Страница:
пораду могорич поставиш.
- За цим дiло не стане, але ж цi баби - iсторiя.
- Кому ця iсторiя потрiбна, а камiнь згодиться, - смiється тонке
павутиння зморщок, що довчасно почало пробиватися на обличчi крамаря...
Вiн так i зробив: за одну нiч кiлька разiв обернувся з наймитом за
каменами, а потiм почав укладати їх у неглибокi рiвчаки. Щоб камiнь рiвно
лiг по кутках, довелося розбити чотири камени i нарiвно покласти де ноги,
де груди, де голови. Того ранку, як на камiнь мали зрихтувати пiдвалини,
густо випала роса, i коли Магазаник з майстрами пiдiйшов до камен, то
побачив у їхнiх очах сльози.
- Не на добро плаче камiнь, - похитав головою старий майстер, котрий
зводив пе одну оселю.
- Забобони, - вiдказав батько, хоча i йому не дуже хотiлося закопувати
камiнних жiпок.
- Навряд, - вiдповiв майстер i старими руками почав витирати очпицi
камен, щоб не йшли нони в землю з сльозами.
Магазанiїк довго не мiг забути цi сльози па камiнних жiнках. Та,
очевидно, не вгадаїi старий майстер: добро звiдусiль попливло до нової
хати, i тiльки непокоїла вопа сiм'ю, коли шалопiли вiтри чи хуртовини. В
таку пору з-пiд пiдвалин чувся стогiн i голосiння засипаних землею камен.
Його полохлива жiнка не витримувала цього голосiння, хапала на руки
Стьопочку й тiкала до батька чи сусiдiв. Тодi в самотинi навiть Магазапику
iнодi ставало моторошно вiд камiнної туги вiкiв.
Про таке, звiсно, довiдались люди, i селом пiшли чутки, що Магазаник
знається з нечистою силою. Хтось iз жiноцтва при молодому мiсяцi бачив, як
з комина його хати на вогненному помелi вилетiла молода напiвроздягнена
вiдьма. IIа її оголених грудях красувалися виновий i чирвовий тузи;
тримаючись їх i помела, вона покружляла, покружляла над селом, спустилась
i шугнула в повiтку Приходькiв. Вiдтодi в бiдолашних Приходькiв зманчилась
корова. З часом цi чуткiї притихли, та не стихали в негоду камени...
Чи втихомирились нарештi вони за цi роки, якi вiн прожив у лiсах? Усе ж
мас свiй початок i кiнець.
Походивши просторим зеленим подвiр'ям та городом i нiде не побачивши
жодної людини, лiсник неохоче вiдiмкнув колодку, вiдчинив рипливi дверi i
переступив порiг, що вже почав порохнявiти. Дух пустки одразу повiяв на
нього. В оселi клубки i мотуззя павутиння пообплiтало кутки, i старе
дзеркало, i вицвiлi фотографiї, i божницю з дорогими, ще матiр'ю
купованими образами.
"Ох, Одарко, Одарко, за що ж я тобi на дурнпчку вiдпускаю дрова? I чиїм
деревом ти облагодилась?" - звернувся в думцi до вдови-сусiдки, що сяк-так
доглядала за його хатою i городом.
Вiн повiдчиняв усi вiкна, потiм зв'язав з чорнобилю вiник, позмiтав ним
павутиння, далi дiстав iз шафи пляшку горiлки, чарку та полумисок добiрних
волоських горiхiв iз свого гiллявого горiха, що прожив iз двiстi рокiв i
досi родив. Можна було б, гукнувши дугастоброву Одарку, i зготувати
мудрiший пiдвечiрок, але сьогоднi, напевно, i вона зустрiне його тiльки
скорботою.
Вже наливаючи чарку, вiн знову побачив зеленi дитячi очi та й притопив
їх i спомини горiлкою. Лiсник швидко захмелiв, скинув чоботи i, не
роздягаючись, лiг на скрипуче лiжко. У сон йому теж прийшли Оленка i
Марiя, прийшов i посвист коси. Але якої коси?.. Що тне вона - траву чи
життя?.. А потiм вiн виразно почув плач i голосiння. Вiд цього й
прокинувся, гадаючи, що його розбудили половецькi й скiфськi камени.
Тiльки чого це вони вже голосять зараз, коли навiть не шеберхне вiтерець?
Навiки, певне, зледащiла його хата. Чи пересипати її, чи продати? Ну чого
ти голосиш, навiжена?
Сердячись на свою оселю, вiн босонiж вийшов на заросле подвiр'я, вмочив
ноги в росу i тiльки тут зрозумiв, що не мертвий камiнь лихоманить його
сновидiння: то на сусiдському дворищi голосили не камени, а матерi, якi
сьогоднi попрощались зi своїми дiтьми.
А над скорботою матерiв, над їхнiми сльозами, наче з потойсвiту,
захлинаючись ядухою, летiли пити кров упирi двадцятого вiку - отi
бомбовози, що невiдомо чого тримали на собi хрести.
III
"Браття i дружиної Бог нiколи не вiдпав був Руської землi i руських
синiв на безчестя: по всiх усюдах вони вiдбирали свою честь".
(Галицько-волинський лiтопис)_
Переджнивнiсть лягла на засмученi подiльськi ниви, а трохи далi - на
захiд - iшли жнива, невблаганно жорстокi жнива.
Чорними вогнями до самого неба пiднiмалися мiста, палали бiлi,
по-дiвочому беззахиснi села, горiли розстрiлянi жита, горiла у лiтаках i
танках наша юнiсть, i, пiдваженi багряними вибухами снарядiв, вiдходили у
вiчнiсть гармашi.
То був трагедiйний час, не тiльки наш, а й усiєї землi, хоча не всi її
дiти розумiли i розумiють це. Тодi на ваги людства нещадно були кинутi
життя i смерть, i, як здавалося багатьом, переважувала смерть. Своїми
слiпими очницями i притемненими зелено-блакитними очима новiтнього
василiска вона вже бачила тiнь свастики над усiєю планетою. У переможно
опереточнi пози ставав Адольф Гiтлер - "вождь армiй, що перемогли долю".
Так, зневажаючи iсторiю розуму, возвеличив вiя себе недолугим розумом
самозакоханого тирана. Вiрячи в свою генiальнiсть, вiрячи в прихильнiсть
до нього провидiння i гороскопiв, вiрячи в своє володарювання над свiтом,
вiн не вiрив, що кiнець усiх тиранiв однаковий, i шматував життя з усiєю
сатанинською винахiдливiстю пайжахливiшого ката двадцятого вiку i всiх
вiкiв. Нiколи земля не випила стiльки слiз i кровi... Нiколи гайвороння не
виклювало стiльки очей... Нiколи дика жорстокiсть не мала таких страшних
жнип... Перед вiйною у якiйсь закордоннiй радiопередачi Данило чув, як
диктор, говорячи про "геополiтику" фашизму, назвав Гiтлера янголом
руйнування. Чи навмисне помилився ти, радiовiщун, переплутавши янгола з
нiчним дияволом. Нiчний диявол! З якої страшної трутизни, з яких згусткiв
темряви, з яких примар середньовiччя виклiщився ти?
Колись Данило в бiблiотецi Академiї наук прочитав розвiдку про
демонологiю схiдних слов'ян. Яких там не було страховиськ, що лякали
довiрливi душi i сни наших предкiв. Але всi цi, навiть разом узятi,
страховиська не йшли нi в яке порiвняння з Гiтлером i його бiсiвським
сонмом.
Що ж тебе, зловiсний могильнику, який сам себе назвав "лiдером нацiї",
зробило таким? Невже тiльки отi двi пухлини, що звуться безмежнiстю влади
i расовою зверхнiстю?.. Як i завжди, розпадеться ва попiл тиранiя, як i
завжди, розсиплеться на тлiн фальш жорстоких теорiй. Але скiльки це буде
коштувати нашим невтiшним матерям i пiдстреленим народам?..
Пiд одноманiтний перестук колiс болiспо б'ються думки, i нiщо тепер не
може заспокоїти серця: нi лагiдна синя вечорина, що попаски наближається
до тебе, нi зiтхання колоса, що сполохано сахається колiс, нi потемнiлi
степовi байраки, нi отi ставки, де волошкова снивода купає вечiрню зорю,
нi отi першi жницi, що жнуть недостиглi жита i сльозою проводжають бiйцiв.
Ох тi жiночi сльози на снопах. Та аби тiльки на снопах... Не думати б, не
думати про це, та не можна не думати, поки ти живий.
За чорним паровозом "Е" стугонять, здригаються, перестукують двi
звичайнi платформи з незвичайним смертельним вантажем - толовими шашками,
глiцерином, селiтрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було їхати
з таким вантажем, та людина звикає до всього - навiть спати на мiшках з
вибухiвкою. Ось i зараз бiйцi лягають на смерть, сяк-так прикриту
шкарубким брезентом, i тiльки бiля зелених спарених кулеметiв, немов
лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранковi
роси i свинцева роса вiйни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов
налiтає ворожий лiтак, хотiлося на всьому ходу скочити з платформи, та
потiм звиклось.
I знову жницi в хлiбах з-пiд руки i сльози проводжають їх, i жодного
чоловiка в полях. Он лише пiд двома снопами червонiє з верболозу колиска -
може, хоч у нiй пiд колосом росте майбутнiй орач. "Дитя спить, а доля його
росте". Яка ж буде твоя доля, дитино?..
Чиїсь пальцi скрадливо-скрадливо лягають Даниловi на плече i пронизують
усе тiло дрожем - одразу згадався отой паскудний випадок на подвiр'ї
вiйськкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це вiн, тiльки нема тепер у
його руцi i на обличчi колишнього нахабства.
- Чого тобi? - скидає з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
- Та нiчого, - зiтхає той i опускається на скриньку з толом. - Сумно
стало всерединi, i вообче. То й думаю собi: пiдiйду до земляка, бо до кого
осьдечки тут пiдiйдеш, коли всi чужi? Ще не лягасте?
- Як бачиш.
- Ї я нiяк не можу заснути, бо смерть шнуркує i згори, i пiд боком, i в
узголов'ї. От маємо сусiдство - гiрше анiж на цвинтарi.
- Звикай.
- Легко сказати: звикай! - найоржився Стьопочка i тицьнув пальцем у
скриньку. - Один дух толу вбиває душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже
звикли до нього? Не дай бог детонацiю, так i клаптика шмаття, но то що
тiла, з усiх нас не знайдуть, i вообче.
- Чого, Стьоаочко, думати про найгiрше?
- А де, за якi грошi тепер вiзьмеш краще? - I знизив голос до шепоту: -
Чули ж?
- Що?
- Залишили нашi Львiв. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То
хiба це вiйна?
- А що ж це?
- Одне самогубство. Де ж та чужа територiя, на якiй ми поввннi бити
ворога?
- Буде i ця територiя!
- Але коли ж вона, питається в задачцi, буде? Як нас не буде?
- I таке може статися. На те й вiйна. Обличчя Стьопочки болiсно
скривилось, i вiн безнадiйно махнув рукою.
- Я, Даниле Максимовичу, надiявся втiху якусь почути, а ви теж наче
полiтрук. Ось i ми вже завтра полiземо в пащеку смертi...
- А як же iнакше?
- От i я гадаю: а як же iнакше? - щось каже, та чогось не доказув
Стьопочка. - Уже Львiв здали... А де ж нашi "три танкiсти, троє веселих
друзiв"?
- Не панiкуй, Стьопочко, не панiкуй, - хоче якось заспокоїти його. -
Побачиш, що змiниться фортуна вiйни.
- Коли б то побачити, але, щось видиться, - не до того йде. А далi
впаковую язака на два замiси: за .губи i зуби. Та й на добранiч, хоча де
тепер та добра нiч? Попереду чи позаду?.. - Стьопочка, так i не доказавши
чогось, впакував язика на два замки i пiшов спати. Вiн довго вовтузився на
мiшку а селiтрою, а в цей час од спарених кулеметiв тихо озвався голос
кулеметника Iвана Переделюка:
- Василю, ти спиш?
- Уже дрiмаю.
- А в тебе нема чогось поїсти?
- О господа, невже тобi зараз їдло в головi? - пiдвiвся зi свого ложа
веселогуби", з гнiздом кучерiв на головi сержант Василь Мiрошник.
- Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу.
Мiрошник тихо засмiявся:
- Душу чи шлунок?
- I те, i друге, - анiтрохи пе бентежиться Перепелюк. - Якось, як
умирав мiй дiд-пасiчник, я, сидячи бiля нього, щоразу з'їдав полумисок
меду.
- Полумисок?! - не повiрив, пирснув Мiрошник. - I що далi буяо?
- Далi мiй скупенький дiд, дивлячись, як я трощу його мед, од тих
збиткiв видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось?
- Нема. Ось краще заспiваємо, - Мiрошник струсонув гнiздом кучерiв i
пiдiйшов до Перепелюка.
- Так сплять же солдати, - завагався кулеметник, що мав неабиякий
тенор.
- А ми так пустимо пiсню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю
вечiрню.
- Де там нашi вечiрнi зiрки i зiроньки? - аж зiтхнув Перепелгок i
оглянувся на ту далину, яку вони покидали. - Стоять собi десь пiд вербами,
а нiде нi одного хдопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої i
почути од неї: "Тiльки без рук..." Що ж, почнемо.
I тихо-тихо, чи то вiд житечка, чи то до житечка стрепенулася пiсня, до
ладу поєдналися два голоси:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Та не вгадали хлопцi, що їх ие почують. То тут, то там з скряньок i
мiшкiв вибухiвки почали пiдводитися бiйцi i приєднувати свої голоси де
голосiв кулеметникiв. Пiдвiвся i кремезний круглолиций лейтенант Вiктор
Кириленко. Вiн хотiв гримнути на спiвакiв, але передумав i сам хвилею
густої октави пiдмив їхнi голоси.
На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пiсню
лiтня, в чугаїнi жiнка, яка невiдомо кого виглядаяа а темряви,i одразу
заплакала.
- Мамо, не плачте! Ми вернемося! - посмiхаючись, гукнув їй Мiрошник.
- Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рiдненькi, бо як жити без
вас?..
- Вiн знав, що повернеться, - прогугнi.в Стьопочка, який теж пiдiйшов
до спiвакiв. - Чи не з богом радився?
Мiрошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
- У тебе вiд страху заячi вуха ростуть.
- I ноги теж, - в'їв Перепелюк.
За рiкою вже спадав шал битви. За рiкою чорними масними вогнями горiли
й догорали танки, нiмецькi i нашi. За рiкою, роздираючи небо i душу, дико
вищали, падаючи на цiль, штурмовики, тiльки нiмецькi, i противно дрякали
мiномети. Не плуги - бомби, мiни й снаряди високо пiдважували прибережну
землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, i вони одразу затiкали
чорною водою. Кому й для кого захотiлося отак копати криницi, в яких
опинялися мертвi й живi?
Це було за рiкою. А над рiкою на залiзничному мосту теж iшла битва,
мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали пораненi,
а пiд мостом i над мостом, зцiпивши зуби, бiйцi лейтенанта Кириленка
пiдвiшували до нижнiх i верхнiх поясiв ферм квадратнi пакунки вибухiвки,
переплiтали їх детонуючим шнуром i скрiплювали з електрокабелем, який уже
був з'єднаний iз капсулем-детонатором, що йшов од толової криницi
середнього бика до пiдривної машинки. Ця невеличка машинка, вiд iскри якої
тепер залежала доля i мосту, i бiйцiв, сумирно лежала на зеленому березi
рiки, а бiля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер i, округливши
очi, напружено ждав свого часу; вiн вiрив i не вiрив, що вiд одного руху
його руки злетить угору таке громаддя.
- Ти тiльки поглянь! - вражено зупинився бiля нього Iван Перепелюк.
- Що воно? - наполохано пiдвiвся сапер, пiд сорочкою якого ворушилась
лихоманка. ,_
- _Не туди дивишся. Он!
На тому березi, з-за верболозу, у завченому строю виходили осiдланi
конi, але жодного вершника не було на них чи бiля них. Жодного! Переднi
конi пiдiйшли до рiчки, зупинились, а далi з тихим iржанням ступили у воду
- i вплав. Усi вони перебралися на цей берег i, подзвонюючи стременами,
понуро пройшли повз онiмiлих пiдривникiв.
От i не стало вже вершникiв - конi пережили їх...
Мостом пробiгали пiхотинцi; згинаючись од ваги плит i труб, пройшли
мiнометники, проскочило кiлька машин, потiм у шаленому летi промчали па
конях закiптюженi гармашi, далi прогуркотiв броневик i два танки, вiд
одного з них пiдiймалася вгору чадна смолиста смуга воiню. А через кiлька
хвилин з долини, нагнiтаючiї рокiт, почали виповзати нiмецькi темно-сiрi,
з роздвоєними хрестами танки, iз їхнiх тремтливих гармат вибивались i
гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бiгли в
землистих з рiжками касках автоматники.
Поблiдши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до бiля
машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, вiн одну руку
поклав на машинку, другою взявся за ключ.
- Зажди!
Ось першi танки рвонулись на мiст.
- Давай!
Сапер повернув ключ раз, i вдруге, i втрете, потiм з жахом подивився на
отвори затискувачiв: чи не вискочили з них дроти. Нi, не вискочили. I тодi
до лейтенанта:
- Десь осколок перебив кабель! Що робити?!
- Бори машинку - i до платформ!
Як вiтром пiдхопило командира. Не чуючи затерплого серця, вiн кинувся
до моста, назустрiч танкам. Пiт вiдчаю котився з його округлого побiлiлого
обличчя. Так по-дурному має загинути i його праця, i його взвод. Ще не
добiгши до першої, гнутої на райдугу ферми, вiн помiтив, як мостом до
середнього бика пiдповзав сержант Василь Мiрошник, пiлотка злетiла з
голови, i вiтрець бавився гнiздом його кучерiв. Побачивши в руцi бiйця
запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумiв усе i мимоволi зiтхнув. Ось
здригнувся боєць: на плечi його кров'ю почала пiдпливати гiмнастерка.
Лейтенант упав на землю i теж поповз по мосту.
- Товаришу сержант...
- Нiчого, нiчого, - пiдвiв голову боєць, навiть посмiхнувся i для
чогось показав командиру запалений шнур. - Повертайтеся назад! Я сам...
Вiдводьте платформи.
Мiрошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залiзо ферми,
знайшов ногами отвiр толової криницi i обережно опустився на смертоносний
вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрiбний
електродетонатор, замiсть нього вставив цурпалок бiкфорда i, завагавшись
на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бiкфорда
смертю глянуло на хлопця. Над собою вiн ще почув рев i гудiння ворожих
танкiв, а з учорашнього вечора прибився шматок пiснi: "Зоре моя вечiрняя,
зiйди над горою". От i не зiйде бiльше над ним зоря - обiрвалась у
вiсiмнадцять неповних лiт...
Блиснули блискавки, струсонулась земля I рiка, моторошно пiднявся угору
середнiй бик, роздалися в боки залiзнi ферми i настил мосту, i тiльки
потiм шалено прогуркотiв вибух...
На двох платформах, вантажених вибухiвкою, селiтрою, глiцерином,
детонуючими шнурами, пiдвелися, скинули пiлотки, мовчки вклонилися рiчцi i
своєму товаришу бiйцi.
I лише один Стьопочка, вже надiвши пiлотку, не витримав!
- От i повернувся один синочок...
- Помовч, блазню! - мало не вдарив його Данило. Стьопочка змiряв його
ненависним поглядом, хотiв сказати щось дошкульне, та передумав i тiльки
презирливо буркнув:
- Ох цi вченi. Чекай од них добра...
IV
Щo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнiв i
механiзованих лапищ, невтомно нiс свою небезпечну службу взвод лейтенанта
Кириленка. Висаджуючи в повiтря мости i станцiї, залiзничнi колiї i
телеграфнi лiнiї, вiн одкочувався од лапищ вiйни, чорнiючи вiд кiптяви
вибухiв i болю утрат.
Почорнiв, постарiв за цi днi i Данило Бондаренко. Вiд командування вiн
уже мав двi подяки - першi подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про
таке людинi, яка жила зеленими сходами, бiлим цвiтом i обважнiлим колосом
своєї доброї, рахманної землi? А тепер вiн здиблює, перепалює її
вибухiвкою на печину i має порох цiєї почини не тiльки в чубi, а й у самiй
душi.
Сьогоднi теж довелося...
Ранок почався майже так, як усi цi ранки. Десь у самому небi,
вiдриваючи його вiд землi, шаленiли гарматнi громи i блискавки, пiд небом
захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюйиеним, зруйнованим
полустанком, бiйцi ворожили бiля громiздкої, звареної iз п'яти рейок петлi
Черв'якова. Ось її, незграбу, пiдвели пiд збуренi колiї, лейтенант дав
знак машинiсту, паровоз рушив, - i петля почала з м'ясом виривати i
розкидати по боках рейки, шпали, костилi. Робота була непосильна: метал,
вириваючи метал, вибивав iз себе скрегiт i жалi, далi починав нагрiватися,
розжарюватись i десь пiсля дванадцяти-п'ятиадцяти кiлометрiв
розвалюватись. Тодi треба було їхати в депо, знову зварювати рейки i все
починати спочатку.
Саме, коли трiсиула петля, до лейтенанта Ки-риденка охляп на конi
пiдскакав зв'язкiвець з батальйону i подав пакета.
По виду командира бiйцi прочитали, що нiчого втiшного не було в тому
пакетi.
- На конi - махнув рукою лейтенант, а сам швидко пiдiйшов до
закiптюженого машинiста, що, мов шпак iз шпакiвнi, виглядав зi свого
вiкоиця.
- В депо? - запитав той.
- Нi, троют ближче, - показав кружалко на картi. - Женiть, як тiльки
можна!..
- Єсть гнати, яв тiльки можна! - по-вiйськовому вiдповiв машинiст, хоча
був сугубо цивiльною людиною.
Степова станцiя зустрiла їх зеленим шумом молодих осокорiв i червоним
цвiтом мальви. Начальник станцiї, прочитавши наказ, поблiд, для чогось
скинув картуза i отак побiг виводити своїх пiдлеглих з примiщення станцiї.
А бiйцi Кириленка, не дляючись, почали її мiнувати. Потiм настала черга
великого мурованого зерносховища, що стояло по той бiк дороги; обабiч неї
бiгли до блискучих ниток колiй спалахи квiтучої мальви, а за колiями на
обсадженiй акацiями дорозi нетерпеливилось четверо осiдланих коней.
Коли Данило з вибухiвкою на плечах увiйшов до зерносховища, його
вразило добiрне золото пшеницi, що пiдiймалось мало не до самого даху.
"Уся сортова", - подумав i зiтхнув, не наважуючись скинути на це добро
смертоносний вантаж.
- Жаль робити з пшеницi попiл? - тихо запитав лейтенант Кириленко, який
теж вийшов iз хлiборобського роду.
- Ще який жаль. Я цiєю пшеницею все поле, до самого неба, обсiяв би.
- А ми до самого неба пустимо пожарину, - лейтенант черпнув у жменю
зерна. - Колись у цiй пшеницi перепiлка дiтей виводила... - I гiрко
посмiхнувся: - Ох, цi селянськi жалi...
- Прорвалися нiмцi?
- Прорвались... Робiть ямки! - наказав бiйцям. Солдати руками вигребли
в пшеницi ямки, поставили в них смертоноснi лантухи, трохи присипали їх i
почали з'єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще
раз смутком окинув золоте родовище i запитав Данила:
- Пiдпалиш? Не затремтить рука?
- Тут i камiнна рука затремтiла б... Але мушу пiдпалити.
- Дивись.
- Краще було б не дивитись на таке.
Данило витягнув iз кишенi прядивляний обрiзок шнура, запалив, дмухнув
на нього i, вгрузаючи в пшеницю, пiдiйшов до того мiшка, в який була вбита
запалювальна трубка. Пiднеси вогонь до неї - i вся людська праця стане
тлiном. Нiколи в життi не доводилось йому кинути на вiтер хоча б жменю
зерна, а зараз вiн вiддавав на поталу сотнi тисяч пудiв... Ох, цi
селянськi жалi...
Коли з зерносховища повискакували бiйцi, Данило приклав свiй вогонь до
запалювальної трубки i кинувся бiгти вiд того приреченого золота, що вже
не порадує землю, людину i птаха. З теменi його ослiпили сонце i цвiт
мальви, на очах забринiли сльози. Ллє не так зрозумiв цi сльози лейтенант
Кириленко.
- Терпи, козаче, отаманом будеш.
- Чи пе багато тепер отаманiв появиться?.. - Данило в напрузi обернувся
до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рiвно-рiвно
пiднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повiтрi, i, курявою
беручись, почало розвалюватись. I тiльки пiсля цього грiїшiув вибух. Тепер
вивiльненi дим i вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.
- От i все. Нi собi, пi людям, - похмуро сказав лейтенант. - На конях
умiєш їздити? - I глянув за колiї, де норовились ув'язанi до акацiй конi.
- Чому ж не вмiю.
- Тодi з Ромашовим i Магазаником залишайтесь на станцiї, - i пiшов
вiддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався
батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкiсть, зник з очей, лейтенант звелiв
Ромашову й Магазанику вилiзти на дах станцiї i стежити за всiм, що
робиться довкола. Данила вiн залишив на перонi, а сам пiшов у кiмнату
начальника станцiї.
Збираючись лiзти па дах, Стьопочка, який отупiв за цi днi чи то вiд
вибухiв, чи вiд потаємних думок, запитав Данила:
- Чи довго ми будемо нищити все на землi?
- Хiба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.
- Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, - показав рукою на
пожарину, од якої солодкувато вiяло димом i тугою святого хлiба.
- Я теж не думав, - понуро вiдповiв Данило, не можучи одiрвати погляду
вiд руїни, вчиненої його ж руками. - Лiзь на дах!
- Бондаренко, нiчого не видно?! - висунув голову з вiкна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому маревi
лiта.
- Нiчого, тiльки пшениця горить.
- А не чуєш: наче гармати ближче б'ють?
- Нiби ближче. - I враз у далеких полях вiн побачив, як з-пiд спекотної
юги вихопилось кiлька танкiв. - На заходi з'явилися танки.
- Танки! - крикнув з даху Ромашов.
- Нашi?!
- Не видно. Здається, нiмецькi.
Лейтенант вискочив з будинку, пiдбiг до Данила, пiднiс до очей бiнокля.
- Нiмецькi.
- До нас iдуть. Треба скорiше по коням - i дьору! - закрутився на даху
Стьопочка.
- Помовч трохи! - обiзлився Ромашов. Вiн перший помiтив, як iз степової
дороги вискочили три гарматнi запряжки, розвернулися i з ходу вдарили по
танках. Один iз них клюнув гарматою донизу i зупинився.
- Прощай, життя, - сказав Стьопочка.
- Чого ти рознюнявся? - витрiщився на нього завжди спокiйний Ромашов.
- Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про отi гарматнi "сорокап'ятки".
Хiба не знаєш, що їх прозвали - "Прощай, життя"? О, а танки повернули вiд
них. Дива!
Справдi, танки, вiдстрiлюючись, повернули назад, але не втиснулись у
небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком бiля самого небозводу.
- Як там? - звернувся до Ромашова лейтенант.
- Танки йдуть стороною.
- Ох, коли б не вiдрiзали нас, - заскiмлив Стьопочка. Лейтенант вiкном
вскочив у кiмнату начальника станцiї, подзвонив i, чавлячи невдоволення,
поклав трубку.
- Що батальйон? - запитав Данило.
Гiркi складки затремтiли бiля уст лейтенанта.
- Сказали, щоб не панiкувати... Це ми панiкуємо!.. У цей час вiд
невеликої пристанцiйної площi Данило почув скрип возiв i тихе
погейкування:
- Гей-гей, воли!
- Гей, гей!
Коли вiн глянув за лiнiю осокорiв, то спочатку не повiрив собi: з
обсадженої мальвами вулицi до зерносховища тяглося з двадцять пiдвiд,
запряжених великорогими степовими волами. Бiля них у бiлих полотняних
сорочках поволi, нiби у вiчнiсть, iшли сивоголовi дiди. I так вони йшли,
що це вже здавалось не дiйснiстю, а кадрами генiального фiльму, екраном
для якого стали вся земля i все небо.
Валка наблизилась до пожарища, i тепер тяжко заревiла худоба, боячись
пiдiйти до вогню. Дiди почали словом i руками заспокоювати її, потiм взяли
рядна з возiв, пiдiйшли до пшеницi i враз, наче змовившись, кинули рядна,
впали на них i почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час
на сонцi, курячись, зблиснула пшениця, а дiди почали темнiти.
Данило кинувся до пожарин.
- Люди добрi! - гукнув щосили.
Перед ним поволi почали пiдiйматися дiди, скинули на нього сивi од
рокiв i печалi погляди.
- Чого тобi?
- Їдьте звiдси скорiше. Ось-ось нiмцi пiдiйдуть! Чуєте стрiлянину? -
махнув рукою на далину, яку пiдривали вибухи.
I тодi до нього пiдiйшов статурний, з високим, уздовж i впоперек
переораним зморшками чолом дiд, на однiй бровi його темнiв пилок спаленого
зерна, на другiй тримався сонячний пилок мальви. Вiн заспокiйливо
подивився на Данила:
- Ти не тривожся, сину. Вони собi стрiляють, бо така їхня собача
служба, а нам треба поле сiяти; земля тепер переходить на нашi руки.
- Так убити ж можуть!..
- Це ми теж знаємо, бо час такий - кроволитний. Тому усi в бiлi сорочки
вбралися! До бога треба в бiлiй сорочцi йти. - Старий глянув на небо, що,
певне, чекало його, зачерпнув з кушши вiдро курної пшеницi i понiс до
- За цим дiло не стане, але ж цi баби - iсторiя.
- Кому ця iсторiя потрiбна, а камiнь згодиться, - смiється тонке
павутиння зморщок, що довчасно почало пробиватися на обличчi крамаря...
Вiн так i зробив: за одну нiч кiлька разiв обернувся з наймитом за
каменами, а потiм почав укладати їх у неглибокi рiвчаки. Щоб камiнь рiвно
лiг по кутках, довелося розбити чотири камени i нарiвно покласти де ноги,
де груди, де голови. Того ранку, як на камiнь мали зрихтувати пiдвалини,
густо випала роса, i коли Магазаник з майстрами пiдiйшов до камен, то
побачив у їхнiх очах сльози.
- Не на добро плаче камiнь, - похитав головою старий майстер, котрий
зводив пе одну оселю.
- Забобони, - вiдказав батько, хоча i йому не дуже хотiлося закопувати
камiнних жiпок.
- Навряд, - вiдповiв майстер i старими руками почав витирати очпицi
камен, щоб не йшли нони в землю з сльозами.
Магазанiїк довго не мiг забути цi сльози па камiнних жiнках. Та,
очевидно, не вгадаїi старий майстер: добро звiдусiль попливло до нової
хати, i тiльки непокоїла вопа сiм'ю, коли шалопiли вiтри чи хуртовини. В
таку пору з-пiд пiдвалин чувся стогiн i голосiння засипаних землею камен.
Його полохлива жiнка не витримувала цього голосiння, хапала на руки
Стьопочку й тiкала до батька чи сусiдiв. Тодi в самотинi навiть Магазапику
iнодi ставало моторошно вiд камiнної туги вiкiв.
Про таке, звiсно, довiдались люди, i селом пiшли чутки, що Магазаник
знається з нечистою силою. Хтось iз жiноцтва при молодому мiсяцi бачив, як
з комина його хати на вогненному помелi вилетiла молода напiвроздягнена
вiдьма. IIа її оголених грудях красувалися виновий i чирвовий тузи;
тримаючись їх i помела, вона покружляла, покружляла над селом, спустилась
i шугнула в повiтку Приходькiв. Вiдтодi в бiдолашних Приходькiв зманчилась
корова. З часом цi чуткiї притихли, та не стихали в негоду камени...
Чи втихомирились нарештi вони за цi роки, якi вiн прожив у лiсах? Усе ж
мас свiй початок i кiнець.
Походивши просторим зеленим подвiр'ям та городом i нiде не побачивши
жодної людини, лiсник неохоче вiдiмкнув колодку, вiдчинив рипливi дверi i
переступив порiг, що вже почав порохнявiти. Дух пустки одразу повiяв на
нього. В оселi клубки i мотуззя павутиння пообплiтало кутки, i старе
дзеркало, i вицвiлi фотографiї, i божницю з дорогими, ще матiр'ю
купованими образами.
"Ох, Одарко, Одарко, за що ж я тобi на дурнпчку вiдпускаю дрова? I чиїм
деревом ти облагодилась?" - звернувся в думцi до вдови-сусiдки, що сяк-так
доглядала за його хатою i городом.
Вiн повiдчиняв усi вiкна, потiм зв'язав з чорнобилю вiник, позмiтав ним
павутиння, далi дiстав iз шафи пляшку горiлки, чарку та полумисок добiрних
волоських горiхiв iз свого гiллявого горiха, що прожив iз двiстi рокiв i
досi родив. Можна було б, гукнувши дугастоброву Одарку, i зготувати
мудрiший пiдвечiрок, але сьогоднi, напевно, i вона зустрiне його тiльки
скорботою.
Вже наливаючи чарку, вiн знову побачив зеленi дитячi очi та й притопив
їх i спомини горiлкою. Лiсник швидко захмелiв, скинув чоботи i, не
роздягаючись, лiг на скрипуче лiжко. У сон йому теж прийшли Оленка i
Марiя, прийшов i посвист коси. Але якої коси?.. Що тне вона - траву чи
життя?.. А потiм вiн виразно почув плач i голосiння. Вiд цього й
прокинувся, гадаючи, що його розбудили половецькi й скiфськi камени.
Тiльки чого це вони вже голосять зараз, коли навiть не шеберхне вiтерець?
Навiки, певне, зледащiла його хата. Чи пересипати її, чи продати? Ну чого
ти голосиш, навiжена?
Сердячись на свою оселю, вiн босонiж вийшов на заросле подвiр'я, вмочив
ноги в росу i тiльки тут зрозумiв, що не мертвий камiнь лихоманить його
сновидiння: то на сусiдському дворищi голосили не камени, а матерi, якi
сьогоднi попрощались зi своїми дiтьми.
А над скорботою матерiв, над їхнiми сльозами, наче з потойсвiту,
захлинаючись ядухою, летiли пити кров упирi двадцятого вiку - отi
бомбовози, що невiдомо чого тримали на собi хрести.
III
"Браття i дружиної Бог нiколи не вiдпав був Руської землi i руських
синiв на безчестя: по всiх усюдах вони вiдбирали свою честь".
(Галицько-волинський лiтопис)_
Переджнивнiсть лягла на засмученi подiльськi ниви, а трохи далi - на
захiд - iшли жнива, невблаганно жорстокi жнива.
Чорними вогнями до самого неба пiднiмалися мiста, палали бiлi,
по-дiвочому беззахиснi села, горiли розстрiлянi жита, горiла у лiтаках i
танках наша юнiсть, i, пiдваженi багряними вибухами снарядiв, вiдходили у
вiчнiсть гармашi.
То був трагедiйний час, не тiльки наш, а й усiєї землi, хоча не всi її
дiти розумiли i розумiють це. Тодi на ваги людства нещадно були кинутi
життя i смерть, i, як здавалося багатьом, переважувала смерть. Своїми
слiпими очницями i притемненими зелено-блакитними очима новiтнього
василiска вона вже бачила тiнь свастики над усiєю планетою. У переможно
опереточнi пози ставав Адольф Гiтлер - "вождь армiй, що перемогли долю".
Так, зневажаючи iсторiю розуму, возвеличив вiя себе недолугим розумом
самозакоханого тирана. Вiрячи в свою генiальнiсть, вiрячи в прихильнiсть
до нього провидiння i гороскопiв, вiрячи в своє володарювання над свiтом,
вiн не вiрив, що кiнець усiх тиранiв однаковий, i шматував життя з усiєю
сатанинською винахiдливiстю пайжахливiшого ката двадцятого вiку i всiх
вiкiв. Нiколи земля не випила стiльки слiз i кровi... Нiколи гайвороння не
виклювало стiльки очей... Нiколи дика жорстокiсть не мала таких страшних
жнип... Перед вiйною у якiйсь закордоннiй радiопередачi Данило чув, як
диктор, говорячи про "геополiтику" фашизму, назвав Гiтлера янголом
руйнування. Чи навмисне помилився ти, радiовiщун, переплутавши янгола з
нiчним дияволом. Нiчний диявол! З якої страшної трутизни, з яких згусткiв
темряви, з яких примар середньовiччя виклiщився ти?
Колись Данило в бiблiотецi Академiї наук прочитав розвiдку про
демонологiю схiдних слов'ян. Яких там не було страховиськ, що лякали
довiрливi душi i сни наших предкiв. Але всi цi, навiть разом узятi,
страховиська не йшли нi в яке порiвняння з Гiтлером i його бiсiвським
сонмом.
Що ж тебе, зловiсний могильнику, який сам себе назвав "лiдером нацiї",
зробило таким? Невже тiльки отi двi пухлини, що звуться безмежнiстю влади
i расовою зверхнiстю?.. Як i завжди, розпадеться ва попiл тиранiя, як i
завжди, розсиплеться на тлiн фальш жорстоких теорiй. Але скiльки це буде
коштувати нашим невтiшним матерям i пiдстреленим народам?..
Пiд одноманiтний перестук колiс болiспо б'ються думки, i нiщо тепер не
може заспокоїти серця: нi лагiдна синя вечорина, що попаски наближається
до тебе, нi зiтхання колоса, що сполохано сахається колiс, нi потемнiлi
степовi байраки, нi отi ставки, де волошкова снивода купає вечiрню зорю,
нi отi першi жницi, що жнуть недостиглi жита i сльозою проводжають бiйцiв.
Ох тi жiночi сльози на снопах. Та аби тiльки на снопах... Не думати б, не
думати про це, та не можна не думати, поки ти живий.
За чорним паровозом "Е" стугонять, здригаються, перестукують двi
звичайнi платформи з незвичайним смертельним вантажем - толовими шашками,
глiцерином, селiтрою, запалювальними трубками. Спочатку страшно було їхати
з таким вантажем, та людина звикає до всього - навiть спати на мiшках з
вибухiвкою. Ось i зараз бiйцi лягають на смерть, сяк-так прикриту
шкарубким брезентом, i тiльки бiля зелених спарених кулеметiв, немов
лелеки, чатують кулеметники. Вже не перший раз на них випадають ранковi
роси i свинцева роса вiйни. Спочатку, побачивши, як на тебе сторчголов
налiтає ворожий лiтак, хотiлося на всьому ходу скочити з платформи, та
потiм звиклось.
I знову жницi в хлiбах з-пiд руки i сльози проводжають їх, i жодного
чоловiка в полях. Он лише пiд двома снопами червонiє з верболозу колиска -
може, хоч у нiй пiд колосом росте майбутнiй орач. "Дитя спить, а доля його
росте". Яка ж буде твоя доля, дитино?..
Чиїсь пальцi скрадливо-скрадливо лягають Даниловi на плече i пронизують
усе тiло дрожем - одразу згадався отой паскудний випадок на подвiр'ї
вiйськкомату. Невже й зараз Стьопочка? Так, це вiн, тiльки нема тепер у
його руцi i на обличчi колишнього нахабства.
- Чого тобi? - скидає з плеча руку й понуро дивиться на Стьопочку.
- Та нiчого, - зiтхає той i опускається на скриньку з толом. - Сумно
стало всерединi, i вообче. То й думаю собi: пiдiйду до земляка, бо до кого
осьдечки тут пiдiйдеш, коли всi чужi? Ще не лягасте?
- Як бачиш.
- Ї я нiяк не можу заснути, бо смерть шнуркує i згори, i пiд боком, i в
узголов'ї. От маємо сусiдство - гiрше анiж на цвинтарi.
- Звикай.
- Легко сказати: звикай! - найоржився Стьопочка i тицьнув пальцем у
скриньку. - Один дух толу вбиває душу кислятиною. Думаю, ви теж не дуже
звикли до нього? Не дай бог детонацiю, так i клаптика шмаття, но то що
тiла, з усiх нас не знайдуть, i вообче.
- Чого, Стьоаочко, думати про найгiрше?
- А де, за якi грошi тепер вiзьмеш краще? - I знизив голос до шепоту: -
Чули ж?
- Що?
- Залишили нашi Львiв. Уже фашисти там на капусту шаткують людей. То
хiба це вiйна?
- А що ж це?
- Одне самогубство. Де ж та чужа територiя, на якiй ми поввннi бити
ворога?
- Буде i ця територiя!
- Але коли ж вона, питається в задачцi, буде? Як нас не буде?
- I таке може статися. На те й вiйна. Обличчя Стьопочки болiсно
скривилось, i вiн безнадiйно махнув рукою.
- Я, Даниле Максимовичу, надiявся втiху якусь почути, а ви теж наче
полiтрук. Ось i ми вже завтра полiземо в пащеку смертi...
- А як же iнакше?
- От i я гадаю: а як же iнакше? - щось каже, та чогось не доказув
Стьопочка. - Уже Львiв здали... А де ж нашi "три танкiсти, троє веселих
друзiв"?
- Не панiкуй, Стьопочко, не панiкуй, - хоче якось заспокоїти його. -
Побачиш, що змiниться фортуна вiйни.
- Коли б то побачити, але, щось видиться, - не до того йде. А далi
впаковую язака на два замiси: за .губи i зуби. Та й на добранiч, хоча де
тепер та добра нiч? Попереду чи позаду?.. - Стьопочка, так i не доказавши
чогось, впакував язика на два замки i пiшов спати. Вiн довго вовтузився на
мiшку а селiтрою, а в цей час од спарених кулеметiв тихо озвався голос
кулеметника Iвана Переделюка:
- Василю, ти спиш?
- Уже дрiмаю.
- А в тебе нема чогось поїсти?
- О господа, невже тобi зараз їдло в головi? - пiдвiвся зi свого ложа
веселогуби", з гнiздом кучерiв на головi сержант Василь Мiрошник.
- Я завжди, коли хвилююсь, то дуже хочу їсти. Таку вже маю душу.
Мiрошник тихо засмiявся:
- Душу чи шлунок?
- I те, i друге, - анiтрохи пе бентежиться Перепелюк. - Якось, як
умирав мiй дiд-пасiчник, я, сидячи бiля нього, щоразу з'їдав полумисок
меду.
- Полумисок?! - не повiрив, пирснув Мiрошник. - I що далi буяо?
- Далi мiй скупенький дiд, дивлячись, як я трощу його мед, од тих
збиткiв видужав, а я трохи заслаб. То в в тебе щось?
- Нема. Ось краще заспiваємо, - Мiрошник струсонув гнiздом кучерiв i
пiдiйшов до Перепелюка.
- Так сплять же солдати, - завагався кулеметник, що мав неабиякий
тенор.
- А ми так пустимо пiсню, щоб не збудити, а приспати їх. Про зорю
вечiрню.
- Де там нашi вечiрнi зiрки i зiроньки? - аж зiтхнув Перепелгок i
оглянувся на ту далину, яку вони покидали. - Стоять собi десь пiд вербами,
а нiде нi одного хдопця. Оце б покласти руку на пазуху своєї любої i
почути од неї: "Тiльки без рук..." Що ж, почнемо.
I тихо-тихо, чи то вiд житечка, чи то до житечка стрепенулася пiсня, до
ладу поєдналися два голоси:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою...
Та не вгадали хлопцi, що їх ие почують. То тут, то там з скряньок i
мiшкiв вибухiвки почали пiдводитися бiйцi i приєднувати свої голоси де
голосiв кулеметникiв. Пiдвiвся i кремезний круглолиций лейтенант Вiктор
Кириленко. Вiн хотiв гримнути на спiвакiв, але передумав i сам хвилею
густої октави пiдмив їхнi голоси.
На якомусь уже попустошеному безшибному полустанку почула цю пiсню
лiтня, в чугаїнi жiнка, яка невiдомо кого виглядаяа а темряви,i одразу
заплакала.
- Мамо, не плачте! Ми вернемося! - посмiхаючись, гукнув їй Мiрошник.
- Ой вертайтесь, синочки! Ой вертайтесь, рiдненькi, бо як жити без
вас?..
- Вiн знав, що повернеться, - прогугнi.в Стьопочка, який теж пiдiйшов
до спiвакiв. - Чи не з богом радився?
Мiрошник почув це, злегка двома пальцями поторсав Стьопоччине вухо:
- У тебе вiд страху заячi вуха ростуть.
- I ноги теж, - в'їв Перепелюк.
За рiкою вже спадав шал битви. За рiкою чорними масними вогнями горiли
й догорали танки, нiмецькi i нашi. За рiкою, роздираючи небо i душу, дико
вищали, падаючи на цiль, штурмовики, тiльки нiмецькi, i противно дрякали
мiномети. Не плуги - бомби, мiни й снаряди високо пiдважували прибережну
землю, вона, тяжко стогнучи, вкривалася вирвами, i вони одразу затiкали
чорною водою. Кому й для кого захотiлося отак копати криницi, в яких
опинялися мертвi й живi?
Це було за рiкою. А над рiкою на залiзничному мосту теж iшла битва,
мовчазна битва за час. Мостом з того боку проходили й проїжджали пораненi,
а пiд мостом i над мостом, зцiпивши зуби, бiйцi лейтенанта Кириленка
пiдвiшували до нижнiх i верхнiх поясiв ферм квадратнi пакунки вибухiвки,
переплiтали їх детонуючим шнуром i скрiплювали з електрокабелем, який уже
був з'єднаний iз капсулем-детонатором, що йшов од толової криницi
середнього бика до пiдривної машинки. Ця невеличка машинка, вiд iскри якої
тепер залежала доля i мосту, i бiйцiв, сумирно лежала на зеленому березi
рiки, а бiля неї скоцюрбився молоденький русочубий сапер i, округливши
очi, напружено ждав свого часу; вiн вiрив i не вiрив, що вiд одного руху
його руки злетить угору таке громаддя.
- Ти тiльки поглянь! - вражено зупинився бiля нього Iван Перепелюк.
- Що воно? - наполохано пiдвiвся сапер, пiд сорочкою якого ворушилась
лихоманка. ,_
- _Не туди дивишся. Он!
На тому березi, з-за верболозу, у завченому строю виходили осiдланi
конi, але жодного вершника не було на них чи бiля них. Жодного! Переднi
конi пiдiйшли до рiчки, зупинились, а далi з тихим iржанням ступили у воду
- i вплав. Усi вони перебралися на цей берег i, подзвонюючи стременами,
понуро пройшли повз онiмiлих пiдривникiв.
От i не стало вже вершникiв - конi пережили їх...
Мостом пробiгали пiхотинцi; згинаючись од ваги плит i труб, пройшли
мiнометники, проскочило кiлька машин, потiм у шаленому летi промчали па
конях закiптюженi гармашi, далi прогуркотiв броневик i два танки, вiд
одного з них пiдiймалася вгору чадна смолиста смуга воiню. А через кiлька
хвилин з долини, нагнiтаючiї рокiт, почали виповзати нiмецькi темно-сiрi,
з роздвоєними хрестами танки, iз їхнiх тремтливих гармат вибивались i
гасли снопи вогню. За танками, тримаючи на животах автомати, бiгли в
землистих з рiжками касках автоматники.
Поблiдши, лейтенант Кириленко скотився з мосту на берег, до бiля
машинки коцюрбився молоденький сапер. Побачивши командира, вiн одну руку
поклав на машинку, другою взявся за ключ.
- Зажди!
Ось першi танки рвонулись на мiст.
- Давай!
Сапер повернув ключ раз, i вдруге, i втрете, потiм з жахом подивився на
отвори затискувачiв: чи не вискочили з них дроти. Нi, не вискочили. I тодi
до лейтенанта:
- Десь осколок перебив кабель! Що робити?!
- Бори машинку - i до платформ!
Як вiтром пiдхопило командира. Не чуючи затерплого серця, вiн кинувся
до моста, назустрiч танкам. Пiт вiдчаю котився з його округлого побiлiлого
обличчя. Так по-дурному має загинути i його праця, i його взвод. Ще не
добiгши до першої, гнутої на райдугу ферми, вiн помiтив, як мостом до
середнього бика пiдповзав сержант Василь Мiрошник, пiлотка злетiла з
голови, i вiтрець бавився гнiздом його кучерiв. Побачивши в руцi бiйця
запалений прядивляний шнур, лейтенант зрозумiв усе i мимоволi зiтхнув. Ось
здригнувся боєць: на плечi його кров'ю почала пiдпливати гiмнастерка.
Лейтенант упав на землю i теж поповз по мосту.
- Товаришу сержант...
- Нiчого, нiчого, - пiдвiв голову боєць, навiть посмiхнувся i для
чогось показав командиру запалений шнур. - Повертайтеся назад! Я сам...
Вiдводьте платформи.
Мiрошник доповз до середнього бика, вчепився руками в залiзо ферми,
знайшов ногами отвiр толової криницi i обережно опустився на смертоносний
вантаж, що роки чекав свого часу. Тут юнак вирвав уже непотрiбний
електродетонатор, замiсть нього вставив цурпалок бiкфорда i, завагавшись
на хвильку, приклав до нього прядивляний шнур. Вогненне око бiкфорда
смертю глянуло на хлопця. Над собою вiн ще почув рев i гудiння ворожих
танкiв, а з учорашнього вечора прибився шматок пiснi: "Зоре моя вечiрняя,
зiйди над горою". От i не зiйде бiльше над ним зоря - обiрвалась у
вiсiмнадцять неповних лiт...
Блиснули блискавки, струсонулась земля I рiка, моторошно пiднявся угору
середнiй бик, роздалися в боки залiзнi ферми i настил мосту, i тiльки
потiм шалено прогуркотiв вибух...
На двох платформах, вантажених вибухiвкою, селiтрою, глiцерином,
детонуючими шнурами, пiдвелися, скинули пiлотки, мовчки вклонилися рiчцi i
своєму товаришу бiйцi.
I лише один Стьопочка, вже надiвши пiлотку, не витримав!
- От i повернувся один синочок...
- Помовч, блазню! - мало не вдарив його Данило. Стьопочка змiряв його
ненависним поглядом, хотiв сказати щось дошкульне, та передумав i тiльки
презирливо буркнув:
- Ох цi вченi. Чекай од них добра...
IV
Щo наближаючись до самого пекла фронту, то вискакуючи з його вогнiв i
механiзованих лапищ, невтомно нiс свою небезпечну службу взвод лейтенанта
Кириленка. Висаджуючи в повiтря мости i станцiї, залiзничнi колiї i
телеграфнi лiнiї, вiн одкочувався од лапищ вiйни, чорнiючи вiд кiптяви
вибухiв i болю утрат.
Почорнiв, постарiв за цi днi i Данило Бондаренко. Вiд командування вiн
уже мав двi подяки - першi подяки за руйнування. Чи ж думалось колись про
таке людинi, яка жила зеленими сходами, бiлим цвiтом i обважнiлим колосом
своєї доброї, рахманної землi? А тепер вiн здиблює, перепалює її
вибухiвкою на печину i має порох цiєї почини не тiльки в чубi, а й у самiй
душi.
Сьогоднi теж довелося...
Ранок почався майже так, як усi цi ранки. Десь у самому небi,
вiдриваючи його вiд землi, шаленiли гарматнi громи i блискавки, пiд небом
захлинались од перевтоми бомбовози, а тут, за обезлюйиеним, зруйнованим
полустанком, бiйцi ворожили бiля громiздкої, звареної iз п'яти рейок петлi
Черв'якова. Ось її, незграбу, пiдвели пiд збуренi колiї, лейтенант дав
знак машинiсту, паровоз рушив, - i петля почала з м'ясом виривати i
розкидати по боках рейки, шпали, костилi. Робота була непосильна: метал,
вириваючи метал, вибивав iз себе скрегiт i жалi, далi починав нагрiватися,
розжарюватись i десь пiсля дванадцяти-п'ятиадцяти кiлометрiв
розвалюватись. Тодi треба було їхати в депо, знову зварювати рейки i все
починати спочатку.
Саме, коли трiсиула петля, до лейтенанта Ки-риденка охляп на конi
пiдскакав зв'язкiвець з батальйону i подав пакета.
По виду командира бiйцi прочитали, що нiчого втiшного не було в тому
пакетi.
- На конi - махнув рукою лейтенант, а сам швидко пiдiйшов до
закiптюженого машинiста, що, мов шпак iз шпакiвнi, виглядав зi свого
вiкоиця.
- В депо? - запитав той.
- Нi, троют ближче, - показав кружалко на картi. - Женiть, як тiльки
можна!..
- Єсть гнати, яв тiльки можна! - по-вiйськовому вiдповiв машинiст, хоча
був сугубо цивiльною людиною.
Степова станцiя зустрiла їх зеленим шумом молодих осокорiв i червоним
цвiтом мальви. Начальник станцiї, прочитавши наказ, поблiд, для чогось
скинув картуза i отак побiг виводити своїх пiдлеглих з примiщення станцiї.
А бiйцi Кириленка, не дляючись, почали її мiнувати. Потiм настала черга
великого мурованого зерносховища, що стояло по той бiк дороги; обабiч неї
бiгли до блискучих ниток колiй спалахи квiтучої мальви, а за колiями на
обсадженiй акацiями дорозi нетерпеливилось четверо осiдланих коней.
Коли Данило з вибухiвкою на плечах увiйшов до зерносховища, його
вразило добiрне золото пшеницi, що пiдiймалось мало не до самого даху.
"Уся сортова", - подумав i зiтхнув, не наважуючись скинути на це добро
смертоносний вантаж.
- Жаль робити з пшеницi попiл? - тихо запитав лейтенант Кириленко, який
теж вийшов iз хлiборобського роду.
- Ще який жаль. Я цiєю пшеницею все поле, до самого неба, обсiяв би.
- А ми до самого неба пустимо пожарину, - лейтенант черпнув у жменю
зерна. - Колись у цiй пшеницi перепiлка дiтей виводила... - I гiрко
посмiхнувся: - Ох, цi селянськi жалi...
- Прорвалися нiмцi?
- Прорвались... Робiть ямки! - наказав бiйцям. Солдати руками вигребли
в пшеницi ямки, поставили в них смертоноснi лантухи, трохи присипали їх i
почали з'єднувати детонуючим шнуром. Коли все було готове, лейтенант ще
раз смутком окинув золоте родовище i запитав Данила:
- Пiдпалиш? Не затремтить рука?
- Тут i камiнна рука затремтiла б... Але мушу пiдпалити.
- Дивись.
- Краще було б не дивитись на таке.
Данило витягнув iз кишенi прядивляний обрiзок шнура, запалив, дмухнув
на нього i, вгрузаючи в пшеницю, пiдiйшов до того мiшка, в який була вбита
запалювальна трубка. Пiднеси вогонь до неї - i вся людська праця стане
тлiном. Нiколи в життi не доводилось йому кинути на вiтер хоча б жменю
зерна, а зараз вiн вiддавав на поталу сотнi тисяч пудiв... Ох, цi
селянськi жалi...
Коли з зерносховища повискакували бiйцi, Данило приклав свiй вогонь до
запалювальної трубки i кинувся бiгти вiд того приреченого золота, що вже
не порадує землю, людину i птаха. З теменi його ослiпили сонце i цвiт
мальви, на очах забринiли сльози. Ллє не так зрозумiв цi сльози лейтенант
Кириленко.
- Терпи, козаче, отаманом будеш.
- Чи пе багато тепер отаманiв появиться?.. - Данило в напрузi обернувся
до зерносховища, з опаскою дивлячись на нього. Ось воно рiвно-рiвно
пiднялося вгору, на мить застигло, наче зупинилось у повiтрi, i, курявою
беручись, почало розвалюватись. I тiльки пiсля цього грiїшiув вибух. Тепер
вивiльненi дим i вогопь одраяу почали жерти й отруювати людську працю.
- От i все. Нi собi, пi людям, - похмуро сказав лейтенант. - На конях
умiєш їздити? - I глянув за колiї, де норовились ув'язанi до акацiй конi.
- Чому ж не вмiю.
- Тодi з Ромашовим i Магазаником залишайтесь на станцiї, - i пiшов
вiддавати наказ, щоб увесь взвод їхав у депо, де тепер розташувався
батальйон.
Коли паровоз, набираючи швидкiсть, зник з очей, лейтенант звелiв
Ромашову й Магазанику вилiзти на дах станцiї i стежити за всiм, що
робиться довкола. Данила вiн залишив на перонi, а сам пiшов у кiмнату
начальника станцiї.
Збираючись лiзти па дах, Стьопочка, який отупiв за цi днi чи то вiд
вибухiв, чи вiд потаємних думок, запитав Данила:
- Чи довго ми будемо нищити все на землi?
- Хiба це ми нищимо? Це лихо наше орудує.
- Не думав я, що ви пустите з димом оцю пшеницю, - показав рукою на
пожарину, од якої солодкувато вiяло димом i тугою святого хлiба.
- Я теж не думав, - понуро вiдповiв Данило, не можучи одiрвати погляду
вiд руїни, вчиненої його ж руками. - Лiзь на дах!
- Бондаренко, нiчого не видно?! - висунув голову з вiкна лейтенант.
Данило пильно оглянув увесь обшир, що сиво достигав у тремкому маревi
лiта.
- Нiчого, тiльки пшениця горить.
- А не чуєш: наче гармати ближче б'ють?
- Нiби ближче. - I враз у далеких полях вiн побачив, як з-пiд спекотної
юги вихопилось кiлька танкiв. - На заходi з'явилися танки.
- Танки! - крикнув з даху Ромашов.
- Нашi?!
- Не видно. Здається, нiмецькi.
Лейтенант вискочив з будинку, пiдбiг до Данила, пiднiс до очей бiнокля.
- Нiмецькi.
- До нас iдуть. Треба скорiше по коням - i дьору! - закрутився на даху
Стьопочка.
- Помовч трохи! - обiзлився Ромашов. Вiн перший помiтив, як iз степової
дороги вискочили три гарматнi запряжки, розвернулися i з ходу вдарили по
танках. Один iз них клюнув гарматою донизу i зупинився.
- Прощай, життя, - сказав Стьопочка.
- Чого ти рознюнявся? - витрiщився на нього завжди спокiйний Ромашов.
- Тю на тебе! Це ж я не про себе, а про отi гарматнi "сорокап'ятки".
Хiба не знаєш, що їх прозвали - "Прощай, життя"? О, а танки повернули вiд
них. Дива!
Справдi, танки, вiдстрiлюючись, повернули назад, але не втиснулись у
небо, а через якийсь час розтяглися ланцюжком бiля самого небозводу.
- Як там? - звернувся до Ромашова лейтенант.
- Танки йдуть стороною.
- Ох, коли б не вiдрiзали нас, - заскiмлив Стьопочка. Лейтенант вiкном
вскочив у кiмнату начальника станцiї, подзвонив i, чавлячи невдоволення,
поклав трубку.
- Що батальйон? - запитав Данило.
Гiркi складки затремтiли бiля уст лейтенанта.
- Сказали, щоб не панiкувати... Це ми панiкуємо!.. У цей час вiд
невеликої пристанцiйної площi Данило почув скрип возiв i тихе
погейкування:
- Гей-гей, воли!
- Гей, гей!
Коли вiн глянув за лiнiю осокорiв, то спочатку не повiрив собi: з
обсадженої мальвами вулицi до зерносховища тяглося з двадцять пiдвiд,
запряжених великорогими степовими волами. Бiля них у бiлих полотняних
сорочках поволi, нiби у вiчнiсть, iшли сивоголовi дiди. I так вони йшли,
що це вже здавалось не дiйснiстю, а кадрами генiального фiльму, екраном
для якого стали вся земля i все небо.
Валка наблизилась до пожарища, i тепер тяжко заревiла худоба, боячись
пiдiйти до вогню. Дiди почали словом i руками заспокоювати її, потiм взяли
рядна з возiв, пiдiйшли до пшеницi i враз, наче змовившись, кинули рядна,
впали на них i почали зривати з зерна обвуглену скоринку. Через якийсь час
на сонцi, курячись, зблиснула пшениця, а дiди почали темнiти.
Данило кинувся до пожарин.
- Люди добрi! - гукнув щосили.
Перед ним поволi почали пiдiйматися дiди, скинули на нього сивi од
рокiв i печалi погляди.
- Чого тобi?
- Їдьте звiдси скорiше. Ось-ось нiмцi пiдiйдуть! Чуєте стрiлянину? -
махнув рукою на далину, яку пiдривали вибухи.
I тодi до нього пiдiйшов статурний, з високим, уздовж i впоперек
переораним зморшками чолом дiд, на однiй бровi його темнiв пилок спаленого
зерна, на другiй тримався сонячний пилок мальви. Вiн заспокiйливо
подивився на Данила:
- Ти не тривожся, сину. Вони собi стрiляють, бо така їхня собача
служба, а нам треба поле сiяти; земля тепер переходить на нашi руки.
- Так убити ж можуть!..
- Це ми теж знаємо, бо час такий - кроволитний. Тому усi в бiлi сорочки
вбралися! До бога треба в бiлiй сорочцi йти. - Старий глянув на небо, що,
певне, чекало його, зачерпнув з кушши вiдро курної пшеницi i понiс до