Страница:
вилiковує безнадiйно хворих па рак. I чим? Осiннiм потаємним грибом;
витикається вiн iз землi лише па один день, а людинi повертає роки...
- Зi-зi, - знову озвався перевiзник.
Що ти перевозиш з берега на берег i чи хоч трохи розумiєш теперiшню
сутiпь?
Коливнувся - торк-торк - поплавок i нагло, обриваючи щось бiля серця,
зник у вишневiй водi. З несподiванки Магазаник забувся пiдсiкти, просто
шарпнув вудлище i вiдразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретiв.
Пожди, пожди! Там ти порвеш волосiнь. Староста обережпо виводить рибину на
чистовiд, утомлює її i перегодом пiдводить до човника. Шкода, що не
захопив пiдсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий
Бондаренко розведе он яких коропiв. Де вiн тепер воює чи, може,
вiдвоювався?.. Ще порух руки - i з води виважується трепетний золотий
злиток рибини. Iй-бо, пару кiлограмiв буде! Зiрветься чи не зiрветься?
Пружинить, у дугу згинається гнучка лiщина i опускає рибу в човник. Неначе
на скарб, накидається на неї Магазаник, вiдчуваючи хижiсть у всьому тiлi.
Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться- на нього рибина i
задихається в його руках.
Бiля очеретiв стрепенулася, злетiла в небо качечка, за очеретами
забулькав задоволений смiшок:
- Пофортунило, пане старосто!
- Таки пофортунило, - розгинається Магазаник, спочатку ловить зором
сiрi пташинi крила, а далi бруквоподiбну голову махлюватого полiцая
Торсшка, який стоїть на зчервоточенiй кладцi й переганяє вiд iкол до
вилиць смiх i насмiшку. Губи в нього лискучi, товстi i завжди смердять
самогоном, бо при новiй владi не вихмеляється Терошко.
- А тут, пане старосто, ще й бiльшi є коропи. Аж десятифунтовики! -
лiниво посмiхається i лiниво вигойдується па кладцi запияк.
- Десятифунтовики? - вiдчеплює Магазаник коропа, той памарно трiпоче
всiм золотом луски i лунко б'є хвостом по вогкому днищу човпа. - Ти ж
звiдки знаєш?
- Ловив тихцем у мирний час. Спiймаєш осмерком такого красюка - i
мандруєш на пiдночiвлю до своєї мандрьохи. А та вже знай дiли, - iшоче
Теришки, ишойдуючи кладку i живiт. Коли и напас такого?
- Тепер не ловиш?
- Зараз нема iнтересу чекати її на гачок, бо можна й толом чи гранатою
глушонути, уставиш запала - i рви! Премиле дiло - вибиває усе до мачини.
Як ви на цеє?
Магазаник обiзлився:
- Я тобi, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди менi!
Але Терешко не дуже лякається погрози, а знову таки гигикає.
"Дурня й по смiху впiзнаєш".
- Чи не думаєте, пане старосто, цей ставочок до своїх рук прибрати?
- Таки думаю.
- Тодi треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в цiнi, -
продає щербленi зуби Терешко.
- А ти ж звiдки такий веселий притетюрився? Знову маєш зальоти до
якоїсь кивухи?
- Та нi, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пiшки за шматок
кишки.
- Щось є нового?
- У крайсi чи... вообче? - нарочито втулює оте слiвце, що вчепилось до
Магазаникового Стьопочки.
- I вообче, i в крайсi.
Терешко п'ятiрнею стирає з обличчя веселiсть, вiдстовбурчує варги.
- Бiля дiвочого броду Лаврiн Гримич уже який день розкопує
старосвiтську могилу. А що ви думаєте? Знайшов таки у нiй не тiльки
череп'я, а й золото i навiть личмани.
- Справдi? - торопiє Магазаник, а в думках починає лаяти себе: "Ти,
дурню, на коропцi позаздрив, а хтось золото роздобуває".
- Справдi. Сам бачив цю дивовижу.
- А якi ж голови були на червiнцях: нашого чи не нашого царя?
- Чужого, давнiшого, з баранячими кучерями.
- Тодi на них i цiна повинна бути менша.
- То вже який купець трапиться. Заздрiсть тьмарить Магазанику вид.
- Чого ж це Лаврiн золото добуває, а не в громадському господарствi
працює? Чи вiн завдячне головi носить?
- Видать, чимсь пiддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро
господарить. Запитав його про цс, а вiн i в'їв мене: "Лаврiн з могил
викопує добро, а дехто у могили закопує людей". То й поговорiть пiсля
цього ще ви з ним, наженiть розуму до голови.
- Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсi?
- Є новi бомаги гебiтскомiсара i начальника полiцiї Блюма про
партизанiв. Треба розклеїти в селi на виднотi. Лишень боюся, щоб не вийшло
посмiховисько з паперiв Блюма.
- Людям саме тепер до смiху, - наживлює Магазаник гачок. - Ану,почитай.
Терешко витирає рукою варги, нiбито з них можна стерти горiлчаний дух,
виймає з командирської планшетки якiсь папiрцi, пiдходить ближче до
старости.
- Ось послухайте цю дивоглядiю, - i заздалегiдь починає давитися
смiхом.
- Так смiшно?
- А думаєте нi? То й читаю. "Звернення! З усiєю вiдповiдальнiстю
звертаємося до партизанiв, що дiють в нашiй областi, i закликаємо їх, поки
не пiзно, взятися за розум: здати зброю i здатися. За це ми даємо
гарантiю, що нiкого не зачепимо, всiх влаштуємо на службу з великою
оплатою. Окрiм грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150
грамiв масла, 4 яйця i по одному кiлограму хлiба. Начальник полiцiї Блюм".
- Га-га-га, - i Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на
полiцайських харчах живiт.
- Ти чого хихочеш?
- А який же недоумок за чотири яйцi пiдставить свою шкуру? I сам не
знаю, як вiшати цю срамоту.
Магазаник довго дивився на Терешка, а потiм присадив його:
- Бiда головi, коли нею верховодить язик. Ти сховай свiй недомисел у
такий закапелок, щоб i сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання
- i аж захурчиш до гестапо в гостi. Там уже буде не до смiху.
Веселощi змилися з мармизи полiцая, i вона затвердла, мов луб.
- Чого ж одразу вмовк?
- Та хiба ж я не знаю, кому що сказати? - видобуває Терешко
-догiдливiсть пiдлизника. - I перед кимсь помовкую, бо тепер головне -
день переднювати. А що пригледжуєте собi хутiрець, то хвалю. Це маєтнiсть!
Взяти б її по старих обмежках у вербовий заплiт, поставити хоромини,
почистити запустiлий садок, привезти вулики - i живи кумом королю:
пасiчникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете,
заплiт, наче вишиванку, вишню, - аж пiдстеляється хитрун. Магазаник
посмутнiв:
- Це все добре, Терошку, аби це вiйна.
- О! А вам чого сушити голову вiйною, коли нiмцi вже хваляться, що
Москву забрали? Це нам, шуцполiцаям, гiрше, бо жандармський мотовзвод на
партизанiв ганяє, наче солоних зайцiв. Оце ж на тому тижнi так довелося
тiкати, що мало п'ят не розгубiїїi, зажурився Торешко, i зажурився хмiль у
ного вирлах.
I хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою
краплиною, яка до решти розмила сумнiви Магазаника. Таки нема вже в свiтi
сили, що перемогла б нiмецьке вiйсько... Бач, воно аж на Iндiю
нацiлилось!.. А що з нами буде потiм?
Ох цi думки на драбинi. Магазанику вже й рибу ловити розхотiлось: нiде
тепер не подiнешся вiд пекельного часу. Вiн ще раз поглянув на хутiрець,
на отаву, що почала проростати холоднечею, зiтхнув. Завчасу б сюди
перебратись. Так навiть старостi не дадуть такої дармовизни. Тепер тiльки
за душi надiляють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополi
вростають у небо i вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи
дочекатися теменi - i прибитись до якоїсь спокусницi. Догнав не догнав, та
побiгти можна.
- А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебiтскомiсара, - хоче
якось пiддобритись Терешко i знову лiзе до планшетки.
- Читай, коли маєш охоту.
Полiцай виймає зiм'ятий папiрець, прокашлюється, наморщує лоба:
"Параграф перший. Кожний бургомайстр, - тобто староста села, -
зобов'язаний заарештувати через мiсцеву полiцiю та передати полiцiї СД
кожну чоловiчу особу з чужої мiсцевостi.
Параграф другий. Всiм мiсцевим особам забороняється давати притулок чи
переховувати чоловiчих осiб з чужих мiсцевостей.
Параграф третiй. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловiча
особа перебуває без дозволу, всю сiм'ю, що дає таким притулок, буде
покарано смертю.
Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра -
старости села, який не послiдує негайно зобов'язанню пункту параграфа
один".
- Утiшив, - насупився Магазаник.
- Утiхи тут мало, - погодився Терешко, - та в головi цей папiрець треба
тримати, бо чужi чоловiчi особи в нас таки є.
- А де їх тепер нема?
- I це правда, - морщиться Терешко I лiзе рукою до потилицi, а згодом
вклоняється: - То й бувайте.
- Куди ж ти? На дзвiницю?
- Та пi - до своєї лискухи. На вiдпочинок, бо ж через дурну голову три
ночi поспiль не спав.
До ставочка з лопатою на плечi пiдiйшов Стах Артеменко. Вiн хоче
оминути старосту й полiцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з
човна i зупиняє чоловiка:
- Звiдки, Сташе?
- Звiдки ж? Картоплю копав до змору.
- Спою?
- Та нi, громадського господарства, - зiтхнув чоловiк. У зiницях
старости спалахує пiдозра:
- Слухай, а чому тебе червонi не взяли до армiї? Стах здивовано
витрiщується на старосту:
- Хiба ж ви не знаєте?
Магазаник недовiрливо дивиться на чоловiкаї
- Не знаю, а думаю рiзне.
- Вольному воля, а спасенному рай.
- Так чому?
- А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? - злiшає Стах. -
Ось за цю тюрму i не стало менi довiр'я. Ще є запитання?
- Тодi, виходить, ти менi навiть повинен дякувати за минуле, -
заспокоюється староста. - Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся i швидко пiшов до села. Розсердився.
Тiльки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозi
з'являються з лопатами й кошиками жiнки, що теж копали картоплю. Магазаник
байдуже поглядає на них, i негадано переляк i подив прошили його. Чи не
привидiлось? Вiн клiпнув вiями раз i вдруге, кинув брови на середину чола,
та видиво не вiдiйшло - в гуртi з жiнками чогось iшла Марiя, тримаючи за
руку Оленку. Як i чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище i
швидко, не спускаючи погляду з Марiї, прямує до жiнок.
- Добрий вечiр вам.
- Кому добрий, а нам нi, - обiзвався зсередини чийсь голос.
- Закiнчили копати? - все хоче перехопити очi Марiї i нарештi
перехоплює зеленi ножi презирства та зненавистi. Аж моторошно стало: де
стiльки може взятися злоби в таких знадливих зiницях?
Вiн зупинився край дороги, а жiнки, сторонячись його, мовчки пiшли
полем, що вже вбиралося в осмерковi шати. Мав колись чоловiк любощi, а
тепер має тiльки ненависть. У препаскудному настрої вiн пiдходить до
човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й
шпарко мете у звечорiле село. Оце можна було б навiдатись до Лаврiна, та
хто знає, що чекає в отiй хатi, з якої в партизани подалися близнюки. Ще
нiс у нiс зустрiнешся з ними.
Велике його село, та нема де подiти себе, свої гризоти i чарiт, нема з
ким притовкти їх горiлкою чи любощами. Нiхто ранiше не мiг так заспокоїти
пою, як Басилина, що за останнi роки стала йому порадницею i одрадницею.
Але пiсля того вечора в лiсi вона сторониться його i теж пiд вiями тримає
одну злiсть. Та пора вже iюро;iумi гис.я.
У селi, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та
задвiрками скрадається до кутка, де живе Василина, i все думає, як
власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посмiхнеться, кине
коропа на лаву i скаже:
- Вибачай, Василино, коли й досi гнiваєшся за дурне слово. А я прийшов
иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цiлий вiк не бачив.
- У старiй грубi чорти палять? - насмiшкувато поведе зором вона,
розпогодиться, заклекоче знабним смiхом, зашелестить спiдницями i гарячими
устами розтопить сум'яття i тривоги... I чого вiн цi уста покинув
напризволяще?
Уже зовсiм споночiло, коли Магазаник увiйшов на сонне подвiр'я
Василини. Не часто вiн сюди заглядав - Василина бiльше голубила його в
лiсах, якi любила в усi пори року, навiть коли хуга вибивала з них
квилiння i стогiн. А то якось у березнi знайшла двох зайченят, що
замерзали в снiгу пiд кущем. У пазусi принесла їх до лiсника, кинула у
запiчок, налила в черепок молока. I таки виходила їх, а потiм випустила на
волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається
любов.
Вiн тихо стукав у вiкно, як i перше стукав. Та нiмує хата i все довкола
неї. Ще сильнiше гупають пальцi по шибках, що мають осiнню печаль. А вiн i
тепер, навiть у пучках, чує жадобу стрiчань. Ох, жiнки, жiнки, з самого
пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тiльки не караються ним
чоловiки, караються, та не зарiкаються.
Нарештi до вiкна припадає обведене переляком обличчя жiнки.
- Хто там? - забився її голос у дрожi, i забились шибки у вiкнi.
- Це я, Василино.
- Чого вам, пане старосто, в таку пору? - нiби трохи вiдiйшла жiнка.
- Пусти до хати.
- Я вночi нiкого не пускаю.
- Яка ж тепер нiч? Тiльки звечорiло.
- Еге, звечорiло! Люди вже давно мають спочивання.
- Ми довго через вiкно будемо говорити? - починає сердитись, - Вiдчиняй
уже дверi.
- Iдiть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
- Пустиш! Бо дiло є! - вже шаленiє Магазаник i б'є кулаком по рамi. - Я
тобi зараз i вiкна, i дворi рознесу.
- _Цур тобi, оглашеннику! Як тiльки вiдкадитись од тебе... Зараз
вiдчиню. - Василина бiжить до дверей, грюкає ними, а далi, на порозi,
пильно придивляється ся до нього ї починає совiстити: - Хоч би людей
посоромились. Ось на ваш гуркiт сусiди каганцi свiтять.
- А що менi твої сусiди? - У Магазаника одразу спадав гнiв, i вiн обома
руками тягнеться до жiнки, до її звабливого повногруддя, що пiдворушує
бiлу сорочку.
Жiнка б'є його по руках i вiдступає в сiни.
- Чого вам?
- Скучив за тобою, от нiби вiчнiсть не бачив. Василина чогось полегшено
зiтхає i, шелестячи спiдницею, заходить до хати.
- Чого ж ти мовчиш?
- Не вiриться, щоб ви могли за кимось скучити.
- Коли ти поклала гнiв за якесь нерозумне слово, то вибачай, - хоче
пригорнути Василину, але вона вислизає з його обiймiв i стає ще жаданiшою.
- Iдiть, Семене, додому, не дурiйте, - виправляє з оселi, - бо вже
минулося наше.
- Чого ж це минулося? - Магазаник ошелешено став посеред хати.
- Отак, як i все минається. Був колись чад, а тепер розвiявся.
- Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа принiс.
- I вечеряти не будем, - глянула на нього не очима, а колами теменi. -
Вiдвечерялось наше.
- Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так i кажи! -
Гнiваючись, Магазаник виймав з кишенi свiчечку, засвiчує її й насторожено
придивляється до жiнки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так вiн
бачить обличчя, як хвилi волосся, що погойдувалось навколо жiночого стану;
нi в кого вiн не бачив такої розкошi, яка мала кольори i золотої, i
пiзньої осенi. I чого вiн знову потягнувся до неї, як давнього
петрiвчанського вечора? Отак, може, любощi, перегораючи, i знаходять свiй
пiзпiй берег, свої коси, де повiнню гуляють розмаїтi осiннi барви й
пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотiлось стати матiр'ю, та
вiн, певне, колись спасався колиски бiльше, анiж домовини... Ось вдивляйся
в жiночi принади i думай щось недодумане, бо ж i твої роки вже вчувають
свою межу... От на яких тiльки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи
потрiбнi ваги в твою осiнь? Та ще в таку страшну осiнь?..
- Не вкручуйте в мене очi, як шурупи, - невдоволено сказала Василина i
погасила трепетний вогник свiчечки.
Магазаник стрепенувся, зяавив негаданi сентименти, зчавив душу i не
знайшов у нiй путящого слова.
- То маєш приймака чи перелюбця?
- Не мелiть, Семене, дурниць, не перекидайте свої грiхи на iнших. - I
насмiшка проклюнулась у словi: - Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нiкому
старосту добрим здоров'ям навiстити.
- Чого ти менi цим старостою в очi цвiкаєш? Невже забула все, що було
мiж нами?
У голосi Василиниозвалось глибоке обурення:
- А що в нас було, крiм чаду i срамоти? Хiба ж ви хоч трохи любили
мене? Тiльки груди щоразу нiвечили мої, - торкнулась руками до сорочки, -
Iдiть!
- Пiду, не зсипай так скоро, хоч i оприкнiв тобi, - спалахнув
Магазаник. - Ще гляну, що на другiй половинi хати робиться.
- Там тiльки городина та квашенина.
- А коли приймак?
- Прийдете вдень - i обдивитесь хату.
Жiнка не може заховати тривогу, а староста насочується пiдозрою: що ж
вона приховує вiд нього? Ох цей вiдьомський рiдi Кого вiн тiльки не дурив,
починаючи з Адама?
- То показуй другу половину.
- Квашених огiркiв та помiдорiв не бачили? ' - Побачим, побачим, якi в
тебе помiдори.
- Ще курей переховую в солом'янику.
- В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?
- Щоб гицелi не добрались до них.
I несподiвано десь, чи не з горища, почувся довгий стогiн. Магазаник
здригнувся, спрожогу вихопив з кишенi пiстоля, а господиня вклякла на
мiсцi.
- Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтiла:
- Нiкого нема.
- Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходiмо в сiни.
- Не треба, Семене, - благання низинно озвалося у її голосi... - Ось я
краще вечерю зготую.
- Бач, коли про вечерю згадала! - шаленiє Магазаник. - Тепер обiйдемось
без неї. Хто в тебе? Комiсар, партизан?
- Хiба я знаю?
- А хто тобi пiдсунув його?
- Сам уночi городами приповз. Вiн тяжко поранений у руку i груди.
- У груди? Ось заберем його в лiкарню, а там уже розберуться.
- Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! - заплакала Василина i
руками, i станом припала до нього.
- Так що ти хочеш? Щоб твої сусiди тицьнули на мене i я за когось на
шибеницi гойдався? - Вiн вiдштовхнув жiнку, швидко вийшов у сiни, знову
засвiтив свiчку i наказав Василинi: - Лiзь перша.
- Одумайся, Семене. Нащо тобi цей грiх?
- Лiзь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жiнка почала пiдiйматися на
горище. На горiшнiх щаблях зупинилася:
- Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть
уполювати.
- Розумною ти дуже стала, - пiдсвiчує i просвiчує її голi ноги
свiчечкою. - От через тебе i не стало б моєї душi.
- Кому вона, гидомирна, потрiбна, - схлипує жiнка, пiдiймається на
горище i вже комусь несе свої сльози й голосiння: - Прости мене, людино
добра, що не зарятувала тебе... Прощай i прости... Прощай i прости...
Магазаник почув чийсь тихий заспокiйливий голос i, щулячись, вилiз на
горище, яке все перехитувалось у нерiвному свiтлi воскової свiчечки. I
краще б вiн не бачив того, що побачив, бо їiрвердла страху одразу
вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшнi дiя минулi роки глянули на
нього очима пораненого, який лежав, Дiййстивши руки на грудях.
- Невже так мiг перемiститися час?! З хуртовини вiсiмнадцятого нагишов
зимовий день, коли державна варта вiшала молодого командира, що мав i
гарне прiзвище, i такi очi, якi, напевне, й у снах не забуваються. I,
йдучи на страту, вони ясно посмiхалися людям, наче й не журилися за
життям. I ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився
Човняр, нiби вiн i не попрощався з бiлим свiтом.
- Ти хто?! - скрикнув вiн.
I тiєю самою, знайомою з вiсiмнадцятого року посмiшкою перекреслив,
розiтнув його поранений.
- Людина! А ти хто? Правнук Iуди? Чи пiдпомагач смертi?.. Не плачте,
тiтко Василино. Хай вiн, грiшний, плаче, що не людиною, а фашистським
прислужником став.
I тодi жiнка почала клясти Магазаника:
- Будь ти проклятий навiки, чорте зi свiчечкою! Щоб твої готi i ранку
не дочекалися! Щоб тобi прийшла вiдплата, як ка|їюзi! Щоб мої сльози
прибили тебе!
Магазаник одмагається рукою вiд прокльонiв i, вже недопиуючись, хто
вiн: командир, комiсар чи партизан, хрипко запитав:
- Як твоє прiзвище? - I застиг у нелюдськiй напрузi.
- Човняр, - насмiшкувато вiдповiв поранений, що горiв чи догорав у
хворобливих рум'янцях.
Магазанику забракло повiтря, вiн заточився од жаху, вiд коюсь
вiдмахнувся, намацав ногою драбину i швидко почав спускатися з горища.
Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зiйтися роки? I невже
вiн мусить пiд корiнь пiдтинати чийсь рiд? Невже вiн i тепер мусить стати
пiдпомагачем смертi?.. I чого йому було приходити до цiєї павiженої
мантачiїицi? Краще б телембасився до Лаврiпа i його мертвого золота. А
може, вiн нiкому не скаже, що побачив отут? Отак i зробить, якщо нiхто не
присочив його у Васплиии.
Вирiшивши це, Магазаник на якусь хвильку вiдчув полегшення, витер пiт з
чола i скрадливо вийшов з оселi, бодай би нiколи не знав її.
У сусiднiй хатi просвiчується вогник. Чи не почув хтось їхнi розмови па
горищi? Прислухаючись, пiдiйшов до плота, над яким ремствувало темне листя
вишняка. Наче нiкого нема. Ще постоявши бiля плота, повернув до ворiт i,
як стiй, зупинився: за ворiтьми насупроти нього з гвинтiвкою в руках стояв
якийсь чоловiк.
- Хто це?! - скрикнув, сахаючись убiк. Чоловiк ворухнувся, засмiявся:
- Не впiзнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собi коло ворiт, а
прислухаюсь до хати, до якої маю пiдозру. Що там у Василини на горищi
робиться?
Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в
пастцi. Отак i приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе.
Стискаючись од безвиходi й холоду, сказав чужим голосом:
- У Василини на горищi лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
- Партизан?
- Це вже самi дiзнавайтесь.
- То я зараз!.. - Полiцай, наче ошпарений, крутнувся i побiг за своїми
пiдбiчниками.
I, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: "А чого
було не сказати, що то приймак Василини, i пiти а Тiщешком пиячити, щоб
залити йому мiзки?"
Та вже було пiзно. Торги iз совiстю закiнчено. Страх починав їх, страх
i-закiнчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати
життя!
У тишi Магазаник чув, як гупав чобiтьми Терешко, а перед собою бачив
очi пораненого, i завiянi човни на подвiр'ї старого Човняра, i отой човник
на хутiрському ставку,_ де завжди перечищається вода. Та не завжди
перечищається наша дута. Ох, не завжди...
XXII
Коли на осiнь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспiшав вивинутись
iз пелюшок туману.
Стоїть Лаврiн Гримич бiля розрадистої яблунi, що нависав рад криницею i
тином, вдивляється журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою чаїться
печать сонця, i гадки не має, що до .хати треба принести води. Ще на лицях
Лаврiна веснянками гуляв лiто, а в чуб уже забрела осiнь: як почали
чужинцi полювати за їхнiми синами, то й присипала приморозь голову
чоловiка. Он i з Яринкою бозна-що скоїлось: стала у мiстi за шинквас i не
журиться. Хто б мiг сподiватись на таке неподобство? А опрiч цього, ще й
Лаврiн почав був iз чимсь критись од жiнки. Вкрадеться удосвiта
розкопувати могилу, а їжi пакує повнiсiньку торбу.
- Це ж для кого, чоловiче? - нарештi почала присiкуватись Олена.
- Для себе, - неохоче пробурмотить Лаврiн, а обличчя його Вiдразу
пiдкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; - Щось ти нiколи стiльки не
їв.
- Вiйна широкий має рот, - стулить золото вiй i невдоводепо видибав з
хати, забряжчить у сiпях своїм причандаллям та й хватопеком до дiвочого
броду, до тiєї могили, що, як смуток, сивiв в степах.
Дiвочий брiд в дiвочим, а чи не заходить Лаврiн до якоїсь удовицi? Хоч
i рудий, i довгов'язий, i не дуже говiркий її чоловiк, та жiнка щось
знаходять у ньому. Тiльки що?
- Цибулю, - знизував на це плечима Лаврiн, -який мав справжнiй
городницький талант. - I сiяну, i димку.
Нi, щось таки дiється з її чоловiком: уже двiчi й ночувати не приходив
додому.
- Забарився, то в степу бiля могили переночував, щоб якийсь їрупожер iз
переляку не стрельнув.
Воно, може, й так, а може, й не так! I коли нещодавно Лаврiн до
опiвнiчної години не повернувся до хати, Олена, торопiючи вiд страху,
пiшла в степ до тiєї могили, яку розкопував її чоловiк.
Задвiрками та городами вона вибралася в тиху зажуру похилої отави i
верб, що стояли над бродом, як жiнки у прощаннi, i плакали теж, мов жiнки.
А може, вони й були колись жiнками? З дiвочої вроди виросла калiна, то
могла i верба зрости з материнського болю... Синимої, синочки, де ви? Чи
на землi, чи в землi?
Плачуть похилi верби, мовчки плачуть, немов матерi, i мовчки плаче
матiр, як исрба, хоча їй iнколи й здавалось, що йде вона не стежинами
болю, а стежинами сну. Обiрветься вiн- i все змiниться в свiтi: з лiсiв
примчать її горбоноси красени, зi старостi вийдуть цi верби i мiсяць
накине їм, як дiвчатам, на плечi хустки блакитного шовку, та й вона
помолодшає пiд цвiтом молодих очей, пiд вечiрнiм закоханим вуркотiнням, що
має прийти до її синiв.
Десь за рiчкою гримнув пострiл, несамовито хальтнув чийсь голос.
Полiцаї! З якої нори ви повилазили, бузувiри й недовiрки, i чого вас отак
потягнуло на кров людську, на життя людське?
Ось i дiвочий брiд дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрiлами очеретiв
i шаблями татарського зiлля, а вода обiзвалася схлипом; ось i колишня
сторожова могила заiмлилася. I лячно-лячно стало жiнцi в пустоширокому
степу, над яким самотiв обведений золотавою вогкiстю мiсяць; вiн уже
обникав усе небо i спускався з нього в свiй сон чи спочинок, якого тепер
не мали люди.
Пiдiйшовши до зарослої полином могили, Олена зупинилася i тихо
покликала:
- _Лаврiне, де ти?
Але нiхто не обiзвався. Нi на могилi, нi в її розкопанiй серединi
чоловiка не було, тiльки лопата, ломик, довгий чудернацький нiж, молоток,
скребачка, скальпель i кругла щiтка лежали на сухiй трушеницi, що мала
вiдбиток людини.
- Лаврiне! - скрикнула в розпачi, а свiт темно заверетенився довкола
неї. Гострi жалi лезами безнадiї пронизували жiнку, i в тiло ввiйшло таке
нездужання, що вона простягнула руки до степового марева i впала на
могилу. Нiколи Олена не плакала за своїм чоловiком, а це не витримала.
Безсовiсний, у таку тяжку годину кинути жiнку напризволяще, а сам десь на
гульки! Завтра ж покине прояву - хай йому i городня цибуля, i могильне
золото, а вона перейде жити до матерi.
I навiть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лаврiна, а всi
найгiршi слова посилала на голову невiдомiй окаянницi, яка зумiла звадити
її довiрливого чоловiка, бо вiн такий, що i в спокiйну годину лiнувався
примiрятися до вiдьомського кодла. Здається, навiть до неї, коли вона
дiвувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне
над нею гарячими вусищами i мовчить, як гриб у травi, - чи то думки, чи
золото вусiв виважує. Стовп iз очима, та й годi.
I не витримає вона:
- Чого ти мовчиш, Лаврiне?
- А я зорi лiчу, - посмiхнеться лагiдно-лагiдно i пiдведе голову в
небо.
- Хтось лiчить грошi, а ти зорi?
- Кожному своє, - бережно прикрилить руками її плечi та й эяову
витикається вiн iз землi лише па один день, а людинi повертає роки...
- Зi-зi, - знову озвався перевiзник.
Що ти перевозиш з берега на берег i чи хоч трохи розумiєш теперiшню
сутiпь?
Коливнувся - торк-торк - поплавок i нагло, обриваючи щось бiля серця,
зник у вишневiй водi. З несподiванки Магазаник забувся пiдсiкти, просто
шарпнув вудлище i вiдразу почув вагу рибини, яка рвонулась до очеретiв.
Пожди, пожди! Там ти порвеш волосiнь. Староста обережпо виводить рибину на
чистовiд, утомлює її i перегодом пiдводить до човника. Шкода, що не
захопив пiдсаки. Коли б знаття, що й у такому ставочку несамовитий
Бондаренко розведе он яких коропiв. Де вiн тепер воює чи, може,
вiдвоювався?.. Ще порух руки - i з води виважується трепетний золотий
злиток рибини. Iй-бо, пару кiлограмiв буде! Зiрветься чи не зiрветься?
Пружинить, у дугу згинається гнучка лiщина i опускає рибу в човник. Неначе
на скарб, накидається на неї Магазаник, вiдчуваючи хижiсть у всьому тiлi.
Темним, з прихованим сонцем, докором дивиться- на нього рибина i
задихається в його руках.
Бiля очеретiв стрепенулася, злетiла в небо качечка, за очеретами
забулькав задоволений смiшок:
- Пофортунило, пане старосто!
- Таки пофортунило, - розгинається Магазаник, спочатку ловить зором
сiрi пташинi крила, а далi бруквоподiбну голову махлюватого полiцая
Торсшка, який стоїть на зчервоточенiй кладцi й переганяє вiд iкол до
вилиць смiх i насмiшку. Губи в нього лискучi, товстi i завжди смердять
самогоном, бо при новiй владi не вихмеляється Терошко.
- А тут, пане старосто, ще й бiльшi є коропи. Аж десятифунтовики! -
лiниво посмiхається i лiниво вигойдується па кладцi запияк.
- Десятифунтовики? - вiдчеплює Магазаник коропа, той памарно трiпоче
всiм золотом луски i лунко б'є хвостом по вогкому днищу човпа. - Ти ж
звiдки знаєш?
- Ловив тихцем у мирний час. Спiймаєш осмерком такого красюка - i
мандруєш на пiдночiвлю до своєї мандрьохи. А та вже знай дiли, - iшоче
Теришки, ишойдуючи кладку i живiт. Коли и напас такого?
- Тепер не ловиш?
- Зараз нема iнтересу чекати її на гачок, бо можна й толом чи гранатою
глушонути, уставиш запала - i рви! Премиле дiло - вибиває усе до мачини.
Як ви на цеє?
Магазаник обiзлився:
- Я тобi, неотесо, як глушону по огузку, то сам оглухнеш! Гляди менi!
Але Терешко не дуже лякається погрози, а знову таки гигикає.
"Дурня й по смiху впiзнаєш".
- Чи не думаєте, пане старосто, цей ставочок до своїх рук прибрати?
- Таки думаю.
- Тодi треба партизанську голову шукати, тепер вони саме в цiнi, -
продає щербленi зуби Терешко.
- А ти ж звiдки такий веселий притетюрився? Знову маєш зальоти до
якоїсь кивухи?
- Та нi, з крайсу пришвендяв. Дрипав двадцять верст пiшки за шматок
кишки.
- Щось є нового?
- У крайсi чи... вообче? - нарочито втулює оте слiвце, що вчепилось до
Магазаникового Стьопочки.
- I вообче, i в крайсi.
Терешко п'ятiрнею стирає з обличчя веселiсть, вiдстовбурчує варги.
- Бiля дiвочого броду Лаврiн Гримич уже який день розкопує
старосвiтську могилу. А що ви думаєте? Знайшов таки у нiй не тiльки
череп'я, а й золото i навiть личмани.
- Справдi? - торопiє Магазаник, а в думках починає лаяти себе: "Ти,
дурню, на коропцi позаздрив, а хтось золото роздобуває".
- Справдi. Сам бачив цю дивовижу.
- А якi ж голови були на червiнцях: нашого чи не нашого царя?
- Чужого, давнiшого, з баранячими кучерями.
- Тодi на них i цiна повинна бути менша.
- То вже який купець трапиться. Заздрiсть тьмарить Магазанику вид.
- Чого ж це Лаврiн золото добуває, а не в громадському господарствi
працює? Чи вiн завдячне головi носить?
- Видать, чимсь пiддобрився перед тим норовистим, що дуже хитро
господарить. Запитав його про цс, а вiн i в'їв мене: "Лаврiн з могил
викопує добро, а дехто у могили закопує людей". То й поговорiть пiсля
цього ще ви з ним, наженiть розуму до голови.
- Мабуть, таки доведеться. А що чути у крайсi?
- Є новi бомаги гебiтскомiсара i начальника полiцiї Блюма про
партизанiв. Треба розклеїти в селi на виднотi. Лишень боюся, щоб не вийшло
посмiховисько з паперiв Блюма.
- Людям саме тепер до смiху, - наживлює Магазаник гачок. - Ану,почитай.
Терешко витирає рукою варги, нiбито з них можна стерти горiлчаний дух,
виймає з командирської планшетки якiсь папiрцi, пiдходить ближче до
старости.
- Ось послухайте цю дивоглядiю, - i заздалегiдь починає давитися
смiхом.
- Так смiшно?
- А думаєте нi? То й читаю. "Звернення! З усiєю вiдповiдальнiстю
звертаємося до партизанiв, що дiють в нашiй областi, i закликаємо їх, поки
не пiзно, взятися за розум: здати зброю i здатися. За це ми даємо
гарантiю, що нiкого не зачепимо, всiх влаштуємо на службу з великою
оплатою. Окрiм грошей, кожному партизану щоденно будемо видавати 150
грамiв масла, 4 яйця i по одному кiлограму хлiба. Начальник полiцiї Блюм".
- Га-га-га, - i Терешко так регоче, аж руками хапається за розбухлий на
полiцайських харчах живiт.
- Ти чого хихочеш?
- А який же недоумок за чотири яйцi пiдставить свою шкуру? I сам не
знаю, як вiшати цю срамоту.
Магазаник довго дивився на Терешка, а потiм присадив його:
- Бiда головi, коли нею верховодить язик. Ти сховай свiй недомисел у
такий закапелок, щоб i сам узавтра не знайшов. Почує хтось твоє варнякання
- i аж захурчиш до гестапо в гостi. Там уже буде не до смiху.
Веселощi змилися з мармизи полiцая, i вона затвердла, мов луб.
- Чого ж одразу вмовк?
- Та хiба ж я не знаю, кому що сказати? - видобуває Терешко
-догiдливiсть пiдлизника. - I перед кимсь помовкую, бо тепер головне -
день переднювати. А що пригледжуєте собi хутiрець, то хвалю. Це маєтнiсть!
Взяти б її по старих обмежках у вербовий заплiт, поставити хоромини,
почистити запустiлий садок, привезти вулики - i живи кумом королю:
пасiчникуй та на юшку запро. шуй гарних гостей. Я вам, коли схочете,
заплiт, наче вишиванку, вишню, - аж пiдстеляється хитрун. Магазаник
посмутнiв:
- Це все добре, Терошку, аби це вiйна.
- О! А вам чого сушити голову вiйною, коли нiмцi вже хваляться, що
Москву забрали? Це нам, шуцполiцаям, гiрше, бо жандармський мотовзвод на
партизанiв ганяє, наче солоних зайцiв. Оце ж на тому тижнi так довелося
тiкати, що мало п'ят не розгубiїїi, зажурився Торешко, i зажурився хмiль у
ного вирлах.
I хоч недалекий Терешко, та його дзявориння було чи не останньою
краплиною, яка до решти розмила сумнiви Магазаника. Таки нема вже в свiтi
сили, що перемогла б нiмецьке вiйсько... Бач, воно аж на Iндiю
нацiлилось!.. А що з нами буде потiм?
Ох цi думки на драбинi. Магазанику вже й рибу ловити розхотiлось: нiде
тепер не подiнешся вiд пекельного часу. Вiн ще раз поглянув на хутiрець,
на отаву, що почала проростати холоднечею, зiтхнув. Завчасу б сюди
перебратись. Так навiть старостi не дадуть такої дармовизни. Тепер тiльки
за душi надiляють землю. Магазаник кидає погляд у далину, де тополi
вростають у небо i вечориться земля, прикидає: чи завидна йти додому, чи
дочекатися теменi - i прибитись до якоїсь спокусницi. Догнав не догнав, та
побiгти можна.
- А прочитати вам, пане старосто, оголошення гебiтскомiсара, - хоче
якось пiддобритись Терешко i знову лiзе до планшетки.
- Читай, коли маєш охоту.
Полiцай виймає зiм'ятий папiрець, прокашлюється, наморщує лоба:
"Параграф перший. Кожний бургомайстр, - тобто староста села, -
зобов'язаний заарештувати через мiсцеву полiцiю та передати полiцiї СД
кожну чоловiчу особу з чужої мiсцевостi.
Параграф другий. Всiм мiсцевим особам забороняється давати притулок чи
переховувати чоловiчих осiб з чужих мiсцевостей.
Параграф третiй. У кожному випадку, якщо виявиться, що якась чоловiча
особа перебуває без дозволу, всю сiм'ю, що дає таким притулок, буде
покарано смертю.
Параграф четвертий. Цю ж саме кару застосовано до того бургомайстра -
старости села, який не послiдує негайно зобов'язанню пункту параграфа
один".
- Утiшив, - насупився Магазаник.
- Утiхи тут мало, - погодився Терешко, - та в головi цей папiрець треба
тримати, бо чужi чоловiчi особи в нас таки є.
- А де їх тепер нема?
- I це правда, - морщиться Терешко I лiзе рукою до потилицi, а згодом
вклоняється: - То й бувайте.
- Куди ж ти? На дзвiницю?
- Та пi - до своєї лискухи. На вiдпочинок, бо ж через дурну голову три
ночi поспiль не спав.
До ставочка з лопатою на плечi пiдiйшов Стах Артеменко. Вiн хоче
оминути старосту й полiцая, але Магазаник, щось подумаиши, вилазить з
човна i зупиняє чоловiка:
- Звiдки, Сташе?
- Звiдки ж? Картоплю копав до змору.
- Спою?
- Та нi, громадського господарства, - зiтхнув чоловiк. У зiницях
старости спалахує пiдозра:
- Слухай, а чому тебе червонi не взяли до армiї? Стах здивовано
витрiщується на старосту:
- Хiба ж ви не знаєте?
Магазаник недовiрливо дивиться на чоловiкаї
- Не знаю, а думаю рiзне.
- Вольному воля, а спасенному рай.
- Так чому?
- А хто ж мене колись пусто-дурно в тюрягу впакував? - злiшає Стах. -
Ось за цю тюрму i не стало менi довiр'я. Ще є запитання?
- Тодi, виходить, ти менi навiть повинен дякувати за минуле, -
заспокоюється староста. - Хто знає, де б ти домував тепер, аби не я?
Стах щось буркнув, обернувся i швидко пiшов до села. Розсердився.
Тiльки чого б? Магазаник знову береться за вудочку, а в цей час на дорозi
з'являються з лопатами й кошиками жiнки, що теж копали картоплю. Магазаник
байдуже поглядає на них, i негадано переляк i подив прошили його. Чи не
привидiлось? Вiн клiпнув вiями раз i вдруге, кинув брови на середину чола,
та видиво не вiдiйшло - в гуртi з жiнками чогось iшла Марiя, тримаючи за
руку Оленку. Як i чого вони з'явилися тут? Староста кидає вудлище i
швидко, не спускаючи погляду з Марiї, прямує до жiнок.
- Добрий вечiр вам.
- Кому добрий, а нам нi, - обiзвався зсередини чийсь голос.
- Закiнчили копати? - все хоче перехопити очi Марiї i нарештi
перехоплює зеленi ножi презирства та зненавистi. Аж моторошно стало: де
стiльки може взятися злоби в таких знадливих зiницях?
Вiн зупинився край дороги, а жiнки, сторонячись його, мовчки пiшли
полем, що вже вбиралося в осмерковi шати. Мав колись чоловiк любощi, а
тепер має тiльки ненависть. У препаскудному настрої вiн пiдходить до
човника, змотує вудочку, ховає її в очерети, кидає в торбину коропа й
шпарко мете у звечорiле село. Оце можна було б навiдатись до Лаврiна, та
хто знає, що чекає в отiй хатi, з якої в партизани подалися близнюки. Ще
нiс у нiс зустрiнешся з ними.
Велике його село, та нема де подiти себе, свої гризоти i чарiт, нема з
ким притовкти їх горiлкою чи любощами. Нiхто ранiше не мiг так заспокоїти
пою, як Басилина, що за останнi роки стала йому порадницею i одрадницею.
Але пiсля того вечора в лiсi вона сторониться його i теж пiд вiями тримає
одну злiсть. Та пора вже iюро;iумi гис.я.
У селi, хоч воно обляглося, Магазаник уже не вулицями, а городами та
задвiрками скрадається до кутка, де живе Василина, i все думає, як
власкавитись до неї. От зайде, вклониться їй, щиро посмiхнеться, кине
коропа на лаву i скаже:
- Вибачай, Василино, коли й досi гнiваєшся за дурне слово. А я прийшов
иа перепросини, бо дуже скучив за тобою, наче цiлий вiк не бачив.
- У старiй грубi чорти палять? - насмiшкувато поведе зором вона,
розпогодиться, заклекоче знабним смiхом, зашелестить спiдницями i гарячими
устами розтопить сум'яття i тривоги... I чого вiн цi уста покинув
напризволяще?
Уже зовсiм споночiло, коли Магазаник увiйшов на сонне подвiр'я
Василини. Не часто вiн сюди заглядав - Василина бiльше голубила його в
лiсах, якi любила в усi пори року, навiть коли хуга вибивала з них
квилiння i стогiн. А то якось у березнi знайшла двох зайченят, що
замерзали в снiгу пiд кущем. У пазусi принесла їх до лiсника, кинула у
запiчок, налила в черепок молока. I таки виходила їх, а потiм випустила на
волю. Певне, коли нема материнства, то до всього живого прокидається
любов.
Вiн тихо стукав у вiкно, як i перше стукав. Та нiмує хата i все довкола
неї. Ще сильнiше гупають пальцi по шибках, що мають осiнню печаль. А вiн i
тепер, навiть у пучках, чує жадобу стрiчань. Ох, жiнки, жiнки, з самого
пекла прихопили ви солодкий вогонь знади. Як тiльки не караються ним
чоловiки, караються, та не зарiкаються.
Нарештi до вiкна припадає обведене переляком обличчя жiнки.
- Хто там? - забився її голос у дрожi, i забились шибки у вiкнi.
- Це я, Василино.
- Чого вам, пане старосто, в таку пору? - нiби трохи вiдiйшла жiнка.
- Пусти до хати.
- Я вночi нiкого не пускаю.
- Яка ж тепер нiч? Тiльки звечорiло.
- Еге, звечорiло! Люди вже давно мають спочивання.
- Ми довго через вiкно будемо говорити? - починає сердитись, - Вiдчиняй
уже дверi.
- Iдiть, пане старосто, додому, бо все одно до хати не впущу.
- Пустиш! Бо дiло є! - вже шаленiє Магазаник i б'є кулаком по рамi. - Я
тобi зараз i вiкна, i дворi рознесу.
- _Цур тобi, оглашеннику! Як тiльки вiдкадитись од тебе... Зараз
вiдчиню. - Василина бiжить до дверей, грюкає ними, а далi, на порозi,
пильно придивляється ся до нього ї починає совiстити: - Хоч би людей
посоромились. Ось на ваш гуркiт сусiди каганцi свiтять.
- А що менi твої сусiди? - У Магазаника одразу спадав гнiв, i вiн обома
руками тягнеться до жiнки, до її звабливого повногруддя, що пiдворушує
бiлу сорочку.
Жiнка б'є його по руках i вiдступає в сiни.
- Чого вам?
- Скучив за тобою, от нiби вiчнiсть не бачив. Василина чогось полегшено
зiтхає i, шелестячи спiдницею, заходить до хати.
- Чого ж ти мовчиш?
- Не вiриться, щоб ви могли за кимось скучити.
- Коли ти поклала гнiв за якесь нерозумне слово, то вибачай, - хоче
пригорнути Василину, але вона вислизає з його обiймiв i стає ще жаданiшою.
- Iдiть, Семене, додому, не дурiйте, - виправляє з оселi, - бо вже
минулося наше.
- Чого ж це минулося? - Магазаник ошелешено став посеред хати.
- Отак, як i все минається. Був колись чад, а тепер розвiявся.
- Так, може, хоч повечеркуємо разом? Я ось добрячого коропа принiс.
- I вечеряти не будем, - глянула на нього не очима, а колами теменi. -
Вiдвечерялось наше.
- Ти, може, приймака чи постояльца прийняла? То так i кажи! -
Гнiваючись, Магазаник виймав з кишенi свiчечку, засвiчує її й насторожено
придивляється до жiнки: що тепер намалювалось на її виду? Та не так вiн
бачить обличчя, як хвилi волосся, що погойдувалось навколо жiночого стану;
нi в кого вiн не бачив такої розкошi, яка мала кольори i золотої, i
пiзньої осенi. I чого вiн знову потягнувся до неї, як давнього
петрiвчанського вечора? Отак, може, любощi, перегораючи, i знаходять свiй
пiзпiй берег, свої коси, де повiнню гуляють розмаїтi осiннi барви й
пробивається дух материнки. Материнки! А як їй хотiлось стати матiр'ю, та
вiн, певне, колись спасався колиски бiльше, анiж домовини... Ось вдивляйся
в жiночi принади i думай щось недодумане, бо ж i твої роки вже вчувають
свою межу... От на яких тiльки вагах зважити все?.. Але, зрештою, чи
потрiбнi ваги в твою осiнь? Та ще в таку страшну осiнь?..
- Не вкручуйте в мене очi, як шурупи, - невдоволено сказала Василина i
погасила трепетний вогник свiчечки.
Магазаник стрепенувся, зяавив негаданi сентименти, зчавив душу i не
знайшов у нiй путящого слова.
- То маєш приймака чи перелюбця?
- Не мелiть, Семене, дурниць, не перекидайте свої грiхи на iнших. - I
насмiшка проклюнулась у словi: - Прийшли до мене, бо, мабуть, геиер нiкому
старосту добрим здоров'ям навiстити.
- Чого ти менi цим старостою в очi цвiкаєш? Невже забула все, що було
мiж нами?
У голосi Василиниозвалось глибоке обурення:
- А що в нас було, крiм чаду i срамоти? Хiба ж ви хоч трохи любили
мене? Тiльки груди щоразу нiвечили мої, - торкнулась руками до сорочки, -
Iдiть!
- Пiду, не зсипай так скоро, хоч i оприкнiв тобi, - спалахнув
Магазаник. - Ще гляну, що на другiй половинi хати робиться.
- Там тiльки городина та квашенина.
- А коли приймак?
- Прийдете вдень - i обдивитесь хату.
Жiнка не може заховати тривогу, а староста насочується пiдозрою: що ж
вона приховує вiд нього? Ох цей вiдьомський рiдi Кого вiн тiльки не дурив,
починаючи з Адама?
- То показуй другу половину.
- Квашених огiркiв та помiдорiв не бачили? ' - Побачим, побачим, якi в
тебе помiдори.
- Ще курей переховую в солом'янику.
- В солом'янику? Це ж чого вони такої шаноби зажили?
- Щоб гицелi не добрались до них.
I несподiвано десь, чи не з горища, почувся довгий стогiн. Магазаник
здригнувся, спрожогу вихопив з кишенi пiстоля, а господиня вклякла на
мiсцi.
- Хто там у тебе?! Хто?! Василина затремтiла:
- Нiкого нема.
- Не бреши хоч тепер! Признавайся! Ану, ходiмо в сiни.
- Не треба, Семене, - благання низинно озвалося у її голосi... - Ось я
краще вечерю зготую.
- Бач, коли про вечерю згадала! - шаленiє Магазаник. - Тепер обiйдемось
без неї. Хто в тебе? Комiсар, партизан?
- Хiба я знаю?
- А хто тобi пiдсунув його?
- Сам уночi городами приповз. Вiн тяжко поранений у руку i груди.
- У груди? Ось заберем його в лiкарню, а там уже розберуться.
- Ой, не треба, Семене! Благаю тебе, не треба! - заплакала Василина i
руками, i станом припала до нього.
- Так що ти хочеш? Щоб твої сусiди тицьнули на мене i я за когось на
шибеницi гойдався? - Вiн вiдштовхнув жiнку, швидко вийшов у сiни, знову
засвiтив свiчку i наказав Василинi: - Лiзь перша.
- Одумайся, Семене. Нащо тобi цей грiх?
- Лiзь!
Голосячи, витираючи хустиною сльози, жiнка почала пiдiйматися на
горище. На горiшнiх щаблях зупинилася:
- Схаменися, Семене. Не полюй за чиєюсь душею, коли й твою можуть
уполювати.
- Розумною ти дуже стала, - пiдсвiчує i просвiчує її голi ноги
свiчечкою. - От через тебе i не стало б моєї душi.
- Кому вона, гидомирна, потрiбна, - схлипує жiнка, пiдiймається на
горище i вже комусь несе свої сльози й голосiння: - Прости мене, людино
добра, що не зарятувала тебе... Прощай i прости... Прощай i прости...
Магазаник почув чийсь тихий заспокiйливий голос i, щулячись, вилiз на
горище, яке все перехитувалось у нерiвному свiтлi воскової свiчечки. I
краще б вiн не бачив того, що побачив, бо їiрвердла страху одразу
вбуравилися в його мозок, в нутро, а страшнi дiя минулi роки глянули на
нього очима пораненого, який лежав, Дiййстивши руки на грудях.
- Невже так мiг перемiститися час?! З хуртовини вiсiмнадцятого нагишов
зимовий день, коли державна варта вiшала молодого командира, що мав i
гарне прiзвище, i такi очi, якi, напевне, й у снах не забуваються. I,
йдучи на страту, вони ясно посмiхалися людям, наче й не журилися за
життям. I ось тепер, через двадцять три роки, на Магазаника знову дивився
Човняр, нiби вiн i не попрощався з бiлим свiтом.
- Ти хто?! - скрикнув вiн.
I тiєю самою, знайомою з вiсiмнадцятого року посмiшкою перекреслив,
розiтнув його поранений.
- Людина! А ти хто? Правнук Iуди? Чи пiдпомагач смертi?.. Не плачте,
тiтко Василино. Хай вiн, грiшний, плаче, що не людиною, а фашистським
прислужником став.
I тодi жiнка почала клясти Магазаника:
- Будь ти проклятий навiки, чорте зi свiчечкою! Щоб твої готi i ранку
не дочекалися! Щоб тобi прийшла вiдплата, як ка|їюзi! Щоб мої сльози
прибили тебе!
Магазаник одмагається рукою вiд прокльонiв i, вже недопиуючись, хто
вiн: командир, комiсар чи партизан, хрипко запитав:
- Як твоє прiзвище? - I застиг у нелюдськiй напрузi.
- Човняр, - насмiшкувато вiдповiв поранений, що горiв чи догорав у
хворобливих рум'янцях.
Магазанику забракло повiтря, вiн заточився од жаху, вiд коюсь
вiдмахнувся, намацав ногою драбину i швидко почав спускатися з горища.
Господи, невже це може бути? Невже отак можуть зiйтися роки? I невже
вiн мусить пiд корiнь пiдтинати чийсь рiд? Невже вiн i тепер мусить стати
пiдпомагачем смертi?.. I чого йому було приходити до цiєї павiженої
мантачiїицi? Краще б телембасився до Лаврiпа i його мертвого золота. А
може, вiн нiкому не скаже, що побачив отут? Отак i зробить, якщо нiхто не
присочив його у Васплиии.
Вирiшивши це, Магазаник на якусь хвильку вiдчув полегшення, витер пiт з
чола i скрадливо вийшов з оселi, бодай би нiколи не знав її.
У сусiднiй хатi просвiчується вогник. Чи не почув хтось їхнi розмови па
горищi? Прислухаючись, пiдiйшов до плота, над яким ремствувало темне листя
вишняка. Наче нiкого нема. Ще постоявши бiля плота, повернув до ворiт i,
як стiй, зупинився: за ворiтьми насупроти нього з гвинтiвкою в руках стояв
якийсь чоловiк.
- Хто це?! - скрикнув, сахаючись убiк. Чоловiк ворухнувся, засмiявся:
- Не впiзнали, пане старосто? Це я, Терешко. Стою собi коло ворiт, а
прислухаюсь до хати, до якої маю пiдозру. Що там у Василини на горищi
робиться?
Знову свердла страху проткнули Магазаника, а мозок заборсався, неначе в
пастцi. Отак i приходить неминуче: не ти когось, то хтось тебе.
Стискаючись од безвиходi й холоду, сказав чужим голосом:
- У Василини на горищi лежить ваша здобич. Терешко стрепенувся:
- Партизан?
- Це вже самi дiзнавайтесь.
- То я зараз!.. - Полiцай, наче ошпарений, крутнувся i побiг за своїми
пiдбiчниками.
I, вже звернувши на другу вулицю, Магазаник тоскно подумав: "А чого
було не сказати, що то приймак Василини, i пiти а Тiщешком пиячити, щоб
залити йому мiзки?"
Та вже було пiзно. Торги iз совiстю закiнчено. Страх починав їх, страх
i-закiнчив. Яка це пекельна скла. Господи, якби кожна було заново почати
життя!
У тишi Магазаник чув, як гупав чобiтьми Терешко, а перед собою бачив
очi пораненого, i завiянi човни на подвiр'ї старого Човняра, i отой човник
на хутiрському ставку,_ де завжди перечищається вода. Та не завжди
перечищається наша дута. Ох, не завжди...
XXII
Коли на осiнь повернуло, то й ранок, немов дитя, не поспiшав вивинутись
iз пелюшок туману.
Стоїть Лаврiн Гримич бiля розрадистої яблунi, що нависав рад криницею i
тином, вдивляється журним поглядом в оту жовту латку неба, за якою чаїться
печать сонця, i гадки не має, що до .хати треба принести води. Ще на лицях
Лаврiна веснянками гуляв лiто, а в чуб уже забрела осiнь: як почали
чужинцi полювати за їхнiми синами, то й присипала приморозь голову
чоловiка. Он i з Яринкою бозна-що скоїлось: стала у мiстi за шинквас i не
журиться. Хто б мiг сподiватись на таке неподобство? А опрiч цього, ще й
Лаврiн почав був iз чимсь критись од жiнки. Вкрадеться удосвiта
розкопувати могилу, а їжi пакує повнiсiньку торбу.
- Це ж для кого, чоловiче? - нарештi почала присiкуватись Олена.
- Для себе, - неохоче пробурмотить Лаврiн, а обличчя його Вiдразу
пiдкисне: мовляв, найшла про що говорити. ' ; - Щось ти нiколи стiльки не
їв.
- Вiйна широкий має рот, - стулить золото вiй i невдоводепо видибав з
хати, забряжчить у сiпях своїм причандаллям та й хватопеком до дiвочого
броду, до тiєї могили, що, як смуток, сивiв в степах.
Дiвочий брiд в дiвочим, а чи не заходить Лаврiн до якоїсь удовицi? Хоч
i рудий, i довгов'язий, i не дуже говiркий її чоловiк, та жiнка щось
знаходять у ньому. Тiльки що?
- Цибулю, - знизував на це плечима Лаврiн, -який мав справжнiй
городницький талант. - I сiяну, i димку.
Нi, щось таки дiється з її чоловiком: уже двiчi й ночувати не приходив
додому.
- Забарився, то в степу бiля могили переночував, щоб якийсь їрупожер iз
переляку не стрельнув.
Воно, може, й так, а може, й не так! I коли нещодавно Лаврiн до
опiвнiчної години не повернувся до хати, Олена, торопiючи вiд страху,
пiшла в степ до тiєї могили, яку розкопував її чоловiк.
Задвiрками та городами вона вибралася в тиху зажуру похилої отави i
верб, що стояли над бродом, як жiнки у прощаннi, i плакали теж, мов жiнки.
А може, вони й були колись жiнками? З дiвочої вроди виросла калiна, то
могла i верба зрости з материнського болю... Синимої, синочки, де ви? Чи
на землi, чи в землi?
Плачуть похилi верби, мовчки плачуть, немов матерi, i мовчки плаче
матiр, як исрба, хоча їй iнколи й здавалось, що йде вона не стежинами
болю, а стежинами сну. Обiрветься вiн- i все змiниться в свiтi: з лiсiв
примчать її горбоноси красени, зi старостi вийдуть цi верби i мiсяць
накине їм, як дiвчатам, на плечi хустки блакитного шовку, та й вона
помолодшає пiд цвiтом молодих очей, пiд вечiрнiм закоханим вуркотiнням, що
має прийти до її синiв.
Десь за рiчкою гримнув пострiл, несамовито хальтнув чийсь голос.
Полiцаї! З якої нори ви повилазили, бузувiри й недовiрки, i чого вас отак
потягнуло на кров людську, на життя людське?
Ось i дiвочий брiд дихнув прохолодою, сонно зашемрав стрiлами очеретiв
i шаблями татарського зiлля, а вода обiзвалася схлипом; ось i колишня
сторожова могила заiмлилася. I лячно-лячно стало жiнцi в пустоширокому
степу, над яким самотiв обведений золотавою вогкiстю мiсяць; вiн уже
обникав усе небо i спускався з нього в свiй сон чи спочинок, якого тепер
не мали люди.
Пiдiйшовши до зарослої полином могили, Олена зупинилася i тихо
покликала:
- _Лаврiне, де ти?
Але нiхто не обiзвався. Нi на могилi, нi в її розкопанiй серединi
чоловiка не було, тiльки лопата, ломик, довгий чудернацький нiж, молоток,
скребачка, скальпель i кругла щiтка лежали на сухiй трушеницi, що мала
вiдбиток людини.
- Лаврiне! - скрикнула в розпачi, а свiт темно заверетенився довкола
неї. Гострi жалi лезами безнадiї пронизували жiнку, i в тiло ввiйшло таке
нездужання, що вона простягнула руки до степового марева i впала на
могилу. Нiколи Олена не плакала за своїм чоловiком, а це не витримала.
Безсовiсний, у таку тяжку годину кинути жiнку напризволяще, а сам десь на
гульки! Завтра ж покине прояву - хай йому i городня цибуля, i могильне
золото, а вона перейде жити до матерi.
I навiть тепер Олена не дуже лаяла, не проклинала свого Лаврiна, а всi
найгiршi слова посилала на голову невiдомiй окаянницi, яка зумiла звадити
її довiрливого чоловiка, бо вiн такий, що i в спокiйну годину лiнувався
примiрятися до вiдьомського кодла. Здається, навiть до неї, коли вона
дiвувала, не дуже придивлявся. Бувало, причовпить до її садочка, нависне
над нею гарячими вусищами i мовчить, як гриб у травi, - чи то думки, чи
золото вусiв виважує. Стовп iз очима, та й годi.
I не витримає вона:
- Чого ти мовчиш, Лаврiне?
- А я зорi лiчу, - посмiхнеться лагiдно-лагiдно i пiдведе голову в
небо.
- Хтось лiчить грошi, а ти зорi?
- Кожному своє, - бережно прикрилить руками її плечi та й эяову