Страница:
неї наплакалась донесхочу. Невже i її час пiшов по сльозах?.. I хоч яку
вона має образу на братiв, та все одно чекає - дочекатися не може їх;
може, таки порозумнiшає її парубота? I посмiхнулася сама собi, i знову
зажурилась, i крiзь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескiт
далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикi качки, шелеснули крила, потiм на стежппi
зацокотiли чиїсь кроки. Тiльки чиї?
- Iди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечiр.
Дiвчина проворно пiдхопила зi столу свiй полумисок та ложку, зникла в
сутiнках, а пасiчник нiби спокiйно вечiркував собi, похитуючи заснiженою
головою. Якi тiльки хуртечi не падали на неї, та не вибили з неї нi
людяностi, нi гордостi, - їх однi ненавидять, а другi побоюються.
Брязкнула хвiртка, i на подвiр'я не ввiйшов, а вскочив чоловiчок з
гвинтiвкою; не оглядаючись, вiн чоботом копнув хвiртку i зразу ж сквапно
затупотiв обчасами, наче ратицями.
- Драстуйте, дiду Ярославе! Драстуйте вам! - загаркавив чоловiчок;
додрiботiвши до столу, заглянув одним оком в полумисок, i його обличчя
хитренького чорта взялося вдоволенням. - Наварили галушки на три п'ядi
завдовжки?
- Це, Кирюшо, може, у вашiй полiцiї такi споживають галушки, а в нас
звичайнi щипанцi, - тихо вiдповiв старий, не дивлячись на полiцая.
- А хто їх щипав? Не Яринка? - по всiх закутках метає погляди Кирюша,
бiлки в нього вирластi, а в них непокояться дрiбненькi пуголовки зiниць. -
От iз ким би я тепер хотiв побачитись, повидатись та погомонiти.
- Не чiпай її, бо вона зараз не виходить зi смутку.
- А може, я й розвеселю її якимсь таким кругленьким словом? - округлює
долонi, та обличчя хитренького чорта наморщується непевнiстю.
- Жаль твого заходу, Кирюшо, - нiби спiвчуває йому старий. - Ось краще
сiдай до галушок.
- I сiв би на дармовизну, але вже повечеряв, - насупився Кирюша, а
очима знову пасе по всiх усюдах, - Це вже з цьогорiчного борошна?
- З цьогорiчного. На жорнах трохи роздер пшеницi, бо скам'янiли тепер i
вiтряки.
- Вродило ж у цьому роцi, - трохи пом'якшали коржастi щоки полiцая, на
якi зсунулись гостряки вух.
- Вродило, та радостi нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбирує
зморшки на чоло i не знає: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно є.
Зрештою, махає рукою i каже правду:
- Достобiса таку службу. Сьогоднi, к примiру, мали ми подвiйнi мордачi
- i вiд начальника полiцiї, i вiд крайсляндвiрта.
Пасiчник вiями прикриває очi:
- То хто краще б'є?
Кирюша не вхоплює насмiшки i з серцем вiдповiдає:
- Крайсляндвiрт! У нього рука в перснях з коштовними камiнцями, а б'є
навiдлiг, то й залишає на наших пиках дорогi слiди.
А потiм при нас витирає папахчепим носовиком камiнцi. Культура! - Вiн
повiв плечем, на якому висiла гвинтiвка. - Так що нема чим похвалитись
менi.
- Еге ж, - погоджується старий. - Навiть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насмiхаються над ним? Наче цi, тiльки хто
розбере цього дiдугана? I в старому дуплi вогонь тлiє.
- Дiду, лишень про мою службу анiчичирк... I як ви подивитесь на те,
щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке дiло, - повертає
голову до вуликiв, що й зараз пiдворушують бджолине гудiння.
- Не надiйся, Кирюшо, на цей мед, бо вiн має господаря. Краще пiди в
лiси i пошукай там дику борть.
- Це ж чого на зламану голову у лiси?! - тетерiє Кирюша. Вiн зразу
згадує, як утiкав вiд партизанiв, i по його спинi гадючиться страх. - Хiба
ж у мене три голови на плечах?
- Чого не знаю, того не знаю, - розважливо вiдповiдає дiд. - Ранiше в
тебе була одна голова, а тепер, як пiшов ти в полiцiю, не вiдаю, на що там
розжився.
- Розжився на дев'ятсот марок, якi лежать недалеко вiд смертi, - жалi
та невдоволення пробiгли по обличчi Кирюшi i змили з нього всю
хитруватiсть. - Нiколи ж не було такого проливу кровi, як тепер.
- Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
- Приневолили, дiду, приневолили.
- Хто не мав своєї волi, того приневолюють, - знову нiби спокiйно каже
старий, а Кирюша схилив голову; щось i в нiй тривожне сновигав, потiм
скоса глянув на свою полiцайську пов'язочку, поторсав її, проклятущу,
скривився.
- Тож-бо й воно, - сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув i свою
провину, i присуд над ним.
- Вашi онуки розумнiшi: подалися в лiси, а мене зчавив невикрут.
- Хто куди пiшов, я не знаю. Тепер у людей дорiг нiби побiльшало, а
життя i хлiба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хлiб - хто насущний,
хто кривавий, - пасiчник встає з призьби, йде до комори й виносить звiдти
невеличку, до ладу запечатану довбаночку. - Бери, Кирюшо. Це з мого
вулика.
Тепер чорнi стиснутi губи Кирюшi проклюнула посмiшка:
- Розумнi ви, дiду, та все одно не вмiєте жити на цьому етапi. Я на
вашому мiсцi таку солодку розвiв би комерцiю, що святi Зосим i Савватiй у
самому раю позаздрили б менi.
- Тодi ставай на моє мiсце, а ми побачимо твої торги i виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на лiс, кивнув головою старому, та й,
розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подрiботiв двору.
До дiдуся пiдiйшла Ярина:
- Чого приходив той гицель?
- Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрiтися
хотiв.
- Хай вiн з лихою годиною зустрiчається.
В далекому полi неохоче сходить ще заспаний мiсяць i починає вибiлювати
хмари, якi заснули край землi. Стороною знову натужно загули бомбовози, а
бiля ставу заiржали конi.
- Iди вже, дитино, додому.
- Чого ви гоните меяе? Може, хтось має прийти до вас?
- Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
- А хто - таємниця? Вже й вiд мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на мiсяць i неохоче вiдповiдає:
- _Не така вежi таємниця для своїх, але тобi не треба бути тут. Отe ж
прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасiцi не буде й одного пня. То
втямила, що воно й до чого?
- Не зовсiм.
- Лихо примушує щось робити. Отож вулики я пiд розписку вiддам надiйним
людям, а коли повернуться нашi, то знов зберемо пасiку. Це i всi мої
таємницi.
- Вам за таке нiчого не буде?
- Поживемо - побачимо.
- Ой...
Яринка обома руками охопила дiдуся, притулилась до його плеча.
- Чого ти, маленька? - великою рукою прикриває її плече, на якому
дрiмає вишита калина. - Чого?
- Бережiть себе, дiдусю.
- Постараюсь, бо хоч i гарне мiсце облюбував на цвинтарi, але не дуже
хочеться туди поспiшати. Бiжи, он уже в долинi пiдводи скриплять. Це до
мене.
Коли Яринка вибiгла на стежку, що вела до присiлка, пасiчник винiс з
хати зошит i олiвець, потiм засвiтив саморобну воскову свiчку, прилiпив її
до столу i став очiкувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сiмейку, щоб
не понiвечили її песиголовцi. Треба не забути скропити водою тих бджiл,
якi ночують на льотках. Спека, то й комасi хочеться бути надворi. От чи
завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нiчого не знає? I хитрий, i
викрут. дивий, i навiть розумний вiн, та карбованець розчахнув йому i
ровум, i душу.
Старий поволi пiшов на пасiку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи,
а смутку побiльшає без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали
обважнiлiсть з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в
самiсiньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвiр'я вже
сплеснув занепокоєний голос:
- Гей, дiду, ви живi?
"Теж менi питаннячко. Хоча нiколи, не завадить перевiрити:
живий ти чи нi".
Бiля самого хутора заскрипiли колеса, як усе життя скрипiли йому, бо ж
сам умiв їх робити - i з ясена, i з дуба. А березовi маточини i шпицi
вимочував у криницi, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навеснi
пахла березовим соком, а восени яблуками.
I знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив вi коней,
нi пiдвiд, тiльки побiля хати мерехтiв вiдсвiт самотньої свiчки...
Добiгши до присiлка, Яринка зупинилася коло своїх ворiт: прислухалась i
до хати, i до клунi - чи не стоять там конi, а потiм пiшла до броду; в
глибинi його купались мiсяць, зорi i сум. I такий розпач охопив дiвчину,
що аж почула, як в'яне уся. Великий свiт, а де подiтись у тобi?
Сподiвалась на братiв, та вони пiдкосили надiю, мов травицю. Безсовiснi...
Зiщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: "Як їй iз
Мирославом попасти до Сагайдака. Чи вiн теж послухав братiв? От аби в
загонi був Iвась Лимаренко, то заступився б за неї. Де вiн тепер, у якiй
сторонi?"
I враз татарський брiд бухикнув веслом. Хто це такий пiзнiй?! Вона
схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увiйшла у воду, придивляючись до
синьої далини i синьої води, в якiй колись пiд берегом долонями ловила
свою зiрку. Знову бухикнуло весло. Нi, Iвась так не веслує. Але що це?
Невже його човен? Чи тiльки здається? Нi, таки Iвасiв! Але чого бухикає, а
не виспiвує чи зiтхає весло? Ось човен заховався за очерет i вже
вигулькнув недалеко вiд неї, та на ньому сидiв не Iвась, а незнайомий
парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, i тут її наздогнав тихий голос:
- Почекай, дiвчино. Не бiйся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього
зiскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
- Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? - посмiхається, а з
смолистих брiв аж скапують iскорки промiнцiв.
- Ярина, - здивовано прошепотiла вона.
- От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути її важче, А я Дмитро
Лелека. Чула про такого?
- Чула! - мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Iвась. - А
де ж?.. - питає i питати боїться, i так холоне, аж зашпори заходять.
- Послав мене сказати тобi, що живий. От я i кажу це, - напiвжартома
уклонився дiвчинi.
- Що з ним?! Порубок споважнiв:
- Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе приїхати не
зможе. А жаль.
- Тодi я до нього!
- Коли ж ти?
- Зараз же! Заразi
- Оце так, - знизав плечима Лелека. - Вже нiби i нiч надворi. Та
дiвчина наче не почула про нiч. ''
- Сiдай, Дмитре, в човен. Я його зiпхну i сама буду веслувати.
- А чому не я?
- Я тихiше гребтнму.
- Греби, коли тобi так хочеться, - наче образився парубок. ~ Куди ж
його поранено?
- В ногу. Сiдай. Човна, однак, я зiпхну. Через хвилину Ярина так
гребла, що човен рибиною летiв по водi, за веслом розкришувалась i
кружляла зоряна перга...
XIII
I знову спекотне марево, золота утома степiв. На зачерствiлих,
потрiсканих долонях земля простягнула людинi щедрi чашi врожаю i вже
притомилася тримати їх; притомився i колос та й, не дочекавшись жнивовицi,
у печалi почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрiчалися колос i
людина.
Скiльки не йдеш - i перед тобою, i за тобою плачуть степи. Зрiдка
зблисне серп-другий, майне жiноча хустина, самотньо забовванiє полукiпок -
i знову смуток колосся, смуток волоття i дрiмливi, з бджолою вiї
соняшникiв. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячi голiвки i
дивляться тiльки на схiд.
I вони, мов соняшники, йдуть тiльки на схiд, а прислухаються до всiх
сторiн свiту.
- Який урожай усюди! Море! - зупиняється Кириленко, втоплює руки в
пшеницю, втоплює в колосся змарнiле, перепечене обличчя, а далi питає
Данила: - Бачиш, голово?
- Хто ж такого не бачить? Хiба що тiльки вiйна.
- Бо вона слiпа, - в задумi каже Ромашов i перебирав пальцями синi
квiти - синi вогники Петрового батога. - Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
- А он, голово, двох красунь iз серпами примiтив? Чи тобi, як жонатому,
це нi до чого?
Данило ще в аалiзнично-шляховому полку сказав, що вiн одружений, - це
для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та iсторiйками про
дiвчат, молодиць i вдовиць.
- I дiвчат iз серпами примiтив. Не дiвчата - тополi.
- Не одна тепер у самотi стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю
прокляту вiйну... - похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких
звуть кислiями, потiм iз вузької гiнної дороги вiн повертає на стернi до
двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скiсний розрiз очей,
здивованi брови одроду та свiжу ятрань уст. I спека, i вiйна не перепалили
їх. Тiльки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого
ранку вродилася.
- Драстуйте, сестрички! - приязно вiтається Кириленко.
У дiвчат здригаються вуста, здригається сонце на серпах.
- Драстуйте й вам, - випростуються, поправляють коси i намагаються
посмiхнутися, та їхнi посмiшки одразу ж i гаснуть у тiпях жалiв. Хто їх
тiльки не має тепер?
- Жнивуєте?
- Не жнивуємо - горюємо, - каже старша. - Вона кладе серп на такi
червоно вишитi квiти плеча, що, здається, з них от-от кап^ не кров.
- Горюєте? - не знати для чого перепитує Кириленко i теж сумнiшає.
- А як же iнакше, коли таке робиться... Коли вже стiльки не вернеться з
вiйви i коли завдовiля села. Видать, усе добре на свiтi покинуло нас, -
затремтiв голос, затремтiв i серп на квiтах, i краплина кровi вiддiлилася
од вих.
- Усе добре ще навернеться до нас, неодмiнно повернеться, - хоче якось
втiшити сестер Данило.
- Коли б то так, - вiрить - не вiрить дiвчина, i така невиновна туга
стоїть у її очах-волошках, нiби їх зсередини торкнувся серп i кияув на
синь сивину вiдцвiтань.
Ох цi аустрiчi-прощання, та жiноча, та дiвоча туга сорок першого року.
Де ще вона такою була? Не забудь її, не забудь її...
- До вашого села далеко? - з Потаємною надiєю питається Кирахевко i
перекладає з плеча на плече гвинтiвку.
- Кiлометрiв .з •тотири буде, - запинаючись, вiдповiдає мевшенька i
соромливо прикриває рукою розрiз блузки, яку пiдiймав хвилька незайманих
грудей.
- Нiмцi стоять у селi?
- Стояти - не стоять, а заскакують по харчi. Вони з чужої комори хлiба
не жалiють.
- Коли б тiльки хлiба.
- У вас водичка е? Дайте напитися.
Старша сестра рiвно, справдi, як тополя, йде до полукiпка, дiстає iз
затiнку косарську баньку, заткнуту не чопом, а яблуком, дiстає бiлий
вузлик з харчами i несе бiйцям.
- Напийтесь. А ще вiзьмiть у дорогу. Знали б, що стрiнемо вас, щось би
смачнiше захопили а дому.
- Спасибi, любi. - Кириленко враз сторожко повертає голову; попереду
заскрипiли колеса.
- То, здається, Євдоким Гуржiй кудись поспiшав, - ставши навшпиньки,
пiзнає односельця молодша сестра, на її точених литочках стерня залишила
подряпини i краплини кровi.
На дорогу виїжджав скрипучий парокiнний вiв, ва ньому похитується
кощавий дядько, лiта йому пригнули плечi i попелом сивини пригасита
похнюпленяй вогник борiдки. Побачивши вiйськових, чолов'яга вiдiймав над
головою солох'явего бриля, притримує конi i яояуро вiтається. На вовi века
пився,_ нi рубля, нi мотузкiв, видно, ве жнивувати зiбрався чоловiк.
- Далеко, дядечку? - питаються дiвчата.
- Куди в таке врем'я далеко заїдеш? Хiба що до костомахи, - нiби сам
собi каже чоловiк.
- Так i до неї тепер рукою подати. Посусiдились, можпа сказати, - i на
його жовтих бiлках лихоманяться зеленi кислички очей.
- У мiстечко на базар погнала жiнка. Хоча який тепер базар? Дурна баба,
дурна i пiсня її. Аякже. Та мусиш слухати, коли маєш у хатi не господиню,
а гвалт на все село i два хутори.
Дiвчата багатозначно переглянулися мiж собою, а дядько Євдоким
продовжує:
- Оце ж запасливi жiнки щось таки мають у господi, а в моєї завжди по
хатi ненаситне помело пiдмiтає добро. Ось i зараз: хоч би тобi дрiбок солi
був. А як без неї проживеш? То й послала моя безклепка до мiста. - Далi
торкається потилицi й пояснює: - При новiй властi зовсiм без солi живемо.
Аякже. То дехто домудрувався мiнеральне добриво розводити водою i цiєю
колотухою засмачувати їжу.
- Це правда? - вражено вирвалось у Данила.
- А чого ж менi брехати? Я ж не якийсь... Iстинну правду кажу.
- Так це ж отрута!
- Коли нема солi, то й отруту мусить уживати чоловiк. Авжеж.
- Як воно в селi? - питається Кириленко. - Не чiпає нова влада.?
У неспокiйних очах дядька Євдокима забився переляк, вiн пригасив його
половою вигорiлих вiй.
- Та ще не чiпають. Ми нiкому нiчого, то и ваи поки що нiчого. Аякже.
- То ви нiкому нiчого?" - вiд; несподiванки аж розгублюється лейтенант.
- А ще ми можемо зробити, ноли так иаяешевшалго життя: що тьху, що
життя - все одно. - Дядько Євдоким не то тьхукає, не то зiтхав i вже
вочивав иiби виправдовуватися; - Аби я мав хоч три голови, то менше думав
би про одну. Еге ж! Но! - I вже кидав JB|,-rмiшок зa плеча: - А вам,
хлопцi, не совiтую при оружiї iти, бо тепер "ц,/недовго до грiха. Кидайте
свої залiзки - i десь приставайте в прийми, бо воно вже так... Що!
- Ми нiкому нiчого... - оторопiло, обурено повторює Кириленко слова
дядечка. - Чи хитрує оцей обережнеиький, чи так i думае прожити, немов жук
у трухлявицi?
- Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верчеїй... Аякже,
- насмiшкувато повела поглядом старша сестра. - тепер аж колотиться вiд
страху. Ви ж у село не йдiть, бо зараз може бути.
- Еге ж, не йдiть, - з жалем повторюв молодша, i шарiв, i вiками вiй
прикривав очi, бо з неї не зводить зачарованого поау_ притихлий Ромашов.
- Як тебе, дiвчино, звати? - устами питає вiн.
- Олесею, - ще бiльше паленiє дiвчина. ською.
- Як залишуся живим, неодмiнно повернусь у ваше село.
- Повертайтесь... Ми вас будемо ждати, - i зiтхнула, i нiяково
поглянула на сестру: чи не почула та її перших слiв до хлопця.
Воїни прощаються з жницями i знову глухими дорогами йдуть па схiд,
iдуть золотом степiв у югу стенiв, у смуток пшениць, у передзвiн
соняшникiв i сиву безнадiю полину. Коли ж обiзветься хоч гарматний грiм?
Та замiсть нього здалеку чують свинячий вереск.
- Теж хтось у мiстечко базарювати їде, - каже Ромашов. Вiн зупинився,
для чогось оглянувся, i гарна посмiшка затремтiла на його потрiсканих
устах.
- Кого ж це згадуб хлопчак? - добродушно шпигає Кириленко. - її чи
навождення?
- Навождення.
- Славна доля комусь росте, як не обездолить її час..., I неждано,
минаючи похилу хвилю високих сонййiникiв, вони натикаються на нiмцiв, що
примостили машину бiля стiни соняхiв. Двоє з них весело пораються бiля
забитого пiдсвинка, а третiй, з автоматом на шиї, розстеляє рябий брезент,
який має правити за стiл.
Це так було несподiвано, що на якусь мить усi закам'янiли. Потiм Данило
i автоматник одночасно схопилися за зброю, одинокий пострiл злився з
чергою, i нiмець, застогнавши, випустив автомата з рук, упав на брезент, а
Данило, iще чуючи над самою соловою посвист черги, люто дослав у патронник
патрон. В рiзнi боки шарпнулись тi, що порались бiля пiдсвинка, i попадали
на землю.
Все це сталося за таку хвильку, що iз гвинтiвок не встигли розвiятися
сизi димки.
- От i все! - наче не вiрячи собi, сказав Кириленко, уста його ще
тiпались, нiби їх била лихоманка; ловлячи їх, вiн пiдiйшов до брезента i
пiдняв автомат. - А тепер дай боже заячi ноги.
I, пригинаючись, притримуючи зброю, вони побiгли вiд тих сумирних, з
бджолою соняшникiв, пiд якими могли б залишитися назавжди.
Уже на другiй дорозi лейтенант поклав руку на плече Данила, прищулив
око:
- А ти, голово, молодецьi
- Це чого ж? - Данило ще чує, як дрож ходить по його тiлi, ще чує над
головою посвист черги.
- Не розгубився. - I, нiби винячись, додав: - Обманув мене той
поросячий виск - свиню пiдклав.
Як довго тягнеться жнив'яний день у степах. Важчають ноги, важчає все
тiло, трiскаються од спраги уста, а в голову заходить шерех колоскiв, нiби
й там осипаються вони. Оце б дiйти до рiчки, припасти до води, змити
задуху, що вже вичавлює з тiла не пiт, а сiль. Але нема рiчки - е жито,
пшениця, овес, соняшники, горох, картопля, все те, чим завжди тiшилась
душа хлiбороба. Є й села, та в них тепер удень страшнiше заходити, нiж
уночi.
Нарештi з сонця осипається вiнок, воно мiцним щитом вгрузає в хлiба i
на чиєсь весiлля чи поминки передає небу багрецем витканi рушники.
- А он i хуторець тополi викинув, - жвавiшає голос Ромашова. - До
пiзнього смерку доберемся.
- Коли б там чужих не було.
- I щоб рiчечка та криниченька були. - I Кириленко гарно вивiв початок
пiснi про криниченьку на чотири зводи i зразу ж обiрвав її... - Здержуйте
ноги та нашорошуйте вуха...
Звичайний собi хуторець у степу, тополина сторожа, вишневий сон навколо
бiлих хат, мiсяць над хатами i дрiмота дерев'яних журавлiв. Хоч би тобi
якийсь голос озвався, чи дитина заплакала, чи дим пiднявся над комином.
Нiби вимерли оселi, тiльки мiсяць ставить на вiкна свої печатi.
Тихо-тихо зi зброєю напоготовi входять вони у вишневий сон, вупиняються
бiля плетеного перелазу, i несподiвано перелякане:
- О майн готi - А далi: - Хальт! Хальт!
I вмить пропав вишневий сон.
Данило вiдчув, як противний холод пропiк його. Майже не цiлячись, вiн
вистрелив у вартового, застрочив з автомата лейтенант. За хатою загупали
чиїсь кроки, зашелестiла ракета, i в мертвотному потойбiчному свiтлi
окреслився увесь хуторець, а в ньому заколивалися чи то тiнi, чи люди.
Данило ще вистрелив у босого напiвроздягяеного з автоматом солдата, що
припав до ворiт, i враз якась страшна сила вдарила в груди, обдала їх
вогнем. Хуторець, i журавлi, i мiсяць над ним пiшли шкереберть, а з-пiд
нiг почала вибиватись, втiкати земля. Вiн падає на її гаряче лоно, на її
гарячi пшеницi, па гаряче марево, а перед самими очима його ворушиться
кривава пелена.
"Невже так i приходить невiдворотне?.."
I на межi, де сходиться життя i небуття, вiн чує розпачливе ревiння
волiв чи то на хуторi, чи бiля тiєї пшеницi, яку рятували Дiди.
Якась незрозумiла безкрая темiнь i млосна кволiсть, а звiдти озивається
зiтхання хвилi. З якого ж вона броду: з татарського, козацького,
журавлиного чи дiвочого? I де вiн, i що робиться з ним? Наче вiн є i наче
його нема. Хоч би трохи розгорнути цю темiнь, яка нiби розметала тiло i
чавить голову. Вiн так знесилiв, що не може пiдняти руки. Це, певне, сон,
поганий сон. Ось вийде iз нього i знову побачить... Щи роба'iить?..
Темiнь не дала додумати, причавила i його, i думки. А потiм знову, нiби
з глибини, виборсався iз неї й почув два голоси - дiвочий i старечий. Аж
посмiхнутись захотiлось, бо так давно не чув людських голосiв, тiльки
вiдчував гарячi й холоднi хвилi темряви.
З великим зусиллям розплющує важкi, мов кимось склепанi, повiки, - i
мерехтiння дня омиває їх, заходить в очi, в пам'ять.
На бiлiй стелi дрiмає кетяжина сонячних зайчикiв, як давнодавно дрiмала
в дитинствi, коли його розпареним зерном лiкувала мати... Тiльки вишня та
хрест в узголов'ї залишились од неї. Як же це вiн, iдучи на вiйну, не
попрощався з ними, з нею?..
А де ж подiвалися голоси - дiвочий i старечий? I як вiн опинився тут?
Раптом пам'ять, немов на спалахах блискавок, висвiтила вечiрнiй хуторець,
i вишневий сон навколо бiлих хат, i як вiн стрiляв, як у нього стрiляли, i
як хуторець, i журавлi, i мiсяць пiшли шкереберть.
Де ж вiн тепер: у чужих чи своїх?
Данило ворухнувся, застогнав, а поруч тихо, наче журавель над криницею,
заскрипiв старечий голос:
- От i гаразд, хлопче, що видряпався з того свiту. Тепер будеш жити, як
не помреш, - i над ним лагiдно посмiхається старече обличчя iз сивими
острiшками брiв i сивою жменькою борiдки.
- Хто ви? - хоче ворухнутися, та його одразу пропiкає бiль.
- Лежи тихенько. А коли тебе цiкавлять анкетнi данi, то я сiльський
лiкар Приходько.
- Де я?
- У добрих людей. Ось твоя господинька - Ганнуся Ворожба. До нього
пiдiйшла худенька, мов горсточка матiрки, дiвчина рокiв шiстнадцяти. Пiд
чорними лiпленими дугами брiв зорiють i печаляться великi, пiдведеш синiм
карi очi, печаляться i вуста, що трепетно куточками пiдiймаються угору, а
бiля пiдборiддя самотiє крихiтна ямочка, яка десь загубила свою пару.
Даниловi легше стало, коли глянув на цю довiрливiсть, на це вболiвання, ца
цю красу. Кого ж ти приворожиш, Ганнусю Ворожба? Господинька посмiхнулася,
зiтхнула, i на її грудях поворухнулась коса.
- А тепер вiдпочивай, хлопче, i нi слова, бо вже гаснеш на лицi, -
грiзнiшають острiшки брiв. Лiкар вiдходить од лiжка i десь зникає.
Гаинуся обережно поправляв лiжко пораненого, який ще хоче щось
запитати, але знесилля сплющує повiки i вводить його в темiнь.
Прокидається вiн раннiм смерком вiд шуму вiтру i реву корiв, якi йдуть
iз череди. В таку пору корови, що пасуться в лiсах, пахнуть суницями, i
молоком теж. Данило виразно чує пахощi суниць. Ага, то на стiльчику,
застеленому полотняною скатертиною, стоять у полушiску лiсовi ягоди. Чи пе
Ганнуся збирала їх?
А за вiкнамр в кущах калини розшумовується i розшумовується вiтер, i
червонi кетяги стукають у шибки.
Калиновий вiтер! Як вiн любив з Мирославом прислухатись до нього бiля
татарського броду. Блиснула блискавка, i на калиновий вiтер упали першi
краплини дощу.
Данило хотiв пiдвестися, але зi стогоном упав на постiль. У цей час
вiдчинилися дверi, i до кiмнати, згортаючи долонею з вiй дощовi краплi,
увiйшла Ганнуся.
- Як ви? - несе йому ласкаву жалостинку. - Ось я зараз ви; дою корову i
принесу вам парного молока. Будете пити?
- Ганнусенько, дiвчинко, я зараз навiть коня з копитами в'їв би.
- Таке скажете! - береться посмiшкою увесь вид дiвчини.
- Здається, нiколи не був таким голодним.
- Бо стiльки постите.
- А скiльки?
- Вже другий тиждень пiшов.
- Другий тиждень? - здивувався, не повiрив Данило.
- Еге ж, бо з вас дуже багато кровi витекло. Але все минеть це так наш
лiкар сказав. А вiн людина знаюча.
- Гарний ваш лiкар?
- Дуже гарниi. Вже сорок рокiв у нашому селi лiкув людей I_ трохи
химерув, - дiвтана поправляв косу, що пахие дощем, i прислухається, як за
вiкнами шаленiв негода.
- Як же вiн химерує?
- Завждиз самої раяньої весни i до снiгу ходить тiльки босий.
Толстовепь. I все чогось ранiше бурчав на владу. А тепер, як прийшли
фашисти, то iншої каже: - Радянська влада - це люди! Ганнусю, як я
потрапив до вас? Годi вже говорити - ще завтра буде день. Тiльки це скажи.
Вас пораненого принесли двоє вiйськових до моїх родичiв, тi привезли до
мене, бо я зараз сама-самiсiнька. А зараз мовь, - приклала палець до вуст,
вiйнула косого, вiйнула блакит" спiдничкою i легко зашурхотiла босими
ноженятами по дощi.
"Як сама молодiсть", - подумав Данило, згадав свою Мирославу ву почав
прислухатись до дощу i калинового вiтру.
XIV
День склав свої бiлi крила, а чi вечiр пiдняв чорнi й послав на землю
сон. Колись вiн ходив по вуличцi в полотнянiй кошулечпi, а тепер на
вулицi, як сич, стовбичить полiцай. Тому й оминав вулицi i вулички свого
села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава дихає туманом,
вона має образу на братiв, та все одно чекає - дочекатися не може їх;
може, таки порозумнiшає її парубота? I посмiхнулася сама собi, i знову
зажурилась, i крiзь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескiт
далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикi качки, шелеснули крила, потiм на стежппi
зацокотiли чиїсь кроки. Тiльки чиї?
- Iди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечiр.
Дiвчина проворно пiдхопила зi столу свiй полумисок та ложку, зникла в
сутiнках, а пасiчник нiби спокiйно вечiркував собi, похитуючи заснiженою
головою. Якi тiльки хуртечi не падали на неї, та не вибили з неї нi
людяностi, нi гордостi, - їх однi ненавидять, а другi побоюються.
Брязкнула хвiртка, i на подвiр'я не ввiйшов, а вскочив чоловiчок з
гвинтiвкою; не оглядаючись, вiн чоботом копнув хвiртку i зразу ж сквапно
затупотiв обчасами, наче ратицями.
- Драстуйте, дiду Ярославе! Драстуйте вам! - загаркавив чоловiчок;
додрiботiвши до столу, заглянув одним оком в полумисок, i його обличчя
хитренького чорта взялося вдоволенням. - Наварили галушки на три п'ядi
завдовжки?
- Це, Кирюшо, може, у вашiй полiцiї такi споживають галушки, а в нас
звичайнi щипанцi, - тихо вiдповiв старий, не дивлячись на полiцая.
- А хто їх щипав? Не Яринка? - по всiх закутках метає погляди Кирюша,
бiлки в нього вирластi, а в них непокояться дрiбненькi пуголовки зiниць. -
От iз ким би я тепер хотiв побачитись, повидатись та погомонiти.
- Не чiпай її, бо вона зараз не виходить зi смутку.
- А може, я й розвеселю її якимсь таким кругленьким словом? - округлює
долонi, та обличчя хитренького чорта наморщується непевнiстю.
- Жаль твого заходу, Кирюшо, - нiби спiвчуває йому старий. - Ось краще
сiдай до галушок.
- I сiв би на дармовизну, але вже повечеряв, - насупився Кирюша, а
очима знову пасе по всiх усюдах, - Це вже з цьогорiчного борошна?
- З цьогорiчного. На жорнах трохи роздер пшеницi, бо скам'янiли тепер i
вiтряки.
- Вродило ж у цьому роцi, - трохи пом'якшали коржастi щоки полiцая, на
якi зсунулись гостряки вух.
- Вродило, та радостi нема. Як твоя нова служба? Кирюша назбирує
зморшки на чоло i не знає: чи бадьоритись, чи сказати так, як воно є.
Зрештою, махає рукою i каже правду:
- Достобiса таку службу. Сьогоднi, к примiру, мали ми подвiйнi мордачi
- i вiд начальника полiцiї, i вiд крайсляндвiрта.
Пасiчник вiями прикриває очi:
- То хто краще б'є?
Кирюша не вхоплює насмiшки i з серцем вiдповiдає:
- Крайсляндвiрт! У нього рука в перснях з коштовними камiнцями, а б'є
навiдлiг, то й залишає на наших пиках дорогi слiди.
А потiм при нас витирає папахчепим носовиком камiнцi. Культура! - Вiн
повiв плечем, на якому висiла гвинтiвка. - Так що нема чим похвалитись
менi.
- Еге ж, - погоджується старий. - Навiть чорт не хвалиться рогами.
Кирюша стрепенувся: чи не насмiхаються над ним? Наче цi, тiльки хто
розбере цього дiдугана? I в старому дуплi вогонь тлiє.
- Дiду, лишень про мою службу анiчичирк... I як ви подивитесь на те,
щоб... позичити сяку-таку бочечку меду? Полюбляю солодке дiло, - повертає
голову до вуликiв, що й зараз пiдворушують бджолине гудiння.
- Не надiйся, Кирюшо, на цей мед, бо вiн має господаря. Краще пiди в
лiси i пошукай там дику борть.
- Це ж чого на зламану голову у лiси?! - тетерiє Кирюша. Вiн зразу
згадує, як утiкав вiд партизанiв, i по його спинi гадючиться страх. - Хiба
ж у мене три голови на плечах?
- Чого не знаю, того не знаю, - розважливо вiдповiдає дiд. - Ранiше в
тебе була одна голова, а тепер, як пiшов ти в полiцiю, не вiдаю, на що там
розжився.
- Розжився на дев'ятсот марок, якi лежать недалеко вiд смертi, - жалi
та невдоволення пробiгли по обличчi Кирюшi i змили з нього всю
хитруватiсть. - Нiколи ж не було такого проливу кровi, як тепер.
- Так чого ж ти записався до тих, хто кров проливає?
- Приневолили, дiду, приневолили.
- Хто не мав своєї волi, того приневолюють, - знову нiби спокiйно каже
старий, а Кирюша схилив голову; щось i в нiй тривожне сновигав, потiм
скоса глянув на свою полiцайську пов'язочку, поторсав її, проклятущу,
скривився.
- Тож-бо й воно, - сам до себе говорить Гримич, та Кирюша чув i свою
провину, i присуд над ним.
- Вашi онуки розумнiшi: подалися в лiси, а мене зчавив невикрут.
- Хто куди пiшов, я не знаю. Тепер у людей дорiг нiби побiльшало, а
життя i хлiба поменшало. То кожен по-своєму заробляв хлiб - хто насущний,
хто кривавий, - пасiчник встає з призьби, йде до комори й виносить звiдти
невеличку, до ладу запечатану довбаночку. - Бери, Кирюшо. Це з мого
вулика.
Тепер чорнi стиснутi губи Кирюшi проклюнула посмiшка:
- Розумнi ви, дiду, та все одно не вмiєте жити на цьому етапi. Я на
вашому мiсцi таку солодку розвiв би комерцiю, що святi Зосим i Савватiй у
самому раю позаздрили б менi.
- Тодi ставай на моє мiсце, а ми побачимо твої торги i виторги.
Кирюша несхвальне гмикнув, глянув на лiс, кивнув головою старому, та й,
розмахуючи довбаночкою, наче кадилом, подрiботiв двору.
До дiдуся пiдiйшла Ярина:
- Чого приходив той гицель?
- Хто його знає? Зачепився за мене, а думав про тебе. Дуже зустрiтися
хотiв.
- Хай вiн з лихою годиною зустрiчається.
В далекому полi неохоче сходить ще заспаний мiсяць i починає вибiлювати
хмари, якi заснули край землi. Стороною знову натужно загули бомбовози, а
бiля ставу заiржали конi.
- Iди вже, дитино, додому.
- Чого ви гоните меяе? Може, хтось має прийти до вас?
- Не прийти, а приїхати.
Яринка стрепенулась.
- А хто - таємниця? Вже й вiд мене ви критися почали. Може, партизани?
Старий дивиться на мiсяць i неохоче вiдповiдає:
- _Не така вежi таємниця для своїх, але тобi не треба бути тут. Отe ж
прибудуть люди вивозити вулики. Завтра на пасiцi не буде й одного пня. То
втямила, що воно й до чого?
- Не зовсiм.
- Лихо примушує щось робити. Отож вулики я пiд розписку вiддам надiйним
людям, а коли повернуться нашi, то знов зберемо пасiку. Це i всi мої
таємницi.
- Вам за таке нiчого не буде?
- Поживемо - побачимо.
- Ой...
Яринка обома руками охопила дiдуся, притулилась до його плеча.
- Чого ти, маленька? - великою рукою прикриває її плече, на якому
дрiмає вишита калина. - Чого?
- Бережiть себе, дiдусю.
- Постараюсь, бо хоч i гарне мiсце облюбував на цвинтарi, але не дуже
хочеться туди поспiшати. Бiжи, он уже в долинi пiдводи скриплять. Це до
мене.
Коли Яринка вибiгла на стежку, що вела до присiлка, пасiчник винiс з
хати зошит i олiвець, потiм засвiтив саморобну воскову свiчку, прилiпив її
до столу i став очiкувати людей. Хай розвезуть вони бджолину сiмейку, щоб
не понiвечили її песиголовцi. Треба не забути скропити водою тих бджiл,
якi ночують на льотках. Спека, то й комасi хочеться бути надворi. От чи
завтра вчинить бучу Магазаник, чи вдасть, що нiчого не знає? I хитрий, i
викрут. дивий, i навiть розумний вiн, та карбованець розчахнув йому i
ровум, i душу.
Старий поволi пiшов на пасiку, щоб попрощатися з бджолами. Що не кажи,
а смутку побiльшає без них. Гречки знову лакупували йому руки, вибирали
обважнiлiсть з цих, але не могли вибрати, видать, втома забрела в
самiсiньке серце та й поторгує його, наче поплавок. А з подвiр'я вже
сплеснув занепокоєний голос:
- Гей, дiду, ви живi?
"Теж менi питаннячко. Хоча нiколи, не завадить перевiрити:
живий ти чи нi".
Бiля самого хутора заскрипiли колеса, як усе життя скрипiли йому, бо ж
сам умiв їх робити - i з ясена, i з дуба. А березовi маточини i шпицi
вимочував у криницi, над якою стояла яблуня, тому вода завжди навеснi
пахла березовим соком, а восени яблуками.
I знову курликнули колеса. Старий оглянувся, але не побачив вi коней,
нi пiдвiд, тiльки побiля хати мерехтiв вiдсвiт самотньої свiчки...
Добiгши до присiлка, Яринка зупинилася коло своїх ворiт: прислухалась i
до хати, i до клунi - чи не стоять там конi, а потiм пiшла до броду; в
глибинi його купались мiсяць, зорi i сум. I такий розпач охопив дiвчину,
що аж почула, як в'яне уся. Великий свiт, а де подiтись у тобi?
Сподiвалась на братiв, та вони пiдкосили надiю, мов травицю. Безсовiснi...
Зiщулившись, опустилась на вербовий пень, думаючи те саме: "Як їй iз
Мирославом попасти до Сагайдака. Чи вiн теж послухав братiв? От аби в
загонi був Iвась Лимаренко, то заступився б за неї. Де вiн тепер, у якiй
сторонi?"
I враз татарський брiд бухикнув веслом. Хто це такий пiзнiй?! Вона
схопилась на ноги, не скидаючи взуття, увiйшла у воду, придивляючись до
синьої далини i синьої води, в якiй колись пiд берегом долонями ловила
свою зiрку. Знову бухикнуло весло. Нi, Iвась так не веслує. Але що це?
Невже його човен? Чи тiльки здається? Нi, таки Iвасiв! Але чого бухикає, а
не виспiвує чи зiтхає весло? Ось човен заховався за очерет i вже
вигулькнув недалеко вiд неї, та на ньому сидiв не Iвась, а незнайомий
парубок. Ярина квапливо вийшла на берег, i тут її наздогнав тихий голос:
- Почекай, дiвчино. Не бiйся.
Вона зупинилася, човен, розводячи осоку, вткнувся у берег, а з нього
зiскочив чорнявий, ставний, з перегнутими бровами парубок.
- Ти часом не Ярина Гримич? Правда, Ярина? - посмiхається, а з
смолистих брiв аж скапують iскорки промiнцiв.
- Ярина, - здивовано прошепотiла вона.
- От бачиш, як легко вгадати красу! Привернути її важче, А я Дмитро
Лелека. Чула про такого?
- Чула! - мало не зойкнула, бо ж про Лелеку не раз згадував Iвась. - А
де ж?.. - питає i питати боїться, i так холоне, аж зашпори заходять.
- Послав мене сказати тобi, що живий. От я i кажу це, - напiвжартома
уклонився дiвчинi.
- Що з ним?! Порубок споважнiв:
- Поранений, Яринко. Рана не страшна, та поки що до тебе приїхати не
зможе. А жаль.
- Тодi я до нього!
- Коли ж ти?
- Зараз же! Заразi
- Оце так, - знизав плечима Лелека. - Вже нiби i нiч надворi. Та
дiвчина наче не почула про нiч. ''
- Сiдай, Дмитре, в човен. Я його зiпхну i сама буду веслувати.
- А чому не я?
- Я тихiше гребтнму.
- Греби, коли тобi так хочеться, - наче образився парубок. ~ Куди ж
його поранено?
- В ногу. Сiдай. Човна, однак, я зiпхну. Через хвилину Ярина так
гребла, що човен рибиною летiв по водi, за веслом розкришувалась i
кружляла зоряна перга...
XIII
I знову спекотне марево, золота утома степiв. На зачерствiлих,
потрiсканих долонях земля простягнула людинi щедрi чашi врожаю i вже
притомилася тримати їх; притомився i колос та й, не дочекавшись жнивовицi,
у печалi почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрiчалися колос i
людина.
Скiльки не йдеш - i перед тобою, i за тобою плачуть степи. Зрiдка
зблисне серп-другий, майне жiноча хустина, самотньо забовванiє полукiпок -
i знову смуток колосся, смуток волоття i дрiмливi, з бджолою вiї
соняшникiв. Стоять вони плече в плече, тримають у пазухах дитячi голiвки i
дивляться тiльки на схiд.
I вони, мов соняшники, йдуть тiльки на схiд, а прислухаються до всiх
сторiн свiту.
- Який урожай усюди! Море! - зупиняється Кириленко, втоплює руки в
пшеницю, втоплює в колосся змарнiле, перепечене обличчя, а далi питає
Данила: - Бачиш, голово?
- Хто ж такого не бачить? Хiба що тiльки вiйна.
- Бо вона слiпа, - в задумi каже Ромашов i перебирав пальцями синi
квiти - синi вогники Петрового батога. - Яка спека, а йому хоч би що.
Кириленко випростався, кинув погляд уперед:
- А он, голово, двох красунь iз серпами примiтив? Чи тобi, як жонатому,
це нi до чого?
Данило ще в аалiзнично-шляховому полку сказав, що вiн одружений, - це
для того, щоб не докучали йому легковажними розмовами та iсторiйками про
дiвчат, молодиць i вдовиць.
- I дiвчат iз серпами примiтив. Не дiвчата - тополi.
- Не одна тепер у самотi стане тополею, бо переб'ють нашого брата за цю
прокляту вiйну... - похнюпився Кириленко, хоча й не належав до тих, яких
звуть кислiями, потiм iз вузької гiнної дороги вiн повертає на стернi до
двох молодесеньких жниць, що мають 'гарний, ледь-ледь скiсний розрiз очей,
здивованi брови одроду та свiжу ятрань уст. I спека, i вiйна не перепалили
їх. Тiльки на одну лягла вечорова смага, а друга, молодша, наче з самого
ранку вродилася.
- Драстуйте, сестрички! - приязно вiтається Кириленко.
У дiвчат здригаються вуста, здригається сонце на серпах.
- Драстуйте й вам, - випростуються, поправляють коси i намагаються
посмiхнутися, та їхнi посмiшки одразу ж i гаснуть у тiпях жалiв. Хто їх
тiльки не має тепер?
- Жнивуєте?
- Не жнивуємо - горюємо, - каже старша. - Вона кладе серп на такi
червоно вишитi квiти плеча, що, здається, з них от-от кап^ не кров.
- Горюєте? - не знати для чого перепитує Кириленко i теж сумнiшає.
- А як же iнакше, коли таке робиться... Коли вже стiльки не вернеться з
вiйви i коли завдовiля села. Видать, усе добре на свiтi покинуло нас, -
затремтiв голос, затремтiв i серп на квiтах, i краплина кровi вiддiлилася
од вих.
- Усе добре ще навернеться до нас, неодмiнно повернеться, - хоче якось
втiшити сестер Данило.
- Коли б то так, - вiрить - не вiрить дiвчина, i така невиновна туга
стоїть у її очах-волошках, нiби їх зсередини торкнувся серп i кияув на
синь сивину вiдцвiтань.
Ох цi аустрiчi-прощання, та жiноча, та дiвоча туга сорок першого року.
Де ще вона такою була? Не забудь її, не забудь її...
- До вашого села далеко? - з Потаємною надiєю питається Кирахевко i
перекладає з плеча на плече гвинтiвку.
- Кiлометрiв .з •тотири буде, - запинаючись, вiдповiдає мевшенька i
соромливо прикриває рукою розрiз блузки, яку пiдiймав хвилька незайманих
грудей.
- Нiмцi стоять у селi?
- Стояти - не стоять, а заскакують по харчi. Вони з чужої комори хлiба
не жалiють.
- Коли б тiльки хлiба.
- У вас водичка е? Дайте напитися.
Старша сестра рiвно, справдi, як тополя, йде до полукiпка, дiстає iз
затiнку косарську баньку, заткнуту не чопом, а яблуком, дiстає бiлий
вузлик з харчами i несе бiйцям.
- Напийтесь. А ще вiзьмiть у дорогу. Знали б, що стрiнемо вас, щось би
смачнiше захопили а дому.
- Спасибi, любi. - Кириленко враз сторожко повертає голову; попереду
заскрипiли колеса.
- То, здається, Євдоким Гуржiй кудись поспiшав, - ставши навшпиньки,
пiзнає односельця молодша сестра, на її точених литочках стерня залишила
подряпини i краплини кровi.
На дорогу виїжджав скрипучий парокiнний вiв, ва ньому похитується
кощавий дядько, лiта йому пригнули плечi i попелом сивини пригасита
похнюпленяй вогник борiдки. Побачивши вiйськових, чолов'яга вiдiймав над
головою солох'явего бриля, притримує конi i яояуро вiтається. На вовi века
пився,_ нi рубля, нi мотузкiв, видно, ве жнивувати зiбрався чоловiк.
- Далеко, дядечку? - питаються дiвчата.
- Куди в таке врем'я далеко заїдеш? Хiба що до костомахи, - нiби сам
собi каже чоловiк.
- Так i до неї тепер рукою подати. Посусiдились, можпа сказати, - i на
його жовтих бiлках лихоманяться зеленi кислички очей.
- У мiстечко на базар погнала жiнка. Хоча який тепер базар? Дурна баба,
дурна i пiсня її. Аякже. Та мусиш слухати, коли маєш у хатi не господиню,
а гвалт на все село i два хутори.
Дiвчата багатозначно переглянулися мiж собою, а дядько Євдоким
продовжує:
- Оце ж запасливi жiнки щось таки мають у господi, а в моєї завжди по
хатi ненаситне помело пiдмiтає добро. Ось i зараз: хоч би тобi дрiбок солi
був. А як без неї проживеш? То й послала моя безклепка до мiста. - Далi
торкається потилицi й пояснює: - При новiй властi зовсiм без солi живемо.
Аякже. То дехто домудрувався мiнеральне добриво розводити водою i цiєю
колотухою засмачувати їжу.
- Це правда? - вражено вирвалось у Данила.
- А чого ж менi брехати? Я ж не якийсь... Iстинну правду кажу.
- Так це ж отрута!
- Коли нема солi, то й отруту мусить уживати чоловiк. Авжеж.
- Як воно в селi? - питається Кириленко. - Не чiпає нова влада.?
У неспокiйних очах дядька Євдокима забився переляк, вiн пригасив його
половою вигорiлих вiй.
- Та ще не чiпають. Ми нiкому нiчого, то и ваи поки що нiчого. Аякже.
- То ви нiкому нiчого?" - вiд; несподiванки аж розгублюється лейтенант.
- А ще ми можемо зробити, ноли так иаяешевшалго життя: що тьху, що
життя - все одно. - Дядько Євдоким не то тьхукає, не то зiтхав i вже
вочивав иiби виправдовуватися; - Аби я мав хоч три голови, то менше думав
би про одну. Еге ж! Но! - I вже кидав JB|,-rмiшок зa плеча: - А вам,
хлопцi, не совiтую при оружiї iти, бо тепер "ц,/недовго до грiха. Кидайте
свої залiзки - i десь приставайте в прийми, бо воно вже так... Що!
- Ми нiкому нiчого... - оторопiло, обурено повторює Кириленко слова
дядечка. - Чи хитрує оцей обережнеиький, чи так i думае прожити, немов жук
у трухлявицi?
- Його нелегко розкусити: ото завжди такий, кручений-верчеїй... Аякже,
- насмiшкувато повела поглядом старша сестра. - тепер аж колотиться вiд
страху. Ви ж у село не йдiть, бо зараз може бути.
- Еге ж, не йдiть, - з жалем повторюв молодша, i шарiв, i вiками вiй
прикривав очi, бо з неї не зводить зачарованого поау_ притихлий Ромашов.
- Як тебе, дiвчино, звати? - устами питає вiн.
- Олесею, - ще бiльше паленiє дiвчина. ською.
- Як залишуся живим, неодмiнно повернусь у ваше село.
- Повертайтесь... Ми вас будемо ждати, - i зiтхнула, i нiяково
поглянула на сестру: чи не почула та її перших слiв до хлопця.
Воїни прощаються з жницями i знову глухими дорогами йдуть па схiд,
iдуть золотом степiв у югу стенiв, у смуток пшениць, у передзвiн
соняшникiв i сиву безнадiю полину. Коли ж обiзветься хоч гарматний грiм?
Та замiсть нього здалеку чують свинячий вереск.
- Теж хтось у мiстечко базарювати їде, - каже Ромашов. Вiн зупинився,
для чогось оглянувся, i гарна посмiшка затремтiла на його потрiсканих
устах.
- Кого ж це згадуб хлопчак? - добродушно шпигає Кириленко. - її чи
навождення?
- Навождення.
- Славна доля комусь росте, як не обездолить її час..., I неждано,
минаючи похилу хвилю високих сонййiникiв, вони натикаються на нiмцiв, що
примостили машину бiля стiни соняхiв. Двоє з них весело пораються бiля
забитого пiдсвинка, а третiй, з автоматом на шиї, розстеляє рябий брезент,
який має правити за стiл.
Це так було несподiвано, що на якусь мить усi закам'янiли. Потiм Данило
i автоматник одночасно схопилися за зброю, одинокий пострiл злився з
чергою, i нiмець, застогнавши, випустив автомата з рук, упав на брезент, а
Данило, iще чуючи над самою соловою посвист черги, люто дослав у патронник
патрон. В рiзнi боки шарпнулись тi, що порались бiля пiдсвинка, i попадали
на землю.
Все це сталося за таку хвильку, що iз гвинтiвок не встигли розвiятися
сизi димки.
- От i все! - наче не вiрячи собi, сказав Кириленко, уста його ще
тiпались, нiби їх била лихоманка; ловлячи їх, вiн пiдiйшов до брезента i
пiдняв автомат. - А тепер дай боже заячi ноги.
I, пригинаючись, притримуючи зброю, вони побiгли вiд тих сумирних, з
бджолою соняшникiв, пiд якими могли б залишитися назавжди.
Уже на другiй дорозi лейтенант поклав руку на плече Данила, прищулив
око:
- А ти, голово, молодецьi
- Це чого ж? - Данило ще чує, як дрож ходить по його тiлi, ще чує над
головою посвист черги.
- Не розгубився. - I, нiби винячись, додав: - Обманув мене той
поросячий виск - свиню пiдклав.
Як довго тягнеться жнив'яний день у степах. Важчають ноги, важчає все
тiло, трiскаються од спраги уста, а в голову заходить шерех колоскiв, нiби
й там осипаються вони. Оце б дiйти до рiчки, припасти до води, змити
задуху, що вже вичавлює з тiла не пiт, а сiль. Але нема рiчки - е жито,
пшениця, овес, соняшники, горох, картопля, все те, чим завжди тiшилась
душа хлiбороба. Є й села, та в них тепер удень страшнiше заходити, нiж
уночi.
Нарештi з сонця осипається вiнок, воно мiцним щитом вгрузає в хлiба i
на чиєсь весiлля чи поминки передає небу багрецем витканi рушники.
- А он i хуторець тополi викинув, - жвавiшає голос Ромашова. - До
пiзнього смерку доберемся.
- Коли б там чужих не було.
- I щоб рiчечка та криниченька були. - I Кириленко гарно вивiв початок
пiснi про криниченьку на чотири зводи i зразу ж обiрвав її... - Здержуйте
ноги та нашорошуйте вуха...
Звичайний собi хуторець у степу, тополина сторожа, вишневий сон навколо
бiлих хат, мiсяць над хатами i дрiмота дерев'яних журавлiв. Хоч би тобi
якийсь голос озвався, чи дитина заплакала, чи дим пiднявся над комином.
Нiби вимерли оселi, тiльки мiсяць ставить на вiкна свої печатi.
Тихо-тихо зi зброєю напоготовi входять вони у вишневий сон, вупиняються
бiля плетеного перелазу, i несподiвано перелякане:
- О майн готi - А далi: - Хальт! Хальт!
I вмить пропав вишневий сон.
Данило вiдчув, як противний холод пропiк його. Майже не цiлячись, вiн
вистрелив у вартового, застрочив з автомата лейтенант. За хатою загупали
чиїсь кроки, зашелестiла ракета, i в мертвотному потойбiчному свiтлi
окреслився увесь хуторець, а в ньому заколивалися чи то тiнi, чи люди.
Данило ще вистрелив у босого напiвроздягяеного з автоматом солдата, що
припав до ворiт, i враз якась страшна сила вдарила в груди, обдала їх
вогнем. Хуторець, i журавлi, i мiсяць над ним пiшли шкереберть, а з-пiд
нiг почала вибиватись, втiкати земля. Вiн падає на її гаряче лоно, на її
гарячi пшеницi, па гаряче марево, а перед самими очима його ворушиться
кривава пелена.
"Невже так i приходить невiдворотне?.."
I на межi, де сходиться життя i небуття, вiн чує розпачливе ревiння
волiв чи то на хуторi, чи бiля тiєї пшеницi, яку рятували Дiди.
Якась незрозумiла безкрая темiнь i млосна кволiсть, а звiдти озивається
зiтхання хвилi. З якого ж вона броду: з татарського, козацького,
журавлиного чи дiвочого? I де вiн, i що робиться з ним? Наче вiн є i наче
його нема. Хоч би трохи розгорнути цю темiнь, яка нiби розметала тiло i
чавить голову. Вiн так знесилiв, що не може пiдняти руки. Це, певне, сон,
поганий сон. Ось вийде iз нього i знову побачить... Щи роба'iить?..
Темiнь не дала додумати, причавила i його, i думки. А потiм знову, нiби
з глибини, виборсався iз неї й почув два голоси - дiвочий i старечий. Аж
посмiхнутись захотiлось, бо так давно не чув людських голосiв, тiльки
вiдчував гарячi й холоднi хвилi темряви.
З великим зусиллям розплющує важкi, мов кимось склепанi, повiки, - i
мерехтiння дня омиває їх, заходить в очi, в пам'ять.
На бiлiй стелi дрiмає кетяжина сонячних зайчикiв, як давнодавно дрiмала
в дитинствi, коли його розпареним зерном лiкувала мати... Тiльки вишня та
хрест в узголов'ї залишились од неї. Як же це вiн, iдучи на вiйну, не
попрощався з ними, з нею?..
А де ж подiвалися голоси - дiвочий i старечий? I як вiн опинився тут?
Раптом пам'ять, немов на спалахах блискавок, висвiтила вечiрнiй хуторець,
i вишневий сон навколо бiлих хат, i як вiн стрiляв, як у нього стрiляли, i
як хуторець, i журавлi, i мiсяць пiшли шкереберть.
Де ж вiн тепер: у чужих чи своїх?
Данило ворухнувся, застогнав, а поруч тихо, наче журавель над криницею,
заскрипiв старечий голос:
- От i гаразд, хлопче, що видряпався з того свiту. Тепер будеш жити, як
не помреш, - i над ним лагiдно посмiхається старече обличчя iз сивими
острiшками брiв i сивою жменькою борiдки.
- Хто ви? - хоче ворухнутися, та його одразу пропiкає бiль.
- Лежи тихенько. А коли тебе цiкавлять анкетнi данi, то я сiльський
лiкар Приходько.
- Де я?
- У добрих людей. Ось твоя господинька - Ганнуся Ворожба. До нього
пiдiйшла худенька, мов горсточка матiрки, дiвчина рокiв шiстнадцяти. Пiд
чорними лiпленими дугами брiв зорiють i печаляться великi, пiдведеш синiм
карi очi, печаляться i вуста, що трепетно куточками пiдiймаються угору, а
бiля пiдборiддя самотiє крихiтна ямочка, яка десь загубила свою пару.
Даниловi легше стало, коли глянув на цю довiрливiсть, на це вболiвання, ца
цю красу. Кого ж ти приворожиш, Ганнусю Ворожба? Господинька посмiхнулася,
зiтхнула, i на її грудях поворухнулась коса.
- А тепер вiдпочивай, хлопче, i нi слова, бо вже гаснеш на лицi, -
грiзнiшають острiшки брiв. Лiкар вiдходить од лiжка i десь зникає.
Гаинуся обережно поправляв лiжко пораненого, який ще хоче щось
запитати, але знесилля сплющує повiки i вводить його в темiнь.
Прокидається вiн раннiм смерком вiд шуму вiтру i реву корiв, якi йдуть
iз череди. В таку пору корови, що пасуться в лiсах, пахнуть суницями, i
молоком теж. Данило виразно чує пахощi суниць. Ага, то на стiльчику,
застеленому полотняною скатертиною, стоять у полушiску лiсовi ягоди. Чи пе
Ганнуся збирала їх?
А за вiкнамр в кущах калини розшумовується i розшумовується вiтер, i
червонi кетяги стукають у шибки.
Калиновий вiтер! Як вiн любив з Мирославом прислухатись до нього бiля
татарського броду. Блиснула блискавка, i на калиновий вiтер упали першi
краплини дощу.
Данило хотiв пiдвестися, але зi стогоном упав на постiль. У цей час
вiдчинилися дверi, i до кiмнати, згортаючи долонею з вiй дощовi краплi,
увiйшла Ганнуся.
- Як ви? - несе йому ласкаву жалостинку. - Ось я зараз ви; дою корову i
принесу вам парного молока. Будете пити?
- Ганнусенько, дiвчинко, я зараз навiть коня з копитами в'їв би.
- Таке скажете! - береться посмiшкою увесь вид дiвчини.
- Здається, нiколи не був таким голодним.
- Бо стiльки постите.
- А скiльки?
- Вже другий тиждень пiшов.
- Другий тиждень? - здивувався, не повiрив Данило.
- Еге ж, бо з вас дуже багато кровi витекло. Але все минеть це так наш
лiкар сказав. А вiн людина знаюча.
- Гарний ваш лiкар?
- Дуже гарниi. Вже сорок рокiв у нашому селi лiкув людей I_ трохи
химерув, - дiвтана поправляв косу, що пахие дощем, i прислухається, як за
вiкнами шаленiв негода.
- Як же вiн химерує?
- Завждиз самої раяньої весни i до снiгу ходить тiльки босий.
Толстовепь. I все чогось ранiше бурчав на владу. А тепер, як прийшли
фашисти, то iншої каже: - Радянська влада - це люди! Ганнусю, як я
потрапив до вас? Годi вже говорити - ще завтра буде день. Тiльки це скажи.
Вас пораненого принесли двоє вiйськових до моїх родичiв, тi привезли до
мене, бо я зараз сама-самiсiнька. А зараз мовь, - приклала палець до вуст,
вiйнула косого, вiйнула блакит" спiдничкою i легко зашурхотiла босими
ноженятами по дощi.
"Як сама молодiсть", - подумав Данило, згадав свою Мирославу ву почав
прислухатись до дощу i калинового вiтру.
XIV
День склав свої бiлi крила, а чi вечiр пiдняв чорнi й послав на землю
сон. Колись вiн ходив по вуличцi в полотнянiй кошулечпi, а тепер на
вулицi, як сич, стовбичить полiцай. Тому й оминав вулицi i вулички свого
села Михайло Чигирин. Низодолом та левадками, де сива трава дихає туманом,