Страница:
свого воза, де тривожились степовi косоокi воли. На їхнiх лискучих рогах
тiнявився дим пожарища, на їхнiх губах од переляку повиступали краплини
поту.
V
Курилась, горiла пшениця, скриплячи ярмами, ревiли круторогi, чорнiли
червонi мальви, чорнiли сивi дiди, i невiдворотнiсть наближалася до
станцiї. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а нiби самi
буди пораненi, пролiтали снаряди, i попереду, i позаду вiдлунювались i
вiдлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцiю - i до своїх. Та командир
батальйону знову сказав лейтенантовi:
- Не панiкуйте!
На що вiн тiльки сподiвався.?
- Товаришу капiтан, але нiмецькi танки вiд нас уже за якийсь кiлометр!
I у вiдповiдь насмiшкуватий голос:
- Вам страх ковтає кiлометри?
- Правду кажу - кiлометр, вiд сили - пiвтора.
- Станцiю не обстрiлюють?
- Нi.
- Чекайте наказу до останньої хвилини!
- Єсть чекати наказу до останньої хвилини.
"Хто тiльки визначить ту останню хвилину?"
Недобрi передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш
командиру. Кириленко через вiкно вискакує на перон, пригнiчено дивиться иа
захiд.
У золотому розливi соняшникiв, спустошуючи їх зламаною лiнiєю
коливалося громаддя танкiв, жерла їхнiх гармат, обмацуючи долину, раз од
разу вихукували вогонь. Танки били кудись далi, за станцiю, в оту трепетну
тополину пiсню, до якої в бiлих сорочках тулилися переляканi хати i над
якою спливали барокковi банi старої церкви. Ось звiдти ударив на сполох
дзвiн, вибухи снарядiв приглушували жалобу мiдi, та вона знову й знов
пiдiймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на
розп'яття степових дорiг, наче ляльки, вискочили мотоциклiсти, несамовита
трiскотнява i курява розкололи степ, розкололи мiзки.
- Злiзайте - i до коней! - темнiючи, крикнув лейтенант Ромашову та
Магазанику i розгублено подивився на Бондаренка: - Що ж робити, голово?
Данило, неначе зi спу, вiдiрвав погляд од збитої дороги, зирнув на
станцiю.
- Висаджувати! Негайно!
- Без наказу?
- Вже пiзно чекати його, - ще глянув на розбухлу куряву, в якiй
розпливчасте клубилися мотоциклiсти, женучи її i поперед себе, i тягнучи
позад себе. Данило метнувся до станцiї, щоб пiдпалити бiкфордiв шнур. I
тiльки вогонь зажеврiв у руцi, як ниюча iiопевнiсть охопила чоловiка: а
що, коли якимсь чудом нашi вiдiб'ють фашистiв? Тодi тобi можуть згадати
все...
Вiн зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього
темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли
автоматники.
"Тепер навряд чи встигну проскочити до коней", - зирнув за колiї, що
плавились на сонцi, приклав прядивляний шнур до бiкфордового, i, коли той
взявся розжевреною крихiткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до
яких саме добiгли Кириленко, Ромашов i Стьопочка. Ось вони вже вхопились
за поводи, вiдв'язуючи їх. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скорiше
бiжи! Та бiжу!
I в цей час:
- Хальт! Хальт! Хальт!
Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на перонi закурених, пiтних,
iз закасаними рукавами мотоциклiстiв, що мчать прямо на нього. I навiть
"хальт" вони кричать не грiзно, а весело, бо куди ж подiтися їхнiй
здобичi?
"Запiзнився! - зчавлює холод мiзки. - I не дочекається тебе твiй кiнь.
Як буде, так i буде..."
Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зiрвав
кiльце i жбурнув її в автоматникiв. Вiн ще помiтив, як їхнi веселi обличчя
одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтiч од нього колеса i
всiченi мордочки кулеметiв, як щось iз гуркотом злетiло з перону i вгору
зiрвався крик. Та вибуху своєї гранати не почув, бо саме гримнула
вибухiвка - i громаддя диму та вогню вiддiлило його вiд нiмцiв, а позаду
обiрвалося розпачливе ревiння волiв. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом,
вiн зiскакує на колiю залiзницi i, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху,
петляє до своїх.
Коли Данило добiг до лiсосмуги, лейтенант, Ромашов i Магазаник уже
сидiли на зноровлених конях; вивертаючи вогкi, з кривавими прожилками
бiлки, вони ставали дибки i перелякано iржали. Одним помахом ножа вiн
перерiзав повiд i вискочив на гривастого гнiдка. I тiльки тепер од станцiї
на них бризнули автоматнi черги, на дорогу впали вiдщепленi гiлки i кора.
- Алюр три хрести! - сказав лейтенант i з копита пустив учвал свого
шпака.
Припавши до коней, злившись iз ними, вони помчали пiд густим вiттям
акацiї, що безжально шматувала їм одежу й тiло. I який тiльки мудрагель
вигадав садити акацiю там, де нема носухи?
З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтiло їм настояною тишею
червоної пшеницi, рожевих гречок i золоточубих соняшникiв. "Курли-юрли,
курли-юрли", - журавлино спiвали копита коней, i вiд шаленого лету
здригався на гарячих хвилях обрiй, здригалося сопце па пшеницях, з гречок
злiтали бджоли i вiдхилялися святi голови соняшникiв. Переганяйте, конi,
смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос - позаду, пiдкосивши
тишу, озвалося трiскотiння мотоциклiв.
Утiкайте, конi, утiкайте од смертi! I бiла пiна шматками летiла на бiлi
гречки, па червонi пшеницi, на чорну дорогу. А смерть наближалась!
Механiчнi копi наздоганяли живих, цiлились у них тупорилими мордочками
кулеметiв. Але автоматники ще чомусь не стрiляли.
- Капець нам! - обернувшись, промимрив Стьопочка, i обличчя його стало
мокрим.
- Замовч, боягузе! - розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого
жереба, змiряв вiдстань до мотоциклiстiв. - На конях не втечемо.
- Авжеж, не втечемо, - Стьопочка першим зiскочив на землю, випустив
повiд з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся i, сам ве знаючи куди,
помчав по загуслих хвилях гречки.
- Отож у поля! - наказав лейтенант. - Тут якось одiрвемось вiд них.
Згинцем вони вскочили в п'янку пашiнь пшеницi, i тепер їх почали
наздоганяти ненависне "хальт", а потiм - автоматнi черги. Затремтiли
пiдкошенi стебла, але не падали на землю - їх, неначе поранених,
пiдтримували вусатi колоски.
Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся i
знову через кiлька крокiв упав.
- Не барись! - переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом
пшеницю, Стьопочка злобно скривився i якось непевно вiдказав:
- Зараз. Тiльки чоботи скину: муляють, зарази. Данило пiдбiг до
неглибокого човноподiбного виярка, посеред якого стояла прибита громом
дика груша, оглянувся, не повiрив собi: посеред моря червоної пшеницi,
клешняво пiдвiвши руки, самотньо накульгував до нiмцiв Стьопочка. Недалеко
вiд нього при дорозi купкою зупинялися мотоциклiсти.
"Зрада! Зрадник! От i проходить душа перевiрку..." Данило в лютi зiрвав
гвинтiвку, приклав до плеча, прицiлився, вистрелив. У Стьопочки, наче в
ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, вiн хутенько прилiпив її до
шиї, озирнувся i перескоком подався до нiмцiв. Де й кульгавiсть подiлася!
- Бондаренко, не вiдставати!..
- Я iще раз...
- Дiдько з ним... Он нiмцi...
У пшеницях зашерехтiли кулi, по пшеницях пройшовся дрож.
На вузьку гiнну дорогу виїжджали мотоциклiсти, i тепер треба було брати
лiворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж пiдминало чуже вiйсько. Важко
хекаючи, вони побiгли пшеницями, надiючись, що автоматники не в'їдуть
сюди.
Через якусь часину мотоциклiсти перестали переслiдувати, i вони,
втомленi, спiтнiлi, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць,
яким, здавалось, не було кiнця-краю... Чи дрiмота став шепотом колосся, чи
шепiт колосся стає дрiмотою i все-вое, навiть смерть, вiддаляється вiд
тебе, бо є бiля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!
- Отак воно, братцi, - нарештi обiзвався лейтенант. - Виходить,
вискочили.
- Може, й вискочили.
- А вода в когось є?
- Нема нi краплинки.
Тiльки тепер вони вiдчули, що вмирають од спраги.
Данило пiдвiвся, озирнувся довкола. Усюди мрiли спекотнi плеса пшениць
та сиве спадання перестоявого жита. Чи є-де в свiтi вода? А ноги вiд утомх
гудуть, наче давони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч
застояної, хоч заплiснявiлої, аби мокрої. Тiльки де її дiстати? Вiн б'є
рукою по гарячiй баклажцi, та вибиває з неї сухий шепiт металу...
На золотi неводи ланiв вечiр опускає синiй сон. Тихо-тихо сгiкає на
землю зерно - перестоянi сльози степiв, тихо-тихо бредуть на схiд солдати,
прислухаючись, чи не подасть десь зцiлющого голосу вода. Але не вона, а
тiльки далекi мотори подають голоси - i на землi, i в пебi. Як хотiлося
вiрити, що шляхом їдуть нашi машини. I вони дiйшли до шляху, та нам сунули
i сунули чужинцi, брязкали гусеницi танкiв, важко пiдмивала землю
десятитоннi "хеншелi", щось сумирне грали чужi гармошки, рiзко озивалися
чужi голоси, спалахували чужi вогнi.
- Навiть фар не гасять.
- Де ж тепер нашi? - ве зватм кого запитав лейтенант. - Не мовчiть,
хлопцi!
- А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
- Води хоча б ковток
Вони повернули вiд шляху, що й досi гарчав нужим залiзом. I знову
iiшешщi, iiлькн не червонi - обвугдеаi дiїчю. I хоч би краплинка вологи на
вих. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать пiдем, спать пiдем.
Кажуть, втяна рвою нап'ється. А де ж вона? Чи тепер i роса вiяцураяась
землi?
Обважнiлi ноги заплiтаються в хлiбах, трiскаються уста, i густа спекота
палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б i степовi
кринички, i степовi озеречка, i чаїний жаль над ними. Коли б тiльки дiйти
до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. I, здається, навiть вони,
пухнучи, волають про воду.
Попереду шершаво зашелестiли соняшники. I вночi вони, яи люди, дивились
на схiд.
- Живемо, братцi! - враз повеселiв голос лейтенанта.
- Воду чуете? - з надiєю запитав Ромашов.
- Нi, соняшники!
- А що ж у них?
- Щось схоже на воду! - лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що
й у темрявi свiтився м'яким золотом, провiв рукою, вирвав кiлька молодих
зериив i кинув до рота. - I серцевина теж мав воду. Розкошуйте!
Вони накинулись на молоде насiння, на бiлу серцевину соняшникiв,
втамовуючи i не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась
полегкiсть, а потiм сон непомiтно накрив їх своїми круками.
I в снi вони висаджували мости i станцiї, вiдстрелювалися од ворога,
умирали i, вмираючи, чули вибухи, ревiння волiв i спрагу. Вiд неї й
попрокидались удосвiта i побачили, що роса не вiдцуралась землi -
поблискувала в пазушках листя соняшникiв i синьою iмлою тремтiла вад
рожевими нивами.
- Де ж тепер нашi?..
I ввi троє нiмотне поглянули на смугу придорожнiх лип, у яких уже
пройдавея гуркiт машии.
Зїгневенi, задурманенi спекою, пригнiченi чадом i ревом чужих малаiв,
вони пiзнiм смерком, вибрались iз неводiв степу на долину, по якiй
хвилясто бiгли покоси незгорненого пересохлого сiна. I хоч би один тобi
стiг чи копичка, тiльки на тому боцi пiд Чумацьким Шляхом, як у забутiй
картинi, з синього вечора проростає самотня хата-бiлянка, а бiля неї
дрiмають кiлька тополь i високий журавель. Лише молодика бракує над ними.
- Нарештi! Ось де ми вволю нап'ємось! - хрипко вирвалось у лейїеяанта,
i, не шукаючи стежини, вiн навпростець почвалав до хати, однак через якусь
хвилину зупинився бiля високого куща каявни, пригнувся, повiв нiздрями. -
Водою пахне!
Пригнулися i Данило з Романовим.
- Ось вона, довгождана? - аж засмiявся лейтенант. - Вiн кину на траву
картуза, лiг долiлиць i зручнiше припав до лугової кринички, в глибину
якої Чумацький Шлях струсив одну-однiсiньву аiрку. Кириленко наполохав її
i жадiбно, крекчучи i стогнучи вiд пасолоди, почав пити. Зараз чоловiк,
здається, забув про все на свiтi, окрiм води. Зрiдка вiн вiдхиляв голову
од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
- Отак усю криничку можна висмоктати, - пiдморгнув Данилу Ромашов,
скидаючи з плеча гвинтiвку.
- Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
У вiдповiдь тiльки щось забулькало.
Данило теж поклав гвинтiвку на покiс, готуючись припасти до Кринички, i
враз iз подивом i навiть острахом помiтив, скiльки увiбрав води чоловiк -
його тiло, як на подушцi, пiдiймалось на переповненому животi.
- Так i заслабнути можна, - вiн плечем вiдтер лейтенанта вiд кринички.
Той блаженно засмiявся, перевернувся горiлиць i знову засмiявся.
Пили i напитись не могли. Коли ж нарештi вдовольнились, вiдчули, що
наче сп'янiли. А пiсля цього оп'янiння озвався голод.
- Трохи перепочинемо i потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрi
одразу ж метнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу хлiбину,
поставлять борщ та кашу, i ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, -
блаженно просторiкував Кириленко, пiдводячись i знову падаючи на траву.
- А може, там коло хати чи в хатi фашист вiдлежує боки i нам щодуху
доведеться драпати в степи, - у тон лейтенантовi вiдповiдає Ромашов, що
має привабливе, з дiвочими рум'янцями обличчя, навiть спека i вiйна не
перепалили їх.
- I це може бути, - вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться
i дивиться на той бiк долини. - Коли там буде з пару машин, то наробимо
шелесту! Пiдйом!
Пiдвелися, перевiрили гвинтiвки i, пригинаючись, сторожко пiшли
долиною, яка, здавалося, зiбрала докупи усi пахощi лугу i степу.
Ось збоку на невидимiй водi озвалися пташинi крила, i тишатиша, нiби й
не було, нiби й нема воєн на землi. Чому ж якiйсь купцi ненависних i
пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смертi? За це все наздожене своя,
i скорiше, нiж могла б наздогнати.
I знову трiпотiння пташиних крил i шарудiння перестояного сiна, з якого
зiскакують соннi коники.
В очах збiльшуються, виростають тополi, i вже на хатi видно гнiздо
лелеки. На дорозi нема слiдiв машин, тому Данило смiливiше пiдходить до
ворiт. На просторому подвiр'ї стоїть бiля прикриничного жолоба вiз, коло
нього їдять траву довгогривi коненята, а з жолоба - по краплинi скапує
вода.
- Здається, нiде нiкого, - шепоче Ромашов i зненацька стрепенувся,
схопився за гвинтiвку, а потiм тихо засмiявся: то на хатi пiдвiвся
сторожкий лелека, завовтузились у гнiздi лелечата, але полiнувалися стати
на ноги.
- А що я вам казав? - пiдходячи до бiйцiв, пiдсмiюється лейтенант. -
Метнуться люди добрi до печi, до мисника, i ми вдаримо ложками в миски, як
у бубни, - i навiть пальцем показав, як вiн ударить ложкою.
- I звiдки це знаття, що тут живуть добрi люди? - нiби сумнiвається
Ромашов, хоча так йому хочеться вiрити в слова лейтенанта.
- Лелека бiля поганої людини не оселиться, - впевнено вiдповiв
Кириленко i вiдчиняє хвiртку.
У двiр вони заходять спокiйно, навiть чогось прояснюються, коли перед
порогом бачать старе млинове коло, а на стовпцi з кiлками - набакиренi
глечики.
- Виходить, i корiвка тут є.
- От жаль тiльки будити сон людей, - зiтхає Кириленко, нерiшуче
береться за клямку i клямкає раз-вдруге, а далi вухом припадає до дверей.
Незабаром у хатi чується якесь шамотiння, занепокоєний шепiт, далi
скриплять дверi, i з хати озивається непривiтний чоловiчий голос:
- Кого там по ночах марудить?
- Своїх, чоловiче добрий, своїх, - тихо озивається Кириленко.
- Отих своїх, що по ночах конi водять? - ще бiльше неприязнi входить у
голос господаря.
Кириленко на цю мову посмiхається дверям:
- Та вашi конi бiля жолоба стоять i траву жують. Пробачте, що збудили:
вiдчинiть, будь ласка.
Хазяїн ще щось невдоволено забубонiв, забухикав грудьми i чобiтьми i,
нарештi, вiдчинив дверi. Це був високий лiтнiй чолов'яга, який, здається,
пiдвiв розпатлану голову не з подушки, а з самої зими. Вiн стає бiля
одвiрка, згинається, немов кульбака, кривить пожмаканi вуста i сердито
питає:
- Чого вам?
- Добрий вечiр, - ще посмiхається лейтенант.
- Кому вечiр, а кому й нiч. Злодiї саме в таку пору людей обкрадають.
- Та ви що?.. - торопiє Кириленко. - Може, приймаєте нас за
вищезгаданих?
- Нi за кого я вас не приймаю i нiкого вночi не приймаю, - вiдрiзав
госиодар. - Iдiть собi, звiдки прийшли, i не колотiть дурно-пусто людей.
Запала тиша. А далi в нiй тихо забринiв насмiшкуватий голос Ромашова:
- А люди добрiметнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу
паляницю, поставлять борщ та кашу.
Лейтенант обернувся, сердито глянув на бiйця, а господар загугнiв своє:
- От i шукайте собi в довхресних селах таких добрих людев. Вони вам до
борщу i кашi, може, й чарку поставлять, а в мене на хуторi нiчогiсiнько
нема.
- А совiсть у вас е?! - не витримав Кириленко.
- I совiстi нема, - подумавши, вiдповiв хазяїн. - Тепер на всiх її не
напасешся.
Клубок обурення i образи застряг у горлi щиросердого Кириленка, а його
кругла обличiчя почало напухати гнiвом, i вiн перейшов на зловiсний шепiт:
- Так для нас у твоєму гадючнику не вистачило совiстi? А на фашистiв
вистачав? I хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний староста, що так
воском тхнеш? Думаєш, фашисти принесуть тобi ладан i смирну? Болячку i
погибель принесуть вони вам, усiм холуям i запроданцям!
I, негадано для всiх, господар випростався, з приязню подивився на
розлюченого' командира, дивакувато посмiхнувся, а далi тихенько засмiявся.
Це так було несподiвано, що Кириленко осiкея, вибалушив очi i мало не
покрутив пальцем бiля лоба.
- Чого це ви паяє добродiю, так розвеселилися? - знову перейшов на
"ви".
- Бо тепер бачу iстинно своїх. Добрий вечiр, товаришу командире, добрий
вечiр, хлопцi.
- А перед пвм кого ви бачили? - спантеличено запитав лейтенант.
- I не питайте, - махнув кощавою рукою господар i знову нахмурився. -
Сьогоднi вранцi прибилося ж доi мене двое вервел. з оружiем при собi.
Прийняв їх як людей, в&годуваа, навоїв, торба харчами напакував, а
вони, песиголовцi, далi й присiкались: чого я даю притулок червоним.
- Ми тебе так припечемо, що смальцем закапавшу - визвiрився один з
приблуд та й почав кудись тягти з подвiр'я. Так стара насилу сльозами, i
харчами вiдкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зi своєї
шатiї пiдiслали. Ходiмо ж до хати, перекусите, там знайдеться хлiб, i
бррщ, i каша, i ще дещо. Г не гнiвайтесь на старого. I не куркуль я, i не
перевертень, i не церковний староста. А воском пахну, бо увесь вiк бiля.
бджiл звiкував...
У сiнях щось зашелестiло. Лейтенант схопився за зброю, та одразу ж i
опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока босонога жiнка, чорна
скорботна хустка обiпгнаяа гЇ скорботне обличчя.
- _Синочки, дiточки... - зашепотiла словом навпiл iз сльозою. Вона
обвела всiх поглядом i припала до Ромашова: - Таке молоцюсеньке, а вже мав
воювати.
- Менi ж, мамо, скоро буде дев'ятнадцять рокiв, - нiяково сказав
Ромашов. Жiнка зiтхнула.
- I моему найыашпому дев'ятнадцять минуло па Купала. Iваном його звати,
Iваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили?,. - I пiдвела
руки, нк пiдбитi крила.
Данило здригнувся: йому здалося, що вiн з давнини почув голос своєї
матерi, яка на шляхах, i в спiлому срiблi жита, i коло бродiв так само
допитувалась про свого чоловiка... Коли це минеться на бiлому свiтi, на
чорнiй аемлi?
- Ходiть же, дiточки, до хати, переодягнетесь, повечеряєте, а я вам
шмаття поперу. Ходiть... - Вона обернулась, i навiть на утлих плечах її
здригалася скорб.
VI
Не доїжджаючи до лiсництва, Магазаник повертає конi в березнячок, що по
колiна стоїть у м'якiй травi, розпрягає їх i вже вкотре думає: чи
з'явитися на яснi очi лiсничого, чи зашитись од них у якийсь лiсовий
закуток? З'явишся - неодмiнно знайдеться на тебе якась вказiвка, а не
з'явишся - чим вiдбрешешся, коли сам лiсовий цар - Iван Соболь - застукає
тебе?
Давно вони недолюблюють один одного, i давно б лiсник сторчголов летiв
iз лiсiв, аби не пiдтримка Ступача. А що йому буде за цю пiдтримку, коли й
сюди прийдуть нiмцi? Хiба ж знає людина, на чому зможе зависнути її життя?
Жив за бiльшовикiв - мав одну стiну страху, а тепер наближається друга, i
метається мiж ними нутро, немов зацькований заєць. Може б, i собi
попроситись в евакуацiю? Так хiба можна полишити все, що нажив за вiк i
роботою, i хитруваннями? Якби йому хто навiчно подарував спокiй у цьому
свiтi, то вiн дав би обiтницю жити лише бiля золотої бджоли i нiкого не
зачепити навiть у помислах.
Тiльки тепер зрозумiв, чого так у свою осiнь кохався на бджолах його
небiжчик батько. Рiзнi можуть бути шаленства в життi, га мудрiсть на
шаленствi не проросте. От доп'ясти б той старий батькiв хутiрець на шiсть
десятин, поставити там пасiку, розшукати Марiю i Оленку - та й доживати на
оддiлi з ними вiку. Так на тобi вiйну i новi тривоги.
Неква'пом пiдiйшовши до застояного карасюватого ставу, де осокiнь
вибуяла метрiв на три, Магазаник не бере до лiсництва, а спускається до
води, на якiй куняє напiвзатоплений, почорнiлий од часу човен. Бiля нього
зiркою розцвiла бiла лiлея, а на нiй синя бабка сушить прозорi крила. Чи ж
давно в такому човнi вiн дитиною хлюпався на своєму прихутiрному ставочку,
де так гарно жебонiли, перечищалися води. Тодi до нього на берег виходила
русокоса мати i втiшалась, i боялася за свою дитину, i наспiвувала собi
"Пливе човен води повен". А куди тепер поверне твiй неспокiйний човен?
З маревом далеких рокiв Магазаник стає на човен, майже зовсiм притоплює
його, для чогось зриває лiлею i враз застигає: далеко-далеко на заходi
озвався глухий грiм.
Лiсник ще не повiрив собi, злякано, головою вниз, кипув лiлею, вискочив
на берег, оглянувся довкола. Над лiсами, пiдпливаючи спекою, тремтiла
пiдлиняла блакить неба, в ньому танули тонкi крижини бiлих хмарин.
Нiзвiдки й не пахло грозою - i небо, i лiси мали дрiмливий перепочинок
лiта. Та знову, десь за козацьким бродом, обiзвався грiм, отой, що своїми
цiпами безжалiсно обмолочує життя... От, уважай, i переходиш ти в щось
iнше, як на другу планету. I хай горить тепер лiсництво зi всiма його
турботами, зi всiма начальниками i пiдначальниками. Досить надриватися на
них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розмаїте еiлля i цвiт, вiн пригiнцом добiг до коней, поправив
на них упряж i погнав чимдуж до своєї лiсової оселi, а за плечима його все
колихався i колихався отой страшний грiм. За що ж хапатись тепер? Чи за
вкопане золото, чи за свинi, що розбрелися по лiсах, чи за мед, який уже
втретє треба качати? Коли тiльки була така достогибель меду?
Мiж деревами замаячила ставна постать з карабiном на плечi. Магазаник
притримав конi й з подивом упiзнав военкома Зiновiя Сагайдака. Чого чи
кого вiн тепер шукав в дiбровах? Лiсник притримує конi, шанобливо
вклоняється начальству.
- Може, пiдвезти, Зiновiю Васильовичу?
- Обiйдеться, - пiдходить до нього воєнком, пiд чорними вiями його
темнiє сум, i Магазаник розумiє: чоловiк бачить не його, а щось iнше,
певне, те, що коловротиться за лiсами.
- Ви ж чули? - стишує голос i киває головою на захiд.
- Чув, - вiдповiдає воєнком не йому, а комусь чи своїм думкам.
- I що ви скажете на це?
- Трудно щось на це сказати.
- Вiдiб'ємо нiмця?
- Що вiдiб'ємо, то вiдiб'ємо...
- Тiльки не знати де... - пiдказує Магазаник. - Кажуть, страшною
машинерiєю пре. Вiд першого замаху її падають деякi держави.
- Це правда, що машинерiєю пре. Мало не вся Європа працює на нього, -
Сагайдак так дивиться на захiд, немовби хоче розгадати його нерозгадане
письмо.
"Та що ти розгадаєш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтiв
захiд. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтiвка? Дитяча iграшка,
та й бiльш нiчого. Проморгали щось отi, що i тепер на кiнноту
понадiялись".
I знову загримiло вдалинi.
- От i пiдходить вiйна вже до нашого порога, - похиливши голову, каже
Магазаник. - Сiдайте - скорiше додому доберетеся.
- Я не поспiшаю додому: нiхто не жде там - жiнки нема, а сини вже
воюють, - та й, пе прощаючись, пiшов у лiси.
Лишоць нащо вони йому тепер? Правда, воєнком i ранiше любнв блукати
чорнолiссям - взимку приїжджав па лижах, весною приходив збирати
пiдснiжники, яких тут було наче роси, а в осiнню пору - гриби. Коли багато
було рижикiв i груздiв, вiн i солив їх у дiжницях лiсника, а потiм щедро
дiлився з ним цiєю смакотою. У пору грибарства воєнком був схожий на
доброго сiльського вчителя, а не на грiзного вояку, що колись шаблею з
ходу врубувався у ворожi полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж,
як не дивно, а справжнiм воїномудався цей нiби спокiйний чолов'яга. Колись
ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од неї? I все-таки,
чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збирає? Так що вона
проти танкiв i всiєї бiсової машинерiї? Тiльки забавка у вiйну. Але як
недоброхiть засурганять чоловiка на таке дiло, i о-мусить' iз_
гвинтiвочкою iти проти танкiв. Та бог iз ним, бо й вiдсвоїх клопотiв гуде
голова, мов дуплянка.
За рiзнимiг турботами, що шарпали i тривожили його, Магазаник i не
помiтив, як конi дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою вiддiляла одне
урочище лiсу вiд другого. Тут саме бiлою хвилею солодко цвiли гречки,
пiдворушуючи над собою чи в собi теплу музику лiта. Тепер сюди за взятком
летять i його бджоли. Не перший мед, як роблять iншi пасiчники, а ось цей
та липовий залишить вiн бджолам i собi на зиму, бо в перший комахи часто
приносять падь.
Господи, про що думає в таку годину i чи доживе ще вiн до зими? I
мимоволi потягнувся головою до заходу: чи знову не по^ чує звiдти
страшного грому? Та не почув - побачив: у гречцi, безбожно витолочуючи її
дiвочу красу, бродили чиїсь породистi, важкотiлi корови. Магазаник за
своє- життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито, пшеницю, овес,
ячмiнь. Але навiть найбiльший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо
щось беззахисне i святе було у їхньому цвiтi. I ось тепер табун корiв
пожирав, змiшував цвiт iз землею i залишав пiсля себе чорнi стежки. Ось
таким було для нього перше видиво вiйни.
Магазаник здогадався, звiдки взялася ця приблукла худоба. Учора, уже
надвечiр, фашистськi кроволюби пролетiли бiля татарського броду i вдарили
з кулеметiв по чередi й гуртоправах, якi саме розклалiг вогник бiля води"
збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтiв сумирний вогник, чорнiє
могила,, а поранена i цiла худоба розбрелася по всiх усюдах... Що ж робити
з цiєю чередою, яка забилася у гречки i немилосердно витолочувала їх?
Враз невчасна злодiйська думка скособочтгяа обличчя Магазаника:
тiнявився дим пожарища, на їхнiх губах од переляку повиступали краплини
поту.
V
Курилась, горiла пшениця, скриплячи ярмами, ревiли круторогi, чорнiли
червонi мальви, чорнiли сивi дiди, i невiдворотнiсть наближалася до
станцiї. Сумовито пристогнуючи, наче не вони несли смерть, а нiби самi
буди пораненi, пролiтали снаряди, i попереду, i позаду вiдлунювались i
вiдлунювались вибухи. Пора б висаджувати станцiю - i до своїх. Та командир
батальйону знову сказав лейтенантовi:
- Не панiкуйте!
На що вiн тiльки сподiвався.?
- Товаришу капiтан, але нiмецькi танки вiд нас уже за якийсь кiлометр!
I у вiдповiдь насмiшкуватий голос:
- Вам страх ковтає кiлометри?
- Правду кажу - кiлометр, вiд сили - пiвтора.
- Станцiю не обстрiлюють?
- Нi.
- Чекайте наказу до останньої хвилини!
- Єсть чекати наказу до останньої хвилини.
"Хто тiльки визначить ту останню хвилину?"
Недобрi передчуття охоплюють лейтенадта, але про них не ска~ жеш
командиру. Кириленко через вiкно вискакує на перон, пригнiчено дивиться иа
захiд.
У золотому розливi соняшникiв, спустошуючи їх зламаною лiнiєю
коливалося громаддя танкiв, жерла їхнiх гармат, обмацуючи долину, раз од
разу вихукували вогонь. Танки били кудись далi, за станцiю, в оту трепетну
тополину пiсню, до якої в бiлих сорочках тулилися переляканi хати i над
якою спливали барокковi банi старої церкви. Ось звiдти ударив на сполох
дзвiн, вибухи снарядiв приглушували жалобу мiдi, та вона знову й знов
пiдiймалася вгору, марно благаючи порятунку. Випереджаючи танки, на
розп'яття степових дорiг, наче ляльки, вискочили мотоциклiсти, несамовита
трiскотнява i курява розкололи степ, розкололи мiзки.
- Злiзайте - i до коней! - темнiючи, крикнув лейтенант Ромашову та
Магазанику i розгублено подивився на Бондаренка: - Що ж робити, голово?
Данило, неначе зi спу, вiдiрвав погляд од збитої дороги, зирнув на
станцiю.
- Висаджувати! Негайно!
- Без наказу?
- Вже пiзно чекати його, - ще глянув на розбухлу куряву, в якiй
розпливчасте клубилися мотоциклiсти, женучи її i поперед себе, i тягнучи
позад себе. Данило метнувся до станцiї, щоб пiдпалити бiкфордiв шнур. I
тiльки вогонь зажеврiв у руцi, як ниюча iiопевнiсть охопила чоловiка: а
що, коли якимсь чудом нашi вiдiб'ють фашистiв? Тодi тобi можуть згадати
все...
Вiн зчавив острах, ще сумно подивився на дорогу. Вона котила до нього
темну, мов хмара, кушпелу, яку переганяли й перегнати не могли
автоматники.
"Тепер навряд чи встигну проскочити до коней", - зирнув за колiї, що
плавились на сонцi, приклав прядивляний шнур до бiкфордового, i, коли той
взявся розжевреною крихiткою вогню, Данило метнувся пероном до коней, до
яких саме добiгли Кириленко, Ромашов i Стьопочка. Ось вони вже вхопились
за поводи, вiдв'язуючи їх. Лейтенант махнув йому рукою: мовляв, скорiше
бiжи! Та бiжу!
I в цей час:
- Хальт! Хальт! Хальт!
Скошеним од напруги оком Данило бачить уже на перонi закурених, пiтних,
iз закасаними рукавами мотоциклiстiв, що мчать прямо на нього. I навiть
"хальт" вони кричать не грiзно, а весело, бо куди ж подiтися їхнiй
здобичi?
"Запiзнився! - зчавлює холод мiзки. - I не дочекається тебе твiй кiнь.
Як буде, так i буде..."
Не зупиняючись, Данило з-за пояса вишарпнув гранату, зубами зiрвав
кiльце i жбурнув її в автоматникiв. Вiн ще помiтив, як їхнi веселi обличчя
одразу видовжив страх, як шалено крутнулись врозтiч од нього колеса i
всiченi мордочки кулеметiв, як щось iз гуркотом злетiло з перону i вгору
зiрвався крик. Та вибуху своєї гранати не почув, бо саме гримнула
вибухiвка - i громаддя диму та вогню вiддiлило його вiд нiмцiв, а позаду
обiрвалося розпачливе ревiння волiв. Охоплений нудотно-солодкуватим чадом,
вiн зiскакує на колiю залiзницi i, несучи у розпухлих вухах вагу вибуху,
петляє до своїх.
Коли Данило добiг до лiсосмуги, лейтенант, Ромашов i Магазаник уже
сидiли на зноровлених конях; вивертаючи вогкi, з кривавими прожилками
бiлки, вони ставали дибки i перелякано iржали. Одним помахом ножа вiн
перерiзав повiд i вискочив на гривастого гнiдка. I тiльки тепер од станцiї
на них бризнули автоматнi черги, на дорогу впали вiдщепленi гiлки i кора.
- Алюр три хрести! - сказав лейтенант i з копита пустив учвал свого
шпака.
Припавши до коней, злившись iз ними, вони помчали пiд густим вiттям
акацiї, що безжально шматувала їм одежу й тiло. I який тiльки мудрагель
вигадав садити акацiю там, де нема носухи?
З посадки вискочили в чисте поле, воно замигтiло їм настояною тишею
червоної пшеницi, рожевих гречок i золоточубих соняшникiв. "Курли-юрли,
курли-юрли", - журавлино спiвали копита коней, i вiд шаленого лету
здригався на гарячих хвилях обрiй, здригалося сопце па пшеницях, з гречок
злiтали бджоли i вiдхилялися святi голови соняшникiв. Переганяйте, конi,
смерть, переганяйте! Та ось вона знову подала голос - позаду, пiдкосивши
тишу, озвалося трiскотiння мотоциклiв.
Утiкайте, конi, утiкайте од смертi! I бiла пiна шматками летiла на бiлi
гречки, па червонi пшеницi, на чорну дорогу. А смерть наближалась!
Механiчнi копi наздоганяли живих, цiлились у них тупорилими мордочками
кулеметiв. Але автоматники ще чомусь не стрiляли.
- Капець нам! - обернувшись, промимрив Стьопочка, i обличчя його стало
мокрим.
- Замовч, боягузе! - розсердився Кириленко, зупинив свого норовистого
жереба, змiряв вiдстань до мотоциклiстiв. - На конях не втечемо.
- Авжеж, не втечемо, - Стьопочка першим зiскочив на землю, випустив
повiд з руки. Воронець, почувши волю, крутнувся i, сам ве знаючи куди,
помчав по загуслих хвилях гречки.
- Отож у поля! - наказав лейтенант. - Тут якось одiрвемось вiд них.
Згинцем вони вскочили в п'янку пашiнь пшеницi, i тепер їх почали
наздоганяти ненависне "хальт", а потiм - автоматнi черги. Затремтiли
пiдкошенi стебла, але не падали на землю - їх, неначе поранених,
пiдтримували вусатi колоски.
Чи то з переляку, чи заплутавшись, Стьопочка впав, хекаючи, вилаявся i
знову через кiлька крокiв упав.
- Не барись! - переганяючи його, крикнув Данило. Витолочуючи задом
пшеницю, Стьопочка злобно скривився i якось непевно вiдказав:
- Зараз. Тiльки чоботи скину: муляють, зарази. Данило пiдбiг до
неглибокого човноподiбного виярка, посеред якого стояла прибита громом
дика груша, оглянувся, не повiрив собi: посеред моря червоної пшеницi,
клешняво пiдвiвши руки, самотньо накульгував до нiмцiв Стьопочка. Недалеко
вiд нього при дорозi купкою зупинялися мотоциклiсти.
"Зрада! Зрадник! От i проходить душа перевiрку..." Данило в лютi зiрвав
гвинтiвку, приклав до плеча, прицiлився, вистрелив. У Стьопочки, наче в
ляльки, смикнулась голова, смикнулась рука, вiн хутенько прилiпив її до
шиї, озирнувся i перескоком подався до нiмцiв. Де й кульгавiсть подiлася!
- Бондаренко, не вiдставати!..
- Я iще раз...
- Дiдько з ним... Он нiмцi...
У пшеницях зашерехтiли кулi, по пшеницях пройшовся дрож.
На вузьку гiнну дорогу виїжджали мотоциклiсти, i тепер треба було брати
лiворуч, ближче до шляху, який, напевне, теж пiдминало чуже вiйсько. Важко
хекаючи, вони побiгли пшеницями, надiючись, що автоматники не в'їдуть
сюди.
Через якусь часину мотоциклiсти перестали переслiдувати, i вони,
втомленi, спiтнiлi, знеможено, як у марево, впали в гаряче золото пшениць,
яким, здавалось, не було кiнця-краю... Чи дрiмота став шепотом колосся, чи
шепiт колосся стає дрiмотою i все-вое, навiть смерть, вiддаляється вiд
тебе, бо є бiля тебе земля, а над тобою колискова колоса. Колискова!
- Отак воно, братцi, - нарештi обiзвався лейтенант. - Виходить,
вискочили.
- Може, й вискочили.
- А вода в когось є?
- Нема нi краплинки.
Тiльки тепер вони вiдчули, що вмирають од спраги.
Данило пiдвiвся, озирнувся довкола. Усюди мрiли спекотнi плеса пшениць
та сиве спадання перестоявого жита. Чи є-де в свiтi вода? А ноги вiд утомх
гудуть, наче давони в негоду, а середина зсихається, волаючи води, хоч
застояної, хоч заплiснявiлої, аби мокрої. Тiльки де її дiстати? Вiн б'є
рукою по гарячiй баклажцi, та вибиває з неї сухий шепiт металу...
На золотi неводи ланiв вечiр опускає синiй сон. Тихо-тихо сгiкає на
землю зерно - перестоянi сльози степiв, тихо-тихо бредуть на схiд солдати,
прислухаючись, чи не подасть десь зцiлющого голосу вода. Але не вона, а
тiльки далекi мотори подають голоси - i на землi, i в пебi. Як хотiлося
вiрити, що шляхом їдуть нашi машини. I вони дiйшли до шляху, та нам сунули
i сунули чужинцi, брязкали гусеницi танкiв, важко пiдмивала землю
десятитоннi "хеншелi", щось сумирне грали чужi гармошки, рiзко озивалися
чужi голоси, спалахували чужi вогнi.
- Навiть фар не гасять.
- Де ж тепер нашi? - ве зватм кого запитав лейтенант. - Не мовчiть,
хлопцi!
- А що скажеш, коди перепечений язик аж шелестить.
- Води хоча б ковток
Вони повернули вiд шляху, що й досi гарчав нужим залiзом. I знову
iiшешщi, iiлькн не червонi - обвугдеаi дiїчю. I хоч би краплинка вологи на
вих. Як же тут живе верещака, що он подає голос: спать пiдем, спать пiдем.
Кажуть, втяна рвою нап'ється. А де ж вона? Чи тепер i роса вiяцураяась
землi?
Обважнiлi ноги заплiтаються в хлiбах, трiскаються уста, i густа спекота
палить голову, палить середину. Хоча б ковток води. А десь же б i степовi
кринички, i степовi озеречка, i чаїний жаль над ними. Коли б тiльки дiйти
до нього. Переставляєш ноги, мов колоди. I, здається, навiть вони,
пухнучи, волають про воду.
Попереду шершаво зашелестiли соняшники. I вночi вони, яи люди, дивились
на схiд.
- Живемо, братцi! - враз повеселiв голос лейтенанта.
- Воду чуете? - з надiєю запитав Ромашов.
- Нi, соняшники!
- А що ж у них?
- Щось схоже на воду! - лейтенант пригнув до себе голову соняшника, що
й у темрявi свiтився м'яким золотом, провiв рукою, вирвав кiлька молодих
зериив i кинув до рота. - I серцевина теж мав воду. Розкошуйте!
Вони накинулись на молоде насiння, на бiлу серцевину соняшникiв,
втамовуючи i не можучи втамувати спрагу. Та все-таки настала якась
полегкiсть, а потiм сон непомiтно накрив їх своїми круками.
I в снi вони висаджували мости i станцiї, вiдстрелювалися од ворога,
умирали i, вмираючи, чули вибухи, ревiння волiв i спрагу. Вiд неї й
попрокидались удосвiта i побачили, що роса не вiдцуралась землi -
поблискувала в пазушках листя соняшникiв i синьою iмлою тремтiла вад
рожевими нивами.
- Де ж тепер нашi?..
I ввi троє нiмотне поглянули на смугу придорожнiх лип, у яких уже
пройдавея гуркiт машии.
Зїгневенi, задурманенi спекою, пригнiченi чадом i ревом чужих малаiв,
вони пiзнiм смерком, вибрались iз неводiв степу на долину, по якiй
хвилясто бiгли покоси незгорненого пересохлого сiна. I хоч би один тобi
стiг чи копичка, тiльки на тому боцi пiд Чумацьким Шляхом, як у забутiй
картинi, з синього вечора проростає самотня хата-бiлянка, а бiля неї
дрiмають кiлька тополь i високий журавель. Лише молодика бракує над ними.
- Нарештi! Ось де ми вволю нап'ємось! - хрипко вирвалось у лейїеяанта,
i, не шукаючи стежини, вiн навпростець почвалав до хати, однак через якусь
хвилину зупинився бiля високого куща каявни, пригнувся, повiв нiздрями. -
Водою пахне!
Пригнулися i Данило з Романовим.
- Ось вона, довгождана? - аж засмiявся лейтенант. - Вiн кину на траву
картуза, лiг долiлиць i зручнiше припав до лугової кринички, в глибину
якої Чумацький Шлях струсив одну-однiсiньву аiрку. Кириленко наполохав її
i жадiбно, крекчучи i стогнучи вiд пасолоди, почав пити. Зараз чоловiк,
здається, забув про все на свiтi, окрiм води. Зрiдка вiн вiдхиляв голову
од неї, щоб передихнути, й знову, захлинаючись, пив.
- Отак усю криничку можна висмоктати, - пiдморгнув Данилу Ромашов,
скидаючи з плеча гвинтiвку.
- Досить, товаришу лейтенант. Перепочиньте.
У вiдповiдь тiльки щось забулькало.
Данило теж поклав гвинтiвку на покiс, готуючись припасти до Кринички, i
враз iз подивом i навiть острахом помiтив, скiльки увiбрав води чоловiк -
його тiло, як на подушцi, пiдiймалось на переповненому животi.
- Так i заслабнути можна, - вiн плечем вiдтер лейтенанта вiд кринички.
Той блаженно засмiявся, перевернувся горiлиць i знову засмiявся.
Пили i напитись не могли. Коли ж нарештi вдовольнились, вiдчули, що
наче сп'янiли. А пiсля цього оп'янiння озвався голод.
- Трохи перепочинемо i потихеньку почапаємо до хати. А там люди добрi
одразу ж метнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу хлiбину,
поставлять борщ та кашу, i ми вдаримо ложками в миски, як у бубни, -
блаженно просторiкував Кириленко, пiдводячись i знову падаючи на траву.
- А може, там коло хати чи в хатi фашист вiдлежує боки i нам щодуху
доведеться драпати в степи, - у тон лейтенантовi вiдповiдає Ромашов, що
має привабливе, з дiвочими рум'янцями обличчя, навiть спека i вiйна не
перепалили їх.
- I це може бути, - вже похмуро згоджується Кириленко, рвучко зводиться
i дивиться на той бiк долини. - Коли там буде з пару машин, то наробимо
шелесту! Пiдйом!
Пiдвелися, перевiрили гвинтiвки i, пригинаючись, сторожко пiшли
долиною, яка, здавалося, зiбрала докупи усi пахощi лугу i степу.
Ось збоку на невидимiй водi озвалися пташинi крила, i тишатиша, нiби й
не було, нiби й нема воєн на землi. Чому ж якiйсь купцi ненависних i
пожадливих до всього так хочеться чиєїсь смертi? За це все наздожене своя,
i скорiше, нiж могла б наздогнати.
I знову трiпотiння пташиних крил i шарудiння перестояного сiна, з якого
зiскакують соннi коники.
В очах збiльшуються, виростають тополi, i вже на хатi видно гнiздо
лелеки. На дорозi нема слiдiв машин, тому Данило смiливiше пiдходить до
ворiт. На просторому подвiр'ї стоїть бiля прикриничного жолоба вiз, коло
нього їдять траву довгогривi коненята, а з жолоба - по краплинi скапує
вода.
- Здається, нiде нiкого, - шепоче Ромашов i зненацька стрепенувся,
схопився за гвинтiвку, а потiм тихо засмiявся: то на хатi пiдвiвся
сторожкий лелека, завовтузились у гнiздi лелечата, але полiнувалися стати
на ноги.
- А що я вам казав? - пiдходячи до бiйцiв, пiдсмiюється лейтенант. -
Метнуться люди добрi до печi, до мисника, i ми вдаримо ложками в миски, як
у бубни, - i навiть пальцем показав, як вiн ударить ложкою.
- I звiдки це знаття, що тут живуть добрi люди? - нiби сумнiвається
Ромашов, хоча так йому хочеться вiрити в слова лейтенанта.
- Лелека бiля поганої людини не оселиться, - впевнено вiдповiв
Кириленко i вiдчиняє хвiртку.
У двiр вони заходять спокiйно, навiть чогось прояснюються, коли перед
порогом бачать старе млинове коло, а на стовпцi з кiлками - набакиренi
глечики.
- Виходить, i корiвка тут є.
- От жаль тiльки будити сон людей, - зiтхає Кириленко, нерiшуче
береться за клямку i клямкає раз-вдруге, а далi вухом припадає до дверей.
Незабаром у хатi чується якесь шамотiння, занепокоєний шепiт, далi
скриплять дверi, i з хати озивається непривiтний чоловiчий голос:
- Кого там по ночах марудить?
- Своїх, чоловiче добрий, своїх, - тихо озивається Кириленко.
- Отих своїх, що по ночах конi водять? - ще бiльше неприязнi входить у
голос господаря.
Кириленко на цю мову посмiхається дверям:
- Та вашi конi бiля жолоба стоять i траву жують. Пробачте, що збудили:
вiдчинiть, будь ласка.
Хазяїн ще щось невдоволено забубонiв, забухикав грудьми i чобiтьми i,
нарештi, вiдчинив дверi. Це був високий лiтнiй чолов'яга, який, здається,
пiдвiв розпатлану голову не з подушки, а з самої зими. Вiн стає бiля
одвiрка, згинається, немов кульбака, кривить пожмаканi вуста i сердито
питає:
- Чого вам?
- Добрий вечiр, - ще посмiхається лейтенант.
- Кому вечiр, а кому й нiч. Злодiї саме в таку пору людей обкрадають.
- Та ви що?.. - торопiє Кириленко. - Може, приймаєте нас за
вищезгаданих?
- Нi за кого я вас не приймаю i нiкого вночi не приймаю, - вiдрiзав
госиодар. - Iдiть собi, звiдки прийшли, i не колотiть дурно-пусто людей.
Запала тиша. А далi в нiй тихо забринiв насмiшкуватий голос Ромашова:
- А люди добрiметнуться до печi, до мисника, покладуть на стiл свiжу
паляницю, поставлять борщ та кашу.
Лейтенант обернувся, сердито глянув на бiйця, а господар загугнiв своє:
- От i шукайте собi в довхресних селах таких добрих людев. Вони вам до
борщу i кашi, може, й чарку поставлять, а в мене на хуторi нiчогiсiнько
нема.
- А совiсть у вас е?! - не витримав Кириленко.
- I совiстi нема, - подумавши, вiдповiв хазяїн. - Тепер на всiх її не
напасешся.
Клубок обурення i образи застряг у горлi щиросердого Кириленка, а його
кругла обличiчя почало напухати гнiвом, i вiн перейшов на зловiсний шепiт:
- Так для нас у твоєму гадючнику не вистачило совiстi? А на фашистiв
вистачав? I хто ти?! Куркуль, перевертень чи церковний староста, що так
воском тхнеш? Думаєш, фашисти принесуть тобi ладан i смирну? Болячку i
погибель принесуть вони вам, усiм холуям i запроданцям!
I, негадано для всiх, господар випростався, з приязню подивився на
розлюченого' командира, дивакувато посмiхнувся, а далi тихенько засмiявся.
Це так було несподiвано, що Кириленко осiкея, вибалушив очi i мало не
покрутив пальцем бiля лоба.
- Чого це ви паяє добродiю, так розвеселилися? - знову перейшов на
"ви".
- Бо тепер бачу iстинно своїх. Добрий вечiр, товаришу командире, добрий
вечiр, хлопцi.
- А перед пвм кого ви бачили? - спантеличено запитав лейтенант.
- I не питайте, - махнув кощавою рукою господар i знову нахмурився. -
Сьогоднi вранцi прибилося ж доi мене двое вервел. з оружiем при собi.
Прийняв їх як людей, в&годуваа, навоїв, торба харчами напакував, а
вони, песиголовцi, далi й присiкались: чого я даю притулок червоним.
- Ми тебе так припечемо, що смальцем закапавшу - визвiрився один з
приблуд та й почав кудись тягти з подвiр'я. Так стара насилу сльозами, i
харчами вiдкупилась од них. То тепер я й подумав, що знову когось зi своєї
шатiї пiдiслали. Ходiмо ж до хати, перекусите, там знайдеться хлiб, i
бррщ, i каша, i ще дещо. Г не гнiвайтесь на старого. I не куркуль я, i не
перевертень, i не церковний староста. А воском пахну, бо увесь вiк бiля.
бджiл звiкував...
У сiнях щось зашелестiло. Лейтенант схопився за зброю, та одразу ж i
опустив руки: з темряви тихо-тихо вийшла невисока босонога жiнка, чорна
скорботна хустка обiпгнаяа гЇ скорботне обличчя.
- _Синочки, дiточки... - зашепотiла словом навпiл iз сльозою. Вона
обвела всiх поглядом i припала до Ромашова: - Таке молоцюсеньке, а вже мав
воювати.
- Менi ж, мамо, скоро буде дев'ятнадцять рокiв, - нiяково сказав
Ромашов. Жiнка зiтхнула.
- I моему найыашпому дев'ятнадцять минуло па Купала. Iваном його звати,
Iваном Чорнобривцем. Чи, бува, не чули, чи десь не бачили?,. - I пiдвела
руки, нк пiдбитi крила.
Данило здригнувся: йому здалося, що вiн з давнини почув голос своєї
матерi, яка на шляхах, i в спiлому срiблi жита, i коло бродiв так само
допитувалась про свого чоловiка... Коли це минеться на бiлому свiтi, на
чорнiй аемлi?
- Ходiть же, дiточки, до хати, переодягнетесь, повечеряєте, а я вам
шмаття поперу. Ходiть... - Вона обернулась, i навiть на утлих плечах її
здригалася скорб.
VI
Не доїжджаючи до лiсництва, Магазаник повертає конi в березнячок, що по
колiна стоїть у м'якiй травi, розпрягає їх i вже вкотре думає: чи
з'явитися на яснi очi лiсничого, чи зашитись од них у якийсь лiсовий
закуток? З'явишся - неодмiнно знайдеться на тебе якась вказiвка, а не
з'явишся - чим вiдбрешешся, коли сам лiсовий цар - Iван Соболь - застукає
тебе?
Давно вони недолюблюють один одного, i давно б лiсник сторчголов летiв
iз лiсiв, аби не пiдтримка Ступача. А що йому буде за цю пiдтримку, коли й
сюди прийдуть нiмцi? Хiба ж знає людина, на чому зможе зависнути її життя?
Жив за бiльшовикiв - мав одну стiну страху, а тепер наближається друга, i
метається мiж ними нутро, немов зацькований заєць. Може б, i собi
попроситись в евакуацiю? Так хiба можна полишити все, що нажив за вiк i
роботою, i хитруваннями? Якби йому хто навiчно подарував спокiй у цьому
свiтi, то вiн дав би обiтницю жити лише бiля золотої бджоли i нiкого не
зачепити навiть у помислах.
Тiльки тепер зрозумiв, чого так у свою осiнь кохався на бджолах його
небiжчик батько. Рiзнi можуть бути шаленства в життi, га мудрiсть на
шаленствi не проросте. От доп'ясти б той старий батькiв хутiрець на шiсть
десятин, поставити там пасiку, розшукати Марiю i Оленку - та й доживати на
оддiлi з ними вiку. Так на тобi вiйну i новi тривоги.
Неква'пом пiдiйшовши до застояного карасюватого ставу, де осокiнь
вибуяла метрiв на три, Магазаник не бере до лiсництва, а спускається до
води, на якiй куняє напiвзатоплений, почорнiлий од часу човен. Бiля нього
зiркою розцвiла бiла лiлея, а на нiй синя бабка сушить прозорi крила. Чи ж
давно в такому човнi вiн дитиною хлюпався на своєму прихутiрному ставочку,
де так гарно жебонiли, перечищалися води. Тодi до нього на берег виходила
русокоса мати i втiшалась, i боялася за свою дитину, i наспiвувала собi
"Пливе човен води повен". А куди тепер поверне твiй неспокiйний човен?
З маревом далеких рокiв Магазаник стає на човен, майже зовсiм притоплює
його, для чогось зриває лiлею i враз застигає: далеко-далеко на заходi
озвався глухий грiм.
Лiсник ще не повiрив собi, злякано, головою вниз, кипув лiлею, вискочив
на берег, оглянувся довкола. Над лiсами, пiдпливаючи спекою, тремтiла
пiдлиняла блакить неба, в ньому танули тонкi крижини бiлих хмарин.
Нiзвiдки й не пахло грозою - i небо, i лiси мали дрiмливий перепочинок
лiта. Та знову, десь за козацьким бродом, обiзвався грiм, отой, що своїми
цiпами безжалiсно обмолочує життя... От, уважай, i переходиш ти в щось
iнше, як на другу планету. I хай горить тепер лiсництво зi всiма його
турботами, зi всiма начальниками i пiдначальниками. Досить надриватися на
них. Тепер треба подумати й про свою шкуру, бо вона в нього одна.
Толочачи розмаїте еiлля i цвiт, вiн пригiнцом добiг до коней, поправив
на них упряж i погнав чимдуж до своєї лiсової оселi, а за плечима його все
колихався i колихався отой страшний грiм. За що ж хапатись тепер? Чи за
вкопане золото, чи за свинi, що розбрелися по лiсах, чи за мед, який уже
втретє треба качати? Коли тiльки була така достогибель меду?
Мiж деревами замаячила ставна постать з карабiном на плечi. Магазаник
притримав конi й з подивом упiзнав военкома Зiновiя Сагайдака. Чого чи
кого вiн тепер шукав в дiбровах? Лiсник притримує конi, шанобливо
вклоняється начальству.
- Може, пiдвезти, Зiновiю Васильовичу?
- Обiйдеться, - пiдходить до нього воєнком, пiд чорними вiями його
темнiє сум, i Магазаник розумiє: чоловiк бачить не його, а щось iнше,
певне, те, що коловротиться за лiсами.
- Ви ж чули? - стишує голос i киває головою на захiд.
- Чув, - вiдповiдає воєнком не йому, а комусь чи своїм думкам.
- I що ви скажете на це?
- Трудно щось на це сказати.
- Вiдiб'ємо нiмця?
- Що вiдiб'ємо, то вiдiб'ємо...
- Тiльки не знати де... - пiдказує Магазаник. - Кажуть, страшною
машинерiєю пре. Вiд першого замаху її падають деякi держави.
- Це правда, що машинерiєю пре. Мало не вся Європа працює на нього, -
Сагайдак так дивиться на захiд, немовби хоче розгадати його нерозгадане
письмо.
"Та що ти розгадаєш у ньому? Колись перед шаблею твого козацтва тремтiв
захiд. А що тепер перед силою-силенною шабля чи гвинтiвка? Дитяча iграшка,
та й бiльш нiчого. Проморгали щось отi, що i тепер на кiнноту
понадiялись".
I знову загримiло вдалинi.
- От i пiдходить вiйна вже до нашого порога, - похиливши голову, каже
Магазаник. - Сiдайте - скорiше додому доберетеся.
- Я не поспiшаю додому: нiхто не жде там - жiнки нема, а сини вже
воюють, - та й, пе прощаючись, пiшов у лiси.
Лишоць нащо вони йому тепер? Правда, воєнком i ранiше любнв блукати
чорнолiссям - взимку приїжджав па лижах, весною приходив збирати
пiдснiжники, яких тут було наче роси, а в осiнню пору - гриби. Коли багато
було рижикiв i груздiв, вiн i солив їх у дiжницях лiсника, а потiм щедро
дiлився з ним цiєю смакотою. У пору грибарства воєнком був схожий на
доброго сiльського вчителя, а не на грiзного вояку, що колись шаблею з
ходу врубувався у ворожi полки. А шабля у нього мов блискавка була. Еге ж,
як не дивно, а справжнiм воїномудався цей нiби спокiйний чолов'яга. Колись
ходила голосна слава про нього, а що тепер залишиться од неї? I все-таки,
чого йому зараз блукати в нетрях? Може, партизанство збирає? Так що вона
проти танкiв i всiєї бiсової машинерiї? Тiльки забавка у вiйну. Але як
недоброхiть засурганять чоловiка на таке дiло, i о-мусить' iз_
гвинтiвочкою iти проти танкiв. Та бог iз ним, бо й вiдсвоїх клопотiв гуде
голова, мов дуплянка.
За рiзнимiг турботами, що шарпали i тривожили його, Магазаник i не
помiтив, як конi дотрюхикали в низинку, вона вузькою смугою вiддiляла одне
урочище лiсу вiд другого. Тут саме бiлою хвилею солодко цвiли гречки,
пiдворушуючи над собою чи в собi теплу музику лiта. Тепер сюди за взятком
летять i його бджоли. Не перший мед, як роблять iншi пасiчники, а ось цей
та липовий залишить вiн бджолам i собi на зиму, бо в перший комахи часто
приносять падь.
Господи, про що думає в таку годину i чи доживе ще вiн до зими? I
мимоволi потягнувся головою до заходу: чи знову не по^ чує звiдти
страшного грому? Та не почув - побачив: у гречцi, безбожно витолочуючи її
дiвочу красу, бродили чиїсь породистi, важкотiлi корови. Магазаник за
своє- життя не раз бачив, як худоба толочила молоде жито, пшеницю, овес,
ячмiнь. Але навiть найбiльший збитошник нет заганяв худобу в гречки, бо
щось беззахисне i святе було у їхньому цвiтi. I ось тепер табун корiв
пожирав, змiшував цвiт iз землею i залишав пiсля себе чорнi стежки. Ось
таким було для нього перше видиво вiйни.
Магазаник здогадався, звiдки взялася ця приблукла худоба. Учора, уже
надвечiр, фашистськi кроволюби пролетiли бiля татарського броду i вдарили
з кулеметiв по чередi й гуртоправах, якi саме розклалiг вогник бiля води"
збираючись варити вечерю. Тепер там, де тремтiв сумирний вогник, чорнiє
могила,, а поранена i цiла худоба розбрелася по всiх усюдах... Що ж робити
з цiєю чередою, яка забилася у гречки i немилосердно витолочувала їх?
Враз невчасна злодiйська думка скособочтгяа обличчя Магазаника: