Страница:
були осiннi пiдснiжники. Вiн вийняв їх з кишеньки, нахилився над Мариною,
а з них на її обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.
XXIX
Сьогоднi крайсляндвiрт Вернер Бiркамп скликав на вечерю одних
тубiльцiв. Це слово вiн дуже любив повторювати в своєму товариствi, бо
взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто говорив про Україну зi
своїми поплiчниками.
У пiдiгрiтому добрими старими винами мiзку крайсляндвiрта, що неабияк
пишався своєю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань, якими за обiдами
Гiтлер частував свою вiрну елiту. Чого тiльки не торкався вiн! I вiйни, i
полiтики, i мистецтва, i музики, i архiтектури, i образу арiйського
Христа, i образу святого Павла, якого чомусь називав бiльшовицьким, i
фараонiв, i шляхiв iнкiв, i як готувати спартанський суп. Звичайно, все це
треба пам'ятати крайсляндвiрту, який от-от з ласки генерал-комiсара обiйме
посаду гебiтсляндвiрта. Але зараз вiн найбiльше мав знати, що думав фюрер
про Україну, бо ж "нема iншої держави, яка могла б гак усiм постачити
Європу". Запам'ятайте - усiм! "Де є територiя, що має такої якостi залiзо?
Де можна знайти бiльше нiкелю, бiльше марганцю, бiльше молiбдену? На
Українi є такий марганець, якого немає навiть в Америцi".
- За ваше здоров'я, достославний пане крайсляндвiрте! - шанобливо
пiдходить до нього оте семипудове одоробало, що зветься Оникiєм
Безбородьком i хоче почаркуватися.
Та господар порухом чарки, порухом очей, якi вгризаються в перенiсся, i
витовченою ниточкою посмiшки дав зрозумiти, що йому не до вподоби схiднi
звички. Пiдiймай свiй келих, пий iз нього трунок, а не грюкай музейним
склом об скло, бо ж це псує цiнностi.
Безбородько спiк на щоках ракiв, урозтiч кинув облисiлi очi_ на
начальникiв допомiжної полiцiї й тюрми, але вони за питвом та потравами
нiчого не бачать, навiть отих украдених картин, на яких напiвголi жiнки
мають тiшити своїми формами чоловiкiв.
"Чого ж ти пишаєшся, жеручи не свiй хлiб i не свое мистецтво? У мого
батька не гiршi красунi неволились у старовинних покоях. I хто, зрештою,
привiз тобi круги воску на свiчi, що так таємниче розгортають напiвтемряву
твоєї чи то резиденцiї, чи то музею? Чи маєш довшi ряди предкiв у своїх
генеалогiях? Теж навряд!
Гер крайсляндвiрт зрозумiв, що з цiєю кабанячою тушею треба поводитись
iнакше, анiж з начальниками полiцiї i тюрми, i вже на його прив'ялi щоки й
уста лягає подоба приязнi.
- За вас, пане голово, за вашу невтомнiсть. Як вам подобається моя
Морена? - кинув погляд на оте крадене полотно, де на вузьке жiноче обличчя
спадала сутiнь смертi.
Безбородько буркалами й чаркою потягнувся до Морени, похитав головою.
- Менi не подобається цей запiзнiлий декаданс.
- Чому ж? - здивувався крайсляндвiрт, i зверхнiсть залягла в побабчених
закругленнях його уст.
Безбородько помiтив це i, не вдаючись до тонкощiв мистецтва, вiдповiв:
- Бо ця Морена нiчого не має з жiночих принад, а така засмоктана, нiби
тиждень не споживала хлiба.
На цi слова крайсляндвiрт тiльки безнадiйно махнув рукою а в головi
знову заворушилися слова фюрера: "Ми будемо постачати хлiб України усiм
тим у Європi, хто буде потребувати його; Крим дасть нам цитрусовi, фрукти,
бавовну й гуму. Прип'ятськi мочарища будуть постачати очерет на папiр, а
за це українцi матимуть барвистi шарфи, склянi намиста й усе те, що
люблять колонiальнi народи. Нiмцi - це головне - будуть тут становити
замкнуте товариство, наче фортецю. Навiть нашi конюшники мають бути вищi
за тубiльцiв".
Так-так, коли iншим європейський країнам фюрер надав права слухняних
васалiв, то Україна має стати колонiєю, де оселиться двадцять мiльйонiв
господарiв iз Нiмеччини, Голландiї, Швецiї, Норвегiї i Данiї.
Тепер крайсляндвiрту стає шкода української землi навiть для
голландцiв, шведiв, норвежцiв i датчан. Обiйдемось без них. Хiба мало
людського матерiалу на Українi? Навпаки, його треба переполовинити, щоб
решту тримати в цiлковитiй покорi. Тут земля мав належати тiльки нiмцям, а
праця на них - українцям, i то - не всiм. Як про це сказав фюрер?..
Та його думки перебив низькорослий вилицюватий начальник допомiжної
полiцiї. Вiн рiзко пiдвiвся а бароккового крiсла, вiд' дано вклонився i
вiддано блиснув навскiсними очима i двома обоймами металевих зубiв.
- Удостойте недостойного! - I звернувся до гостей: - За мудрiсть нашого
любого гера крайсляндвiрта!
- За ваше здоров'я, вельмишановний пане, - бездоганною українською
мовою вiдповiв господар, а сам подумав: "Ось такий антропологiчний типаж,
насамперед, повинен пiти в землю. На Українi мають залишитися тiльки тi
синьоокi тубiльцi, що зовнi будуть схожi на арiйцiв. Думаючи про майбутнє
великої Нiмеччини, вже зараз треба працювати над вiдбором людського
матерiалу на Українi, - Вiн зi смаком вихилив чарку, поставив її на
музейний, заставлений наїдками столик.
А тим часом гостi, якi, побоюючись господаря, не наважились уволю нi
напитись, нi наїстись, стиха пiдсмiювались над крайсляндвiртом.
- Чарки ж якi? Бiльше по склу розтечеться, анiж у рот попаде, - кривив
писка зизуватий, з круглястими синiми рум'янцями на щоках начальник
в'язницi. Вiн i на вечерю прийшов з запасними тюремними ключами, чим дуже
порадував крайсляндвiрта.
- Звикай до культури та тiснiше зашморгуй варги, - шепотiв, як рак у
торбi, начальник бiржi працi й кивав на Рогиню: - Ось хто навiки схудне
пiсля такої вечерi.
- На поминках бiльше п'ють, - докинув i своє слiвце Безбородько. - Якщо
когось не веселить хмiль, то не клич на нього.
- I скiльки того хмелю? - невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка
з порцелянового iмбрика вже почала розливати каву.
- Пiсля цього - та й до мене, хоч дурень i кропкова горiлка розважать
нас, - шепче начальник тюрми, якого заочi справедливо звуть i картярем, i
кошатником.
Попрощавшись iз гостями, крайсляндвiрт дружнiм помахом руки затримав
Рогиню.
- Якщо ваша ласка, запишiться на хвилинку.
Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподiбне обличчя, на якому
тiльки знизу вибились бульдожi прикмети, i пiдiйшов ближче до Морени, що
мертвим поглядом i всiма своїми потойбiчними барвами комусь вiщувала
небуття. Де ти, така зловiсна, виплоджувалась?
За гостями зачинилися дверi, i тепер крайсляндвiрт, посмiхаючись до
Морени, впiвока глянув на Рогиню:
- Гарна?
Пiсля мовчанки Крайсагроном вiдповiв:
- Страшна. Смерть нагадує.
Вiдповiдь задовольнила Бiркампа, вiн схвально кивнув головою:
- Людям i треба частiше нагадувати про смерть: тодi вони краще
виконуватимуть свої обов'язки.
- Хто його знає, - зажурився Рогиня. - Обов'язки на людей накладає
життя, i грiх мистецтво присвячувати смертi.
- О, то ви й фiлософ! - чогось здивувався крайсляндвiрт i посадив
агронома за свiй iнкрустований столик, налив рейнського, навiть
почаркувався. Через якусь хвильку господар запитав: - Як вам, пане,
живеться-працюється?
- Їжджу з села в село, - невиразно вiдповiв агроном i насторожився: чи
не довiдався крайсляндвiрт, що вiн потаємно переправив у лiси ще кiлька
пiдвiд збiжжя? Цс хоч трохи оживило його
заблуклу душу, яка теж надiється дочекатися своєї влади i свого сива.
- Щось вас, бачу, нi горiлка, нi вино не розвеселили.
- Таку вже маю вдачу. - Рогиия сичем вбрав голову в илечi,
Крайсляндвiрт роащiбнув тугий, з добротної сiрої шерстi кiтель, бережно
повiсив йоги на бильце музейного крiсла.
- Не хочуть працювати дядьки?
- Не хочуть... такий час.
- Мене теж дивує незбагненне в поведiнцi українського хлiбороба. Я тут
жив кiлька рокiв до першої вiйни, бачив, як не тiльки душею, а й зубами
тримається хлiбороб власностi, землi. Бiльшовики забрали це в нього, ми ж
хочемо його ощасливити власнiстю, а вiн саботує всi нашi заходи i навiть
iде в партизани. Як це накажете розумiти?
- Нашого селянина не дуже легко зрозумiти... - обережно вiдказав
крайсагроном i прикрив насмiшку отими повiками, ва яких кропом вибились
прожилки.
- Хай i так. Але його негайно треба змусити працювати, iнакше i вiн, i
велика Нiмеччина залишаться без хлiба.
- I це може бути, - погодився Рогиня, а сам посмiхнувся в душi: хiба ж
не знав, що селяни в його районi сяк-так, а найбiльше крадькома
настарались собi хлiбця. А фашистська Нiмеччина їм до одного мiсця.
- Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю, що за
бiльшовикiв не цiнували вас, насмiхалися над вашими захопленнями
антропологiєю i етнографiєю.
- Були й такi, - не дуже охоче сказав Рогиня. - Та й кому, окрiм
учених, антропологiя не здається дивацтвом?
- Нi, нi, це висока наука, - заперечив Крайсляндвiрт. - Я сам кохався в
нiй.
- Ви? - не повiрив Рогиня.
- Хай це вас не дивує. Я навiть студiював працi деяких, як у вас
казали, українських буржуазних учених i не без iнтересу довiдався, що ваш
антропологiчний тип близький до нордичного.
Рогиня пiдвiв заважку для своєї тонкої шиї голову, пильно глянув на
крайсляндвiрта i, набравшись духу, з гiднiстю сказав:
- Це, пане, тенденцiйнi твердження, якi не мають пiд собою серйозного
наукового грунту.
Пещене обличчя господаря i здивувалось, i позлiтало водночас. Вiн
нiколи не сподiвався, що цей мовчазний, придовбнений життям чолов'яга
наважиться заперечувати йому.
- Ви не помиляєтесь?
- Нi, не помиляюсь, - понуро вiдповiв Рогиня, - бо я студiював не
тiльки тi працi, що пiдганяють науку пiд чужi догми. - I гiрко
посмiхнувся: - Отож недарма пан Безбородько називав мене мумiєанавцем.
- Ми з вами стоїмо на рiзних полюсах, - пiсля деякої мовчанки похмуро
сказав крайсдяндвiрт. - А вам нiколи не спадало на думку бачити свiй народ
здоровим, красивим?
- Я зараз бачу свiй народ здоровим, красивим, розумним.
- Але ж у ньому є й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
- Поки що справжня наука не знає такого народу, який би не мав домiшок
iншої кровi, бо ж вiки не були вiками iсторичної iзоляцiї.
- Пане Рогиня, не забувайте про виключну чистоту нордичної раси, -
строго сказав Крайсляндвiрт, потiм глянув на годинник. - Сьогоднi ми не
будемо продовжувати теоретичну дискусiю, для неї ще знайдемо час. Менi
хотiлося сказати вам iнше. Ви щодня буваєте в громадських господарствах
нашого крайсу. Я вас зобов'язую в кожному селi взяти на облiк усiх
свiтловолосих i блакитнооких дiтей, юнакiв i одружених до тридцяти п'яти
рокiв. Звичайно, ви сюди не включаєте тих, що мають широкий розмах вилиць.
Жах охопив Рогиню. Вiн збагнув те, що не було доказано, i мимоволi
схопився рукою за серце.
- Ви чули, що я сказав?
- Чув, пане Крайсляндвiрт. Чув. Але, пробачте, я цих списочкiв робити
не буду.
- Як? Ви не хочете дбати про майбутнє своєї раси? Це вам стiльки дасть!
- "Багато обiцяє чорт, а забирає все".
- Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим
обов'язком.
- Нi! нi! - затрусились руки агронома, вiдхиляючи вiд себе невидимi
списочки.
В нордичних очах крайсляндвiрта спалахнула злiсть. К бiсу чемнiсть i
"химери совiстi". Вiн зараз же провчить цього впертого мумiєзнавця, що теж
не вмiє чавити непокору.
I в цей час хтось постукав у дверi. Крайсляндвiрт рiзко пiдвiвся,
пiдiйшов до порога, глянув у скляне вiчко, вiдчинив дверi в оселю,
виструнчившись, увiйшов незамiнимий Ганс, який самовiддано служив йому i
пером, i автоматом, i мiзками, що найбiльшi були нацiленi на музейнi
скарби й український чорнозем. Пiсля ретельних аналiзiв, вiн навiть
замiряв тi площi, з яких треба вивезти землю до рейху.
- Що тобi, Гансе?
- Пробачте, пане Крайсляндвiрт, але до вас дуже просяться отi
голландцi, якi збираються осiсти на Українi, - чогось розгублено заговорив
Ганс. Що його так занепокоїло?
- Так пiзно? Скажи: хай завтра приходять. На добранiч, Гансе.
- Бачте, їм сьогоднi треба, - iще дужче виструнчується Ганс, нiби хоче
свої сто вiсiмдесят п'ять сантиметрiв зросту витягнути до двох метрiв. У
його присутностi гер крайсляндвiрт майже завжди з жалем думає про свою
статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б позичити в Ганса якихось
зайвих десять сантиметрiв зросту та Гансовими патлами заличкувати кружок
лисини, який так схожий на ксьондзiвську тонзуру.
- Чого ж сьогоднi? Навiщо цей поспiх?
- Вони їхали сюди, - мнеться Ганс, - а їх перестрiли партизани.
- Партизани?!
- Так, пане крайсляндвiрт. Думаю, це робота Сагайдака.
- I що далi?
- Партизани перевiрили документи майбутнiх колонiстiв i хотiли їх
розстрiляти.
- За що?
- Вони знайшли в них iнструкцiю про поступову стерилiзацiю українцiв
чоловiчої статi. Це їх дуже обурило.
- Дурнi! - вигукнув крайсляндвiрт. - Такi iнструкцiї, їдучи на
розвiдини чи на поселення, треба тримати в головi, а не в кишенi. I що
потiм?
- Потiм партизани змилостивились, забрали тiльки пiдводи й конi, а
самим голландцям наказали роздягнутись.
- То вони прийшли сюди зовсiм голi, чи як?
- - Не зовсiм голi... - кривить обличчя Ганс. - Партизани залишили їм
труси.
Крайсляндвiрт бридливо поморщився, потiм на його вустах ворухнулась
убивча iронiя.
- Отак i мiстом iшли колонiзатори в трусах?
- А що ж їм лишалось робити? Мусили витримати i ганьбу, i насмiшку.
- Веди їх сюди.
Секретар вийшов, а за хвилину до оселi почали заходити переляканi й
жалюгiднi колонiсти, однi з них трималися за голови, другi - за труси.
Гер крайсляндвiрт хотiв обличчям i всiєю поставою вдати глибоке
спiвчуття, але не витримав - розсмiявся, а хтось iз слабонервних
колонiстiв заплакав i припав до Морени - богинi небуття.
XXX
Ранiше худобу гнали скотарi, а тепер полiцаї. Однi з них люто
пересварювалися з жiнками, а другi мовчки проклинали свою долю, що зробила
їх погоничами лиха.
- Куди ж ви, урвителi, тягнете її? Запогубити хочете моїх дрiбних
дiток? - припадала до своєї годувальницi молода чорноброва жiнка. В очах
її стояли сльози, в очах корiвчини поблискувала волога незрозумiлiсть.
- Вiдiйди, вiдiйди, зарюмана, бо розчереплю макiтру! Якось перебудуть
твої потерчата без молока, - замiрявся на жiнку прикладом спиячений
Терешко. I, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
- Щоб iз вас котрийсь ще до вечора вiдiйшов! Пане старосто, скажiть їм
щось на це праволомство.
- Он краще жандармам скажи! - Магазаник пiдвiв голову на незрушних, з
бляхами на грудях жандармiв, що придивлялись до полiцайського старання,
потiм, щоб не слухати голосiння, перезирнувся з Терешком, пiшов до
сiльуправи, а звiдти задвiрками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його
наздогнали жiночий лемент i плач. Та хiба вони тепер здивують когось?
Пiдходячи до шибеницi, вiн бридливо поглянув на її вкорочену, планками
пiдбиту руку i вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидiв його
старезний кульгавий ворон. Чого вiн прилетiв iз лiсу? Чи йому шибениця
нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впiзнав
Магазаника, проржавлено керкнув i переставив кульгавi ноги.
Забобонний страх учепився в пана старосту, вiн вихопив iз кишенi
темного, як галка, пiстоля i стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано,
керкнула, пiдняла крила, чорним шматком хустини злетiла в небо i розтанула
у високостi. Кому ти, вiщуне, понiс недолю? Здавалося б, усе це дурниця,
не варта нiякої уваги, та ще для людини, яка знає i ваги життя, i не в
одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити
нутро чи мозок.
У школi, куди тепер перебралися жити Магазаники, бiля парти сидiв
Стьопочка i перечищав розiбраний затвор. I руки, i обличчя-Стьопочки
лиснiли жиром.
- Кудись збираєшся?
- У крайс викликає мiй зверхник.
- Не знаєш чого?
- Чував краєм вуха, що хотять перекинути на залiзничну станцiю.
- Вона дужо потрiбна тобi? I тут усе маьш для прожитку.
- Там ширший розгiн: i склади рiзнi, i люди рiзнi. Там, подейкують, за
один день може стiльки приплисти до рук, що тут i за рiк не припливе, бо
який толк з моїх теперiшнiх дев'ятисот окупацiйних марок?
- Тiльки ж остерiгайся ненаситства. I боронь боже красти; у нiмцiв за
добичництво одразу розстрiл.
- Красти я не пiду, а культурненько брати можна, на станцiї полiцаї
плавають, наче пампухи в олiї, - Стьопочка трусонув патлами, засмiявся.
Смiх у нього тепер став якимсь дерев'яним i несподiвано обривався. - А я,
тату, нещодавно на шибеницi бачив нашого ворона. Певне, i йому стало сумно
без нас.
- Верзеш хтозна-що, - буркнув Магазаник, а всерединi знову болiсно
озвалися забобони. - Ти ж коли пiдеш у крайс?
- Завтра.
- Тодi я загляну на хутiр. Може, якогось коропця спiймаю на вечерю.
- Толом би їх глушити i засолити в бочцi на зиму.
- Почекаємо ще з толом, - вiн пiдiйшов до сина, поклав йому руку на
плече.
- _Чого це ви? - _У Стьопочки здивовано затремтiв жовтець вiй.
- Не хочеться, щоб ти їхав на тi станцiї. От прокидаюся вночi, почую,
що ти дихаєш за стiною, - i вже якось легше стає на душi.
- Ти бачиш! - не повiрив Стьопочка. - Щось такого нiколи не помiчав за
вами.
- Лiта, Стьопочко, лiта.
- I десь-то страх, - подумавши, сказало чадо i заспокоїло батька: - Але
боятися вам нема чого. Москву вже нiмцi забрали, Ленiнград теж. Сам Гiтлер
сказав, що Росiї, чуєте, - не Москви, ве Ленiнграда,"- а Росiї вже бiльше
не iснує.
Магазаник оглянувся, нiби їх хтось мiг пiдслухати.
- А це не брехня, Стьопочко?
- Хiба ж ви газет не читаєте?
- Нiхто так не розпускає брехнi, як газети, - вийняв iз внутрiшньої
кишенi вчетверо складену листiвку, простягнув синовi.
Стьопочка мовчки прочитав її, роздер на дрiбнесенькi шматочки, кинув у
грубу.
- Ви, тату, обережно з такими документами. Нiхто її не бачив у вас?
- Нiхто.
- Тепер сам себе остерiгайся i сам собi не вiр. Он який уже
недорiкуватий Терешко, а й той сочить за вами. Цi слова крижаною хвилею
обдали Магазаника.
- Сам догадався сочити?
- Та нi, - Безбородько наказав. А ви ж, здається, ще в громадянську
приятелювали з ним. От вам пан i добродiй найшановиiшии, - перекривив
голову райуправи.
- Коли ти довiдався про це?
- Учора ввечерi. Зроду не повiрив би в таке, але це сказала i ерешкова
сестра.
- Вона тобi подобається?
На устах Стьопочки вибилась облудна посмiшка.
- Я їй подобаюсь.
- Дiла! I чим я йому не догодив? - як у хмару входить Магазаник. - Що
ж, почухраю на хутiр, хоч там вiдпочину вiд усякого крутежу. - Мабуть, на
камiнь буду старатись. А тебе ще раз остерiгаю
не заритись на скаженi грошi, словом: i бога бiйся, i чорта опасайся.
Сьогоднi сонце висварило в осенi ще один погожий день, i вiй не знав, куди
йому занести бабине лiто. Колись саме в такий деиь Магазаник у лiсах
зустрiвся з Оксаною, яка збирала опеньки, i запросив її до себе. Та мало
було радостi вiд тих запросин. Оминула тебе краса i все добре оминуло. А
могло б i по-iнакшому бутиi
"Не ти носиш корiння, корiння носить тебе", - хотiв утiшити себе святим
письмом, та нiчого з цього не вийшло. Могли б ще втiшити золотi тайники,
але не будеш же їх тепер викопувати. Може, один показати Стьопочцi? Та
встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станцiях, де спокуса i смерть
на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити треба...
Ось уже й ставочок пiдняв стрiли очерету, ось, чiпляючись за корiння
верболозу, озвався струмок. Як у дитинствi, перемiщався час, перечищалися
води i наповнялися береги. А як тут колись гарно, розкрилившись, падали
навеснi i пливли дикi гуси! Тепер уже не падають - стороною летять, бо
осторогу мають, i все якось тепер iде стороною. Непроїзною дорiжкою вiн
пiдходить до води.
Але хто це сидить у човнику?
I чомусь холод заворушився в мiжплiччi, i чомусь згадався ворон на
шибеницi. Шарпнувши рукою кишеню, в якiй лежала зброя, вiн пiшов до
ставка. Невiдомий поволi пiдвiвся i скочив з човника на берег. Магазаник у
подивi зупинився: перед ним, примкнувши золото вiй, стояв Лаврiн Гримич.
Але чого вiн такий похмурий, такий неприступний, чужий?
- Лаврiне, ти тут рибу ловиш?
- Нi, браконьєрiв, - хрипко вiдповiв Лаврiн, а його вiї затремтiли.
- Яких браконьєрiв?
Ласрiн ненавистю змiрив Магазаника:
- Отих браконьєрiв, що пiдняли руку на людське життя.
- Щось ти дуже розумне почав говорити, - затривожився Магазаник i,
почувши ззаду чиїсь кроки, обернувся. До нього пiдходив Стах Артеменко з
наганом у руцi.
- Ти чого, Сташе?! - не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось
страшне.
- Нiчого, - i Стах одразу намертво охопив старосту могутнiми руками.
- Ти що робиш?! - щосили шарпнувся Магазаник. - Нiчого, бо це не
робота, - вихопив у нього вальтера Стах. - А тепер, пане старосто, стань
рiвно перед людьми i послухай останнє слово.
Двi стiни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу
знекровили його обличчя i, певне, вибрали костi, бо тiло почало опадати.
- Чого ж останнє?! - насилу вичавив, не можучи пiймати своїх губ, що
тiпались i кам'янiли водночас.
- А що ж ти думаєш: помилуєм тебе? - спитав Лаврiн, отой повiльний,
добродушний Лаврiн, який у своєму життi нiкого й пальцем не зачепив. -
Стiй, коли можеш, рiвно.
I Магазаник, уже розчавлений страхом, став рiвно, iще тiльки щось
усерединi билося в ньому i лихоманило його, а повiки почав пекти невидимий
вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому рокiв
з двадцять тому говорив батько? Вiн годi погойдував свою сивину пiд
сивиною колоскiв жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у
давнину своїх рокiв i затiпався у дрожi, i затiпались його очi, з яких
утiкали зiницi.
Це, певне, розжалобило Лаврiна, бо опустив голову, а Стах став перед
старостою i, наче по писаному, оголосив:
- За зраду Батькiвщинi, за прислужництво фашистам, за видачу полiцiї i
гестапо командира Iвана Човняра партизанський загiн iменi Котовського
засуджує старосту Семена Магазаника до вищої мiри покарання - розстрiлу.
Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повiк, якi спалював невидимий
вогонь. Уже знаючи, що його розстрiляють, ще не мiг збагнути, як вiн упаде
на цю осiнню, з бабиним лiтом землю, як для нього назавжди не стане нi
цього дня, нi цього хутора, нi цього ставка, де й зараз подає голос
струмок, i повняться береги, I перечищаються води. Ось iз очеретiв виплила
та сама качечка, яку вiн бачив ранiше. Невже i її нiколи не побачиш ти? Що
ж це робиться в свiтi? Хiба ж ми в ньому живемо двiчi?
- Люди добрi, невже ви вiдберете у мене життя? - скинув побiлiлi очi на
партизанiв. - Я ще, кинувши все, можу вам послужити, їй-богу, можу...
- Пiзно, - не дивлячись на нього, сказав Лаврiн. - Ти сам пiдмiнив свою
долю. Може, щось маєш передати сину чи рiднi? То ми передамо.
- Передати? - перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього.
- Вiн вийняв з кишенi печатку, кинув її на землю, потiм дiстав гаманець,
нащось зважив його на помертвiлiй руцi. - Коли зможеш, Лаврiне, передай
Стьопочцi. I скажи йому мов слово: хай випишеться з полiцiї. I скажи, щоб
вiн не забув старе борсуче мiсце.
- Це ж яке?
- Вiн знає. - Хотiв ще згадати про мiсце, де стояв покутнiм вулик, але
тодi б усе стало зрозумiлим, бо не раз у мирний час Лаврiн бачив цього
старого вулика, що перейшов йому ще вiд батька, в якого i вiн був дитиною.
Господи, невже вiн справдi був дитиною? Його щось почало давити, тому
розстебнув ковнiра, вiдчув на грудях тiльце золотого хрестика i до болю в
руцi вхопився в своє останнє золото, нiби воно могло порятувати його.
Лаврiн пiдвiв голову i глухо запитав:
- Може, маєш останнє бажання?
- Жити хочу, жити, - сказав безнадiйно.
- Вiрю, Семене. Та про це треба було ранiше думати, - сумно одказав
Лаврiн. - Пiднiмайся на свiй хутiр.
I от вiн, знесилений, витiпаний страхом i болем, став посеред тiєї
землi, яку йому нарiзали за чорну зраду. Не знаючи, де подiти руки, сунув
їх у кишенi й намацав згарок саморобної свiчечки.
- Є в мене, Лаврiне, останнє...
- Що?
Магазаник вийняв згарок.
- Хай погорить святий вiск за упокiй душi.
- Що ж, запалюй.
Магазаник запалив свою свiчечку, вона випала з неслухняних рук раз i
вдруге, тодi вiн вкрутив її в землю, i шестеро очей схрестились на
сумирному вогнику, що тепер пахнув медом i лiтом. Чому ж доля не зробила
його пасiчником хоч на цей крутiж часу?.. I в останню свою хвилину вiн не
так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...
Коли свiчечка догорiла за середину, Магазаник знову глянув на ставок,
почув, як на ньому враз осiнню зашумiли очерети, почув мову води, почув
лопотiння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врiзанiй у
м'яку землю дорозi, замаячила самотня постать дiвчинки. Вона йшла до
ставочка i щось розгойдувала- в бiлiй хустинi. Враз ним струсонуло: "Невже
це Оленка? Невже це його Оленка?!"
Вiн простягнув руки до дiвчинки, скрикнув... I це_ був його останнiй
крик.
XXXI
У груднi вдарили такi морози, що трiскались дерева, трiскалась земля i
крига на рiках та ставках i замерзла вода в криницях. Навiть у терплячих,
обвiшаних памороззю верб вiдчахувались руки, i тодi на старих нiздрюватих
стовбурах червоиiли промерзлi рани.
Через холоднечу побiльшало рiзного люду в пристанцiйнiй корчомцi
"фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею,
скаженою горiлкою, а закусити холодцем iз хроном, кручениками, домашнiм
кендюхом, кров'янкою, просолом i отими з нiжною скоринкою пампушками, якi
самi просяться до рота. Що вже звичайнi, приквашенi в розсолi пелюстки з
олiєю i кмином, а й тi приносили хвалу привiтнiй господинi, на яку
витрiщувалось бiльше анiж треба рiзних буркал.
Але нинi жоден нiмець - нi "осiлий", нi "транзитний" не заглянув до
корчомки, яка в патентi, виданому мiською управою. запишно iменувалася
таверною. Та й на перонi сьогоднi фашисти загубили бундючнiсть i смiх. Чи
з холоду, чи щось iнше сталося?
Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджує з корчомки двох
баляндрасникiв, якi не стiльки заглядали до чарки, скiльки їли очима
"фрейлейн", ставить на вартi по той бiк дверей милогубу паляничницю Зосю,
а сама кидається в прибочок, де в дiжницi неволиться поганенький детектор
i навушники. Але саме в цей час тiтка Зося вiдчинила дверi й кахикнула.
Яринка вискочила зi свого закамарка, почала поратись бiля остогидлого
шинкваса, що наскрiзь протруївся паленкою. Та тiтка Зося вже через якусь
хвильку заспокiйливо подивилась на неї, посмiхнулась отими ворушкими
а з них на її обличчя сльозою впала краплина дощу чи роси.
XXIX
Сьогоднi крайсляндвiрт Вернер Бiркамп скликав на вечерю одних
тубiльцiв. Це слово вiн дуже любив повторювати в своєму товариствi, бо
взяв його з мови самого фюрера; той тепер часто говорив про Україну зi
своїми поплiчниками.
У пiдiгрiтому добрими старими винами мiзку крайсляндвiрта, що неабияк
пишався своєю пам'яттю, проросли окрушини тих повчань, якими за обiдами
Гiтлер частував свою вiрну елiту. Чого тiльки не торкався вiн! I вiйни, i
полiтики, i мистецтва, i музики, i архiтектури, i образу арiйського
Христа, i образу святого Павла, якого чомусь називав бiльшовицьким, i
фараонiв, i шляхiв iнкiв, i як готувати спартанський суп. Звичайно, все це
треба пам'ятати крайсляндвiрту, який от-от з ласки генерал-комiсара обiйме
посаду гебiтсляндвiрта. Але зараз вiн найбiльше мав знати, що думав фюрер
про Україну, бо ж "нема iншої держави, яка могла б гак усiм постачити
Європу". Запам'ятайте - усiм! "Де є територiя, що має такої якостi залiзо?
Де можна знайти бiльше нiкелю, бiльше марганцю, бiльше молiбдену? На
Українi є такий марганець, якого немає навiть в Америцi".
- За ваше здоров'я, достославний пане крайсляндвiрте! - шанобливо
пiдходить до нього оте семипудове одоробало, що зветься Оникiєм
Безбородьком i хоче почаркуватися.
Та господар порухом чарки, порухом очей, якi вгризаються в перенiсся, i
витовченою ниточкою посмiшки дав зрозумiти, що йому не до вподоби схiднi
звички. Пiдiймай свiй келих, пий iз нього трунок, а не грюкай музейним
склом об скло, бо ж це псує цiнностi.
Безбородько спiк на щоках ракiв, урозтiч кинув облисiлi очi_ на
начальникiв допомiжної полiцiї й тюрми, але вони за питвом та потравами
нiчого не бачать, навiть отих украдених картин, на яких напiвголi жiнки
мають тiшити своїми формами чоловiкiв.
"Чого ж ти пишаєшся, жеручи не свiй хлiб i не свое мистецтво? У мого
батька не гiршi красунi неволились у старовинних покоях. I хто, зрештою,
привiз тобi круги воску на свiчi, що так таємниче розгортають напiвтемряву
твоєї чи то резиденцiї, чи то музею? Чи маєш довшi ряди предкiв у своїх
генеалогiях? Теж навряд!
Гер крайсляндвiрт зрозумiв, що з цiєю кабанячою тушею треба поводитись
iнакше, анiж з начальниками полiцiї i тюрми, i вже на його прив'ялi щоки й
уста лягає подоба приязнi.
- За вас, пане голово, за вашу невтомнiсть. Як вам подобається моя
Морена? - кинув погляд на оте крадене полотно, де на вузьке жiноче обличчя
спадала сутiнь смертi.
Безбородько буркалами й чаркою потягнувся до Морени, похитав головою.
- Менi не подобається цей запiзнiлий декаданс.
- Чому ж? - здивувався крайсляндвiрт, i зверхнiсть залягла в побабчених
закругленнях його уст.
Безбородько помiтив це i, не вдаючись до тонкощiв мистецтва, вiдповiв:
- Бо ця Морена нiчого не має з жiночих принад, а така засмоктана, нiби
тиждень не споживала хлiба.
На цi слова крайсляндвiрт тiльки безнадiйно махнув рукою а в головi
знову заворушилися слова фюрера: "Ми будемо постачати хлiб України усiм
тим у Європi, хто буде потребувати його; Крим дасть нам цитрусовi, фрукти,
бавовну й гуму. Прип'ятськi мочарища будуть постачати очерет на папiр, а
за це українцi матимуть барвистi шарфи, склянi намиста й усе те, що
люблять колонiальнi народи. Нiмцi - це головне - будуть тут становити
замкнуте товариство, наче фортецю. Навiть нашi конюшники мають бути вищi
за тубiльцiв".
Так-так, коли iншим європейський країнам фюрер надав права слухняних
васалiв, то Україна має стати колонiєю, де оселиться двадцять мiльйонiв
господарiв iз Нiмеччини, Голландiї, Швецiї, Норвегiї i Данiї.
Тепер крайсляндвiрту стає шкода української землi навiть для
голландцiв, шведiв, норвежцiв i датчан. Обiйдемось без них. Хiба мало
людського матерiалу на Українi? Навпаки, його треба переполовинити, щоб
решту тримати в цiлковитiй покорi. Тут земля мав належати тiльки нiмцям, а
праця на них - українцям, i то - не всiм. Як про це сказав фюрер?..
Та його думки перебив низькорослий вилицюватий начальник допомiжної
полiцiї. Вiн рiзко пiдвiвся а бароккового крiсла, вiд' дано вклонився i
вiддано блиснув навскiсними очима i двома обоймами металевих зубiв.
- Удостойте недостойного! - I звернувся до гостей: - За мудрiсть нашого
любого гера крайсляндвiрта!
- За ваше здоров'я, вельмишановний пане, - бездоганною українською
мовою вiдповiв господар, а сам подумав: "Ось такий антропологiчний типаж,
насамперед, повинен пiти в землю. На Українi мають залишитися тiльки тi
синьоокi тубiльцi, що зовнi будуть схожi на арiйцiв. Думаючи про майбутнє
великої Нiмеччини, вже зараз треба працювати над вiдбором людського
матерiалу на Українi, - Вiн зi смаком вихилив чарку, поставив її на
музейний, заставлений наїдками столик.
А тим часом гостi, якi, побоюючись господаря, не наважились уволю нi
напитись, нi наїстись, стиха пiдсмiювались над крайсляндвiртом.
- Чарки ж якi? Бiльше по склу розтечеться, анiж у рот попаде, - кривив
писка зизуватий, з круглястими синiми рум'янцями на щоках начальник
в'язницi. Вiн i на вечерю прийшов з запасними тюремними ключами, чим дуже
порадував крайсляндвiрта.
- Звикай до культури та тiснiше зашморгуй варги, - шепотiв, як рак у
торбi, начальник бiржi працi й кивав на Рогиню: - Ось хто навiки схудне
пiсля такої вечерi.
- На поминках бiльше п'ють, - докинув i своє слiвце Безбородько. - Якщо
когось не веселить хмiль, то не клич на нього.
- I скiльки того хмелю? - невдоволено подивився Квасюк на служницю, яка
з порцелянового iмбрика вже почала розливати каву.
- Пiсля цього - та й до мене, хоч дурень i кропкова горiлка розважать
нас, - шепче начальник тюрми, якого заочi справедливо звуть i картярем, i
кошатником.
Попрощавшись iз гостями, крайсляндвiрт дружнiм помахом руки затримав
Рогиню.
- Якщо ваша ласка, запишiться на хвилинку.
Крайсагроном здивовано глипнув на жовте диньоподiбне обличчя, на якому
тiльки знизу вибились бульдожi прикмети, i пiдiйшов ближче до Морени, що
мертвим поглядом i всiма своїми потойбiчними барвами комусь вiщувала
небуття. Де ти, така зловiсна, виплоджувалась?
За гостями зачинилися дверi, i тепер крайсляндвiрт, посмiхаючись до
Морени, впiвока глянув на Рогиню:
- Гарна?
Пiсля мовчанки Крайсагроном вiдповiв:
- Страшна. Смерть нагадує.
Вiдповiдь задовольнила Бiркампа, вiн схвально кивнув головою:
- Людям i треба частiше нагадувати про смерть: тодi вони краще
виконуватимуть свої обов'язки.
- Хто його знає, - зажурився Рогиня. - Обов'язки на людей накладає
життя, i грiх мистецтво присвячувати смертi.
- О, то ви й фiлософ! - чогось здивувався крайсляндвiрт i посадив
агронома за свiй iнкрустований столик, налив рейнського, навiть
почаркувався. Через якусь хвильку господар запитав: - Як вам, пане,
живеться-працюється?
- Їжджу з села в село, - невиразно вiдповiв агроном i насторожився: чи
не довiдався крайсляндвiрт, що вiн потаємно переправив у лiси ще кiлька
пiдвiд збiжжя? Цс хоч трохи оживило його
заблуклу душу, яка теж надiється дочекатися своєї влади i свого сива.
- Щось вас, бачу, нi горiлка, нi вино не розвеселили.
- Таку вже маю вдачу. - Рогиия сичем вбрав голову в илечi,
Крайсляндвiрт роащiбнув тугий, з добротної сiрої шерстi кiтель, бережно
повiсив йоги на бильце музейного крiсла.
- Не хочуть працювати дядьки?
- Не хочуть... такий час.
- Мене теж дивує незбагненне в поведiнцi українського хлiбороба. Я тут
жив кiлька рокiв до першої вiйни, бачив, як не тiльки душею, а й зубами
тримається хлiбороб власностi, землi. Бiльшовики забрали це в нього, ми ж
хочемо його ощасливити власнiстю, а вiн саботує всi нашi заходи i навiть
iде в партизани. Як це накажете розумiти?
- Нашого селянина не дуже легко зрозумiти... - обережно вiдказав
крайсагроном i прикрив насмiшку отими повiками, ва яких кропом вибились
прожилки.
- Хай i так. Але його негайно треба змусити працювати, iнакше i вiн, i
велика Нiмеччина залишаться без хлiба.
- I це може бути, - погодився Рогиня, а сам посмiхнувся в душi: хiба ж
не знав, що селяни в його районi сяк-так, а найбiльше крадькома
настарались собi хлiбця. А фашистська Нiмеччина їм до одного мiсця.
- Я знаю, пане Рогиия, що ви вчена людина, син священика, знаю, що за
бiльшовикiв не цiнували вас, насмiхалися над вашими захопленнями
антропологiєю i етнографiєю.
- Були й такi, - не дуже охоче сказав Рогиня. - Та й кому, окрiм
учених, антропологiя не здається дивацтвом?
- Нi, нi, це висока наука, - заперечив Крайсляндвiрт. - Я сам кохався в
нiй.
- Ви? - не повiрив Рогиня.
- Хай це вас не дивує. Я навiть студiював працi деяких, як у вас
казали, українських буржуазних учених i не без iнтересу довiдався, що ваш
антропологiчний тип близький до нордичного.
Рогиня пiдвiв заважку для своєї тонкої шиї голову, пильно глянув на
крайсляндвiрта i, набравшись духу, з гiднiстю сказав:
- Це, пане, тенденцiйнi твердження, якi не мають пiд собою серйозного
наукового грунту.
Пещене обличчя господаря i здивувалось, i позлiтало водночас. Вiн
нiколи не сподiвався, що цей мовчазний, придовбнений життям чолов'яга
наважиться заперечувати йому.
- Ви не помиляєтесь?
- Нi, не помиляюсь, - понуро вiдповiв Рогиня, - бо я студiював не
тiльки тi працi, що пiдганяють науку пiд чужi догми. - I гiрко
посмiхнувся: - Отож недарма пан Безбородько називав мене мумiєанавцем.
- Ми з вами стоїмо на рiзних полюсах, - пiсля деякої мовчанки похмуро
сказав крайсдяндвiрт. - А вам нiколи не спадало на думку бачити свiй народ
здоровим, красивим?
- Я зараз бачу свiй народ здоровим, красивим, розумним.
- Але ж у ньому є й чужа кров. Рогиня стенув плечима:
- Поки що справжня наука не знає такого народу, який би не мав домiшок
iншої кровi, бо ж вiки не були вiками iсторичної iзоляцiї.
- Пане Рогиня, не забувайте про виключну чистоту нордичної раси, -
строго сказав Крайсляндвiрт, потiм глянув на годинник. - Сьогоднi ми не
будемо продовжувати теоретичну дискусiю, для неї ще знайдемо час. Менi
хотiлося сказати вам iнше. Ви щодня буваєте в громадських господарствах
нашого крайсу. Я вас зобов'язую в кожному селi взяти на облiк усiх
свiтловолосих i блакитнооких дiтей, юнакiв i одружених до тридцяти п'яти
рокiв. Звичайно, ви сюди не включаєте тих, що мають широкий розмах вилиць.
Жах охопив Рогиню. Вiн збагнув те, що не було доказано, i мимоволi
схопився рукою за серце.
- Ви чули, що я сказав?
- Чув, пане Крайсляндвiрт. Чув. Але, пробачте, я цих списочкiв робити
не буду.
- Як? Ви не хочете дбати про майбутнє своєї раси? Це вам стiльки дасть!
- "Багато обiцяє чорт, а забирає все".
- Отож, хочете не хочете, а списочки складайте. Це буде вашим службовим
обов'язком.
- Нi! нi! - затрусились руки агронома, вiдхиляючи вiд себе невидимi
списочки.
В нордичних очах крайсляндвiрта спалахнула злiсть. К бiсу чемнiсть i
"химери совiстi". Вiн зараз же провчить цього впертого мумiєзнавця, що теж
не вмiє чавити непокору.
I в цей час хтось постукав у дверi. Крайсляндвiрт рiзко пiдвiвся,
пiдiйшов до порога, глянув у скляне вiчко, вiдчинив дверi в оселю,
виструнчившись, увiйшов незамiнимий Ганс, який самовiддано служив йому i
пером, i автоматом, i мiзками, що найбiльшi були нацiленi на музейнi
скарби й український чорнозем. Пiсля ретельних аналiзiв, вiн навiть
замiряв тi площi, з яких треба вивезти землю до рейху.
- Що тобi, Гансе?
- Пробачте, пане Крайсляндвiрт, але до вас дуже просяться отi
голландцi, якi збираються осiсти на Українi, - чогось розгублено заговорив
Ганс. Що його так занепокоїло?
- Так пiзно? Скажи: хай завтра приходять. На добранiч, Гансе.
- Бачте, їм сьогоднi треба, - iще дужче виструнчується Ганс, нiби хоче
свої сто вiсiмдесят п'ять сантиметрiв зросту витягнути до двох метрiв. У
його присутностi гер крайсляндвiрт майже завжди з жалем думає про свою
статуру, яка, па жаль, роздасться вшир. Оце б позичити в Ганса якихось
зайвих десять сантиметрiв зросту та Гансовими патлами заличкувати кружок
лисини, який так схожий на ксьондзiвську тонзуру.
- Чого ж сьогоднi? Навiщо цей поспiх?
- Вони їхали сюди, - мнеться Ганс, - а їх перестрiли партизани.
- Партизани?!
- Так, пане крайсляндвiрт. Думаю, це робота Сагайдака.
- I що далi?
- Партизани перевiрили документи майбутнiх колонiстiв i хотiли їх
розстрiляти.
- За що?
- Вони знайшли в них iнструкцiю про поступову стерилiзацiю українцiв
чоловiчої статi. Це їх дуже обурило.
- Дурнi! - вигукнув крайсляндвiрт. - Такi iнструкцiї, їдучи на
розвiдини чи на поселення, треба тримати в головi, а не в кишенi. I що
потiм?
- Потiм партизани змилостивились, забрали тiльки пiдводи й конi, а
самим голландцям наказали роздягнутись.
- То вони прийшли сюди зовсiм голi, чи як?
- - Не зовсiм голi... - кривить обличчя Ганс. - Партизани залишили їм
труси.
Крайсляндвiрт бридливо поморщився, потiм на його вустах ворухнулась
убивча iронiя.
- Отак i мiстом iшли колонiзатори в трусах?
- А що ж їм лишалось робити? Мусили витримати i ганьбу, i насмiшку.
- Веди їх сюди.
Секретар вийшов, а за хвилину до оселi почали заходити переляканi й
жалюгiднi колонiсти, однi з них трималися за голови, другi - за труси.
Гер крайсляндвiрт хотiв обличчям i всiєю поставою вдати глибоке
спiвчуття, але не витримав - розсмiявся, а хтось iз слабонервних
колонiстiв заплакав i припав до Морени - богинi небуття.
XXX
Ранiше худобу гнали скотарi, а тепер полiцаї. Однi з них люто
пересварювалися з жiнками, а другi мовчки проклинали свою долю, що зробила
їх погоничами лиха.
- Куди ж ви, урвителi, тягнете її? Запогубити хочете моїх дрiбних
дiток? - припадала до своєї годувальницi молода чорноброва жiнка. В очах
її стояли сльози, в очах корiвчини поблискувала волога незрозумiлiсть.
- Вiдiйди, вiдiйди, зарюмана, бо розчереплю макiтру! Якось перебудуть
твої потерчата без молока, - замiрявся на жiнку прикладом спиячений
Терешко. I, наганяючи пострах, крутив полтиниками баньок.
- Щоб iз вас котрийсь ще до вечора вiдiйшов! Пане старосто, скажiть їм
щось на це праволомство.
- Он краще жандармам скажи! - Магазаник пiдвiв голову на незрушних, з
бляхами на грудях жандармiв, що придивлялись до полiцайського старання,
потiм, щоб не слухати голосiння, перезирнувся з Терешком, пiшов до
сiльуправи, а звiдти задвiрками вислизнув на другу вулицю. Але й тут його
наздогнали жiночий лемент i плач. Та хiба вони тепер здивують когось?
Пiдходячи до шибеницi, вiн бридливо поглянув на її вкорочену, планками
пiдбиту руку i вражено зупинився: тут, похиливши голову, сидiв його
старезний кульгавий ворон. Чого вiн прилетiв iз лiсу? Чи йому шибениця
нагадала давнину, чи почув чиюсь смерть? Ворон, очевидно, впiзнав
Магазаника, проржавлено керкнув i переставив кульгавi ноги.
Забобонний страх учепився в пана старосту, вiн вихопив iз кишенi
темного, як галка, пiстоля i стрельнув у птицю. Та знову, але вже злякано,
керкнула, пiдняла крила, чорним шматком хустини злетiла в небо i розтанула
у високостi. Кому ти, вiщуне, понiс недолю? Здавалося б, усе це дурниця,
не варта нiякої уваги, та ще для людини, яка знає i ваги життя, i не в
одну книгу заглядала. Але забобони ще тримаються, щоб негадано скаламутити
нутро чи мозок.
У школi, куди тепер перебралися жити Магазаники, бiля парти сидiв
Стьопочка i перечищав розiбраний затвор. I руки, i обличчя-Стьопочки
лиснiли жиром.
- Кудись збираєшся?
- У крайс викликає мiй зверхник.
- Не знаєш чого?
- Чував краєм вуха, що хотять перекинути на залiзничну станцiю.
- Вона дужо потрiбна тобi? I тут усе маьш для прожитку.
- Там ширший розгiн: i склади рiзнi, i люди рiзнi. Там, подейкують, за
один день може стiльки приплисти до рук, що тут i за рiк не припливе, бо
який толк з моїх теперiшнiх дев'ятисот окупацiйних марок?
- Тiльки ж остерiгайся ненаситства. I боронь боже красти; у нiмцiв за
добичництво одразу розстрiл.
- Красти я не пiду, а культурненько брати можна, на станцiї полiцаї
плавають, наче пампухи в олiї, - Стьопочка трусонув патлами, засмiявся.
Смiх у нього тепер став якимсь дерев'яним i несподiвано обривався. - А я,
тату, нещодавно на шибеницi бачив нашого ворона. Певне, i йому стало сумно
без нас.
- Верзеш хтозна-що, - буркнув Магазаник, а всерединi знову болiсно
озвалися забобони. - Ти ж коли пiдеш у крайс?
- Завтра.
- Тодi я загляну на хутiр. Може, якогось коропця спiймаю на вечерю.
- Толом би їх глушити i засолити в бочцi на зиму.
- Почекаємо ще з толом, - вiн пiдiйшов до сина, поклав йому руку на
плече.
- _Чого це ви? - _У Стьопочки здивовано затремтiв жовтець вiй.
- Не хочеться, щоб ти їхав на тi станцiї. От прокидаюся вночi, почую,
що ти дихаєш за стiною, - i вже якось легше стає на душi.
- Ти бачиш! - не повiрив Стьопочка. - Щось такого нiколи не помiчав за
вами.
- Лiта, Стьопочко, лiта.
- I десь-то страх, - подумавши, сказало чадо i заспокоїло батька: - Але
боятися вам нема чого. Москву вже нiмцi забрали, Ленiнград теж. Сам Гiтлер
сказав, що Росiї, чуєте, - не Москви, ве Ленiнграда,"- а Росiї вже бiльше
не iснує.
Магазаник оглянувся, нiби їх хтось мiг пiдслухати.
- А це не брехня, Стьопочко?
- Хiба ж ви газет не читаєте?
- Нiхто так не розпускає брехнi, як газети, - вийняв iз внутрiшньої
кишенi вчетверо складену листiвку, простягнув синовi.
Стьопочка мовчки прочитав її, роздер на дрiбнесенькi шматочки, кинув у
грубу.
- Ви, тату, обережно з такими документами. Нiхто її не бачив у вас?
- Нiхто.
- Тепер сам себе остерiгайся i сам собi не вiр. Он який уже
недорiкуватий Терешко, а й той сочить за вами. Цi слова крижаною хвилею
обдали Магазаника.
- Сам догадався сочити?
- Та нi, - Безбородько наказав. А ви ж, здається, ще в громадянську
приятелювали з ним. От вам пан i добродiй найшановиiшии, - перекривив
голову райуправи.
- Коли ти довiдався про це?
- Учора ввечерi. Зроду не повiрив би в таке, але це сказала i ерешкова
сестра.
- Вона тобi подобається?
На устах Стьопочки вибилась облудна посмiшка.
- Я їй подобаюсь.
- Дiла! I чим я йому не догодив? - як у хмару входить Магазаник. - Що
ж, почухраю на хутiр, хоч там вiдпочину вiд усякого крутежу. - Мабуть, на
камiнь буду старатись. А тебе ще раз остерiгаю
не заритись на скаженi грошi, словом: i бога бiйся, i чорта опасайся.
Сьогоднi сонце висварило в осенi ще один погожий день, i вiй не знав, куди
йому занести бабине лiто. Колись саме в такий деиь Магазаник у лiсах
зустрiвся з Оксаною, яка збирала опеньки, i запросив її до себе. Та мало
було радостi вiд тих запросин. Оминула тебе краса i все добре оминуло. А
могло б i по-iнакшому бутиi
"Не ти носиш корiння, корiння носить тебе", - хотiв утiшити себе святим
письмом, та нiчого з цього не вийшло. Могли б ще втiшити золотi тайники,
але не будеш же їх тепер викопувати. Може, один показати Стьопочцi? Та
встигнеться. Ще не знати, що жде його на тих станцiях, де спокуса i смерть
на одних вагах сидять. А дерево на хуторець завозити треба...
Ось уже й ставочок пiдняв стрiли очерету, ось, чiпляючись за корiння
верболозу, озвався струмок. Як у дитинствi, перемiщався час, перечищалися
води i наповнялися береги. А як тут колись гарно, розкрилившись, падали
навеснi i пливли дикi гуси! Тепер уже не падають - стороною летять, бо
осторогу мають, i все якось тепер iде стороною. Непроїзною дорiжкою вiн
пiдходить до води.
Але хто це сидить у човнику?
I чомусь холод заворушився в мiжплiччi, i чомусь згадався ворон на
шибеницi. Шарпнувши рукою кишеню, в якiй лежала зброя, вiн пiшов до
ставка. Невiдомий поволi пiдвiвся i скочив з човника на берег. Магазаник у
подивi зупинився: перед ним, примкнувши золото вiй, стояв Лаврiн Гримич.
Але чого вiн такий похмурий, такий неприступний, чужий?
- Лаврiне, ти тут рибу ловиш?
- Нi, браконьєрiв, - хрипко вiдповiв Лаврiн, а його вiї затремтiли.
- Яких браконьєрiв?
Ласрiн ненавистю змiрив Магазаника:
- Отих браконьєрiв, що пiдняли руку на людське життя.
- Щось ти дуже розумне почав говорити, - затривожився Магазаник i,
почувши ззаду чиїсь кроки, обернувся. До нього пiдходив Стах Артеменко з
наганом у руцi.
- Ти чого, Сташе?! - не скрикнув, а зойкнув, догадуючись про щось
страшне.
- Нiчого, - i Стах одразу намертво охопив старосту могутнiми руками.
- Ти що робиш?! - щосили шарпнувся Магазаник. - Нiчого, бо це не
робота, - вихопив у нього вальтера Стах. - А тепер, пане старосто, стань
рiвно перед людьми i послухай останнє слово.
Двi стiни страху стиснули, зчавили, пройшли через Магазаника й одразу
знекровили його обличчя i, певне, вибрали костi, бо тiло почало опадати.
- Чого ж останнє?! - насилу вичавив, не можучи пiймати своїх губ, що
тiпались i кам'янiли водночас.
- А що ж ти думаєш: помилуєм тебе? - спитав Лаврiн, отой повiльний,
добродушний Лаврiн, який у своєму життi нiкого й пальцем не зачепив. -
Стiй, коли можеш, рiвно.
I Магазаник, уже розчавлений страхом, став рiвно, iще тiльки щось
усерединi билося в ньому i лихоманило його, а повiки почав пекти невидимий
вогонь чи сльози. Невже це прийшов отой час розплати, про який йому рокiв
з двадцять тому говорив батько? Вiн годi погойдував свою сивину пiд
сивиною колоскiв жита, що дочекалося святвечора. Магазаник глянув у
давнину своїх рокiв i затiпався у дрожi, i затiпались його очi, з яких
утiкали зiницi.
Це, певне, розжалобило Лаврiна, бо опустив голову, а Стах став перед
старостою i, наче по писаному, оголосив:
- За зраду Батькiвщинi, за прислужництво фашистам, за видачу полiцiї i
гестапо командира Iвана Човняра партизанський загiн iменi Котовського
засуджує старосту Семена Магазаника до вищої мiри покарання - розстрiлу.
Магазаник неслухняною рукою потягнувся до повiк, якi спалював невидимий
вогонь. Уже знаючи, що його розстрiляють, ще не мiг збагнути, як вiн упаде
на цю осiнню, з бабиним лiтом землю, як для нього назавжди не стане нi
цього дня, нi цього хутора, нi цього ставка, де й зараз подає голос
струмок, i повняться береги, I перечищаються води. Ось iз очеретiв виплила
та сама качечка, яку вiн бачив ранiше. Невже i її нiколи не побачиш ти? Що
ж це робиться в свiтi? Хiба ж ми в ньому живемо двiчi?
- Люди добрi, невже ви вiдберете у мене життя? - скинув побiлiлi очi на
партизанiв. - Я ще, кинувши все, можу вам послужити, їй-богу, можу...
- Пiзно, - не дивлячись на нього, сказав Лаврiн. - Ти сам пiдмiнив свою
долю. Може, щось маєш передати сину чи рiднi? То ми передамо.
- Передати? - перепитав Магазаник, бо зараз усе туго доходило до нього.
- Вiн вийняв з кишенi печатку, кинув її на землю, потiм дiстав гаманець,
нащось зважив його на помертвiлiй руцi. - Коли зможеш, Лаврiне, передай
Стьопочцi. I скажи йому мов слово: хай випишеться з полiцiї. I скажи, щоб
вiн не забув старе борсуче мiсце.
- Це ж яке?
- Вiн знає. - Хотiв ще згадати про мiсце, де стояв покутнiм вулик, але
тодi б усе стало зрозумiлим, бо не раз у мирний час Лаврiн бачив цього
старого вулика, що перейшов йому ще вiд батька, в якого i вiн був дитиною.
Господи, невже вiн справдi був дитиною? Його щось почало давити, тому
розстебнув ковнiра, вiдчув на грудях тiльце золотого хрестика i до болю в
руцi вхопився в своє останнє золото, нiби воно могло порятувати його.
Лаврiн пiдвiв голову i глухо запитав:
- Може, маєш останнє бажання?
- Жити хочу, жити, - сказав безнадiйно.
- Вiрю, Семене. Та про це треба було ранiше думати, - сумно одказав
Лаврiн. - Пiднiмайся на свiй хутiр.
I от вiн, знесилений, витiпаний страхом i болем, став посеред тiєї
землi, яку йому нарiзали за чорну зраду. Не знаючи, де подiти руки, сунув
їх у кишенi й намацав згарок саморобної свiчечки.
- Є в мене, Лаврiне, останнє...
- Що?
Магазаник вийняв згарок.
- Хай погорить святий вiск за упокiй душi.
- Що ж, запалюй.
Магазаник запалив свою свiчечку, вона випала з неслухняних рук раз i
вдруге, тодi вiн вкрутив її в землю, i шестеро очей схрестились на
сумирному вогнику, що тепер пахнув медом i лiтом. Чому ж доля не зробила
його пасiчником хоч на цей крутiж часу?.. I в останню свою хвилину вiн не
так винив себе, як свою фортуну, хоча й знав, що не вона винна...
Коли свiчечка догорiла за середину, Магазаник знову глянув на ставок,
почув, як на ньому враз осiнню зашумiли очерети, почув мову води, почув
лопотiння пташиних крил. А далеко-далеко за ставком, на глибоко врiзанiй у
м'яку землю дорозi, замаячила самотня постать дiвчинки. Вона йшла до
ставочка i щось розгойдувала- в бiлiй хустинi. Враз ним струсонуло: "Невже
це Оленка? Невже це його Оленка?!"
Вiн простягнув руки до дiвчинки, скрикнув... I це_ був його останнiй
крик.
XXXI
У груднi вдарили такi морози, що трiскались дерева, трiскалась земля i
крига на рiках та ставках i замерзла вода в криницях. Навiть у терплячих,
обвiшаних памороззю верб вiдчахувались руки, i тодi на старих нiздрюватих
стовбурах червоиiли промерзлi рани.
Через холоднечу побiльшало рiзного люду в пристанцiйнiй корчомцi
"фрейлейн" Ярини. Тут завжди можна було закропити душу пахучою сливовицею,
скаженою горiлкою, а закусити холодцем iз хроном, кручениками, домашнiм
кендюхом, кров'янкою, просолом i отими з нiжною скоринкою пампушками, якi
самi просяться до рота. Що вже звичайнi, приквашенi в розсолi пелюстки з
олiєю i кмином, а й тi приносили хвалу привiтнiй господинi, на яку
витрiщувалось бiльше анiж треба рiзних буркал.
Але нинi жоден нiмець - нi "осiлий", нi "транзитний" не заглянув до
корчомки, яка в патентi, виданому мiською управою. запишно iменувалася
таверною. Та й на перонi сьогоднi фашисти загубили бундючнiсть i смiх. Чи
з холоду, чи щось iнше сталося?
Охоплена непевними передчуттями, Яринка випроваджує з корчомки двох
баляндрасникiв, якi не стiльки заглядали до чарки, скiльки їли очима
"фрейлейн", ставить на вартi по той бiк дверей милогубу паляничницю Зосю,
а сама кидається в прибочок, де в дiжницi неволиться поганенький детектор
i навушники. Але саме в цей час тiтка Зося вiдчинила дверi й кахикнула.
Яринка вискочила зi свого закамарка, почала поратись бiля остогидлого
шинкваса, що наскрiзь протруївся паленкою. Та тiтка Зося вже через якусь
хвильку заспокiйливо подивилась на неї, посмiхнулась отими ворушкими