Страница:
- Вiдiйди!
Вiдчинилися хатнi дверi, i в рамi одвiркiв, посмiхаючись, став
плечистий, оцупкуватий Левко бiяєйко. Вiн глянув на Чигирина, на його
зброю, поплескав п'ятiрнею по кишенi, де, певно, теж таке добро лежало, i
розсипав на порозi смiх.
- Ось так тепер стрiчаються голови передових колгоспiв.
- Бо твiй пiдпомагач хитрував зi мною, як циган на ярмарку,- насварився
Чигирин браунiнгом на лiсника.
- Тю на тебе,- присiв лiсник.- Ще твоя цяцька зi злостi гахне.
Колишнi голови обнялись, пбчолоявкйлись i весело сiли за_ стiл. - Тепер
i по чарцi можиа! - радiв Козуб i_ бiсиками ощасливлював Чигирина.Жаль,_
що пiвник утiк.
- Здалеку лисячий дух учув,- шпигонув Чигирин.
- Пiду я_ щось коням кину,- делiкатно залишав їх лiсник. I тiльки вiн
переступив порiг, волоокий Бiленко допитливо поглянув на Чигирина:
- Що у вас, Михаиле Iвановичу? Партизанськi чи якiсь iншi справи?
- Партизанськi. Тепер з дрiбними сором iти до людей. Як тобi ведеться?
- Тяжко, Михаиле Iвановичу,посмутнiв Левко.
- З пiдпiльним райкомом чи_ обкомом в якiсь зв'язки?
- Аби ж то були. А як у вас?
- Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?
- Чому не знати? Не раз в областi по президiях сидiли, був такий час.
Це ви карателiв колошматили? Кажуть, бiльше сотнi їх полягло кiстьми?
- То вже люди перебiльшили, але було i крику, i тиску, i писку. А як у
вас?- Ще нема чим хвалитися. Тiльки полiцаїв у одному селi втихомирили.
Сили поки що малi.
- От, щоб збiльшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами.
Левко мерзлякувато повiв плечима й одразу насупився, сiрi очi його
потвердiли, потвердiли й уста, замкнувши слово.
- Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повiв головою i, не дивлячись на Чигирина, глухо
сказав:
- Передасте Сагайдаку, що ми нi з ким об'єднуватися не будемо. Ви
партизани одного району, ми - другого, i кожен має думати про своє.
Чигирин оторопiв.
- А чи не здається тобi, Левку, що ми всi i кожен тепер маємо думати не
про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
- Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю i
про народне.
- Невже це твоє останнє слово?
- Останнє, - твердо сказав Бiленко. Чигирин, i обурюючись, i дивуючись,
запитав:
- Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свiй гонор втратити?
- Не це, Михаиле Iвановичу, - поморщився Левко. - Боюся одного: зради.
Хiба ви з iсторiї не знаєте, скiльки загинуло найкращих людей через зраду?
Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я нi до кого не пiду i
нiкого до себе не прийму, якщо вiн неперевiрений, себто якщо вiн не нашого
району.
Чигирин пiдвiвся з-за столу, гнiвно кинув Левковi:
- Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосiбником.
Левко теж спалахнув:
- Думайте собi, як хочете.
- Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партiєю, перед народом?
- Це вже покаже час, - Бiленко пiдвiвся, глянув на лiс, на сонце, що з
гiлки на гiлку опускалося в надвечiр'я.
- Зрештою, Левку, на якусь операцiю ми зможемо об'єднатись? Наприклад,
у слушну годину напасти на район?
- I на операцiю не будемо об'єднуватись. Живiть ви самi по собi, а ми
самi по собi.
"Пропащий день", - тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу,
жаль було i цього красеня без однiєї клепки, який сам собi готує поразку.
Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Пiсля довгої
мовчанки запитав:
- Неiiже в тебе i партизани думають отак, як їхнiй командир?
- Точнiсiнько так! - трусонув чубом Левко. - У нас демократiя.
- Демократи навиворiт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь
завдання?
- Таки голосуємо. А що ж тут таке?
- Дивись, щоб такою демократiєю загiн не розвалив.
- Не розвалю, - пообiцяв Левко.
Похмуро попрощалися колишнi голови. Бiленко, уникаючи погляду Чигирина,
зiбрав докупи серпики брiв, у роздумах вийшов на подвiр'я, щось сказав
Мироновi, який крутився мiж стогами i ворiтьми, та й зник у лiсах.
Через якусь хвилину до оселi нiяково зайшов лiсник, вiн з жалем розвiв
руками: що, мовляв, поробиш iз отим Левком, i каже
ТIЛЬКИ ОДнО СЛОВО:
- Буває.
- Та буває.
- Вiн що набереться розуму.
- Будемо надiятись. Тiльки цей розум треба з нижчеспипня до голови
перегнати.
На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмiшка.
- Час пережене. Може, тобi, Михаиле, кiлька пiвникiв кинути на дорогу?
Тобi буде молодий спiв, а менi старий крик вiд баби. То як?
- Якщо зловиш, не вiдмовлюсь од такої розкошi. Нам i старий пiвень не
завадив би, щоб проганяти ночi. А найкраще було б, якби ти дав дiжу з
розчиною.
- Дiжу? - здивувався Мирон, i його лисячий нiс обсiяла лууава дрiбнота
зморщок. - Чого я тiльки не крав у своєї жiнки, от дiжки не крав. Дякуючи
тобi, доведеться i цю практику пройти...
XVII
Куди ж ви такi, псздужалi тa перебiнтовапi? Перебудьте у нас ще якусь
днину, - жалiсно затремтiли дiвочi вiї. - Чуєте?
- Спасибi, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю,
наче рак-неборак. - Данило пальцями показав, як вiн має клешняти, i
Ганнуся посмiхнулася, а потiм зажурилась. - Чого ти, донечко? Чого, мала?
Чого, ласкавочко?
- Жаль менi буде без вас, - похнюпилась дiвчина.
- Чого ж, Ганнусю?
- Батько пiшов на вiйну, ось i ви пiдете, а я знов залишусь
сама-самiсiпька на свiтi.
- Чого ж сама? А човник на рiчцi?
- От хiба що човник i весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо
полiцiя. Зараз хочете йти?
- Зараз, бо вже ноги самi просяться в дорогу.
- Не так ноги, як душа, - розважливо похитала головою, далi пiшла до
скринi, вiдкинула важку дубову ляду, дiстала з-пiд якихось одяганок
бобрикове пальто.
- Тодi ось вiзьмiть батькове.
- Чим тобi вiддячити?
- Як живi будете, то хоч напишете. Тiльки неодмiнно лишайтесь живими!
- Постараюсь, Ганнусю, - Данило мимоволi пригорнув дiвчину, погладив її
голiвку, товсту косу, як гладять дiтей. Невимовний жаль охопив його за
долю цiєї довiри i вроди, що мовчки стояла бiля нього, вже не сподiваючись
на своє щастя. Закiнчилася б вiйна, повернувся б тато - от i все її щастя.
Та чи буде таке?
Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вiкна.
- Що там?
- Здається, хтось ворiтьми скрипнув. Таки мордує когось - до ганку йде.
Ховайтесь у комiрчину.
Данило скрадливо вийшов iз хати у комiрчину, а в цей час по-старечому
закректала, заскрипiла перестояна шалiвка ганку i хтось тихо постукав у
дверi.
- Хто там?! - сполохано обiзвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений
смiх:
- А це я. Нe пiзнаєш?
- Юрiй?
- Авжеж вiн!
Навiжений! Чого ти по ночах швендяєш i лякаєш людей? "Навiжений" знову
засмiявся:
- Вiдчинi, Ганнусю, тодi скажу на вухо,
- Его, так i вiдчиню комусь!
- А я думав, тобi зi мною веселiше буде,
- Чогось но в пору ти веселим став.
- Ганнусю, хiба вже тобi не пора дiвувати? Чи ти, може, приймака
прийняла?
- Звiсно, прийняла - не чекати ж тебе. Але Юрко i таким не журиться:
- Дай хоч погляну на цього приблуду.
- Завтра прийдеш. I завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати
не даєш.
- Нe будь, Ганнусю, коверзухою i вiдьмочкою заодно, бо тобi, як
побiльшаєш, що треба замiж вийти. От краще вiдчини.
- Як вийдеш за ворота, тодi вiдчиню.
- А хто ж мене своїм приворотом привернув?
- Iди, хлопче, не баламуть голови.
Юрiй, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку i пiшов од дверей.
Дiвчина згодом вiдчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а
потiм випустила з комiрчини Данила.
- Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дiвчина вiдмахнулась рукою:
- Є такий гонивiтер на нашiй вулицi - один утопленик.
- Що, що?!
- Утопленик, кажу. Плавати не вмiє, хоч i коло рiчки живе, а купатися
лiзе на глибоке. От i втопився був минулого року. Намучилась я, руки
надiрвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю
тепер мороку на свою голову.
- А може, це любов? Ганнуся почервонiла:
- Та вiн трубить про неї, навчився в когось. А хiба ж про любов
трублять? То йдете?
- Iду.
Дiвчина що шурхнула до комiрчини i незабаром винесла звiдти зав'язану
на вузол торбину, втиснула в руки Даниловi шерстяну почiпку.
- Коли вже так надумались, то вiзьмiть оцього сидора - у дорозi
згодиться.
- Я, Ганнусю, стаю твоїм довiчним боржником.
- I не говорiть такого... розумного.
Вони мовчки виходять на подвiр'я, за яким спускається до рiчки некошена
оболонь. Тут на передосiннiх травах лежали зорi, пiд травами, чекаючи
досвiту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя корiння, гумап щоночi
вилежувався на ньому, а потiм, шкутильгаючи, пiдiймав над землею холодок
пiдкошеної м'яти i вологiсть затоплених лiлей... I лiлесю прозивали в
дiвоцтiзi його Оксану. Як вона там?.. На темному полотнi вечора пам'ять
почала висiкати жiiiочий образ, наближалися великi материнськi очi,
пiдведенi передосiнньою жалостинкою. I дiти Оксанинi, i Мирослава, i Стах,
i дядько Лаврiн з усiєю сiмейкою, i дiд Гримич, що так гарпо спiвав про
Морозенка, одразу пiдступилися до нього. Чн живi? Чи живi?
Вiн стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик мiсяця
випрядав срiбло, а в думках уже був бiля татарського броду, отам, де конi
топтали яру руту й туман, а тепер новiтнi ординцi топчуть життя. Та пе
витопчете, нелюди, зi своїм бiснуватим фюрером. I в Данила самi по собi
стиснулись кулаки.
- Ви вже там, бiля своїх? - торкнулася його руки Ганнуся.
- Там, серденятко, там, ясочко.
- I хтось отам чекає на вас?
- Напевне чекає, якщо вiйна не скосила.
Дiвчина засмутилась, узяла весло, що лежало бiля огорожi, i вони,
оброшуючись, пiшли оболонню до рiчки, яка тихо заколисувала берег, i човни
на березi, i верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало
Данила. Отак тепер можна i риби, i хвилi злякатися. Пригнувшись, вiн
опустив на воду вербовий човник - Ганнусине придане, як жартував її
батько.
- Сiдайте. Повезу вас по наших зорях, - зажурено сказала дiвчина.
- Може, я повеслую?
- Де перекинетесь на цiй душогубцi. - Ганнуся тихо гребнула веслом, i
човник справдi пiшов по зорях, лякаючи i кришачи їх.
З ким вiн колись плив отак уночi? Ага, то матiр перевозила його,
малого, через татарський брiд. Тодi в човнi у них лежало татарське зiлля i
бузькiв огонь. А тепер не бузькiв, а пекельний огонь пiшов по всьому
свiтi, i чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дiвча з журбою
в очах i серцi в свої сiмнадцять рокiв?
Не поталанило йому в першi днi вiйни. А як поталанить тепер, до останку
буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали
в його районi партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє
село, в свої лiси, вiн уже не бачив, як на вiях дiвчини затремтiли двi
сльозинки.
Човен м'яко торкнувся берега, тут, обiйнявшись, як у пiснi, журились
передосiнням три верби. Данило вискочив на вогкий пiсок, подав Ганнусi
руку, i дiвчина легко стрибнула на берег.
- Як ваша рана? Не озивається?
- Hi.
- I нiтрохи не болить?
- - Як же вона може болiти, коли ти лiкувала мене. Спасибi тобi,
допечко, за все. Ганнуся схлипнула.
- Ти чого?
- Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу.
Вiн навiть схожий на вас, тiльки ви трохи вищий.
Данило пригорнув дiвчину, вона стала навшпппьки, невмiло поцiлувала
його, потiм обтерла вiї, а руки її впали мов неживi. Вiн узяв їх у свої i
неждано вiдчув, що з кишенi Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь
залiзяччя.
- Що це в тебе?
- Ой...
- Кажи, дiвчино.
- Бельгiйський браунiнг другий номер, - сказала бентежачись, вийняла
зброю, зважила її на руцi.
- Де ти взяла його?! - здивувався i зрадiв Данило.
- Та... - не знає, що сказати, i збирає зморщечки на невисокому чолi.
- Як не хочеш, то не кажи.
- Один хлопець принiс... подарунок на iменини.
- Гарнi тобi подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно вiдказала:
- Який час, такi й подарунки.
- А той хлопець часом не Юрком зветься?
- Юрком.
- Де ж вiн його доп'яв?
- Говорив, що трохи позлодiйкував у гiтлерiвцiв.
- Ганнусю, подаруй цю зброю менi. Дiвчина сумно глянула на Данила:
- Як вам так дуже треба - тодi вiзьмiть. Я ж знаю, що ви пiдете в
партизани.
- Звiдки це знаття?
- З усього видно. А як станете командиром, тодi заїдете за иною. Я
вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете?
- Неодмiнно. Дiвчина зiтхнула:
- Все одно обманюєте.
- Чого ти, Ганнусю?
I вже не погляд довiри, а погляд вiкового жiночого докору обпiкає його.
- Бо чоловiки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на
дiвчину.
- - Звiдки ти знаєш?
- Бо мої тiтки так говорили. I дорослi дiвчата це кажуть... То заїдете?
- Неодмiнно! От побачиш, доiiсчко!
- Я буду чекати па вас. Не забудьте... I така була в нiй вiра, що грiх
було б хоч чимось скривдити дiвчину.
На рiчцi бухикнуло весло раз i вдруге. Данило насторожився:
- Хто б це мiг бути?
- Юрко! - впевнено вiдповiла дiвчина, i в куточках її вуст вибилася
зверхнiсть.
- Звiдки ти знаєш?
- А вiн тихачем не вмiє - так веслує, наче лантухи кидає: не зпає, куди
силу дiвати. - Вiд того берега зринав човен, ось вiн виплив на середину
рiчки, i Ганнуся запитала: - Юрiю, це ти?
- А як ти мене впiзнала? - радiсно озвався ламкий голос.
- Орлиний клекiт навiть з-пiд хмари чути, - насмiшкувато вiдповiла
дiвчина.
- Не будь, Ганнусю, вiдьмочкою, - Юрiй знову гребнув, як лантух кинув у
воду, i незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
Тепер Ганнуся гордо виструнчилась i стала однiєю недоступнiстю. Звiдки
це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко пiдходив до
них. Поздоровкавшись, вiн удавано веселим голосом заговорив до Ганнусi:
- От не думалось зустрiти тебе з кимсь.
- Як ти догадався приїхати сюди?
- Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
- Ти навiть стривожитися можеш? - насмiшкою доймає хлопця.
- Таки стривожився, хоча й не було за ким, - не залишається в боргу
Юрiй. - Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як
iшов з того подвiр'я лiкар.
- Який ти догадливий у нас. I що з тебе буде, коли пiдростеш?
Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки i все бiльше
впевнявся, що Юрiй по самi вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь,
прихиляється до нього душею. Але коверзує, як умiють коверзувати дiвчата,
коли вiдчувають свою зверхнiсть. Тiльки де ж i коли таке могло взятися в
оцiєї лозинки, що самою правдивiстю дивиться на свiт? Ох цi дiвчата та
жiнки, ох це Євине сластiє, як казав про жiнок один дяк-заброда.
- Ганнусенько, то я пiшов.
- А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усi стежки.
- Авжеж, проведем, - голубом забуркотiв парубчак i радiсно подивився па
Ганнусю - на свою любов i вiдьмочку заодно.
XVIII
Данило, напевно, пройшов кiлометрiв з п'ятнадцять, i така кволiсть
охопила його, що з-пiд нiг стала втiкати земля, а з очей випадати зорi.
Грудям не вистачало повiтря, у пих почали боляче орудувати ковальськi
мiхи. Невже навiк забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурницi! Усе, i
здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати
недолю. Обважнiлою долонею вiн витер пiт з чола, подивився на небо, на
обрiй, знайшов пiд ним у полi два темнi обриси ожередiв i пересохлою
стернею пiшов до них.
Навколо тихо шурхотiла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрiзах
хиткий вiдблиск зiрок. Щось заворушилося бiля ожередiв, налякало його, але
одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кiлька
крокiв, почув сполохано "скiргик", - i вгору з хурчанням бризнув табунець
птахiв. Вiн полетiв вище ожереду i знову упав на стернi. Та це ж курiпки -
добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в
гнiздах, а прямо в снiгових ямках, де заставали їх сутiнки чи негода.
Данило не раз знаходив курiпок на заснiженiй озиминi. А якось i додому
принiс охлялих, замерзлих птахiв, вiдходив у теплi, поклав у мiшок та й
завiз па озимину. Тодi довго пiдсмiювався Семен Магазаник: "Навiть
курiпчине м'ясо не вгодило нашому головi". Де вiн тепер i яке м'ясо
споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперiшнiй день
перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темнi пароплави. Десь iз самого низу
писнула миша, повiяло прiллю, бо снопи не по-господарськи лежали на
житнищi, не на солом'янiй пiдстилцi. О, таки озвались запiзнiлi клопоти
голови! Данило, прислухаючись до свiтання, пiшов уздовж ожереду, чи не
причаїлась i тут якась напасть, знову сполохав курiпок, що вже розбивали
крилами темiнь. Попереду, як па запiтнiлому склi, почали виростати дерева,
чи не верби, а за ними, певне, протiкає рiчка, бо звiдти тягне ра-нковою
прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник i весло? I де отой отряхуватий
парубiйко, який хоч i називає дiвчину вiдьмочкою, та все одно побоюється
її. Щось i вiн собi мiркує в цей час, бо ж хiба не бачив, як i в нього в
кишенi вiдстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунiнга у снiп,
ще обвiв поглядом свiтанок i, тривожачись, влiгся на спочинок. Тепер у
вуха його йшли i спадали шерехи - то вiд стернi, то з скирти, то з неба.
Вiн ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетiли чирки,
посмiхнувся їм i з ними увiйшов у неспокiйний сон, де була мiсячна нiч,
болотяне плесо i отi лисухи, що ногами й крилами вiдривались i вiдiрватись
по могли вiд води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Вiн, чуючи
бiль у грудях, зривається з землi, ловить очима свiтанок i незнайому
жiночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
- Не полохайся, сину, - чує такий добрий голос, наче вiн iшов з його
дитинства.
- Хто ви, тiточко? - нарештi виходить зi сну i пильно дивиться на
сумовите, обведцне зажурою, лiтами i жiночим уболiванням обличчя.
- Я - тiтка Марiя, а скоро буду бабою Марiєю, бо донька вже останнi
тижнi доходжує. Вiйна - вiйною, а дiти мають родитися, - говорить так, щоб
заспокоїти його. - Тут над рiчкою я доглядаю за качками, їх у нас ранiше
море було. От удосвiта й побачила людину, що кружляє бiля скирт.
- Це мене?
- Який ти догадливий, - посмiхнулася, знову ж таки, щоб заспокоїти
його. - То я й подумала: може, це добрий чоловiк шукає собi пристановища
вiд лихого ока, а й не знає, що сьогоднi приїдуть з громадського
господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
- Звiсно, не знав.
- Тодi тобi треба звiдси йти. Нащо зустрiчатися з бiдою?
- Куди ж тепер iти?
- Нiмецької довiдочки в тебе немає?
- Звiдки їй узятися?
Тiтка Марiя пiдперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими
виднiлася продовгувата будова.
- Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарнi. Там у мене
є хижка. Я її замкну, пiду на рiчку до качок, а ти спочивай.
- Нiхто ж не загляне до вашої хижки?
- Недобра людина не загляне. А як прийде мiй старий, то тiльки
зажуриться, бо немає чутки про синiв. Отож i привертай помаленьку, бо вже
бiльшає ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому
гнулись над самою водою. Потiм тiтка Марiя трохи взяла праворуч, бо перед
ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
- Позавчора на мiнi пiдiрвалась. Упала бiдолашна, а з неї течуть i
кров, i молоко.
Дапило глянув на корову i здригнувся: її роги вже було засновано
павутинням, а на ньому, розпластавшись, чаївся вгодований павучисько. На
темному горбi його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось це i є
вiйна.
Вони дiйшли до пташарнi, вiд якої в'юнилася стежка до неширокої рiчки,
до вже бiлими i сiрими острiвцями плавали качки. Синя безмовнiсть
коливалася над лугом i рiчкою, i синiй смуток коливався пiд вiями тiтки
Марiї, що думала i про доньку, i про синiв, i про нього, i про увесь свiт,
який не з.нати чого став таким страшним i жорстоким. Пташарня мала кiлька
вiддiлiв. Тiтка Марiя ввела його в найменший, посеред якого довгатився
лежак.
- Тут я тримаю маленьких качаток, - i посмiхнулася. - Ти бачив, як
сплять каченята?
- Нi.
- Кумедно так. Очi заплющить, одну нiжку вiдкине убiк, що й крильцем
прикриє, щоб було теплiше. Ось ми й дома, - вiдчинила дверi, побризканi
сумом живицi.
На стiнах невеличкої охайної кiмнати висiли звичайнi плакати з
усмiхненими жiнками i дорiдним птаством. I навiть ця проста наочна
агiтацiя, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
Тiтка Марiя кинулась до маленької, якi бувають у комiрчинах, печi,
витягла звiдти пательню зi смаженою рибою, поставила на крихiтний столик.
- Оце перекуси трохи та й лягай вiдпочивати. А прийде старий, вiн тобi
на березi юшки зварить.
Постеливши немудру постiль, жiнка вийшла з хижi, замкнула її на колодку
та й подалася до води, на якiй вигойдувався свiжий необсмолений човник.
Як, ще з дитинства, хвилювали Данила цi вербовi човники, що сновiшю
пропливали в погожi i туманнi ранки i гудiли бубнами в негоду. З-за верб
до човна пiдiйшов немолодий похилий чоловiк, що тримав у зубах уважисту
люльку. До нього щось заговорила тiтка Марiя. Чоловiк мовчки вислухав її,
поглянув на пташарню i, не виймаючи люльки з рота, вiдiмкнув од вербового
пня човен, сiв у нього i незабаром зник за тихими вербами i верболозами.
Данило прокинувся вiд легенького стуку в дворi.
- До тебе можна? - озвався голос тiтки Марiї.
- Заходьте, заходьте.
- Я не сама - з чоловiком.
Вiдчинилися дверi, в кiмнату першим з паруючим казанком у руках увiйшов
Марiїн чоловiк. I тепер у його зубах погойдувалась i дпмiла люлька.
- Оце ж Григорiй вам юшки наварив. У нас її нiхто так не зготує, хоч i
не рибалка, а мельник вiн. їжте, що бог i рiчка послали.
Дядько Григорiй вибачливо посмiхнувся на мову жiнки, поставив казанок
на припiчок, сiв на лаву i мовчки почав смоктатп люльку, а тiтка Марiя
вкинула в полумиски риби, влила юшi.п i запросила Данила й чоловiка до
столу. За обiдом говорили тiльки Данило й тiтка Марiя, а дядько Григорiй -
хоч би тобi слово.
- Може б, ти що-небудь поспитав гостя? - нарештi не витримала жiнка.
- Не все треба питати, - спокiйно озвався дядько Григорiй i окутався
хмариною диму. - Як має людина щось сказати, надiйсь, скаже, а не має, то
краще й помовчати, - та й знову припав до люльки, але враз чуйно пiдвiв
голову. - Марiйко, вiд стогiв хтось iде до тебе. Вийди навстрiч.
Жiнка метнулася з кiмнати, але незабаром i повернулась.
- То Христина й Ольга захотiли свiженької води.
- Що ж тепер робиться у свiтi? - запитав Данило дядька Григорiя.
- А хто його знає. Живемо зараз, наче в дуплi. Хвалиться фашист, що вже
Москву обложив, та мало хто, окрiм прихвоснiв, вiрить такому. Як ти на
цеє?
- Москва що покаже себе, дядьку Григорiю. Зарання ^адiв ворог i деякi
хитливi.
Уже прощаючись, дядько Григорiй сказав Даниловi:
- Побудь, хлопче, хоча б з пару днiв бiля нашої рiчки, бо, видиться,
маєш у тiлi болiсть. Тут поки що спокiйно: качцi випала краща доля, анiж
курцi. Ще можу тебе на млин узяти - там па мельника вода робить, то й
будемо обоє багатi шумом.
- Не той тепер шум, щоб менi муку молоти. Це б у спокiйну годину
залюбки оселився у млинi, - сумовито поглянув на старого.
- Тодi дивись, - схвально кивпув головою дядько Григорiй. - Видать, мiй
старий розум вiдстав вiд молодого. Коли тобi по дорозi на Лисогiрку,
пiдвезу човном.
- А Лисогiрка йде до шляху чи вiд шляху?
- - Вiд шляху.
- Виходить, не по дорозi.
- Тобi виднiше, - сивою мудрiстю глянув на Данила, подав вироблену
руку, на якiй за жилами нiчого не було видно. - То хай доля боронить од
недолi.
I пiшов, смокчучи люльку. Отак вiн, певне, i до самого бога пiде,
неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай - i там наварить юшки для
добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чиєїсь мови i
жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
Другої ночi Дапило пройшов бiльше, а коли зазорiло, перебрався через
заспану рiчечку, береги якої єднала вивернута верба, й опинився на мочарi,
де стояли невеликi стогн осоки. До таких стогiв тiльки взимку, коли все
промерзне, приїжджають люди. Знайшовши тичину, вiн сяк-так вибрався на
стiг, i тут йому вiд заходу блиснуло дзеркало сивого плеса, а за ним у
долинi досвiтня синява приспала невеличке село. На плесi уже темнiли i
зникали у водi норцi, яких невiдомо чого називали попелюхами. Далi з
очеретiв виткнувся човен, i Данило затурбувався, чи не помiтив його
рибалка. Та чоловiковi, напевне, було не до нього, бо ось вiн,
придивляючись до води, зупинився, а потiм щось почав витягати обома
руками. Незабаром на поверхнi з'явився плетений жак. Старий кинув його в
човен i почав з горловини дiставати рибу. Отак вiн витягнув що три жаки i
не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогiв. Тут
вiн вибрався на низькодiл, пильно оглянувся навкруги i пiшов до стогу, до
лежав Данило.
"Хто ж ти, рибалко? I чи тiльки рибу ловиш?"
Старий, поволi чалапаючи мочаром, пiдiйшов до стогу, задер голову i
насмiшкувато запитав:
- Чоловiче, ти, може, тут домiвку знайшов?
- Абощо? - пiдвiвшись, Данило пильно придивляється до брунатного
видовженого обличчя з вислим носом.
- Та нiчого. Тiльки дуже безпечно ти йшов до стогiв. Мабуть, документи
маєш справнi.
- Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далi мовив:
- Може, ти голодний, то в мене є шматок хлiба з салом. Пiдкрiпись
трохи.
- Спасибi, дядьку, не знаю, як звати вас.
- Панасом, - зiтхнув рибалка. - Взяв би тебе в село до себе, так уже
погань повилазила з шпарин - полiцiя, значить. Ось я тобi хлiбець залишаю
бiля стогу, а сам пантруватиму на плесi - береженого i бог береже.
Данило по тичипi спустився на землю, обняв, поцiлував старого, а той
тiльки очима заклiпав.
- Отак, може, i мiй гибнє десь. В артилерiї служив. У першi днi вiйни
його батарея проїжджала прямо через наше село. То побув з нами синок рiвно
пiвгодини i далi поїхав. А назад уже його батарея не поверталась: чи
розбили її, чи пiшла другою стороною. Вiдпочивай, - i дядько Панас знову
зачалапав мочаром до човна.
Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв i кружляв на плесi, виходив
на берег та й знову сiдав у свiй утлий, старенький човен. Угорi озвалися
журавлi, що взяли лiто на крила i летiли з ним у далекий вирiй. Пiд їхнє
"кру-кру" Данило мiцно заснув iз думкою: поки будуть на землi такi люди,
як Ганнуся, тiтка Марiя, дядько Григорiй, Павас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не мiг зрозумiти, куди вiн потрапив. Та побачив
плесо i самотнiй човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось.
Вiдчинилися хатнi дверi, i в рамi одвiркiв, посмiхаючись, став
плечистий, оцупкуватий Левко бiяєйко. Вiн глянув на Чигирина, на його
зброю, поплескав п'ятiрнею по кишенi, де, певно, теж таке добро лежало, i
розсипав на порозi смiх.
- Ось так тепер стрiчаються голови передових колгоспiв.
- Бо твiй пiдпомагач хитрував зi мною, як циган на ярмарку,- насварився
Чигирин браунiнгом на лiсника.
- Тю на тебе,- присiв лiсник.- Ще твоя цяцька зi злостi гахне.
Колишнi голови обнялись, пбчолоявкйлись i весело сiли за_ стiл. - Тепер
i по чарцi можиа! - радiв Козуб i_ бiсиками ощасливлював Чигирина.Жаль,_
що пiвник утiк.
- Здалеку лисячий дух учув,- шпигонув Чигирин.
- Пiду я_ щось коням кину,- делiкатно залишав їх лiсник. I тiльки вiн
переступив порiг, волоокий Бiленко допитливо поглянув на Чигирина:
- Що у вас, Михаиле Iвановичу? Партизанськi чи якiсь iншi справи?
- Партизанськi. Тепер з дрiбними сором iти до людей. Як тобi ведеться?
- Тяжко, Михаиле Iвановичу,посмутнiв Левко.
- З пiдпiльним райкомом чи_ обкомом в якiсь зв'язки?
- Аби ж то були. А як у вас?
- Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?
- Чому не знати? Не раз в областi по президiях сидiли, був такий час.
Це ви карателiв колошматили? Кажуть, бiльше сотнi їх полягло кiстьми?
- То вже люди перебiльшили, але було i крику, i тиску, i писку. А як у
вас?- Ще нема чим хвалитися. Тiльки полiцаїв у одному селi втихомирили.
Сили поки що малi.
- От, щоб збiльшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами.
Левко мерзлякувато повiв плечима й одразу насупився, сiрi очi його
потвердiли, потвердiли й уста, замкнувши слово.
- Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повiв головою i, не дивлячись на Чигирина, глухо
сказав:
- Передасте Сагайдаку, що ми нi з ким об'єднуватися не будемо. Ви
партизани одного району, ми - другого, i кожен має думати про своє.
Чигирин оторопiв.
- А чи не здається тобi, Левку, що ми всi i кожен тепер маємо думати не
про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
- Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю i
про народне.
- Невже це твоє останнє слово?
- Останнє, - твердо сказав Бiленко. Чигирин, i обурюючись, i дивуючись,
запитав:
- Чого ж ти боїшся? Командирську славу чи свiй гонор втратити?
- Не це, Михаиле Iвановичу, - поморщився Левко. - Боюся одного: зради.
Хiба ви з iсторiї не знаєте, скiльки загинуло найкращих людей через зраду?
Та й випадок з Кундриком дещо говорить про це. Тому я нi до кого не пiду i
нiкого до себе не прийму, якщо вiн неперевiрений, себто якщо вiн не нашого
району.
Чигирин пiдвiвся з-за столу, гнiвно кинув Левковi:
- Не знав я, що голова колгоспу так швидко може стати одноосiбником.
Левко теж спалахнув:
- Думайте собi, як хочете.
- Я то думаю. А як ти будеш тримати слово перед партiєю, перед народом?
- Це вже покаже час, - Бiленко пiдвiвся, глянув на лiс, на сонце, що з
гiлки на гiлку опускалося в надвечiр'я.
- Зрештою, Левку, на якусь операцiю ми зможемо об'єднатись? Наприклад,
у слушну годину напасти на район?
- I на операцiю не будемо об'єднуватись. Живiть ви самi по собi, а ми
самi по собi.
"Пропащий день", - тоскно подумав Чигирин. Жаль було змарнованого часу,
жаль було i цього красеня без однiєї клепки, який сам собi готує поразку.
Недарма ж його за вперту вдачу колись прозвали дундуком. Пiсля довгої
мовчанки запитав:
- Неiiже в тебе i партизани думають отак, як їхнiй командир?
- Точнiсiнько так! - трусонув чубом Левко. - У нас демократiя.
- Демократи навиворiт, може, й голосуєте, чи йти, чи не йти на якесь
завдання?
- Таки голосуємо. А що ж тут таке?
- Дивись, щоб такою демократiєю загiн не розвалив.
- Не розвалю, - пообiцяв Левко.
Похмуро попрощалися колишнi голови. Бiленко, уникаючи погляду Чигирина,
зiбрав докупи серпики брiв, у роздумах вийшов на подвiр'я, щось сказав
Мироновi, який крутився мiж стогами i ворiтьми, та й зник у лiсах.
Через якусь хвилину до оселi нiяково зайшов лiсник, вiн з жалем розвiв
руками: що, мовляв, поробиш iз отим Левком, i каже
ТIЛЬКИ ОДнО СЛОВО:
- Буває.
- Та буває.
- Вiн що набереться розуму.
- Будемо надiятись. Тiльки цей розум треба з нижчеспипня до голови
перегнати.
На горбкуватих щоках Козуба заколивалась посмiшка.
- Час пережене. Може, тобi, Михаиле, кiлька пiвникiв кинути на дорогу?
Тобi буде молодий спiв, а менi старий крик вiд баби. То як?
- Якщо зловиш, не вiдмовлюсь од такої розкошi. Нам i старий пiвень не
завадив би, щоб проганяти ночi. А найкраще було б, якби ти дав дiжу з
розчиною.
- Дiжу? - здивувався Мирон, i його лисячий нiс обсiяла лууава дрiбнота
зморщок. - Чого я тiльки не крав у своєї жiнки, от дiжки не крав. Дякуючи
тобi, доведеться i цю практику пройти...
XVII
Куди ж ви такi, псздужалi тa перебiнтовапi? Перебудьте у нас ще якусь
днину, - жалiсно затремтiли дiвочi вiї. - Чуєте?
- Спасибi, Ганнусю. Якось уже побреду, а коли не побреду, то поклешняю,
наче рак-неборак. - Данило пальцями показав, як вiн має клешняти, i
Ганнуся посмiхнулася, а потiм зажурилась. - Чого ти, донечко? Чого, мала?
Чого, ласкавочко?
- Жаль менi буде без вас, - похнюпилась дiвчина.
- Чого ж, Ганнусю?
- Батько пiшов на вiйну, ось i ви пiдете, а я знов залишусь
сама-самiсiпька на свiтi.
- Чого ж сама? А човник на рiчцi?
- От хiба що човник i весло. Та й то тепер далеко не заїдеш, бо
полiцiя. Зараз хочете йти?
- Зараз, бо вже ноги самi просяться в дорогу.
- Не так ноги, як душа, - розважливо похитала головою, далi пiшла до
скринi, вiдкинула важку дубову ляду, дiстала з-пiд якихось одяганок
бобрикове пальто.
- Тодi ось вiзьмiть батькове.
- Чим тобi вiддячити?
- Як живi будете, то хоч напишете. Тiльки неодмiнно лишайтесь живими!
- Постараюсь, Ганнусю, - Данило мимоволi пригорнув дiвчину, погладив її
голiвку, товсту косу, як гладять дiтей. Невимовний жаль охопив його за
долю цiєї довiри i вроди, що мовчки стояла бiля нього, вже не сподiваючись
на своє щастя. Закiнчилася б вiйна, повернувся б тато - от i все її щастя.
Та чи буде таке?
Ганнуся раптом сторожко потягнулася очима до вiкна.
- Що там?
- Здається, хтось ворiтьми скрипнув. Таки мордує когось - до ганку йде.
Ховайтесь у комiрчину.
Данило скрадливо вийшов iз хати у комiрчину, а в цей час по-старечому
закректала, заскрипiла перестояна шалiвка ганку i хтось тихо постукав у
дверi.
- Хто там?! - сполохано обiзвалася Ганнуся. Знадвору почувся притишений
смiх:
- А це я. Нe пiзнаєш?
- Юрiй?
- Авжеж вiн!
Навiжений! Чого ти по ночах швендяєш i лякаєш людей? "Навiжений" знову
засмiявся:
- Вiдчинi, Ганнусю, тодi скажу на вухо,
- Его, так i вiдчиню комусь!
- А я думав, тобi зi мною веселiше буде,
- Чогось но в пору ти веселим став.
- Ганнусю, хiба вже тобi не пора дiвувати? Чи ти, може, приймака
прийняла?
- Звiсно, прийняла - не чекати ж тебе. Але Юрко i таким не журиться:
- Дай хоч погляну на цього приблуду.
- Завтра прийдеш. I завтра я розкажу твоїм батькам, як ти людям спати
не даєш.
- Нe будь, Ганнусю, коверзухою i вiдьмочкою заодно, бо тобi, як
побiльшаєш, що треба замiж вийти. От краще вiдчини.
- Як вийдеш за ворота, тодi вiдчиню.
- А хто ж мене своїм приворотом привернув?
- Iди, хлопче, не баламуть голови.
Юрiй, щось новдоволено бурмочучи, потупцяв на ганку i пiшов од дверей.
Дiвчина згодом вiдчинила їх, подивилася на оболонь, виглянула на вулицю, а
потiм випустила з комiрчини Данила.
- Це ж, Ганнусю, хто залицяється до тебе? Дiвчина вiдмахнулась рукою:
- Є такий гонивiтер на нашiй вулицi - один утопленик.
- Що, що?!
- Утопленик, кажу. Плавати не вмiє, хоч i коло рiчки живе, а купатися
лiзе на глибоке. От i втопився був минулого року. Намучилась я, руки
надiрвала, поки витягла його на берег Мало й мене не втопив. То й маю
тепер мороку на свою голову.
- А може, це любов? Ганнуся почервонiла:
- Та вiн трубить про неї, навчився в когось. А хiба ж про любов
трублять? То йдете?
- Iду.
Дiвчина що шурхнула до комiрчини i незабаром винесла звiдти зав'язану
на вузол торбину, втиснула в руки Даниловi шерстяну почiпку.
- Коли вже так надумались, то вiзьмiть оцього сидора - у дорозi
згодиться.
- Я, Ганнусю, стаю твоїм довiчним боржником.
- I не говорiть такого... розумного.
Вони мовчки виходять на подвiр'я, за яким спускається до рiчки некошена
оболонь. Тут на передосiннiх травах лежали зорi, пiд травами, чекаючи
досвiту, куняв туман. Тепер, коли пригасало життя корiння, гумап щоночi
вилежувався на ньому, а потiм, шкутильгаючи, пiдiймав над землею холодок
пiдкошеної м'яти i вологiсть затоплених лiлей... I лiлесю прозивали в
дiвоцтiзi його Оксану. Як вона там?.. На темному полотнi вечора пам'ять
почала висiкати жiiiочий образ, наближалися великi материнськi очi,
пiдведенi передосiнньою жалостинкою. I дiти Оксанинi, i Мирослава, i Стах,
i дядько Лаврiн з усiєю сiмейкою, i дiд Гримич, що так гарпо спiвав про
Морозенка, одразу пiдступилися до нього. Чн живi? Чи живi?
Вiн стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик мiсяця
випрядав срiбло, а в думках уже був бiля татарського броду, отам, де конi
топтали яру руту й туман, а тепер новiтнi ординцi топчуть життя. Та пе
витопчете, нелюди, зi своїм бiснуватим фюрером. I в Данила самi по собi
стиснулись кулаки.
- Ви вже там, бiля своїх? - торкнулася його руки Ганнуся.
- Там, серденятко, там, ясочко.
- I хтось отам чекає на вас?
- Напевне чекає, якщо вiйна не скосила.
Дiвчина засмутилась, узяла весло, що лежало бiля огорожi, i вони,
оброшуючись, пiшли оболонню до рiчки, яка тихо заколисувала берег, i човни
на березi, i верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало
Данила. Отак тепер можна i риби, i хвилi злякатися. Пригнувшись, вiн
опустив на воду вербовий човник - Ганнусине придане, як жартував її
батько.
- Сiдайте. Повезу вас по наших зорях, - зажурено сказала дiвчина.
- Може, я повеслую?
- Де перекинетесь на цiй душогубцi. - Ганнуся тихо гребнула веслом, i
човник справдi пiшов по зорях, лякаючи i кришачи їх.
З ким вiн колись плив отак уночi? Ага, то матiр перевозила його,
малого, через татарський брiд. Тодi в човнi у них лежало татарське зiлля i
бузькiв огонь. А тепер не бузькiв, а пекельний огонь пiшов по всьому
свiтi, i чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дiвча з журбою
в очах i серцi в свої сiмнадцять рокiв?
Не поталанило йому в першi днi вiйни. А як поталанить тепер, до останку
буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали
в його районi партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє
село, в свої лiси, вiн уже не бачив, як на вiях дiвчини затремтiли двi
сльозинки.
Човен м'яко торкнувся берега, тут, обiйнявшись, як у пiснi, журились
передосiнням три верби. Данило вискочив на вогкий пiсок, подав Ганнусi
руку, i дiвчина легко стрибнула на берег.
- Як ваша рана? Не озивається?
- Hi.
- I нiтрохи не болить?
- - Як же вона може болiти, коли ти лiкувала мене. Спасибi тобi,
допечко, за все. Ганнуся схлипнула.
- Ти чого?
- Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу.
Вiн навiть схожий на вас, тiльки ви трохи вищий.
Данило пригорнув дiвчину, вона стала навшпппьки, невмiло поцiлувала
його, потiм обтерла вiї, а руки її впали мов неживi. Вiн узяв їх у свої i
неждано вiдчув, що з кишенi Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь
залiзяччя.
- Що це в тебе?
- Ой...
- Кажи, дiвчино.
- Бельгiйський браунiнг другий номер, - сказала бентежачись, вийняла
зброю, зважила її на руцi.
- Де ти взяла його?! - здивувався i зрадiв Данило.
- Та... - не знає, що сказати, i збирає зморщечки на невисокому чолi.
- Як не хочеш, то не кажи.
- Один хлопець принiс... подарунок на iменини.
- Гарнi тобi подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно вiдказала:
- Який час, такi й подарунки.
- А той хлопець часом не Юрком зветься?
- Юрком.
- Де ж вiн його доп'яв?
- Говорив, що трохи позлодiйкував у гiтлерiвцiв.
- Ганнусю, подаруй цю зброю менi. Дiвчина сумно глянула на Данила:
- Як вам так дуже треба - тодi вiзьмiть. Я ж знаю, що ви пiдете в
партизани.
- Звiдки це знаття?
- З усього видно. А як станете командиром, тодi заїдете за иною. Я
вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете?
- Неодмiнно. Дiвчина зiтхнула:
- Все одно обманюєте.
- Чого ти, Ганнусю?
I вже не погляд довiри, а погляд вiкового жiночого докору обпiкає його.
- Бо чоловiки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на
дiвчину.
- - Звiдки ти знаєш?
- Бо мої тiтки так говорили. I дорослi дiвчата це кажуть... То заїдете?
- Неодмiнно! От побачиш, доiiсчко!
- Я буду чекати па вас. Не забудьте... I така була в нiй вiра, що грiх
було б хоч чимось скривдити дiвчину.
На рiчцi бухикнуло весло раз i вдруге. Данило насторожився:
- Хто б це мiг бути?
- Юрко! - впевнено вiдповiла дiвчина, i в куточках її вуст вибилася
зверхнiсть.
- Звiдки ти знаєш?
- А вiн тихачем не вмiє - так веслує, наче лантухи кидає: не зпає, куди
силу дiвати. - Вiд того берега зринав човен, ось вiн виплив на середину
рiчки, i Ганнуся запитала: - Юрiю, це ти?
- А як ти мене впiзнала? - радiсно озвався ламкий голос.
- Орлиний клекiт навiть з-пiд хмари чути, - насмiшкувато вiдповiла
дiвчина.
- Не будь, Ганнусю, вiдьмочкою, - Юрiй знову гребнув, як лантух кинув у
воду, i незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
Тепер Ганнуся гордо виструнчилась i стала однiєю недоступнiстю. Звiдки
це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко пiдходив до
них. Поздоровкавшись, вiн удавано веселим голосом заговорив до Ганнусi:
- От не думалось зустрiти тебе з кимсь.
- Як ти догадався приїхати сюди?
- Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
- Ти навiть стривожитися можеш? - насмiшкою доймає хлопця.
- Таки стривожився, хоча й не було за ким, - не залишається в боргу
Юрiй. - Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як
iшов з того подвiр'я лiкар.
- Який ти догадливий у нас. I що з тебе буде, коли пiдростеш?
Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки i все бiльше
впевнявся, що Юрiй по самi вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь,
прихиляється до нього душею. Але коверзує, як умiють коверзувати дiвчата,
коли вiдчувають свою зверхнiсть. Тiльки де ж i коли таке могло взятися в
оцiєї лозинки, що самою правдивiстю дивиться на свiт? Ох цi дiвчата та
жiнки, ох це Євине сластiє, як казав про жiнок один дяк-заброда.
- Ганнусенько, то я пiшов.
- А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усi стежки.
- Авжеж, проведем, - голубом забуркотiв парубчак i радiсно подивився па
Ганнусю - на свою любов i вiдьмочку заодно.
XVIII
Данило, напевно, пройшов кiлометрiв з п'ятнадцять, i така кволiсть
охопила його, що з-пiд нiг стала втiкати земля, а з очей випадати зорi.
Грудям не вистачало повiтря, у пих почали боляче орудувати ковальськi
мiхи. Невже навiк забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурницi! Усе, i
здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати
недолю. Обважнiлою долонею вiн витер пiт з чола, подивився на небо, на
обрiй, знайшов пiд ним у полi два темнi обриси ожередiв i пересохлою
стернею пiшов до них.
Навколо тихо шурхотiла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрiзах
хиткий вiдблиск зiрок. Щось заворушилося бiля ожередiв, налякало його, але
одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кiлька
крокiв, почув сполохано "скiргик", - i вгору з хурчанням бризнув табунець
птахiв. Вiн полетiв вище ожереду i знову упав на стернi. Та це ж курiпки -
добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в
гнiздах, а прямо в снiгових ямках, де заставали їх сутiнки чи негода.
Данило не раз знаходив курiпок на заснiженiй озиминi. А якось i додому
принiс охлялих, замерзлих птахiв, вiдходив у теплi, поклав у мiшок та й
завiз па озимину. Тодi довго пiдсмiювався Семен Магазаник: "Навiть
курiпчине м'ясо не вгодило нашому головi". Де вiн тепер i яке м'ясо
споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперiшнiй день
перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темнi пароплави. Десь iз самого низу
писнула миша, повiяло прiллю, бо снопи не по-господарськи лежали на
житнищi, не на солом'янiй пiдстилцi. О, таки озвались запiзнiлi клопоти
голови! Данило, прислухаючись до свiтання, пiшов уздовж ожереду, чи не
причаїлась i тут якась напасть, знову сполохав курiпок, що вже розбивали
крилами темiнь. Попереду, як па запiтнiлому склi, почали виростати дерева,
чи не верби, а за ними, певне, протiкає рiчка, бо звiдти тягне ра-нковою
прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник i весло? I де отой отряхуватий
парубiйко, який хоч i називає дiвчину вiдьмочкою, та все одно побоюється
її. Щось i вiн собi мiркує в цей час, бо ж хiба не бачив, як i в нього в
кишенi вiдстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунiнга у снiп,
ще обвiв поглядом свiтанок i, тривожачись, влiгся на спочинок. Тепер у
вуха його йшли i спадали шерехи - то вiд стернi, то з скирти, то з неба.
Вiн ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетiли чирки,
посмiхнувся їм i з ними увiйшов у неспокiйний сон, де була мiсячна нiч,
болотяне плесо i отi лисухи, що ногами й крилами вiдривались i вiдiрватись
по могли вiд води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Вiн, чуючи
бiль у грудях, зривається з землi, ловить очима свiтанок i незнайому
жiночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
- Не полохайся, сину, - чує такий добрий голос, наче вiн iшов з його
дитинства.
- Хто ви, тiточко? - нарештi виходить зi сну i пильно дивиться на
сумовите, обведцне зажурою, лiтами i жiночим уболiванням обличчя.
- Я - тiтка Марiя, а скоро буду бабою Марiєю, бо донька вже останнi
тижнi доходжує. Вiйна - вiйною, а дiти мають родитися, - говорить так, щоб
заспокоїти його. - Тут над рiчкою я доглядаю за качками, їх у нас ранiше
море було. От удосвiта й побачила людину, що кружляє бiля скирт.
- Це мене?
- Який ти догадливий, - посмiхнулася, знову ж таки, щоб заспокоїти
його. - То я й подумала: може, це добрий чоловiк шукає собi пристановища
вiд лихого ока, а й не знає, що сьогоднi приїдуть з громадського
господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
- Звiсно, не знав.
- Тодi тобi треба звiдси йти. Нащо зустрiчатися з бiдою?
- Куди ж тепер iти?
- Нiмецької довiдочки в тебе немає?
- Звiдки їй узятися?
Тiтка Марiя пiдперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими
виднiлася продовгувата будова.
- Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарнi. Там у мене
є хижка. Я її замкну, пiду на рiчку до качок, а ти спочивай.
- Нiхто ж не загляне до вашої хижки?
- Недобра людина не загляне. А як прийде мiй старий, то тiльки
зажуриться, бо немає чутки про синiв. Отож i привертай помаленьку, бо вже
бiльшає ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому
гнулись над самою водою. Потiм тiтка Марiя трохи взяла праворуч, бо перед
ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
- Позавчора на мiнi пiдiрвалась. Упала бiдолашна, а з неї течуть i
кров, i молоко.
Дапило глянув на корову i здригнувся: її роги вже було засновано
павутинням, а на ньому, розпластавшись, чаївся вгодований павучисько. На
темному горбi його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось це i є
вiйна.
Вони дiйшли до пташарнi, вiд якої в'юнилася стежка до неширокої рiчки,
до вже бiлими i сiрими острiвцями плавали качки. Синя безмовнiсть
коливалася над лугом i рiчкою, i синiй смуток коливався пiд вiями тiтки
Марiї, що думала i про доньку, i про синiв, i про нього, i про увесь свiт,
який не з.нати чого став таким страшним i жорстоким. Пташарня мала кiлька
вiддiлiв. Тiтка Марiя ввела його в найменший, посеред якого довгатився
лежак.
- Тут я тримаю маленьких качаток, - i посмiхнулася. - Ти бачив, як
сплять каченята?
- Нi.
- Кумедно так. Очi заплющить, одну нiжку вiдкине убiк, що й крильцем
прикриє, щоб було теплiше. Ось ми й дома, - вiдчинила дверi, побризканi
сумом живицi.
На стiнах невеличкої охайної кiмнати висiли звичайнi плакати з
усмiхненими жiнками i дорiдним птаством. I навiть ця проста наочна
агiтацiя, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
Тiтка Марiя кинулась до маленької, якi бувають у комiрчинах, печi,
витягла звiдти пательню зi смаженою рибою, поставила на крихiтний столик.
- Оце перекуси трохи та й лягай вiдпочивати. А прийде старий, вiн тобi
на березi юшки зварить.
Постеливши немудру постiль, жiнка вийшла з хижi, замкнула її на колодку
та й подалася до води, на якiй вигойдувався свiжий необсмолений човник.
Як, ще з дитинства, хвилювали Данила цi вербовi човники, що сновiшю
пропливали в погожi i туманнi ранки i гудiли бубнами в негоду. З-за верб
до човна пiдiйшов немолодий похилий чоловiк, що тримав у зубах уважисту
люльку. До нього щось заговорила тiтка Марiя. Чоловiк мовчки вислухав її,
поглянув на пташарню i, не виймаючи люльки з рота, вiдiмкнув од вербового
пня човен, сiв у нього i незабаром зник за тихими вербами i верболозами.
Данило прокинувся вiд легенького стуку в дворi.
- До тебе можна? - озвався голос тiтки Марiї.
- Заходьте, заходьте.
- Я не сама - з чоловiком.
Вiдчинилися дверi, в кiмнату першим з паруючим казанком у руках увiйшов
Марiїн чоловiк. I тепер у його зубах погойдувалась i дпмiла люлька.
- Оце ж Григорiй вам юшки наварив. У нас її нiхто так не зготує, хоч i
не рибалка, а мельник вiн. їжте, що бог i рiчка послали.
Дядько Григорiй вибачливо посмiхнувся на мову жiнки, поставив казанок
на припiчок, сiв на лаву i мовчки почав смоктатп люльку, а тiтка Марiя
вкинула в полумиски риби, влила юшi.п i запросила Данила й чоловiка до
столу. За обiдом говорили тiльки Данило й тiтка Марiя, а дядько Григорiй -
хоч би тобi слово.
- Може б, ти що-небудь поспитав гостя? - нарештi не витримала жiнка.
- Не все треба питати, - спокiйно озвався дядько Григорiй i окутався
хмариною диму. - Як має людина щось сказати, надiйсь, скаже, а не має, то
краще й помовчати, - та й знову припав до люльки, але враз чуйно пiдвiв
голову. - Марiйко, вiд стогiв хтось iде до тебе. Вийди навстрiч.
Жiнка метнулася з кiмнати, але незабаром i повернулась.
- То Христина й Ольга захотiли свiженької води.
- Що ж тепер робиться у свiтi? - запитав Данило дядька Григорiя.
- А хто його знає. Живемо зараз, наче в дуплi. Хвалиться фашист, що вже
Москву обложив, та мало хто, окрiм прихвоснiв, вiрить такому. Як ти на
цеє?
- Москва що покаже себе, дядьку Григорiю. Зарання ^адiв ворог i деякi
хитливi.
Уже прощаючись, дядько Григорiй сказав Даниловi:
- Побудь, хлопче, хоча б з пару днiв бiля нашої рiчки, бо, видиться,
маєш у тiлi болiсть. Тут поки що спокiйно: качцi випала краща доля, анiж
курцi. Ще можу тебе на млин узяти - там па мельника вода робить, то й
будемо обоє багатi шумом.
- Не той тепер шум, щоб менi муку молоти. Це б у спокiйну годину
залюбки оселився у млинi, - сумовито поглянув на старого.
- Тодi дивись, - схвально кивпув головою дядько Григорiй. - Видать, мiй
старий розум вiдстав вiд молодого. Коли тобi по дорозi на Лисогiрку,
пiдвезу човном.
- А Лисогiрка йде до шляху чи вiд шляху?
- - Вiд шляху.
- Виходить, не по дорозi.
- Тобi виднiше, - сивою мудрiстю глянув на Данила, подав вироблену
руку, на якiй за жилами нiчого не було видно. - То хай доля боронить од
недолi.
I пiшов, смокчучи люльку. Отак вiн, певне, i до самого бога пiде,
неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай - i там наварить юшки для
добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чиєїсь мови i
жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
Другої ночi Дапило пройшов бiльше, а коли зазорiло, перебрався через
заспану рiчечку, береги якої єднала вивернута верба, й опинився на мочарi,
де стояли невеликi стогн осоки. До таких стогiв тiльки взимку, коли все
промерзне, приїжджають люди. Знайшовши тичину, вiн сяк-так вибрався на
стiг, i тут йому вiд заходу блиснуло дзеркало сивого плеса, а за ним у
долинi досвiтня синява приспала невеличке село. На плесi уже темнiли i
зникали у водi норцi, яких невiдомо чого називали попелюхами. Далi з
очеретiв виткнувся човен, i Данило затурбувався, чи не помiтив його
рибалка. Та чоловiковi, напевне, було не до нього, бо ось вiн,
придивляючись до води, зупинився, а потiм щось почав витягати обома
руками. Незабаром на поверхнi з'явився плетений жак. Старий кинув його в
човен i почав з горловини дiставати рибу. Отак вiн витягнув що три жаки i
не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогiв. Тут
вiн вибрався на низькодiл, пильно оглянувся навкруги i пiшов до стогу, до
лежав Данило.
"Хто ж ти, рибалко? I чи тiльки рибу ловиш?"
Старий, поволi чалапаючи мочаром, пiдiйшов до стогу, задер голову i
насмiшкувато запитав:
- Чоловiче, ти, може, тут домiвку знайшов?
- Абощо? - пiдвiвшись, Данило пильно придивляється до брунатного
видовженого обличчя з вислим носом.
- Та нiчого. Тiльки дуже безпечно ти йшов до стогiв. Мабуть, документи
маєш справнi.
- Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далi мовив:
- Може, ти голодний, то в мене є шматок хлiба з салом. Пiдкрiпись
трохи.
- Спасибi, дядьку, не знаю, як звати вас.
- Панасом, - зiтхнув рибалка. - Взяв би тебе в село до себе, так уже
погань повилазила з шпарин - полiцiя, значить. Ось я тобi хлiбець залишаю
бiля стогу, а сам пантруватиму на плесi - береженого i бог береже.
Данило по тичипi спустився на землю, обняв, поцiлував старого, а той
тiльки очима заклiпав.
- Отак, може, i мiй гибнє десь. В артилерiї служив. У першi днi вiйни
його батарея проїжджала прямо через наше село. То побув з нами синок рiвно
пiвгодини i далi поїхав. А назад уже його батарея не поверталась: чи
розбили її, чи пiшла другою стороною. Вiдпочивай, - i дядько Панас знову
зачалапав мочаром до човна.
Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв i кружляв на плесi, виходив
на берег та й знову сiдав у свiй утлий, старенький човен. Угорi озвалися
журавлi, що взяли лiто на крила i летiли з ним у далекий вирiй. Пiд їхнє
"кру-кру" Данило мiцно заснув iз думкою: поки будуть на землi такi люди,
як Ганнуся, тiтка Марiя, дядько Григорiй, Павас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не мiг зрозумiти, куди вiн потрапив. Та побачив
плесо i самотнiй човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось.