Страница:
- Що, що?! - здивувався, не зрозумiв Ступач, i в подивi окреслились
його квасолистi нiздрi. - Ви нiби захищаєтесь медициною, терапiєю?
- Нi, я захищаюся звичайнiсiнькою людянiстю. Як комунiст, я
переконаний, що в кожної порядної людини повинно болiти серце за людей.
Ступач знову їддю i непримиреннiстю вдарив Данила:
- Це демагогiя на даному етапi?
- Це переконання на все життя.
- Ви людянiстю хочете прикрити розбазарювання зерна i врятувати свою
шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хлiб?
- Час.
- Який час? - не зрозумiв Ступач.
- Нелегкий.
- Ви менi облиште цi штучки - теорiю нелегкого часуi Я вам з нелегкого
часу викрою тiсний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи
гнiву:
- Чув? Я теж цiкавився фiлософiєю, думаючи, що це наука гуманiтарна!
- Це натяк на мою професiю? - Ступач уже розсiкав його скособоченими
очима, де шаленiв колiр бузкового одцвiту.
- Нi, це натяк на ваш характер та на вашi покрики.
- Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумiєте, перед ким стоїте?! - I
Ступач ударив кулаком по столi. Тепер Данило якомога спокiйнiше сказав:
- Не бийте кулаком нi мертву, нi живу матерiю, навчiться шанувати її.
Ступач задихнувся вiд обурення:
- Я сподiвався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що
розбазарили хлiб.
- А я сподiвався, що ви поцiкавитесь, хто заховував хлiб.
- Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в iншому мiсцi, хоча менi
й жаль вашої гордої молодостi. Гордих час швидко скручує в баранячий рiг!
- Вiн вискочив iз-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув дверима i подався
шкiльним подвiр'ям на вулицю, де стояла його бричка.
I тепер противний холод ударив Данила пiд серце, усiвся на плечi,
пригнув їх своєю вагою. Хлопець трiпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав
руку до серця. Чого ти злякався? Не бiйся, но дрiбнiй. Чуєш?
Трохи заспокоївшись, вiн знову повернувся до класу, до принишклих
дiтей, спромiгся для них на посмiшку, спокiй i таки аакiнчив урок, а потiм
пiшов блукати в луги, якi вже на своїх долонях тримали зелень i першi
кетяги первоцвiття. Кому воно, розкривши вiї, завтра дивитиметься в очi? I
знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах i в мiжплiччi. Та хай, що
буде, те й буде, а вiв, не кидаючи'на важницю обережнiсть, якось допомiг
людям. Але є й iнша мудрiсть: обережно iти но землi. Таке ходiння i
плазуванням може стати...
Бiля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою
вiзнику i, покосувавши на свiй вiйськовий одяг, швидко пiшов до
приймальнi. З порога вiн коротко запитав секретарку:
- Я? - I кинув своє характерне око на дверi.
- Будь ласка, будь ласка, Прокопе Iвановичу, - враз заквапилася i
почервонiла дiвчина, яка хоч невiдомо чого побоювалась професiї Ступача,
та не страхалась його вiзантiйських очей. Секретарка багато читала i все
нерозгадане чи потаємне називала вiзантiйщиною.
Ступач гарно подивився на дiвчину, зовсiм збивши її з пантелику, i зник
за дверима.
- А начадили - хоч шаблю вiшай! - театрально зупинився посеред
просторого кабiнету. - В приказцi вiн сокиру замiнив шаблею, бо перед ним
сидiли колишнi червонi козаки - секретар райкому Вiктор Мусульбас i
вiйськовий комiсар Зiновiй Сагайдак.
- Таки начадили, - погодився Мусульбас i поклав люльку бiля
чорнильницi. На горбоносiм виду його пiсля хвороби тлiли рiвнi рум'янцi.
"Наче материки на нiмiй картi", - прикинув собi Ступач, який i
недолюблював, i побоювався секретаря, бо той i досi не може забути його
лiвих заскокiв. Минулися ж вони, минулися! Та й хiба ж тепер на роботi не
вилузуюсь зi шкiри?
- Сiдайте, розказуйте, коли є що розказувати, - трусонув чорними
кучерями темнолиций Сагайдак.
- Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, - знову вдався до
народної творчостi Ступач. - Що ж його вам? Був я i в Магазаника, i в
скитку, i в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще вiд ченцiв, якi
вмiли таки господарювати - в їхньому пiдземеллi i досi сухо, хоч перець
тримай. А от Бондаренка треба покарати!
- Так уже й покарати? - сумнiв i наче невдоволення тiнями пройшли в
горiхово-карих очах Мусульбаса.
- Неодмiнно! Щоб свiй свого боявся! - I Ступач так рубонув рукою, наче
й вiн був у червоному козацтвi. - Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не
так! Я йому одне, а вiн менi друге, я йому друге, а вiн менi третє...
- Ви йому третє, а вiн вам четверте, - насмiшкувато продовжив Сагайдак.
- У вас до сотого не дiйшло? Ступач образився:
- Поговорiть ще ви з ним, то й до сотого дiйдете.
- Та поговоримо, - загадково пообiцяв Сагайдак.
- От вiн i покаже свiй норов, як менi показав!
- А як ви з ним говорили? - пильно-пильно подивився Мусульбас. - Часом
не страхали?
- Не обiйшлося без цього.
- А для чого це вам?
- Як для чого? - I Ступач навiть посмiхнувся. - Треба ж мати зi страху
зиск.
- Що, що?! - аж пiдвiвся Мусульбас, i пiдвелись його материки.
Вiн переглянувся з Сагайдаком i, не сiдаючи, запитав Ступача:
- Ви не догадуєтесь, якi з цього зиску можуть бути втрати?
- Менi?
- На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
- Хiба ж вам невiдомо, що в нашiй професiї через страх можна добратись
i до корiння, i до насiння.
- Не доберiться ним до нещастя, - зiтхнув Мусульбас. - Ви не думали, що
страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали -
подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, мiняйте скорiше професiю. Ще не
пiзно.
- Але i по рано, - похмуро вiдповiв Ступач...
Уже дрiмало надвечiр'я, коли Данило побачив у лугах Терентiя Iвановича.
Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловiк пiдiйшов до нього, чогось
просвiтлений i наче помолодiлий. З якого б це дива?
- Посутенiло, - глянув на небо.
- I надворi, i в душi, - буркнув Данило.
- Чи не рано - в душi? - засумнiвався Терентiй Iванович.
- Ступач казав - не рано.
- Так час iде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
- Тi самi гостi в ту саму хату? - одразу накостричився. - Тодi не пiду!
- Не вгадали - секретар райкому i вiйськовий комiсар приїхали.
- Ого! - мимоволi вигукнув Данило, i в куточках уст вибилась гiрка
посмiшка. - Якої честi доскочив...
- А може, й честi, - розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу
з луговини, i витиснутий нею слiд почав затiкати водою. Отак iде чоловiк
по землi i залишає за собою джерельця. - Ти ж не дуже переживай, бо серце
маєш одне, i таке, що й комусь знадобиться, - i добра посмiшка вiд уст
перекинулась на його пiдкучерявленi вуса.
- Ступачевi вже знадобилось.
- Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить
душу, але й це треба пережити.
- А хто ж тi, що приїхали зараз? Що вони за люди?
- Коли були в червоних козаках, тодi хороша слава ходила за ними, а
тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися в нас. Прiзвище ж секретар має
чудернацьке - Мусульбас, а в комiсара запорозьке - Сагайдак, хлопцi звали
його Сагайдачним. I от, повiриш, Мусульбас пiзнав мене, хоча й бачились ми
в громадянську лише разiв зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов
на мене, обiйняв i заплакав. То й подумалось тодi: як буде в нас ось така
справжня душевнiсть, то все нам буде по силi...
В учительськiй Данило застав Дiденка, бiлявого бритоголового, що мав
журнi очi, секретаря райкому i статурного, з циганською вродою комiсара.
Торопiючи, збираючись у вузлик, зупинився бiля порога.
- Ви Бондаренко? - без прелюдiї запитав секретар, пiдвiвся, ступив до
Данила i подав руку, на якiй бiлiло рубцювате перехрестя шрамiв.
- Бондаренко.
- Славне прiзвище! Iсторiєю пахне, - пильно вдивляється в нього
Мусульбас. - Бондарювати ж умiєте чи розгубили батькiвський спадок?
- Трохи вмiю.
- А коли зробите бочку на огiрки, розсiл буде витiкати чи аi? дг
негадане запитав стрiлчастобровий Сагайдак,
Данила здивувало таке запитання: насмiшка, чи що? I вiй теж вiдповiв
по-селянськи:
- Якщо бочку робитиму для доброї людини, то розсiл не витече, а для
поганої - то й огiрки не вдержаться.
- Данило Максимович у нас молодець! - втрутився в розмову Максим
Петрович i поглядом пiдбадьорив свого вчителя. - Прошу вибачення, бо менi
треба ще на вечiрнiй урок, - i вийшов з учительської.
- Шапка батькова? - глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав
у руках.
- Батькова.
- I вдача така ж запальна, як у батька була? - примружився Сагайдак.
- Не знаю.
- Знаєш! Так роздав, хлоаче, хлiб? - перейшов на "ти" Мусульбас.
- Роздав, - щось крижиною тенькнуло всерединi, вiн зiбрав на перенiссi
упертi зкоршки i зовсiм недоречно згадав улюблену приказку Богдана
Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде - як бог дасть". Що буде, а
стоятиму на своєму.
- I не каєшся?
- Роздавати добро - не грiх, ховатися з ним - грiх. Сагайдак
посмiхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
- Ступача злякався? - запитав той.
- Не дуже, але радостi вiд його крику й погроз не мав, бо, здається,
вiн належить до спадкоємцiв князя Iзяслава, який ще в дванадцятому вiцi
глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому крикуну
доскочити великої влади.
Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потiм правицею полiз до
голови, з якої тиф громадянської зняв кучерi.
- Далеко ти заглянув. I, на жаль, щось iстотне пiдмiтив у характерi
деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе:
вiрно зробив, що роздав хлiб, бо насамперед треба рятувати людей.
- Спасибi, - ожив Данило.
- Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно - не така вже
й велика мудрiсть, аби воно тiльки буде, - i посмутнiв чоловiк, бо й вiн
не мав його. - Мудрiше - виростити хлiб. Ти вмiєш ходити бiля землi?
- Наче вмiю.
- А ти менi без "наче". Знаєш хоча б те, що робить ваша школа?
- Цей курс науки, здається, вивчив.
- А це правда, що хотiв бути агрономом? - запитав Сагайдак.
- Правда. Та за розкладкою губкомiтету незаможних селян мене послали на
робiтфак при педiнститутi.
- Це добре, що тебе послало село, виходить, вiрило тобi. А за людську
вiру треба вiдробляти, - вже повчально сказав Мусульбас.
- Постараюсь, аякже, - не знайшов чогось кращого вiдповiсти.
- Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам
собi. Ми сьогоднi пiсля Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й
твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. I думка наша
така: пошлемо тебе в своє село головою колгоспу.
- Мене?! - оторопiв Данило. - "Вiд суду до посади..."
- Тебе!.. Злякався?
- Та вже ж не зрадiв.
- Одним тебе втiшати можу: не святi горшки лiплять. Скiльки разiв чув
цю приказку Данило, але, здається, тiльки тепер вiн збагнув її вимiр.
Борсаючись у круговертi думок, запитав:
- А школа ж як?..
- От земля i люди будуть тобi новою школою... Допоможи людям дочекатися
нового хлiба, - пiдвiв на Данила сум i бiль горiхово-карих очей. -
Розумiєш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатвердiлi плечi?
- Розумiю, - нiмотне дякував несподiваним гостям за довiру i водночас
потерпав перед своїм завтрашнiм днем.
- Серце в тебе добре, хай труднощi не пiдiрвуть його, хай недалекi
людцi не озлоблять його. То по руках? Данило зiтхнув:
- Що тiльки тепер буде i головi, i рукам?
- Спiймав на словi, - покрутив лисою головою Мусульбас i прихопив на
неї вiдблиски лампи. - Ось тепер i суши голову над усiм та думай, як
спiвається на весiллi: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер твоє
село - твiй Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
- На якiсь фонди можна надiятись?
- Немає цих фондiв, - зiтхнув Мусульбас. - Однi гiркоти в. З них,
зловтiшаючись, скористаються нашi вороги. Та з ними нам дiтей не хрестити.
Нам за всяку цiну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
- А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
- Не маю права приплющувати очi, але й за чуба тебе зразу не
хапатимемо. Що тебе ще муляє?
- Надраннiй сiв. Заборонiть його. Це ж дурiсть. Мусульбас зiтхнув:
- I дурiсть не завжди заборониш... Сiй, коли треба сiяти, i рятуй
людей. А зараз ми тебе пiдкинемо в твоє село.
- Поночi? - здивувався Данило.
- Що для нас нiч, коли має зiйти козацьке сонце? - заграв стрiлами брiи
Сагайдак.
- А як переберетесь тепер до мене i до себе через броди?
- Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди - не
журба! - • I щось своє згадав Сагайдак. - А от є iншi в людини броди
блакитний, як досвiт, - .дитидсз-ва, потiм, наче Сон, - хмiльний брiд
кохання, далi - безмiрної роботи. i турботи, а зрештою - рукi i прощання.
Жiй дiд, бувало, казав: чотирма бродами стiкають води життя, а назад не
повертаються...
- То й по конях, - обiрвав Сагайдака Мусульбас. I вони при мiсяцi
проскакували хмiльнi води, кiлька разiв полоуали на лугах сонних качок, а
коли зупинилися перед будинком Правлiння, Мусульбас вийняв з кишенi не то
торбинку, не то кисет i подав Даниловi.
- Ось тобi влада в руки - печатка, тiльки бiльше орудуй годовою, а не
печаткою. - Вiн простягнув Даниловi руку. - То й бувай.
- Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?
- Вважай, минається нiчка, треба ранок зустрiчати, - вiдповiв Сагайдак.
А коли Мусульбас пiшов до коней, тихо запитав Данила: - Ти чув, як у
ставках Цукротресту скидалася риба?
- Чув.
- I що подумав собi?
- Уночi забрести в ставок, а вранцi хоч дiтям наварити юшки.
- Догадливий ти, - примружився Сагайдак... - На твоєму мiсцi i я зробив
би це. То не вiдкладай таке дiло.
"I що воно за людина? Пiдсмiюється, насмiхається чи насправдi хоче
якось допомогти?"
Сагайдак, певне, зрозумiв, що думає Данило, i шепнув йому:
- А хочеш, я тобi пособлю.
- Це ж як? - оторопiв ще необраний голова.
- Завтра пiсля зборiв ми з тобою вкрадемся на найбiльший став, де й
пiвпудовi коропи вигулюються. Там господарює мiй добрий знайомий, то й
пiдкотимось до нього з возом i мiшками. А пiслязавтра вари юшку i дiтям, i
орачам.
- Збиваєш хлопця з пуття? - негадано обiзвався од брички Мусульбас.
На це Сагайдак невинно вiдповiв:
- Та нi. Це ми, як рибалки, про королiвську юшку говорили.
- Королiвську чи циганську? - запитав без огуди...
Отак негадаио i розгорнулась нова нелегка сторiнка iiиго життя. I
перше, з чого вiн почав, головування, - обiйшов усi хати села, заглянув у
очi i старих i малих, набрався в них журби та й пiшов на сепаратний пункт,
де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який
нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзi
обнялися, мiцнiший Василь легко пiдняв Данила вгору.
- Василю, не вiдривай мене вiд землi. На це iншi знайдуться.
- Бiдний ти, Данило, ох, i бiдний, - засумували сизi, незвичцi на
темному виду очi.
- Будеш i ти зi мною бiдним, - пообiцяв Данило.
- Це ж як?
- Сiдай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дiтей. Завтра ж
для них вiдкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тiльки два мiшки зерна
та ложку молока з колгоспу. От i допоможи нам.
- Чим же я можу допомогти? - насторожився Гарматюк.
- Отим молоком, що приносять тобi на пункт. Звiтуєш ти раз на мiсяць?
- Раз.
- То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти вiддавай менi
невелику частку масла. За нього я вторгую все потрiбне дiтям. А з вiдвiйок
будемо робити пiсний сир. Його вийде, як я пiдрахував, по триста грамiв на
людину. А це вже щось важить.
- Швидко, по-злодiйськи ти пiдрахував, - огудливо похитав головою
Гарматюк.
- Не я - сама бiда пiдрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на рiчку, i
з улову будемо варити на полi юшку для всiх. Це щастя, що маємо рiчку й
лiс.
Темний вид Гарматюка взявся темною блiднiстю:
- Даниле, це ж через мiсяць суд нам...
У Данила затремтiли вуста, вiн обняв друга:
- Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є злочином. Повiр,
люди зрозумiють нас.
- Коли? - похнюпився Василь.
- Якщо не тепер, то в четвер...
Як це недавно i як це давно було. Що ж, i вiн наробив помилок, та було
й виправдання у нього: для людей вiн не жалiв нi свого часу, нi свого
серця...
- Крийок-крок, крийок-крок, - вже ближче, як доля його, обiзвався
молодий погонич, i Данило поурмлепою травою почав спускатися до
татарського броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни бiля самих
зiрок, а щастя так мало...
VIII
З розлогому полумиску до лини, що по самi вiнця затiк сонцем,
колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збiрнотою вiдлунює
розтiч голосiв, ревище худоби, дзвiн кiс, гучання гончарних виробiв, сумнi
переливи сопiлки, дрiмотне квилiння лiри й ще десятки згукiв, що має
ярмарковий коловертень. А над усiм цим, угорi, обабiч спадистої дороги,
стоять два вiтряки i хрестами крид перелопачують блакитнi шовки неба.
Семен Магазаник любив i торжища, i гульбища пiсля них, хоча й не раз
доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами. I пiд
яким би вiн хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи бiля скитка, норовисто
обертав од нього голову - i досi не мiг забути нi зерна в ньому, пi тiєї
колотнечi, що була вiд нього. А сниток, хоч i руйнувався, все одно тримав
на стiнах горобину, що i в лютi зими червонiла гронами ягiд i скликала в
гостi лiсове птаство.
Сьогоднi лiсник приїхав не так щось купити, як прицiнитися та
домовитися з цибульниками й садiвниками, що вiн може мати вiд них на ранню
осiнь, бо хiба далеко до неї? Зап'єш косарщину, зап'єш зажинщини - та й
думай про кожуха i дорогу на Сибiр. Вiд однiєї згадки про це Магазаник
вiдчував холод у мiжплiччi й свiжий карбованець бiля серця.
Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврiн Гримич, який на всю
округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лiсника:
- Тобi, Семене, я зможу дати цибулi або часнику тiльки на закуску, - й
пiдвiв гаряче золото вiй на такi часничини, яких i на виставцi не побачиш.
За цс добро в Сибiру одразу вiдхопиш торбу грошей i ходи кумом королю.
- Це ж чого тiльки на закуску? - стурбувалося жорнувате обличчя
Магазаника, скривилися перестоянi вiхтики вусiв. "Бач, рудий, мов шершень,
а комизиться".
Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одвертається од Магазаника,
кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно думає про своє. От уже
характер має! Двi вiйни вибивали з його тiла кров, виносили й життя, однак
не в силi були винести доброго степового спокою i доброї усмiшки чи
пересмiху. Чого не трапляється у життєвiй веремiї, як, бувало, не
колотиться, його Олена, а чоловiковi i громи пе громи - тiльки бубпи.
Дивиться, дивиться собi, як якась недогода лихоманить його жiнкою,
неквапливо поведе золотим вусом, пiд яким чаїться лагiдна насмiшка, й
скаже:
- Олено, ще й завтра день буде - угомонись на сьогоднi. Думала молодиця
хоч раз на вiку посваритися з чоловiком, однак нiчого не вийшло з її
заходу, то й має собi жiночу зверхнiсть над ним, а вiн спокiй у свiтi. А
вже в роботi Лаврiн - вогонь: спробуй - дожени його, неквапного, чи в лузi
з косарями, чи в полi з женцями. I недарма про нього кажуть у селi: це з
тих, що робить хлiб. Правда, має чоловiк i своє багаторiчне дивацтво:
шукати скарби в прадавнiх степових могилах.
- Лаврiне, може, в тебе не вродило? - не вiдчеплюється лiсник.
- У мене завжди родить, - навiть не дивиться на нього.
- То який тебе гедзь укусив, що робиш менi безторжя? - насупився
Магазаник, маючи сьогоднi вiд Лаврiна не шанобу, а поневагу. - Хочеш
могорич? Зараз же поставлю скаженiвку! Хочеш дармового палива? Приїжджай
до мене тихцем увечерi! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або двi.
- Гарний мед у цьому роцi? - На вогнистих Лаврiнових щоках пожвавiшали
кетяги ластовиння.
- Не мед - саме здоров'я! А захочеш - навiть джмелиного вiд очей
привезу.
- У мене поки що очi не болять.
- Так можуть заболiти вiд цибулi й часнику, - пiдсмiюється лiсник.
На це вiн схоплює спокiйну вiдповiдь:
- Чи не пiшов би ти до рудого дiдька?
- Бiля одного вже стою.
Тепер i Лаврiн починає посмiшкою шеретувати своє добро на щоках, а
вродило ж його, вродило! Та нi вiн, нi його огрядна гарячоока жiнка не
журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
- То чого ти, Лаврiне, затявся з цибулею i часником? Чи не збiднiє твоя
кишеня?
- Краще мати бiдну кишеню, анiж бiдну голову, - мружиться Лаврiн i
склеплює своє гаряче золото пiй. - Впоряди так, щоб я тебе не бачив
ниньки. - I спогордо одходить вiд розгубленого лiсника туди, де бiля
пагорбiв глечикiв, горшкiв, мисок i макiтер грає рум'янцями i стрiчками
чорнобриве дiвчисько, а бiля неї увивається ставний закоханець, що має в
очах любов та молодече безжур'я.
- Ось геть, Петре, - нiби сердиться дiвчина i поправляє в косi квiточку
ясмину. - Дай менi хоч ринку вибрати.
- Нащо тибi її вмиираш? Давай закупимо гегь усi та й поїдемо до моєї
хати.
- О, вже й поїдемо! Який нетерплячий! - нiяковiє дiвчина и обома руками
вiдпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: - А що ж ми
тодi з усiма ринками будемо робити?
- Розставимо в два ряди вiд ворiт до дверей, щоб нiхто не заблудив до
нас, - недовго думаючи, пасталакає закоханець, i обоє починають смiятися.
Пускає посмiшку в вуса i Лаврiн, не зводячи погляду з молодика.
- А в тебе ж вистачить грошей на всi ринки? - жартома питається дiвчина
Петра.
- Мабуть, нi, - не журиться молодик. I тодi в розмову втручається
Лаврiн:
- Ти ж, хлопче, на ярмарок пiшки прийшов чи хурою приїхав?
- Абощо? - дивується парубок.
- Не "абощай", а кажи, коли старшi питають.
- Хурою, - перезирається хлопець з дiвчиною i знизує плечима.
- То пiджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу i ринок, i
горият, i глечикiв, i макiтер. Лови, горшкограю, завдаток. - I Лаврiн
кидає гончаревi калитку.
- Оце дива! - розгублюється парубок. - Хто ж ви, дядьку, такий?
- Старий друзяка твого батька. Вiн тобi часом не розповiдав про
кулеметника Лаврiна?
- Так це ви Лаврiн Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! -
скрикнув хлопець.
- Своєю парсуною, - пiдсмiюється Лаврiн, а парубок кидається його
обiймати.
- Ой дядьку Лаврiне, чого ви так довго у нас не були?
- А ти ж хiба тепер буваєш дома вечорами? - смiється Лаврiн i зирить на
дiвчину, що паленiє калиною. I де воно в свiтi ця краса береться?
А тим часом, оминувши щетинникiв, Магазаник зупиняється перед Оленою i
хтивим поглядом ловить її темно-вишневi пiдкасканi губи, якi, напевне,
добре знають смак поцiлункiв. Має ж бiсiв Лаврiн розкошування. Жiнка,
певне, вгадує Магазаниковi думки, але не сердиться, а насмiшкувато цiнує
його вид.
- Олено, чого це твiй золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам
срiбло-злото виробляє? Чи вiн з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в
нього грошi дармують?
Молодиця мiряє лiсника гарячим оксамитом iжливо вiдмахується од нього
гарною, отороченою вишиттям рукою:
- Нащо вам усе знати?
Та Магазаник не вiдчеплюється й пускає їдь:
- А може, Лаврiн знайшов у розкоiiищах скарб?
- Вгадали: таки нарештi викопав, - несiюдiиани нiдиовiдае Олена.
- Це ж де? - одразу тетерiє, хоч вiрить i не вiрить Магазаник.
- У степу бiля козацького броду.
- Бiля козацького броду? - перепитує, непокоячись, Магазаник. - I що ж
там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
- Були й золотi цяцьки, - лукаво грає бровами i вiями жiнка.
- Ти бачиш! I що ви з ними зробили? - переходить на пiвшепiт лiсник.
Олена так глянула на Магазаника, начеб вiн з мiсяця звалився.
- Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усiх бокiв, я навiть до шиї
примiряла їх, а потiм загорнула в пiлочку i... заховала в скриню.
Магазанику аж дух перехопило. Вiн сюди-туди кинув злодiйськпм поглядом
i знову пiвшепотом запитав:
- Олено, а ви поцiнно не продасте менi того золота? Жiнка хотiла теж
перейти на шепiт, але не витримала гри, засмiялась.
- Ти чого? - незрозумiле глипнув на неї Магазаник. - Га?
- Та нема цього золота в нас, - вiдгетькуеться рукою вiд лiсника. -
Однесли його в музей. Що вже там радостi було! А вам би зразу
купувати-крамарювати, - й на пiдкасканих губах молодицi, якi так i надили
до себе крутивусiв, з'являються глузи.
- Виходить, у музей накопали добра?.. - розгубився лiсник:
бач, як осмiяно його? I ким? Перегодя вiн уже спокiйно питає: - А ти не
знаєш, чого це Лаврiн передi мною дибки та гопки стає? Чи вiн не мав моєї
пiдмоги з лiсу? Чи мої бджоли зледащiли i гiрший взяток дають? Може, ти
вкоськаєш його?
- I не подумаю.
- Чого ж?
- Лаврiн не трутиться до моїх курей, а я до його часнику й тютюну. Хай
робить, як сам хоче. Вiн у мене в усьому голова.
Магазаник здивовано глянув па жiнку, на свiжу блакить вишиття, пiд яким
спокоєм лiта, спокоєм материнства дихали високi перса.
- Потураєш ти йому, потураєш. За ним назирцi треба ходити, бо на iншу
накине оком.
- A нього око не лихе: хай i накцце ыа когось, - апiчутiнi:у не
печалиться Олена.
- Дiжки i дiжницi - купляйте, молодицi, - подав голос старий бондар, в
якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
- Баби коханi, продавайте онучi дранi! - заторохтiв дженджуристий,
вертлявий ганчiрник, що мав скором i в очах, i в примовках...
- Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, - не вiдчеплюється
Магазаник.
- I ви повезли б на Сибiр? - перебила жiнка.
- А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
- Пособляти, але не обдирати. Iдiть уже собi до iнших, - виправляє вiд
себе лiсника й зводить очi на вiтряки.
Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврiнової жiнки засiялось на
iдейнiсть! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але
вiн удає, що й не помiтив їдi, й навiть вичерплює губами посмiшку:
- Видно, Лаврiн немало накопав у могилах скарбiв, що такими багатими
стали. Потрусити вас треба, потрусити. - Розштовхуючи плечима ярмарчан,
швидко вiдходить од жiнки, а навколо нього вирують ярмарковi хвилi.
- Та купляйте, хай не плiснявiють вашi грошi...
- У вас торгу на копiйку, крику на рубель...
- Увечерi ж бiля верби! Чого ж ти мовчиш?..
- Люди он чують.
- А хiба вони не стояли бiля своїх верб?
Невже й вiн стояв колись бiля своєї верби, бiля своєї любовi,
нашiптував їй билицi, небилицi та рiзнi дурницi?.. Хоч би не вмовились
цибульникн проти нього, як Лаврiнова пара.
- Шевче-шкiродравче, скiльки за шкаповi просиш?
- Усi грошi...
- А за хромовi?
- Половину.
- То мiняємось, мiняйле?
- Хто мiняє, той сорочки не має.
- А що я кажу: суєтний свiт, суєтнi люди.
- I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас...
- Позолоти ручку, вродливий, - кидаю на карти життя.
- Бублички з маком, самi в ротi тануть!..
Невдалiк од бублейниць i паляничниць заскиглила лiра, i глухуватий
його квасолистi нiздрi. - Ви нiби захищаєтесь медициною, терапiєю?
- Нi, я захищаюся звичайнiсiнькою людянiстю. Як комунiст, я
переконаний, що в кожної порядної людини повинно болiти серце за людей.
Ступач знову їддю i непримиреннiстю вдарив Данила:
- Це демагогiя на даному етапi?
- Це переконання на все життя.
- Ви людянiстю хочете прикрити розбазарювання зерна i врятувати свою
шкуру? Хто вам дав право розтринькувати хлiб?
- Час.
- Який час? - не зрозумiв Ступач.
- Нелегкий.
- Ви менi облиште цi штучки - теорiю нелегкого часуi Я вам з нелегкого
часу викрою тiсний час! Чули про нього? Данило вже ледве стримував вибухи
гнiву:
- Чув? Я теж цiкавився фiлософiєю, думаючи, що це наука гуманiтарна!
- Це натяк на мою професiю? - Ступач уже розсiкав його скособоченими
очима, де шаленiв колiр бузкового одцвiту.
- Нi, це натяк на ваш характер та на вашi покрики.
- Як ви говорите, хлопчисько?! Чи розумiєте, перед ким стоїте?! - I
Ступач ударив кулаком по столi. Тепер Данило якомога спокiйнiше сказав:
- Не бийте кулаком нi мертву, нi живу матерiю, навчiться шанувати її.
Ступач задихнувся вiд обурення:
- Я сподiвався, хлопчисько, що ви покаєтесь, визнаєте свої помилки, що
розбазарили хлiб.
- А я сподiвався, що ви поцiкавитесь, хто заховував хлiб.
- Не вчи ученого. Тепер ми з вами побалакаємо в iншому мiсцi, хоча менi
й жаль вашої гордої молодостi. Гордих час швидко скручує в баранячий рiг!
- Вiн вискочив iз-за столу, схопив нортЙ"едь, грюкнув дверима i подався
шкiльним подвiр'ям на вулицю, де стояла його бричка.
I тепер противний холод ударив Данила пiд серце, усiвся на плечi,
пригнув їх своєю вагою. Хлопець трiпнув ними, сквдаючх цю вагу, приклав
руку до серця. Чого ти злякався? Не бiйся, но дрiбнiй. Чуєш?
Трохи заспокоївшись, вiн знову повернувся до класу, до принишклих
дiтей, спромiгся для них на посмiшку, спокiй i таки аакiнчив урок, а потiм
пiшов блукати в луги, якi вже на своїх долонях тримали зелень i першi
кетяги первоцвiття. Кому воно, розкривши вiї, завтра дивитиметься в очi? I
знову холоднеча хвилями перекочувалася по плечах i в мiжплiччi. Та хай, що
буде, те й буде, а вiв, не кидаючи'на важницю обережнiсть, якось допомiг
людям. Але є й iнша мудрiсть: обережно iти но землi. Таке ходiння i
плазуванням може стати...
Бiля райкому Ступач пружно скочив в брички, додбало махнув рукою
вiзнику i, покосувавши на свiй вiйськовий одяг, швидко пiшов до
приймальнi. З порога вiн коротко запитав секретарку:
- Я? - I кинув своє характерне око на дверi.
- Будь ласка, будь ласка, Прокопе Iвановичу, - враз заквапилася i
почервонiла дiвчина, яка хоч невiдомо чого побоювалась професiї Ступача,
та не страхалась його вiзантiйських очей. Секретарка багато читала i все
нерозгадане чи потаємне називала вiзантiйщиною.
Ступач гарно подивився на дiвчину, зовсiм збивши її з пантелику, i зник
за дверима.
- А начадили - хоч шаблю вiшай! - театрально зупинився посеред
просторого кабiнету. - В приказцi вiн сокиру замiнив шаблею, бо перед ним
сидiли колишнi червонi козаки - секретар райкому Вiктор Мусульбас i
вiйськовий комiсар Зiновiй Сагайдак.
- Таки начадили, - погодився Мусульбас i поклав люльку бiля
чорнильницi. На горбоносiм виду його пiсля хвороби тлiли рiвнi рум'янцi.
"Наче материки на нiмiй картi", - прикинув собi Ступач, який i
недолюблював, i побоювався секретаря, бо той i досi не може забути його
лiвих заскокiв. Минулися ж вони, минулися! Та й хiба ж тепер на роботi не
вилузуюсь зi шкiри?
- Сiдайте, розказуйте, коли є що розказувати, - трусонув чорними
кучерями темнолиций Сагайдак.
- Я й постою, бо в ногах, кажуть, нема правди, - знову вдався до
народної творчостi Ступач. - Що ж його вам? Був я i в Магазаника, i в
скитку, i в Бондаренка. Зерно, на мою думку, залишилося ще вiд ченцiв, якi
вмiли таки господарювати - в їхньому пiдземеллi i досi сухо, хоч перець
тримай. А от Бондаренка треба покарати!
- Так уже й покарати? - сумнiв i наче невдоволення тiнями пройшли в
горiхово-карих очах Мусульбаса.
- Неодмiнно! Щоб свiй свого боявся! - I Ступач так рубонув рукою, наче
й вiн був у червоному козацтвi. - Думаєте, Бондаренко покаявся? Коли б не
так! Я йому одне, а вiн менi друге, я йому друге, а вiн менi третє...
- Ви йому третє, а вiн вам четверте, - насмiшкувато продовжив Сагайдак.
- У вас до сотого не дiйшло? Ступач образився:
- Поговорiть ще ви з ним, то й до сотого дiйдете.
- Та поговоримо, - загадково пообiцяв Сагайдак.
- От вiн i покаже свiй норов, як менi показав!
- А як ви з ним говорили? - пильно-пильно подивився Мусульбас. - Часом
не страхали?
- Не обiйшлося без цього.
- А для чого це вам?
- Як для чого? - I Ступач навiть посмiхнувся. - Треба ж мати зi страху
зиск.
- Що, що?! - аж пiдвiвся Мусульбас, i пiдвелись його материки.
Вiн переглянувся з Сагайдаком i, не сiдаючи, запитав Ступача:
- Ви не догадуєтесь, якi з цього зиску можуть бути втрати?
- Менi?
- На жаль, нам! Ступач стенув плечима:
- Хiба ж вам невiдомо, що в нашiй професiї через страх можна добратись
i до корiння, i до насiння.
- Не доберiться ним до нещастя, - зiтхнув Мусульбас. - Ви не думали, що
страх з людини робить уже не людину, а знаряддя? Коли не думали -
подумайте, коли не погоджуєтесь з цим, мiняйте скорiше професiю. Ще не
пiзно.
- Але i по рано, - похмуро вiдповiв Ступач...
Уже дрiмало надвечiр'я, коли Данило побачив у лугах Терентiя Iвановича.
Вгрузаючи вербовою ногою в луговину, чоловiк пiдiйшов до нього, чогось
просвiтлений i наче помолодiлий. З якого б це дива?
- Посутенiло, - глянув на небо.
- I надворi, i в душi, - буркнув Данило.
- Чи не рано - в душi? - засумнiвався Терентiй Iванович.
- Ступач казав - не рано.
- Так час iде не за годинником Ступача. А за вами знову струс.
- Тi самi гостi в ту саму хату? - одразу накостричився. - Тодi не пiду!
- Не вгадали - секретар райкому i вiйськовий комiсар приїхали.
- Ого! - мимоволi вигукнув Данило, i в куточках уст вибилась гiрка
посмiшка. - Якої честi доскочив...
- А може, й честi, - розважливо сказав Шульга, висмикнув дерев'яну ногу
з луговини, i витиснутий нею слiд почав затiкати водою. Отак iде чоловiк
по землi i залишає за собою джерельця. - Ти ж не дуже переживай, бо серце
маєш одне, i таке, що й комусь знадобиться, - i добра посмiшка вiд уст
перекинулась на його пiдкучерявленi вуса.
- Ступачевi вже знадобилось.
- Що Ступач? То одноденка. Правда, не одному ця одноденка поранить
душу, але й це треба пережити.
- А хто ж тi, що приїхали зараз? Що вони за люди?
- Коли були в червоних козаках, тодi хороша слава ходила за ними, а
тепер не знаю, бо нещодавно з'явилися в нас. Прiзвище ж секретар має
чудернацьке - Мусульбас, а в комiсара запорозьке - Сагайдак, хлопцi звали
його Сагайдачним. I от, повiриш, Мусульбас пiзнав мене, хоча й бачились ми
в громадянську лише разiв зо три. Подивився на мене, на мою вербичку, знов
на мене, обiйняв i заплакав. То й подумалось тодi: як буде в нас ось така
справжня душевнiсть, то все нам буде по силi...
В учительськiй Данило застав Дiденка, бiлявого бритоголового, що мав
журнi очi, секретаря райкому i статурного, з циганською вродою комiсара.
Торопiючи, збираючись у вузлик, зупинився бiля порога.
- Ви Бондаренко? - без прелюдiї запитав секретар, пiдвiвся, ступив до
Данила i подав руку, на якiй бiлiло рубцювате перехрестя шрамiв.
- Бондаренко.
- Славне прiзвище! Iсторiєю пахне, - пильно вдивляється в нього
Мусульбас. - Бондарювати ж умiєте чи розгубили батькiвський спадок?
- Трохи вмiю.
- А коли зробите бочку на огiрки, розсiл буде витiкати чи аi? дг
негадане запитав стрiлчастобровий Сагайдак,
Данила здивувало таке запитання: насмiшка, чи що? I вiй теж вiдповiв
по-селянськи:
- Якщо бочку робитиму для доброї людини, то розсiл не витече, а для
поганої - то й огiрки не вдержаться.
- Данило Максимович у нас молодець! - втрутився в розмову Максим
Петрович i поглядом пiдбадьорив свого вчителя. - Прошу вибачення, бо менi
треба ще на вечiрнiй урок, - i вийшов з учительської.
- Шапка батькова? - глянув секретар на смушеву шапку, яку Данило тримав
у руках.
- Батькова.
- I вдача така ж запальна, як у батька була? - примружився Сагайдак.
- Не знаю.
- Знаєш! Так роздав, хлоаче, хлiб? - перейшов на "ти" Мусульбас.
- Роздав, - щось крижиною тенькнуло всерединi, вiн зiбрав на перенiссi
упертi зкоршки i зовсiм недоречно згадав улюблену приказку Богдана
Хмельницького: "Що буде, то буде, а буде - як бог дасть". Що буде, а
стоятиму на своєму.
- I не каєшся?
- Роздавати добро - не грiх, ховатися з ним - грiх. Сагайдак
посмiхнувся, переглянувся з Мусульбасом.
- Ступача злякався? - запитав той.
- Не дуже, але радостi вiд його крику й погроз не мав, бо, здається,
вiн належить до спадкоємцiв князя Iзяслава, який ще в дванадцятому вiцi
глаголив: "Аби дав бог здоров'я, а месть буде". Не дай бог такому крикуну
доскочити великої влади.
Мусульбас довго, вивчаючи, дивився на Данила, потiм правицею полiз до
голови, з якої тиф громадянської зняв кучерi.
- Далеко ти заглянув. I, на жаль, щось iстотне пiдмiтив у характерi
деяких нетерплячих. Напевне, натерпимося ми ще з ними. А тепер про тебе:
вiрно зробив, що роздав хлiб, бо насамперед треба рятувати людей.
- Спасибi, - ожив Данило.
- Зажди дякувати. Послухай старшого роками. Роздати зерно - не така вже
й велика мудрiсть, аби воно тiльки буде, - i посмутнiв чоловiк, бо й вiн
не мав його. - Мудрiше - виростити хлiб. Ти вмiєш ходити бiля землi?
- Наче вмiю.
- А ти менi без "наче". Знаєш хоча б те, що робить ваша школа?
- Цей курс науки, здається, вивчив.
- А це правда, що хотiв бути агрономом? - запитав Сагайдак.
- Правда. Та за розкладкою губкомiтету незаможних селян мене послали на
робiтфак при педiнститутi.
- Це добре, що тебе послало село, виходить, вiрило тобi. А за людську
вiру треба вiдробляти, - вже повчально сказав Мусульбас.
- Постараюсь, аякже, - не знайшов чогось кращого вiдповiсти.
- Так-от, Даниле, я не буду тебе страхати, як Ступач. Страхайся сам
собi. Ми сьогоднi пiсля Ступачевого наскоку говорили про тебе, згадали й
твого батька, а тут я дещо розпитав у Максима Петровича. I думка наша
така: пошлемо тебе в своє село головою колгоспу.
- Мене?! - оторопiв Данило. - "Вiд суду до посади..."
- Тебе!.. Злякався?
- Та вже ж не зрадiв.
- Одним тебе втiшати можу: не святi горшки лiплять. Скiльки разiв чув
цю приказку Данило, але, здається, тiльки тепер вiн збагнув її вимiр.
Борсаючись у круговертi думок, запитав:
- А школа ж як?..
- От земля i люди будуть тобi новою школою... Допоможи людям дочекатися
нового хлiба, - пiдвiв на Данила сум i бiль горiхово-карих очей. -
Розумiєш, хлопче, який тягар кладемо на твої ще незатвердiлi плечi?
- Розумiю, - нiмотне дякував несподiваним гостям за довiру i водночас
потерпав перед своїм завтрашнiм днем.
- Серце в тебе добре, хай труднощi не пiдiрвуть його, хай недалекi
людцi не озлоблять його. То по руках? Данило зiтхнув:
- Що тiльки тепер буде i головi, i рукам?
- Спiймав на словi, - покрутив лисою головою Мусульбас i прихопив на
неї вiдблиски лампи. - Ось тепер i суши голову над усiм та думай, як
спiвається на весiллi: "Ой думай, думай, чи перепливеш Дунай". Тепер твоє
село - твiй Дунай. Вибивайся, хлопче, бо нам зараз дуже сутужно. Дуже!
- На якiсь фонди можна надiятись?
- Немає цих фондiв, - зiтхнув Мусульбас. - Однi гiркоти в. З них,
зловтiшаючись, скористаються нашi вороги. Та з ними нам дiтей не хрестити.
Нам за всяку цiну треба рятувати людей. Отож, повторюю: вибивайся!
- А ви хоч одне око приплющите, коли якось буду вибиватись?
- Не маю права приплющувати очi, але й за чуба тебе зразу не
хапатимемо. Що тебе ще муляє?
- Надраннiй сiв. Заборонiть його. Це ж дурiсть. Мусульбас зiтхнув:
- I дурiсть не завжди заборониш... Сiй, коли треба сiяти, i рятуй
людей. А зараз ми тебе пiдкинемо в твоє село.
- Поночi? - здивувався Данило.
- Що для нас нiч, коли має зiйти козацьке сонце? - заграв стрiлами брiи
Сагайдак.
- А як переберетесь тепер до мене i до себе через броди?
- Коли проскочимо козацький, то проскочимо й татарський, броди - не
журба! - • I щось своє згадав Сагайдак. - А от є iншi в людини броди
блакитний, як досвiт, - .дитидсз-ва, потiм, наче Сон, - хмiльний брiд
кохання, далi - безмiрної роботи. i турботи, а зрештою - рукi i прощання.
Жiй дiд, бувало, казав: чотирма бродами стiкають води життя, а назад не
повертаються...
- То й по конях, - обiрвав Сагайдака Мусульбас. I вони при мiсяцi
проскакували хмiльнi води, кiлька разiв полоуали на лугах сонних качок, а
коли зупинилися перед будинком Правлiння, Мусульбас вийняв з кишенi не то
торбинку, не то кисет i подав Даниловi.
- Ось тобi влада в руки - печатка, тiльки бiльше орудуй годовою, а не
печаткою. - Вiн простягнув Даниловi руку. - То й бувай.
- Куди ж ви? Може, в мене переночуєте?
- Вважай, минається нiчка, треба ранок зустрiчати, - вiдповiв Сагайдак.
А коли Мусульбас пiшов до коней, тихо запитав Данила: - Ти чув, як у
ставках Цукротресту скидалася риба?
- Чув.
- I що подумав собi?
- Уночi забрести в ставок, а вранцi хоч дiтям наварити юшки.
- Догадливий ти, - примружився Сагайдак... - На твоєму мiсцi i я зробив
би це. То не вiдкладай таке дiло.
"I що воно за людина? Пiдсмiюється, насмiхається чи насправдi хоче
якось допомогти?"
Сагайдак, певне, зрозумiв, що думає Данило, i шепнув йому:
- А хочеш, я тобi пособлю.
- Це ж як? - оторопiв ще необраний голова.
- Завтра пiсля зборiв ми з тобою вкрадемся на найбiльший став, де й
пiвпудовi коропи вигулюються. Там господарює мiй добрий знайомий, то й
пiдкотимось до нього з возом i мiшками. А пiслязавтра вари юшку i дiтям, i
орачам.
- Збиваєш хлопця з пуття? - негадано обiзвався од брички Мусульбас.
На це Сагайдак невинно вiдповiв:
- Та нi. Це ми, як рибалки, про королiвську юшку говорили.
- Королiвську чи циганську? - запитав без огуди...
Отак негадаио i розгорнулась нова нелегка сторiнка iiиго життя. I
перше, з чого вiн почав, головування, - обiйшов усi хати села, заглянув у
очi i старих i малих, набрався в них журби та й пiшов на сепаратний пункт,
де господарював його друг Василь Гарматюк, веселий чорнявий красень, який
нещодавно повернувся додому з далекої прикордонної застави. Друзi
обнялися, мiцнiший Василь легко пiдняв Данила вгору.
- Василю, не вiдривай мене вiд землi. На це iншi знайдуться.
- Бiдний ти, Данило, ох, i бiдний, - засумували сизi, незвичцi на
темному виду очi.
- Будеш i ти зi мною бiдним, - пообiцяв Данило.
- Це ж як?
- Сiдай, послухай. Нам треба подумати, насамперед, про дiтей. Завтра ж
для них вiдкриваємо дитсадок. А що маємо для цього? Тiльки два мiшки зерна
та ложку молока з колгоспу. От i допоможи нам.
- Чим же я можу допомогти? - насторожився Гарматюк.
- Отим молоком, що приносять тобi на пункт. Звiтуєш ти раз на мiсяць?
- Раз.
- То, поки твоє начальство розбереться, що й до чого, ти вiддавай менi
невелику частку масла. За нього я вторгую все потрiбне дiтям. А з вiдвiйок
будемо робити пiсний сир. Його вийде, як я пiдрахував, по триста грамiв на
людину. А це вже щось важить.
- Швидко, по-злодiйськи ти пiдрахував, - огудливо похитав головою
Гарматюк.
- Не я - сама бiда пiдрахувала. Завтра ж рибалок спроваджую на рiчку, i
з улову будемо варити на полi юшку для всiх. Це щастя, що маємо рiчку й
лiс.
Темний вид Гарматюка взявся темною блiднiстю:
- Даниле, це ж через мiсяць суд нам...
У Данила затремтiли вуста, вiн обняв друга:
- Не треба, Василю, такої сумної. Не всякий злочин є злочином. Повiр,
люди зрозумiють нас.
- Коли? - похнюпився Василь.
- Якщо не тепер, то в четвер...
Як це недавно i як це давно було. Що ж, i вiн наробив помилок, та було
й виправдання у нього: для людей вiн не жалiв нi свого часу, нi свого
серця...
- Крийок-крок, крийок-крок, - вже ближче, як доля його, обiзвався
молодий погонич, i Данило поурмлепою травою почав спускатися до
татарського броду.
Гей, броде татарський, явори й калина бережками та човни бiля самих
зiрок, а щастя так мало...
VIII
З розлогому полумиску до лини, що по самi вiнця затiк сонцем,
колобродиться, вирує ярмарок. Над картатою людською збiрнотою вiдлунює
розтiч голосiв, ревище худоби, дзвiн кiс, гучання гончарних виробiв, сумнi
переливи сопiлки, дрiмотне квилiння лiри й ще десятки згукiв, що має
ярмарковий коловертень. А над усiм цим, угорi, обабiч спадистої дороги,
стоять два вiтряки i хрестами крид перелопачують блакитнi шовки неба.
Семен Магазаник любив i торжища, i гульбища пiсля них, хоча й не раз
доводилося везти з ярмарку додому вже не голову', а дупло з осами. I пiд
яким би вiн хмелем не їхав, завжди, проїжджаючи бiля скитка, норовисто
обертав од нього голову - i досi не мiг забути нi зерна в ньому, пi тiєї
колотнечi, що була вiд нього. А сниток, хоч i руйнувався, все одно тримав
на стiнах горобину, що i в лютi зими червонiла гронами ягiд i скликала в
гостi лiсове птаство.
Сьогоднi лiсник приїхав не так щось купити, як прицiнитися та
домовитися з цибульниками й садiвниками, що вiн може мати вiд них на ранню
осiнь, бо хiба далеко до неї? Зап'єш косарщину, зап'єш зажинщини - та й
думай про кожуха i дорогу на Сибiр. Вiд однiєї згадки про це Магазаник
вiдчував холод у мiжплiччi й свiжий карбованець бiля серця.
Журавлистий, неквапний, мов добра година, Лаврiн Гримич, який на всю
округу славився як найкращий скиртоправ, одразу т ошелешив лiсника:
- Тобi, Семене, я зможу дати цибулi або часнику тiльки на закуску, - й
пiдвiв гаряче золото вiй на такi часничини, яких i на виставцi не побачиш.
За цс добро в Сибiру одразу вiдхопиш торбу грошей i ходи кумом королю.
- Це ж чого тiльки на закуску? - стурбувалося жорнувате обличчя
Магазаника, скривилися перестоянi вiхтики вусiв. "Бач, рудий, мов шершень,
а комизиться".
Та Лаврiновi навiть вiдповiсти лiньки, вiн одвертається од Магазаника,
кидав погляд на ярмаркове юрмовисько й веаворушно думає про своє. От уже
характер має! Двi вiйни вибивали з його тiла кров, виносили й життя, однак
не в силi були винести доброго степового спокою i доброї усмiшки чи
пересмiху. Чого не трапляється у життєвiй веремiї, як, бувало, не
колотиться, його Олена, а чоловiковi i громи пе громи - тiльки бубпи.
Дивиться, дивиться собi, як якась недогода лихоманить його жiнкою,
неквапливо поведе золотим вусом, пiд яким чаїться лагiдна насмiшка, й
скаже:
- Олено, ще й завтра день буде - угомонись на сьогоднi. Думала молодиця
хоч раз на вiку посваритися з чоловiком, однак нiчого не вийшло з її
заходу, то й має собi жiночу зверхнiсть над ним, а вiн спокiй у свiтi. А
вже в роботi Лаврiн - вогонь: спробуй - дожени його, неквапного, чи в лузi
з косарями, чи в полi з женцями. I недарма про нього кажуть у селi: це з
тих, що робить хлiб. Правда, має чоловiк i своє багаторiчне дивацтво:
шукати скарби в прадавнiх степових могилах.
- Лаврiне, може, в тебе не вродило? - не вiдчеплюється лiсник.
- У мене завжди родить, - навiть не дивиться на нього.
- То який тебе гедзь укусив, що робиш менi безторжя? - насупився
Магазаник, маючи сьогоднi вiд Лаврiна не шанобу, а поневагу. - Хочеш
могорич? Зараз же поставлю скаженiвку! Хочеш дармового палива? Приїжджай
до мене тихцем увечерi! Хочеш меду? Зашпунтую лип'яночку або двi.
- Гарний мед у цьому роцi? - На вогнистих Лаврiнових щоках пожвавiшали
кетяги ластовиння.
- Не мед - саме здоров'я! А захочеш - навiть джмелиного вiд очей
привезу.
- У мене поки що очi не болять.
- Так можуть заболiти вiд цибулi й часнику, - пiдсмiюється лiсник.
На це вiн схоплює спокiйну вiдповiдь:
- Чи не пiшов би ти до рудого дiдька?
- Бiля одного вже стою.
Тепер i Лаврiн починає посмiшкою шеретувати своє добро на щоках, а
вродило ж його, вродило! Та нi вiн, нi його огрядна гарячоока жiнка не
журяться зайвиною рудого кольору й. ластовиння.
- То чого ти, Лаврiне, затявся з цибулею i часником? Чи не збiднiє твоя
кишеня?
- Краще мати бiдну кишеню, анiж бiдну голову, - мружиться Лаврiн i
склеплює своє гаряче золото пiй. - Впоряди так, щоб я тебе не бачив
ниньки. - I спогордо одходить вiд розгубленого лiсника туди, де бiля
пагорбiв глечикiв, горшкiв, мисок i макiтер грає рум'янцями i стрiчками
чорнобриве дiвчисько, а бiля неї увивається ставний закоханець, що має в
очах любов та молодече безжур'я.
- Ось геть, Петре, - нiби сердиться дiвчина i поправляє в косi квiточку
ясмину. - Дай менi хоч ринку вибрати.
- Нащо тибi її вмиираш? Давай закупимо гегь усi та й поїдемо до моєї
хати.
- О, вже й поїдемо! Який нетерплячий! - нiяковiє дiвчина и обома руками
вiдпихає настирливого залицяльника, та згодом власкавлюється: - А що ж ми
тодi з усiма ринками будемо робити?
- Розставимо в два ряди вiд ворiт до дверей, щоб нiхто не заблудив до
нас, - недовго думаючи, пасталакає закоханець, i обоє починають смiятися.
Пускає посмiшку в вуса i Лаврiн, не зводячи погляду з молодика.
- А в тебе ж вистачить грошей на всi ринки? - жартома питається дiвчина
Петра.
- Мабуть, нi, - не журиться молодик. I тодi в розмову втручається
Лаврiн:
- Ти ж, хлопче, на ярмарок пiшки прийшов чи хурою приїхав?
- Абощо? - дивується парубок.
- Не "абощай", а кажи, коли старшi питають.
- Хурою, - перезирається хлопець з дiвчиною i знизує плечима.
- То пiджени сюди воза, я вам на нове господарство вкладу i ринок, i
горият, i глечикiв, i макiтер. Лови, горшкограю, завдаток. - I Лаврiн
кидає гончаревi калитку.
- Оце дива! - розгублюється парубок. - Хто ж ви, дядьку, такий?
- Старий друзяка твого батька. Вiн тобi часом не розповiдав про
кулеметника Лаврiна?
- Так це ви Лаврiн Гримич, що мого батька в громадянську врятували?! -
скрикнув хлопець.
- Своєю парсуною, - пiдсмiюється Лаврiн, а парубок кидається його
обiймати.
- Ой дядьку Лаврiне, чого ви так довго у нас не були?
- А ти ж хiба тепер буваєш дома вечорами? - смiється Лаврiн i зирить на
дiвчину, що паленiє калиною. I де воно в свiтi ця краса береться?
А тим часом, оминувши щетинникiв, Магазаник зупиняється перед Оленою i
хтивим поглядом ловить її темно-вишневi пiдкасканi губи, якi, напевне,
добре знають смак поцiлункiв. Має ж бiсiв Лаврiн розкошування. Жiнка,
певне, вгадує Магазаниковi думки, але не сердиться, а насмiшкувато цiнує
його вид.
- Олено, чого це твiй золотавий отак приндиться та комизиться, наче сам
срiбло-злото виробляє? Чи вiн з тобою ще до ярмаркування погарикався, чи в
нього грошi дармують?
Молодиця мiряє лiсника гарячим оксамитом iжливо вiдмахується од нього
гарною, отороченою вишиттям рукою:
- Нащо вам усе знати?
Та Магазаник не вiдчеплюється й пускає їдь:
- А може, Лаврiн знайшов у розкоiiищах скарб?
- Вгадали: таки нарештi викопав, - несiюдiиани нiдиовiдае Олена.
- Це ж де? - одразу тетерiє, хоч вiрить i не вiрить Магазаник.
- У степу бiля козацького броду.
- Бiля козацького броду? - перепитує, непокоячись, Магазаник. - I що ж
там було: глиняне череп'я? Чи й золото блиснуло?
- Були й золотi цяцьки, - лукаво грає бровами i вiями жiнка.
- Ти бачиш! I що ви з ними зробили? - переходить на пiвшепiт лiсник.
Олена так глянула на Магазаника, начеб вiн з мiсяця звалився.
- Що ж нам робити з ними? Полюбувалися з усiх бокiв, я навiть до шиї
примiряла їх, а потiм загорнула в пiлочку i... заховала в скриню.
Магазанику аж дух перехопило. Вiн сюди-туди кинув злодiйськпм поглядом
i знову пiвшепотом запитав:
- Олено, а ви поцiнно не продасте менi того золота? Жiнка хотiла теж
перейти на шепiт, але не витримала гри, засмiялась.
- Ти чого? - незрозумiле глипнув на неї Магазаник. - Га?
- Та нема цього золота в нас, - вiдгетькуеться рукою вiд лiсника. -
Однесли його в музей. Що вже там радостi було! А вам би зразу
купувати-крамарювати, - й на пiдкасканих губах молодицi, якi так i надили
до себе крутивусiв, з'являються глузи.
- Виходить, у музей накопали добра?.. - розгубився лiсник:
бач, як осмiяно його? I ким? Перегодя вiн уже спокiйно питає: - А ти не
знаєш, чого це Лаврiн передi мною дибки та гопки стає? Чи вiн не мав моєї
пiдмоги з лiсу? Чи мої бджоли зледащiли i гiрший взяток дають? Може, ти
вкоськаєш його?
- I не подумаю.
- Чого ж?
- Лаврiн не трутиться до моїх курей, а я до його часнику й тютюну. Хай
робить, як сам хоче. Вiн у мене в усьому голова.
Магазаник здивовано глянув па жiнку, на свiжу блакить вишиття, пiд яким
спокоєм лiта, спокоєм материнства дихали високi перса.
- Потураєш ти йому, потураєш. За ним назирцi треба ходити, бо на iншу
накине оком.
- A нього око не лихе: хай i накцце ыа когось, - апiчутiнi:у не
печалиться Олена.
- Дiжки i дiжницi - купляйте, молодицi, - подав голос старий бондар, в
якого чуприна, вуса й борода заглушили все обличчя.
- Баби коханi, продавайте онучi дранi! - заторохтiв дженджуристий,
вертлявий ганчiрник, що мав скором i в очах, i в примовках...
- Це без мороки збули б усю вашу цибулю та часник, - не вiдчеплюється
Магазаник.
- I ви повезли б на Сибiр? - перебила жiнка.
- А що ж у тому? Треба ж пособляти людям?
- Пособляти, але не обдирати. Iдiть уже собi до iнших, - виправляє вiд
себе лiсника й зводить очi на вiтряки.
Так що ти скажеш на таке? Вже й у Лаврiнової жiнки засiялось на
iдейнiсть! Магазанику, схопивши облизня, треба було б набурмилитися, але
вiн удає, що й не помiтив їдi, й навiть вичерплює губами посмiшку:
- Видно, Лаврiн немало накопав у могилах скарбiв, що такими багатими
стали. Потрусити вас треба, потрусити. - Розштовхуючи плечима ярмарчан,
швидко вiдходить од жiнки, а навколо нього вирують ярмарковi хвилi.
- Та купляйте, хай не плiснявiють вашi грошi...
- У вас торгу на копiйку, крику на рубель...
- Увечерi ж бiля верби! Чого ж ти мовчиш?..
- Люди он чують.
- А хiба вони не стояли бiля своїх верб?
Невже й вiн стояв колись бiля своєї верби, бiля своєї любовi,
нашiптував їй билицi, небилицi та рiзнi дурницi?.. Хоч би не вмовились
цибульникн проти нього, як Лаврiнова пара.
- Шевче-шкiродравче, скiльки за шкаповi просиш?
- Усi грошi...
- А за хромовi?
- Половину.
- То мiняємось, мiняйле?
- Хто мiняє, той сорочки не має.
- А що я кажу: суєтний свiт, суєтнi люди.
- I зiлляв бог чашу свого гнiву на пас...
- Позолоти ручку, вродливий, - кидаю на карти життя.
- Бублички з маком, самi в ротi тануть!..
Невдалiк од бублейниць i паляничниць заскиглила лiра, i глухуватий