Страница:
вийшло.
- I де ти порадиш пошукати цю ночiвлю?, - ледве стримує злiсть
Магазаник.
- Де? Та хоча б у Терешка. В нього мiсця багато, бо навiть жiнка втекла
вiд нього, i гвинтiвка при собi. Та й ви вже наче маєте родичання з ним
при новiй владi.
- Я тобi, голоп'ятнику, згадаю i ночiвлю, i рiдню, та так згадаю, що ти
й дiтям закажеш глузувати. А поки що вранцi принеси свiй борг. Тiльки
вранцi, бо вдень буде пiзно! Чуєш?
- Не оглух ще! - так найоржився чоловiк, нiби хтось пiдмiнив його. - Не
оглух! - i зачинив дверi.
Отакого дочекатися вiд якогось злиденника! I знову Магазацик iде
мертвими вулицями i городами, з яких проростає осiнь. Проходячи повз
дзвiницю, вiн почув, як скрипнули од вiтру її кiсточки, як тихою скаргою
на когось озвалися дзвони, i вдруге подумав про подзвiння над собою.
Позаду загупали кроки - хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до
чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пiстоля.
- Пане старосто, це я, - захекано задеренчав Максим.
- Чого тобi?
- Ось вам боргi - I зневажливо простягнув руку, в якiй стискав
кiльканадцять папiрцiв.
- Де так скоро нашкрiб грошей? - здивувався i навiть розгубився
Магазаник.
- Люди по кругу скинули в шапку, тобто рiдня моя. Магазаник сердито
засовує грошi в кишеню й мовчки прямув в темряву.
Пiдпилий, заїжений, Терешко, що саме розкошував бiля поросятини,
насправдi стрiчає Магазаника наче рiдню, тiльки дивується, чому пан
староста не пiшов ночувати до Одарки.
- Не впустила.
- Не впустила?! - вибалушив очi_ Терешко. - Вас i не впустила?
- Ще й норов показала. Завтра треба її корову забрати на податки.
- Вранцi я вiзьмуся за неї, анахтемську! Я їй пришию i прилатаю!
Задешево не вiдкупиться вона, - веселiшає Терешко, який чогось мав
зазубень на вдову, та й ставить на стiл сулiю з самоговом, рiже свiжу
почеревину, хлiб, сам на припiчку смажить яєчню i все журиться, що не
напали на слiд палiя. - Я б iз нього живого свiжину паював. Пiдiймаю чарку
за те, щоб втихомирилися усi -вашi болi.
- А ти не забагато цього питва зничтожаєш?
- При нашому дiлi iнакше не можна, - втупив око в чарку, - То ти йдеш у
гостину, то сам гостей стрiчаєш, то на партизанiв полюєш, то допитуєш
якогось типа до пiвсмертi. А що ж за допит без горiлки? I чиюсь кров треба
залити горiлкою, щоб не стояла в очах...
Вранцi Магазаник прокинувся вiд нестерпної сверблячки. Закасавши
рукава, вiн побачив на руках розсхп червових бугорцiв.
- Почесуха, - одразу визначив Терешко. - Видать, на нервовому грунтi.
Начухаєтесь тепер у свою волю.
- А чим її можна лiкувати?
- Лiкiв багато, тiльки толку мало, - i знову почав ставити на стiл
сулiю, чарки та полумиски з салом, огiрками i капустою. - Пробачте, що в
мене по-простому, нiяких сластьонiв нема, бо жiнка сказилась i втекла до
батькiв, не хоче з полiцаєм жити. Ще й вона, дурепа, в полiтику лiзе. От i
кручусь самотинцем. Ви ж i на обiд приходьте. Я з громадського
господарства приволочу поросюка, то й поласуємо свiжиною. - Жвакаючи,
Терешко придивляється не так до старости, як до пiйла.
Не встигли хильнути по другiй, як на ганку загупали кроки, потiм
вiдчинилися дверi i до хати ввiйшов похмурий, з десятизарядкою на плечi,
полiцай. Магазаник, не вiрячи собi, пiдвiвся i не то скрикнув, не то
застогнав:
- Стьопочка! Перед ним стояв його син, облишаєний вiтрами, злий i
постарiлий. На шиї в нього ятрився шрам.
- Сам своєю парсуною дотьопався до вас, - невесело заграв млинками вiй
Стьопочка. - Так ми, тату, стали погорiльцями?
- Бiда! - зiтхнув Магазавик, обняв сина, посадив за стiл. - Бачиш, у
чужих людей уже ночую.
- I не знайшли палiїв?
- Нi.
- Сьогоднi ж перетрусимо все село, як вiхоть соломи, i в когось заграє
шкiра, наче бубон, - похижiшав вид Стьопочки.
- Що вiрно, то вiрно, - запопадливо погодився Терешко. - То я й пiшов
органiзовувати нашу брашку.
Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
- Окрiм хатнього добра, в нас нiчого не пропало?
- Аби ж то... - перейшов на шепiт Магазаник. - Все золото загинуло.
- Усе! - аж похолонув Стьопочка. - I те, що бiля борсукiв закопали?
- I те... - похилив голову на руки, вдаючи розпач i водночас думаючи,
який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
- Тату, виходить, ви не порозтикували золото по рiзних сховках?
- Був порозтикував, а потiм зiбрав до хати. Краще б i я з ним згорiв.
Це ж усе життя збирав тобi копiйчину.
- Не треба так побиватися, - вiрить, а бiльше не вiрить батьковi, бо
знає, який вiн хитрун i скупиндя - завжди ховався вiд нього iз спадком. -
Ви ж добре переворушили попелище?
- Цiлий день, до самої ночi, длубався.
- Подлубаюсь i я. А потiм, тату, треба знову стягуватися на золото, бо
при всiх владах воно - капiтал.
- Як же ти думаєш стягуватися?
- Способи знайдуться, поки ми при владi, i вообче. "Стьопочка при
владi", - з цiкавiстю i вже iнакше глянув на сина, який саме напаковував
рота їжею i працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче,
пожадливе з'явилося на його обличчi, а рiдкувата синька очей похижiшала.
Та хто не хижiшає з тих, що хочуть розживитися на золото?"
- А як ти, сину, в полiцiю втеребився?
- Тiкав од диму, а упав у полум'я, - зневажливо махнув рукою Стьопочка,
та згодом додав: - I, думаю, правильно зробив, а то самого б полiцiя
тягала, як колишнього активiста. Коли приймали на нову службу, сказав,
скiльки сотворив бомаг у тридцять сьомому роцi.
Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець i
залишився.
- От цього й не треба було говорити: що народилось у темрявi, хай i
гине в темрявi.
- Не бiйтеся, тату: треба ж доказати свої заслуги перед новою владою.
Нiмцi таке люблять. Та й ви пiшли в старостат,
- А що в тебе на шиї? Стьопочка одразу нажабився.
- Це маю пам'ятного вiд Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще
десь зустрiнемось iз ним.
Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвiр'я, до них кинулась
розтривожена Одарка.
- Пане старосто, у мене полiцаї корову забрали.
- Отакої! Чого ж вони в тебе забрали корову? - вдає, що нiчого не знає.
- За несплаченi поставки. Магазаник безпорадно розвiв руками.
- Тодi нiчим пособити не можу.
- Але ж ще нi в кого не брали.
- З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо нiмецька
власть - дiло сурйозне.
- То я виконаю своє. Заберiть теля-назимка.
- Про це треба було ранiше думати, - i виходить на вулицю, вiдмахуючись
рукою вiд жiнки.
Стьопочка, зупинившись, притримує вдову бiля хвiртки, злодiйкувато
озирається, пiдморгує i повчально говорить:
- Хоч богу плачся, а й вiн знає, що сльози - вода. Оце споживаєш за
своє гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, i вообче. А щоб
полегшало тобi, зараз же крутнись, як попiвна замiж, з податками та ще
батьковi якусь хаианку принеси. Ось тодi й будеш їсти молочко. - Вiн
заспокiйливо кладе п'ятiрню на блузку жiнки, та б'є його, сичить:
"Жеребило". Але полiцай, не сердячись, гигикає, безсоромно обмацує жiнку
хтивими очима.
- Чого, тумануватий, вирячився? - одразу шаленiє Одарка, шаленiє її
гострий циганський погляд. - На якусь свою захвойданку чи фiндюрку
витрiщуй буркала!
- Не будь, Одарко, такою коверзухою, у вiйну i на жiночу красу пiдупали
цiни. А ти, коли подумати, не надiвочилась, i вообче...
- Паскудник! Який батько, такий i син: повiсь на гiлляцi - один одного
не переважить, i
I враз на рiдку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизiсть злостi...
- Замовчи, горласта! - Вiн вiдступив, зiрвав з плеча гвинтiвку.
Одарка скрикнула, вiдхилилась до ворiт. Пролунав пострiл. На
придорожнiй вербi скреконула сорока i, гублячи пiр'я, почала падати на
землю.
- Оце запам'ятай: перший раз б'ю по скрекотливiй, а другий - по
горластiй! - вовкувате глипнув на жiнку, повернувся, хряпнув хвiрткою i
подався наздоганяти батька, який бачив i залицяння, i гнiв сина.
"Стьопочка при владi..."
XXVI
Коли сам Гiтлер обiзвав всемогутнього i всевладного Германа Герiнга
свинею, то чого жандармський обер-вфрейтор Ганс Шпекман має церемонитися
iз тубiльцями-полiцаями, якi так i норовлять замiсть служби щось поцупити
або надудлитись самогону? Тому полiцаї тiльки й чують вiд нього: "швайне"
i ще раз "щвайне", а iнодi й перекручений матюк, який у них викликав но
страх, а щирий регiт. За повсякчасне "швайне" полiцаї прозвали Шдекмана
Кнорусом, у цьому, може, й була якась рацiя, бо, лютуючи, обер-єфрейтор
запiнювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих.
Невiдомо чому обер-єфрейтор у ввiреному йому селi i досi тримав
полiцайську сторожу пiд банею дзвiницi. Чого вiн боїться, коли нiмцi, як
запевняє радiо, вже пiдiйшли до Москви? Полiцаям на дзвiницi нудно до
нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де розiм'яти костi, не
можна в дурня згуляти, нi чарки випити, щоб не нахапатися вiд
обер-вфрейтора "гумiв". Єдина розвага - насiння. Тому на довколишнiх
городах i поскручуванi голови мало не в усiх соняшникiв. Коли ж якась
господиня зчиняє галас, її вiдразу заспокоюють Терешковим словом:
- Нема чого жалiти соняшникiв, краще дурну голову жалiй, бо вона в тебе
поки одна.
Господиня щось гарикне - i мерщiй до хати.
Ось i зараз стовбичать два бевзи на опасаннi дзвiницi i в руках
тримають не зброю, а голови соняшникiв. Вулицею проходить молодиця, i
полiцай полiцая штурхає лiктем пiд бiк i
- Подивись, Калiстрате, якi ноженята?
- Оце, Мусiю, звиняй, тiльки й нашого, що подивишся на чужi нож.енята,
- зiтхає гусакуватий Калiстрат.
- Та чого так мало?
- А хiба ж тепер хоч одна дiвчина хоче постояти з нами?
- Таки нi, - погоджується Калiстрат. - Були ми колись для них
парубками, а стали головорiзами. I що маєм за це? "Гуми" i "швайне" вiд
обер-вфрейтора. I чого ми пiшли в полiцаї свiй хлiб шукати? О, здається,
несуть чорти обераї
Полiцаї хватопеком кидають прямо на землю голови соняшникiв, хапаються
за зброю i стають з нею бiля вiкна, придивляючись до вулицi, по якiй,
поблискуючи пiвмiсяцем бляхи, на триколiсному мотоциклi мчить з
перекладачем обер-єфрейтор. Ось вiн повертає свою чортопхайку на цвинтар,
зупиняв бiля дверей дзвiницi i пересохлими схiдцями гупає до полiцаїв, за
ним обережно плигає жовторотий, з кишкуватою шиєю перекладач Ксянда, що
десь навчився цвенькати по-нiмецьки i так густо парфумити свое прилизане
волосся, що навiть полiцаї чманiють од нього.
- Гутен таг! - висанує обер-сфрейтор, зiйшовши на горiшню сходинку, i
вирiвнює свою бляху, з якої намарно намагається злетiти втиснутий орел.
- Вам обер-єфрейтор каже "добрий день", - дiдько звав, для чого
перекладає нудисвiт Ксянда, i широко розставляв цiвки нiг, щоб бути схожим
на свого зверхника.
Полiцаї по-єфрейторськи гвинтiвками вiтають насурмонене начальство, i
воно залишається задоволеним, щось говорить Ксявдi, а той одразу ж
по-горобиному цвiрiнчить:
- Пан обер-єфрейтор питає, чи не було чогось гiдного уваги на вашому
посту?
- Нiчого такого, звиняйте, не було на нашому високому посту, -
вiдповiдає Калiстрат, - а от на землi дядьки, звиняйте, не хотять iти на
роботу.
Ксянда перекладає, обер-єфрейтор невдоволено морщиться, ледь перекидає
слова через вiдвислу губу.
- Хай крайсляндвiрт менше сидить у своєму кабiнетi та менше цiкавиться
картинами.
Цих слiв Ксянда не перекладав полiцаям, а лише хвацьке поправляє
нiмецького нiдгонистого картуза. От аби ще срiбнi позументи до нього, то й
Ксянда зiйшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське i навiть
кобуру носить ва запалому животi, як пан обер-єфрейтор. Обер-вфрейтор
пiдходить до вiкна, ще ширше розставляє вгодованi ноги, а до вiчно
невдоволеиих очей притуляє масивний бiнокль. До нього наближаються
безмежнi поля оцих скiфiв, якi мають скоритися рейху. А потiм усiх їх
треба ставити пiдряд - i одному рубати голову, а другого залишати живим,
бо iнакше з них не викорчуєш бiльшовизм. Що таке бiльшовизм, Ганс Шпекман
не дуже розумiє, але знає, що населення бiльшовицької країни треба
переполовинити, навiть оцих полiцаїв варто стрiляти через одного, щоб
решта вiрно служила.
Друге вiкно наблизило лiс, але обер-єфрейтор недовго дивився ва нього,
бо нещодавно ледве винiс голову з тiвї проклятої мiсцини. Через неї три
днi на живiт хворiв, i мимоволi торкнувся рукою ременя, який не давав волi
животу.
А а третього вiкна побачив болото, куди ще треба поїхати битм качок.
Минулого разу вiн цiлу коляску настрiляв їх, довелося Iїсяндi пiшки iти до
крайсу. I враз обер-єфрейтор занепокоївся, повторюючи те саме слово:
- Мiколка! Мiколка! - I передав бiнокль Калiстрату.
Той приклав його до очей, покрутив колiщата, здивувався:
- Справдi, Океании Микола.
- Чого вiн там знову ходить? - починав гнiватись оберєфрейтор.
Ксянда перекладає, а Калiстрат бурмоче i
- Напевне, звиняйте, корову пасе.
- Коровуї Корову! - перекривляв обер-вфрейтор. - Свинi виї Я i на
полюваннi бачив його з повною торбиною, i тепер з повною. Що там може
бути?
- Звиняйте, напевно, харчi, - розводить Калiстрат клешнястими руками.
- Цих харчiв на десять чоловiк вистачить. Вiн, свинi, напевне,
партизанам їсти носить.
- Ґаволови! - i собi лайнув полiцаїв Ксянда.
- Зараз же їдьмо до нього! Доганяйте нас кiньми! - Оберєфрейтор аж
загуркотiв по сходах, а за ним нiяк не мiг угнатися миршавий Ксянда.
Курними дорогами вони доїхали до татарського броду, поромом перебрались
на той бiк, а потiм лугами i мочарищем добились до краєчка болота. Далi
їхати було небезпечно. Скочивши на землю, почали пильно оглядати гиблу
мiсцину, але Микола наче крiзь землю провалився. Пiд'їхали на конях i
полiцаї. Вони теж не побачили хлопчака.
- Де ж його корова?! - в'їв їх обер-єфрейтор. - Свинi ви, п'янi свинi i
ще раз свинi! Ось тут будемо чекати його хоч тиждень. Мае ж вiн знову
вийти з болота?
- Звиняйте, мабуть, вийде, - глибокодумно прорiк Калiстрат. - А коли
попаде в прогнiй, то не вийде.
Замаскувавши мотоцикла пiд кущем вовчої ягоди, обер-ефрейгор вибрався
на сухiше мiсце i наказав полiцаям принести йому осоки з самотньої
копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самiй копичцi: тут вiн
не прогавить хлопчака, якщо тiльки з'явиться той. I не прогавив: десь
години через двi на болотi з'явилася постать Миколки. Хлопчик обережно
петляв мiж кущами вiльхи, крушини i заростями болотяної трави. Ксянда
задоволене хихикнув, бо ж вiн, а не полiцаї перший побачив хлопчика, ще й
помiтив, що у того тепер порожня торба. Де ж вiн подiв харчi? Невже,
справдi, тут є партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на пiдсохлому огузку
ковзнувся з копицi, лiг животом на землю i поповз до свого начальства, вiд
якого теж не раз схоплював "швайне". Вiн так звик до цього слова, що йому
тепер i свиня стала здаватися благородною твариною.
- Пане обер-єфрейтор, злочинець iде прямiсiнько у вашi руки, - тицьнув
пальцем вперед I витягнув з кобура пiстоля, яким справно насобачився
володiти.
Обер-єфрейтор пiдвiвся, побачив Миколу i впав на вемлю, вхопившись
руками за автомат. Потiм Ксянда передав наказ жандарма полiцаям, i тi
поповзли травою, щоб вiдрiзати Миколцi шляї вiдступу.
А хлопча в цей час, дивлячись пiд ноги, i не помiчав, яка небезпека
чигав на нього. Ось уже закiнчилось гибло мiсце. Миколка посмiхнувся,
рукавом витер чоло, скинув картузика, вивiльненi кучерi сонячно
заворушились пiд сонцем. I в цей час бiля нього, наче з-пiд землi, виросли
забрьоханi, розсмиканi полiцаї.
- Руки вгору!
Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пiзно:
за мить вiн птахом забився в дужих руках полiцаїв, а до нього уже гупав
обер-єфрейтор i Ксянда з пiстолетом у руцi. Мiцно тримаючи хлопчака за
плечi, полiцаї поставили його перед обер-єфрейтором. Наперед, ховаючи
пiстоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця вiд радостi тремтiли
нiздрi i химернi губи - одна навiки пiдскочила до самого носа, а друга,
нагнiвавшись, вивернулась донизу. Вiн витрiщився на Миколку точнiсiнько
так, як обер-вфрейтор вирячувався на полiцаїв.
- Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все знаємо, - i наступив черевиком
Миколцi на пальцi, бо треба зразу вичавлювати зiзнання.
Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не подитячому i
вiдповiв:
- Чого ж говорити, коли ви все знаєте? Не топчiть, дядьку, ногу, бо й
ваша не вiчна.
- Гунцвот! - зразу обурився й почервонiв Ксянда. - Як ти, мерзотнику,
аi старшими розмовляєш?! Де був?!
- На болотi.
- А кому їсти носив? Партизанам?
- А хiба партизани в болотах сидять? Вони в лiсi орудують.
Ксянда переклав слова Миколки обер-єфрейтору. Той посатанiв i вдарив
хлопця по щоцi. З куточка уст Миколки потекла кров.
- Кажи, де партизани?
I дитина зневажливо глянула на свого ката:
- Я нiчого не знаю.
Обер-єфрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потiм закричав до
полiцаїв:
- На дзвiницю, свинi!
Тягнучи Миколку за руки, вiн метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в
коляску, а потiм туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками.
Обер-єфрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на
конях помчали полiцаї.
У присiлку Миколку з жандармами i Ксяндою побачила тiтка Олена i
вклякла бiля плота.
- Тiточко, скажiть мамi, що мене .спiймали на болотi! - гукнув хлопчак.
Ксянда вдарив його i затулив рота руками, що теж нестерпно пахли
детпепими парфумами...
Над селом забемкав великий дзвiн, а вулицями забiгали полiцаї,
скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловiки i жiнки, на опасання
дзвiницi, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку, вийшли Ксянда i
обер-єфрейтор, за ними з дверей виглядали принишклi Калiстрат i Мусiй.
Жандарм хусточкою витер долоню i викинув з розлюченої пащеки якiсь слова,
з яких люди зрозумiли тiльки одне: "швайне".
Ксянда почав перекладати, зменшивши кiлькiсть свиней.
- Панове хлiбороби, сьогоднi наш обер-єфрейтор спiймав на болотi
злочинця, який має зв'язок з партизанами, але не хоче в цьому зiзнатися,
хоч як ми не допитували його i на болотi, i ось осьдечки, на дзвiницi бiля
святих дзвонiв. Тому звертаємось до вас: скажiть, де переховуються
партизани. Якщо не скажете, оберєфрейтор сам скине злочинця з дзвiницi, а
вже внизу i кiсток його нiхто не позбирав. Рiшенець пана обер-єфрейтора
твердий i остаточний.
Натовп здригнувся, заплакали, заголосили жiнки, а жандарм ще щось
гаркнув i глянув на годинника.
- Наш вельмишановний обер-єфрейтор сказав, що вiн чекатиме рiвно десять
хвилин. Люди, не легковажте, - рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати
його, значить, Оксана Артеменко, тутечки є?
У натовпi сплеснув зойк.
- Я скажу!
Люди розступились, даючи дорогу побiлiлiй мов снiг Оксанi.
- Мамо!.. - закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда
шарпнув його до себе i обома руками зчавив хлопцевi обличчя.
Наче причинна, бiгла й падала на схiдцях дзвiницi Оксана. День
вихлюпнувся з її очей, на них налягали й налягали тiнi, вона все
наштовхувалася то на стiни дзвiницi, то на бильця поручнiв. Знеможена,
пiднялась до дзвонiв, пiдняла на них осмерклi очi i побачила того дзвона,
що колись нагадував їй дiда Корнiя. Нема вже дiда, нема Ярослава, уже i її
година прийшла.
- Яка красива жiнка! - вдивувався обер-єфрейтор, навiть трохи
виструнчився, щось прикинув собi i знов почав хустинкою витирати руки, якi
щемiли пiсля катування Миколки.
- Таку тепер можна i в крайс вiдправити, - догiдливе i масно
посмiхнувся жаб`ячим ротом Ксянда.
Заточуючись, Оксана пiдiйшла до Миколки, схопила його, пригорнула до
себе, i дитина вiдчула все материне горе, бiль, любов, розпач i нiби
забула про себе. ;
- Не треба, мами, не греба! Мовчiть, мамо, ви ж такi ладнi в мене, -
уткнувся в її груди i заплакав.
- Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай цi уб'ють. Прощавай, сину,
- опустила голову на його кучерi. - Бiжи додому, бiжи до тата, бо iнакше
не можна... - Вона штовхнула сина до схiдцiв, i вiн погуркотiв униз.
Обер-вфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки
дзвiницi, пiдiйшов до жiнки i запитав:
- Я зрозумiв, що панi нам покаже, де партизани?
- Гер обер-єфрейтор питається, чи ти покажеш мiсце, де переховуються
партизани?
Оксана в нестямi пiдняла голову, погляд її шукав i не знаходить
Микодку.
- Чуєш, що говорить гер, обер-єфрейгор?
- Чого тобi, покручений? - з болем запитала одними устами. Ксянда
спалахнув, та стримав себе:
- Питаються, чи покажеш партизанське мiсце.
- Мушу показати.
- Багато їх там? - стрепенувся покручений.
- Двоє, i тi пораненi.
- Чого ж ти ранiше про це не сказала полiцаям? Ксяида переклав
обер-єфрейтору, той швидко заджеркотiв, показав пальцем на отвiр, з якого
починались схiдцi.
- Веди!
- Веди! - повторив Ксянда.
Оксана витерла сльози, пiдiйшла до поручнiв i, тримаючись їх i падаючи
на них, почала спускатись вниз. За нею гупав i гриз цвяхованими
чоботиськами пересохлi сходини обер-єфрейтор, далi клешняв Ксянда, а за
ним посмутнiлi полiцаї. Стара дзвiниця здригалась од їхнiх крокiв i
потрiскувала крихким деревом, а глибинних засiкiв її пахло задавненим
воском i зерном, як i тодi, коли був живий Ярослав...
I двi ночi, як два крила, налетiли, огорнули Оксану: перша вiч -
зустрiчi, а друга - прощання... Чи й життя наше - це зустрiчi i
прощання?..
На човнику принесли його в ту страшну нiч, а тепер прийшов страшний
день, вганяючи її в дерево дзвiницi, а далi - в сухий причовганий грунт
цвинтаря. Людськi очi скинулись на жiнку, йшли за нею, а їй хотiлося
упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь свiт. Та що нашi сльози в
годину прощання?..
Спаленi уста самi прошепотiли: "Дiточки мої, дiти", - а очi шукали
Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нiкого. Тiльки шумом озвалися їй
цвинтарнi дерева, що виростають з людей...
Дiйшовши до болота, Оксана оглянулась на присiлок, на село i нiчого,
крiм дзвiницi, не побачила. Обер-єфрейтор наказав їй iти попереду, сам з
автоматом у руках ступав за нею, далi дрiботiв Ксянда, а позаду неохоче
плентались полiцаї, бо хiба їх не спитають колись: за ким вони полювали?
- Там же тiльки пораненi. Нащо вони вам? - ще раз спробувала виблагати
чиюсь долю Оксана i у вiдповiдь почула те саме:
"Веди. Пораненi i до непоранених доведуть".
Гибла земля спочатку дурманила голову розмаїтим болотяним зiллям, потiм
зажвяхкотiла, пiдпливаючи то жовтою, то чорною водою, далi почала
розриватися i стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси тi, що
знайшли собi тут домовину. Тепер навiть проворний Ксянда притих, вiдстав
од полiцаїв, з жалем придивляючись до заляпаних нiг i ферцюватих з чужого
сукна штанiв. А Оксана, хоч i горе перехитувало нею, iшла легко, зрiдка
оберталась, рукою показувала, де треба обiйти небезпечне мiсце. I це
викликало не тiльки подив, а й довiру. Якщо вiн знайде партизанiв, то не
каратиме нi її, нi її дитину.
Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Полiцаї вихопили його
i нагримали: якого дiдька вiдiйшов од слiду.
- Так треба ж було, - тихо пояснив їм Ксянда. Через якийсь час вийшли
на сухiшу, з крихкими рахiтичними пагонцями вiльхи мiсцину, i в усiх
притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-єфрейтор повiсив автомата на шию
i пiшов крок у крок за Оксаною.
- Ще далеко? - вiдхекуючись, запитав вiн i напахченим носовиком почав
вимочувати пiт з чола.
- Ще далеко? - переклав Ксянда, з жалем дивлячись на своє взуття i
одяг.
Оксана промовчала, пiшла далi, оминаючи бездольнi прогнутi клаптi тванi
й сяк-так залатанi зеленою ниткою ополонки смертi, яких не тримався навiть
комар.
- Ще далеко? - повторив жандарм, вiн уже чманiв од дурману баговиння.
- Устигнеш, - не обертаючись, кинула Оксана. Ось на неї з
яскраво-зеленої скатертини моху блакитними очима глянули незабудки. Жiнка
нiби хотiла пригнутися до них, та раптово взяла вбiк, а обер-ефрейтор
ступнув вперед. I враз несамовитий крик розiтнув тишу над болотом.
Провалився мох, що виростив незабудки, провалились i незабудки, масно
клокнула чорна, мов дьоготь, прогноїна i жадiбно почала всмоктувати
жандарма. Вiн руками хапався за краї своєї могили i вищав "свиням", щоб
вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався пiд руками, i полiцаї не
наважувались пiдiйти до свого зверхника, не пiдiйшов i Ксянда. Розчахнутим
поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози i болото.
Ксянда зiщулився, опустив голову. I останнiм словом обер-єфрейтора було:
"Свинi!" Лише тепер, коли на прогноїш замiсть жандарма залишився тiльки
його картуз, схаменувшись, полiцаї побачили, як вiддаляється вiд них
Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув:
- Стрiляйте, стрiляйте, - i вихопив з кобури пiстолета. Полiцаї,
пiднявши гвинтiвки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив Ксянда. Оксана
зойкнула, заточилась, обернулась до присiлка, до села, до своїх бродiв, та
не їх, а тiльки вершечок дзвiницi побачила вона, на яку чомусь падало
сонце. Далi i сонце, i день випали з її очей...
XXVII
Два днi над лiсами кружляла "рама", обмацуючи їх ракетами. Два днi
точився запеклий бiй партизанiв з карателями. Два днi не мали вiдпочинку
нi дерева, нi люди, нi конi. Найтяжче умирали конi: на їхнi мовчазнi
сльози не могли дивитися i тi воїни, якi не раз дивилися в очнхцi смертi.
За цi днi карателям удалося гаубицями i гарматами перекалiчити немало
лiсу i добратися до лiнiї оборони, що оточувала партизанський табiр. I
тодi несподiвано в спину їм ударили з "максима" близнюки Гримичi i тi
засади, якi потай вислав Сагайдак од заболоченої мiсцини, куди чомусь не
поткнувся ворог. Попавши мiж двох вогнiв, карателi заметалися, розбилися
на купки i, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлiсся, нe
врятували їх i танки, .що посунули вперед: саморобна мiна системи ДБ -
Данило Бондаренко - порвала першому траки, i очманiлi танкiсти, вiдчинивши
люк, почали з диму i чаду стрибати на землю. Тут вони й знайшли свою
смерть.
У цьому бою уцiлiли тiльки автомашини, якi не потикалися в лiси, а
стояли в полi обабiч дороги. На них живi поклали мертвих i, пригинаючись
пiд дощем, помчали до крайсу. Нелегко, особливо молодим солдатам, було
дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. їх пiдкидало на вибоях. Мерцi
- I де ти порадиш пошукати цю ночiвлю?, - ледве стримує злiсть
Магазаник.
- Де? Та хоча б у Терешка. В нього мiсця багато, бо навiть жiнка втекла
вiд нього, i гвинтiвка при собi. Та й ви вже наче маєте родичання з ним
при новiй владi.
- Я тобi, голоп'ятнику, згадаю i ночiвлю, i рiдню, та так згадаю, що ти
й дiтям закажеш глузувати. А поки що вранцi принеси свiй борг. Тiльки
вранцi, бо вдень буде пiзно! Чуєш?
- Не оглух ще! - так найоржився чоловiк, нiби хтось пiдмiнив його. - Не
оглух! - i зачинив дверi.
Отакого дочекатися вiд якогось злиденника! I знову Магазацик iде
мертвими вулицями i городами, з яких проростає осiнь. Проходячи повз
дзвiницю, вiн почув, як скрипнули од вiтру її кiсточки, як тихою скаргою
на когось озвалися дзвони, i вдруге подумав про подзвiння над собою.
Позаду загупали кроки - хтось наздоганяв його. Магазаник притиснувся до
чийогось, заплетеного огудинням, тину, вихопив пiстоля.
- Пане старосто, це я, - захекано задеренчав Максим.
- Чого тобi?
- Ось вам боргi - I зневажливо простягнув руку, в якiй стискав
кiльканадцять папiрцiв.
- Де так скоро нашкрiб грошей? - здивувався i навiть розгубився
Магазаник.
- Люди по кругу скинули в шапку, тобто рiдня моя. Магазаник сердито
засовує грошi в кишеню й мовчки прямув в темряву.
Пiдпилий, заїжений, Терешко, що саме розкошував бiля поросятини,
насправдi стрiчає Магазаника наче рiдню, тiльки дивується, чому пан
староста не пiшов ночувати до Одарки.
- Не впустила.
- Не впустила?! - вибалушив очi_ Терешко. - Вас i не впустила?
- Ще й норов показала. Завтра треба її корову забрати на податки.
- Вранцi я вiзьмуся за неї, анахтемську! Я їй пришию i прилатаю!
Задешево не вiдкупиться вона, - веселiшає Терешко, який чогось мав
зазубень на вдову, та й ставить на стiл сулiю з самоговом, рiже свiжу
почеревину, хлiб, сам на припiчку смажить яєчню i все журиться, що не
напали на слiд палiя. - Я б iз нього живого свiжину паював. Пiдiймаю чарку
за те, щоб втихомирилися усi -вашi болi.
- А ти не забагато цього питва зничтожаєш?
- При нашому дiлi iнакше не можна, - втупив око в чарку, - То ти йдеш у
гостину, то сам гостей стрiчаєш, то на партизанiв полюєш, то допитуєш
якогось типа до пiвсмертi. А що ж за допит без горiлки? I чиюсь кров треба
залити горiлкою, щоб не стояла в очах...
Вранцi Магазаник прокинувся вiд нестерпної сверблячки. Закасавши
рукава, вiн побачив на руках розсхп червових бугорцiв.
- Почесуха, - одразу визначив Терешко. - Видать, на нервовому грунтi.
Начухаєтесь тепер у свою волю.
- А чим її можна лiкувати?
- Лiкiв багато, тiльки толку мало, - i знову почав ставити на стiл
сулiю, чарки та полумиски з салом, огiрками i капустою. - Пробачте, що в
мене по-простому, нiяких сластьонiв нема, бо жiнка сказилась i втекла до
батькiв, не хоче з полiцаєм жити. Ще й вона, дурепа, в полiтику лiзе. От i
кручусь самотинцем. Ви ж i на обiд приходьте. Я з громадського
господарства приволочу поросюка, то й поласуємо свiжиною. - Жвакаючи,
Терешко придивляється не так до старости, як до пiйла.
Не встигли хильнути по другiй, як на ганку загупали кроки, потiм
вiдчинилися дверi i до хати ввiйшов похмурий, з десятизарядкою на плечi,
полiцай. Магазаник, не вiрячи собi, пiдвiвся i не то скрикнув, не то
застогнав:
- Стьопочка! Перед ним стояв його син, облишаєний вiтрами, злий i
постарiлий. На шиї в нього ятрився шрам.
- Сам своєю парсуною дотьопався до вас, - невесело заграв млинками вiй
Стьопочка. - Так ми, тату, стали погорiльцями?
- Бiда! - зiтхнув Магазавик, обняв сина, посадив за стiл. - Бачиш, у
чужих людей уже ночую.
- I не знайшли палiїв?
- Нi.
- Сьогоднi ж перетрусимо все село, як вiхоть соломи, i в когось заграє
шкiра, наче бубон, - похижiшав вид Стьопочки.
- Що вiрно, то вiрно, - запопадливо погодився Терешко. - То я й пiшов
органiзовувати нашу брашку.
Коли Терешко вийшов, Стьопочка насторожено поглянув на батька:
- Окрiм хатнього добра, в нас нiчого не пропало?
- Аби ж то... - перейшов на шепiт Магазаник. - Все золото загинуло.
- Усе! - аж похолонув Стьопочка. - I те, що бiля борсукiв закопали?
- I те... - похилив голову на руки, вдаючи розпач i водночас думаючи,
який у нього пронозуватий син: таки вистежив один сховок.
- Тату, виходить, ви не порозтикували золото по рiзних сховках?
- Був порозтикував, а потiм зiбрав до хати. Краще б i я з ним згорiв.
Це ж усе життя збирав тобi копiйчину.
- Не треба так побиватися, - вiрить, а бiльше не вiрить батьковi, бо
знає, який вiн хитрун i скупиндя - завжди ховався вiд нього iз спадком. -
Ви ж добре переворушили попелище?
- Цiлий день, до самої ночi, длубався.
- Подлубаюсь i я. А потiм, тату, треба знову стягуватися на золото, бо
при всiх владах воно - капiтал.
- Як же ти думаєш стягуватися?
- Способи знайдуться, поки ми при владi, i вообче. "Стьопочка при
владi", - з цiкавiстю i вже iнакше глянув на сина, який саме напаковував
рота їжею i працював щелепами, як жорнами. Щось нове, нетерпляче,
пожадливе з'явилося на його обличчi, а рiдкувата синька очей похижiшала.
Та хто не хижiшає з тих, що хочуть розживитися на золото?"
- А як ти, сину, в полiцiю втеребився?
- Тiкав од диму, а упав у полум'я, - зневажливо махнув рукою Стьопочка,
та згодом додав: - I, думаю, правильно зробив, а то самого б полiцiя
тягала, як колишнього активiста. Коли приймали на нову службу, сказав,
скiльки сотворив бомаг у тридцять сьомому роцi.
Магазаник скривився: був у Стьопочки не розум, а розумець, розумець i
залишився.
- От цього й не треба було говорити: що народилось у темрявi, хай i
гине в темрявi.
- Не бiйтеся, тату: треба ж доказати свої заслуги перед новою владою.
Нiмцi таке люблять. Та й ви пiшли в старостат,
- А що в тебе на шиї? Стьопочка одразу нажабився.
- Це маю пам'ятного вiд Бондаренка, уже, хвалити бога, присохло. Ще
десь зустрiнемось iз ним.
Коли Магазаники вийшли на Терешкова подвiр'я, до них кинулась
розтривожена Одарка.
- Пане старосто, у мене полiцаї корову забрали.
- Отакої! Чого ж вони в тебе забрали корову? - вдає, що нiчого не знає.
- За несплаченi поставки. Магазаник безпорадно розвiв руками.
- Тодi нiчим пособити не можу.
- Але ж ще нi в кого не брали.
- З когось, Одарко, треба починати, хоча б для науки, бо нiмецька
власть - дiло сурйозне.
- То я виконаю своє. Заберiть теля-назимка.
- Про це треба було ранiше думати, - i виходить на вулицю, вiдмахуючись
рукою вiд жiнки.
Стьопочка, зупинившись, притримує вдову бiля хвiртки, злодiйкувато
озирається, пiдморгує i повчально говорить:
- Хоч богу плачся, а й вiн знає, що сльози - вода. Оце споживаєш за
своє гордування. Тепер головне: гнися, то не зломишся, i вообче. А щоб
полегшало тобi, зараз же крутнись, як попiвна замiж, з податками та ще
батьковi якусь хаианку принеси. Ось тодi й будеш їсти молочко. - Вiн
заспокiйливо кладе п'ятiрню на блузку жiнки, та б'є його, сичить:
"Жеребило". Але полiцай, не сердячись, гигикає, безсоромно обмацує жiнку
хтивими очима.
- Чого, тумануватий, вирячився? - одразу шаленiє Одарка, шаленiє її
гострий циганський погляд. - На якусь свою захвойданку чи фiндюрку
витрiщуй буркала!
- Не будь, Одарко, такою коверзухою, у вiйну i на жiночу красу пiдупали
цiни. А ти, коли подумати, не надiвочилась, i вообче...
- Паскудник! Який батько, такий i син: повiсь на гiлляцi - один одного
не переважить, i
I враз на рiдку синьку Стьопоччиних баньок наповзла сизiсть злостi...
- Замовчи, горласта! - Вiн вiдступив, зiрвав з плеча гвинтiвку.
Одарка скрикнула, вiдхилилась до ворiт. Пролунав пострiл. На
придорожнiй вербi скреконула сорока i, гублячи пiр'я, почала падати на
землю.
- Оце запам'ятай: перший раз б'ю по скрекотливiй, а другий - по
горластiй! - вовкувате глипнув на жiнку, повернувся, хряпнув хвiрткою i
подався наздоганяти батька, який бачив i залицяння, i гнiв сина.
"Стьопочка при владi..."
XXVI
Коли сам Гiтлер обiзвав всемогутнього i всевладного Германа Герiнга
свинею, то чого жандармський обер-вфрейтор Ганс Шпекман має церемонитися
iз тубiльцями-полiцаями, якi так i норовлять замiсть служби щось поцупити
або надудлитись самогону? Тому полiцаї тiльки й чують вiд нього: "швайне"
i ще раз "щвайне", а iнодi й перекручений матюк, який у них викликав но
страх, а щирий регiт. За повсякчасне "швайне" полiцаї прозвали Шдекмана
Кнорусом, у цьому, може, й була якась рацiя, бо, лютуючи, обер-єфрейтор
запiнювався, наче вищезгаданий екземпляр парнокопитих.
Невiдомо чому обер-єфрейтор у ввiреному йому селi i досi тримав
полiцайську сторожу пiд банею дзвiницi. Чого вiн боїться, коли нiмцi, як
запевняє радiо, вже пiдiйшли до Москви? Полiцаям на дзвiницi нудно до
нестями, бо нема з ким перемовитися словом, нема де розiм'яти костi, не
можна в дурня згуляти, нi чарки випити, щоб не нахапатися вiд
обер-вфрейтора "гумiв". Єдина розвага - насiння. Тому на довколишнiх
городах i поскручуванi голови мало не в усiх соняшникiв. Коли ж якась
господиня зчиняє галас, її вiдразу заспокоюють Терешковим словом:
- Нема чого жалiти соняшникiв, краще дурну голову жалiй, бо вона в тебе
поки одна.
Господиня щось гарикне - i мерщiй до хати.
Ось i зараз стовбичать два бевзи на опасаннi дзвiницi i в руках
тримають не зброю, а голови соняшникiв. Вулицею проходить молодиця, i
полiцай полiцая штурхає лiктем пiд бiк i
- Подивись, Калiстрате, якi ноженята?
- Оце, Мусiю, звиняй, тiльки й нашого, що подивишся на чужi нож.енята,
- зiтхає гусакуватий Калiстрат.
- Та чого так мало?
- А хiба ж тепер хоч одна дiвчина хоче постояти з нами?
- Таки нi, - погоджується Калiстрат. - Були ми колись для них
парубками, а стали головорiзами. I що маєм за це? "Гуми" i "швайне" вiд
обер-вфрейтора. I чого ми пiшли в полiцаї свiй хлiб шукати? О, здається,
несуть чорти обераї
Полiцаї хватопеком кидають прямо на землю голови соняшникiв, хапаються
за зброю i стають з нею бiля вiкна, придивляючись до вулицi, по якiй,
поблискуючи пiвмiсяцем бляхи, на триколiсному мотоциклi мчить з
перекладачем обер-єфрейтор. Ось вiн повертає свою чортопхайку на цвинтар,
зупиняв бiля дверей дзвiницi i пересохлими схiдцями гупає до полiцаїв, за
ним обережно плигає жовторотий, з кишкуватою шиєю перекладач Ксянда, що
десь навчився цвенькати по-нiмецьки i так густо парфумити свое прилизане
волосся, що навiть полiцаї чманiють од нього.
- Гутен таг! - висанує обер-сфрейтор, зiйшовши на горiшню сходинку, i
вирiвнює свою бляху, з якої намарно намагається злетiти втиснутий орел.
- Вам обер-єфрейтор каже "добрий день", - дiдько звав, для чого
перекладає нудисвiт Ксянда, i широко розставляв цiвки нiг, щоб бути схожим
на свого зверхника.
Полiцаї по-єфрейторськи гвинтiвками вiтають насурмонене начальство, i
воно залишається задоволеним, щось говорить Ксявдi, а той одразу ж
по-горобиному цвiрiнчить:
- Пан обер-єфрейтор питає, чи не було чогось гiдного уваги на вашому
посту?
- Нiчого такого, звиняйте, не було на нашому високому посту, -
вiдповiдає Калiстрат, - а от на землi дядьки, звиняйте, не хотять iти на
роботу.
Ксянда перекладає, обер-єфрейтор невдоволено морщиться, ледь перекидає
слова через вiдвислу губу.
- Хай крайсляндвiрт менше сидить у своєму кабiнетi та менше цiкавиться
картинами.
Цих слiв Ксянда не перекладав полiцаям, а лише хвацьке поправляє
нiмецького нiдгонистого картуза. От аби ще срiбнi позументи до нього, то й
Ксянда зiйшов би за начальство, бо ж усе вбрання в нього ненаське i навiть
кобуру носить ва запалому животi, як пан обер-єфрейтор. Обер-вфрейтор
пiдходить до вiкна, ще ширше розставляє вгодованi ноги, а до вiчно
невдоволеиих очей притуляє масивний бiнокль. До нього наближаються
безмежнi поля оцих скiфiв, якi мають скоритися рейху. А потiм усiх їх
треба ставити пiдряд - i одному рубати голову, а другого залишати живим,
бо iнакше з них не викорчуєш бiльшовизм. Що таке бiльшовизм, Ганс Шпекман
не дуже розумiє, але знає, що населення бiльшовицької країни треба
переполовинити, навiть оцих полiцаїв варто стрiляти через одного, щоб
решта вiрно служила.
Друге вiкно наблизило лiс, але обер-єфрейтор недовго дивився ва нього,
бо нещодавно ледве винiс голову з тiвї проклятої мiсцини. Через неї три
днi на живiт хворiв, i мимоволi торкнувся рукою ременя, який не давав волi
животу.
А а третього вiкна побачив болото, куди ще треба поїхати битм качок.
Минулого разу вiн цiлу коляску настрiляв їх, довелося Iїсяндi пiшки iти до
крайсу. I враз обер-єфрейтор занепокоївся, повторюючи те саме слово:
- Мiколка! Мiколка! - I передав бiнокль Калiстрату.
Той приклав його до очей, покрутив колiщата, здивувався:
- Справдi, Океании Микола.
- Чого вiн там знову ходить? - починав гнiватись оберєфрейтор.
Ксянда перекладає, а Калiстрат бурмоче i
- Напевне, звиняйте, корову пасе.
- Коровуї Корову! - перекривляв обер-вфрейтор. - Свинi виї Я i на
полюваннi бачив його з повною торбиною, i тепер з повною. Що там може
бути?
- Звиняйте, напевно, харчi, - розводить Калiстрат клешнястими руками.
- Цих харчiв на десять чоловiк вистачить. Вiн, свинi, напевне,
партизанам їсти носить.
- Ґаволови! - i собi лайнув полiцаїв Ксянда.
- Зараз же їдьмо до нього! Доганяйте нас кiньми! - Оберєфрейтор аж
загуркотiв по сходах, а за ним нiяк не мiг угнатися миршавий Ксянда.
Курними дорогами вони доїхали до татарського броду, поромом перебрались
на той бiк, а потiм лугами i мочарищем добились до краєчка болота. Далi
їхати було небезпечно. Скочивши на землю, почали пильно оглядати гиблу
мiсцину, але Микола наче крiзь землю провалився. Пiд'їхали на конях i
полiцаї. Вони теж не побачили хлопчака.
- Де ж його корова?! - в'їв їх обер-єфрейтор. - Свинi ви, п'янi свинi i
ще раз свинi! Ось тут будемо чекати його хоч тиждень. Мае ж вiн знову
вийти з болота?
- Звиняйте, мабуть, вийде, - глибокодумно прорiк Калiстрат. - А коли
попаде в прогнiй, то не вийде.
Замаскувавши мотоцикла пiд кущем вовчої ягоди, обер-ефрейгор вибрався
на сухiше мiсце i наказав полiцаям принести йому осоки з самотньої
копички, а кебетний Ксянда здогадався вмоститися на самiй копичцi: тут вiн
не прогавить хлопчака, якщо тiльки з'явиться той. I не прогавив: десь
години через двi на болотi з'явилася постать Миколки. Хлопчик обережно
петляв мiж кущами вiльхи, крушини i заростями болотяної трави. Ксянда
задоволене хихикнув, бо ж вiн, а не полiцаї перший побачив хлопчика, ще й
помiтив, що у того тепер порожня торба. Де ж вiн подiв харчi? Невже,
справдi, тут є партизани? Ксянда ще раз хихикнув, на пiдсохлому огузку
ковзнувся з копицi, лiг животом на землю i поповз до свого начальства, вiд
якого теж не раз схоплював "швайне". Вiн так звик до цього слова, що йому
тепер i свиня стала здаватися благородною твариною.
- Пане обер-єфрейтор, злочинець iде прямiсiнько у вашi руки, - тицьнув
пальцем вперед I витягнув з кобура пiстоля, яким справно насобачився
володiти.
Обер-єфрейтор пiдвiвся, побачив Миколу i впав на вемлю, вхопившись
руками за автомат. Потiм Ксянда передав наказ жандарма полiцаям, i тi
поповзли травою, щоб вiдрiзати Миколцi шляї вiдступу.
А хлопча в цей час, дивлячись пiд ноги, i не помiчав, яка небезпека
чигав на нього. Ось уже закiнчилось гибло мiсце. Миколка посмiхнувся,
рукавом витер чоло, скинув картузика, вивiльненi кучерi сонячно
заворушились пiд сонцем. I в цей час бiля нього, наче з-пiд землi, виросли
забрьоханi, розсмиканi полiцаї.
- Руки вгору!
Миколка зойкнув, шарпнувся назад, у болото, але було пiзно:
за мить вiн птахом забився в дужих руках полiцаїв, а до нього уже гупав
обер-єфрейтор i Ксянда з пiстолетом у руцi. Мiцно тримаючи хлопчака за
плечi, полiцаї поставили його перед обер-єфрейтором. Наперед, ховаючи
пiстоля в кобуру, виступив Ксянда. В запроданця вiд радостi тремтiли
нiздрi i химернi губи - одна навiки пiдскочила до самого носа, а друга,
нагнiвавшись, вивернулась донизу. Вiн витрiщився на Миколку точнiсiнько
так, як обер-вфрейтор вирячувався на полiцаїв.
- Куди ходив? Кажи саму правду! Ми все знаємо, - i наступив черевиком
Миколцi на пальцi, бо треба зразу вичавлювати зiзнання.
Хлопчак не по-дитячому подивився на прислужника, не подитячому i
вiдповiв:
- Чого ж говорити, коли ви все знаєте? Не топчiть, дядьку, ногу, бо й
ваша не вiчна.
- Гунцвот! - зразу обурився й почервонiв Ксянда. - Як ти, мерзотнику,
аi старшими розмовляєш?! Де був?!
- На болотi.
- А кому їсти носив? Партизанам?
- А хiба партизани в болотах сидять? Вони в лiсi орудують.
Ксянда переклав слова Миколки обер-єфрейтору. Той посатанiв i вдарив
хлопця по щоцi. З куточка уст Миколки потекла кров.
- Кажи, де партизани?
I дитина зневажливо глянула на свого ката:
- Я нiчого не знаю.
Обер-єфрейтор ще раз ударив Миколку в обличчя, а потiм закричав до
полiцаїв:
- На дзвiницю, свинi!
Тягнучи Миколку за руки, вiн метнувся до мотоцикла, впхнув хлопця в
коляску, а потiм туди забрався Ксянда, намертво охопивши Миколку руками.
Обер-єфрейтор одразу погнав до татарського броду мотоцикла, а за ним на
конях помчали полiцаї.
У присiлку Миколку з жандармами i Ксяндою побачила тiтка Олена i
вклякла бiля плота.
- Тiточко, скажiть мамi, що мене .спiймали на болотi! - гукнув хлопчак.
Ксянда вдарив його i затулив рота руками, що теж нестерпно пахли
детпепими парфумами...
Над селом забемкав великий дзвiн, а вулицями забiгали полiцаї,
скликаючи людей на сход. Коли цвинтар забили чоловiки i жiнки, на опасання
дзвiницi, тримаючи пошарпаного, закривавленого Миколку, вийшли Ксянда i
обер-єфрейтор, за ними з дверей виглядали принишклi Калiстрат i Мусiй.
Жандарм хусточкою витер долоню i викинув з розлюченої пащеки якiсь слова,
з яких люди зрозумiли тiльки одне: "швайне".
Ксянда почав перекладати, зменшивши кiлькiсть свиней.
- Панове хлiбороби, сьогоднi наш обер-єфрейтор спiймав на болотi
злочинця, який має зв'язок з партизанами, але не хоче в цьому зiзнатися,
хоч як ми не допитували його i на болотi, i ось осьдечки, на дзвiницi бiля
святих дзвонiв. Тому звертаємось до вас: скажiть, де переховуються
партизани. Якщо не скажете, оберєфрейтор сам скине злочинця з дзвiницi, а
вже внизу i кiсток його нiхто не позбирав. Рiшенець пана обер-єфрейтора
твердий i остаточний.
Натовп здригнувся, заплакали, заголосили жiнки, а жандарм ще щось
гаркнув i глянув на годинника.
- Наш вельмишановний обер-єфрейтор сказав, що вiн чекатиме рiвно десять
хвилин. Люди, не легковажте, - рятуйте хлопчака, бо воно мале-дурне. Мати
його, значить, Оксана Артеменко, тутечки є?
У натовпi сплеснув зойк.
- Я скажу!
Люди розступились, даючи дорогу побiлiлiй мов снiг Оксанi.
- Мамо!.. - закричав Миколка, кидаючись до поруччя опасання, та Ксянда
шарпнув його до себе i обома руками зчавив хлопцевi обличчя.
Наче причинна, бiгла й падала на схiдцях дзвiницi Оксана. День
вихлюпнувся з її очей, на них налягали й налягали тiнi, вона все
наштовхувалася то на стiни дзвiницi, то на бильця поручнiв. Знеможена,
пiднялась до дзвонiв, пiдняла на них осмерклi очi i побачила того дзвона,
що колись нагадував їй дiда Корнiя. Нема вже дiда, нема Ярослава, уже i її
година прийшла.
- Яка красива жiнка! - вдивувався обер-єфрейтор, навiть трохи
виструнчився, щось прикинув собi i знов почав хустинкою витирати руки, якi
щемiли пiсля катування Миколки.
- Таку тепер можна i в крайс вiдправити, - догiдливе i масно
посмiхнувся жаб`ячим ротом Ксянда.
Заточуючись, Оксана пiдiйшла до Миколки, схопила його, пригорнула до
себе, i дитина вiдчула все материне горе, бiль, любов, розпач i нiби
забула про себе. ;
- Не треба, мами, не греба! Мовчiть, мамо, ви ж такi ладнi в мене, -
уткнувся в її груди i заплакав.
- Ой дитино моя, хоч ти не добивай мене. Хай цi уб'ють. Прощавай, сину,
- опустила голову на його кучерi. - Бiжи додому, бiжи до тата, бо iнакше
не можна... - Вона штовхнула сина до схiдцiв, i вiн погуркотiв униз.
Обер-вфрейтор шарпнувся за Миколкою, та передумав, прогинаючи дошки
дзвiницi, пiдiйшов до жiнки i запитав:
- Я зрозумiв, що панi нам покаже, де партизани?
- Гер обер-єфрейтор питається, чи ти покажеш мiсце, де переховуються
партизани?
Оксана в нестямi пiдняла голову, погляд її шукав i не знаходить
Микодку.
- Чуєш, що говорить гер, обер-єфрейгор?
- Чого тобi, покручений? - з болем запитала одними устами. Ксянда
спалахнув, та стримав себе:
- Питаються, чи покажеш партизанське мiсце.
- Мушу показати.
- Багато їх там? - стрепенувся покручений.
- Двоє, i тi пораненi.
- Чого ж ти ранiше про це не сказала полiцаям? Ксяида переклав
обер-єфрейтору, той швидко заджеркотiв, показав пальцем на отвiр, з якого
починались схiдцi.
- Веди!
- Веди! - повторив Ксянда.
Оксана витерла сльози, пiдiйшла до поручнiв i, тримаючись їх i падаючи
на них, почала спускатись вниз. За нею гупав i гриз цвяхованими
чоботиськами пересохлi сходини обер-єфрейтор, далi клешняв Ксянда, а за
ним посмутнiлi полiцаї. Стара дзвiниця здригалась од їхнiх крокiв i
потрiскувала крихким деревом, а глибинних засiкiв її пахло задавненим
воском i зерном, як i тодi, коли був живий Ярослав...
I двi ночi, як два крила, налетiли, огорнули Оксану: перша вiч -
зустрiчi, а друга - прощання... Чи й життя наше - це зустрiчi i
прощання?..
На човнику принесли його в ту страшну нiч, а тепер прийшов страшний
день, вганяючи її в дерево дзвiницi, а далi - в сухий причовганий грунт
цвинтаря. Людськi очi скинулись на жiнку, йшли за нею, а їй хотiлося
упасти на землю, заголосити, заплакати на увесь свiт. Та що нашi сльози в
годину прощання?..
Спаленi уста самi прошепотiли: "Дiточки мої, дiти", - а очi шукали
Миколку, Стаха, хоча вже й не бачили нiкого. Тiльки шумом озвалися їй
цвинтарнi дерева, що виростають з людей...
Дiйшовши до болота, Оксана оглянулась на присiлок, на село i нiчого,
крiм дзвiницi, не побачила. Обер-єфрейтор наказав їй iти попереду, сам з
автоматом у руках ступав за нею, далi дрiботiв Ксянда, а позаду неохоче
плентались полiцаї, бо хiба їх не спитають колись: за ким вони полювали?
- Там же тiльки пораненi. Нащо вони вам? - ще раз спробувала виблагати
чиюсь долю Оксана i у вiдповiдь почула те саме:
"Веди. Пораненi i до непоранених доведуть".
Гибла земля спочатку дурманила голову розмаїтим болотяним зiллям, потiм
зажвяхкотiла, пiдпливаючи то жовтою, то чорною водою, далi почала
розриватися i стогнати зсередини. Здавалося, то подавали голоси тi, що
знайшли собi тут домовину. Тепер навiть проворний Ксянда притих, вiдстав
од полiцаїв, з жалем придивляючись до заляпаних нiг i ферцюватих з чужого
сукна штанiв. А Оксана, хоч i горе перехитувало нею, iшла легко, зрiдка
оберталась, рукою показувала, де треба обiйти небезпечне мiсце. I це
викликало не тiльки подив, а й довiру. Якщо вiн знайде партизанiв, то не
каратиме нi її, нi її дитину.
Враз скрикнув Ксянда, по пояс вгрузаючи в болото. Полiцаї вихопили його
i нагримали: якого дiдька вiдiйшов од слiду.
- Так треба ж було, - тихо пояснив їм Ксянда. Через якийсь час вийшли
на сухiшу, з крихкими рахiтичними пагонцями вiльхи мiсцину, i в усiх
притупилось почуття небезпеки. Тепер обер-єфрейтор повiсив автомата на шию
i пiшов крок у крок за Оксаною.
- Ще далеко? - вiдхекуючись, запитав вiн i напахченим носовиком почав
вимочувати пiт з чола.
- Ще далеко? - переклав Ксянда, з жалем дивлячись на своє взуття i
одяг.
Оксана промовчала, пiшла далi, оминаючи бездольнi прогнутi клаптi тванi
й сяк-так залатанi зеленою ниткою ополонки смертi, яких не тримався навiть
комар.
- Ще далеко? - повторив жандарм, вiн уже чманiв од дурману баговиння.
- Устигнеш, - не обертаючись, кинула Оксана. Ось на неї з
яскраво-зеленої скатертини моху блакитними очима глянули незабудки. Жiнка
нiби хотiла пригнутися до них, та раптово взяла вбiк, а обер-ефрейтор
ступнув вперед. I враз несамовитий крик розiтнув тишу над болотом.
Провалився мох, що виростив незабудки, провалились i незабудки, масно
клокнула чорна, мов дьоготь, прогноїна i жадiбно почала всмоктувати
жандарма. Вiн руками хапався за краї своєї могили i вищав "свиням", щоб
вони рятували його. Трухлявий торфняк обривався пiд руками, i полiцаї не
наважувались пiдiйти до свого зверхника, не пiдiйшов i Ксянда. Розчахнутим
поглядом глянув на нього жандарм, з очей його скапували сльози i болото.
Ксянда зiщулився, опустив голову. I останнiм словом обер-єфрейтора було:
"Свинi!" Лише тепер, коли на прогноїш замiсть жандарма залишився тiльки
його картуз, схаменувшись, полiцаї побачили, як вiддаляється вiд них
Оксана, Рятуючи свою шкуру, Ксянда гукнув:
- Стрiляйте, стрiляйте, - i вихопив з кобури пiстолета. Полiцаї,
пiднявши гвинтiвки, стрелили вгору, та не вгору вистрелив Ксянда. Оксана
зойкнула, заточилась, обернулась до присiлка, до села, до своїх бродiв, та
не їх, а тiльки вершечок дзвiницi побачила вона, на яку чомусь падало
сонце. Далi i сонце, i день випали з її очей...
XXVII
Два днi над лiсами кружляла "рама", обмацуючи їх ракетами. Два днi
точився запеклий бiй партизанiв з карателями. Два днi не мали вiдпочинку
нi дерева, нi люди, нi конi. Найтяжче умирали конi: на їхнi мовчазнi
сльози не могли дивитися i тi воїни, якi не раз дивилися в очнхцi смертi.
За цi днi карателям удалося гаубицями i гарматами перекалiчити немало
лiсу i добратися до лiнiї оборони, що оточувала партизанський табiр. I
тодi несподiвано в спину їм ударили з "максима" близнюки Гримичi i тi
засади, якi потай вислав Сагайдак од заболоченої мiсцини, куди чомусь не
поткнувся ворог. Попавши мiж двох вогнiв, карателi заметалися, розбилися
на купки i, залишаючи вбитих, поранених та зброю, кинулись до узлiсся, нe
врятували їх i танки, .що посунули вперед: саморобна мiна системи ДБ -
Данило Бондаренко - порвала першому траки, i очманiлi танкiсти, вiдчинивши
люк, почали з диму i чаду стрибати на землю. Тут вони й знайшли свою
смерть.
У цьому бою уцiлiли тiльки автомашини, якi не потикалися в лiси, а
стояли в полi обабiч дороги. На них живi поклали мертвих i, пригинаючись
пiд дощем, помчали до крайсу. Нелегко, особливо молодим солдатам, було
дивитись на вбитих, що лежали в кузовах. їх пiдкидало на вибоях. Мерцi