Стельмах М.. Чотири броди

дзвiницi, де вона даремно сподiвалася привернути хлопця. Борючись iз
плачем, дiвчина вiдвела погляд од броду, де бiглаграла вода: доганяй - не
здоженеш.
- То й що, Оксано? - Крихiтка надiї ворухнулась у душi хлопця.
I вона, чавлячи болi й сором, глянула собi пiд ноги:
- Би поїдете, а я буду сохнути за вами.
- Ти що говориш! - мало не скрикнув Ярослав. - Такого не може бути.
- Чому ж не може?
- Бо ти ж гарна, як мальована...
- То й що з того малювання?
Ярослав заглянув їй у вiчi: може, там одпа насмiшка? Але там були двi
довiрливi зорi.
- Справдi будеш сохнути за мною?
Вона оглянулась довкола, на тi трави, що дрiмали в синiм мерехтiннi, на
той блакитнаво-срiбний сон, що натрушував мiсяць на землю.
- От увесь свiт бачить, що ви перший, перед ким я одкрилася.
- Оксано!.. Оксанко!.. Оксаночко!.. - нахилились над нею його здивованi
й радiснi очi, а великi руки несмiло майнули, застигли над нею, мов крила
вiтряка. Дiвчина злякалася, що цi руки можуть одлетiти од неї, а вiн
боявся, що Оксана вiдсахнеться од них. Потiм вони, мов саме щастя,
схрестились на її плечах, охопили її, пiдняли вгору, i в дiвочi збентеженi
сльози бризнуло мiсячне марево. Невже таке може бути? Невже це не сон? I
наче крiзь сон вона почула його шепiт:
- Оксано, Оксанко, це ти?
- Нiби я на когось iншого схожа? - вже крiзь радiсть i нiяковiсть
лукавив її голос i дивувався, що вмiє лукавити.
На трави й туман упали її коси. Ярослав однiєю рукою тримав дiвчину, а
другою визбирував, виважував їх i п'янiв од їхнiх пахощiв, од мiсячної
порошi, що збризкала їх, од хвилi з татарського броду...
Ой броде татарський, явори, та калина бережками, та любов, що не зна
берегiв...



II

За шiсть рокiв вона вродила йому двох голубооких синiв. Коли в клубi
звiздили її первенця, голова сiльради Геннадiй Шевчук страшенно хотiв, щоб
дитя назвали Карпом - на честь людини, яка дала свiтовi "Капiтал". Але
Оксанипа тiтка Марина благально простягла заляпанi фарбами руки до села.
- Людоньки, нема в нас капiталу, i не хочемо його, i не хочу, щоб мого
небожа отак звали. Хiба вiн од шведiв прибився до нас?
- Ти менi, бабо, не мiшай шведських Карлiв з мiжнародним комунiзмом! Ти
ще англiйських Генрiхiв згадаєш нам! - витрiщився на неї ображений Шевчук.
- I хiба я про той капiтал говорив, який у калитцi лежить? Я про той, що в
науцi лежить i движить движенiєм уперед... А сина можна назвати i
Володимиром. Що на це мама скаже?
- Володимиром, - глянула так, наче увесь свiт уходив у
здивовано-радiснi очi, й притулила сина до грудей...
Шiсть рокiв, як одну жадану днину, прожив Ярослав iз Оксаною, було йому
щасно i в широкому полi, i в своїй ошатнiй хатi, що в усi пори року пахла
всяким зерном i калиною. А на сьомому, коли вiн у громовицю пiдпливав
додому, його в татарському бродi наздогнала потайна куля, пройшла крiзь
нього i впала у воду; спершу почув її схлип, а потiм уже свiй бiль. Не
розумiючи, що дiється з ним, чоловiк сперся руками на весло, звiвся на
весь зрiст у човнi i ввiйшов головою у небо. Воно лягло на його плечi, вiн
притримав його, пiзнаючи i не пiзнаючи тепер течiю свiту, землi i води.
Зiтхнула хвиля, i зiтхнув Ярослав, i побачив вечiр, коли стрiвся з
Оксаною, коли визбирував її коси, що впали в туман. А тепер чогось усе
туманiє перед ним i з темряви вививаються Оксанинi коси.
Невже отак приходить небуття?.. Ще ж не нажився вiн, не нажився...
Блиснула блискавка, в її маревному свiтлi гойднулося червоне поле
пшеницi, над якою вiн бився i тремтiв кiлька рокiв... Коли вiн думає i про
пшеницю, - то це ще не смерть. От тiльки серце обважнiло, побiльшало, та
вiд яскравого кольору пшеницi стало щемiти в очах. Йому захотiлося
напитися, вiн лiг у човен i вiдчув, як iюда иiдiюсiгп. кудись його чуба чи
життя.
На човнi й принесли Ярослава до Оксани. З човна капала вода, з людини -
кров.
Падаючи на колiна, припадаючи до Ярославових рук, з яких уже витекло
тепло, так заголосила горювальниця, що душа чоловiка ще на мить
затрималась у хатi.
Bin через силу розплющив вiї i побачив на Оксаниних очах чорпi
сльози... Чого ж вони чорнi, а не синi, як роса на розквiтлому льонi?.. I
коси чорними стали в неї. А куди ж спливло з них сонце?.. I чого усе
вiдходить, даленiє од нього - i очi, i сльози, i коси? Невже отак
прощаються iз свiтом, де є любов, де є сини, де є червона пшспиця, i
човпи, i сонце, i грiм, що й зараз пiдворушує його тiняву хату, яка не
кинула тiнi па жодну людину? На жодну!.. I хата його нiби опинилась на
рiчцi, попливла, мов човен, а Оксанинi сльози випали з очей, наче роси...
Прощавайте, очi, прощавайте, коси, прощавайте, сини. Як вам без батька
буде на бiлому свiтi, на чорнiй землi?..
Уже не очима, а маревом побачив їх i не голосом, а душею заговорив до
дружини: "Не плач, Оксанко, не треба. Хай не стiкають твої зорi сльозою.
Чуєш? От прихились до мене, бо я вже не можу... Отак. Я любив тебе на
цьому свiтi, любитиму й на тому. Тiльки ти не вдовуй - виходь замiж, бо я;
дiти... Мiй час минув".
I час зупинився в його очах, а вона стала вдовою.
Хапаючись руками за груди, за одвiрки, за дверi, слiпнучи од слiз i
горя, вона якось вибралась iз хати, за якою стугонiла хвиля. Усе-усе, що
було перед нею, здалось безкраєю пустелею. Земля вибивалась iз-пiд нiг, i
тодi вдова потягнулася руками й очима до неба. Хмара, провисаючи над
бродом, насварилася на неї огненною рiзкою, а далi заплакала на ввесь
свiт: вона теж збагнула - не стало людини.
Iз хати вибiг старшенький, ревно притулився до маминих нiг, охопив їх
ручатами.
- Мамо, а чого наш татко все мовчить? - злякано запитав, iще не знаючи,
що таке смерть i що таке людська злоба...
У селi десь стрепенулася чутка, що Ярослава присочив Семен Магазаник,
або, як звали його по-вуличному, "Чорт iз свiчечкою". Та зразу ж знайшлися
свiдки, що в нiч убiєнiя були з Семеном в окрузi, де вiн збував саморобнi
вовнянi палiжники, якi ще ткала його полохлива дружина. Все життя Семен
Магазаник у буднi рвався до багатства, у свята - до святенництва. З
багатством у нього не витанцювалось через бiльшовикiв, а з святенництвом
переборщив: куди ранiше не йшов, брав iз собою свiчечку, запалював її i
перед богами, i перед наволоччю, тому й прилипло до нього прiзвисько -
Чорт iз свiчечкою.
Правда, коли й тугодуми зрозумiли, що заграниця з усiма Скоропадськими,
допiкшими i Врангелями по звоюс молоду державу, пронозуватий Семен вирiшив
перебудуватися. Вiн закинув свiчечки, помаленьку, крадькома продав троян
коней i воли, хазяйство перевiв на хазяйствечко та на миколаївське золото,
зробився аж малоспроможним середняком та й хитромудро-втерся в активiсти,
вибиваючи собi язиком i нахрапистiстю видноти й вигоди.
- Зараз "нейтралом" сидiти не можна, бо епоха! - просвiщав свою,
затуркану ним i роботою жiнку. - Зараз головне - знати iдеї i пропорцiї:
когось потрiбно гробити, комусь треба насолити, а якомусь i ура кричати.
Ось тодi до чогось i докричишся. Ну, i ще одне треба знати: де не можна
перескочити, там услужiнням, поклоном пiдлiзь - вiд поклону не згорбатiєш.
Полiтика - це крутiж i дуже тонке дiло, як золота нитка. Полiтика може
кого хоч узяти на решето i пересiяти. Чого ж ти мовчиш? - набирав гнiву на
жорнувате обличчя.
Жiнка з шовкової куделi льону чи з вовни витягувала нескiнченну нитку,
прислухалась до гудiння садка, в якому вже розморожувався сiк, i тоскно
думала про свою долю: чом їй не трапилась добросердна людина, без лихої
iскри у грудях, без кротячих потайникiв у мiзку, без хитрувань перед богом
i людьми. Як би вона однiєю любов'ю стрiчала його з поля чи лугу, як би
хмелиною увивалась бiля нього, з якою вiдрадою виколихувала б побiля
грудей отi тугi вузлики, що приносять спочатку радiсть, а потiм старiсть.
Та не випало їй це просте селянське щастя. Магазанику треба було тiльки
одне дитя. За своїм хитрим господарем вона стала не господинею, а
наймичкою, без слова, без пiснi. Напiдпитку Магазаник не раз сiкався до
неї, чому вона, маючи янгольський голос, не спiває нi йому дома, нi богам
у церквi.
- Колись заспiваю, - понуро вiдповiдала, вiдводячи од нього згаслi очi,
на якi напливали сльози.
- Дурна баба, - сердився Магазаник. - Хоч перед богом плач, а й вiн
знає, що сльози - вода. Кажу, краще заспiвай...
I заспiвала вона вже перед смертю, та так заспiвала, що й у Магазаника
прокинулись совiсть, жаль i страх: бо, все думаючи про свою золоту нитку,
вiн обiрвав льняну нитку життя дружини.
Оця золота нитка полiтиканства згодом почала Семеновi приносити зиск, а
люди стали побоюватися новоспеченого активiста, бо вiн, прикриваючись
криком та iдеями, мiг провчити й прищемити менш рухливого односельця. На
це в Магазаника вистачало i хисту, i нахабства, i жорстокостi.
Довго придивлявся до цього крутiйства старий Мирон Магазаник, який,
вiддiливши сина, перейшов жити на хутiрець, де мав утiху пiд пасiки, пiд
садочка, вiд невеликого ставка, де наспiнпо перечищалися води i хлюпались
чирки та качки. Вечорами, коли затихали бджоли, вiн у незмiнному кожусi
пiдходив до ставка, сiдав па траву насупроти кладки, що лежала поверх
з'їжджених колiс, i прислухався, як на нiй пiдтиканi молодицi похапцем
прали та полоскали шмаття.
Тодi над водою славно стелилися голоси, соковито гупали праники i гарно
окреслювалися жiночi постатi, i святiстю вiяло вiд їхнiх персiв, що
вибивалися з грубих полотняних сорочок. Часом якась молодиця проворно
кидалась з берега, пiдiймала з трави бiленький вузлик, агукаючи або щось
наспiвуючи, притуляла його до себе, i немовля, причмокуючи, спивало з
материних грудей молоко i мiсячну дрiмоту.
От змалюй таку вечорину, i матiр з дитям, i перса, побризканi росою та
мiсяцем, то хоч трохи збагнеш, що .таке скороминуще життя i як треба його
шанувати. Однак за дрiбним крутежем людина втрачає i велике, i себе. На
очах втрачав себе i його син. Надивившись i наслухавшись усякого про
Семена, старий уже не заходив до нього в село: соромився лкдай. А син,
коли й приїжджав на хутiр, то тiльки для того, щоб хватопеком набрати
садовини, сушнi чи меду на потаємний продаж. Ох це ненаситство i потаємнi
хитрування з кимось i з самим собою! Не доведуть вони до добра!
Якось на святвечiр уже пiдпилий Семен привiз батьковi вечерю - узвар,
кутю i в'язку в'ялених, гарних, як утемнiле золото, лящiв. Вiдчинивши
скрипливi дверi, вiн одразу пiрнув у настояний святешний пiвморок, де все
тепер мало втаємнене життя: i полохливе сяйво лампадки, i розiмлiлий мерех
воскових свiчок, за якими вгадувався подих лiтечка, i причаєний, iз сизою
дрiмотою в очах вогонь у печi, i строгiсть вихудлих святих на божнику, i
шелест житнього снопа на покуттi, якому снилася свiжа рiлля i вiн тихо
стiкав зерном на долiвку.
Усе це одразу повернуло Семена до тих далеких рокiв, коли й вiн був
дитиною у своїх батькiв i самого щастя чекав од першої святовечiрньої
зiрки; як тiльки затеплiє вона, з хати виходила тиха, з привечiрнiми
ласкавцями пiд вiями матiр i, посмiхаючись i вклоняючись, кликала свого
мужа i свого сина на вечерю.
Клубки суму i чогось болючого, навiки втраченого стиснули груди, щем
набiг на огрубiлi повiки, i Семен вiдчув, як в ньому почали злущуватися
нарости мiзерiї, якої поназбирувалось за роки бiльше пiж треба. Вiн хотiв
поглузувати з себе, але з цього нiчого не вийшло: не глузлива, а
розгублена посмiшка кривить уста. Що ж так розтривожило його? Чи давня
святовечiрня зiрка, •чи згадка про матiр, яка так чекала вiд своєї дитини
тiльки доброго? Та дитина розгубила усi материнi сподiвання i вже навряд
чи визбирає їх.
З вапькпра вийшов ошатпо зодягiїсшiй батько, в руцi вiп тримав пучок
якоїсь сушеницi - чи для горiлки, чи для чаю. Бо нi того, нi другого питва
старий не цурався. Лiта лежали на його кощавих плечах, а зима на головi, i
син, притлумивши сантименти, статечно привiтався, шанобливо подав вечерю,
а потiм вдихнув пахощi хати i здивувався: на свiжовимитому дубовому столi
в мисках i полумисках стояло аж дванадцять пiсних страв, вбираючи в себе
тремтливий одсвiт пiвтемряви.
- Навiть саламаха є! Яка це спасенна душа так до ладу готувала усе?
- Василина, - засмутився старий. - Така ж молодюсiнька - i вже
овдовiла.
- Не треба було за бандита виходити! - одразу згрiб з душi пом'якшення,
бо для чого воно? А сам пригадав круглолицю дорiдну вдову, пригадав i щось
прикинув собi.
Батько перехопив потаємну гультяйську думку, i на високому його чолi в
усiх зморшках прогнулось невдоволення:
- Хiба ж вона в отiй завiрюсi могла знати, що її чоловiк стане
бандитом?
- Треба було знати! - В голосi Семена забринiла жорстока байдужiсть.
Тодi старий i накостричився, наче птах у негоду:
- Достобiса розумнi ви стали! А хiба я знав, що ти будеш харцизничати у
нiмецького полизача Скоропадського?
На обличчi Семена одразу вибились гарячi копiйки рум'янцiв.
- Як вам, тату, повертається язик отаке говорити, та ще в святий вечiр?
- Не я святий вечiр переводив на грiшний, - розлив у гранчастi чарки
кореневу горiлку, що аж ятрилась i ярилася хмелем та чаклунством.
Син заразом вихилив питво, хекнув, вибалушив очi на богiв, якi одразу
ожили - заклiпали перестояними вiями, - i почав запихати рота що теплою
балабухою. Потiм, заливаючи неспокiй чи совiсть, перехилив i другу чарку.
Хмiль запалив його лице i почав розтiкатися по шиї.
- Чого ви, тату, сьогоднi такi нетерпимi? - спiдлоба зиркнув на батька,
що сидiв бiля житнього снопа. Сивi колоски дрiмливо спадали йому на сиву
чуприну, па свiжу полотняну сорочку, але старому, видать, було гарно
вiдчувати цю добру вагу.
- Чого? - кудись далеко пiшов думками старий. - Давно вже хотiв, як на
духу, погомонiти з тобою. Незрозумiлим, чужим стаєш ти. От навiщо тобi
кидатися у якийсь крутiж та облудою жити? Хто тебе приневолює топити i
своє господарство, i людей? Тiльки правду кажи, не хитруй зi мною хоч
тепер, коли вже стою на божiй дорозi.
- Чого це на божiй? Ви ще як дуб-довговiк, - вичавив крiзь образу i
знову потягнувся до коренiвки.
- Може, годi уже?
- Думаєте, горiлка - невiрна дiвка? - вчвертьока подивився на старого,
що погойдував сивину пiд сивиною колоскiв, i, кривлячись, перехилив бiсову
кров. - Ху... То вам дуже хочеться знати саму правду?
- Тiльки її, бо, дивлячись, як ти плюганиш .усо, iподi й сумнiватись
починаю: чи ти мiй син?
- Я, тату, ваш син, - вiдповiв тихо i похилив голову. - А байстрюком
мене робить теперiшня зрадлива доля i... страх.
- Який ти маєш страх?
- Страх гетьманщини - раз, i нової влади - два. Це ви мудро зробили, що
ми вчасно роздiлились: iнакше кiлька десятин i вiдчикрижили б у нас.
У батька тоскно подаленiв погляд, сполохано забилися нерозрiдженi вiї,
що й досi не мали часу посивiти.
- Краще б не було цих кiлькох десятинок, а був син, ти ж у мене один
зостався... От для чого було перевести нiнащо худiбку, яка менi, а потiм
тобi старалася на хлiб?
- Так треба, тату, - щоб не ятрити всяких заздренникiв. Бiднiсть нiколи
не розумiє багатства. А хiба ж я не доскочив би його при iншiй владi, яка
шанує карбованець i зиск? Хiба менi личить господарювати на лiчених
десятинках, коли й я сотням дав би раду? У мене земля не вилежувалась би
облогами, а робила, як наймичка.
Сутiнок лiг на пiдсушене роками .обличчя Мирона.
- Не гребись за багатством, бо переведеш життя нiнащо або на самi
папiрцi, а вони не дадуть нi здоров'я, нi радостi.
- А ви не гнались за набутком?
- Того й остерiгаю тебе. Замолоду й мене, дурного, один дiдько впихнув
у гидомирство - це коли я почав чумакувати, i вже не сiль, а грошi почали
слiпити очi. Тож i навчив мене безрогий, як мепжувати грiшми, бо цiни тодi
на золото i асигнацiї у нас i на пiвднi до якоїсь пори були рiзнi, то
рiзницю можна було й покласти до кишенi. Певне, так воно завсiгди буває:
папiрцi мають цiну до часу, а золото й час не долає. Може б, i здiрчавiла
па торгах душа, та зарятували мене нещастя i щастя.
- Як це - нещастя i щастя? - недовiрливо ворухнув i бровами, i вусами.
- Ти ж знаєш, як доля закинула мене до Болгарiї воювати з Осман-пашею.
Тяжкi то були бої i тяжкi днi. На Шипцi я i Георгiя заслужив - найбiльше
своє багатство, там i свинцю таку порцiю отримав, що вистачило б i на
останню вечерю. Не одну нiч у шпиталi вчував, як вона з косою пiдходила до
мене. Отодi, лежачи мiж життям та небуттям, мав час подумати, що таке
суєта суєт. А потiм, уже дома, побитого, подiрявленого стрiло мене на
пасiцi щастя - ота дiвчина, що твоєю матiр'ю стала. То вона любов'ю своєю
i болi мої забрала, i вiд торгу вiднадила, i наказала триматися тiльки
землi i жита, бо без хлiба ми нiчого не вартi. З нею менi таланило i в
полi, i в лiсi, i коло худiбки, i коло бджiл. Правда, господарювати ми
почали не на голому мiсцi - залишив твiй дiд i воли, i десять десятин.
Iншим, таким, як я, карбованець увесь вiк не давав спати. А в мене сон був
спокiйним i найбiльше снилося жито. Це в полi, а на лузi - воли. Вiдходить
їхнiй час, вiдходить i мiй. Та годi про це, кажи про страх.
Семен рукою розгладив недовiрливi зморшки на чолi, хоча й позаздрив
спокiйним снам батька. Де їх тiльки прикупити?
- Що ж про нього? Оце прокляте гетьманство, в яке вскочив, прикриваю,
як можу, активнiстю, страхаю нею когось, щоб самому не пiти на дно, - з
болем заглянув у минулi роки. I вони наблизили до нього тi шибеницi, бiля
яких i вiн сидiв на конi, коли вiшали iнших.
Давно вже пропав той кiнь, пропали й люди, а страх не пропадав, бо ще й
досi приходять тiнi загиблих, бо й досi, нiби живий, стоїть у видiннях
красень-командир, який i прiзвище мав славне:
Човняр. Як побивалася за ним молода, що наче з образа зiйшла, дружина,
як плакало бiля її грудей немовля, нiби й воно щось розумiло, як без слiв
стогнав, здiймаючи руки до неба, сивочубий батько. Смерть i горе людське
зiйшлись бiля шибениць, i не знати, що було сильнiшим...
А ввечерi, шукаючи поживи, Семен негадане приплентав до хати старого
Човняра. На подвiр'ї бiля тину лежало кiлька завiяних снiгом човнiв,
лежали й зрубанi верби, що пiдуть на човни.
У хатi мовчки сидiли зажуренi люди, а на столi лежало шiсть з восковими
свiчами хлiбин - саме стiльки було сьогоднi повiшених. Од його крокiв
здригнулися усi вогники свiчок i схлипнуло немовля на руках молодицi, що
сьогоднi стала вдовою.
"Ой люлi, люлi", - прошепотiла вона сльозами, i дитя потягнулось до її
грудей. I тут воднораз стояли життя i смерть. Забобонний жах охопив
Магазаника; вiдводячи погляд вiд матерi й дитини, вiн швидко повернув до
дверей. - Хлiба ж святого вiзьми на дорогу. Вiн оглянувся. З-за столу
пiдвiвся старий Човняр, подаючи йому хлiбину, на нiй воском чи самою
печаллю стiкала свiча. Десятки мовчазних очей скинулось на нього,
скинулися й очi вдови, вiн вiдчув, що вона впiзнала його. Похапцем вихопив
хлiб з рук старого, а гарячий вiск опiк йому не тiльки пальцi, а й
прийдешнi роки. З хлiбом поперед себе вискочив надвiр, де мерзли завiянi
чоїти, па яких уже не попливе молодий Човняр, хiба що дитя його через роки
пiдiйметься у свiтання на рiчцi батькiв. Вечiр одразу ж загасив свiчу, як
день загасив життя...
Невже це все було?..
I йому зараз стало лячно дивитися навiть на свого батька, який чимось
нагадував старого Човняра... Тяжкi грiхи нашi; колись їх можна було
однести до церкви i мати полегкiсть пiсля сповiдi. А перед ким тепер
висповiдаєшся i де вiзьмеш полегкiсть? Тому й крутиш життям, як циган
сонцем, та цього не зрозумiє навiть рiдний тато, який i досi має утiху i
вiд землi, i вiд води, i вiд худiбки, i вiд бджiл, i вiд жита...
Довго мовчки дивився на сина батько, а потiм з огудою сказав:
- Дуже хитро надумався ти крутитися в свiтi. Можна трохи й скинути цих
пекельних крутежiв, бо все одно доведеться колись розплачуватися за страх:
спочатку вiн точить чиюсь кров, а потiм i твоєї зажадає.
- Може, якось перемелеться. Бо кого тепер не зачепило колесо хитрувань:
i дворянина,i селянина.
- Так паскудься хоч на копiйцi, а не на чиїхось сльозах. Недарма кажуть
люди: хто варить лихо, той їстиме бiду. Я в свiй час пiд Плевною воював iз
турками. А чого ж ти воюєш iз своїми?
- Це ж про кого ви?
- Хоча б про агронома Ярослава. То ж людина! У Семена здичавiли очi.
- Далеко в нас зайшло з цiєю людиною.
- Так пiди на перепросини до нього, повинися, i, може, якось
порозумiєтесь.
- Пiзно, тату, - понуро пiдвiвся з-за столу, вклонився богам i похапцем
кинув хреста на груди.
- От i не вийшло в нас святого вечора - грiшний вийшов. Невже i в моїй
хатi помiж нами катом стоїть страх?
- Вiн, тату. Аби тiльки можна було кудись утекти вiд його страшних
жорен, - набурмилений стояв перед батьком, проклинаючи в душi долю, яка
завiяла його до гетьмана Скоропадського. Потiм пожалкував, що так
довiрився старому. Добре йому говорити, коли вiн був у Болгарiї
гренадером, а ти на своїй землi - скоропадчиком.
Батько накинув на плечi кожуха, бо пiсля поранень мав одвiчний холод у
тiлi, i вже на порозi зупинив сина:
- Одне тобi можу сказати - вiзьми це втямки: тримайся не крутежу, а
святого хлiба, божої бджоли i не жни, чого не посiяв, бо опустошiєш, як
прогниле дупло.
"I не жни, чого не сiяв", - лише устами повторив Семен, здригнувся, бо
знов сколихнулись примари колишнiх чи позаколишнiх днiв.
- Це вашi слова?
- Нi, партизана Михайла Чигирина. - Старий показав рукою на покутнiй
снiп. - Хiба ти вже не маєш любовi до жита, до червоного маку в ньому?
Семен подивився на колоски, а за ними побачив лiто.
- Нi, жита я люблю, особливо, як вони половiють, - Семен таки справдi
любив отi сизо-срiбнi сплески, що бiгли-колихались до самого обрiю i
наколихували молоде зерно.
- Тож i тримайся плуга, а не язика, бо як сповзеш iз землi, то без неї
не буде за що триматися. Чував, що ти з життя робиш патолоч та дуже
рознуровуєш варги i судиш словом людей. Хiба забувся, що слово - є бог, а
не суд?
Семен запам'ятав це, а батьковi вiдповiв:
- Легко вам остерiгати, коли стали в обочi од людей, а ближже до бджiл.
- Сам кошовий Iван Сiрко на старостi недалеко вiд Сiчi жив
пасiчникуванням i не журився тим. А тобi треба зажуритися.
- Чим?! - знову спалахнув. Дивлячись повз нього, батько вiдповiв:
- Бачу, що на тобi, догадуюсь, що в тобi, а що залишиться по тобi?
Подумай i над цим, всi ми не оминем свого останнього пристановища.
Моторошно стало Семену в цей химерний святвечiр, бо таки побачив
кладовище з яблунями i вишнями, де, певне, i йому доведеться лежати. I
виразно вiдчув, як щось повернулось у його душi, намагаючись одiрватись од
того хитрування i гидомирства, в якому втопив свої останнi роки. Вiн,
може, перемiг би себе I навернув би свої днi на iншу стежину чи дорогу,
аби не дурна гордiсть i дурне озлоблення супроти батькової мови: всi
стають розумниками, коли смерть їм перетинає час.
Наче коня, осадив, здиблену душу i клятим насiнням гонору засипав той
невиразний спалах добра, що ворухнувся в нiй.
Батько не збагнув, що робиться з сином, i ще почав його картати святим
письмом:
- Ти заглядаєш у рiзне старокнижжя, то згадай, що пишеться в першiй
книзi Мойсея про Каїна i грiхи.
Нiчого не вiдповiв на це Семен, тiльки набундючено глипнув •аа._
старого i мовчки, наче лантух, вимiвся з хати, упав на сани, оперезав
малахаєм коней, i вони, i санки одразу взялися снiговою курявою.
"Оце дочекався святого вечора!" - лаяв батька, та й себе картав, бо
таки справдi розпустив варги бiльше, нiж треба.
Коли що й винiс вiн з важкої розмови, то це слово про грошi; папiрцi
мають цiну до часу, а золото й час не долав. Ось i тепер золото, срiбло й
папiрцi в однiй цiнi. А як далi буде?.. Вiн трiпонув кованими вiжками,
конi побiгли завiяним зрубом, з якого витикались молоденькi берiзки, а
думки повернули до Василини, до її жагою обведених уст, до її дорiдностi.
Ось де можна чоловiковi знайти вiдпочинок i розкошування. Зараз вiн
пiд'їде до приземкуватої хатчини, внесе липiвку меду i скаже, Iцо
приморозив на холодi душу. То, може, вона й вiдхукає її. Отак бог i карає
нас грiхом...
А тим часом старий Мирон, зодягнувшись, з порога стежив, як тiкає вiд
нього син, i знову згадав святе письмо: "Волоцюгою i втiкачем будеш на
землi". Потiм узяв уважисту плiшню i пiшов на ставок вирубувати
продуховини.
Благословенна тиша i зорянi титли стояли над волошковим заснiженим
свiтом, що на невидимих решетах пересiвав сяйво й пiдтемiнь, а на мiсячних
верстатах ткав льнянi рушники. I невже навiть у такий вечiр у чиїхось
мiзках, у мiзках його дитини може ворушитися ницiсть? Коли так, то для
чого живете, ви, недорiки та викрутнi?
Мирон ударив плiшнею, лiд зойкнув, покотив посвист i стогiн пiд
очерети, якi ще не так давно аж розгойдувались дикою птицею. Семен хотiв
її побити з дробовика, але Мирон не дозволив, бо що то за ставок, коли в
ньому немає риби, а на ньому - птицi?
На продуху, бокуючи, почали спливати плiтки i краснопiр, далi з'явилися
щупаки, їх можна було б викинути руками на лiд, але в такий вечiр не
хотiлося зобиджати навiть рибу. Хай подихає, прихопить мiсяця на плавники
- та й знов у притихлi води.
Вiн довгим поглядом прощання оглянув мальованi в синє, i срiбне, i сиве
свiти, оглянув садок, що вiдродив йому, очерети, що вiдшумiли йому, i
навряд чи побачить вiн, як з них весною будуть випливати дрiбнi чирята i
качки. I жаль йому стало бозна-ким мальованих свiтiв, i цвiту, що в
сповитку спав у яблунях при морозi, i птиць, що вже не долетять до нього,
i сина, що вiдкотився од нього, не збагнувши, що таке людське життя. А
коли збагне, то вже, напевне, пiзно буде, бо як пiдрубаєш душу, то зрубаєш
усе. От тягнеться вiн до непевного карбованця, до потаємних пiдземних
скарбiв, а не тямить, що все це суєта суєт.
Як рожевi птахи, зашумiли, заспiвали примороззю пiдкучерявленi очерети,
i їхнiй пух полетiв у святешну далечiнь, де злегка поскрипував мороз чи
земля i на добрий сон вкладалося село. А мiсяцю все хотiлося бавитись у
пiжмурки з ним - i вiн то закидав його аж у саме небо, то раптово так
вигойдувавсь на скатертину снiгiв, що аж кособочились хати. А може, це не
мiсяць, а злиднi кособочили їх? Бо багата кутя є багатою, а для скiлькох
вона голодна. От уже й бiльшовики починають поволеньки насiдати на
сiльську злиденнiсть, тiльки що вийде з цього, коли ще дядьки тремтять над
прапрадiдiвською трипiлкою.