не сказав би такого.
- Оце так, - з'їжився, розгублено промимрив Магазаник i почув, як на
чолi в борозенках зморщок їддю заворушився пiт. - Прийшли свiтоправителi i
визволителi!
- На шибеницi визволять душу вiд тiла. А ми, безмозгла потерть,
безмозгле прощупанство, ще й впряглися допомагати погоничам смертi.
- За кого ж_ ви тепер? - не знає, що й подумати, староста.
- А думаєш, вiдаю, за кого? Пiсля оцих слiв Коха я вже, вважай,
фашистам не служака, а до бiльшовикiв страшно навернутися, бо не повiрять.
Отак i зависла грiшна душа без пристаховища помiж небом i землею, - п'янi
жалi заворушились на пожмаканiй сiтцi зморщок i в пригаслих очах. -
Нелегко менi було i дотеперiшнi днi зносити - немало хто попiвством
вибивав очi, а зараз, навiть не охнувши, вiддав би життя за дотеперiшнi
днi, Тiльки кому воно вже потрiбне? Наливай та ще вип'ємо за нашi дурнi
голови, що самi в пекло полiзли. Однак як прийде мiй судний день, одне
зможу сказати людям: на моїх руках нема й не буде жодної краплини чужої
кровi.
Моторошно стало Магазанику вiд цiєї страшної сповiдi. А може, Рогиня
довiдався про арешт Човняра? I знову крiзь нього пройшли давнi роки, а
перед очима стали Човняри - батько i син. Вiн похапцем ковтнув ядучого
самогону, зупинив погляд на Рогинi, i враз страшний здогад розчепiрив йому
мiзки: а що, коли агроном став пiд'юджувачем i вивiряє його? Тепер усе
може бути в цьому злобному, перекапущеному свiтi.
- Розтривожили ви весь день к бiсовiй матерi. I пащо оце розказали
менi? Рогиня наче побував у нього в головi:
- Ти, пане старосто, принюхуєшся, чи не купую тебе? Не пишасайся. Бачив
при першiй зустрiчi, що ти, - отак i зi мною було, - не самохiть дерся на
старостування. То й довiрився тобi, а тепер теж мiзкую, чи не продасиш
мене. Бач, яке життя настало. Сидимо ми, двоє сичiв, що чогось не
змирилися з бiльшовиками, JBte знаємо, куди себе подiти, а в цей час не
хтось, а таки бiльшовики кладуть голови, воюючи душогубiв... Безбородьковi
ж Npo нашу мову - анi-пi. У тебе знайдеться де переспати уцiль?
- _Хiба що в другiй половинi хати, бо в вапькирi душно буде. Вам сiна
чи пуховика пiд боки?
- Тепер сiна, а далi - землi, бо люди пожалiють нам дощок на домовини.
I правильно зроблять.
Магазанiтк обiзлився.
"Бач, коли совiсть заговорила. Воiстину, сич, напугукаєш смерть на свою
i чиюсь голову. Чи не тому тебе й прозвали мумiезцаицгм?"
Похитуючись, Рогиня пiшов на другу половину хати, де пiд лавами, лiжком
i столом жовтiли поневоленi своїми темними волокнами волоськi горiхи i
гпиличились грушi-дички. По них сонно повзали гарячi, як з вогню кованi,
оси. Крайсагроном втупився у вiкно, здивувався.
- О, а до тебе, пане старосто, красуня iде! Невже й тепер може бути
таке диво?
Липнув Магазаник i не повiрив собi: перед ворiтьми стояла, як осiннiй
промiнь, засмучена Оксана, а до неї з дротiв тягнулись i дотягнутись не
могли вовкодави. Чом вiн їх не зачинив у цюпах? I соромно стало перед
Оксаною за цих псiв, що оберiгали його, та й за своє життя стало соромно.
Тримав його, як пустельний пiсок у жменi, поки й сам не став пустелею. А
Оксана й досi в личку не зносила краси.
Магазаник долонею провiв по щоках, щоб розрiвняти рум'янцi захмелiння,
поквапне вийшов iз хати, люто гримнув на ярчукiв i пiшов до ворiт.
- Добрий день, Оксано!
- Нема тепер добрих днiв, - навiть не глянула на нього.
- Добрий того, що ти прийшла.
- Це горе моє прийшло, - зiтхнула, очiкуючи, поки вiн вiдчинить
хвiртку.
- Що там у тебе? - щиро занепокоївся Магазаник. - Чи не корову забрали?
- Аби ж то корову, дядьку.
- I досi це "дядьку" не перегорiло?
- Тодi папе старосто.
- Iще краще! - насупився Магазаник. - Заходь, не часто в нас таке свято
буває.
Жiнка тiльки плечима повела i мовчки пiшла до оселi. От уперше
прибилась до нього Оксана, а тут чортi-що в хатi - не прибрано, самогонка
й цибуля смердять, а на другiй половинi щось бурмоче отой бiсiв
мумiєзнавець. Гарнi гостi, та не в пору трапились. Це ж треба було ждати
Оксану стiльки рокiв, щоб отак зустрiти.
- Ти вибачай за цей розгардаш, - стрiчав з крайсу одного дiдька, який
безбожно жлуктить усе, окрiм кип'ячої смоли. Сам сулiю самогону може
видудлити. У мене французьке вино є, може, пригубиш? - пометушившись,
Магазаник з пляшкою стає навпроти жiнки, а та самим докором пропiкає його:
- Невже вам, дядьку, в такий час до напиткiв та наїдкiв? Магазаник
образився:
- А чого? Вiйна, пробач, не пiдкорочує черева нi чоловiкам, нi навiть
жiнкам. Сiдай. - Я i постою.
- Боїшся хату пересидiти? "Боже, що вiн тiльки варнякає, не знаходячи
потрiбного слова?"
- Вашу хату нiхто по пересидить, бо на камiнних жiнках стоїть вона. -
I, наче ножем, проштрикнула його: - Може, тому i все тут камiнним стало.
- Он як ти заговорила! - зловiсно стишив голос Магазаник. - Отак можна
не тiльки до серця, а й до чиїхось печiнок добратись.
- I це може бути.
- Добирайся, добирайся. За цим i прийшла?
- Нi, не за цим, - строго глянула на нього.
- Говори.
- Рiзнi ви брали, дядьку, грiхи на душу, то не берiть останнього.
Це ж якого?
Смертi командира. Вiдпустiть його. За це вам багато що проститься.
- Хто тебе послав до мене?! - скрикнув Магазаник. - Пiдпiлля?
Презирство обметало вид Оксани.
- Чи не забагато хочеться знати вашiй головi? Магазаник спокiйнiше
сказав:
- Не грай, Оксано, з вогнем, бо ти, здається, й досi не знаєш, що таке
життя.
- А ви хiба знаєте? Хiба життя вас погнало на оте старостування?
"Оце маєш зустрiч зi своєю недосяжнiстю..." Магазаник понудро глянув на
Оксану:
- А чи знаєш, молодице, що за такi iдеї в гестапо i красу кидають
солдатам на пiдстилку?
Оксана здригнулась, та одразу ж опанувала собою.
- Тодi бiжiть, поки ноги є, до гестапо. Там заробите i за командира, i
за мене. Там, може, за нашу кров i хуторець нарiжуть.
- Як ти говориш?!
- Як умiю.
- Ох, i вiдьмочка ж ти! Це таке сказати! - намарно хоче побачити в
поглядi Оксани хоч крихiтку тепла. Невже i в неї вiйна перепалила його?
- Iще раз i я, i жiнки нашi просимо вас - вiдпустiть сердегу. Подумайте
i вiдпустiть, - вона рiвно вийшла з хати, а вiн, проклинаючи сьогодняшнiй
день, кинувся до псї, щоб оборонити вiд вовкодавiв.
- Оксано, пожди... Поговоримо. Стiльки ж не бачилися. Але вiн бiльше не
почув од жiнки жодiного слова. З вулицi Оксана повернула на город, i вiн
ще довго бачив, як iшла-зникала її постать помiж зеленою матiркою i
останнiм лолотом соняшникiв. Ось i дiйшла вона городами до самої церкви i
до тiєї дзвiницi, на якiй хотiла причарувати Ярослава. А тепер тут два
полiцаї повисовували з вiкон голови i лускають насiння, поки не забачать