Страница:
перед новими правителями. I не тiльки думає;, а й вичавлює на це i
свинець, i сталь, i золото-срiбло. Це тiльки довильнiй приклад, щоб ти
побачнв, як усе, навiть любов, тепер переплетено з полiтикою.
- Хоча воно й пустодзвоннiсть, але страшна твоя казка, - задумався
Магазаник.
- А вiк добрих казок уже минув! Чуєш?!
- Та чую. Мене дивує тiльки одно: як ти, Опикiю, при такому розумi
пiшов у старцi? Чом не тiкав до земель того чорного генiя!
- Тiпав i туди, - зiтхнув Безбородько. - Тiпав... У цей час па дворищi
одночасно завищав дрiт i клубками лютi вибухнув вiишiй кундель. Магазаппк
i Безбородько глипнули у вiь'по i скам'янiли: нi шляху мiж деревами
вигулькнув на сiрому конi верхiвець.
- Хто це? - стривожився Безбородько.
- -Лейтенана Василь Гарматюк, з органiв, - неслухняiнiм язиком вiдповив
Магазаник. - Кращий друг нашого голови.
- От i маю сушарку, а ще ii не наситився, -- засичав Бсзборедько, в
один чирк илiз у сорочку, пiджак i квапливо почав обвiшувати себе
причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлiбину й шмат сала. -
У тебе другий вихiд є чи вiкном?..
- Через сiпи в лiс, - сказав лiсник, прихапком ховаючи тремтячими
руками їжу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сiни, пригинаючись, вiдчинив дверi, якi
вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навiть вичавив своїми скойками
синю посмiшку:
- То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночiп, загляну до тебе.
Шинку не переведи.
- Б тiкай скорiше, - благальне зашепотiв лiсник. - Що ж менi лейтенанту
брехати?
- Та вiзми себе в руки! - розсердився Оникiй. - Щоб iiе вклепатися,
скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'їв хлiба-солi та й
пiшов на шлях. - Безбородько вислизнув iз сiней i зник за стовбурами
дубкiв.
"Осi. тобi й передгроззя, ось тобi й ворон. Хоч бц вiн щастя з хати не
винiс". - Магазаппк зайшов до оселi й так почав поратися бiля меду, нiби
його бiльше нiчого ни цiкавило в свiтi, та вуха й серце вiдлiчували кожен
крок знадвору.
До хати ввiйшов Гарматюк, навiть не здоровкаючись, вiн заклопотано
занитан:
- Дядьку Семене, у вас гостей не було?
- Гостей? - удав щире здивовання Магазаник. - Сьогоднi будень, а в
будень я нiколи нiкого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути
гостювання у наших лiсах? Сiдай, Василю.
- I нiякий волоцюга не заходив до вас? - нишпорить госгрiїм оком по
його виду й хатi.
Магазаник неидоiюлено махнув рукою:
- Та приходив старець-приплентач, я саме па пасiцi порався, сотiї з
дуплянок вирiзав. Там вiн i проспiвав: "Мимо раю проходжу..."
- Давно був? - стрепенувся Гарматюк.
- Нi, недавно.
- Лiра була па ньому?
- Лiра? Була.
-Вiн ось гонорив iз вами?
- Якi можуть бути балачки мiж лiсником i старцем? Бiп прогугнявив менi
свiй псалм, я вкинув йому в торбу хлiба, та ii бувай здоровий.
- Куди ж вiн подався?
- От чого не знаю, того не знаю. Вийшов iз хати, пiшов нiби на шлях, а
куди повернув - один биг кiдав. А нащо тобi цей шкарбун?
Ало Гарматюк не вiдповiв, а iiибiг з хати, скочив на коня i помчав до
шляху. Може, господь i пронiс хмару над лiсовою оселею.
У дверi обережненько втиснувся Стьопочка, пiд жовтими млинками вiй у
нього злякано щулилися ворушкi очi.
- Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?
- Нi, про старця допитувався.
- Про старця? Кому потрiбне це одоробало?
- Виходить, потрiбне. Може, вiн не тiльки псалми, а й контрреволюцiю
спiває. Є ж такi.
За подвiр'ям заторохкотiв вiз. Син i тато злякано втупились у вiкно.
- Та це ж Мирослава Григорiвна, агрономша, приїхала по свої пожитки, -
полегшено зiтхнув Магазаник. - Стьопочко, льотом причепурись - i до
дiвчини. Тiльки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрiлою вилетiв на другу половину оселi й затанцював по нiй,
скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром вiн, посмiхаючись, вийшов
на порiг i поплескав у долонi, чим немало здивував дiвчину.
- А ми вас, Мирославе Григорiвно, ще вчора ждали, увечерi, Аж на дорогу
для iнтересу виходили.
- Для якого ж це iнтересу?
- У вас одна брова - варта вола... - видлубав Стьопочка розумне слово.
- Ви i ваш батько все цiнуєте на воли?
- Пожили б ви в наших лiсах, навчилися б цiнувати i брови, i коси, i
очi, i вообче. У нас, живеш, як у пнi, а дiвчат лише в грибну пору бачиш.
- А гриби у вас є?
- Хоч греблю гати, коли знаєш мiсця. Я залюбки вам покажу їх, то будете
i смажити, i солити, i маринувати. Ви умiєте маринувати?
- Умiю.
- Ходiмо ж до хати, ми вас свiженьким стiльниковим медом почастуємо. Це
не мед - саме здоров'я, на ньому ще гарнiшими станете.
- Спасибi, менi, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.
- Зовiть мене по-простому - Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
- Нi.
- То надокучить, бо нема в ньому для душi iнтелiгентностi. От у нас у
конторi було її.
Мирослава стримала посмiшку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути
якесь культурне слiвце, бо така дiвчина варта була i найкращих слiв, i
волiв.
XII
В село на легкокрилiй бричцi приїхав Ступая; красивий, похмурий, вiн,
як iдол, сидiв позаду машталiра i щось судив недовiрливими, твердими очима
i насупленим чолом. Усе сьогоднi по подобалося Ступачевi: i спекотний з
маревом ранок, i курна дорога, i труська бричка, i задуманий, тугий, мов
смичок, машталiр. Вiн не гнав iз вiтром коней, бо ж вони виробленi,
недоглянутi по судах - погляньте лише па потрiсканi копита.
На копита Ступач не дивився, а з-пiд копит донесхочу наковтався пилюги.
А який ще пил йому пустить в очi Бондаренко? I хто вiн зрештою: упертий
фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папiрцi
прийшли! Чого б їм даремпо приходити? А ти й тривожся, щоб не прогавити
пiд самим носом ворожої агентури. Ох цо слово! Кого тiльки не плодить
воно? Цiпами треба вимолочувати, а на решетах i густих ситах пересiвати
його... Тодi на самому днi, дивись, i вигулькне якийсь Бондаренко. Тiльки
чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав'язувало
рiзних вузликiв, а розв'язувати доводиться йому. I Ступач хмуриться, i
брижить зморшки, i ганяє думки, наче хортiв на полюваннi... Ну, хай i не
ворог Бондаренко, але яка радiсть од нього? Ти йому кажеш - починай
жнивувати, а вiн тебе й пiдкусить: "Я молочко не буду жати, у мене корови
дають молочко". I летить графiк дiдьковi в зуби. Могли б вирватись у
передовi по району, - не вирвались, i в зведеннi примостилися поближче до
хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, вiн теж не
гiрше за Бондаренка розумiє, що не треба жати зелене, але вказiвка є
вказiвкою, i кому хочеться пекти раки на рiзних нарадах?.. Або як вийшло з
коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, пакупив
сименталок i ще чогось, одразу ж зменшив поголiв'я колгоспу на четвертину,
ще й |}е визнав сваволi: мовляв, людям потрiбнi не роги i хвости, а
молоко. I знову, анархiст, залихомапив зведення усього району. I що
потому? Схопив догану i не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало!
Ступач за звичкою, немов пiдсудних, обмацує поглядом хатибiлянки, що
вiдгороджуються вiд нього то вишняками, то вербами, то мальвами i
пересмiюються iз самим сонцем. Народившись у мiстечку, вiн не знав i не
хотiв знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках
нахраписте, безжалiсне лiвацтво скособочило йому мiзки, нашпигувало їх
пiдозрою, а з душi вигребло те, що там повинно бути, - душевнiсть.
- О боже, - зiтхнула з-за тину тiтка Олена й опустила на очi бiлу, з
пилком соняшникiв, хустку. - Таке ж гарне, а скiльки неприязнi тримає на
всьому виду.
Ступач почув шелест її слiв, обернувся, i на мить йому здалося, що
побачив свою матiр, яка дуже любила ходити в бiлих, аж блакитпавпх од
сiiш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталiра, щоб той притримав
конi.
- Ви щось менi, тiточко, сказали? - i посмiхнувся бiлозубе до жiнки.
- О боже! - оторопiла Олена, не знаючи що їй вiдповiсти. Помiж
соняшникiв, що золотими решетами пересiвали сонце, стояла спокiйна, як
саме лiто, молодиця, та пiд вiями її тремтiв материнський осмуток.
- Ви щось, жiнко добра, маєте до мене? - уже спiвчутливо запитав
Ступач.
- Та нi, нема нiчого до вас, - махнула зачерствiлою вiд зiлля рукою.
- I все одно?
- Дурне подумала собi, - Олена Петрiвна стерла соняшниковий пилок з
обличчя, довiрливо зiбрала зморшки навколо повних уст. - Я, пробачте,
навiть не сподiвалася, що ви вмiєте так гарно посмiхнутись людинi.
- Чого це вас ще зранку на смiх потягло? - одразу розсердився Ступач. -
Раннiй смiх на пiзнi сльози повертає.
- От i поговорили, - скорбно хитнула жiнка головою i зникла за сонцем
соняшникiв.
"Язичниця! Залiзла в соняшники й витрушує дурнi пересмiхи. I всi такi в
селi. Тут на землю дивись, а пiд землю заглядай".
Конi, вигинаючи шиї, зупинилися бiля контори колгоспу. З будинку вийшов
сивоголовий Ярослав Гримич, в однiй руцi вiн тримав серпа, в другiй -
колодку.
- Дiду, голова в конторi? - з брички запитав Ступач.
- Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полi, а не в
конторi!
- А ви куди зiбралися?
Старий пiдняв серпа, загорнутого в бiлу пiлочку:
- У степ, на жнива.
Ступач насмiшкувато хмикнув:
- Що ж ви нажнете у вашi лiта?
- До вечора на полукiпок поволеньки настараюсь. I то якась помiч людям.
Грiх тепер живiй людинi не жнивувати.
- Хто ж замiсть вас сидiтиме в конторi?
- А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так
вiн погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
- Непорядок, - несхвальне похитав головою Ступач. - От що, дiду, йдiть
у поле i розшукайте менi голову, а я посиджу тут. Старий змiряв Ступача
здивованим поглядом, стенув плечима.
- Що ж, сидiть, коли є охота, тiльки боюся, що дуже довго доведеться
сидiти.
- Це ж чому?
- Данило Максимович загляне сюди тiльки увечерi. Хiба ж ви не знаєте
його?
- Та знаю, - насупився Ступач. - Тодi сiдайте до нас - i гайда у степ.
- Отак би й давно! - труснув сивиною старий i почав вибиратися на
бричку. - Чого це ви приїхали? Для розносу? - Й осiкся, бо згадав, яке
прiзвисько влiпили дядьки Ступачевi: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити вiн умiв - i в мiстi, i в
селi. За селом вони наздогнали старого Корнiя, що обважнiло йшов iз серпом
у руцi. Гримич торкнувся плеча вiзника, i той зупинив копi.
- Сiдайте, Корнiю Iвановичу, пiдвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачевi, похитав головою:
- Нi, з цим суддею менi не по дорозi.
- Це ж чого? - одразу спалахнув Ступач.
- Ранiше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а вiзник насмiшкувато вйокнув... Щоб
якось розвiяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
- А наш первенець-комбайн справно працює у вас?
- Та не працює, - невесело вiдповiв Гримич.
- Як це "не працює"?! Поламали?! - I вид одразу став таким, наче
напозичався злостi.
- Та не поламали - в сусiднє село перекинули, бо ми, мовляв, i без
нього впору зберемо хлiб.
- Ага... - прив'яла злiсть i прив'яли неспокiйнi рум'янцi. Ступач сам
собi дорiкнув за гарячковитiсть. Та що поробиш - характер! А вдачу не
виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", - позаочi зве його Мусульбас, i що
тiльки за цим одним словом криється?
Данила Бондаренка застали на косовицi: вiн саме грабкував з косарями
жито i, видно, мав од цього неабияку втiху, дарма що його бiла з хмелем
сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря,
шеретував тiнi на обличчi й думки в головi. "Хто ж вiн? Хто?" Потiм,
обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобiт, пiдiйшов
до нього, глухо поздоровкався, кинув пiдозрiлий погляд на грабки i тихо
запитав:
- Що, в народники чи в хуторяни записався?
- Люблю косити, - з жалем посмiхнувся Данило, з жалем поглянув на
грабки, далi поклав їх так, щоб коса ввiйшла пiд покiс, i пiшов за
мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очi на стернi.
Вони вийшли на гiнну дорогу, що губилася в плетивi березки, деревiю,
пижма й по-дiвочи довiрливо дивилась у свiт голубими очима Петрового
батога. Високо в небi сумовито проквилив шулiка, а над м'яким золотом нив
нерiвне, по-чаїному, пiдiймалися-опадали крила косарок i до самого неба
строкато цвiли постатi жниць, бiля них на очах виростали ошатнi чубатi
полукiпки. Це навiть Ступачевi сподобалося - порядок! Хоч голова й
свавiльник чи, може, щось i гiрше, а в полi порядок... А коли й це вороже
маскування? Маєш собi рiвняння з кiлькома невiдомими. I навiть зiтхнув з
жалю до себе.
Ступач пiдвiв важку настороженiсть зiниць i почав її всвердлювати в
Бондаренка.
- Не дивiться так грiзно, бо перелякаюсь, - посмiхнувся Данило, хоча в
душi прокинулась тоскнiсть: як йому надокучили ступачiвськi нерозумнi
пiдозри, нерозумнi втручання, нотацiї, нагiнки й диктати, за якi має
розплачуватися хлiбороб i земля.
- Недоречнi жарти, - сказав Ступач, але очi прикрив важкуватими
повiками, посерединi яких рiвно пройшлися риски ще молодого жиру. - Твоїй
сваволi, голово, немає впину.
- Про яку сваволю суд рече? - Данило жартом намагається вiдбитись вiд
Ступача.
- А ти, бiдненький, i не знаєш?
- Таки не знаю.
- Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома вiд мене почав позавчора
видавати хлiб людям? Кажи!
- Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогоднi.
- I сьогоднi?! - жахнувся i витрiщився на Бондаренка Ступач. - Ти,
голово, сповна розуму чи маєш великий недорiд на нього?
- Так зате е врожай у полi.
- Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлiбом?
- Знаю! - твердо вiдповiв Данило. - Змiцнюю вiру колгосп- -у ника в
нашу спiльну працю. Впевнений, що найбiльший злочин - пiдривати вiру
людини.
- Покинь цi високi слова й одноосiбницькi споживацькi тенденцiї! - вже
зметнулись блискавки пiд вiями Ступача. - Думаєш: ти найрозумнiший серед
нас?
- Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, -
почав обурюватись i Данило.
- Так-от, своїм безрозсудством ти не так змiцнюєш вiру селян свого
села, як пiдриваєш авторитет бiльшостi голiв свого району! Зрозумiв?
- Це вже щось нове в теорiї! - I хоч як йому було гiрко, Данило
засмiявся.
- Вiн що й смiється! - Ступач ударив чоботом по кущику петрового
батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками. - А що, дивлячись на
вас, скажуть колгоспники iнших сiл? Щоб i їм зараз же видавали зерно? I
почнеться там анархiя щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, i
вiтряк меле в тебе! - тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди
радує людину, коли махає крилами. - Зараз же припини видачу зерна i
зацвяхуй вiтряк.
Даниловi лячно стало вiд оцих слiв, бо для нього вiтряк завжди був
живим, як людина, а тут - забити цвяхами! Як треба бути далеко вiд хлiба
насущного, очерствiти, щоб отаке викрутилось у мiзках.
- У нас вiтряк нiколи не забивали цвяхами! Вiкна забивали, а вiтряк -
нi.
Ступач поморщився:
- Якось у нас нiколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше
переживаю за виконання кампанiй?
Данило зiтхнув:
- Може, й так, може, за кампанiї ви бiльше переживаєте, тiльки за
кампанiями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи
вивезено гнiй, чи вiдремонтовано реманент, чи очищено насiння, в якому
станi худоба, i нiколи не спитаєте, а в якому ж станi люди, чим вони
живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повиннi
насамперед дбати про людину, про її день сьогоднiшнiй i завтрашнiй, про
хлiб насущний на столi i радiсть у душi. Я, наприклад, нiколи не вiдчував
вашої душевностi в степу, в селi, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у
своєму кабiнетi?
Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами - людина чи
хитромудра тiнь її?..
- Душевнiсть - це сентименти, особливо в селi, де в кожному нутрi аж
пищить дрiбний власник.
- Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрiбного
власника вирiс новий господар землi - щедра в дiяннях, у красi i
душевностi людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
- Скiльки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою
селянську душевнiсть i iншi архаїзми - затуркочеш до грому! Хотiв би я
бачити, як ти тодi заговориш про спокiй, оббиваючи пороги рiзних
iнстанцiй. Отож, поки не пiзно, впрягайся у графiк i тягни його, як чорний
вiл: тобто хватопеком здавай хлiб!
- От i вся музика, - зiтхнув Данило.
- Про яку ще музику говориш?
- Про вашу, про ваш бубон, про вашi тривоги одного дня чи однiєї
кампанiї. Сiльське господарство мав сотнi питань, а ви їх зводите лишо до
одного. I принижуєте цим i людей, i святий хлiб - генiальне вiдкриття
людини.
Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але вiн стримав себе.
- Заговорив фiлософ. А я твою фiлософiю знову мушу бити практикою:
негайно вивозь зерно, стрiмголов жени на зсипний пункт усi машини, усi
конi i навiть воли.
- Ось там би знадобились вашi громи!
- На зсипному пунктi? Це ж чого? - незрозумiле знизав плечима.
- Бо там, як перед ворiтьми раю, стоять люди в довжелезнiй черзi перед
однiєю вагою зсипного пункту, та найгiрше не це, а те, що наш район
повинен скидати в бурти навiть вологе зерно i з болем дивитись, як воно
починає куритися димом.
- Чого ж куритися? - розгубився Ступач.
- Бо є таке страшне слово - самозiгрiвання, i воно доти буде пожирати
нашу працю, гноїти хлiб, поки хлiбоприймальнi пункти стоятимуть просто
неба. Подумайте над цим!
- А то вже не наш клопiт, - махнув рукою Ступач. - Хай у них болить
голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповiсти про план виконання?
- Повторите, що план здачi хлiба державi буде виконано i перевиконано,
що люди вже мають чорний хлiб i сиву паляницю. Ступач хмикнув:
- Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивiла. От
закiнчив ти iнститут, а так i залишився тiльки з хлiборобськими болями.
- По-хлiборобськи люблю Батькiвщину.
- Ось тут уся твоя обмеженiсть як на долонi.
- Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо
махнув рукою:
- Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вiтряком?
- Вiтряк молотиме, як i належить йому.
- Так, зрештою, вiн же вiдривав робочi руки вiд жнвв.
- Нi, вiн дав в руки ту радiсть, яка так потрiбна i для жнив, i для
людей, i для полiтики.
- Навiть для полiтики?! - здивувався, але й пом'якшав Ступач.
- Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звiльнився вiд
страху перед природою, вiд страху за завтрашнiй день, i тому хлiбороб
сьогоднi ще чiпко тримавться своєї латки городу. Гарним громадським
господарюванням, доброю оплатою, сердечнiстю ми маємо завтра ппвiльпитп
його вiд копiйчаної мiзерiї, вiд страху, маємо зробити з нього мислителя,
героя, творця. Це ж народ, мрiючи про майбутнє, сказав: "I хлiба треба, i
неба треба!" Ось про це, про насущне i високе, маємо тепер думати!
- Он куди ми залетiли! Аж до неба! - зверхньо посмiхнувся Ступач. - Ну,
селянський фiлософе, може, в чомусь ти й маєш рацiю, тiльки не знаю, що
скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що
ти слiв на вiтер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння - план буде
виконано.
- I перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надiюсь, здамо якусь
тисячу понад усякий план.
- Чого ж у вереснi? - недовiрливо стрепенувся Ступач.
- Бо лише сьогоднi пiсля озимих сiємо горох i гречку.'
- А менi хоч би слово сказав! - лягло невдоволення в куточках рота
Ступача. - Що ж, це ви добре придумали.
- Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампанiй, а дивитися
трохи далi, не забувати про складний вiк людини, про її радощi на землi i
вiд землi, по забувати й душевностi. • .
- Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про
дятла казали? Вдень вiн довбе i довбе, а вночi стогне, бо вiд того
довбання голова болить. Дивись, щоб i в тебе через душевнiсть голова не
заболiла, - вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирiшив:
з цього анархiста можна i два плани вибити. Обiйдеться без сивої паляницi.
Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на виднотi, - вiн подав Даниловi
важкувату руку i пiшов до брички, знову ж .думаючи про анонiмки на голову.
I де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостiйнiстю вiн багато може
збунтувати гарячих голiв. Недарма ж просив: дозвольте менi так
погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна
одному господарству займатися тридцятьма культурами - вiд жита-пшеницi,
турецького бобу i маку аж до петрушки, чорнушки i пастернаку. Бач, навiть
риму знайшов, щоб вiдхреститись вiд маку i пастернаку. Отак i сядеш маком
з таким господарем. Хоч i розумну має голову, та до якого берега
приб'ється цей розум? Тепер нам бiля землi не мислителi, а виконавцi
потрiбнi. Може, надалi i мислителi знадобляться, але це гсн-геїi коли
буде.
Ступач обернувся, поглянув на вiтряк, що весело вiдхрещувався вiд
нього, на вперту постать Данила, який поспiшав до вiтряка.
Цей не у вiтряк, а в тебе заб'є цвяхи самоволi, а ще й про душевнiсть
говорить. Будеш мати, Прокопе, душевнiсть, коли за роздане зерно хтось
почне здiймати з тебе стружку. Страх розчопiреною п'ятiрнею пройшовся по
нутрощах Ступача, i вiн тепер дивився на вiтряка i на гарячу югу, що
тремтiла за вiтряком, як на своїх ворогiв. Дарма, ось як накинемо селу
подвiйний шiал, то Й вiтряк опустить крила.
- Поїдемо, - пiдiйшов до машталiра, поставив погу на пiдступку й
носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
- Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Iвановичу, сьогоднi востаннє везу.
- Як це - востаннє?
- Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до
пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав.
- Це ж де ти бачив бога за плугом? - глумливо спитав Ступач.
- Не бачив, а чув у пiснях.
- Корчувати цi пiснi, цей архаїзм i етнографiзм треба! Корчувати!
- Чого ж корчувати, коли там i про врожай так спiвається, як колись нам
уродить земля: з колосочка буде жмiнька, а з снопика - мiрка. I в давнину,
видать, про агротехнiку думали.
Ступач,аж присвиснув од такої несподiваної "фiлософiї", а потiм
сокрушно похитав головою:
- Темна ти нiч, темне село. Машталiр пайоржився:
- Хоч i темний я, а бiльше ваше сiдалище возити не буду...
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрiвся з военкомом Зiновiєм Сагайдаком,
що верхи їхав по вкорочених тiнях лип.
- До свого улюбленця, який ближче до жита-пшеницi? - з насмiшкою
запитав. Ступач.
- Так, ви - юридичний ясновидець, - не залишився в боргу Сагайдак. - У
нашiм районi один живе ближче до жита-пшеницi, а другий - до пирога.
Ступач одразу пiдкис:
- Це жарт чи натяк?
- Розумiйте як хочете, - безневинно дивиться на нього Сагайдак. -
Вольному - воля, а спасенному - рай. Як там Бондаренко?
- При доброму здоров'ї i в доброму настрої. Але сьогоднi доведеться
зiпсувати йому настрiй.
- Це ж чого?
Когось копiюючи, Ступач одноманiтно прогугнiв:
- Єсть принципова думка стягти з нього подвiйний плап. Вiн його
витягне, кректатиме, але витягне.
- Жартуєте? - насторожився Сагайдак.
- Правду кажу.
Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, i Ступач неохоче
злiз з брички. Накостриченi, вони пiдiйшли до лип, що стояли в золотiй
дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону.
- Прокопе Iвановичу, ви не перший рiк крутитесь бiля сiльського
господарства, знаєте, якi в нас зараз великi труднощi з селом, з хлiбом, з
трудоднем, з селянською долею. Знаєте i те, як ми радiємо, коли той чи
iнший колгосп чесно, без копiйчаних хитрувань, вибивається у передовi.
Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогоднi тягне бiльшу за iнших
ношу, пiдiрвати i зробити слабосилим?
- А селянство взагалi треба притиснути, - безжурно вiдповiв Ступач. -
Не бiйтесь пригнути його перед олтарем iндустрiалiзацiї.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
- Не пiдiймайте руку на життя! А взагалi, ви лiвак i невiглас. Вас i на
гарматний пострiл не можна пiдпускати до села, бо зiйдемо тодi на старцi.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
- Ви... ви селянський iдеолог! - вигукнув вiп.
- Не психуйте. Iдеологiя у нас одна, а от голови рiзнi! Мiняйте навар у
своїй. - I Сагайдак швидко пiшов до коня, вскочив у сiдло i помчав не до
Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, i кинувся до колишньої
махновської брички.
- Переганяй його! - крикнув вiзниковi. А той тiльки одним вусом вибив
посмiшку:
- Та що з вами? Де вже клешнi рака змагатися з кiнським копитом.
"Чи це вiн так собi сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село..."
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла
Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотiв проскочити повз нього.
- А куди це так бокує, навiть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем i срiблом, коней, на обличчя
вочевидь натягує машкару перебiльшеної покори. Теж продукт!
- Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталiр Ступача
пирхнув, а Ступач спалахнув:
- Коли язик гуляє, то нижчеспиння вiдповiдає. Чигирин охоче закивав
бородою, в яку вже забиралася осiнь.
- Авжеж, авжеж: як нема в язицi розуму, то його в нижчеспиннi шукають,
- i вчвертьока поглянув на Ступача.
"От якi тiльки бiси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє
партизанство, так би не розмовляв зi мною".
- Так чого голова ыо жнивує, а дорогу вимiряє? Чигирин охоче вiдповiв:
- Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
- У жнива?! - аж лихоманить Ступача.
- Так це ж чи не найкраща година: усi жнивують, нiхто не оббиває пороги
iнстанцiй, а ти ловиш слушну хвилину, - знову ж так пояснює Чигирин, що
вже й Ступач не розумiє - чи це насмiшка на язицi, чи недорiд в головi.
- Яке ж ви маєте- право виривати запаснi частини, коли треба жати,
молотити й вивозити хлiб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зiскакує з засмаглого обличчя Чигирина, i воно
стає упертим, затятим.
- Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
- А хто ж iз голiв дозволить собi таку розкiш, щоб кудись вiдлучитись
тепер?
- Мало хто, - погодився Чигирин, - I я, ставши головою, о четвертiй
ранку бiг на поле, а о дванадцятiй ночi падав па лiжко:
усе треба було перевiрити - i як закладають пашу худобi, i як доять
корiв, i як орють-боронують, i як стрижуть овець, i як сiють петрушку i
чорнушку. За все хапався - i на все не вистачало часу, навiть у газети
свинець, i сталь, i золото-срiбло. Це тiльки довильнiй приклад, щоб ти
побачнв, як усе, навiть любов, тепер переплетено з полiтикою.
- Хоча воно й пустодзвоннiсть, але страшна твоя казка, - задумався
Магазаник.
- А вiк добрих казок уже минув! Чуєш?!
- Та чую. Мене дивує тiльки одно: як ти, Опикiю, при такому розумi
пiшов у старцi? Чом не тiкав до земель того чорного генiя!
- Тiпав i туди, - зiтхнув Безбородько. - Тiпав... У цей час па дворищi
одночасно завищав дрiт i клубками лютi вибухнув вiишiй кундель. Магазаппк
i Безбородько глипнули у вiь'по i скам'янiли: нi шляху мiж деревами
вигулькнув на сiрому конi верхiвець.
- Хто це? - стривожився Безбородько.
- -Лейтенана Василь Гарматюк, з органiв, - неслухняiнiм язиком вiдповив
Магазаник. - Кращий друг нашого голови.
- От i маю сушарку, а ще ii не наситився, -- засичав Бсзборедько, в
один чирк илiз у сорочку, пiджак i квапливо почав обвiшувати себе
причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлiбину й шмат сала. -
У тебе другий вихiд є чи вiкном?..
- Через сiпи в лiс, - сказав лiсник, прихапком ховаючи тремтячими
руками їжу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сiни, пригинаючись, вiдчинив дверi, якi
вели и дубняк, обернувся до Магазаника й навiть вичавив своїми скойками
синю посмiшку:
- То й бувай, пане й приятелю... Я ще, коли споночiп, загляну до тебе.
Шинку не переведи.
- Б тiкай скорiше, - благальне зашепотiв лiсник. - Що ж менi лейтенанту
брехати?
- Та вiзми себе в руки! - розсердився Оникiй. - Щоб iiе вклепатися,
скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в'їв хлiба-солi та й
пiшов на шлях. - Безбородько вислизнув iз сiней i зник за стовбурами
дубкiв.
"Осi. тобi й передгроззя, ось тобi й ворон. Хоч бц вiн щастя з хати не
винiс". - Магазаппк зайшов до оселi й так почав поратися бiля меду, нiби
його бiльше нiчого ни цiкавило в свiтi, та вуха й серце вiдлiчували кожен
крок знадвору.
До хати ввiйшов Гарматюк, навiть не здоровкаючись, вiн заклопотано
занитан:
- Дядьку Семене, у вас гостей не було?
- Гостей? - удав щире здивовання Магазаник. - Сьогоднi будень, а в
будень я нiколи нiкого пе скликаю. Та й яке перед жнивами може бути
гостювання у наших лiсах? Сiдай, Василю.
- I нiякий волоцюга не заходив до вас? - нишпорить госгрiїм оком по
його виду й хатi.
Магазаник неидоiюлено махнув рукою:
- Та приходив старець-приплентач, я саме па пасiцi порався, сотiї з
дуплянок вирiзав. Там вiн i проспiвав: "Мимо раю проходжу..."
- Давно був? - стрепенувся Гарматюк.
- Нi, недавно.
- Лiра була па ньому?
- Лiра? Була.
-Вiн ось гонорив iз вами?
- Якi можуть бути балачки мiж лiсником i старцем? Бiп прогугнявив менi
свiй псалм, я вкинув йому в торбу хлiба, та ii бувай здоровий.
- Куди ж вiн подався?
- От чого не знаю, того не знаю. Вийшов iз хати, пiшов нiби на шлях, а
куди повернув - один биг кiдав. А нащо тобi цей шкарбун?
Ало Гарматюк не вiдповiв, а iiибiг з хати, скочив на коня i помчав до
шляху. Може, господь i пронiс хмару над лiсовою оселею.
У дверi обережненько втиснувся Стьопочка, пiд жовтими млинками вiй у
нього злякано щулилися ворушкi очi.
- Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?
- Нi, про старця допитувався.
- Про старця? Кому потрiбне це одоробало?
- Виходить, потрiбне. Може, вiн не тiльки псалми, а й контрреволюцiю
спiває. Є ж такi.
За подвiр'ям заторохкотiв вiз. Син i тато злякано втупились у вiкно.
- Та це ж Мирослава Григорiвна, агрономша, приїхала по свої пожитки, -
полегшено зiтхнув Магазаник. - Стьопочко, льотом причепурись - i до
дiвчини. Тiльки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрiлою вилетiв на другу половину оселi й затанцював по нiй,
скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром вiн, посмiхаючись, вийшов
на порiг i поплескав у долонi, чим немало здивував дiвчину.
- А ми вас, Мирославе Григорiвно, ще вчора ждали, увечерi, Аж на дорогу
для iнтересу виходили.
- Для якого ж це iнтересу?
- У вас одна брова - варта вола... - видлубав Стьопочка розумне слово.
- Ви i ваш батько все цiнуєте на воли?
- Пожили б ви в наших лiсах, навчилися б цiнувати i брови, i коси, i
очi, i вообче. У нас, живеш, як у пнi, а дiвчат лише в грибну пору бачиш.
- А гриби у вас є?
- Хоч греблю гати, коли знаєш мiсця. Я залюбки вам покажу їх, то будете
i смажити, i солити, i маринувати. Ви умiєте маринувати?
- Умiю.
- Ходiмо ж до хати, ми вас свiженьким стiльниковим медом почастуємо. Це
не мед - саме здоров'я, на ньому ще гарнiшими станете.
- Спасибi, менi, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.
- Зовiть мене по-простому - Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
- Нi.
- То надокучить, бо нема в ньому для душi iнтелiгентностi. От у нас у
конторi було її.
Мирослава стримала посмiшку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути
якесь культурне слiвце, бо така дiвчина варта була i найкращих слiв, i
волiв.
XII
В село на легкокрилiй бричцi приїхав Ступая; красивий, похмурий, вiн,
як iдол, сидiв позаду машталiра i щось судив недовiрливими, твердими очима
i насупленим чолом. Усе сьогоднi по подобалося Ступачевi: i спекотний з
маревом ранок, i курна дорога, i труська бричка, i задуманий, тугий, мов
смичок, машталiр. Вiн не гнав iз вiтром коней, бо ж вони виробленi,
недоглянутi по судах - погляньте лише па потрiсканi копита.
На копита Ступач не дивився, а з-пiд копит донесхочу наковтався пилюги.
А який ще пил йому пустить в очi Бондаренко? I хто вiн зрештою: упертий
фантазер чи замаскований ворог? На ворога наче не схожий, та два папiрцi
прийшли! Чого б їм даремпо приходити? А ти й тривожся, щоб не прогавити
пiд самим носом ворожої агентури. Ох цо слово! Кого тiльки не плодить
воно? Цiпами треба вимолочувати, а на решетах i густих ситах пересiвати
його... Тодi на самому днi, дивись, i вигулькне якийсь Бондаренко. Тiльки
чому за нього руку тягне Мусульбас? Знову вузлик? Так, життя понав'язувало
рiзних вузликiв, а розв'язувати доводиться йому. I Ступач хмуриться, i
брижить зморшки, i ганяє думки, наче хортiв на полюваннi... Ну, хай i не
ворог Бондаренко, але яка радiсть од нього? Ти йому кажеш - починай
жнивувати, а вiн тебе й пiдкусить: "Я молочко не буду жати, у мене корови
дають молочко". I летить графiк дiдьковi в зуби. Могли б вирватись у
передовi по району, - не вирвались, i в зведеннi примостилися поближче до
хвоста. Та ба, не голова, а прокурор журиться цим. Правда, вiн теж не
гiрше за Бондаренка розумiє, що не треба жати зелене, але вказiвка є
вказiвкою, i кому хочеться пекти раки на рiзних нарадах?.. Або як вийшло з
коровами? Тишком вибракував непородистих, нишком сплавив, пакупив
сименталок i ще чогось, одразу ж зменшив поголiв'я колгоспу на четвертину,
ще й |}е визнав сваволi: мовляв, людям потрiбнi не роги i хвости, а
молоко. I знову, анархiст, залихомапив зведення усього району. I що
потому? Схопив догану i не печалиться!.. А може, таки ворог? Ох цо сало!
Ступач за звичкою, немов пiдсудних, обмацує поглядом хатибiлянки, що
вiдгороджуються вiд нього то вишняками, то вербами, то мальвами i
пересмiюються iз самим сонцем. Народившись у мiстечку, вiн не знав i не
хотiв знати села, але мав свою думку про нього, бо ще в двадцятих роках
нахраписте, безжалiсне лiвацтво скособочило йому мiзки, нашпигувало їх
пiдозрою, а з душi вигребло те, що там повинно бути, - душевнiсть.
- О боже, - зiтхнула з-за тину тiтка Олена й опустила на очi бiлу, з
пилком соняшникiв, хустку. - Таке ж гарне, а скiльки неприязнi тримає на
всьому виду.
Ступач почув шелест її слiв, обернувся, i на мить йому здалося, що
побачив свою матiр, яка дуже любила ходити в бiлих, аж блакитпавпх од
сiiш.кп, хусточках. Bin поклав руку на плече машталiра, щоб той притримав
конi.
- Ви щось менi, тiточко, сказали? - i посмiхнувся бiлозубе до жiнки.
- О боже! - оторопiла Олена, не знаючи що їй вiдповiсти. Помiж
соняшникiв, що золотими решетами пересiвали сонце, стояла спокiйна, як
саме лiто, молодиця, та пiд вiями її тремтiв материнський осмуток.
- Ви щось, жiнко добра, маєте до мене? - уже спiвчутливо запитав
Ступач.
- Та нi, нема нiчого до вас, - махнула зачерствiлою вiд зiлля рукою.
- I все одно?
- Дурне подумала собi, - Олена Петрiвна стерла соняшниковий пилок з
обличчя, довiрливо зiбрала зморшки навколо повних уст. - Я, пробачте,
навiть не сподiвалася, що ви вмiєте так гарно посмiхнутись людинi.
- Чого це вас ще зранку на смiх потягло? - одразу розсердився Ступач. -
Раннiй смiх на пiзнi сльози повертає.
- От i поговорили, - скорбно хитнула жiнка головою i зникла за сонцем
соняшникiв.
"Язичниця! Залiзла в соняшники й витрушує дурнi пересмiхи. I всi такi в
селi. Тут на землю дивись, а пiд землю заглядай".
Конi, вигинаючи шиї, зупинилися бiля контори колгоспу. З будинку вийшов
сивоголовий Ярослав Гримич, в однiй руцi вiн тримав серпа, в другiй -
колодку.
- Дiду, голова в конторi? - з брички запитав Ступач.
- Ще чого! Наш голова в жнив'яну годину починав день на полi, а не в
конторi!
- А ви куди зiбралися?
Старий пiдняв серпа, загорнутого в бiлу пiлочку:
- У степ, на жнива.
Ступач насмiшкувато хмикнув:
- Що ж ви нажнете у вашi лiта?
- До вечора на полукiпок поволеньки настараюсь. I то якась помiч людям.
Грiх тепер живiй людинi не жнивувати.
- Хто ж замiсть вас сидiтиме в конторi?
- А нащо тепер комусь розсиджуватись по конторах? Телефон стерегти? Так
вiн погарчить, погарчить, немов старий собака, та й перестане. Аякже!
- Непорядок, - несхвальне похитав головою Ступач. - От що, дiду, йдiть
у поле i розшукайте менi голову, а я посиджу тут. Старий змiряв Ступача
здивованим поглядом, стенув плечима.
- Що ж, сидiть, коли є охота, тiльки боюся, що дуже довго доведеться
сидiти.
- Це ж чому?
- Данило Максимович загляне сюди тiльки увечерi. Хiба ж ви не знаєте
його?
- Та знаю, - насупився Ступач. - Тодi сiдайте до нас - i гайда у степ.
- Отак би й давно! - труснув сивиною старий i почав вибиратися на
бричку. - Чого це ви приїхали? Для розносу? - Й осiкся, бо згадав, яке
прiзвисько влiпили дядьки Ступачевi: Рознос.
Але прокурор ще цього не знав, а розносити вiн умiв - i в мiстi, i в
селi. За селом вони наздогнали старого Корнiя, що обважнiло йшов iз серпом
у руцi. Гримич торкнувся плеча вiзника, i той зупинив копi.
- Сiдайте, Корнiю Iвановичу, пiдвеземо.
Старий зупинив погляд на Ступачевi, похитав головою:
- Нi, з цим суддею менi не по дорозi.
- Це ж чого? - одразу спалахнув Ступач.
- Ранiше в нас бог був суддею, а що буде, коли суддя етапе богом?..
Гримич пирхнув, Ступач вилаявся, а вiзник насмiшкувато вйокнув... Щоб
якось розвiяти прикру хвилю, Ступач запитав старого:
- А наш первенець-комбайн справно працює у вас?
- Та не працює, - невесело вiдповiв Гримич.
- Як це "не працює"?! Поламали?! - I вид одразу став таким, наче
напозичався злостi.
- Та не поламали - в сусiднє село перекинули, бо ми, мовляв, i без
нього впору зберемо хлiб.
- Ага... - прив'яла злiсть i прив'яли неспокiйнi рум'янцi. Ступач сам
собi дорiкнув за гарячковитiсть. Та що поробиш - характер! А вдачу не
виплеснеш, як воду з кварти. "Продукт", - позаочi зве його Мусульбас, i що
тiльки за цим одним словом криється?
Данила Бондаренка застали на косовицi: вiн саме грабкував з косарями
жито i, видно, мав од цього неабияку втiху, дарма що його бiла з хмелем
сорочка аж парувала на плечах. Ступач довгодовго придивлявся до косаря,
шеретував тiнi на обличчi й думки в головi. "Хто ж вiн? Хто?" Потiм,
обережно наступаючи на стерню, щоб не подряпати хромових чобiт, пiдiйшов
до нього, глухо поздоровкався, кинув пiдозрiлий погляд на грабки i тихо
запитав:
- Що, в народники чи в хуторяни записався?
- Люблю косити, - з жалем посмiхнувся Данило, з жалем поглянув на
грабки, далi поклав їх так, щоб коса ввiйшла пiд покiс, i пiшов за
мовчазним Ступачем, який, шануючи взуття, тримав очi на стернi.
Вони вийшли на гiнну дорогу, що губилася в плетивi березки, деревiю,
пижма й по-дiвочи довiрливо дивилась у свiт голубими очима Петрового
батога. Високо в небi сумовито проквилив шулiка, а над м'яким золотом нив
нерiвне, по-чаїному, пiдiймалися-опадали крила косарок i до самого неба
строкато цвiли постатi жниць, бiля них на очах виростали ошатнi чубатi
полукiпки. Це навiть Ступачевi сподобалося - порядок! Хоч голова й
свавiльник чи, може, щось i гiрше, а в полi порядок... А коли й це вороже
маскування? Маєш собi рiвняння з кiлькома невiдомими. I навiть зiтхнув з
жалю до себе.
Ступач пiдвiв важку настороженiсть зiниць i почав її всвердлювати в
Бондаренка.
- Не дивiться так грiзно, бо перелякаюсь, - посмiхнувся Данило, хоча в
душi прокинулась тоскнiсть: як йому надокучили ступачiвськi нерозумнi
пiдозри, нерозумнi втручання, нотацiї, нагiнки й диктати, за якi має
розплачуватися хлiбороб i земля.
- Недоречнi жарти, - сказав Ступач, але очi прикрив важкуватими
повiками, посерединi яких рiвно пройшлися риски ще молодого жиру. - Твоїй
сваволi, голово, немає впину.
- Про яку сваволю суд рече? - Данило жартом намагається вiдбитись вiд
Ступача.
- А ти, бiдненький, i не знаєш?
- Таки не знаю.
- Ти ж не будеш заперечувати, що крадькома вiд мене почав позавчора
видавати хлiб людям? Кажи!
- Кажу: видавав позавчора, учора, видаю й сьогоднi.
- I сьогоднi?! - жахнувся i витрiщився на Бондаренка Ступач. - Ти,
голово, сповна розуму чи маєш великий недорiд на нього?
- Так зате е врожай у полi.
- Ти, мабуть, не знаєш, що робиш з хлiбом?
- Знаю! - твердо вiдповiв Данило. - Змiцнюю вiру колгосп- -у ника в
нашу спiльну працю. Впевнений, що найбiльший злочин - пiдривати вiру
людини.
- Покинь цi високi слова й одноосiбницькi споживацькi тенденцiї! - вже
зметнулись блискавки пiд вiями Ступача. - Думаєш: ти найрозумнiший серед
нас?
- Я поки що не замислювався над цим дуже важливим для вас питанням, -
почав обурюватись i Данило.
- Так-от, своїм безрозсудством ти не так змiцнюєш вiру селян свого
села, як пiдриваєш авторитет бiльшостi голiв свого району! Зрозумiв?
- Це вже щось нове в теорiї! - I хоч як йому було гiрко, Данило
засмiявся.
- Вiн що й смiється! - Ступач ударив чоботом по кущику петрового
батога, i вiн сполохано затремтiв синiми вогниками. - А що, дивлячись на
вас, скажуть колгоспники iнших сiл? Щоб i їм зараз же видавали зерно? I
почнеться там анархiя щодо виконання плану, як уже тут почалась. Он, i
вiтряк меле в тебе! - тицьнув руками на ту дерев'яну птицю, що завжди
радує людину, коли махає крилами. - Зараз же припини видачу зерна i
зацвяхуй вiтряк.
Даниловi лячно стало вiд оцих слiв, бо для нього вiтряк завжди був
живим, як людина, а тут - забити цвяхами! Як треба бути далеко вiд хлiба
насущного, очерствiти, щоб отаке викрутилось у мiзках.
- У нас вiтряк нiколи не забивали цвяхами! Вiкна забивали, а вiтряк -
нi.
Ступач поморщився:
- Якось у нас нiколи з тобою не виходить розмова. Ти думаєш: я менше
переживаю за виконання кампанiй?
Данило зiтхнув:
- Може, й так, може, за кампанiї ви бiльше переживаєте, тiльки за
кампанiями ви забули тих, що виконують їх. Ще з зими ви питаєте мене: чи
вивезено гнiй, чи вiдремонтовано реманент, чи очищено насiння, в якому
станi худоба, i нiколи не спитаєте, а в якому ж станi люди, чим вони
живуть, чим мають жити? Чи не спадало вам на думку, що ми повиннi
насамперед дбати про людину, про її день сьогоднiшнiй i завтрашнiй, про
хлiб насущний на столi i радiсть у душi. Я, наприклад, нiколи не вiдчував
вашої душевностi в степу, в селi, може, ви, їдучи до нас, залишаєте її у
своєму кабiнетi?
Ступач обурено хмикнув: хто ж стоїть за цими словами - людина чи
хитромудра тiнь її?..
- Душевнiсть - це сентименти, особливо в селi, де в кожному нутрi аж
пищить дрiбний власник.
- Так чим же й турбується наша держава! Щоб з учорашнього дрiбного
власника вирiс новий господар землi - щедра в дiяннях, у красi i
душевностi людина.
Ступач саркастично глянув на Данила.
- Скiльки романтичного туману назбиралось у твоєму казанку. Через свою
селянську душевнiсть i iншi архаїзми - затуркочеш до грому! Хотiв би я
бачити, як ти тодi заговориш про спокiй, оббиваючи пороги рiзних
iнстанцiй. Отож, поки не пiзно, впрягайся у графiк i тягни його, як чорний
вiл: тобто хватопеком здавай хлiб!
- От i вся музика, - зiтхнув Данило.
- Про яку ще музику говориш?
- Про вашу, про ваш бубон, про вашi тривоги одного дня чи однiєї
кампанiї. Сiльське господарство мав сотнi питань, а ви їх зводите лишо до
одного. I принижуєте цим i людей, i святий хлiб - генiальне вiдкриття
людини.
Пiд вилицями Ступача заворушилися два клубочки, але вiн стримав себе.
- Заговорив фiлософ. А я твою фiлософiю знову мушу бити практикою:
негайно вивозь зерно, стрiмголов жени на зсипний пункт усi машини, усi
конi i навiть воли.
- Ось там би знадобились вашi громи!
- На зсипному пунктi? Це ж чого? - незрозумiле знизав плечима.
- Бо там, як перед ворiтьми раю, стоять люди в довжелезнiй черзi перед
однiєю вагою зсипного пункту, та найгiрше не це, а те, що наш район
повинен скидати в бурти навiть вологе зерно i з болем дивитись, як воно
починає куритися димом.
- Чого ж куритися? - розгубився Ступач.
- Бо є таке страшне слово - самозiгрiвання, i воно доти буде пожирати
нашу працю, гноїти хлiб, поки хлiбоприймальнi пункти стоятимуть просто
неба. Подумайте над цим!
- А то вже не наш клопiт, - махнув рукою Ступач. - Хай у них болить
голова за свое, а в нас за свое. Що я маю доповiсти про план виконання?
- Повторите, що план здачi хлiба державi буде виконано i перевиконано,
що люди вже мають чорний хлiб i сиву паляницю. Ступач хмикнув:
- Сиву паляницю! Дивись, щоб за цю паляницю голова не посивiла. От
закiнчив ти iнститут, а так i залишився тiльки з хлiборобськими болями.
- По-хлiборобськи люблю Батькiвщину.
- Ось тут уся твоя обмеженiсть як на долонi.
- Це слова не мої, а великого письменника. Ступач скривився, зневажливо
махнув рукою:
- Письменники теж хоч кому заб'ють баки... Як буде з вiтряком?
- Вiтряк молотиме, як i належить йому.
- Так, зрештою, вiн же вiдривав робочi руки вiд жнвв.
- Нi, вiн дав в руки ту радiсть, яка так потрiбна i для жнив, i для
людей, i для полiтики.
- Навiть для полiтики?! - здивувався, але й пом'якшав Ступач.
- Аякже! Не вам говорити, що дух нашого селянина ще не звiльнився вiд
страху перед природою, вiд страху за завтрашнiй день, i тому хлiбороб
сьогоднi ще чiпко тримавться своєї латки городу. Гарним громадським
господарюванням, доброю оплатою, сердечнiстю ми маємо завтра ппвiльпитп
його вiд копiйчаної мiзерiї, вiд страху, маємо зробити з нього мислителя,
героя, творця. Це ж народ, мрiючи про майбутнє, сказав: "I хлiба треба, i
неба треба!" Ось про це, про насущне i високе, маємо тепер думати!
- Он куди ми залетiли! Аж до неба! - зверхньо посмiхнувся Ступач. - Ну,
селянський фiлософе, може, в чомусь ти й маєш рацiю, тiльки не знаю, що
скажуть десь про твої художества. Я категорично проти них! Та, знаючи, що
ти слiв на вiтер не кидаєш, маю лише одне заспокоєння - план буде
виконано.
- I перевиконано. А дочекаємось вересня, то ще, надiюсь, здамо якусь
тисячу понад усякий план.
- Чого ж у вереснi? - недовiрливо стрепенувся Ступач.
- Бо лише сьогоднi пiсля озимих сiємо горох i гречку.'
- А менi хоч би слово сказав! - лягло невдоволення в куточках рота
Ступача. - Що ж, це ви добре придумали.
- Тож-бо й воно, хочеться думати не про один день кампанiй, а дивитися
трохи далi, не забувати про складний вiк людини, про її радощi на землi i
вiд землi, по забувати й душевностi. • .
- Знову те саме! Це ти, наче дятел, довбеш. Не забув, як у нас про
дятла казали? Вдень вiн довбе i довбе, а вночi стогне, бо вiд того
довбання голова болить. Дивись, щоб i в тебе через душевнiсть голова не
заболiла, - вже не сердячись, повчально сказав Ступач, а про себе вирiшив:
з цього анархiста можна i два плани вибити. Обiйдеться без сивої паляницi.
Хай поскаче гопки та дибки, а ми будемо на виднотi, - вiн подав Даниловi
важкувату руку i пiшов до брички, знову ж .думаючи про анонiмки на голову.
I де в них зерно, а де полова? Що ж, своєю самостiйнiстю вiн багато може
збунтувати гарячих голiв. Недарма ж просив: дозвольте менi так
погосподарювати, як люди хочуть, для експерименту дозвольте, бо не можна
одному господарству займатися тридцятьма культурами - вiд жита-пшеницi,
турецького бобу i маку аж до петрушки, чорнушки i пастернаку. Бач, навiть
риму знайшов, щоб вiдхреститись вiд маку i пастернаку. Отак i сядеш маком
з таким господарем. Хоч i розумну має голову, та до якого берега
приб'ється цей розум? Тепер нам бiля землi не мислителi, а виконавцi
потрiбнi. Може, надалi i мислителi знадобляться, але це гсн-геїi коли
буде.
Ступач обернувся, поглянув на вiтряк, що весело вiдхрещувався вiд
нього, на вперту постать Данила, який поспiшав до вiтряка.
Цей не у вiтряк, а в тебе заб'є цвяхи самоволi, а ще й про душевнiсть
говорить. Будеш мати, Прокопе, душевнiсть, коли за роздане зерно хтось
почне здiймати з тебе стружку. Страх розчопiреною п'ятiрнею пройшовся по
нутрощах Ступача, i вiн тепер дивився на вiтряка i на гарячу югу, що
тремтiла за вiтряком, як на своїх ворогiв. Дарма, ось як накинемо селу
подвiйний шiал, то Й вiтряк опустить крила.
- Поїдемо, - пiдiйшов до машталiра, поставив погу на пiдступку й
носовичком почав обтирати з чобота пилюку.
- Можна й поїхати. Це я вас, Прокопе Iвановичу, сьогоднi востаннє везу.
- Як це - востаннє?
- Тепер уродило, люди гарно обжинаються, то я повертаюся до житечка, до
пшеницi, до землi, бо землю сам бог орав.
- Це ж де ти бачив бога за плугом? - глумливо спитав Ступач.
- Не бачив, а чув у пiснях.
- Корчувати цi пiснi, цей архаїзм i етнографiзм треба! Корчувати!
- Чого ж корчувати, коли там i про врожай так спiвається, як колись нам
уродить земля: з колосочка буде жмiнька, а з снопика - мiрка. I в давнину,
видать, про агротехнiку думали.
Ступач,аж присвиснув од такої несподiваної "фiлософiї", а потiм
сокрушно похитав головою:
- Темна ти нiч, темне село. Машталiр пайоржився:
- Хоч i темний я, а бiльше ваше сiдалище возити не буду...
Виїжджаючи на шлях, Ступач зустрiвся з военкомом Зiновiєм Сагайдаком,
що верхи їхав по вкорочених тiнях лип.
- До свого улюбленця, який ближче до жита-пшеницi? - з насмiшкою
запитав. Ступач.
- Так, ви - юридичний ясновидець, - не залишився в боргу Сагайдак. - У
нашiм районi один живе ближче до жита-пшеницi, а другий - до пирога.
Ступач одразу пiдкис:
- Це жарт чи натяк?
- Розумiйте як хочете, - безневинно дивиться на нього Сагайдак. -
Вольному - воля, а спасенному - рай. Як там Бондаренко?
- При доброму здоров'ї i в доброму настрої. Але сьогоднi доведеться
зiпсувати йому настрiй.
- Це ж чого?
Когось копiюючи, Ступач одноманiтно прогугнiв:
- Єсть принципова думка стягти з нього подвiйний плап. Вiн його
витягне, кректатиме, але витягне.
- Жартуєте? - насторожився Сагайдак.
- Правду кажу.
Босиком нахмарився, скочив з коня, кивнув головою, i Ступач неохоче
злiз з брички. Накостриченi, вони пiдiйшли до лип, що стояли в золотiй
дрiмотi сонця, цвiту i бджолиного дзвону.
- Прокопе Iвановичу, ви не перший рiк крутитесь бiля сiльського
господарства, знаєте, якi в нас зараз великi труднощi з селом, з хлiбом, з
трудоднем, з селянською долею. Знаєте i те, як ми радiємо, коли той чи
iнший колгосп чесно, без копiйчаних хитрувань, вибивається у передовi.
Чого ж ви хочете оте господарство, що вже сьогоднi тягне бiльшу за iнших
ношу, пiдiрвати i зробити слабосилим?
- А селянство взагалi треба притиснути, - безжурно вiдповiв Ступач. -
Не бiйтесь пригнути його перед олтарем iндустрiалiзацiї.
Темне красиве обличчя Сагайдака спалахнуло рум'янцями:
- Не пiдiймайте руку на життя! А взагалi, ви лiвак i невiглас. Вас i на
гарматний пострiл не можна пiдпускати до села, бо зiйдемо тодi на старцi.
В Ступача одвисла нижня щелепа.
- Ви... ви селянський iдеолог! - вигукнув вiп.
- Не психуйте. Iдеологiя у нас одна, а от голови рiзнi! Мiняйте навар у
своїй. - I Сагайдак швидко пiшов до коня, вскочив у сiдло i помчав не до
Бондаренка, а в райком.
Ступач одразу догадався, до кого поїхав воєнком, i кинувся до колишньої
махновської брички.
- Переганяй його! - крикнув вiзниковi. А той тiльки одним вусом вибив
посмiшку:
- Та що з вами? Де вже клешнi рака змагатися з кiнським копитом.
"Чи це вiн так собi сказав, чи ще й на щось натякає? Ох це село..."
За колотнечею думок, що аж розпирали голову, мало не прогавив Михайла
Чигирина, який на дурничку скоком-боком хотiв проскочити повз нього.
- А куди це так бокує, навiть не поздоровкавшись, хвалений голова?
Чигирин зупинив мальованих, з туманцем i срiблом, коней, на обличчя
вочевидь натягує машкару перебiльшеної покори. Теж продукт!
- Я ж вам махнув рукою, а ви не повели й ногою. Машталiр Ступача
пирхнув, а Ступач спалахнув:
- Коли язик гуляє, то нижчеспиння вiдповiдає. Чигирин охоче закивав
бородою, в яку вже забиралася осiнь.
- Авжеж, авжеж: як нема в язицi розуму, то його в нижчеспиннi шукають,
- i вчвертьока поглянув на Ступача.
"От якi тiльки бiси шугають у цих очах? Аби не твоє колишнє
партизанство, так би не розмовляв зi мною".
- Так чого голова ыо жнивує, а дорогу вимiряє? Чигирин охоче вiдповiв:
- Оце ж їздив у район вибивати запчастини.
- У жнива?! - аж лихоманить Ступача.
- Так це ж чи не найкраща година: усi жнивують, нiхто не оббиває пороги
iнстанцiй, а ти ловиш слушну хвилину, - знову ж так пояснює Чигирин, що
вже й Ступач не розумiє - чи це насмiшка на язицi, чи недорiд в головi.
- Яке ж ви маєте- право виривати запаснi частини, коли треба жати,
молотити й вивозити хлiб?! Це ж державний злочин!
Ось тепер машкара покори зiскакує з засмаглого обличчя Чигирина, i воно
стає упертим, затятим.
- Чого це ви одразу вхопилися за злочин?
- А хто ж iз голiв дозволить собi таку розкiш, щоб кудись вiдлучитись
тепер?
- Мало хто, - погодився Чигирин, - I я, ставши головою, о четвертiй
ранку бiг на поле, а о дванадцятiй ночi падав па лiжко:
усе треба було перевiрити - i як закладають пашу худобi, i як доять
корiв, i як орють-боронують, i як стрижуть овець, i як сiють петрушку i
чорнушку. За все хапався - i на все не вистачало часу, навiть у газети