Страница:
рiдко ааглядував. Тодi й крику в менi було багато, а толку менше. А тепер,
коли згуртував людей, повiрив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час
їздити. Поїдьте хоч раз iз нами. Квиток - безкоштовний! - I, не
попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а тi, граючись, понесли бричку по
тiнях липового шляху.
XIII
У луговiй криничцi, над якою верба тримає молодий вiнець, купаються
зорi, а мiсяць ще не забрiв до них. Вiн залазить сюди так, як оброслий
сивиною дiд забредає iз саком у ставочок, що он посусiдився з криничкою. I
хоча порiвняння мiсяця з дiдом надто довiльне, одначе Данило посмiхається
своїй думцi: i збреде ж таке! Вiн пiдходить до облямованого очеретом,
кугою та вербами ставочка i справдi бачить, як з очерету старим мiсяцем
виринає сива голова дiда Ярослава; дiд, здається, не йде, а пливе зеленою,
тримаючи на плечi благенького, розхитаного сака.
У далекому полi мiсяць розсiває срiбло i сон, звiдусiль виходять
копички й полукiпки. Старий повертає на схiд голову й говорить собi:
- Ось i козацьке сонце зiйшло, а далi роса почне випадати. Який же ти
гарний, бiлий свiте, а треба буде покидати тебе. - I нема зараз на обличчi
дiда й крихiтки їдi, а є один супокiй i зажура.
Данило пiдходить до зарогу, що попискує пiд ногами, перечiкує, поки
старий поговорить iз собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула
риба, прислухається до жеботiння струмка, що нiяк не вкладеться на нiч, i
вiд усього цього з нього сповзає зiбрана за день утома i спекота.
- Дiду, а щось путяще в в цiй водi?
- А зараз i побачимо, чи є щось тут, чи, мб, дiвчата позаганяли все
живе в очерети. Увечерi тут купаються дiвчата з поля i зорi з неба, а
вночi - самi русалки, - старий пiдводить угору вибiлену голову, добряче
придивляється до неба: що воно принесе завтра? I щось рiдне, прихисткове i
вiчне є в цьому читаннi небесного письма.
- То на погоду чи негоду? - пiдсмiюється Данило.
- На погоду! - переконано й навiть урочисто каже старий i в усьому
бiлому виходить з очеретiв. - Гарне цього року лiто, i зерном, i погодою
гарне. Шкода тiльки, що в мої кiсточки заходить осiнь.
- Та нащо ж вам бродити по водi? Рибалка зiтхнув:
- Коли я в мої лiта почну думати тiльки про старiсть, то це вже не
життя, а синiй смуток. Купатимешся?
- Почекаю, поки ви впiймаєте свою золоту рибку, - мружиться Данило.
- Золотої вже не спiймаю - не тi роїш. От карася чи липка, напевне,
добуду. А коли ж ми з тобою вловимо пiвпудового коропа?
- Аж шудороги? Це 'гриба iiочекати. Двохсотграмового вже маємо.
- Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, - старий обережно
занурює сака в ставок, пiдводить ближче до берега, натискує долонею на
дужку, а ногою iз грузького дна колошкає рибу, потiм проворно виймає свою
снасть, виходить iз нею на берег i витрушує все, що є в нiй, на траву.
- Тепер дивись!
У куширi зблиснули, дрiбно затрiпотiли два карасi з долоню завбiльшки.
- Не густо, але й не пусто, - каже старий. - А було ж колись отут i
води, i риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало
звiра в лiсi, птицi в небi, риби у водi, а бджоли пiд ногою вже й зовсiм
не знайдеш.
- Хай прийдемо до тями з хлiбом, тодi й за бджоли та ставки вiзьмемось
- не все зразу, - розважливо вiдповiдає Данило.
- Поки в баби спечуться кпишi, - в дiда по етапе душi. Оцей же ставочок
i силянку ставочкiв за ним колись я доглядав. Тодi чирята i качки до моїх
нiг пiдпливали, а зараз без пам'ятi летять од людини. Зараз птицi до мене
тiльки у снах пiдпливають. I чого ми такi немилосерднi стали до птицi чи
того зайця? Дiтям про нього казочки розповiдаємо, а самi вибиваємо його
впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
- Навряд, дiду. Жнива!
- Тодi я тобi на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й
часу бiльше, i нервiв менше. Iнколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене,
а в нього i се болить, i те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви
мотає собi i комусь. Ми щось про цi нерви й не чули.
- Ви так говорите, дiду, нiби у вас нiчого не болiло. Старий задумався,
щось згадуючи.
- Та болiло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
- I вiд чого той бiль узявся?
- Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито
вiдерковйм було, Данило розсмiявся:
- Дiду, це ви правду кажете чи вигадуєте?
- Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осiнь
заходить у костi, в очi - уже й нитку не аасилю в голку, Лiта, лiта, - та
й знову поволi, статечно, в усьому полотняному, побрiв у воду, нагнувся
над саком, щось зашепотiв йому, чи очерету, чи рибi...
М'якою луговою стсжпiюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не
в село, а до вiтряка, силует якого так гарно вписуваисн в довколишнiй
свiт. Там пiд гуркiт жорен, поскрипування снастi й теплий шерех муки його
прихопить короткий степовий сон. Є ж розкiш у свiтi! Тiльки треба розумiти
її! А хiба не розкiш, як мiж крилами вiтряка пiдводиться мiсяць i знову,
вибиваючись iз темряви, таємниче оживає, куриться степ?
Висячими схiдцями, якi скрипом перелiчують кожен крок, Данило
пiдiймається на ганочок, що стоїть пiд двосхилим дашком, i заходить у
вiтряк. Вiд коша обертається старий похилий мельник, чуб його,
наволохаченi джмелi брiв вуса i навiть зморшки на обличчi присипанi пилком
свiжого пшеничного борошна.
- Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
- А люди вiдпочивають собi, бо коротка нiчка-петрiвочка, - всiма
зморшками посмiхається мельник, i вони осипають борошно.
- I ви оце самi засипаєте, самi й мелете?
- Атож! Це мiй час - жнива! - Старий теплим поглядом обводить мiшки, що
нiчлiжанами полягали навкруг мучника. - Заночуєш у мене?
- Заночую, коли не надокучив.
- I не кажи такого, - посмутнiшав мельник. - Сини мої роз'їхались по
морях-океанах, i їм уже не до старого вiтряка, не до старого батька.
Навiть листи лiнуються писати - усе б'ють телеграми. А я чогось цих
телеграм i досi боюсь - хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мiй
старшенький аж теплохiд водить?
- Чув, Миколо Костянтиновичу.
- На тому теплоходi, розказував, може вмiститися усеньке наше село,
навiть з хуторами й присiлками. Просив приїхати до нього на море, та я
нiяк не можу покинути свого вiтряка: врiс у нього тiлом i душею, та й
годi. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то лiтечко!
- Старий пiдiйшов до сипанки, вийняв звiдти диню, черкнув по нiй ножем - i
медвянi пахощi одразу забили пахощi борошна. - Лiтечко! - знову повторив
мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. - Це не те, що
зимова цибулина, - потiм вигрiб борошно з мучника, зав'язав матроським
вузлом мiшок i поплескав його, як любовно плескають рукою дiтей.
Отак i живе чоловiк на свiтi бiля крил - у роботi, в любовi до хлiба
насущного, до людини, до слова людяного, i є щось святе в його руках, коли
вiн по схiдцях пiдiймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається
до теплого шепоту муки та до шугання крил. Бiля вiтряка загуркотiли
колеса, потiм почувся веселий дiвочий смiх. Мельник повiв сивою од рокiв i
борошна головою на розчиненi дверi:
- Що хтось молоти пiд'їхав. I почi по заспав.
Незабаром на порозi з'явилися Ярппа i Мирослава.
- Добрий вечiр, дiдусю! Ви прямо наче з кiно зiйшли! Як вам туї
ведеться? Не застудились на всiх протягах? - зразу ж заторохтiла Ярина.
- Не знаю, хто метляється на всiх протягах, - ласкаво дивиться старiсть
на молодiсть.
- Змелете менi?
- Якщо на весiльний коровай, то не тiльки змелю, а й спетлюю.
- О, таке ви, дiдусю, скажете! Менi треба на галушки змолоти.
- А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весiлля
все вiдкладаєш.
Ярина зашарiлась, потiм лукаво повела бровами, пiдвелася навшпиньки,
щось зашепотiла старому на вухо, й обоє розреготались. А Мирослава,
дивуючись, побачила в тiнях вiтряка Данила.
- I ви тут?
- I я тут, товаришко агроном.
- Данило Максимович дуже любить вiтряк i його господаря, - защебетала
Яринка, вже несучи зерпо до коша. - Вони, вiдцурапшися на все лiто своєї
хати, навiть ночують тут: кинуть па тапчан якоїсь трушеницi i не журяться.
- Справдi? - не повiрила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях
вiтряка й назбирувала на коси ще раннє мiсячне промiння. - Як же в такому
гуркотi можна заснути?
Данило приязно глянув на дiвчину:
- Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою,
прийти на вiтряк, обнишпорити всi його закутки, притулитися вухом до
короля чи стати бiля самих крил, щоб вони пiдiймали вгору твого чуба, а
думки до неба.
Посмiшка лягла на дiвочi вуста:
- Ви так це сказали, що й менi хочеться притулитися до короля, - вона
руками i станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собi увесь
вiтряк.
- Як воно?
- Гуде, мов неспокiйна доля.
- А нам час не дав тихої долi.
Мирослава здивовано пгдвела вiї, а вухом ще тiснiше притулилась до
короля.
- Гуде! Наче сердиться на мене?
- На добрих людей нiколи не сердиться душа вiтряка, - обiзвався згори
Микола Костянтинович. - Це я знаю, бо звiкував бiля крил.
- Може, пiдемо до крил, бiля яких нишпорять вiтри? Мирослава допитливо
подивилась на Данила: чи не пiдсмiюється над її довiрливiстю?
- Ходiмо!
Дiвчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих
схiдцях, а мiсяць i тiш грали па її обличчi, на косах i легенькiй сукнi,
що встигла увiбрати пахощi вiтряка. Даниловi здалося, що вiн уже
давно-давно знає Мирославу, її мiсячнi коси, її характерну дiвочу ходу,
яка чаїть у собi щось нерозгадане, жiноче. Коли пiдiйшли до крил, вiтер
знизу иiдхоиив дiвочi коси, i вони золотим снопом пiднялися вгору.
- Ой! - спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси,
щоб не занесло їх кудись, потiм засмiялася й вiдступила од вiтряка, що
намотував i намотував на свої крила мiсячне ткання.
- Невже, Данило Максимовичу, можна цiлий вiк прожити бiля крил вiтряка?
- То було б щастям: прожити вiк бiля крил! Мирослава пильно глянула на
Данила:
- Це вже лiтература?
- Нi, переконання. Хiба погано звiкував наш мельник? Без метушнi, без
галасу, без житейської мiзерiї вiн усе життя стараєгься людям на теплий,
як душа, хлiб, i всi мають до старого тiльки любов. I коли ти десь
вичитаєш про бiблiйних пророкiв, то згадай доброго сивого мельника бiля
посивiлих крил.
- Це, може, й так. Але вже скоро не буде вiтрякiв i отаких, схожих на
пророкiв, мельникiв.
- Тодi, напевне, сумнiшими стануть нашi степи, а може, й душi, -
задумався Данило. - Не скрiзь повинен брати гору практицизм, особливо той,
що висотує з нас душевнiсть. I все одно на кожнiй роботi ми повиннi думати
про крила, бо iнакше сiренько, осiннiм туманцем, стече наше життя. Як
тобi? Не нудно в нас?
- Бiля чорнозему та бiля зерна не занудьгуєш, - щиро сказала Мирослава
й знову вхопилася руками за свiй снiп, що не май спокою бiля крил.
Данило посмiхнувся:
- Багато ж у тебе куделi.
- У моєї матерi було ще бiльше, - й сумнi згадки скували Мирославинi
очi. - Ви теж без матерi?
- Маю тiльки вишню на цвинтарi замiсть матерi, - повернув голову до
невидимого кладовища. - Звiдки б i коли не приходив я, вона завжди
вiдчиняла менi дверi. А тепер немає кому їх вiдчиняти.
Вони ще мовчки постояли бiля вiтряка, що стугонiв зсередини, стараючись
людям на добрий хлiб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на
крила вiтер i нiч. Несподiвано бiля них низько прогудiв джмiль i впав на
конюшину, що росла бiля вiтряка.
- Бачиш, який роботящий! - Данило понишпорив очима по конюшинi.
- А ви чули, що джмелi навiть у приморозки, коли бджоли вже давно
вiдпочивають, збирають мед?
- Нi, цього не чув, - i потягнувся до дiвочих очей, до її снопа кiс, до
тоненького стану, що й зараз бiля неспокiйного шугання крил ледь-ледь
погойдувався собi i мав у тому погойдуваннi иринаду i звабу.
- Джмелiв треба берегти, - сказала крилам, що так i норовили побавитись
дiвочими косами.
"I тебе, русалко, теж треба берегти", - подумав Данило трохи зi
спiвчуттям, трохи з доброю насмiшкою, бо саме згадався отой ставочок, де
ввечерi купаються дiвчата й зорi, а вночi - самi русалки. А нiч i далi
брела заколисаним степом, згори обсiвала його росою, а знизу дзвенiла
стотисячним стрекотом коникiв. За конюшиною бiлою повiнню стояли гречки,
над ними в удовинiй самотинi сумувала груша-дичка, а бiля неї перепiлка
розпачливим голосом скликала своїх дiток, яких порозгублювала на зжатому
полi.
Таке життя: то матiр розгублює дiтей, то дiти залишаються без матерiв.
I все одно хтось нам повинен вiдчиняти дверi. Але хто? Чи не ця рука, що
пiд крилами притримує коси? Що ж у тобi, дiвчино? Довiра навпiл з
тривогою, та вологi очi, та шерхлi вуста, що бояться любовi, що прагнуть
любовi, i досвiтнє завзяття до свого дiлечка. I найбiльше їй хочеться
сiяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й пiдрахувала йому, скiльки
пожнивний укiс дасть їм трави. Така, певне, й на полюсi почне щось сiяти
чи садити.
Тепла хвиля пiдкотилася Данилу до серця, i гарно стало йому з оцим
старим вiтряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечерi приїжджають
сюди, а вдень жнивують, i з оцiєю золотокосою грудочкою селянської долi, в
якої руки, коли вона хапається за коси, стають схожими на голубiв. Куди ж
вони залетять, цi голуби, i хто їх буде шанувати чи кривдити?
- А знаєте, славно! - раптом озвалася Мирослава.
- Що славно?
- Оцей степ, оцей вiтряк, оцi крила, що аж просяться в музику, в душу!
Чого я ранiше не розумiла їх?
З вiтряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мiшок, на грудях коса.
- Менi вже треба додому, - сказала Мирослава. Данило пiдiйшов до Ярини,
зняв з її плечей мiшок:
- Пiдiрвешся, дiвко. Не можеш пiдводи почекати?
- Так я хочу ще сьогоднi наварити вам галушок, - злукавила вража
дiвчина.
- I не полiнуєшся варити вночi?
- Чари завжди варять вночi, - кинула одним оком па Данила, другим на
Мирославу.
Щи ти скажеш такiй беажурi? Данили помовчав, iще iiигляиув на вiтряк,
який намотував на крила куделю мiсяця i час. Що тiльки вiн готує нам?..
Враз десь аж на дальнiх дорогах, що збiгали до старого лiсу, гарно
злетiла парубоча пiсня:
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Там холодна, ще й погожа,
Там дiвчина так, як рожа.
Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославi.
- Це наш Роман i Василь виводять, їдуть на конях та й спiвають усiм
степам i бродам. Такi вони завзятцi у нас.
- Як славно йде пiсня над степом, - зачудувалась Мирослава.
А Ярина приклала долонi до обличчя i щосили гукнула в степ:
- Романе! Василю! Гов-гов!
Пiсня обiрвалася, за мить стрельнули кiнськi копита, i незабаром з
опiвнiчного мрева вилетiли два вершники. Данило, Ярина i Мирослава зiйшли
з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили конi i засмiялись.
- Опришки! Вiтрогони! - гримнула на них сестра.
- Яриночко, не сердься, бо сердитi скоро старiють. Добрий вечiр, Даниле
Максимовичу! А чия це дiвчина? - вдають, що не впiзнали Мирослави. - Чи не
з нашої пiснi вийшла: погожа, як та рожа?
- Замололи, загалакали, - ще гнiвається чи вдає, що гнiвається, на
братiв Ярина. - Он краще муку вiзьмiть.
- Та ми й вас можемо взяти на конi, - Роман, пригнувшись, пiдхопив
Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
- Навiжений! Недарма вас навiть мама так прозиває.
- Тож люблячи, Яринко. Мама i тата обзиває то прудивусом, то очманою, а
сама й досi аж сохне за ним. Правда ж, дiвчино мила? - Горбоносi красенi
трiпнули буйними чубами i подивились на Мирославу.
- Опришки! - посмiхнулась їм дiвчина. - Краще заспiвайте.
- А якої? - зiскочили хлопцi з коней. - У нас найбiльше люблять про
кохання. Ви ось цю знаєте? - Роман притулився плечем до братового плеча i
щиросердним голосом запитав далини:
Червоная калинонька,
А бiле деревце,
Чом не ходиш, не говориш,
Моє любе серце?..
I притихло все у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
Коли Роман обiрвав пiсню, Ярина вдавано зiтхнула, зиркнула на брата i
прошепотiла одне слово:
- Артист.
- Цить, пащекувата! - Роман грiзно витрiщився на сестру, а Василь
посмiхнувся, пiдвiв брову точнiсiнько так, як батько.
Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну iсторiю,
одну з тих, якi, здається, нiколи не переводилися в оселi Гримичiв.
- З чим це ви криєтесь, Романе?
- Еге, так вiн i скаже, - пирснула Ярина. - Кому хочеться свою парсуну
виставляти на посмiховище.
- Так тодi ж Роман ще дитиною був, - примирливо сказав Василь. -
Розкажи, брате.
- Мабуть, доведеться, - подобрiшав парубок i глиппув па сестру, - Бо як
не розповiси сам, то це зiллячко прибреше, паче циганка на ярмарку...
- Еге ж, еге ж, - нiби погодилася Ярина i пiдперла долонею щоку, -
Говори вже, коли язик не присох до зубiв.
- Оце ж рокiв з вiсiм тому наш драмгурток ставив агiтку "Урожай за
царiв i за влади селян та робiтникiв". Щоб усiм було ясно, як родило за
царiв i як родить тепер, - на кожну культуру чоловiчого роду брали
хлопчика i парубка, а на жiночого роду - дiвчинку i дiвчину, малечу
втискали в мiшечок, дорослих у чувал, гузир в'язали пiд самим горлом, а в
чуби i коси втикали колоски жита, пшеницi чи iншої пашницi. На мою долю
випало грати дореволюцiйний ячмiвь. Зв'язали мене в мiшечку, поставили
поруч з дебелим Володимиром Клименком i наказали мовчати до кiнця вистави.
Стою я, стоять зав'язанi всi дореволюцiйнi i теперiшнi культури, а
керiвник драмгуртка тицяє в нас паличкою i, якi треба, цифри називає.
Застоявсь я пiд цi цифри i все потерпаю, щоб не засмiятися, бо з передньої
лави то мати пишається мною, то батько вусом пiдморгує, то школярi тицяють
пальцями на тебе, наче їй з мiсяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги
на ногу, аж дивлюся, Клименко задрiмав у своєму кулi. З цього дива я й
засмiявся тихенько. А тут, як на грiх, у цю саме хвилю замовк керiвник i
всi почули моє неподобство. От i пiшов гуляти по лавах смiх. А що вже
батько з матiр'ю реготали, то ж не питайте. Пiсля вистави посходились ми в
хатi, посiдали за стiл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
- Не сподiвався, сину, що в тебе такий хист грати на сценi.
- Який там хист, - вiднiкуюсь я, а в душi щось i тенькнуло. - Менi ж i
слова не дали сказати.
- Що там слово, коли ти стояв найкраще за всiх i справдi був схожий на
ячмiнь.
- Та хто ж мене бачив за тим мiшком? - вiрю i не вiрю я.
- Усi бачили! От хай наша мама скаже.
- Авжеж, авжеж! - лагiдно озивається од печi мама, i тiльки Ярипа
кривить i придушує рукою варги.
- А вже як ти розсмiявся, то всiх розвеселив, - продовжує батько. -
Сказано, талант!
- Ой тату... - ще якось вiднiкуюсь, а в головi на радощах метелики
кружляють.
- От сам помiркуй: чи хтось хоч раз засмiявся, коли твiй керiвник усi
слова казав i в усiх тицяв паличкою? Тобi ж досить було пирснути, - i всiх
розвеселив. А коли б ще заспiвав? В тебе ж он який голос! Так що, сину,
пряма тобi дорога в артисти. - I отим словом батько доконав мене, бо нам
усiм мамина колиска i степ голоси наколихали.
Пiсля вечерi тато зi мною пiшов спати па сiно, i там на самотi я
наважився спитати:
- А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, вiдповiв:
- Поїхати в Київ до нашого дядька Миколи, який у театрi грає кумедiї,
вiн тебе й опредiлить в артисти.
- Як же, тату, поїхати до того Києва?
- От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, -
сказав тато i пiрнув у сон. Менi ж за тим театром не спалося до третiх
пiвнiв.
Через кiлька днiв вирiшив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у
Вiнницi на станцiї батько перехопив мене. А ця язичниця, - насварився
поглядом на Яринку, - i досi дражнить мене артистом...
- I дуже сварив тато вас? - посмiхнулася Мирослава.
- Та нi. Пригорнув до себе i каже: "Хiба ж можна, сину, їхати босим в
артисти? Та й Київ - не село, там ноги об камiння прочовгаєш. Як
розстараємось тобi на хромовi з рипом чоботи, щоб усi навiть по чоботях
чули тебе, тодi щось придумаєм".
- Такий у нас батько уже добрий, що й у свiтi не знайдеш, - з почуттям
сказала Ярипа. - Навiть мене нiколи не сварив.
- А жаль, - вколов її Роман. - От за ким березова каша сумує.
Близнята вискочили на коней, поїхали, i небавом над степом знялися два
голоси, виливаючи тугу про отих двох голубiв, що пили воду коло млина,
коло броду.
- Чом не красенi! - неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом
братiв.
- Гарно ж як у свiтi! - I Мирослава притулилась до Ярини.
XIV
Земля вiддала людям, що могла вiддати, i, чи то з жалю до себе, чи з
жалю до людей, заплакала осiнньою сльозою i неспокiйно ввiйшла в зимовий
сон. Ох як люто, на шаленiй коловертi вiтрiв, зачинався цей сон: спочатку
вiтровiям i снiговицi хотiлося пiдважити, вирвати з насиджених мiсць
переляканi хати, розметати золото скирт i вдарити на сполох спiвучою мiддю
дзвонiв. А потiм вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах,
i тепер люди по колiна бредуть у снiгу, що вечорами шеретує крихти срiбла
та виколихує блакитнi дими й волошкове цвiтiння.
Як гарно зараз довкола! Ошатнi, в бiлих свитках хати притихли, немов
дiвчата перед весiльним танцем; ось ударить бубон мiсяця, цьвохне смичком
вiтрець, i вони поведуть свiй танок зачарованими долинками, левадами,
садками i виведуть його - усе вгору та вгору - аж на той шлях, по якому
минулий вiк проскрипiв чумацькими мажами, а -цей вiк, як блискавками,
спалахнув козацькими шаблями Котовського i Примакова.
А що тепер робить червоний козак Терентiй Iванович Шульга? I Данило,
згадавши недавню бувальщину, мимоволi зупинився бiля придорожньої верби,
погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим
паморозi, а знизу озвався гучанням - то вiтрець прокинувся в дуплi й знову
задрiмав, як маля. А он хтось мiж вербами мрiє, вискрипує чоботятами i
ронить на снiг шматки пiснi. Чия ж це така пiзня?..
I давнє очiкування, сподiвання чи передчуття озвалися в ньому, i десь
чи з паморозi, чи з ночi затремтiли тi вiї, за якими чаївся синiй вечiр. У
дуплi знову шеберхнув вiтрець, а на шляху стихла пiсня. Де ж те дiвча, що
наче йшло назустрiч? Данило подався далi шляхом, та вже на ньому не було
нi дiвочої постатi, нi пiснi. Отак i виходить воно на твоєму шляху.
Неждано внизу, на крихiтнiй левадi, що пiдбiгла до самої дороги, вiн
почув характерне шипiння, зирнув i не повiрив своїм очам: на виковзанiй
смужцi льоду, яка аж палахкотiла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку
нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетiла на
снiг, мало не впала, вивинулась уже од самої землi, засмiялася сама собi
i, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно
зашурхотiла по крижанiй стежцi, видобуваючи з неї шарудiння й нiжний
посвист; за плечима дiвчини погойдувався, вигравав мiсяцем снiп пшеничного
волосся, що так i дихнув йому минулим лiтом.
Данило, притулившись до пригорблоної верби, з захопленням стежив за
дiвчиною: iч, що витворяє, наче маленька. А вiн усе думав, що вона не
по-дiвочи серйозна чи то вiд iнститутської науки, чи зроду. Не раз
намагався якось порозумiтися з нею, та дiвчина в такi хвилини вiдразу
натягувалась, немов струна, i полохливо сторонилася його. А коли вiн хотiв
провести її пiсля свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тiнями,
замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав:
"Безсовiсний". Це тодi ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше
кохання чи захоплення прибило її i тому уникає чийогось погляду, чиєїсь
прихильностi. А ось тут, на безлюддi, в зимовому снi, на якусь часину вона
стала сама собою.
Ось дiвчина вилетiла з криги на снiг, зойкнула, упала, лежачи поправила
спiдничку, засмiялася, потiм скочила на ноги та й почала весело
обтрушувати одежу й коси. Скiльки ж у неї дитячої i дiвочої принади. От
тобi й строгий товариш агроном, що все з чимось сiкався до нього i навiть
розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання
агромислi. А якi тепер мислi грають пiд отим пшеничним снопом, що аж
iскриться проти мiсяця? I ввiйде вiн у чиюсь оселю сонячним ранком, а
фiалковi очi заграють доброю довiрою. Данило ловить себе на тому, що
матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що
це?.. Зимова казка... чи судьба? I так славно згадався той вечiр бiля
вiтряка i тi крила, що пiдiймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер?
Тодi од них iшли пахощi вiтряка i смуток матiоли. А як би вiн хотiв, щоб
вони повiяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його
матерi, яку вiн стрiчає тiльки в спогадах i снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а
Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанцi i набирає, i струшує зi
свого пшеничного снопа мiсячний чар. Ось їй не тiльки ковзатися, а й
танцювати заманулося; приспiвуючи собi "метелицю", вона закружляла по
снiгу, а потiм по-хлоп'ячому, на пiдкiвках, вилетiла на ковзанку i знову
закружляла, розколисуючи дзвоном спiдничину.
- I що це наш товариш агроном витворяє вночi?
- Ой мамо! Ой! - злякано задзвенiв голос дiвчини, вона обiрвала танок,
обернулась до нього, i сором'язливiсть проступила рум'янцями на її
обличчi.
- Так що ти витворяєш, дiвчино? - пiдходить до неї, а вона закриває
обличчя руками й зiтхає. - Ти не мовчи .менi, а щось вiдповiдай, коли
старшi питають. Не протерла на ковзанцi чоботята?
- Поки що не протерла, - нарештi випускає з-пiд рук слово.
Данило бережно кладе свої долонi па її, вiдривав їх вiд обличчя i
вражено застигає: тепер не знiченiсть, не сором'язливiсть, а саме
лукавство бiсенятами глянуло на нього й кинулося врозтiч. Де вона тiльки
прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забринiло
насмiшкою:
- А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись пiд мiсяцем? Це так
славно...
- I коли падаєш - теж славне?
- Теж гарно, бо тодi iскри i зорi кружляють в очах.
- Ти вже докружлялась, що й руки задубiли, Де твої рукавички?
- Рукавички?.. У дорозi, - вiдповiла непевно i чогось глянула ва шлях.
Вiн скинув свої:
- Може, цi нагрiють? Мирослава пирхнула:
- У таку рукавицю ягня влiзе. Хто це вам виплiтав їх?
- Дiд Гримич.-Вiн усе на вирiст робить, - невмiло почав надiвати ва її
ручата свої рукавицi, i дивпо, дiвчина не пручалась, " притихла, тiльки
дрож пройшовся по її тiлi.
- Ти ж зовсiм замерзла.
- А для чого тодi зяма?
коли згуртував людей, повiрив їм, ми так працюємо, що й в театр маємо час
їздити. Поїдьте хоч раз iз нами. Квиток - безкоштовний! - I, не
попрощавшись, дзвоном торкнув коней, а тi, граючись, понесли бричку по
тiнях липового шляху.
XIII
У луговiй криничцi, над якою верба тримає молодий вiнець, купаються
зорi, а мiсяць ще не забрiв до них. Вiн залазить сюди так, як оброслий
сивиною дiд забредає iз саком у ставочок, що он посусiдився з криничкою. I
хоча порiвняння мiсяця з дiдом надто довiльне, одначе Данило посмiхається
своїй думцi: i збреде ж таке! Вiн пiдходить до облямованого очеретом,
кугою та вербами ставочка i справдi бачить, як з очерету старим мiсяцем
виринає сива голова дiда Ярослава; дiд, здається, не йде, а пливе зеленою,
тримаючи на плечi благенького, розхитаного сака.
У далекому полi мiсяць розсiває срiбло i сон, звiдусiль виходять
копички й полукiпки. Старий повертає на схiд голову й говорить собi:
- Ось i козацьке сонце зiйшло, а далi роса почне випадати. Який же ти
гарний, бiлий свiте, а треба буде покидати тебе. - I нема зараз на обличчi
дiда й крихiтки їдi, а є один супокiй i зажура.
Данило пiдходить до зарогу, що попискує пiд ногами, перечiкує, поки
старий поговорить iз собою, придивляється до очеретинки, яку торкнула
риба, прислухається до жеботiння струмка, що нiяк не вкладеться на нiч, i
вiд усього цього з нього сповзає зiбрана за день утома i спекота.
- Дiду, а щось путяще в в цiй водi?
- А зараз i побачимо, чи є щось тут, чи, мб, дiвчата позаганяли все
живе в очерети. Увечерi тут купаються дiвчата з поля i зорi з неба, а
вночi - самi русалки, - старий пiдводить угору вибiлену голову, добряче
придивляється до неба: що воно принесе завтра? I щось рiдне, прихисткове i
вiчне є в цьому читаннi небесного письма.
- То на погоду чи негоду? - пiдсмiюється Данило.
- На погоду! - переконано й навiть урочисто каже старий i в усьому
бiлому виходить з очеретiв. - Гарне цього року лiто, i зерном, i погодою
гарне. Шкода тiльки, що в мої кiсточки заходить осiнь.
- Та нащо ж вам бродити по водi? Рибалка зiтхнув:
- Коли я в мої лiта почну думати тiльки про старiсть, то це вже не
життя, а синiй смуток. Купатимешся?
- Почекаю, поки ви впiймаєте свою золоту рибку, - мружиться Данило.
- Золотої вже не спiймаю - не тi роїш. От карася чи липка, напевне,
добуду. А коли ж ми з тобою вловимо пiвпудового коропа?
- Аж шудороги? Це 'гриба iiочекати. Двохсотграмового вже маємо.
- Люблю, коли вода багата рибою, а не п'явкою, - старий обережно
занурює сака в ставок, пiдводить ближче до берега, натискує долонею на
дужку, а ногою iз грузького дна колошкає рибу, потiм проворно виймає свою
снасть, виходить iз нею на берег i витрушує все, що є в нiй, на траву.
- Тепер дивись!
У куширi зблиснули, дрiбно затрiпотiли два карасi з долоню завбiльшки.
- Не густо, але й не пусто, - каже старий. - А було ж колись отут i
води, i риби! Ставочки один за одним, як намисто, блищали. Та поменшало
звiра в лiсi, птицi в небi, риби у водi, а бджоли пiд ногою вже й зовсiм
не знайдеш.
- Хай прийдемо до тями з хлiбом, тодi й за бджоли та ставки вiзьмемось
- не все зразу, - розважливо вiдповiдає Данило.
- Поки в баби спечуться кпишi, - в дiда по етапе душi. Оцей же ставочок
i силянку ставочкiв за ним колись я доглядав. Тодi чирята i качки до моїх
нiг пiдпливали, а зараз без пам'ятi летять од людини. Зараз птицi до мене
тiльки у снах пiдпливають. I чого ми такi немилосерднi стали до птицi чи
того зайця? Дiтям про нього казочки розповiдаємо, а самi вибиваємо його
впень. Завтра прийдеш до мене на рибку?
- Навряд, дiду. Жнива!
- Тодi я тобi на поле принесу. Все у вас немає часу. А от у нас було й
часу бiльше, i нервiв менше. Iнколи дивишся: таке молоде, таке ще зелене,
а в нього i се болить, i те болить, там кривить, а там муляє, ще й нерви
мотає собi i комусь. Ми щось про цi нерви й не чули.
- Ви так говорите, дiду, нiби у вас нiчого не болiло. Старий задумався,
щось згадуючи.
- Та болiло, сину, одного разу й в мене. Живота впоперек схопило.
- I вiд чого той бiль узявся?
- Панський жеребець ударив копитом. А в нього ж, клятого, копито
вiдерковйм було, Данило розсмiявся:
- Дiду, це ви правду кажете чи вигадуєте?
- Сущу правду. Колись був я здоровий, як лут, а ось тепер осiнь
заходить у костi, в очi - уже й нитку не аасилю в голку, Лiта, лiта, - та
й знову поволi, статечно, в усьому полотняному, побрiв у воду, нагнувся
над саком, щось зашепотiв йому, чи очерету, чи рибi...
М'якою луговою стсжпiюю Данило вийшов па степову дорогу й попрямував не
в село, а до вiтряка, силует якого так гарно вписуваисн в довколишнiй
свiт. Там пiд гуркiт жорен, поскрипування снастi й теплий шерех муки його
прихопить короткий степовий сон. Є ж розкiш у свiтi! Тiльки треба розумiти
її! А хiба не розкiш, як мiж крилами вiтряка пiдводиться мiсяць i знову,
вибиваючись iз темряви, таємниче оживає, куриться степ?
Висячими схiдцями, якi скрипом перелiчують кожен крок, Данило
пiдiймається на ганочок, що стоїть пiд двосхилим дашком, i заходить у
вiтряк. Вiд коша обертається старий похилий мельник, чуб його,
наволохаченi джмелi брiв вуса i навiть зморшки на обличчi присипанi пилком
свiжого пшеничного борошна.
- Де ж, Миколо Костянтиновичу, люди?
- А люди вiдпочивають собi, бо коротка нiчка-петрiвочка, - всiма
зморшками посмiхається мельник, i вони осипають борошно.
- I ви оце самi засипаєте, самi й мелете?
- Атож! Це мiй час - жнива! - Старий теплим поглядом обводить мiшки, що
нiчлiжанами полягали навкруг мучника. - Заночуєш у мене?
- Заночую, коли не надокучив.
- I не кажи такого, - посмутнiшав мельник. - Сини мої роз'їхались по
морях-океанах, i їм уже не до старого вiтряка, не до старого батька.
Навiть листи лiнуються писати - усе б'ють телеграми. А я чогось цих
телеграм i досi боюсь - хтозна, що вони можуть принести. Ти ж чув, що мiй
старшенький аж теплохiд водить?
- Чув, Миколо Костянтиновичу.
- На тому теплоходi, розказував, може вмiститися усеньке наше село,
навiть з хуторами й присiлками. Просив приїхати до нього на море, та я
нiяк не можу покинути свого вiтряка: врiс у нього тiлом i душею, та й
годi. У мене в диня-качанка, може, покуштуєш? Медом пахне. Що то лiтечко!
- Старий пiдiйшов до сипанки, вийняв звiдти диню, черкнув по нiй ножем - i
медвянi пахощi одразу забили пахощi борошна. - Лiтечко! - знову повторив
мельник, поставив догори дном сипанку, поклав на неї диню. - Це не те, що
зимова цибулина, - потiм вигрiб борошно з мучника, зав'язав матроським
вузлом мiшок i поплескав його, як любовно плескають рукою дiтей.
Отак i живе чоловiк на свiтi бiля крил - у роботi, в любовi до хлiба
насущного, до людини, до слова людяного, i є щось святе в його руках, коли
вiн по схiдцях пiдiймається до коша й засипав зерно чи коли прислухається
до теплого шепоту муки та до шугання крил. Бiля вiтряка загуркотiли
колеса, потiм почувся веселий дiвочий смiх. Мельник повiв сивою од рокiв i
борошна головою на розчиненi дверi:
- Що хтось молоти пiд'їхав. I почi по заспав.
Незабаром на порозi з'явилися Ярппа i Мирослава.
- Добрий вечiр, дiдусю! Ви прямо наче з кiно зiйшли! Як вам туї
ведеться? Не застудились на всiх протягах? - зразу ж заторохтiла Ярина.
- Не знаю, хто метляється на всiх протягах, - ласкаво дивиться старiсть
на молодiсть.
- Змелете менi?
- Якщо на весiльний коровай, то не тiльки змелю, а й спетлюю.
- О, таке ви, дiдусю, скажете! Менi треба на галушки змолоти.
- А коли, Яринко, на коровай? Дуриш, дуриш хлопцям голови, а весiлля
все вiдкладаєш.
Ярина зашарiлась, потiм лукаво повела бровами, пiдвелася навшпиньки,
щось зашепотiла старому на вухо, й обоє розреготались. А Мирослава,
дивуючись, побачила в тiнях вiтряка Данила.
- I ви тут?
- I я тут, товаришко агроном.
- Данило Максимович дуже любить вiтряк i його господаря, - защебетала
Яринка, вже несучи зерпо до коша. - Вони, вiдцурапшися на все лiто своєї
хати, навiть ночують тут: кинуть па тапчан якоїсь трушеницi i не журяться.
- Справдi? - не повiрила Мирослава. Вона, погойдуючись, стояла в дверях
вiтряка й назбирувала на коси ще раннє мiсячне промiння. - Як же в такому
гуркотi можна заснути?
Данило приязно глянув на дiвчину:
- Цей гармидер я полюбив з дитинства. Так славно було, ще з мамою,
прийти на вiтряк, обнишпорити всi його закутки, притулитися вухом до
короля чи стати бiля самих крил, щоб вони пiдiймали вгору твого чуба, а
думки до неба.
Посмiшка лягла на дiвочi вуста:
- Ви так це сказали, що й менi хочеться притулитися до короля, - вона
руками i станом притулилась до того див-дерева, що тримало на собi увесь
вiтряк.
- Як воно?
- Гуде, мов неспокiйна доля.
- А нам час не дав тихої долi.
Мирослава здивовано пгдвела вiї, а вухом ще тiснiше притулилась до
короля.
- Гуде! Наче сердиться на мене?
- На добрих людей нiколи не сердиться душа вiтряка, - обiзвався згори
Микола Костянтинович. - Це я знаю, бо звiкував бiля крил.
- Може, пiдемо до крил, бiля яких нишпорять вiтри? Мирослава допитливо
подивилась на Данила: чи не пiдсмiюється над її довiрливiстю?
- Ходiмо!
Дiвчина обережно, наче в холодну воду, спускалася по скрипливих
схiдцях, а мiсяць i тiш грали па її обличчi, на косах i легенькiй сукнi,
що встигла увiбрати пахощi вiтряка. Даниловi здалося, що вiн уже
давно-давно знає Мирославу, її мiсячнi коси, її характерну дiвочу ходу,
яка чаїть у собi щось нерозгадане, жiноче. Коли пiдiйшли до крил, вiтер
знизу иiдхоиив дiвочi коси, i вони золотим снопом пiднялися вгору.
- Ой! - спочатку злякалася Мирослава, вхопилася обома руками за коси,
щоб не занесло їх кудись, потiм засмiялася й вiдступила од вiтряка, що
намотував i намотував на свої крила мiсячне ткання.
- Невже, Данило Максимовичу, можна цiлий вiк прожити бiля крил вiтряка?
- То було б щастям: прожити вiк бiля крил! Мирослава пильно глянула на
Данила:
- Це вже лiтература?
- Нi, переконання. Хiба погано звiкував наш мельник? Без метушнi, без
галасу, без житейської мiзерiї вiн усе життя стараєгься людям на теплий,
як душа, хлiб, i всi мають до старого тiльки любов. I коли ти десь
вичитаєш про бiблiйних пророкiв, то згадай доброго сивого мельника бiля
посивiлих крил.
- Це, може, й так. Але вже скоро не буде вiтрякiв i отаких, схожих на
пророкiв, мельникiв.
- Тодi, напевне, сумнiшими стануть нашi степи, а може, й душi, -
задумався Данило. - Не скрiзь повинен брати гору практицизм, особливо той,
що висотує з нас душевнiсть. I все одно на кожнiй роботi ми повиннi думати
про крила, бо iнакше сiренько, осiннiм туманцем, стече наше життя. Як
тобi? Не нудно в нас?
- Бiля чорнозему та бiля зерна не занудьгуєш, - щиро сказала Мирослава
й знову вхопилася руками за свiй снiп, що не май спокою бiля крил.
Данило посмiхнувся:
- Багато ж у тебе куделi.
- У моєї матерi було ще бiльше, - й сумнi згадки скували Мирославинi
очi. - Ви теж без матерi?
- Маю тiльки вишню на цвинтарi замiсть матерi, - повернув голову до
невидимого кладовища. - Звiдки б i коли не приходив я, вона завжди
вiдчиняла менi дверi. А тепер немає кому їх вiдчиняти.
Вони ще мовчки постояли бiля вiтряка, що стугонiв зсередини, стараючись
людям на добрий хлiб, а тут поривався й поривався вгору, наметуючи на
крила вiтер i нiч. Несподiвано бiля них низько прогудiв джмiль i впав на
конюшину, що росла бiля вiтряка.
- Бачиш, який роботящий! - Данило понишпорив очима по конюшинi.
- А ви чули, що джмелi навiть у приморозки, коли бджоли вже давно
вiдпочивають, збирають мед?
- Нi, цього не чув, - i потягнувся до дiвочих очей, до її снопа кiс, до
тоненького стану, що й зараз бiля неспокiйного шугання крил ледь-ледь
погойдувався собi i мав у тому погойдуваннi иринаду i звабу.
- Джмелiв треба берегти, - сказала крилам, що так i норовили побавитись
дiвочими косами.
"I тебе, русалко, теж треба берегти", - подумав Данило трохи зi
спiвчуттям, трохи з доброю насмiшкою, бо саме згадався отой ставочок, де
ввечерi купаються дiвчата й зорi, а вночi - самi русалки. А нiч i далi
брела заколисаним степом, згори обсiвала його росою, а знизу дзвенiла
стотисячним стрекотом коникiв. За конюшиною бiлою повiнню стояли гречки,
над ними в удовинiй самотинi сумувала груша-дичка, а бiля неї перепiлка
розпачливим голосом скликала своїх дiток, яких порозгублювала на зжатому
полi.
Таке життя: то матiр розгублює дiтей, то дiти залишаються без матерiв.
I все одно хтось нам повинен вiдчиняти дверi. Але хто? Чи не ця рука, що
пiд крилами притримує коси? Що ж у тобi, дiвчино? Довiра навпiл з
тривогою, та вологi очi, та шерхлi вуста, що бояться любовi, що прагнуть
любовi, i досвiтнє завзяття до свого дiлечка. I найбiльше їй хочеться
сiяти. Ось зараз вхопилася за люцерну. Вже й пiдрахувала йому, скiльки
пожнивний укiс дасть їм трави. Така, певне, й на полюсi почне щось сiяти
чи садити.
Тепла хвиля пiдкотилася Данилу до серця, i гарно стало йому з оцим
старим вiтряком, з мельником у ньому, з людьми, що ввечерi приїжджають
сюди, а вдень жнивують, i з оцiєю золотокосою грудочкою селянської долi, в
якої руки, коли вона хапається за коси, стають схожими на голубiв. Куди ж
вони залетять, цi голуби, i хто їх буде шанувати чи кривдити?
- А знаєте, славно! - раптом озвалася Мирослава.
- Що славно?
- Оцей степ, оцей вiтряк, оцi крила, що аж просяться в музику, в душу!
Чого я ранiше не розумiла їх?
З вiтряка вийшла Ярина, на плечах її лежав мiшок, на грудях коса.
- Менi вже треба додому, - сказала Мирослава. Данило пiдiйшов до Ярини,
зняв з її плечей мiшок:
- Пiдiрвешся, дiвко. Не можеш пiдводи почекати?
- Так я хочу ще сьогоднi наварити вам галушок, - злукавила вража
дiвчина.
- I не полiнуєшся варити вночi?
- Чари завжди варять вночi, - кинула одним оком па Данила, другим на
Мирославу.
Щи ти скажеш такiй беажурi? Данили помовчав, iще iiигляиув на вiтряк,
який намотував на крила куделю мiсяця i час. Що тiльки вiн готує нам?..
Враз десь аж на дальнiх дорогах, що збiгали до старого лiсу, гарно
злетiла парубоча пiсня:
Ой у полi криниченька,
Там холодна водиченька,
Там холодна, ще й погожа,
Там дiвчина так, як рожа.
Ярина стала посеред дороги, поклала руку на плече Мирославi.
- Це наш Роман i Василь виводять, їдуть на конях та й спiвають усiм
степам i бродам. Такi вони завзятцi у нас.
- Як славно йде пiсня над степом, - зачудувалась Мирослава.
А Ярина приклала долонi до обличчя i щосили гукнула в степ:
- Романе! Василю! Гов-гов!
Пiсня обiрвалася, за мить стрельнули кiнськi копита, i незабаром з
опiвнiчного мрева вилетiли два вершники. Данило, Ярина i Мирослава зiйшли
з дороги, а вершники, домчавши до них, здибили конi i засмiялись.
- Опришки! Вiтрогони! - гримнула на них сестра.
- Яриночко, не сердься, бо сердитi скоро старiють. Добрий вечiр, Даниле
Максимовичу! А чия це дiвчина? - вдають, що не впiзнали Мирослави. - Чи не
з нашої пiснi вийшла: погожа, як та рожа?
- Замололи, загалакали, - ще гнiвається чи вдає, що гнiвається, на
братiв Ярина. - Он краще муку вiзьмiть.
- Та ми й вас можемо взяти на конi, - Роман, пригнувшись, пiдхопив
Ярину, та верескнула й вирвалася з братових рук.
- Навiжений! Недарма вас навiть мама так прозиває.
- Тож люблячи, Яринко. Мама i тата обзиває то прудивусом, то очманою, а
сама й досi аж сохне за ним. Правда ж, дiвчино мила? - Горбоносi красенi
трiпнули буйними чубами i подивились на Мирославу.
- Опришки! - посмiхнулась їм дiвчина. - Краще заспiвайте.
- А якої? - зiскочили хлопцi з коней. - У нас найбiльше люблять про
кохання. Ви ось цю знаєте? - Роман притулився плечем до братового плеча i
щиросердним голосом запитав далини:
Червоная калинонька,
А бiле деревце,
Чом не ходиш, не говориш,
Моє любе серце?..
I притихло все у стопу перед чарами голосу, перед белом чийогось серця.
Коли Роман обiрвав пiсню, Ярина вдавано зiтхнула, зиркнула на брата i
прошепотiла одне слово:
- Артист.
- Цить, пащекувата! - Роман грiзно витрiщився на сестру, а Василь
посмiхнувся, пiдвiв брову точнiсiнько так, як батько.
Мирослава догадалась, що Яринка натякнула на якусь кумедну iсторiю,
одну з тих, якi, здається, нiколи не переводилися в оселi Гримичiв.
- З чим це ви криєтесь, Романе?
- Еге, так вiн i скаже, - пирснула Ярина. - Кому хочеться свою парсуну
виставляти на посмiховище.
- Так тодi ж Роман ще дитиною був, - примирливо сказав Василь. -
Розкажи, брате.
- Мабуть, доведеться, - подобрiшав парубок i глиппув па сестру, - Бо як
не розповiси сам, то це зiллячко прибреше, паче циганка на ярмарку...
- Еге ж, еге ж, - нiби погодилася Ярина i пiдперла долонею щоку, -
Говори вже, коли язик не присох до зубiв.
- Оце ж рокiв з вiсiм тому наш драмгурток ставив агiтку "Урожай за
царiв i за влади селян та робiтникiв". Щоб усiм було ясно, як родило за
царiв i як родить тепер, - на кожну культуру чоловiчого роду брали
хлопчика i парубка, а на жiночого роду - дiвчинку i дiвчину, малечу
втискали в мiшечок, дорослих у чувал, гузир в'язали пiд самим горлом, а в
чуби i коси втикали колоски жита, пшеницi чи iншої пашницi. На мою долю
випало грати дореволюцiйний ячмiвь. Зв'язали мене в мiшечку, поставили
поруч з дебелим Володимиром Клименком i наказали мовчати до кiнця вистави.
Стою я, стоять зав'язанi всi дореволюцiйнi i теперiшнi культури, а
керiвник драмгуртка тицяє в нас паличкою i, якi треба, цифри називає.
Застоявсь я пiд цi цифри i все потерпаю, щоб не засмiятися, бо з передньої
лави то мати пишається мною, то батько вусом пiдморгує, то школярi тицяють
пальцями на тебе, наче їй з мiсяця звалився. Переступаю, переступаю з ноги
на ногу, аж дивлюся, Клименко задрiмав у своєму кулi. З цього дива я й
засмiявся тихенько. А тут, як на грiх, у цю саме хвилю замовк керiвник i
всi почули моє неподобство. От i пiшов гуляти по лавах смiх. А що вже
батько з матiр'ю реготали, то ж не питайте. Пiсля вистави посходились ми в
хатi, посiдали за стiл, а тато так приязно дивиться на мене й каже:
- Не сподiвався, сину, що в тебе такий хист грати на сценi.
- Який там хист, - вiднiкуюсь я, а в душi щось i тенькнуло. - Менi ж i
слова не дали сказати.
- Що там слово, коли ти стояв найкраще за всiх i справдi був схожий на
ячмiнь.
- Та хто ж мене бачив за тим мiшком? - вiрю i не вiрю я.
- Усi бачили! От хай наша мама скаже.
- Авжеж, авжеж! - лагiдно озивається од печi мама, i тiльки Ярипа
кривить i придушує рукою варги.
- А вже як ти розсмiявся, то всiх розвеселив, - продовжує батько. -
Сказано, талант!
- Ой тату... - ще якось вiднiкуюсь, а в головi на радощах метелики
кружляють.
- От сам помiркуй: чи хтось хоч раз засмiявся, коли твiй керiвник усi
слова казав i в усiх тицяв паличкою? Тобi ж досить було пирснути, - i всiх
розвеселив. А коли б ще заспiвав? В тебе ж он який голос! Так що, сину,
пряма тобi дорога в артисти. - I отим словом батько доконав мене, бо нам
усiм мамина колиска i степ голоси наколихали.
Пiсля вечерi тато зi мною пiшов спати па сiно, i там на самотi я
наважився спитати:
- А що треба, щоб стати артистом? Батько, недовго думаючи, вiдповiв:
- Поїхати в Київ до нашого дядька Миколи, який у театрi грає кумедiї,
вiн тебе й опредiлить в артисти.
- Як же, тату, поїхати до того Києва?
- От чого не знаю, того не знаю, бо в нас зараз не гурт грошей, -
сказав тато i пiрнув у сон. Менi ж за тим театром не спалося до третiх
пiвнiв.
Через кiлька днiв вирiшив я зайцем податися до дядька Миколи. Аж у
Вiнницi на станцiї батько перехопив мене. А ця язичниця, - насварився
поглядом на Яринку, - i досi дражнить мене артистом...
- I дуже сварив тато вас? - посмiхнулася Мирослава.
- Та нi. Пригорнув до себе i каже: "Хiба ж можна, сину, їхати босим в
артисти? Та й Київ - не село, там ноги об камiння прочовгаєш. Як
розстараємось тобi на хромовi з рипом чоботи, щоб усi навiть по чоботях
чули тебе, тодi щось придумаєм".
- Такий у нас батько уже добрий, що й у свiтi не знайдеш, - з почуттям
сказала Ярипа. - Навiть мене нiколи не сварив.
- А жаль, - вколов її Роман. - От за ким березова каша сумує.
Близнята вискочили на коней, поїхали, i небавом над степом знялися два
голоси, виливаючи тугу про отих двох голубiв, що пили воду коло млина,
коло броду.
- Чом не красенi! - неждано вихопилось у Ярини, яка проводжала поглядом
братiв.
- Гарно ж як у свiтi! - I Мирослава притулилась до Ярини.
XIV
Земля вiддала людям, що могла вiддати, i, чи то з жалю до себе, чи з
жалю до людей, заплакала осiнньою сльозою i неспокiйно ввiйшла в зимовий
сон. Ох як люто, на шаленiй коловертi вiтрiв, зачинався цей сон: спочатку
вiтровiям i снiговицi хотiлося пiдважити, вирвати з насиджених мiсць
переляканi хати, розметати золото скирт i вдарити на сполох спiвучою мiддю
дзвонiв. А потiм вони втихомирились, поскочувались, прищулились у яругах,
i тепер люди по колiна бредуть у снiгу, що вечорами шеретує крихти срiбла
та виколихує блакитнi дими й волошкове цвiтiння.
Як гарно зараз довкола! Ошатнi, в бiлих свитках хати притихли, немов
дiвчата перед весiльним танцем; ось ударить бубон мiсяця, цьвохне смичком
вiтрець, i вони поведуть свiй танок зачарованими долинками, левадами,
садками i виведуть його - усе вгору та вгору - аж на той шлях, по якому
минулий вiк проскрипiв чумацькими мажами, а -цей вiк, як блискавками,
спалахнув козацькими шаблями Котовського i Примакова.
А що тепер робить червоний козак Терентiй Iванович Шульга? I Данило,
згадавши недавню бувальщину, мимоволi зупинився бiля придорожньої верби,
погладив рукою намерзлий стовбур. А той згори струсив на нього дим
паморозi, а знизу озвався гучанням - то вiтрець прокинувся в дуплi й знову
задрiмав, як маля. А он хтось мiж вербами мрiє, вискрипує чоботятами i
ронить на снiг шматки пiснi. Чия ж це така пiзня?..
I давнє очiкування, сподiвання чи передчуття озвалися в ньому, i десь
чи з паморозi, чи з ночi затремтiли тi вiї, за якими чаївся синiй вечiр. У
дуплi знову шеберхнув вiтрець, а на шляху стихла пiсня. Де ж те дiвча, що
наче йшло назустрiч? Данило подався далi шляхом, та вже на ньому не було
нi дiвочої постатi, нi пiснi. Отак i виходить воно на твоєму шляху.
Неждано внизу, на крихiтнiй левадi, що пiдбiгла до самої дороги, вiн
почув характерне шипiння, зирнув i не повiрив своїм очам: на виковзанiй
смужцi льоду, яка аж палахкотiла холодним сяйвом, самотиною, в кожушку
нарозхрист ковзалась знайома постать. Ось вона з ковзанки вилетiла на
снiг, мало не впала, вивинулась уже од самої землi, засмiялася сама собi
i, вигинаючись тонким станом та граючи розведеними руками, легковажно
зашурхотiла по крижанiй стежцi, видобуваючи з неї шарудiння й нiжний
посвист; за плечима дiвчини погойдувався, вигравав мiсяцем снiп пшеничного
волосся, що так i дихнув йому минулим лiтом.
Данило, притулившись до пригорблоної верби, з захопленням стежив за
дiвчиною: iч, що витворяє, наче маленька. А вiн усе думав, що вона не
по-дiвочи серйозна чи то вiд iнститутської науки, чи зроду. Не раз
намагався якось порозумiтися з нею, та дiвчина в такi хвилини вiдразу
натягувалась, немов струна, i полохливо сторонилася його. А коли вiн хотiв
провести її пiсля свята врожаю, то побачив, як одразу взялося тiнями,
замкнулось її обличчя, а на шерхлих, замкнених устах прочитав:
"Безсовiсний". Це тодi ошелешило його: чого вона така? Напевне, перше
кохання чи захоплення прибило її i тому уникає чийогось погляду, чиєїсь
прихильностi. А ось тут, на безлюддi, в зимовому снi, на якусь часину вона
стала сама собою.
Ось дiвчина вилетiла з криги на снiг, зойкнула, упала, лежачи поправила
спiдничку, засмiялася, потiм скочила на ноги та й почала весело
обтрушувати одежу й коси. Скiльки ж у неї дитячої i дiвочої принади. От
тобi й строгий товариш агроном, що все з чимось сiкався до нього i навiть
розкидався такими словами, як хуторянство, консерватизм, тупцювання
агромислi. А якi тепер мислi грають пiд отим пшеничним снопом, що аж
iскриться проти мiсяця? I ввiйде вiн у чиюсь оселю сонячним ранком, а
фiалковi очi заграють доброю довiрою. Данило ловить себе на тому, що
матиме жаль, коли цей ранок з вечориною оминуть його душу, його хату. Що
це?.. Зимова казка... чи судьба? I так славно згадався той вечiр бiля
вiтряка i тi крила, що пiдiймали вгору її коси. Чим вони пахнуть тепер?
Тодi од них iшли пахощi вiтряка i смуток матiоли. А як би вiн хотiв, щоб
вони повiяли чорнобривцями його занедбаного двору, чорнобривцями його
матерi, яку вiн стрiчає тiльки в спогадах i снах.
Данило, тримаючись за вербу, обережно спускається з шляху на левадку, а
Мирослава знову шерехтить чоботятами по ковзанцi i набирає, i струшує зi
свого пшеничного снопа мiсячний чар. Ось їй не тiльки ковзатися, а й
танцювати заманулося; приспiвуючи собi "метелицю", вона закружляла по
снiгу, а потiм по-хлоп'ячому, на пiдкiвках, вилетiла на ковзанку i знову
закружляла, розколисуючи дзвоном спiдничину.
- I що це наш товариш агроном витворяє вночi?
- Ой мамо! Ой! - злякано задзвенiв голос дiвчини, вона обiрвала танок,
обернулась до нього, i сором'язливiсть проступила рум'янцями на її
обличчi.
- Так що ти витворяєш, дiвчино? - пiдходить до неї, а вона закриває
обличчя руками й зiтхає. - Ти не мовчи .менi, а щось вiдповiдай, коли
старшi питають. Не протерла на ковзанцi чоботята?
- Поки що не протерла, - нарештi випускає з-пiд рук слово.
Данило бережно кладе свої долонi па її, вiдривав їх вiд обличчя i
вражено застигає: тепер не знiченiсть, не сором'язливiсть, а саме
лукавство бiсенятами глянуло на нього й кинулося врозтiч. Де вона тiльки
прихопила його? А лукавство знов повернулося до неї, ще й забринiло
насмiшкою:
- А ви, товаришу голово, не хочете поковзатись пiд мiсяцем? Це так
славно...
- I коли падаєш - теж славне?
- Теж гарно, бо тодi iскри i зорi кружляють в очах.
- Ти вже докружлялась, що й руки задубiли, Де твої рукавички?
- Рукавички?.. У дорозi, - вiдповiла непевно i чогось глянула ва шлях.
Вiн скинув свої:
- Може, цi нагрiють? Мирослава пирхнула:
- У таку рукавицю ягня влiзе. Хто це вам виплiтав їх?
- Дiд Гримич.-Вiн усе на вирiст робить, - невмiло почав надiвати ва її
ручата свої рукавицi, i дивпо, дiвчина не пручалась, " притихла, тiльки
дрож пройшовся по її тiлi.
- Ти ж зовсiм замерзла.
- А для чого тодi зяма?