Страница:
Од води в поля потягнулась на жировисько дика птиця. Вiн спустився на
мочар, пiдiйшов ближче до плеса i мовчки вклонився рибалцi. Той кивнув
йому головою i аж тепер повернув човника до села.
Данило пiшов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а
то полями, то узбiччям iде вiн, прислухаючись до кожного шереху землi,
дерев i дороги. На нiй iнодi зблиснуть фари, простугонять машини, та все
чужi, та все чужi.
Iнколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тодi й чужi
машини, i його мандрiвка здавалися лише поганим сном:
прокинешся - i вiдiйде вiн у безвiсть. Та це були тiльки хвилини
забуття...
I знову туманний свiтанок у пола, де ще лишились озерця проса i
зеленiло рiдкосiйне жито. Але що то бовванiє на сiрому передранковому
полотнi поруч з деревами, якi запливли верховiттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих
велетнiв, що застигли у чадному свiтанку. Та це ж комини i печi! Голi,
розтрiсканi, обгорiлi печi. Села не було, пе було жодної хати-бiлянки,
стояли тiльки печi, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвiй
планетi, йде Данило пожарищем, де все стало чорним - i вулицi, i дворища,
i садки, i криницi. I враз несподiваний жiночий голос:
- Данилку, ти прийшов?
Вiн злякано озирнувся. Хто ж тут знає його? З вузького завулка, над
яким потрiскували i кришилися обгорiлi верби, бiгла до нього смаглява
дiвчина. На її головi недоречно лежав понiвечений вiнок нареченої.
- Данилку, ти прийшов? - ще раз запитала, зупинилася i зiтхнула: - Нi,
це не Данило. - В дiвочих очах стояли вологiсть та безтямство.
Жалi й болi стиснули серце Данила. Похнюпившись, вiн стояв перед
знiвеченою красою i нiчим не мiг допомогти, зарадити їй. З того ж самого
завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дiд.
Сизими вiд старостi очима вiн пильно оглянув Данила i покликав дiвчину:
- Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твiй Данило.
- Еге ж, дiдусю, - погодилася безщасниця, стоячи на мiсцi. Тепер вона
вже не дивилася на Данила, а кудись у далечiнь, когось виглядаючи з неї.
Старий пiдiйшов до них, привiтався з Данилом, узяв за руку дiвчину i
тихо сказав:
- Одна бiда, чоловiче.
- Що ж у Bac, дiдусю, скоїлось?
Старий оглянувся i, не пiдвищуючи голосу, почав розповiдати:
- Розстрiляли фашисти село, бо що їм розливання невинної кровi?
Розстрiляли людей, а потiм спалили хати. Тодi в моєї внучки, - кивнув на
дiвчину, - саме весiлля грали, бо iнакше їй не можна було. Зайшли фашисти
на подвiр'я, а моя донька - матiр Лариси - з переляку запросила їх чарку
випити. Випили ж вони горiлку, а потiм ударили з автоматiв. Першою впала
моя донька, попадали й гостi, i музики, i молодий, прикривши собою молоду.
Тiльки й залишилась вона з усього накоренка нашого I з усього весiлля, та,
бач, розуму не стало. I все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зiтхнув.
- За що ж вони так лютували?
- За партизанiв. Ходiмо, дитинко.
- Я, дiдусю, буду Данила чекати. Вiн завжди з цiєї вулицi приходив до
мене.
Змучений душею, iшов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося
селом, де навiть вода почорнiла, а перед очима все стояв образ знiвеченої
вроди, що чекає i нiколи не дочекається свого нареченого. За болями, за
запаморочливим духом випустошеної землi, за журбою вiн забув обережнiсть
i, коли вже минав останнi печi, негадано почув:
- Стiй! Руки вгору! - Збоку бiля обгорiлої верби стояв клишоногий
полiцай з гвинтiвкою в руках; на його обличчi видiлялись роздутi нiздрi i
втиснуте перенiсся.
- Чого тобi треба? - знiчено знизав плечима Данило. - Я додому
добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
- Не базiкати! Руки вгору! - витрiщився полiцай, приклав гвинтiвку до
живота, як прикладають нiмцi автомата, i клацнув затвором.
Данило, темнiючи вiд гнiву, змушений був пiдняти руки.
- Отак! - вдоволено сказав прихвостень i пiдiйшов ближче. Обличчя в
нього нерiвне, муруге, мов каша з маком. - Документи маєш?
- Маю.
- Виймай, щоб дома не журились, - давiть у жарти ышуися перевертень i
трохи розпогодив колючi очi.
Данило вийняв червоноармiйську книжку, простягнув полiцаєвi.
- I знову руки вгору! - наказав той, приставив гвинтiвку до ноги,
розгорнув документ i зневажливо скривив тонку рисочку шершанiiх уст.
- Що ти менi оце тичеш пiд нiс? Нiмецьким документиком не запасся?
- Ще не встиг.
- А жаль. Тодi почалапаєш зi мною в полiцiю.
- Чого ж у полiцiю?
- Там тобi скажуть чого, - i посмiхнувся. - Там є майстри художнього
слова, що з усякого виб'ють i сльози, i, коли треба, душу.
- Я ж, хлопче, додому йду.
- Який я тобi "хлопче"?! - визвiрився полiцай.
- Де ж ти так скоро совiстi позбувся?
- Ану покинь менi глаголанiє! Бери свiй папiрець - i ходiмо. Данило
потягнувся до книжечки i враз блискавичним рухом обома руками перехопив
горло полiцая, шарпнув його до себе, пiдставив йому ногу, повалив на землю
i почув противний хрип.
- Пу-у-стiть, - прохрипiв полiцай, а з-пiд вiй його покотились сльози.
- Ось я тебе, гiтлерiвський пiдхвiсток, пущу на той свiт, - придавлюючи
полiцая колiном, Данило вихопив з кишенi браунiнга.
- Не вбивайте, дядьку, - заскiмлив полiцай. - Їй-богу, мене примусили
йти в полiцiю, їй-богу.
- Хто тебе, причмелений, примусив? - пiдвiвся Данило з землi.
- Староста i начальник полiцiї, бо мiй рiдний брат у партизанах, -
витер сльози перевертень. Вони сказали: як не пiду в полiцiю, то менi
зразу ж у тюрмi видадуть банку консервiв i хлiбину.
- Це що означає?
- У тюрмi тому, кого мали розстрiлювати, казали, що переводять до
концентрацiйного табору i видавали банку консервiв i хлiбину. В лiсi
заарештованого вбивали, а хлiб i консерви привозили для iншого смертника.
От з переляку я i став полiцаєм. Як вiдпустите - пiду в лiси шукати брата.
- Не брешеш?
- Ось побачите, що пiду.
- Давай документи i пов'язку.
На обличчi полiцая блиснули просвiтки надiї. Не встаючи, вiн вийняв з
кишенi пiджака два якихось папiрцi, вiдчепив од рукава шуцманiвську
опаску, простягнув Даниловi. Той розгорнув перший прим'ятий папiрець, на
ньому великими лiтерами було надруковано:
"ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон Заїка має право мешкання у селi Жовнино...
Шеф комендант Короїд"._
Внизу стояла печать. На першому її пiвколi тиснулися готичнi лiтери, а
на другому стояло по-українськи - "Самостiйна Україна".
Данило заховав документи, пiдняв iз землi гвинтiвку i, морщачись,
почепив на рукав пов'язку.
- Оце вiрно, - повеселiшав полiцай. - Тепер, не криючись, можете
добиратися додому.
- Вставай, тумануватий, та ходiмо понад шляхом до лiсу. Полiцая враз
залихомадило:
- Чого ж до лiсу?
- Щоб тобi ближче було до брата.
- А ви там не вб'єте мене?
- Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, полiцай лихоманно дрiботiв
до лiсу, що принадно грав густою синявою. На узлiссi вони зупинилися.
- Не вбивайте мене, - уже в безнадiї заскiмлив Харитон. "Що ж робити,
дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнiшаєш ти, чи знову почнеш
перепиняти своїх?"
- Не вбивайте, дядьку...
- Прощаю тобi, убоїще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову
повернешся до полiцiї - незридними ридатимеш, не допоможе...
- Спасибi вам, спасибi, дядечку, - не знав полiцай, як i дякувати, та
все згинався i розгинався перед ним.
- Iди до брата i не ганьби бiльше свого роду!
Обличчя полiцая пересмикнула посмiшка, вiрячи й не вiрячи, вiн ступнув
назад, потiм скочив у кущi й, петляючи, побiг свiт за очi. Куди ж ти
повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся i пiшов лiсом, прислухаючись i до нього, i до шляху,
що гудiв рiзною машинерiєю. Пройшовши кiлометрiв iз п'ять, почув на
лiсовiй дорозi перестук копит, колiс i порожнiх бiдонiв. Причаївшись бiля
купки дерев, незабаром побачив парокiнну з бiдонами вiд молока пiдводу, на
нiй незграбився сiровидий, помервлений вiзник, який мав два пом'ятi, що аж
пiдстрибували, капшуки пiд очима, черевиком виткнутий нiс i мiтлами вуса.
Печатi задавнiлого невдоволення та зла гнiздились на його широкому
чолi, на зморшкуватих повiках i скособочених варгах. Один кут їх був грубо
закруглений, а другий - такий гострий, нiби весь час намагався далi
розрiзати щоку.
"Так i до вуха пiдповзе. Не дай боже зустрiтися з таким молоковозом у
нiчну пору".
Данило вийшов на погорблену корiнням дорогу, владно зупинив конi.
Молоковоз лихом втупився в нього:
- Якого тобi дiдька, хоча ти нiби й полiцай? - заскрипiло слово, мов
пересохлi дверi.
- Гарно стрiчаєте людей.
- Як вони мене, так i я їх. Бо що таке люди? Велике збiговисько, де
кожен думає тiльки про свою шкуру.
- Пiдвезiть, коли не жаль коней.
- Аби вони були мої, то жалiв би. Сiдай десь збоку. Звiдки єси?
- З крайсу.
Молоковоз краєм ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив
насмiшку:
- I там полiцаї дрантюхами - без форми ходять?
- Скоро i форма буде. А ви чого такий, наче на весь свiт уїлись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на конi,
потiм вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його i поволi
прогугнiв:
- Бери на дурничку. Бiсiвську мiць має.
- Спасибi, я не вживаю цього зiлля.
- Тодi добре горiлку тягнеш?
- Не без того.
- До цього ви мастаки. А от допомогти бiдному чоловiку нема кому, -
зажурилося усе зло на капшучистому виду, i навiть плечi зажурились -
пригнулись.
- Це хто - ви бiдний чоловiк? - не повiрив, посмiхнувся Данило.
- Вiр чи не вiр, а таки я, бо в життi воно так: комусь перепадає просте
або й райське дерево, а комусь - однi трiски, - хрипло зiтхнув молоковоз
та й кинув погляд у лiси чи в минувшину. - От послухай. Був колись Хома
Кошiль господарем на всю губу, на весь повiт. Земельку мав, чорну, мов
крило галки, а воли такi, що нi один наймит до рогiв не доставав, i
медаль, як радiсть, пiд шиєю носив. Та бiльшовики пiдрiзали Хомi земельку,
постинали крила ще в двадцятому роцi, а та медаль пiд шивю мало не стала
петлею. А як почав надходити тридцятий рiк - скумекав я, куди вода тече,
роздiлив свої статки помiж дiтьми, взяв собi тiльки троян коней i
сiроманцем гайнув iз села працювати де на капiталiзм, де на соцiалiзм. То
чорнi були мої днi i чорною була туга. Тiльки одного дня розвеселився,
коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я, обскакав оюїх дурнiв
дукачiв... Носило мене i по Днiпрогесах, i по Турксибах. Воно й там, хто
був з головою, без гроша не сидiв. Та грошi - полова, а земля - свята. I
ждав я своєї земельки з усiх до одного снiв. То як почув про вiйну - кинув
квартиру зi своєю потiпахою i зразу ж сюди. Люди на схiд та на схiд - в
евакуацiю, а я зi сходу, як той бродяга, що судьбу проклинає. Вважай, iз
нiмцями в один день прибився до свого села: нiмцi iз заходу, а я зi сходу.
Обiйшов усю свою земельку, позабивав у неї свiжi вербовi кiлки, щоб
межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не
туди повернуло - люди i власть наставили старостою мого колишнього наймита
Iвана Гнатюка, який був, ким би ти думав, - аж головою колгоспу!
- Що ви, люди, робите? - гукнув я на сходцi. - Вiн же стопроцентний
бiльшовик!
То мене тодi на сходцi, чуєш, мало не стовкли. I що найстрашнiше - свої
дiти одкинулись вiд батька, назвали в вiчi стопроцентним iродом. А потiм
цей самий Гнатюк у насмiшку наставив мене молоковозом. От i знову,
хвоськаючи чужi конi, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в свiтi? I чого
я так поспiшав до своєї земельки!
- Не дали вам її?
- Дали надiлок тiльки пiд огород. Я вже й до начальника полiцiї їздив.
- А вiн що?
- За кожного партизана, каже, будемо надiляти по два гектари землi. I
тут нема правди, бо на Полтавщинi, чував, за спiйманого партизана дають аж
п'ять гектарiв. Мабуть, доведеться гайнути туди.
- Так що ж вас тримає тут? - запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошiль стишив голос:
- Хiба iще не здогадався?
- Нi.
- Тримає мене проклятий Iван Гнатюк.
- Вiн не пускає вас на Полтавщину?
- Нi, це я хочу присочити його, на гарячому спiймати, бо чує моя душа -
не новiй владi служить вiн, а знову ж бiльшовикам. Тож хай стратенець i
йде на страту.
Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю i з усiей сили
вперiщив ним по широких плечах.
- За що?! - верескнув, вирячився Кошiль, проворно скочив "на землю,
стиснув волохатi, схожi па їжакiв, кулачища.
Данило вперiщив його i вдруге, i втретє.
- За те, що перехитрив сам себе i вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же
повертай конi в крайс! Я тебе, волоцюго, здам своєму начальнику! - I знову
шмагонув батогом.
Хома враз обм'як, опустив люшнюватi руки i забелькотав:
- Помилуйте, пане полiцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав
якнайкраще догодити вам.
- Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач,
вiн за ким пантрує!
- Пане полiцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навiть, коли ваша
ласка, вiдкупного дам.
- Вiдкупного?.. - нiби задумався. - Давай! Бiс iз тобою! Кошiль полiз
до кишенi, вийняв капшука, схожого на тi, що коливались на його обличчi, i
простяг Данилу:
- Отут на добрий могорич вистачить. Бери мої сякi-такi заробiтки на
чужому молоцi.
- Оце хай тобi буде наукою, щоб не падлючив i не верзякав на добрих
людей. - Данило недбало засунув гаванець до кишенi. - Коли ж ми хоч слово
почуємо вiд тебе про Iвана Гнатюка, то заздалегiдь готуй торбу i суши
сухарi.
- Отак i повиннi ми вiдчувати твердiсть влади, - глибокодумно прорiк
Кошiль, тiльки зараз збагнувши, в яку халепу вiн ускочив через свою
дурiсть.
Данило скинув вiжки i тлею з пiдручного воронця, вискочив на нього i
насмiшкувато сказав молоковозу:
- Передасте привiт Iвану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
Але Кошiль нiчого не вiдповiв на це, тепер усi його думки кружляли
навколо одного: як йому замиритися зi старостою свого села, що он яких має
захисникiв. Вiн тричi широко перехрестився на сонце, що грало мiж
деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутiнкiв.
То дiбровами, то полями, то шляхом Данило до вечора вiдмiряв, певне, з
тридцять кiлометрiв i смiливо в'їхав у якесь село, роздiлене надвоє
неширокою рiчечкою. Тут бiля левадок стояли ошатнi хатки, до кожної од
рiчки тягнулося два рiвчаки. Це здивувало Данила, i, зустрiвши в березi
жiнку з шматтям ва коромислi, вiн запитав, що воно й до чого.
- У нас отак споконвiку заведено, - погойдуючи коромислом i станом,
вiдповiла жiнка. - Бiля кожної хати маємо копанку, в нiй тримаємо рибу;
карасi, лини, коропи i в'юни є. А щоб для них завжди була чиста вода - то
впускаємо i випускаємо її цими рiвчаками. А ти ж звiдки будеш, такий
проворний?
- Здалеку, тiточко.
- Та бачу, що здалеку, - буркнула, неприязно оглядаючи його.
- По чому ж ви бачите?
- По твоїй ганчiрочцi, - тицьнула на полiцайську пов'язку.
- Хiба у вас таких нема?
- Таки нема. Кого позаписували у полiцiю, усi порозбiгалися, опрiм
придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер
звiдкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
- lie з цих, тiточко.
- А якщо з цих безчесникiв, - оглянулася жiнка, - то скорiше ховай свою
лахманину i вив'юнюйся звiдси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засмiявся од цiєї мови, що була йому, як музика.
- Ти чого ж радiєш? - здивувалася жiнка i пiдозрiло подивилась на
нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхнiй Вавило?
- Бо, видно, тут гарнi люди живуть.
- Якi не живуть, а в сiрка очей не позичають, - гойднула коромислом i,
вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пiшла стежкою до
своєї хати.
- Тiточко, а де ваш староста живе? Жiнка зупинилась, рукою показала на
левадку, обсаджену червонолозом.
- Ось бачиш вусаня в сiряку, що корову бiля садочка пасе? Оце i є наш
староста, Микола Андрiєнко.
- Староста - i корову пасе?
- А вiн у нас не супостат i не грошолюб. I в скрутну годину не
перешерстився, - сердито озвалася жiнка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило пiдiйшов до старости, який ще
здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга рокiв п`ятдесяти з обличчям
кольору й сухостi волоського горiха, на головi в нього красувався
саморобний солом'яний бриль, i тому начальство було схоже на звичайного
сiльського пасiчника. Цю схожiсть ще пiдкреслювали старi дуплянки й
вулики, якi стояли у невеличкому садку.
- Драстуйте, пане старосто, - вклонився не чину, а лiтам Давило.
- _Драстуйте, пане полiцаю, - заскалив око старий, а в голосi його
озвалася прихована насмiшка.
- Як воно у вас, пане старосто?
- Нiчого у нас, пане полiцаю, - i пустив пересмiх по зморшках вусах.
Чого ж ви смiєтесь?
- А як нe смiятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до
нього на дурнiчку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
- Так ви ясновидець, пане старостої Старий нахмурився.
- Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такi пани, як ти i наїжджi
лобурi, об'їли мене, наче гусiнь. То як дуже голодний, iди, поки не пiзно,
шукай пристановиська i з'їжу.
- Куди ж менi накажете пiти?
- Вiдпитай полiцая Вавила.
- До цього придурка?! - обурився Данило. Староста щось прикинув на всiх
своїх зморшках, цiкавiше глянув на непроханого гостя:
- А ти звiдки знаєш, що вiн придурок?
- Так хто ж цього не знає?
- Он як, - ще щось прикинув чоловiк, моргнув бровами i вусами. - Ану,
давай свої документи.
Данило видобув обидва папiрцi, якi забрав у полiцая, простягнув їх
старостi, той дiстав з кишенi старенькi окуляри, натягнув їх на нiс i став
схожим на дятла, що оглядає перед працею стовбур дерева.
- "Особиста виказка", - по складах читає староста, далi зупиняється i
витрiщується на гостя: - Так оце ти будеш Харитоном Заїкою?
Данило завагався: а що, коли цей Заїка накоїв усякого i про це чули
тут?
- Кажи, пане полiцаю, - вже наказує староста. - Це ти Харитон Заїка?
- Я.
I враз староста розреготався, хапаючись руками за живiт. Пересмiявшись,
вiн знову витрiщився на Данила:
- Ти, хлопче, не мороч менi голови i нижчеспиння заразом. Усiх Заїкiв я
знаю як облуплених. Кажи по правдi: хто ти будеш, як твоє прiзвище i чого
прителiпався на своєму вiдгульнi? Коли за душею старого, то можеш брати її
- не заплачу перед вами, песиголовцями.
- Що ви, дiду! - по-синiвськи поклав свої руки на руки старого. -
Живiть побiльше, бо ви, бачу, людина!
- А хто ж будеш ти? Кажи справжнє прiзвище!
- Зовуть мене Данилом Бондаренком...
- Данилом Бондаренком? - не повiрив староста. - Знову обморочити
збираєшся?
- Справдi, я - Бондаренко.
- А як тебе величають по батьковi?
- Максимовичем.
- Стривай, стривай! Ти часом не той садiвник, про якого в газетi писали
перед самою вiйною?
- Отой самий.
- Чого ж ти зледащiв так? - глянув на полiцайську пов'язку.
- Хiба ви не бачите, що горе заставило?
- Напевне, так, - погодився старий. - То ось ти який, коли не брешеш! А
якi в твоєму саду були зимовi сорти яблук?
- Нащо це вам?
- Кажи, коли питають старшi.
- Кальвiль снiговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка, тиролька,
джонатан, пепiн лондонський. Досить вам?
- А оце ж яке? - махнув рукою на розложисту яблуню.
- Штрейфлiнг.
- А яке яблуко може лежати два роки?
- Ренет шампанський.
- Що правда, то правда, - i староста вiддав Даниловi "виказку". - А
куди ж Харитона подiв?
- Завiв до лiсу i вiдпустив. Казав, що пiде до брата в партизани.
- Може й пiти, бо в полiцiї опинився не з власної охоти, а з примусу i
страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
- Додому.
- Одчайдух ти при чужих документах i конi, - i староста пустив посмiшку
по вусах. - Що ж, пане полiцаю, ходiмо до мено на вечерю.
- Так вас же, пане старосто, об'їли рiзнi, наче гусiнь? Пан для пана не
старався б, а пасiчник для садовода завжди постарається. Ось ми зараз iз
копанки карася i в'юна витягнемо, на заїдок меду внесемо, нагодуємо тебе
та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах стоїш. - I старий пiдвiв
його до чималої копанки, де росло й татарське зiлля, i очерет, i через два
рiвчаки , авречнщалася вода.
XIX
I ось довгожданий татарський брiд з осколком мiсяця всерединi, i
мовчазний присiлок, що вткнувся в нерiвний берег, як немовля у материнськi
груди, i тривога пташиного граю у небi, i тихе схлипування пригорблених
верб, i дрiмота вербових човнiв, припнутих до прикорнiв.
Кiнь зупинився, час зупинився, тiльки в грудях так гупає серце, наче
хоче розбудити приспанi оселi.
Чого ти? Чого? Пора б уже огрубiти, корою взятися, та не береться воно
корою, i навiть у таку годину його бентежить сон цього забутого присiлка,
пiвсон рiки i дрiмота звичайних човнiв, що з берега на берег перевозили
його дитинство, а потiм кохання. Де воно i що з ним тепер?
Данило зiскакує з коня на зарость червоної таволги, прислухається до
ночi, до берегiв, до хат-бiлянок, в однiй з яких, певне, спочиває
Мирослава. I знову нижче хмар сумує клекотливий пташиний грай, а йому з
глибини присiлка подає голос самотня сурма. То озивається туга пiдбитого
журавля, який другий рiк живе в Ярослава Гримича. Серпень - пора перельоту
- найтяжчий для птаха мiсяць. А людинi тепер стали тяжкими усi мiсяцi.
Усi!
Скинулась риба на течiї, тенькнула душа, хоч вiн так поспiшав сюди: i
до тiєї вишнi, пiд якою спочиває матiр, i до тiєї оселi, де дозрiвають
пшеничнi коси його Мирослави, i до тих людей, з якими маєш бути завжди
разом...
Найперше вiн добрався до цвинтаря, бо чув провину, що не вклонився
пам'ятi матерi, йдучи на вiйну. Вiн знайшов те дерево, яке виросло в
узголов'ї рiдної, i тiльки торкнувся рукою до нього, як на землю
посипались перестиглi вишнi. I птиця не склювала їх - напевне, i її
поменшало у вiйну.
З-за дерев, розгортаючи туман, вийшов пригорблений, облитий сивиною
прицвинтарний сторож, який пiввiку стрiчав домовини i жив помiж могилами i
хрестами у старiй, схожiй на печерицю, капличцi, вiд рокiв осiли її плечi,
а хрест похилився. Сторож не впiзнав Данила, бо в цiй божевiльнiй
коловертi часу осмерк його розум. Придивляючись побiлiлими очима до
подорожнього, скорботно запитав:
- Ти, чоловiче, не з тутешнiх?
- З тутешнiх, дiду.
- А я щось не пiзнаю тебе. Старих усiх пiзнаю, а на молодих не вистачає
пам'ятi. .
- Чого ж ви, дiду, дома не домуєте?
- Як же менi домувати, коли стара ось тут пiд барвiнком спочиває, а
всiх синiв i внукiв забрала вiйна. То й маєш у хатi однi плачi невiсток.
Може, нарвеш собi яблук чи груш? Зародило їх у цьому роцi, аж гiлля
ломиться. Чуєш?
I Данило справдi почув, як недалеко вiдчахнулась, загупала плодами
гiлка. А старий i далi туманiв бiля нього:
- Ти ж з вiйни вирвався?
- З вiйни.
- А про моїх дiтей i внукiв нема нi слуху, нi переслуху. Такого
кровопролиття, як тепер, i за ординцiв не було, - на очi навернулись
старечi сльози, i вiн понiс їх з крихтами мiсяця до каплицi, де всi ночi
стереже постарiлих богiв, якi б мали стерегти, остерiгати й застерiгати
людей. Скрипнули перестоян! дверi каплицi, i Данила наскрiзь прорiзав
тяжкий не то стогiн, не то схлип:
- Дiточки мої, дiти, де ж ви тепер?
То не боги тужили, а людина, яка вiк звiкувала з мовчазними богами...
Зазiленою цвинтарною дорогою, на яку вiд могил повiдбивалися здрiбнiлi
пiвники i м'ята, Данило пiшов до прицвинтарної левади, на яку самопаш
пустив коня. Але що це? Недалеко вiд його воронця стовбичив у високiй
шапцi якийсь огрядний чолов'яга. "Звiдки ти взявся такий проворний!" I
вихопив з кишенi пiстоль.
Чоловiк обернувся до нього, пiдняв руку i тихо прогудiв;
- Не бiйтесь, Даниле Максимовичу. Це я - Волошин.
- Полiкарп Андрiйович? - здивувався Данило.
- Еге ж, еге ж, - закивав головою дебеляк i якось нерiвна пiшов до
Данила, нерiшуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати руку
чи тримати її при собi. I такою тугою були накупанi його очi, що навiть
при мiсяцi тяжко було дивитись у них. Яке ж горе так мучить тебе,
чоловiче?
Данило добре знав Полiкарпа Волошина, який у тридцятому роцi попав пiд
розкуркулення. Збираючись до Сибiру, вiн по-хазяйськи вiдiбрав найкраще
зерно, умовив милогубу карооку дружину не їхати з ним, та й подався туди,
де теж є люди i земля. Обробляти ж її вiн умiв з дитинства. От чи буде
тiльки в холодинi родити гречка?
А в тридцять шостому роцi Волошин повернувся з далеких країв;_ там
також не дармували його руки, i вiн з гарними докуменами приїхав до своєї
Ганi, на коси якої вже лiг осiннiй ганець.
Другого дня, ще вдосвiта, чоловiк прийшов до Данила, вийняв з кишенi
пiджака чистеньку пiлочку, в яку були загорнутi його характеристики, i, не
сiдаючи, запитав:
- Чи приймете до колгоспу, чи деiнде шукати роботу?
- А що ви з тiткою Ганею надумались робити?
Волошин невесело усмiхнувся в достиглi перехиленi вуса:
- Не хочу сповзати з землi, не хочу на нiй i перекотиполем стати. Якщо
не бажаєте, щоб iз усiма в гуртi робив, то я можу в смолокурнi чманiти,
можу й рибу в ставках доглядати - до неї в мене легка рука.
- Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. I тодi засiпались i
вiї, i повiки, i вуса в чоловiка. Вiн зiтхнув i вже розкуто запитав:
- То вiрите менi?
- Вiрю, Полiкарпе Андрiйовичу.
- Спасибi ж за вiру! - розчулився чоловiк. - Колись я не мав її до
людей, а тiльки до зерна i до худобини, то й сам, вважайте, був
напiвхудобиною... От хоч якi тяжкi були мої останнi роки, а не проклинаю
їх, бо помiж людьми почав знаходити вiру...
Цi слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин нiде не пiдвiв нi його,
нi людей...
Це було "тодi". А що тепер тебе змучило?
- До матерi ходили? - негадано запитав Волоiгiин i, скинувши шапку,
повiв посивiлою головою на цвинтар.
- До матерi, - здригнувся Данило.
- I досi пам'ятаю її голос, - вона ж iз моєю Ганею дiвувала. Разом
спiвали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася кров на усi
броди.
- Що з вами, Полiкарпе Андрiйовичу?
- Зрадливiсть долi, - тоскно зiтхнув чоловiк. - Послухаєте?
- Говорiть.
- Воно б краще на моє подвiр'я повернути, щоб нiякий дiдько, з отих,
кого язик брехнею годує, не навинувся.
I хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного подвiр'я Волошина, їх
таки почула тiтка Ганя, вийшла з хати, пiзнала Данила, кигикнула чайкою i
кинулась до нього з розпростертими руками.
- Данилку, дитино! Живий?!
- Живий, тiтко Ганю.
- То ходiмо до хати. Який же ти виморений... Та все одно живий. А ми
живем i не живем... Розказував тобi? - сльозами глянула на чоловiка.
мочар, пiдiйшов ближче до плеса i мовчки вклонився рибалцi. Той кивнув
йому головою i аж тепер повернув човника до села.
Данило пiшов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а
то полями, то узбiччям iде вiн, прислухаючись до кожного шереху землi,
дерев i дороги. На нiй iнодi зблиснуть фари, простугонять машини, та все
чужi, та все чужi.
Iнколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тодi й чужi
машини, i його мандрiвка здавалися лише поганим сном:
прокинешся - i вiдiйде вiн у безвiсть. Та це були тiльки хвилини
забуття...
I знову туманний свiтанок у пола, де ще лишились озерця проса i
зеленiло рiдкосiйне жито. Але що то бовванiє на сiрому передранковому
полотнi поруч з деревами, якi запливли верховiттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих
велетнiв, що застигли у чадному свiтанку. Та це ж комини i печi! Голi,
розтрiсканi, обгорiлi печi. Села не було, пе було жодної хати-бiлянки,
стояли тiльки печi, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвiй
планетi, йде Данило пожарищем, де все стало чорним - i вулицi, i дворища,
i садки, i криницi. I враз несподiваний жiночий голос:
- Данилку, ти прийшов?
Вiн злякано озирнувся. Хто ж тут знає його? З вузького завулка, над
яким потрiскували i кришилися обгорiлi верби, бiгла до нього смаглява
дiвчина. На її головi недоречно лежав понiвечений вiнок нареченої.
- Данилку, ти прийшов? - ще раз запитала, зупинилася i зiтхнула: - Нi,
це не Данило. - В дiвочих очах стояли вологiсть та безтямство.
Жалi й болi стиснули серце Данила. Похнюпившись, вiн стояв перед
знiвеченою красою i нiчим не мiг допомогти, зарадити їй. З того ж самого
завулка вийшов, спираючись на палицю, високий, надломлений у плечах, дiд.
Сизими вiд старостi очима вiн пильно оглянув Данила i покликав дiвчину:
- Ларисо, дитинко, йди сюди. Це не твiй Данило.
- Еге ж, дiдусю, - погодилася безщасниця, стоячи на мiсцi. Тепер вона
вже не дивилася на Данила, а кудись у далечiнь, когось виглядаючи з неї.
Старий пiдiйшов до них, привiтався з Данилом, узяв за руку дiвчину i
тихо сказав:
- Одна бiда, чоловiче.
- Що ж у Bac, дiдусю, скоїлось?
Старий оглянувся i, не пiдвищуючи голосу, почав розповiдати:
- Розстрiляли фашисти село, бо що їм розливання невинної кровi?
Розстрiляли людей, а потiм спалили хати. Тодi в моєї внучки, - кивнув на
дiвчину, - саме весiлля грали, бо iнакше їй не можна було. Зайшли фашисти
на подвiр'я, а моя донька - матiр Лариси - з переляку запросила їх чарку
випити. Випили ж вони горiлку, а потiм ударили з автоматiв. Першою впала
моя донька, попадали й гостi, i музики, i молодий, прикривши собою молоду.
Тiльки й залишилась вона з усього накоренка нашого I з усього весiлля, та,
бач, розуму не стало. I все жде свого Данила.
Данило глянув на безталанну, зiтхнув.
- За що ж вони так лютували?
- За партизанiв. Ходiмо, дитинко.
- Я, дiдусю, буду Данила чекати. Вiн завжди з цiєї вулицi приходив до
мене.
Змучений душею, iшов Данило од пожарища до пожарища, що колись звалося
селом, де навiть вода почорнiла, а перед очима все стояв образ знiвеченої
вроди, що чекає i нiколи не дочекається свого нареченого. За болями, за
запаморочливим духом випустошеної землi, за журбою вiн забув обережнiсть
i, коли вже минав останнi печi, негадано почув:
- Стiй! Руки вгору! - Збоку бiля обгорiлої верби стояв клишоногий
полiцай з гвинтiвкою в руках; на його обличчi видiлялись роздутi нiздрi i
втиснуте перенiсся.
- Чого тобi треба? - знiчено знизав плечима Данило. - Я додому
добираюсь. "Отак по-дурному попастись".
- Не базiкати! Руки вгору! - витрiщився полiцай, приклав гвинтiвку до
живота, як прикладають нiмцi автомата, i клацнув затвором.
Данило, темнiючи вiд гнiву, змушений був пiдняти руки.
- Отак! - вдоволено сказав прихвостень i пiдiйшов ближче. Обличчя в
нього нерiвне, муруге, мов каша з маком. - Документи маєш?
- Маю.
- Виймай, щоб дома не журились, - давiть у жарти ышуися перевертень i
трохи розпогодив колючi очi.
Данило вийняв червоноармiйську книжку, простягнув полiцаєвi.
- I знову руки вгору! - наказав той, приставив гвинтiвку до ноги,
розгорнув документ i зневажливо скривив тонку рисочку шершанiiх уст.
- Що ти менi оце тичеш пiд нiс? Нiмецьким документиком не запасся?
- Ще не встиг.
- А жаль. Тодi почалапаєш зi мною в полiцiю.
- Чого ж у полiцiю?
- Там тобi скажуть чого, - i посмiхнувся. - Там є майстри художнього
слова, що з усякого виб'ють i сльози, i, коли треба, душу.
- Я ж, хлопче, додому йду.
- Який я тобi "хлопче"?! - визвiрився полiцай.
- Де ж ти так скоро совiстi позбувся?
- Ану покинь менi глаголанiє! Бери свiй папiрець - i ходiмо. Данило
потягнувся до книжечки i враз блискавичним рухом обома руками перехопив
горло полiцая, шарпнув його до себе, пiдставив йому ногу, повалив на землю
i почув противний хрип.
- Пу-у-стiть, - прохрипiв полiцай, а з-пiд вiй його покотились сльози.
- Ось я тебе, гiтлерiвський пiдхвiсток, пущу на той свiт, - придавлюючи
полiцая колiном, Данило вихопив з кишенi браунiнга.
- Не вбивайте, дядьку, - заскiмлив полiцай. - Їй-богу, мене примусили
йти в полiцiю, їй-богу.
- Хто тебе, причмелений, примусив? - пiдвiвся Данило з землi.
- Староста i начальник полiцiї, бо мiй рiдний брат у партизанах, -
витер сльози перевертень. Вони сказали: як не пiду в полiцiю, то менi
зразу ж у тюрмi видадуть банку консервiв i хлiбину.
- Це що означає?
- У тюрмi тому, кого мали розстрiлювати, казали, що переводять до
концентрацiйного табору i видавали банку консервiв i хлiбину. В лiсi
заарештованого вбивали, а хлiб i консерви привозили для iншого смертника.
От з переляку я i став полiцаєм. Як вiдпустите - пiду в лiси шукати брата.
- Не брешеш?
- Ось побачите, що пiду.
- Давай документи i пов'язку.
На обличчi полiцая блиснули просвiтки надiї. Не встаючи, вiн вийняв з
кишенi пiджака два якихось папiрцi, вiдчепив од рукава шуцманiвську
опаску, простягнув Даниловi. Той розгорнув перший прим'ятий папiрець, на
ньому великими лiтерами було надруковано:
"ОСОБИСТА ВИКАЗКА.
Громадянин Харитон Заїка має право мешкання у селi Жовнино...
Шеф комендант Короїд"._
Внизу стояла печать. На першому її пiвколi тиснулися готичнi лiтери, а
на другому стояло по-українськи - "Самостiйна Україна".
Данило заховав документи, пiдняв iз землi гвинтiвку i, морщачись,
почепив на рукав пов'язку.
- Оце вiрно, - повеселiшав полiцай. - Тепер, не криючись, можете
добиратися додому.
- Вставай, тумануватий, та ходiмо понад шляхом до лiсу. Полiцая враз
залихомадило:
- Чого ж до лiсу?
- Щоб тобi ближче було до брата.
- А ви там не вб'єте мене?
- Побачимо. Йди.
Пригнувшись, наче соромлячись свого зросту, полiцай лихоманно дрiботiв
до лiсу, що принадно грав густою синявою. На узлiссi вони зупинилися.
- Не вбивайте мене, - уже в безнадiї заскiмлив Харитон. "Що ж робити,
дурноверхий, з тобою? Чи хоч трохи порозумнiшаєш ти, чи знову почнеш
перепиняти своїх?"
- Не вбивайте, дядьку...
- Прощаю тобi, убоїще, цього разу, хоча й не варто. Проте коли знову
повернешся до полiцiї - незридними ридатимеш, не допоможе...
- Спасибi вам, спасибi, дядечку, - не знав полiцай, як i дякувати, та
все згинався i розгинався перед ним.
- Iди до брата i не ганьби бiльше свого роду!
Обличчя полiцая пересмикнула посмiшка, вiрячи й не вiрячи, вiн ступнув
назад, потiм скочив у кущi й, петляючи, побiг свiт за очi. Куди ж ти
повернеш свою покручену долю?
Данило обернувся i пiшов лiсом, прислухаючись i до нього, i до шляху,
що гудiв рiзною машинерiєю. Пройшовши кiлометрiв iз п'ять, почув на
лiсовiй дорозi перестук копит, колiс i порожнiх бiдонiв. Причаївшись бiля
купки дерев, незабаром побачив парокiнну з бiдонами вiд молока пiдводу, на
нiй незграбився сiровидий, помервлений вiзник, який мав два пом'ятi, що аж
пiдстрибували, капшуки пiд очима, черевиком виткнутий нiс i мiтлами вуса.
Печатi задавнiлого невдоволення та зла гнiздились на його широкому
чолi, на зморшкуватих повiках i скособочених варгах. Один кут їх був грубо
закруглений, а другий - такий гострий, нiби весь час намагався далi
розрiзати щоку.
"Так i до вуха пiдповзе. Не дай боже зустрiтися з таким молоковозом у
нiчну пору".
Данило вийшов на погорблену корiнням дорогу, владно зупинив конi.
Молоковоз лихом втупився в нього:
- Якого тобi дiдька, хоча ти нiби й полiцай? - заскрипiло слово, мов
пересохлi дверi.
- Гарно стрiчаєте людей.
- Як вони мене, так i я їх. Бо що таке люди? Велике збiговисько, де
кожен думає тiльки про свою шкуру.
- Пiдвезiть, коли не жаль коней.
- Аби вони були мої, то жалiв би. Сiдай десь збоку. Звiдки єси?
- З крайсу.
Молоковоз краєм ока зирнув на Данила, скособоченими варгами вибив
насмiшку:
- I там полiцаї дрантюхами - без форми ходять?
- Скоро i форма буде. А ви чого такий, наче на весь свiт уїлись?
Молоковоз кинув на Данила притуманений злобою погляд, вйокнув на конi,
потiм вийняв з пазухи туго набитий кисет, розшморгнув його i поволi
прогугнiв:
- Бери на дурничку. Бiсiвську мiць має.
- Спасибi, я не вживаю цього зiлля.
- Тодi добре горiлку тягнеш?
- Не без того.
- До цього ви мастаки. А от допомогти бiдному чоловiку нема кому, -
зажурилося усе зло на капшучистому виду, i навiть плечi зажурились -
пригнулись.
- Це хто - ви бiдний чоловiк? - не повiрив, посмiхнувся Данило.
- Вiр чи не вiр, а таки я, бо в життi воно так: комусь перепадає просте
або й райське дерево, а комусь - однi трiски, - хрипло зiтхнув молоковоз
та й кинув погляд у лiси чи в минувшину. - От послухай. Був колись Хома
Кошiль господарем на всю губу, на весь повiт. Земельку мав, чорну, мов
крило галки, а воли такi, що нi один наймит до рогiв не доставав, i
медаль, як радiсть, пiд шиєю носив. Та бiльшовики пiдрiзали Хомi земельку,
постинали крила ще в двадцятому роцi, а та медаль пiд шивю мало не стала
петлею. А як почав надходити тридцятий рiк - скумекав я, куди вода тече,
роздiлив свої статки помiж дiтьми, взяв собi тiльки троян коней i
сiроманцем гайнув iз села працювати де на капiталiзм, де на соцiалiзм. То
чорнi були мої днi i чорною була туга. Тiльки одного дня розвеселився,
коли почув про розкуркудювання: таки перехитрив я, обскакав оюїх дурнiв
дукачiв... Носило мене i по Днiпрогесах, i по Турксибах. Воно й там, хто
був з головою, без гроша не сидiв. Та грошi - полова, а земля - свята. I
ждав я своєї земельки з усiх до одного снiв. То як почув про вiйну - кинув
квартиру зi своєю потiпахою i зразу ж сюди. Люди на схiд та на схiд - в
евакуацiю, а я зi сходу, як той бродяга, що судьбу проклинає. Вважай, iз
нiмцями в один день прибився до свого села: нiмцi iз заходу, а я зi сходу.
Обiйшов усю свою земельку, позабивав у неї свiжi вербовi кiлки, щоб
межовими вербами стали, а сам збирався стати старостою. Та щось воно не
туди повернуло - люди i власть наставили старостою мого колишнього наймита
Iвана Гнатюка, який був, ким би ти думав, - аж головою колгоспу!
- Що ви, люди, робите? - гукнув я на сходцi. - Вiн же стопроцентний
бiльшовик!
То мене тодi на сходцi, чуєш, мало не стовкли. I що найстрашнiше - свої
дiти одкинулись вiд батька, назвали в вiчi стопроцентним iродом. А потiм
цей самий Гнатюк у насмiшку наставив мене молоковозом. От i знову,
хвоськаючи чужi конi, нелюдьком стаю. Та що ж це робиться в свiтi? I чого
я так поспiшав до своєї земельки!
- Не дали вам її?
- Дали надiлок тiльки пiд огород. Я вже й до начальника полiцiї їздив.
- А вiн що?
- За кожного партизана, каже, будемо надiляти по два гектари землi. I
тут нема правди, бо на Полтавщинi, чував, за спiйманого партизана дають аж
п'ять гектарiв. Мабуть, доведеться гайнути туди.
- Так що ж вас тримає тут? - запитав Данило, ледве стримуючи лють.
Кошiль стишив голос:
- Хiба iще не здогадався?
- Нi.
- Тримає мене проклятий Iван Гнатюк.
- Вiн не пускає вас на Полтавщину?
- Нi, це я хочу присочити його, на гарячому спiймати, бо чує моя душа -
не новiй владi служить вiн, а знову ж бiльшовикам. Тож хай стратенець i
йде на страту.
Данило вирвав а руки молоковоза батога, скочив на землю i з усiей сили
вперiщив ним по широких плечах.
- За що?! - верескнув, вирячився Кошiль, проворно скочив "на землю,
стиснув волохатi, схожi па їжакiв, кулачища.
Данило вперiщив його i вдруге, i втретє.
- За те, що перехитрив сам себе i вже сочиш за добрими дюдьми. Зараз же
повертай конi в крайс! Я тебе, волоцюго, здам своєму начальнику! - I знову
шмагонув батогом.
Хома враз обм'як, опустив люшнюватi руки i забелькотав:
- Помилуйте, пане полiцаю. Напоумили дурного. Я ж думав та гадав
якнайкраще догодити вам.
- Вже не догоджуй, коли здитинився розумом. Повертай до крайсу! Бач,
вiн за ким пантрує!
- Пане полiцаю, богом прохаю, змилосердьтесь. Я вам навiть, коли ваша
ласка, вiдкупного дам.
- Вiдкупного?.. - нiби задумався. - Давай! Бiс iз тобою! Кошiль полiз
до кишенi, вийняв капшука, схожого на тi, що коливались на його обличчi, i
простяг Данилу:
- Отут на добрий могорич вистачить. Бери мої сякi-такi заробiтки на
чужому молоцi.
- Оце хай тобi буде наукою, щоб не падлючив i не верзякав на добрих
людей. - Данило недбало засунув гаванець до кишенi. - Коли ж ми хоч слово
почуємо вiд тебе про Iвана Гнатюка, то заздалегiдь готуй торбу i суши
сухарi.
- Отак i повиннi ми вiдчувати твердiсть влади, - глибокодумно прорiк
Кошiль, тiльки зараз збагнувши, в яку халепу вiн ускочив через свою
дурiсть.
Данило скинув вiжки i тлею з пiдручного воронця, вискочив на нього i
насмiшкувато сказав молоковозу:
- Передасте привiт Iвану Гнатюку. А що батожив вас, можете не говорити.
Але Кошiль нiчого не вiдповiв на це, тепер усi його думки кружляли
навколо одного: як йому замиритися зi старостою свого села, що он яких має
захисникiв. Вiн тричi широко перехрестився на сонце, що грало мiж
деревами, але й сонце ве змогло вибити з його погляду холодних сутiнкiв.
То дiбровами, то полями, то шляхом Данило до вечора вiдмiряв, певне, з
тридцять кiлометрiв i смiливо в'їхав у якесь село, роздiлене надвоє
неширокою рiчечкою. Тут бiля левадок стояли ошатнi хатки, до кожної од
рiчки тягнулося два рiвчаки. Це здивувало Данила, i, зустрiвши в березi
жiнку з шматтям ва коромислi, вiн запитав, що воно й до чого.
- У нас отак споконвiку заведено, - погойдуючи коромислом i станом,
вiдповiла жiнка. - Бiля кожної хати маємо копанку, в нiй тримаємо рибу;
карасi, лини, коропи i в'юни є. А щоб для них завжди була чиста вода - то
впускаємо i випускаємо її цими рiвчаками. А ти ж звiдки будеш, такий
проворний?
- Здалеку, тiточко.
- Та бачу, що здалеку, - буркнула, неприязно оглядаючи його.
- По чому ж ви бачите?
- По твоїй ганчiрочцi, - тицьнула на полiцайську пов'язку.
- Хiба у вас таких нема?
- Таки нема. Кого позаписували у полiцiю, усi порозбiгалися, опрiм
придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер
звiдкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
- lie з цих, тiточко.
- А якщо з цих безчесникiв, - оглянулася жiнка, - то скорiше ховай свою
лахманину i вив'юнюйся звiдси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засмiявся од цiєї мови, що була йому, як музика.
- Ти чого ж радiєш? - здивувалася жiнка i пiдозрiло подивилась на
нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхнiй Вавило?
- Бо, видно, тут гарнi люди живуть.
- Якi не живуть, а в сiрка очей не позичають, - гойднула коромислом i,
вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пiшла стежкою до
своєї хати.
- Тiточко, а де ваш староста живе? Жiнка зупинилась, рукою показала на
левадку, обсаджену червонолозом.
- Ось бачиш вусаня в сiряку, що корову бiля садочка пасе? Оце i є наш
староста, Микола Андрiєнко.
- Староста - i корову пасе?
- А вiн у нас не супостат i не грошолюб. I в скрутну годину не
перешерстився, - сердито озвалася жiнка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило пiдiйшов до старости, який ще
здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга рокiв п`ятдесяти з обличчям
кольору й сухостi волоського горiха, на головi в нього красувався
саморобний солом'яний бриль, i тому начальство було схоже на звичайного
сiльського пасiчника. Цю схожiсть ще пiдкреслювали старi дуплянки й
вулики, якi стояли у невеличкому садку.
- Драстуйте, пане старосто, - вклонився не чину, а лiтам Давило.
- _Драстуйте, пане полiцаю, - заскалив око старий, а в голосi його
озвалася прихована насмiшка.
- Як воно у вас, пане старосто?
- Нiчого у нас, пане полiцаю, - i пустив пересмiх по зморшках вусах.
Чого ж ви смiєтесь?
- А як нe смiятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до
нього на дурнiчку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
- Так ви ясновидець, пане старостої Старий нахмурився.
- Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такi пани, як ти i наїжджi
лобурi, об'їли мене, наче гусiнь. То як дуже голодний, iди, поки не пiзно,
шукай пристановиська i з'їжу.
- Куди ж менi накажете пiти?
- Вiдпитай полiцая Вавила.
- До цього придурка?! - обурився Данило. Староста щось прикинув на всiх
своїх зморшках, цiкавiше глянув на непроханого гостя:
- А ти звiдки знаєш, що вiн придурок?
- Так хто ж цього не знає?
- Он як, - ще щось прикинув чоловiк, моргнув бровами i вусами. - Ану,
давай свої документи.
Данило видобув обидва папiрцi, якi забрав у полiцая, простягнув їх
старостi, той дiстав з кишенi старенькi окуляри, натягнув їх на нiс i став
схожим на дятла, що оглядає перед працею стовбур дерева.
- "Особиста виказка", - по складах читає староста, далi зупиняється i
витрiщується на гостя: - Так оце ти будеш Харитоном Заїкою?
Данило завагався: а що, коли цей Заїка накоїв усякого i про це чули
тут?
- Кажи, пане полiцаю, - вже наказує староста. - Це ти Харитон Заїка?
- Я.
I враз староста розреготався, хапаючись руками за живiт. Пересмiявшись,
вiн знову витрiщився на Данила:
- Ти, хлопче, не мороч менi голови i нижчеспиння заразом. Усiх Заїкiв я
знаю як облуплених. Кажи по правдi: хто ти будеш, як твоє прiзвище i чого
прителiпався на своєму вiдгульнi? Коли за душею старого, то можеш брати її
- не заплачу перед вами, песиголовцями.
- Що ви, дiду! - по-синiвськи поклав свої руки на руки старого. -
Живiть побiльше, бо ви, бачу, людина!
- А хто ж будеш ти? Кажи справжнє прiзвище!
- Зовуть мене Данилом Бондаренком...
- Данилом Бондаренком? - не повiрив староста. - Знову обморочити
збираєшся?
- Справдi, я - Бондаренко.
- А як тебе величають по батьковi?
- Максимовичем.
- Стривай, стривай! Ти часом не той садiвник, про якого в газетi писали
перед самою вiйною?
- Отой самий.
- Чого ж ти зледащiв так? - глянув на полiцайську пов'язку.
- Хiба ви не бачите, що горе заставило?
- Напевне, так, - погодився старий. - То ось ти який, коли не брешеш! А
якi в твоєму саду були зимовi сорти яблук?
- Нащо це вам?
- Кажи, коли питають старшi.
- Кальвiль снiговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка, тиролька,
джонатан, пепiн лондонський. Досить вам?
- А оце ж яке? - махнув рукою на розложисту яблуню.
- Штрейфлiнг.
- А яке яблуко може лежати два роки?
- Ренет шампанський.
- Що правда, то правда, - i староста вiддав Даниловi "виказку". - А
куди ж Харитона подiв?
- Завiв до лiсу i вiдпустив. Казав, що пiде до брата в партизани.
- Може й пiти, бо в полiцiї опинився не з власної охоти, а з примусу i
страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
- Додому.
- Одчайдух ти при чужих документах i конi, - i староста пустив посмiшку
по вусах. - Що ж, пане полiцаю, ходiмо до мено на вечерю.
- Так вас же, пане старосто, об'їли рiзнi, наче гусiнь? Пан для пана не
старався б, а пасiчник для садовода завжди постарається. Ось ми зараз iз
копанки карася i в'юна витягнемо, на заїдок меду внесемо, нагодуємо тебе
та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах стоїш. - I старий пiдвiв
його до чималої копанки, де росло й татарське зiлля, i очерет, i через два
рiвчаки , авречнщалася вода.
XIX
I ось довгожданий татарський брiд з осколком мiсяця всерединi, i
мовчазний присiлок, що вткнувся в нерiвний берег, як немовля у материнськi
груди, i тривога пташиного граю у небi, i тихе схлипування пригорблених
верб, i дрiмота вербових човнiв, припнутих до прикорнiв.
Кiнь зупинився, час зупинився, тiльки в грудях так гупає серце, наче
хоче розбудити приспанi оселi.
Чого ти? Чого? Пора б уже огрубiти, корою взятися, та не береться воно
корою, i навiть у таку годину його бентежить сон цього забутого присiлка,
пiвсон рiки i дрiмота звичайних човнiв, що з берега на берег перевозили
його дитинство, а потiм кохання. Де воно i що з ним тепер?
Данило зiскакує з коня на зарость червоної таволги, прислухається до
ночi, до берегiв, до хат-бiлянок, в однiй з яких, певне, спочиває
Мирослава. I знову нижче хмар сумує клекотливий пташиний грай, а йому з
глибини присiлка подає голос самотня сурма. То озивається туга пiдбитого
журавля, який другий рiк живе в Ярослава Гримича. Серпень - пора перельоту
- найтяжчий для птаха мiсяць. А людинi тепер стали тяжкими усi мiсяцi.
Усi!
Скинулась риба на течiї, тенькнула душа, хоч вiн так поспiшав сюди: i
до тiєї вишнi, пiд якою спочиває матiр, i до тiєї оселi, де дозрiвають
пшеничнi коси його Мирослави, i до тих людей, з якими маєш бути завжди
разом...
Найперше вiн добрався до цвинтаря, бо чув провину, що не вклонився
пам'ятi матерi, йдучи на вiйну. Вiн знайшов те дерево, яке виросло в
узголов'ї рiдної, i тiльки торкнувся рукою до нього, як на землю
посипались перестиглi вишнi. I птиця не склювала їх - напевне, i її
поменшало у вiйну.
З-за дерев, розгортаючи туман, вийшов пригорблений, облитий сивиною
прицвинтарний сторож, який пiввiку стрiчав домовини i жив помiж могилами i
хрестами у старiй, схожiй на печерицю, капличцi, вiд рокiв осiли її плечi,
а хрест похилився. Сторож не впiзнав Данила, бо в цiй божевiльнiй
коловертi часу осмерк його розум. Придивляючись побiлiлими очима до
подорожнього, скорботно запитав:
- Ти, чоловiче, не з тутешнiх?
- З тутешнiх, дiду.
- А я щось не пiзнаю тебе. Старих усiх пiзнаю, а на молодих не вистачає
пам'ятi. .
- Чого ж ви, дiду, дома не домуєте?
- Як же менi домувати, коли стара ось тут пiд барвiнком спочиває, а
всiх синiв i внукiв забрала вiйна. То й маєш у хатi однi плачi невiсток.
Може, нарвеш собi яблук чи груш? Зародило їх у цьому роцi, аж гiлля
ломиться. Чуєш?
I Данило справдi почув, як недалеко вiдчахнулась, загупала плодами
гiлка. А старий i далi туманiв бiля нього:
- Ти ж з вiйни вирвався?
- З вiйни.
- А про моїх дiтей i внукiв нема нi слуху, нi переслуху. Такого
кровопролиття, як тепер, i за ординцiв не було, - на очi навернулись
старечi сльози, i вiн понiс їх з крихтами мiсяця до каплицi, де всi ночi
стереже постарiлих богiв, якi б мали стерегти, остерiгати й застерiгати
людей. Скрипнули перестоян! дверi каплицi, i Данила наскрiзь прорiзав
тяжкий не то стогiн, не то схлип:
- Дiточки мої, дiти, де ж ви тепер?
То не боги тужили, а людина, яка вiк звiкувала з мовчазними богами...
Зазiленою цвинтарною дорогою, на яку вiд могил повiдбивалися здрiбнiлi
пiвники i м'ята, Данило пiшов до прицвинтарної левади, на яку самопаш
пустив коня. Але що це? Недалеко вiд його воронця стовбичив у високiй
шапцi якийсь огрядний чолов'яга. "Звiдки ти взявся такий проворний!" I
вихопив з кишенi пiстоль.
Чоловiк обернувся до нього, пiдняв руку i тихо прогудiв;
- Не бiйтесь, Даниле Максимовичу. Це я - Волошин.
- Полiкарп Андрiйович? - здивувався Данило.
- Еге ж, еге ж, - закивав головою дебеляк i якось нерiвна пiшов до
Данила, нерiшуче зупинився перед ним, не знаючи, що робити: подавати руку
чи тримати її при собi. I такою тугою були накупанi його очi, що навiть
при мiсяцi тяжко було дивитись у них. Яке ж горе так мучить тебе,
чоловiче?
Данило добре знав Полiкарпа Волошина, який у тридцятому роцi попав пiд
розкуркулення. Збираючись до Сибiру, вiн по-хазяйськи вiдiбрав найкраще
зерно, умовив милогубу карооку дружину не їхати з ним, та й подався туди,
де теж є люди i земля. Обробляти ж її вiн умiв з дитинства. От чи буде
тiльки в холодинi родити гречка?
А в тридцять шостому роцi Волошин повернувся з далеких країв;_ там
також не дармували його руки, i вiн з гарними докуменами приїхав до своєї
Ганi, на коси якої вже лiг осiннiй ганець.
Другого дня, ще вдосвiта, чоловiк прийшов до Данила, вийняв з кишенi
пiджака чистеньку пiлочку, в яку були загорнутi його характеристики, i, не
сiдаючи, запитав:
- Чи приймете до колгоспу, чи деiнде шукати роботу?
- А що ви з тiткою Ганею надумались робити?
Волошин невесело усмiхнувся в достиглi перехиленi вуса:
- Не хочу сповзати з землi, не хочу на нiй i перекотиполем стати. Якщо
не бажаєте, щоб iз усiма в гуртi робив, то я можу в смолокурнi чманiти,
можу й рибу в ставках доглядати - до неї в мене легка рука.
- Що ж, коли легка, то ставайте старшим над рибою. I тодi засiпались i
вiї, i повiки, i вуса в чоловiка. Вiн зiтхнув i вже розкуто запитав:
- То вiрите менi?
- Вiрю, Полiкарпе Андрiйовичу.
- Спасибi ж за вiру! - розчулився чоловiк. - Колись я не мав її до
людей, а тiльки до зерна i до худобини, то й сам, вважайте, був
напiвхудобиною... От хоч якi тяжкi були мої останнi роки, а не проклинаю
їх, бо помiж людьми почав знаходити вiру...
Цi слова надовго запам'ятав Данило. А Волошин нiде не пiдвiв нi його,
нi людей...
Це було "тодi". А що тепер тебе змучило?
- До матерi ходили? - негадано запитав Волоiгiин i, скинувши шапку,
повiв посивiлою головою на цвинтар.
- До матерi, - здригнувся Данило.
- I досi пам'ятаю її голос, - вона ж iз моєю Ганею дiвувала. Разом
спiвали "Розлилися води на чотири броди". А тепер розлилася кров на усi
броди.
- Що з вами, Полiкарпе Андрiйовичу?
- Зрадливiсть долi, - тоскно зiтхнув чоловiк. - Послухаєте?
- Говорiть.
- Воно б краще на моє подвiр'я повернути, щоб нiякий дiдько, з отих,
кого язик брехнею годує, не навинувся.
I хоч як вони тихо добиралися до зашпоришеного подвiр'я Волошина, їх
таки почула тiтка Ганя, вийшла з хати, пiзнала Данила, кигикнула чайкою i
кинулась до нього з розпростертими руками.
- Данилку, дитино! Живий?!
- Живий, тiтко Ганю.
- То ходiмо до хати. Який же ти виморений... Та все одно живий. А ми
живем i не живем... Розказував тобi? - сльозами глянула на чоловiка.