Стельмах М.. Чотири броди

- А дiтей не бачив? - стишила голос i завмерла.
- Бачив.
- Ой!
- Не ойкай, а мотай в оселю.
I вона побiгла, прикриваючи рукою груди.
Як довго ж Лаврiн випрягає та заводить у стаєнку вiйною прикалiченого
коня, як поволi закладає йому корм. Нарештi з билинками сiна на киреї
чоловiк iде до хати, а вона йому вiдчиняв дверi.
- Говори ж, Лаврiне, говори.
- Почекай хвильку, - вiн скидає шапку, рукавицi, кирею, переломлює па
сусах крижинки й починав мити руки. I хоч би десь одним рухом поквапився.
Нарештi витирається червоними пiвнямд на рушниках i мерзлякувато поводить
плечима. - Замерз. У лiсi од холоду дерево так стрiляє, наче теж воює з
кимось.
- Говори ж, Лаврiне, - уже простогнала вона.
- •' От зараз i почну, - стає навпроти неї. - До лiсу доїхав спокiйно -
пi полiцаїв, нi iншої поганi не зустрiчав. А вже в лiсi перепинили
партизани i спровадили до командира. Погомонiли з ним, далi сам Сагайдак
повiв мене до тiєї землянки, де нашi дiти живуть. Спустився я туди, а там
залiзна, з бочки, пiчка жарiє, старий партизан дрiвця в неї пiдкидає i
щось курникає пiд нiс, ре"дивляюсь, аж на дерев'яному полу, розкидавшись,
сплять нашi дiти, бо вночi вони в дозорi були. Сiв я бiля них на скриньку
з патронами, дивлюсь, а вони такi чубатi, такi гарнi, такi молоденькi, та
й журюсь потроху: хiба ж ми для воєн кохали їх? Аж тут поворухнувся
Василь, пiдвiвся на лiкоть i завмер, а далi, не вiрячи собi, й питає:
- Це ви, тату, чи сон?
- Я, сину. Оце ж i приїхав, сиджу i надивитись не можу на вас, - та й
лiзу до торбини.
Тодi вiн засмiявся, кинувся мене обнiмати i зразу ж про тебе запитав: -
Як наша мама?
- Що то меншенький, - зiтхнула i потягнулась рукою до вiй Олена.
А Лаврiн тiльки гмикнув, бо ж дивно дiлити близнят на меншенького й
старшого, але матерi виднiше.
- Говори ж, Лаврiне.
- Далi Василь збудив Романа, сiли вони бiля моїх плечей та й погомонiли
трохи... Сказав їм, що завтра пiдуть на них карателi, а сини тiльки
посмiхнулись: "Зустрiнемо, як треба". I стрiнуть... Дуже хвалив їх
Сагайдак, дякував i менi, i тобi... - Та й задумався, не помiчаючи, що з
вусiв уже почала скапувати вода.
- Про що ти, Лаврiне?
- Думаю собi.
- Про них?
- Про них i про нас. Що то взавтра буде?.. - Чоловiк склепив потемнiлi
од вогкостi вiї, прихилив голову до дружини i сказав одне слово: -
Життя...
Ще сивою памороззю волохатились-димували понад бродами явори, верби i
калини, як до лiсу на танкетках, на бронемашинах, на .гарматних запряжках,
на грузовиках, на мотоциклах, на лижах i навiть на велосипедах посунули
карателi. I тiльки однi полiцаї з сякими-такими гвинтiвками пiшодрала
доганяли й догнати не могли своїх хлiбодавцiв i зверхникiв. їхнi чорнi
шинелi, немов
гайвороння, нерiвною хвилею замикали гiтлерiвцiв. Але чого вони такi
безпечнi? Навiть розвiдки нема попереду. Напевне, гер полковник i новий
комендант мiста сподiваються навалом задушити партизанiв. Уже ж пробували
так, правда, меншим коштом. А тепер, не надiючись на силу крайсу,
перекинули з гебiту два батальйони.
Лункий морозний ранок ще довго доносив до татарського броду натужне
бурчання машин, форкання коней, голоси карателiв i гавкiт псiв. А коли
студене сонце розлило по снiгах свою розрiджену кров, з лiсiв чи бiля
лiсiв один за одним озвалося кiлька вибухiв.
"На мiни напоролися!" - визначив Лаврiн, що тепер завис на воротях,
прислухаючись до всього. Вiн бачив, нiби вони були перед ним, усi три
дороги, якi вели до лiсiв, бачив на них чужi машини i чужих воякiв, бачив
у густому молодняку, за яким починався справжнiй лiс, застави Сагайдака з
кулеметами i автоматами i самого Сагайдака. Нелегко йому тепер орудувати
однiєю рукою, тому й змiнив маузер на легшу зброю. I дiтей своїх бачив
Лаврiн:
причаїлись десь на фланзi, щоб у слушну годину вдарити в лоб чи в спину
фашистам. Що не кажи, "максим", та добрi конi зимою - велике дiло.
А ось пiсля вибухiв загупали гармати. Гупайте, гупайте, лiси в нас
великi.
- Лаврiне! - гукнула Олена, ставши бiля порога на млинове коло.
- Чого тобi?
Жiнка смутно подивилась на нього.
- Боюся без тебе.
Вiн неохоче пiшов до хати, сiв бiля вiкна i провалився у свої думки та
гадки, а згодом знов одягнув кирею, насунув на лоба шапку й на подвiр'я.
Здалеку, вже вiд лiсу, забурчали машини. Ось вони, буксуючи, пiд'їхали
до присiлка i почали повертати на кригу. На них навалом лежали побитi
фашисти. Далi заскрипiли сани, вони проїхали повз його хату, на них
кульчились од холоду i стогнали сяктак перебинтованi солдати. А ще
пiзнiше, несучи голови не на шиях, а на грудях i скособочених плечах,
розхитуючись, горбатячись, кульгаючи i падаючи на снiг, виткнулись
пораненi полiцаї. Для них у хлiбодавцiв i зверхпикiв по вистачило нi
машин, нi саней. Тепер покалiченi служаки проклинали свою судьбу, i
нiмцiв, i їхнi на низьких пiдйомах чоботи, що калiчили ноги. А в присiлку
наглухо почали зачинятися ворота, хвiртки i дверi. Щоб не стрiтися з
фашистськими приклонниками, люди навiть побiгли ховатись по клунях i
коморах.
Лаврiн не став ховатися, а все сновигав i сновигав подвiр'ям,
прислухаючись до вiдлуння бою. Хоч би одним оком побачити, що там
робиться. Сагайдак сказав, як, не_ переможе фашистiв, то обдурить.
Кiлька разiв до Лаврiна вибiгала Олева, тягнулась вухом до лiсу, а
чоловiка тягла до оселi. Вiн нiби й слухав її, та через якусь хвильку
знову опинявся в дворi, над яким з усiх дерев понависали блакитнi шати
паморозi. I знову коло лiсу чи в лiсах гупали гармати, а на татарському
бродi трiщала i трiщала крига. Морозi Хоч би в таку холоднечу не вiдмовила
зброя його синiв, 66 взимку таке траплялось i в нього.
I тiльки подумавши про це, вiн побачив на бездорiжжi в полях снiгову
куряву. Вода, набухаючи, наближалась до присiлка. Раащемiло серце в
Лаврiна. Чого б то? Згодом з куряви вибились конi, їхнi гарячi гриви
метлялись, наче вогонь. За кiньми з боку на бiк заточувались легкi
санчата. Тiльки чого ж нiкого не видно на них? Ось конi зникли у вибалку,
далi замигтiли помiж деревами, вискочили на вулицю i, збiльшуючись в очах,
понесли прямо до нього розпатланi вогнi грив.
- Що ж це воно робиться?.. I Лаврiн, чогось жахаючись, вiдступає вiд
ворiт. А конi добiгають до них, як стiй зупиняються i тривожно дивляться
на чоловiка почервонiлими очима, їм дуже хочеться щось сказати, але вони
не знають людської мови, а людина т^с^ Набули свою i тiльки хапається
рукою за груди, бо вже побачила, що на санях, уткнувшись головами в
кулемет, лежать його присипанi курявою сини.
- Лаврiле! - нiби з далекої далини чув зойк Олени, та не звертається до
неї, в, заiiотуючие iде до ворiт. Конi кладуть йому голови на плечi, i за
ними вiн уже не бачить синiв. Пригнувшись, руками i грудьми чоловiк
вiдводить ворота до самого краю.
- Лаврiле!..
Та, одразу постарiвши, мовчить чоловiк, тiльки рукою тягнеться до
шапки, витираючи нею обличчя.
Повз нього з притихлими вогнями грив, проходять конi, поскрипують сани,
де голова в голову, чуб у чуб лежать його закривавленi дiти. Усе
тьмариться в очах Лаврiна, i вiн тепер не знає, де лежить Роман, а де
Василь.
I враз страшний зойк розiтнув тишу, приглушив дальнiй гуркiт гармат.
- Сини мої, синочки... Сини мої, синочки... Лебедята мої..,, Голосячи,
Олена хрестом упала на дiтей, шукаючи їхнi руки, їхнi голови, їхнi чуби.
- Синочки мої, синочки...
Лаврiв, стерявшись, якусь часину мовчки дивився i на дiтей, i на
дауэракву, догiм вiдiйшов до саней i почав од них i дiтей одривати Олену.
- Ще наголосишся в хатi, - пробубонiв, кусаючи уста. - А дiтей треба
занести в тепло.
Олена гойднулася, головою упала на сани, а вiн бережно взяв з них на
руки Романа чи Василя i, заточуючись од цiєї найтяжчої ношi, пiшов до
хати. Вiн поклав свою дитину на широкий стiл, за яким перше стiльки сидiло
людей i всi бажали їм здоров'я. Потiм пiшов за Василем чи Романом, бо все
тепер переплуталось у головi.
Пiд голосiння Олени вiн скинув з дiтей чоботи, кожушки, шапки, тiльки
не наважився скинути паморозь iз їхнiх брiв i очей, I вперше в його хатi
забилася жiнка головою об стiл, все торкаючись i торкаючись до синiв. А
вiн мовчки стояв бiля них i лише зрiдка проводив рукою по очах. I
несподiвано запитав:
- Олено, де ж Роман, а де Василь?
Спочатку жах мигнув в очах жiнки, та, збагнувши все, вона поклала
напiвживу руку на неживу.
- Ось старшенький наш, - i знов заголосила.
А в хату крiзь розчиненi дверi проривався i проривався вiдгомiн битви.
Лаврiн чув його, i душа чоловiка була не тiльки бiля дiтей, а й у
лiсах. Вiн витер долонею обличчя, нахилився- до столу, поцiлував Романа,
далi Василя, уклонився їм, поклав руки на плечi дружинi.
- Олено, прости мене раз, i вдруге, i втретє...
- Куди ж ти, Даврiпе?! - жахнулась вона.
- Туди, де були нашi дiти. Ще раз прости. Iнакше не можна, iнакше не
можу, - вiн пригорнув її, тричi поцiлував вкритими смагою устами i пiшов
здiймати свою важку кирею.
- Лаврiне, а як же я? - зойкнула дружина. - Ти подумав?..
- Подумав, - твердо сказав вiн. - Клич тата, клич людей, i чекайте
мене. Я приїду. Догорить бiй - i неодмiнно приїду. - Iз шапкою в руках
вийшов на подвiр'я.
Тут вiн руками стер паморозь на конях, поправив упряж, нахилився до
кулемета, вiдкрив кришку коробки, перевiрив, чи нема перекосу патрона,
далi заглянув у скриньку з набоями i аж потiм вискочив на сани. Стоячи,
рiвно виїхав з двору. Ще кивнув головою Оленi, яка застигла на млиновому
колi, що ожило i перемелювало її. Конi з копита взяли галоп i потягнули за
собою не тiльки снiгову куряву, а ввесь присiлок, всi броди, всю її душу,
все її життя.
Постать Лаврiна все меншала й меншала, аж поки її не змили курява i
далина.
Не ногами - самим болем, що розтинав, розшарпував, розломлював її всю,
вона зайшла в оселю, в безнадiї хотiла опуститись перед дiтьми i раптом
побачила, що з вiй Романа скочується на скроню сльоза. Чи це снiг
розтанув, чи це справдi жива сльоза?
- Дитино моя! - скрикiгула вона, торсаючiї його плече. Сльозина зi
скронi Романа скотилась вниз, а на вiях з'явилася друга.
- Романе, Романочку мiй...
I в старшенького ледь-ледь ворухнулись обмерзлi уста.
- Ма-мо, - не сказав, а зiтхнув.
I мати, припадаючи до сина, так охопила його, як охоплювала в грозу,
коли вiн був ще маленький. А далi притулилась до Василя, слiпо шукаючи
його серця. Озвися ж, сину, заговори. I тебе, i долю твою благаю -
озвися...
I вона вже не чула, як iшов, зупинявся, каменiв i знову прокидався час;
i не вчула, як став оживати присiлок, не побачила, як його почали
затоплювати партизани, як скрiзь метнулися люди, вiдчиняючи дверi i
ворота, як жiноцтво, припадаючи до стремен, плакало i запрошувало в оселi
вчорнiлих вiд бою i морозу бiйцiв.
От i на її подвiр'я, метляючи багаттям грив, влетiли конi з Лаврiном,
позад нього на легкокрилих санях сидiла якась дiвчина чи молодиця. Вона
першою скочила на землю i, притримуючи рукою сумку з червоним хрестом,
метнулася до хати, посковзнулась на млиновому колi i чайкою влетiла в
оселю. Те, що вона побачила з порога, на мить зупинило її, а рука
потягнулась до очей, стерла з вiй паморозь, потiм кинулась до близнят,
нахиляючись над Романом, пальцями охопила його зап'ясток, стала
прислухатись до життя чи небуття. I негадане ожили, переломилися в подивi
брови партизана. - - Ольго... Олю. Це ти чи марево?
- Я, Романочку. Тiльки мовчи.
I тодi ледь-ледь посмiхнулись парубочi вуста, прошепотiли:
- А хто ж тодi скаже за мене, що ми тебе любимо?
- Мовчи, Романе.
- Вже мовчу. Василя виходжуй, а я, мабуть, самотужки оживу...
- Сини мої... синочки...