Страница:
- Щось вам сьогоднi нiхто не догодить, навiть жiноцтво. А ще - про свою
колишаю жiнку скажете? Ви ж так шукали її" а тепер забули? - згадав оту
чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.
- Не забув, - негадане посмутнiли Безоорадьковi печатi вочи. - Коли
приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителi
шомнолами сiкли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стiни летiла, i
вона таки розв'язала язика: зiзналась, що моя не поїхала в евакуацiю, а
залишилась тут - i к парiизавах, чи в пiдпiллi.
- Ще по знайомству у вас кулю влiпить.
- Не жартуй так страшно, - повторив колишнi слова лiсни"к". - Я увесь
район, як стiжок, розмотлошу, а таки знайду її. От i поговорили, а тепер
вора снати.
- Пора.
- Тiльки подивлюся, чи вартовий чатуєКоли Магазаяик прокинувся i а
шомнолiвкої" вишиоа на. подвiр'я, то в"к" "нице в лiсах рраюгiтало касу.
Так про небеiсне свiтило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в
чорне кустрате гнiздо ворона орiвервуло його увагу. Лiсник приклав дй
плече рушхмцю, прицiлився. Гримнув пострiл, здригнулося вороняче гдiади, з
нього посипались цурпалки галуззя i чорне пiр'я, та ворона в гнiздi не
було.
Мiж деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
- Ти з ким воюєш, Семене?
- З вороном.
- Забобони?
- Може, й так.
- А чого заспав?
То хмiль у мене заспав. Ми вчора не жалiли його. Особливо ти.
- А де ж вулики подiвав? - кивнув головою на пяротiле пасiчисько.
- Мусив заховати вiд розбою.
- Ти ще вiзьми та й при нiмцях брязни таке, то донесхочу ковтаєшся
лиха.
Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снiдати?
- Шинку, пане i добродiю найшановнiщий, її сльози й зараз стоять менi в
очах, жiночi так не стояли, - засмiявся Безбородько. - Аз чого ти почнеш
старостування?
- Втечею з лiсу, щоб не залишити тут голову.
- Тiльки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогоднi добрячу вечерю
барону.
- Якому барону?
- Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанiї приїхав назовсiм
жити барон. Вiн зараз пiдбирає собi надiл, щоб глустий чорнозем, i рiчка,
i луг, i лiсок теж були. Вже наче й знайшов бiля горiлчаного заводу. А
будуватись хоче на замковищi - щоб старожитнiстю пахло.
- Може, вiн i завод намiрився вiдхопити?
- Таки вгадав. Його рiдня колись мала на Подiллi броварнi, а тепер
барон буде горiлчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним
прибуде його супровiд, а перед цим приїде крайсляндвiрт i я.
Магазаник нахмарився:
- Чим же я маю вигоджувати i частувати таких велебних гостей?
- Шинкою, свiжим медом в щiльниках, щоб навiть бджола повзала на них,
варениками з вишнями та сметаною. Барон - мисливець i любить, щоб за
столом усе було просто, як у лiсi. То шинку батуй шматюгами, щiльники
клади нерiзаними, вареники ж став у макiтрi.
- Хто ж їх налiпить тепер?
- А Василина? - згадав давню iсторiю i трусонув своєю вовною, яку вже
приперчили роки.
- Її тепер i золотим калачем не затягнеш до лiсу.
- Тодi я з ресторану пришлю помогача - таку молодичку, що має не очi, а
стрiли: однiєю вцiлює в залицяльника, а другою - в його добро.
- Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гостi?
- За випивку не журися - самi привеземо, свою ж коренкову не став:
барон до чужого зiлля має дурну пiдозру. От нiби i все. А пiсля втечi з
лiсу, що будеш робити?
- Я ще не думав над цим.
- Так ось тобi моя рада: завтра ж вiзьми майстрiв i посеред майдану
зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця,
ти по скоропадщинi знаєш, тiльки ми її механiзуємо блоками Круппа: пальцем
смикнеш мотузку - i вже людина несе голову i душу пiд саму перекладину.
Знову страхiття вiсiмнадцятого року наблизилося до лiсника. Вiн аж
поточився, почувши, як на плечах скоропадчикiв шелестiли шлики, а на
шибеницях - молодi чуби.
- Нi, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмiшкувато викривив синюшнi губи:
- Не тикай менi пiд нiс перекорище, а рубай пiд корiнь свої сумнiви, бо
вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
- Це той, що з чорнокнижникiв?
- Хай буде iю-твоєму. Запам'ятай його слова: "Тiльки жорстокiсть, терор
i страх можуть принести нам владу. Народ був рабом i буде рабом". А щоб
приборкати раба - перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
- Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
- А це вже матерiя не твого розуму, не воруши її язиком, - невдоволено
вiдрiзав Безбородько.
XI
От Оксана спросоння зiскакує з лiжка на долiвку, трава на нiй холодить
ноги, а в сон, в тiло цвяхами вбивається потаємний стукiт. Хто ж це в
запiвдiтау пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жiнка
лякається i стуку, i холоднечi, яка скувала її. Що ж робити? Що?..
Спрожогу хоче бiгти в сiни, а хтось знову сухо б'є у надвiрнi дверi.
Надламуючись, Оксана припадає до постелi, будить чоловiка.
- Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?
- Що?.. Це ти, Оксано? - зi сну, не розплющуючи очей, посмiхається
чоловiк, тягнеться руками до її голови, до її кiс, до її сорочки, од якої
завжди вiє татарським зiллям, лугом чи степом. Дивно, але й досi Стаховi
iнодi не вiрилось, що Оксана його. Тому й упадав, як мiг, бiля неї,
намагаючись не вiдпускати жiнку вiд себе. Пiде вона в поле до картоплi або
льону, а йому вже здається - пiшла за тридев'ять земель, то й знайде якусь
причину, щоб притарабанитись.
- Чого тобi? - I чаїть посмiшку, i сердиться, бо ж хiба не знає, якi є
пащекуватi жiнки?
А вiн, винячись, забубонить стиха до землi чи до спiвучих, з золотими
голiвками снопикiв льону:
- Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду i пiду собi
помаленьку до своєї роботи. Хiба ж я винен, що ти i досi маєш приворотне
зiлля? Еге ж, не винен?
- Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?
- Не знати, хто кому навiки задурив голову, - та й пiде спроквола. А
вона ще довго буде дивитися йому вслiд - i так, i приклавши долоню до
очей...
- Сташе, продрiмись, - вже починає трясти його плечi, щоб витрусити
сон.
- Ти чого? - спросоння нiчого не може второпати чоловiк, перебираючи
рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тiльки, що в неї починає вплiтатися
бабине лiто. Хiба ж давно вiн стрiчав її дiвчиною бiля татарського броду?
Кому вона тодi несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко вiдлетiли роки.
А тут до хатини вiдчиняються дверi й перелякано тремтить голос Миколки:
- До нас якийсь чоловiк прибився. Притиснувся до одвiрка i стукає.
I тiльки тес эр Стах пiдхоплюється з лiжка, тягнеться усiм їiдом на
стук. У дверi знову дятлом забили чиїсь пальцi. Сну як Їж-було.
- Хто ж це, Стате? Не войiцiя? - I навiть употемкд чоловiк бачить
побiлiле обличчя дружин".
- Чого їй до нас? - прислухаючись, вiн похапцем одягається, кладе руку
на шовковi кучерi Мдколки, притискає його до себе i збирається вийти з
хатини.
- Почекай, Сташе. Краще я, - хрестом стала на порозi Оксана '_не пускав
Стаха. - Ти он вiкно вiдчини: може, тiкати треба.
- Оксано, - вже посмiхається їй. - Ти не дуже, того, лякайся. Це нiби
нашi добиваються.
- Якi нашi? - не сходить з порога.
- Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, - заспокiйно торкається її
плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пiзньої осенi на
Оксанинiм лiжку лежить лiсове сiно, з ромашкою, деревiєм, пижмою.
Оксана, вiрячи й не вiрячи, дивиться на Стаха.
- Справдi, нашi?
Стах ще прислухається до надвiрних дверей.
- Кажу ж тобi. Це умовний стукiт.
- Чому ж ти крився од мене? - сторониться i все одно з острахом
давиться ва сiнешнi дверi,, до яких босонiж шерхотить, її чоловiк, бо
тепер усього можна ждати. Он i Гримачи скiльки пережили, коли полiцiянти
приїхалв ие Ромаиа i Василя.
Стаж зуиивжєтьсд перед порогом i тихо питав:
- Це ви?
- Я.
I враз гора звалюється а Оксаниних плiч, а тiло починає розмерзатись.
Наче пострiл, в її вуха гримнув засув, i в сiни входить невiдомий. Стах
чи то притримує, чи обiймає його, i так вони стоять якусь хвильку, не
кажучи нi слова.
- Зiновiю Васильовичу! - скрикує i прикладає руку до уст Миколка. -
Заходьте ж.
- Зараз, Миколко, зайду, - хрипло каже Сагайдак, зачипяе дверi i,
похитуючись, прямує до хатини. - О, тут уся сiм'я. ДраС-туйте, Оксано,
драстуй, Миколко. Як ти?
- Погано, Зiновiю Васильовичу, - похнюпився хлопчак. - Кругом погано.
- Вiд Володимира вiсточки нема?
- Нема, - зiтхає Оксана. I тiльки зараз накидає на коси хустину. -
Поїхав зi своїм технiкумом, а чи доїхав?
- Будем надiятись...
- Запни, жiнко, вiкно.
Оксана похапцем сяк-так застеляє лiжко, ковдрою затiпав єдине вiкно
хатини, в якiй зараз чогось норовить спати чоловiк, засвiчує злиденне,
теперiшнiх часiв, свiтло, бо що говорити про електрику в селi, коли її i в
районi нема. Невiрний мигунець погойдує тiнi, освiтлює щире золото
Миколчиних кучерiв, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха i
змучений вид Сагайдака. Зморшки гiркоти, зморшки втрат якось одразу
пiдсiкли його вуста, недбало поорали високе чоло.
- Ви, напевне, голоднi?
- Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, - намагається посмiхнутись
Сагайдак, вiн скидає картуза, i тепер шестеро очей вражено дивляться на
нього.
- Чого ви? Чого? - здивовано питає i озирається по хатi:
що ж вони побачили таке незвичне?
- Нiчого, нiчого, - першою оговтується Оксана, та в голосi її тремтить
осмута.
Зiновiй Васильович розгублено обводить усiх поглядом.
- Що з вами, люди добрi? Якесь лихо? Може, менi краще пiти од вас?
- Нi, нi, дядю! - припадає до його рукава Миколка. - Побудьте з нами.
- I не подумайте кудись пiти, - сумовито каже Стах, - бо вже скоро й
днiти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печi, коли там щось є.
- Так що ж, нарештi, з вами?
- То не з нами, - не знав що сказати Стах. - Це вас он серед лiта
завiяло снiгом.
- Яким снiгом? - не розумiє чоловiк i мимоволi пiдходить до невеличкого
дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарнiле обличчя. Але не воно
вражає, а чуприна, в яку так несподiвано вкинулася сивина. Вiн провiв по
нiй рукою, однак не осипалася наморозь - вiчною стала. Ось чого бив його
холод на подвiр'ї Бойкiв. От i прощай, лiто, бо зима одразу впала на
голову, певне, для того, щоб довiку не забував отих, хто вже нiколи не
повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойкiв, де старiсть
оплакувала молодiсть i де в трунi лежали отi зернята жита, якi пiдуть у
землю, та нiколи не зiйдуть на землi.
Вiн одганяе од себе видiння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки i на
їхнiй смуток вiдповiдає словами давньої пiснi:
- Як упала зима бiла - голiвонька моя бiдна... Мiй батько посивiв у
шiстдесят з гаком, а син у сорок, та аби тiльки й журби такої у пас було.
- I то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай,
жiнко, вечерю чи снiданок. '
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого
зв'язкiвця.
- Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
- Трохи знаю. I дзвони по убiєнних чув у навколишнiх селах, - та й
прислухався до передранкової тишi, нiби в нiй i досi чаїлись похороннi
дзвони. - Бiда нiколи не ходить сама, - i провiв рукою по чолi й очах.
- Це правда: бiда нiколи не ходить сама - чимало в неї пiдручних є.
- На одного вже поменшало, - натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
- Як Гримичi?
- Позавчора вночi до них вдерлася полiцiя, перетрусила хату, комору й
клуню, навiть у сiно з гвинтiвок стрiляли. Але, на щастя, Романа i Василя
не було вдома.
- Догадався шепнути Лаврiну, щоб тепер хлопцi не навiдувались у
присiлок?
- Сказав, - коротко вiдповiв Стах i зiтхнув. - Тiтка Олена тепер мов
причинною стала, i сьогоднi смерком бачив її коло ворiт. А Яринка
приходила до мене i про вас допитувалась, та я нiчого не мiг сказати їй.
Тодi вона обiзвала мене безсовiсним i лиха, мов огонь, вилетiла з хати.
Такою я її нiколи не бачив.
- Чого їй? - занепокоївся Сагайдак.
- З Мирославом Сердюк намiрилась iти в партизани, а близнята взяли
сестру на глузи: мовляв, там тiльки такої пащекуватої i бракувало. I
вперше Ярина посварилася з Романом i Василем, назвала їх безклепкими
старими парубками i розплакалась.
- А про iнших щось чув?
- Лише про Петра Саламаху, - i навiть чогось посмiхнувся. - Недарма upo
нього кажуть: вiн як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його
полiцаї вдосвiта в своїй хатi, а Петро, прощаючись iз жiнкою, тiльки в них
одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горiлки. Тi зрадiли,
засмiялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловiк дорогою i почав
потихеньку прикладатися до сулiї i нiби забувати про все на свiтi. Не
витримали полiцаї, зупинились у лiсi поснiдати, ще й Петра Iiзяли на
глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, i теж почали причащатись чортовим
зiллям. А Петро виждав слушну хвилину - та й дременув у лiс. Тiльки й
бачили його посiпаки. Довелось їм за це мордачiв у райполiцiї нахапатись.
Квасюк на це мастак.
- Де ж тепер шукати Петра?
- Це саме вiн, певне, думає i про вас, кружляючи в лiсах.
- Тепер, Сташе, до мене поки на старе мiсце не приходь - i його
продали.
- То, виходить, немає бази?
- Нема - з корiнням вирвали. Усе-все треба починати з нiчого. -
Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв'язкiвця. - Може, пiсля цього
вiдцураєшся вiд мене?
Стах одразу спохмурнiв, пригорбився, зiбрав зморшки па чолi й
перенiссi.
- Ви, Зiновiю Васильовичу, засумнiвались? Боїтесь за мене?
- Не боюся, чоловiче. Але, може, ти пiсля всього, що трапилось у нас i
в загонi, розгубився? Може, вiру на зневiру обмiняв?
У Стаха занепокоїлись руки, вiн їх стиснув до болю, а далi полiз по
кисет.
- Чого ж мовчиш?
- Що менi казати, коли у вас такi думки зароїлися? - Гiркiсть
прихованої образи озвалася в голосi чоловiка.
- А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого i
зневiреного. Тому й прямо, як на судi, запитав. Стах образився:
- До чого балачки про суд? Хiба ця вiйна не є судом для кожного? Хiба
вона не роздiлила все на грiшне i праведне? - i замовк.
Сагайдак зрозумiв, що його необережне слово поранило душу чоловiка. Як
ми часто в суєтi суєт не помiчаємо цих ран, як ми часто думаємо бiльше про
виконавчi, анiж душевнi сили людини.
- Щось я не так проглаголив. Тодi пробачай. Та все одно маєш сказати,
що треба сказати. Говори!
Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
- Тодi скажу, i стiльки, скiльки нiколи не говорив, то слухайте. Я вас
теж запитаю не як на судi, але прямо: а хто iз нас отут при чужiй владi,
при сатанинських шибеницях, при драконiвських наказах, де тiльки й чуєш
про розстрiли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить i не плаче
душа? Бо ж хiба вона знала коли такi болi? Але це одне дiло, а вiра -
друге. I хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппiвськими блоками, яка
вже стоїть у нашому селi, хоч зараз розiпнуть на гестапiвських гаках, -
вiри моєї не розiпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу
принишкнути, але не скорюсь неволi. Коли ж ви засумнiвались у менi, коли
хочете, щоб ми пiшли з вами врозбрiд, тодi нагодуємо вас, дамо на дорогу
хлiба, дамо самосаду, та й бувайте здоровi. А самi теж почнемо думати,
куди подiтися у цю шалену завiрюху. Хоч я i м'яка людина, але нi воском,
нi глиною не стану в чужих руках, а чужi руки маю вкорочувати, бо ось уже,
к примiру, приїхав до нас якийсь вельможний барон i винюхує найкращi землi
для свого маєтку. То, думаєте, ми, хоч розгубившись,будем його
хлiбом-сiллю зустрiчати? Тодi погано ви нас знаєте. Ось так, Зiновiю
Васильовичу, а не iнакше. Одне тiльки ие раз мене зобиджало: чого деякi,
наприклад iз району, уважають - як ти плугапиш у селi, то вже менше любиш
свою землю, менше шануєш революцiю i неодмiнно маєш бути дурнiшим або
неодмiнно з якимсь пережитком? Оце ж деякi дуже кебетнi назвали нашого
українського хлiбороба хитрим дядьком, ще й радiють, як вони розумно
охрестили його. Не з того боку, що треба, рiс у цих кумiв розум, так вiн i
в окрушини може перерости. Тiльки ж кому це, яким радникам, для якого
полiтиканства чи дуростi потрiбно?
- Пробачай, Сташе. Клятi нерви заговорили, - Зiновiй Васильович охопив
зв'язкiвця руками, поцiлував, а сам себе вилаяв у думцi: як ми мало знаємо
тих, чиє багаття роками горить для добрих людей, i як часто хитромудрi
порадники накидають тiнь чи пiдозру на людину, що мовчазно й вiрно iде за
своїм плугом.
- Такий уже я гарний? - здивувався, нiяково посмiхнувся чоловiк.
- Гарний - не те слово! Красень!
Стах покрутив розкустраною зi сну головою.
- Своїй матерi i я здавався красенем, а от дiвчатам - не дуже. То не
увольняете мене зi служби, за яку буду мати аж тридцять днiв тривоги на
один мiсяць?
- Не увольняю, дорога людино. I каюсь, що про таке заговорив iз тобою.
- Може, воно так i треба, - непевно сказав Стах, - щоб потiм не було
накриво, бо не одного тепер налякали тi мундири з черепами i схрещеними
костями. Та мертвi черепи i костi, на якi й дивитись огидно, не здолають
живих людей.
До хатини з пательнею i хлiбом увiйшла Оксана, а Миколка прише тарiлки
i ложки. Стах iз якогось закутка дiстав барильце вишяiном.
- Чи не спробуємо цього торiшнього зiлля? Воно ще в мирну годину
настоювалось.
- Не варто, - вiдповiв Зiновiй Васильович.
- Може, й не варто. Але я сьогоднi випив би, - на щось натякнув Стах. А
на що - Сагайдак здогадався. I як у нього вихопилось дурне слово про суд?
- Тодi наливай.
Господар пгдяяв барильце i налив вишняка у полумисок, а далi розлив у
склянки, почаркувався з дружиною i гостем.
- За втру, щоб згинула невiра i недовiра!
- За вiру!.. - I Сагайдак приязно поглянув на Оксану: - Перелякав тебе,
красуне?
Тiнi пройшлися по її обличчi.
- Таки перелякали.
- Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, i тепер
запитаєш: де тiльки береться жiноча врода? Навiть прижурена.
- Ой, не кажiть такого...
- То не буду, - i згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще бiля
ворiт... Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
- Де ж вас тепер, коли старе мiсце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зiтхнув.
- Ось i я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони
помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонiв:
- А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину i
вiд орди ховалися люди. У цьому гиблому мiсцi я знайшов би сухi острiвцi,
де перше лiтували журавлi...
- Ти ще пам'ятаєш їх?
- Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким i партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав i журавлiв ще двадцятого року,
i знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалiк од
болота?
- Що ж, знаходь, Сташе, сухi острiвцi. Там, певне, буде сховок для
поранених. А нам треба в лiсах шукати собi мiсце, щоб ворога бити. Ми не
маємо права ховатись у болотах.
- I то правда, - одразу погодився Стах. - Я сьогоднi пiду з Миколкою на
болото.
Зiновiй Васильович занепокоївся:
- Не треба з Миколкою. Iди сам.
- А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене - дитина
замiнить. I, як задощить, туди зможе добратися тiльки малолiток.
- Не знаю, що й сказати на це.
- Нiчого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами:
вже двi гвинтiвки з набоями має.
I в цей час з напiвпричинених дверей озвався тихий шепiт:
- Уже три, тату. Третя - нiмецька. Стах обурився:
- Третя!.. Як тобi, сину, не соромно пiдслухувати нас? Миколка почав
оправдуватися:
- Тату, я й не думав пiдслухувати. Я хотiв хоч трохи побути з Зiновiєм
Васильовичем... Чесне пiонерське. Сагайдак сумно посмiхнувся.
- Iди сюди, Миколко. Чого ж ти хотiв побути зi мною? Хлопчак тихенько,
винячись, переступив порiг i став бiля нього.
- Я думав, Зiновiю Васильовичу, запитати вас: чи по зпадобляться мої
гвинтiвки?
- Знадобляться, дитино, що як знадобляться, - поклав руку на Миколчинi
кучерi i зажурився: нiкому, не те що дiтям, не знати б цих воєн. Та не
обминають вони пi старих, нi малих. Сагайдак простягнув руку Стаховi. - А
тепер прощавайте.
- Куди ж ви? - здивувався i занепокоївся той.
- Шукати своїх та щось робити.
- _Так от-от забринить свiтання. Перечасуйте в нас. Д - До ранку ще
проскочу в лiси.
- Дивiться, бо душi виднiше, анiж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною i за Стахом вийшов з хати. Вже
на порозi сам собi в подивi сказав:
- Це ж подумати, Миколка три гвинтiвки знайшов.
- Тут, певне, є й моя провина, - прошепотiв Стах.
- Яка?
- Ось зараз, - Стах обкружляв подвiр'я, постояв бiля ворiт, потiм
пiдiйшов до Зiновiя Васильовича i повiв його до клунi. Вiн довго
вовтузився бiля дверей, якi були зачиненi на два засуви.
- Чи не золото ховаєш у клунi? - посмiхнувся Сагайдак, входячи в настiй
лугового сiна i снопiв.
- Побачите, - коротко вiдповiв Стах i почав розкидати снопи, ,_ що в
безладдi лежали на току. Потiм вiн взяв у свою руку Са" гайдакову. - Ось
поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу i не повiрив собi:
- Що це, Сташе? Невже гармата?
- Вона ж, правда, маленька, та бiльшої не знайшов. Притаскав на всякий
випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться менi.
- А для чого ж тобi?
- Хiба не можна дочекатись слушної години i вдарити з неї по якiйсь
машинi чи по дзвiницi, яку осквернили полiцаї.
- Хiба ж ти вмiєш стрiляти? На це Стах розважливо вiдповiв:
- Коли є з чого стрiляти, то найдеться кому стрiляти.
- Спасибi, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. - Сагайдак один
вийшов на подвiр'я, озирнувся довкола. На сходi край самої землi вже з
теменi ночi вививався досвiт, i нiде анiшелесь - навiть вода у бродi
заснула, тiльки ще рiзкiшими стали пахощi татарського зiлля, матiоли i
вiдволоженого жита, що мало журбу вдовину i сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, вiн обережно пiшов попiд тинами, якi тримали над
собою оброшенi хустини вишень та золоту сторожу соняшникiв. Сагайдак
раптом зупинився: бiля самих ворiт Гримичiв побачив жiночу постать. Чи не
Олена Петрiвна виглядав своїх близнюкiв? Так воно й е. Вiн шдходдть;
ближче, тихо здоровкається з жiнкою, а та в благаннi й иадiї розчахує
тремкi вiї,, пiд якими аiтквудися бiль i_ журба"
- Зiновiю' Васильовичу, не балилд ж моїх Василя i Романа? Це так було
сказано - ва голосам" а зболiлою душею, що не наважився чоловiк ще бiльше
засмутити. жiнку.
- Бачив, Оиено Петрiвко-
- I коли? - аж застогнала й потягнулась до нього,
- Учора.
- Живi, здоровi? - простоЕиада жiнка.
- Живi, здоровi, Ойiйно Пвiрi'вао. Iдiть i вiдпочивайте.
- Яких тепер вiдивчиновi? Спасибi вам, дорога людино,.. Спасибi.
От i мавш. вадяку за брехню!
- А як дядько Дiаврiи?
- Втiшав мене, а сам теж сумує i вiд смутку чи дуростi збиражиься
ревкопуваги стару могилу.
Сагайдак швидко прощаешься, iде присiлком, а у вухах ще довга-довга
непокояться слова матерi.
За присiлком недалеко вад путiвця, тихенько поскрипував старими крилами
вiтряк, немов скаржвввя волям на самотнiсть, бо покивули тепер медовик, i
помольнi. Добре, що хоч тут не вгнiздилась полiцiя як угниздилась iз
кулеметом на дзвiннiци. Там днює i почув гайвороння - так наказав
жандармський пост.
Уже зовсiм розвиднiлось, колв Сагайдак увiйшов у лiси, що по колiна
стояли в туманi. Лiси, лiхиi Скiльки ви зарятували людей у громадянську i
скiльки зарятуєте тепер? З вашої зелiеної глибинм вийдемо i вдаримо иа
вороват бо трагедiї трагедiями, а боротьба боротьбою. Скорiше ж за святе,
щоб загинуло грiшне!
Вiн перебирав в пам'ятi, до кого навiдається цими диями, з-ким пiде у
перша засiдки:, а сам усе бiльше й бiльше починав хвилюватись:
ваближавтьея до того глухого мiсця, яке вiн облюбував для партизанiв. Чи
знайдо когось iз них?' Близнтоквг повиннi бути тут. Та й Петро Саламаха...
Щось трiснуло попереду. Сагайдак, вихоплює з кишевi пiстолета,
придивляється до заростi, звiдки почувся трiск, i незабаром помiчає
корову, яка пасеться иедалеко вiд того струмочка, що мав давати воду його
загону. А он друга i третя. Де ж вони взялися в цiй хащi? Щ& кiлька
крокiв, i вiн бачить, сивий оберемок бороди, окореякувату поставь i
шзгреку - вiд вуха до вуха - посмiшку Михайла Чигирина, що стоїть у
ранковому туманi, як добрий сон.
- Михаиле Iвановичу?? - не вiрить евоїм очам Сагайдак.
- Таки вгадали, Зiновiю Васильовкчу! - порухом широких плечей старий
скидав кирею i поспiшає назустрiч командиру.
Вони падають один одному в обiйми, цiлуються, посмiхаються i заiтхають.
- Нарештi дочекалися вас. що вже тiльки ве вередували, - сама радiсть
бринить у голосi Чигирина. - Вашу конспiративну хату спалили карателi.
- А що з Ганною Iвванною? - терпяе Сагайдак.
- Її не було вдома, то й аалашиїяась живою.
- Як же ви?..
Старий став зосередженим i давiть трохи урочистим.
- Поган помаленьку, не восиiвваточи. Ось на черiдку i на три яарв тажей
та 'на три вози розжився. I санки одяi маємо.
- Санки?! - же повiрив Сагайдак.
- А чого ж, аима ще прийде, - спекiйяо вiдповiв Чигирин. - Також вiсiм
цинкових -скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
притаскав пияку, три сокири, кiлька полумискiв i трохи муки, бо ж i
їсти щось треба. Коржi печем, а хлiба нема. Та й на сiль сутужво.
Неодмтате треба навiдатись до нiмцiв на продуктовий склад.
- Хто з наших прибився? - I Сагайдак завмер у трявеаi.
- Першими, звгсяо, Грямячi прянивтiли. От уже отряхи - справжнiх
партизанiв маємо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж i Куядрика
порiшили. Тiльки тасжн цього два днi яяого їсти ае можуть, усе нудить
хлопцiв. I Петро Саламаха вирвався з лапищ долiди. Мирон Бересклет з
молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав. Не з порожнiми
руками, а з нiмецьким автоматом прибився. Це треба резушiв...
- Журиться хлопцi пiсля того, що сталось?
-Як вам сказати,- задумуеться Чвгирин i ще бiльше став схожим на
грiба-боровика. - Журби в вас вагато, а ненавистi ще бiльше, бо ковтнули
всi кiвш лиха. Пiдемо будити партизаяську рядiв?
- Заяiдiмо трохи, тгодума'ємо, як новий день зустрiти. Обиятчя старого
прояснилося - одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, i все одно тихцем
запитує:
- Що маєм робити?
- Драконовi зуби рвати! З корiнням!
- Зуб зубовi не рiвня - є переднi, а є кутнi, - хитро мружиться
Чигирин. - То з чого почнемо?
- З переднiх! Треба хоч якусь машииу, що наперед сюди визвалась,
пiдйяти. Всяке дiло повинио мати початок.
- Вiрно! - охоче погодився Чигирин. - Треба, щоб люди я"" чули про
колишаю жiнку скажете? Ви ж так шукали її" а тепер забули? - згадав оту
чорнобривку, що так його вразила якоїсь далекої зимової днини.
- Не забув, - негадане посмутнiли Безоорадьковi печатi вочи. - Коли
приїхав сюди., зразу ж кинувся розшукувати. Господиню її мої урвителi
шомнолами сiкли, час од часу перепочиваючи, кров аж на стiни летiла, i
вона таки розв'язала язика: зiзналась, що моя не поїхала в евакуацiю, а
залишилась тут - i к парiизавах, чи в пiдпiллi.
- Ще по знайомству у вас кулю влiпить.
- Не жартуй так страшно, - повторив колишнi слова лiсни"к". - Я увесь
район, як стiжок, розмотлошу, а таки знайду її. От i поговорили, а тепер
вора снати.
- Пора.
- Тiльки подивлюся, чи вартовий чатуєКоли Магазаяик прокинувся i а
шомнолiвкої" вишиоа на. подвiр'я, то в"к" "нице в лiсах рраюгiтало касу.
Так про небеiсне свiтило колись говорила його тиха дружина. Але ае ваво, в
чорне кустрате гнiздо ворона орiвервуло його увагу. Лiсник приклав дй
плече рушхмцю, прицiлився. Гримнув пострiл, здригнулося вороняче гдiади, з
нього посипались цурпалки галуззя i чорне пiр'я, та ворона в гнiздi не
було.
Мiж деревами колихнулась кордубаста постать Безбородька.
- Ти з ким воюєш, Семене?
- З вороном.
- Забобони?
- Може, й так.
- А чого заспав?
То хмiль у мене заспав. Ми вчора не жалiли його. Особливо ти.
- А де ж вулики подiвав? - кивнув головою на пяротiле пасiчисько.
- Мусив заховати вiд розбою.
- Ти ще вiзьми та й при нiмцях брязни таке, то донесхочу ковтаєшся
лиха.
Хто тепер не ковтав лиха? Що будемо снiдати?
- Шинку, пане i добродiю найшановнiщий, її сльози й зараз стоять менi в
очах, жiночi так не стояли, - засмiявся Безбородько. - Аз чого ти почнеш
старостування?
- Втечею з лiсу, щоб не залишити тут голову.
- Тiльки прошу тебе, перед утечею зготуй сьогоднi добрячу вечерю
барону.
- Якому барону?
- Ти ж, певне, чув, що в наш край з Верхньої Померанiї приїхав назовсiм
жити барон. Вiн зараз пiдбирає собi надiл, щоб глустий чорнозем, i рiчка,
i луг, i лiсок теж були. Вже наче й знайшов бiля горiлчаного заводу. А
будуватись хоче на замковищi - щоб старожитнiстю пахло.
- Може, вiн i завод намiрився вiдхопити?
- Таки вгадав. Його рiдня колись мала на Подiллi броварнi, а тепер
барон буде горiлчану сльозу переганяти на золоту. Тож приготуйся. З ним
прибуде його супровiд, а перед цим приїде крайсляндвiрт i я.
Магазаник нахмарився:
- Чим же я маю вигоджувати i частувати таких велебних гостей?
- Шинкою, свiжим медом в щiльниках, щоб навiть бджола повзала на них,
варениками з вишнями та сметаною. Барон - мисливець i любить, щоб за
столом усе було просто, як у лiсi. То шинку батуй шматюгами, щiльники
клади нерiзаними, вареники ж став у макiтрi.
- Хто ж їх налiпить тепер?
- А Василина? - згадав давню iсторiю i трусонув своєю вовною, яку вже
приперчили роки.
- Її тепер i золотим калачем не затягнеш до лiсу.
- Тодi я з ресторану пришлю помогача - таку молодичку, що має не очi, а
стрiли: однiєю вцiлює в залицяльника, а другою - в його добро.
- Краще б вона одноокою була. А пити що будуть гостi?
- За випивку не журися - самi привеземо, свою ж коренкову не став:
барон до чужого зiлля має дурну пiдозру. От нiби i все. А пiсля втечi з
лiсу, що будеш робити?
- Я ще не думав над цим.
- Так ось тобi моя рада: завтра ж вiзьми майстрiв i посеред майдану
зведи шибеницю, щоб кожен чув руку нової влади. А яка має бути шибениця,
ти по скоропадщинi знаєш, тiльки ми її механiзуємо блоками Круппа: пальцем
смикнеш мотузку - i вже людина несе голову i душу пiд саму перекладину.
Знову страхiття вiсiмнадцятого року наблизилося до лiсника. Вiн аж
поточився, почувши, як на плечах скоропадчикiв шелестiли шлики, а на
шибеницях - молодi чуби.
- Нi, я шибеницю робити не буду.
Безбородько пильно глянув на нього, насмiшкувато викривив синюшнi губи:
- Не тикай менi пiд нiс перекорище, а рубай пiд корiнь свої сумнiви, бо
вони до добра не доведуть. Про Донцова чув?
- Це той, що з чорнокнижникiв?
- Хай буде iю-твоєму. Запам'ятай його слова: "Тiльки жорстокiсть, терор
i страх можуть принести нам владу. Народ був рабом i буде рабом". А щоб
приборкати раба - перед його носом треба поставити шибеницю. Вчовпав?..
- Хто ж у кого вчився: чи Кейтель у Донцова, чи Донцов
у Кейтеля?
- А це вже матерiя не твого розуму, не воруши її язиком, - невдоволено
вiдрiзав Безбородько.
XI
От Оксана спросоння зiскакує з лiжка на долiвку, трава на нiй холодить
ноги, а в сон, в тiло цвяхами вбивається потаємний стукiт. Хто ж це в
запiвдiтау пору? Чи не чорне гайвороння? Бо такий тепер час. Жiнка
лякається i стуку, i холоднечi, яка скувала її. Що ж робити? Що?..
Спрожогу хоче бiгти в сiни, а хтось знову сухо б'є у надвiрнi дверi.
Надламуючись, Оксана припадає до постелi, будить чоловiка.
- Сташе, прокинься! Чуєш, Сташе? Хтось добивається до нас. Чуєш?
- Що?.. Це ти, Оксано? - зi сну, не розплющуючи очей, посмiхається
чоловiк, тягнеться руками до її голови, до її кiс, до її сорочки, од якої
завжди вiє татарським зiллям, лугом чи степом. Дивно, але й досi Стаховi
iнодi не вiрилось, що Оксана його. Тому й упадав, як мiг, бiля неї,
намагаючись не вiдпускати жiнку вiд себе. Пiде вона в поле до картоплi або
льону, а йому вже здається - пiшла за тридев'ять земель, то й знайде якусь
причину, щоб притарабанитись.
- Чого тобi? - I чаїть посмiшку, i сердиться, бо ж хiба не знає, якi є
пащекуватi жiнки?
А вiн, винячись, забубонить стиха до землi чи до спiвучих, з золотими
голiвками снопикiв льону:
- Ось гляну одним краєчком ока на тебе, на твою вроду i пiду собi
помаленьку до своєї роботи. Хiба ж я винен, що ти i досi маєш приворотне
зiлля? Еге ж, не винен?
- Сташе, не дури голови, бо чуєш позаду хихоньки та хаханьки?
- Не знати, хто кому навiки задурив голову, - та й пiде спроквола. А
вона ще довго буде дивитися йому вслiд - i так, i приклавши долоню до
очей...
- Сташе, продрiмись, - вже починає трясти його плечi, щоб витрусити
сон.
- Ти чого? - спросоння нiчого не може второпати чоловiк, перебираючи
рукою теплу хвилю її волосся. От жаль тiльки, що в неї починає вплiтатися
бабине лiто. Хiба ж давно вiн стрiчав її дiвчиною бiля татарського броду?
Кому вона тодi несла вечерю?.. Гай, гай, як швидко вiдлетiли роки.
А тут до хатини вiдчиняються дверi й перелякано тремтить голос Миколки:
- До нас якийсь чоловiк прибився. Притиснувся до одвiрка i стукає.
I тiльки тес эр Стах пiдхоплюється з лiжка, тягнеться усiм їiдом на
стук. У дверi знову дятлом забили чиїсь пальцi. Сну як Їж-було.
- Хто ж це, Стате? Не войiцiя? - I навiть употемкд чоловiк бачить
побiлiле обличчя дружин".
- Чого їй до нас? - прислухаючись, вiн похапцем одягається, кладе руку
на шовковi кучерi Мдколки, притискає його до себе i збирається вийти з
хатини.
- Почекай, Сташе. Краще я, - хрестом стала на порозi Оксана '_не пускав
Стаха. - Ти он вiкно вiдчини: може, тiкати треба.
- Оксано, - вже посмiхається їй. - Ти не дуже, того, лякайся. Це нiби
нашi добиваються.
- Якi нашi? - не сходить з порога.
- Ось зараз побачиш. То не розсипай дрижаки, - заспокiйно торкається її
плеча, на ньому зависла надламана стеблина 'трави, бо до пiзньої осенi на
Оксанинiм лiжку лежить лiсове сiно, з ромашкою, деревiєм, пижмою.
Оксана, вiрячи й не вiрячи, дивиться на Стаха.
- Справдi, нашi?
Стах ще прислухається до надвiрних дверей.
- Кажу ж тобi. Це умовний стукiт.
- Чому ж ти крився од мене? - сторониться i все одно з острахом
давиться ва сiнешнi дверi,, до яких босонiж шерхотить, її чоловiк, бо
тепер усього можна ждати. Он i Гримачи скiльки пережили, коли полiцiянти
приїхалв ие Ромаиа i Василя.
Стаж зуиивжєтьсд перед порогом i тихо питав:
- Це ви?
- Я.
I враз гора звалюється а Оксаниних плiч, а тiло починає розмерзатись.
Наче пострiл, в її вуха гримнув засув, i в сiни входить невiдомий. Стах
чи то притримує, чи обiймає його, i так вони стоять якусь хвильку, не
кажучи нi слова.
- Зiновiю Васильовичу! - скрикує i прикладає руку до уст Миколка. -
Заходьте ж.
- Зараз, Миколко, зайду, - хрипло каже Сагайдак, зачипяе дверi i,
похитуючись, прямує до хатини. - О, тут уся сiм'я. ДраС-туйте, Оксано,
драстуй, Миколко. Як ти?
- Погано, Зiновiю Васильовичу, - похнюпився хлопчак. - Кругом погано.
- Вiд Володимира вiсточки нема?
- Нема, - зiтхає Оксана. I тiльки зараз накидає на коси хустину. -
Поїхав зi своїм технiкумом, а чи доїхав?
- Будем надiятись...
- Запни, жiнко, вiкно.
Оксана похапцем сяк-так застеляє лiжко, ковдрою затiпав єдине вiкно
хатини, в якiй зараз чогось норовить спати чоловiк, засвiчує злиденне,
теперiшнiх часiв, свiтло, бо що говорити про електрику в селi, коли її i в
районi нема. Невiрний мигунець погойдує тiнi, освiтлює щире золото
Миколчиних кучерiв, смутком обведене обличчя Оксани, задуманого Стаха i
змучений вид Сагайдака. Зморшки гiркоти, зморшки втрат якось одразу
пiдсiкли його вуста, недбало поорали високе чоло.
- Ви, напевне, голоднi?
- Голодний, Оксаночко, як вовк у люту зиму, - намагається посмiхнутись
Сагайдак, вiн скидає картуза, i тепер шестеро очей вражено дивляться на
нього.
- Чого ви? Чого? - здивовано питає i озирається по хатi:
що ж вони побачили таке незвичне?
- Нiчого, нiчого, - першою оговтується Оксана, та в голосi її тремтить
осмута.
Зiновiй Васильович розгублено обводить усiх поглядом.
- Що з вами, люди добрi? Якесь лихо? Може, менi краще пiти од вас?
- Нi, нi, дядю! - припадає до його рукава Миколка. - Побудьте з нами.
- I не подумайте кудись пiти, - сумовито каже Стах, - бо вже скоро й
днiти почне. Роздягайтеся. А ти, Оксано, мотнися до печi, коли там щось є.
- Так що ж, нарештi, з вами?
- То не з нами, - не знав що сказати Стах. - Це вас он серед лiта
завiяло снiгом.
- Яким снiгом? - не розумiє чоловiк i мимоволi пiдходить до невеличкого
дзеркала. У ньому тьмяно заколивалось змарнiле обличчя. Але не воно
вражає, а чуприна, в яку так несподiвано вкинулася сивина. Вiн провiв по
нiй рукою, однак не осипалася наморозь - вiчною стала. Ось чого бив його
холод на подвiр'ї Бойкiв. От i прощай, лiто, бо зима одразу впала на
голову, певне, для того, щоб довiку не забував отих, хто вже нiколи не
повернеться до нього. Пам'ять заносить його до Бойкiв, де старiсть
оплакувала молодiсть i де в трунi лежали отi зернята жита, якi пiдуть у
землю, та нiколи не зiйдуть на землi.
Вiн одганяе од себе видiння, обертається до Стаха, Оксани, Миколки i на
їхнiй смуток вiдповiдає словами давньої пiснi:
- Як упала зима бiла - голiвонька моя бiдна... Мiй батько посивiв у
шiстдесят з гаком, а син у сорок, та аби тiльки й журби такої у пас було.
- I то правда... На кожну голову приходить своя хуртовина. Подавай,
жiнко, вечерю чи снiданок. '
Оксана й Миколка вийшли з хатини, а Сагайдак став насупроти свого
зв'язкiвця.
- Ти знаєш про наше горе, про чорну зраду? Стах здригнувся.
- Трохи знаю. I дзвони по убiєнних чув у навколишнiх селах, - та й
прислухався до передранкової тишi, нiби в нiй i досi чаїлись похороннi
дзвони. - Бiда нiколи не ходить сама, - i провiв рукою по чолi й очах.
- Це правда: бiда нiколи не ходить сама - чимало в неї пiдручних є.
- На одного вже поменшало, - натякнув Стах на гидомирного Кундрика.
- Як Гримичi?
- Позавчора вночi до них вдерлася полiцiя, перетрусила хату, комору й
клуню, навiть у сiно з гвинтiвок стрiляли. Але, на щастя, Романа i Василя
не було вдома.
- Догадався шепнути Лаврiну, щоб тепер хлопцi не навiдувались у
присiлок?
- Сказав, - коротко вiдповiв Стах i зiтхнув. - Тiтка Олена тепер мов
причинною стала, i сьогоднi смерком бачив її коло ворiт. А Яринка
приходила до мене i про вас допитувалась, та я нiчого не мiг сказати їй.
Тодi вона обiзвала мене безсовiсним i лиха, мов огонь, вилетiла з хати.
Такою я її нiколи не бачив.
- Чого їй? - занепокоївся Сагайдак.
- З Мирославом Сердюк намiрилась iти в партизани, а близнята взяли
сестру на глузи: мовляв, там тiльки такої пащекуватої i бракувало. I
вперше Ярина посварилася з Романом i Василем, назвала їх безклепкими
старими парубками i розплакалась.
- А про iнших щось чув?
- Лише про Петра Саламаху, - i навiть чогось посмiхнувся. - Недарма upo
нього кажуть: вiн як руки иосмолигь, то й чорта зловить... Схопили ж його
полiцаї вдосвiта в своїй хатi, а Петро, прощаючись iз жiнкою, тiльки в них
одного попрохав: щоб дозволили взяти з собою четверть горiлки. Тi зрадiли,
засмiялись, порадили ще й закуску прихопити. От чоловiк дорогою i почав
потихеньку прикладатися до сулiї i нiби забувати про все на свiтi. Не
витримали полiцаї, зупинились у лiсi поснiдати, ще й Петра Iiзяли на
глузи, що, мовляв, перепився натщесерце, i теж почали причащатись чортовим
зiллям. А Петро виждав слушну хвилину - та й дременув у лiс. Тiльки й
бачили його посiпаки. Довелось їм за це мордачiв у райполiцiї нахапатись.
Квасюк на це мастак.
- Де ж тепер шукати Петра?
- Це саме вiн, певне, думає i про вас, кружляючи в лiсах.
- Тепер, Сташе, до мене поки на старе мiсце не приходь - i його
продали.
- То, виходить, немає бази?
- Нема - з корiнням вирвали. Усе-все треба починати з нiчого. -
Сагайдак помовчав, твердо глянув на зв'язкiвця. - Може, пiсля цього
вiдцураєшся вiд мене?
Стах одразу спохмурнiв, пригорбився, зiбрав зморшки па чолi й
перенiссi.
- Ви, Зiновiю Васильовичу, засумнiвались? Боїтесь за мене?
- Не боюся, чоловiче. Але, може, ти пiсля всього, що трапилось у нас i
в загонi, розгубився? Може, вiру на зневiру обмiняв?
У Стаха занепокоїлись руки, вiн їх стиснув до болю, а далi полiз по
кисет.
- Чого ж мовчиш?
- Що менi казати, коли у вас такi думки зароїлися? - Гiркiсть
прихованої образи озвалася в голосi чоловiка.
- А ти не дивуйся: такий час. Я вже не одного бачив розгубленого i
зневiреного. Тому й прямо, як на судi, запитав. Стах образився:
- До чого балачки про суд? Хiба ця вiйна не є судом для кожного? Хiба
вона не роздiлила все на грiшне i праведне? - i замовк.
Сагайдак зрозумiв, що його необережне слово поранило душу чоловiка. Як
ми часто в суєтi суєт не помiчаємо цих ран, як ми часто думаємо бiльше про
виконавчi, анiж душевнi сили людини.
- Щось я не так проглаголив. Тодi пробачай. Та все одно маєш сказати,
що треба сказати. Говори!
Стах зосереджено подивився на Сагайдака.
- Тодi скажу, i стiльки, скiльки нiколи не говорив, то слухайте. Я вас
теж запитаю не як на судi, але прямо: а хто iз нас отут при чужiй владi,
при сатанинських шибеницях, при драконiвських наказах, де тiльки й чуєш
про розстрiли та смерть, не розгубився? У кого з нас не болить i не плаче
душа? Бо ж хiба вона знала коли такi болi? Але це одне дiло, а вiра -
друге. I хоч мене зараз потягнуть на шибеницю з круппiвськими блоками, яка
вже стоїть у нашому селi, хоч зараз розiпнуть на гестапiвських гаках, -
вiри моєї не розiпнуть, поки я людина, а не кендюх. Я можу до часу
принишкнути, але не скорюсь неволi. Коли ж ви засумнiвались у менi, коли
хочете, щоб ми пiшли з вами врозбрiд, тодi нагодуємо вас, дамо на дорогу
хлiба, дамо самосаду, та й бувайте здоровi. А самi теж почнемо думати,
куди подiтися у цю шалену завiрюху. Хоч я i м'яка людина, але нi воском,
нi глиною не стану в чужих руках, а чужi руки маю вкорочувати, бо ось уже,
к примiру, приїхав до нас якийсь вельможний барон i винюхує найкращi землi
для свого маєтку. То, думаєте, ми, хоч розгубившись,будем його
хлiбом-сiллю зустрiчати? Тодi погано ви нас знаєте. Ось так, Зiновiю
Васильовичу, а не iнакше. Одне тiльки ие раз мене зобиджало: чого деякi,
наприклад iз району, уважають - як ти плугапиш у селi, то вже менше любиш
свою землю, менше шануєш революцiю i неодмiнно маєш бути дурнiшим або
неодмiнно з якимсь пережитком? Оце ж деякi дуже кебетнi назвали нашого
українського хлiбороба хитрим дядьком, ще й радiють, як вони розумно
охрестили його. Не з того боку, що треба, рiс у цих кумiв розум, так вiн i
в окрушини може перерости. Тiльки ж кому це, яким радникам, для якого
полiтиканства чи дуростi потрiбно?
- Пробачай, Сташе. Клятi нерви заговорили, - Зiновiй Васильович охопив
зв'язкiвця руками, поцiлував, а сам себе вилаяв у думцi: як ми мало знаємо
тих, чиє багаття роками горить для добрих людей, i як часто хитромудрi
порадники накидають тiнь чи пiдозру на людину, що мовчазно й вiрно iде за
своїм плугом.
- Такий уже я гарний? - здивувався, нiяково посмiхнувся чоловiк.
- Гарний - не те слово! Красень!
Стах покрутив розкустраною зi сну головою.
- Своїй матерi i я здавався красенем, а от дiвчатам - не дуже. То не
увольняете мене зi служби, за яку буду мати аж тридцять днiв тривоги на
один мiсяць?
- Не увольняю, дорога людино. I каюсь, що про таке заговорив iз тобою.
- Може, воно так i треба, - непевно сказав Стах, - щоб потiм не було
накриво, бо не одного тепер налякали тi мундири з черепами i схрещеними
костями. Та мертвi черепи i костi, на якi й дивитись огидно, не здолають
живих людей.
До хатини з пательнею i хлiбом увiйшла Оксана, а Миколка прише тарiлки
i ложки. Стах iз якогось закутка дiстав барильце вишяiном.
- Чи не спробуємо цього торiшнього зiлля? Воно ще в мирну годину
настоювалось.
- Не варто, - вiдповiв Зiновiй Васильович.
- Може, й не варто. Але я сьогоднi випив би, - на щось натякнув Стах. А
на що - Сагайдак здогадався. I як у нього вихопилось дурне слово про суд?
- Тодi наливай.
Господар пгдяяв барильце i налив вишняка у полумисок, а далi розлив у
склянки, почаркувався з дружиною i гостем.
- За втру, щоб згинула невiра i недовiра!
- За вiру!.. - I Сагайдак приязно поглянув на Оксану: - Перелякав тебе,
красуне?
Тiнi пройшлися по її обличчi.
- Таки перелякали.
- Що поробиш? Така настала година. Та, дивлячись на тебе, i тепер
запитаєш: де тiльки береться жiноча врода? Навiть прижурена.
- Ой, не кажiть такого...
- То не буду, - i згадав Ольгу в хвилину прощання з нею, оту, ще бiля
ворiт... Як вона там?
Коли Оксана й Миколка вийшли з хатини, Стах запитав:
- Де ж вас тепер, коли старе мiсце завалилось, розшукувати?
Сагайдак зiтхнув.
- Ось i я думаю, над цим. Думок багато, а толку поки що мало. Вони
помовчали, потягнулись до курива. Згодом Стах пробубонiв:
- А що, коли вам на якийсь час перебратися в болота? Там у давнину i
вiд орди ховалися люди. У цьому гиблому мiсцi я знайшов би сухi острiвцi,
де перше лiтували журавлi...
- Ти ще пам'ятаєш їх?
- Пам'ятаю. То гарна, обережна птиця. Таким i партизан повинен бути.
Сагайдак подумав, згадав болота, згадав i журавлiв ще двадцятого року,
i знову на думку спала Ольга. Чи не тому, що її хата стояла невдалiк од
болота?
- Що ж, знаходь, Сташе, сухi острiвцi. Там, певне, буде сховок для
поранених. А нам треба в лiсах шукати собi мiсце, щоб ворога бити. Ми не
маємо права ховатись у болотах.
- I то правда, - одразу погодився Стах. - Я сьогоднi пiду з Миколкою на
болото.
Зiновiй Васильович занепокоївся:
- Не треба з Миколкою. Iди сам.
- А все-таки краще з Миколкою, бо таке життя. Не стане мене - дитина
замiнить. I, як задощить, туди зможе добратися тiльки малолiток.
- Не знаю, що й сказати на це.
- Нiчого не треба казати. Миколка теж збирається битися в фашистами:
вже двi гвинтiвки з набоями має.
I в цей час з напiвпричинених дверей озвався тихий шепiт:
- Уже три, тату. Третя - нiмецька. Стах обурився:
- Третя!.. Як тобi, сину, не соромно пiдслухувати нас? Миколка почав
оправдуватися:
- Тату, я й не думав пiдслухувати. Я хотiв хоч трохи побути з Зiновiєм
Васильовичем... Чесне пiонерське. Сагайдак сумно посмiхнувся.
- Iди сюди, Миколко. Чого ж ти хотiв побути зi мною? Хлопчак тихенько,
винячись, переступив порiг i став бiля нього.
- Я думав, Зiновiю Васильовичу, запитати вас: чи по зпадобляться мої
гвинтiвки?
- Знадобляться, дитино, що як знадобляться, - поклав руку на Миколчинi
кучерi i зажурився: нiкому, не те що дiтям, не знати б цих воєн. Та не
обминають вони пi старих, нi малих. Сагайдак простягнув руку Стаховi. - А
тепер прощавайте.
- Куди ж ви? - здивувався i занепокоївся той.
- Шукати своїх та щось робити.
- _Так от-от забринить свiтання. Перечасуйте в нас. Д - До ранку ще
проскочу в лiси.
- Дивiться, бо душi виднiше, анiж очам.
Сагайдак попрощався з Миколкою, Оксаною i за Стахом вийшов з хати. Вже
на порозi сам собi в подивi сказав:
- Це ж подумати, Миколка три гвинтiвки знайшов.
- Тут, певне, є й моя провина, - прошепотiв Стах.
- Яка?
- Ось зараз, - Стах обкружляв подвiр'я, постояв бiля ворiт, потiм
пiдiйшов до Зiновiя Васильовича i повiв його до клунi. Вiн довго
вовтузився бiля дверей, якi були зачиненi на два засуви.
- Чи не золото ховаєш у клунi? - посмiхнувся Сагайдак, входячи в настiй
лугового сiна i снопiв.
- Побачите, - коротко вiдповiв Стах i почав розкидати снопи, ,_ що в
безладдi лежали на току. Потiм вiн взяв у свою руку Са" гайдакову. - Ось
поторгайте.
Сагайдак доторкнувся до металу i не повiрив собi:
- Що це, Сташе? Невже гармата?
- Вона ж, правда, маленька, та бiльшої не знайшов. Притаскав на всякий
випадок. Думаю, не згодиться вам, то згодиться менi.
- А для чого ж тобi?
- Хiба не можна дочекатись слушної години i вдарити з неї по якiйсь
машинi чи по дзвiницi, яку осквернили полiцаї.
- Хiба ж ти вмiєш стрiляти? На це Стах розважливо вiдповiв:
- Коли є з чого стрiляти, то найдеться кому стрiляти.
- Спасибi, Сташе! Твоя гармата дуже згодиться нам. - Сагайдак один
вийшов на подвiр'я, озирнувся довкола. На сходi край самої землi вже з
теменi ночi вививався досвiт, i нiде анiшелесь - навiть вода у бродi
заснула, тiльки ще рiзкiшими стали пахощi татарського зiлля, матiоли i
вiдволоженого жита, що мало журбу вдовину i сивину вдовину.
Вищулившись на вулицю, вiн обережно пiшов попiд тинами, якi тримали над
собою оброшенi хустини вишень та золоту сторожу соняшникiв. Сагайдак
раптом зупинився: бiля самих ворiт Гримичiв побачив жiночу постать. Чи не
Олена Петрiвна виглядав своїх близнюкiв? Так воно й е. Вiн шдходдть;
ближче, тихо здоровкається з жiнкою, а та в благаннi й иадiї розчахує
тремкi вiї,, пiд якими аiтквудися бiль i_ журба"
- Зiновiю' Васильовичу, не балилд ж моїх Василя i Романа? Це так було
сказано - ва голосам" а зболiлою душею, що не наважився чоловiк ще бiльше
засмутити. жiнку.
- Бачив, Оиено Петрiвко-
- I коли? - аж застогнала й потягнулась до нього,
- Учора.
- Живi, здоровi? - простоЕиада жiнка.
- Живi, здоровi, Ойiйно Пвiрi'вао. Iдiть i вiдпочивайте.
- Яких тепер вiдивчиновi? Спасибi вам, дорога людино,.. Спасибi.
От i мавш. вадяку за брехню!
- А як дядько Дiаврiи?
- Втiшав мене, а сам теж сумує i вiд смутку чи дуростi збиражиься
ревкопуваги стару могилу.
Сагайдак швидко прощаешься, iде присiлком, а у вухах ще довга-довга
непокояться слова матерi.
За присiлком недалеко вад путiвця, тихенько поскрипував старими крилами
вiтряк, немов скаржвввя волям на самотнiсть, бо покивули тепер медовик, i
помольнi. Добре, що хоч тут не вгнiздилась полiцiя як угниздилась iз
кулеметом на дзвiннiци. Там днює i почув гайвороння - так наказав
жандармський пост.
Уже зовсiм розвиднiлось, колв Сагайдак увiйшов у лiси, що по колiна
стояли в туманi. Лiси, лiхиi Скiльки ви зарятували людей у громадянську i
скiльки зарятуєте тепер? З вашої зелiеної глибинм вийдемо i вдаримо иа
вороват бо трагедiї трагедiями, а боротьба боротьбою. Скорiше ж за святе,
щоб загинуло грiшне!
Вiн перебирав в пам'ятi, до кого навiдається цими диями, з-ким пiде у
перша засiдки:, а сам усе бiльше й бiльше починав хвилюватись:
ваближавтьея до того глухого мiсця, яке вiн облюбував для партизанiв. Чи
знайдо когось iз них?' Близнтоквг повиннi бути тут. Та й Петро Саламаха...
Щось трiснуло попереду. Сагайдак, вихоплює з кишевi пiстолета,
придивляється до заростi, звiдки почувся трiск, i незабаром помiчає
корову, яка пасеться иедалеко вiд того струмочка, що мав давати воду його
загону. А он друга i третя. Де ж вони взялися в цiй хащi? Щ& кiлька
крокiв, i вiн бачить, сивий оберемок бороди, окореякувату поставь i
шзгреку - вiд вуха до вуха - посмiшку Михайла Чигирина, що стоїть у
ранковому туманi, як добрий сон.
- Михаиле Iвановичу?? - не вiрить евоїм очам Сагайдак.
- Таки вгадали, Зiновiю Васильовкчу! - порухом широких плечей старий
скидав кирею i поспiшає назустрiч командиру.
Вони падають один одному в обiйми, цiлуються, посмiхаються i заiтхають.
- Нарештi дочекалися вас. що вже тiльки ве вередували, - сама радiсть
бринить у голосi Чигирина. - Вашу конспiративну хату спалили карателi.
- А що з Ганною Iвванною? - терпяе Сагайдак.
- Її не було вдома, то й аалашиїяась живою.
- Як же ви?..
Старий став зосередженим i давiть трохи урочистим.
- Поган помаленьку, не восиiвваточи. Ось на черiдку i на три яарв тажей
та 'на три вози розжився. I санки одяi маємо.
- Санки?! - же повiрив Сагайдак.
- А чого ж, аима ще прийде, - спекiйяо вiдповiв Чигирин. - Також вiсiм
цинкових -скриньок 'в набоями вихоияли. А з села
притаскав пияку, три сокири, кiлька полумискiв i трохи муки, бо ж i
їсти щось треба. Коржi печем, а хлiба нема. Та й на сiль сутужво.
Неодмтате треба навiдатись до нiмцiв на продуктовий склад.
- Хто з наших прибився? - I Сагайдак завмер у трявеаi.
- Першими, звгсяо, Грямячi прянивтiли. От уже отряхи - справжнiх
партизанiв маємо. Вони десь кулемета "максима" дог'яхи, води ж i Куядрика
порiшили. Тiльки тасжн цього два днi яяого їсти ае можуть, усе нудить
хлопцiв. I Петро Саламаха вирвався з лапищ долiди. Мирон Бересклет з
молодшим брато учора прийшов, в тим, що в окру не попав. Не з порожнiми
руками, а з нiмецьким автоматом прибився. Це треба резушiв...
- Журиться хлопцi пiсля того, що сталось?
-Як вам сказати,- задумуеться Чвгирин i ще бiльше став схожим на
грiба-боровика. - Журби в вас вагато, а ненавистi ще бiльше, бо ковтнули
всi кiвш лиха. Пiдемо будити партизаяську рядiв?
- Заяiдiмо трохи, тгодума'ємо, як новий день зустрiти. Обиятчя старого
прояснилося - одразу згадалося, яка в иях мав вути мова, i все одно тихцем
запитує:
- Що маєм робити?
- Драконовi зуби рвати! З корiнням!
- Зуб зубовi не рiвня - є переднi, а є кутнi, - хитро мружиться
Чигирин. - То з чого почнемо?
- З переднiх! Треба хоч якусь машииу, що наперед сюди визвалась,
пiдйяти. Всяке дiло повинио мати початок.
- Вiрно! - охоче погодився Чигирин. - Треба, щоб люди я"" чули про