Страница:
побабчиться i зменшиться у вазi.
Шiстсот пудiв вiн продав оптом вiнницьким зашкiрним спекулянтам за
шiстдесят тисяч карбованцiв, упакував їх у залiзну скриньку та й удосвiта,
коли Стьопочка ще вiдлежував у постелi боки, скрадаючись, пiшов до лiсової
улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут їх нiхто не тривожив, нiхто не
бив на жир, то вони спокiйно й розмножились собi, - он якi нори
насвердлили, а бiля них понасипали чималенькi купи землi.
Магазаник довго прислухався й придивлявся до лiсу, що прорiс негустим
туманом, потiм скинув обшиту ременем свиту, обгорйув нею скриньку й
обережно-обережно почав копати яму. Далi знов позирнув довкола. Хтось наче
скрадається помiж деревами? Копач застиг на мiсцi й не швидко збагнув, що
то на злежаний торiшнiй лист скапував отой нетерплячий березовий сiк, який
сам розриває кору дерев.
За столiтнiми дубами позiхнуло сонце. А ось i перша бджола, шукаючи
поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забринiла йому ранкову пiсню i
почала набирати пилок у свої кошики. Жаль, що їх тiльки двоє у неї, а мав
шестеро нiг... Лiзе ж таке в голову.
Лiсник вавинув iз свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму i,
затаївши подих, почав її засипати. Купку землi над ямою вiн опорядкував
точнiсiнько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех.
Страх охопив з пiг до голови, їжаком заворушився у чубi. Магазанак
скособочив наполоханi очi туди, звiдки чулося шарудiння, - i здивувався, i
полегшено зiтхнув: то побiля крайньої нори вовтузилася з дитям борсучиха.
Щойїю витягнувши з пiдземелля бiлястого нащадка, вона дбайливо поклала
його на осонпя, поторсала головою та й знову полiзла в нору.
I негадано лiсника вкусила непотрiбна думка: навiть борсук iз темряви
виносить на сонце своє дитя, а ти i себе, i своє чадо вштовхнув у темряву.
Тьху, найшов годину на покаяття...
Чортихнувшись, вiн згинцем пiщов до своєї оселi, що глухла вiд весняних
шумiв. Коли крутнув закрутку хвiртки, з тольцевої клунi виглянув
Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовтi вiї, як i завжди,
трiпотiли млинками, пiд ними проглядали очi рiдкуватої синьки. Побачивши
батька, Стьопочка пiдозрiло скривив губи.
- Куди це ви, татуню, так зарання повiялися?
- Служба, Стьопочко, служба: державний лiс стережу. Державний! - ще
згадав борсучиху з дитям на осоннi. У Стьопотки недовiра стерла з обличчя
рештки сну.
- Чого ж ви стережете державаий лiс не з шомполiвкою, а з лопатою? Га?
- Усе будеш знати - швидко постарiєш, а тобi ще женитися треба, -
вiдповiв, посмiхаючись устами й лютуючи в душi: вже й воно, недомiрок,
вахлак, пантрує за батьком; маю обмiнчука, а не сина. - Перестань клiпати
очимга. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: "Нiч
минула, а день наблизився, тож вiдкиньмо вчинки темряви i зодягнемось у
зброю свiтла". Воiстину нiч минула й треба думати про новий день.
Стьопочка трохи розпогодився, i навiть млинки його вiй притишили працю.
- А я вже подумав, що ви десь потайки проклятеннi закопували.
- Якi проклятеннi?! Що це тобi приверзлося?! I коли вже розвидниться у
твоїй головi? - люто глипнув на сина, та не злякав його.
- Ви, тагуню, не печiть мене qkom, бо не дуже угнiвив вас. Хiба я
нiчого не бачу, нiчого не здаю? А коли треба закопати, то й мене берiть iз
собою, бо все може трапитись i пiде мiй спадок хробакам на споживу.
Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровiтню.
- Чого ви все злуєте, коли заговориш про копiйку? - знову прокинулась
пiдозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, ховає в лiсах грошву.
- Нe злую, дурню, а думаю: звiдки ти вискiпкався такий?
- З вапюго достатку та з вашого скупердяйства, татуню, - не полiз
Стьопочка в кишеню за словом i негадано розвеселив ним батька.
- Е, та на твоєму язицi бiльше розуму, нiж у головi: бач, яке вихляпав!
- засмiявся Магазаник, потiм зирнув па лiси, що бавилися з вiтром. - Як ти
гадаєш, сину, чи lie пора нам розкрити льох пiд скитком?
Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках:
- Це ж знову я, мов проклятий, буду одну нiч вигрiбати землю, другу -
вантажити та розвантажувати мiшки, а ви менi за це тицьнете в зуби якусь
паршиву тридцятку, та й годi. То що менi по цьому i по тому?
Магазаник повчально вiдповiв сину:
- Сергiй Радонезький ще немовлям вiдмовився в пiснi днi смоктати
материне молоко, а ти, чадо недостойне, i в пiснi, i в скоромнi днi хочеш
тягнути й тринькати батьковi грошi. Пам'ятай: хто не дорожить копiйкою,
сам гроша не варт, так що менше помишляй про мої грошi.
- Про що ж лишається думати Стьопочцi?
- Увiйшов ти в лiта, увiходь i в розум. Подумай про iнший прожиток -
про службу в мiстi, про якесь видвиженiє, бо тепер епоха!
- Так пристройте мене в якiйсь конторi чи до якоїсь кумерцiї. Я й сам
не хочу в лiсi трубити з вовками та гризтися з рiдним батьком.
- I пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районi. Може, хоч там з
тебе щось виклепається. А зерно iз скитка все одно маємо вивезти...
Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало
кiлька пустельникiв, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз
одвiдував скиток i отаман Якiв Гальчевський, що найменував себе Орлом,
переховувалась тут i його дружипа Марiя. А потiм цi "орли", як сови,
дременули до папської Польщi, щоб уже не обрiзом, а отруйним словом
стрiляти в молоду державу.
Згодом скитники покинули лiси, тут на якийсь час залишився був один, та
й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зiрвала покриття iз
скитка, обваленi стiни його несподiвано зсередини поросли горобиною.
Врослi в камiнь деревця весною цвiли пухнастим цвiтом, а восени червонiли
гронами ягiд.
Пам'ять людська забула i ченцiв, i Гальчевського, i скиток, i тiльки в
тридцять другому роцi про нього згадав Семен Магазаник: адже иiд скитком
був льох, де ченцi тримали збiжжя i харчi,
То для чого йому копати в лiсах яму, коли можна i в льоху заховати
зерпо, - i вшахровапс, i зiбране на лiсових галявинах у та зрубах? Рiвно
сто мiшкiв жита, пшеницi й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а
дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навiть оптом продати це
зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж i по пудику, по пiвпудика
збути людям, тодi ще набiжить кiлька тисяч. Треба хапати їх, бо бiльше
такого року вже не буде. Може, пiсля нього поїхати собi на Кавказ чи в
Крим, купити будинок i спокiйно, в теплi та добрi, доживати вiку бiля
синього, моря? Правда, там не буде такої розкошi, як в оцих лiсах, зате
матиме спокiй для серця. Бо хiба далеко Вiнниця од Полтави? Може, хтось i
вижив iз тих смертникiв, що колись потрапили до державної варти. Може,
хтось iз друзiв Човняра приб'ється до нього купувати, хлiб, а забере
життя?
Доля не говорить людинi про свої дороги. Чогось вiн зараз полохливим
став. Чи це вже старiсть всiдається на плечi, чи голод тривожить великим
та непевним карбованцем i непевним покупцем? Нi, таки треба збути хлiб
оптовикам та й добиватись до синього моря. Там вiн загубиться в людськiй
веремiї, як голка в сiнi. Та враз йому защемiло всерединi, i крiзь поля, i
крiзь лiси прибився блакитнавий полиск Оксашгаих очей. Надовго ж
укоренилася ти в серцi, як ота горобина на каменi сюитка.
"Не ти носиш корiння, а корiння тебе", - знову прийшло на пам'ять святе
письмо. А може, ще раз сходити до неї. Зрештою, повинен же голод якщо не
зломити, то надломити жiнку, надломити її честь. Зчавить голод тiло, то й
нечисть у душу забреде. Ось тодi й дiзнаєшся, чого вона варта i чи все
купується-продається.
З такими думками вiн зайшов до оселi, поклав у кишеню свiжу пампушку,
зняв з кiлочка рушницю, перевiрив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за
своєю любов'ю чи, може, за ганьбою.
- Куди ви, тату? - зупинив його Стьопочка. I тепер в його поглядi
прокльовувалась пiдозра.
- У присiлок маю пiти.
- А хто ж два печива хлiба продасть?
- Продавай, Стьопочко, ти, а грошi собi на гульки забереш, -
розщедрився батько, в душi задобрюючи перед дорогою долю.
- Усi?! - зрадiло чадо i випустило пiдозру з очей.
- Усi.
- От спасибi, тату! - В Стьопочки вiд подиву навiть зiпсувалися млинки
вiй; це ж зразу якихось чотириста карбованцiв покладе у гаман. I радiсно
ошкiрився, притискаючи до зубiв губи i посмiшку.
"Навiть посмiхнутись по-розумному не вмiє".
Магазаник сумно подивився на своє пронозувате, падке на копiйку чадо,
похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а е пiвголовок. Коли
корiнь грiховний, то й гiлки грiховнi. На службу, тiльки на службу треба
його, шябеного, опредiлити, бо як наткнеться на захованi грошi, то й скарб
забере, i вiк твiй укоротить. Ох, Оксано, Оксано...
Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то
головою до нього, неголосно, одноманiтно затвердила одно:
- Чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк.
Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловiка, а е купцiпродавцi. Оце
так розтривожив нежданий погляд Оксани. У неї вiн хоче знайти для себе
душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокiй.
У татарському бродi вiн побачив на човнi Оксаниного Володимира. Хлопчак
чи тiнь його пригаслими очима дивився на поплавок i мерзлякувато кутався в
катанку, що стала завеликою на його кiстки. I на цих, i на других кiстках
швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнiшою була... А човен той самий!
Чого ж вiн i досi страхається його, як страхається громовицi? Час уже
рвати забобонну пуповину. Час!
- Гей, хлвпче, подай перевозу!
Володимир пiдвiв заважку тепер для його шиї голову, потiм повiльно
змотав вудочку, вдарив веслом по зеленiй хвилi. Вiн мовчки добрався до
берега, мовчки вiдштовхнувся вiд нього, тiльки весло сумовито говорило:
хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
- Мама ж дома?
- Дома.
- Що вона робить?
- Слабує.
- I вiд чого?
Дитя з докором поглянуло на нього, а потiм кинуло гiльки одне слово:
- Сiдайте.
Човен, зашипiвши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим срiблом
котикiв. Магазаник пiдвiвся, вийняв з кишенi пампушку, подав хлопчаковi:
- Ось, маєш за перевiз.
Володимир спочатку розгубився, потiм обома ручатами вхопив бiле тiльце
хлiба.
- Спасибi вам, дядьку. - А далi гукнув: - Миколко, Микояко!
Недалеко вiд берега з луговини пiдвiвся Миколка. Брат покавав йому
пампушку, й мале, немов пiдбите пташеня, заспiшило до хлiба. Вони тут же,
на березi, розломили пампушку, вiдразу з'їли її, а потiм згадали матiр.
- Я їм щавлику нарву, - виправдуючись, сказав Миколка i знов пiдбитим
пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сiв на човен, закинув вудочку,
сподiваючись на рибальське щастя.
Магазапик дiйшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнiлi, з
вiдкрученими головами соняшники, побачив папiвiїiдчиненi сiнешнi дверi,
блакитнавi, як Оксанинi очi, вiкна, кущ калини бiля них i чогось
по-дурному завагався, не змiг навiть зайти на подвiр'я, а сперся обома
руками на ворота. Вони заскрипiли пiд його вагою i насторожили цибатого
лелеку на хатi, що мав принести, та не принiс щастя в оселю. Лелека
змахнув крилами i злетiв у вологi, мiнливi шовки неба, яке не знало, що
йому робити: чи посiяти дрiбний без грому дощ, чи пошукати заблукало
сонце.
Небо має свої клопоти, а людина свої. От, як i мрiялось, вiн у лiсах
дожив до багатства, хай до потаємного, але ж до багатства: до золота, до
срiбла, до дiамантiв, цiну яких пiзнав що в громадянську вiйну. Знову ж
таки бiсiв Безбородько навчив його цiнувати i видирати цi камiннi сльози,
- згадав свого страшного зверхника по державнiй вартi. Багатство! Скiльки
воно манило, i манить, i слiпить людей. Вище за нього не пiдiймалася
тривожна думка срiблолюбця...
Але чого ж вiн, багач, наче старець, стоїть бiля благеньких, крихких
ворiтець, якi вiдчиняють i зачиняють жiночi руки?.. Може, й нема любовi,
але щось таки є, що бентежить душу i трохи очищає її од житейської
скверни. I хоч скiльки гiркоти принесла йому Оксана, та вiн знає одно: не
буде таких вiрних Оксан, то здрiбнiє життя людське, наблизиться до
скотського.
Iз сiней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу бiлизну i, тулячи її
до грудей, наче спросоння, пiшла до хати. Йому стало жаль її, жаль
дочасних зморщок, якi поснував не час, а безхлiб'я, i воднораз прокинулась
надiя: зараз, може, жiнку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що
буде далi - знову ж таки покаже час.
- Оксано, - покликав одним уболiванням. Навiть не знав, що воно в нього
може бути таким щирим.
Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од
несподiванки, гордо випросталась, а вiн помiтив пiд її очима синi смуги.
От його достатки через тиждень-другий i змиють їх.
- Чого вам, невiдчепний?.. Як ви посмiли?
- Знову гнiваєшся. I нащо, i для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогоднi:
легка, немов обмолочений снiп, - зовсiм звутлiла, аж дивитися жалко...
Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жiнкою, чи куховаркою, чи так... у
гостi.
- Хай до вас у гостi лихо з бiдою приходять! - I пiшла до хати,
хапаючись руками за дитячу одежу чи за своє серце, а на хату опустився
лелека. Чи принесе вiн щастя комусь iз цiєї оселi?
Як старець, прийшов i, як старець, поплентався Семен Магазапик у свої
лiси. Не судилося йому принести до своєї оселi красу, не судилося.
Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки їхати до
синього моря, до веселої музики, що мас берег вiдпочинку, де бiльшi торги
та бiльш доступнi жiнки. А сьогоднi вiн пiде до Василини, вп'ється своєю
горiлкою i хмiльним чаром та й засне па її персах, з яких, певне,
змивалась не одна скороминуща любов. Коли не маєш справжньої любовi, то
знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усiх жiночих
криницях однакова; теж, певно, досадило йому вiдьомське зiлля.
Лихий на себе, на все жiноче кодло i на Василину, з якою має перебути
нiч, вiн навiть не помiчає дня, що десь загубив сонце.
Лiси зустрiли його тривожним шумом, а вiн, як забобонна людина, черпнув
тривогу ще з Оксаниного подвiр'я, i вона бродила по його тiлi лихим
передчуттям. Скрадаючись, добрiв до борсучих нiр, обколесував їх, знайшов
першi пiсля зимової сплячки слiди звiрiв, знайшов уже просохлу купку землi
на своєму скарбi, трохи поправив її хворостиною i попрямував до оселi, бо
любов - любов'ю, а обiд - обiдом. Та й Василинi треба щось приготувати. в
в свiтi свята краса, але е й грiшна спокуса, то хоч нею перебуде свої
невдачi.
Вже доходячи до лiсництва, вiн нагло зупинився на стежцi: чомусь згадав
зустрiч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лiсом.
Знайшов дивовижу! Щось дуже iдейний вiн, таким i Ярослав Хоролець був. Нi,
тривога не дасть спокiйно й ложку борщу з'їсти. От уже й думай не про
Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
Лiсник узяв лiворуч i пiшов до того мiсця, де стояв скиток, вибиваючи
зi своєї, колись мальованої утроби перекошенi деревця горобини. Скорiше
треба з тамтого пiдземелля вихопити зерно. Легко сказати, п'ятсот пудiв!
Село можна зараз зарятувати ними! Сама тiльки думка про це злякала його.
Одна справа - подаруйати потрiбнiй людинi вiдеркову липiвку меду чи
запечатаний щiльник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його -
синє, як Океании погляд, море. Та не зiйшовся свiт клином на її чарах,
знайдуться й iншi, а поки що хай передпiє день i настане вечiр.
Ось уже й скиток засiрiв мiж деревами, ось уже зi стiн його проглянула
горобина, що пробилася з голiв i плечей святого малювання. А непогано
придумав: сховати святе зерно в святому мiсцi, продавати ж можна й у
грiшному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипанi
землею i тинком дверi. I раптом його ноги, все його тiло на мить
кам'янiють, а стара будова з молодою горобиною розповзається в очах: чи це
диявольське павождепiе, чи й справдi бiля стiн вiн бачить свiжi купини
землi?
Магазаник, вiрячи й не вiрячи собi, притулився до старої берези, на очi
йому наповзає потривожена перекопана земля, а вухо чує, як на iржавих
завiсах поскрипують кованi дверi пiдземелля. Хто ж так нагло пограбував
його серед бiлого дня? I що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути
своє добро та й тихцем зашитися до оселi. Хай хтось давиться його зерном,
його скарбом, щоб не вiдхопити сто двадцять сьомої статтi... А може, там
Стьопочка потайки старається, поки батько шукає любощiв? Нi, в Стьопочки
на це не вистарчить смiливостi. Скорiше, скорiше назад од заклятого
скарбу! Але ноги не слухають його, i не переляк, сама жадоба веде його
далi! От i накликала Оксана своїм словом напасть.
Знову скрипнули iржавi завiси. Аж серце дiрчавiє вiд цього скрипу.
Магазаник зупинився. Iти чи не йти? Iти чи не йти? Зараз уся земля йому
стала хиткою кладкою, а вiн старцем стоїть на нiй перед своєю недолею. Не
гнiви її, не гнiви. Тихенько iди по пiдснiжниках додому, гризи там пальцi
або запивай свою гризоту казенною горiлкою та бий лихом об землю, бо
iнакше ось зараз лице в лице стрiнешся з бiдою. Та нема сили вiдвернутись
од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську вiйну вiн
одного разу кинув у пельку своєму лиху одноокому калитку з червiнцями i
дорогими камiнцями. I на це треба було завзяття, а тепер його нема... Iти
чи не йти?..
А тим часом з пiдземелля пiднiмається його лиходiй. Як i думав - це був
вiн, - Данило Бондаренко. Iдейний! Поки не бачить, може, подалi вiд грiха?
Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечi, а кров так
шугонула в голову, що аж загудiла вона. Магазаник люте зривав з плеча
рушницю, пiдводить мушку пiд серце Данила i - пан чи пропав - хрипить
якимсь незнайомим, розтрiсканим голосом:
- Стiй! Стрiляти буду!
Данило здригнувся, потiм здивовано пiдвiв голову, зустрiвся очима з
лiсником i не злякався шомполiвки, а щиро зареготав:
- Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справдi бабахнете зi
своєї гакiвницi? Ото буде i менi, i вам печалi.
- Стiй! - уже почув свiй голос, i звiдкись долинули похороннi дзвони.
Це минуле озвалося дзвонами, коли вiн отак колись тримав у руках не
шомполiвку, а трьохлiнiйку. - Стрiлятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще смiхотливо зирпув на Магазапиiга й
весело гукнув у дверi пiдземелля:
- Хлопцi, ховайтеся по всiх закутках, бо Магазаник збирається воювати
пае! - I знов безтурботно засмiявся, а пiдземелля щось загугпiло йому.
"Виходить, привiв, пекельник, цiлу бригаду. Ще вранцi пiдземелля було
скарбом, а тепер стає судом". I чого вiн не вiдiйшов од свого лиха?
Тремтячими руками лiсник спускає рушницю, потiм сяк-так закидає її на
плече й поволеньки пiдходить до Данила.
- Що ви тут робите? - питає якомога спокiйнiше.
- А ви, дядьку, не знаєте? - аж пiдскакують бiсики в сiроблакитних
очах. - Ну й перелякали ж ви мене - серце i досi, як заячий хвiст,
б'ється.
- Тодi звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби
шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навiть образ вiд Богдана
Хмельницького. Не за ним пантруєте?
- Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви пiдшитi? - похитує чубом
Данило i пегадапо, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лiсника
рушницю.
- А це що?! - обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
- Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спiльник? -
насмiхається Бондаренко.
I тiльки тепер лiсник збагнув, що його пiддурив оцей жовтодзюб: у
пiдземеллi ж, окрiм луни, нiкого нема. Нiкогiсiнько! Вiн чує, як лють
пасманисто вибивається на щоках, i щосили б'є Данила ногою в пах. Але
хлопець вчасно вiдскочив, потiм, наче довбнею, ударив кулаком лiсника в
груди, i той навзнак упав на землю, набухаючи шумом кровi й лiсу. Вiд
образи, вiд безсилої лютi хотiлося заплакати, заголосити. Як же його
пiдманули! I хто? А вiн, дурень, стояв бiля скитка, наче пiдмiнений. Хоч
голову зарятовуй тепер, i, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та
хлопець не б'є його, а добиває словом:
- Як воно, дядьку? Прогрiвся грунт пiд вами? "Щоб тебе чорти у пеклi
прогрiвали".
- Даниле, що ти зробиш зi мною? - спитав, встаючи з вологої землi, де
пiдводились i не пiдводились притолоченi ним пiдснiжники.
- Поки що нiчого, але зараз пiд цiєю цяцькою, - гойднув рушницею, -
поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з
пiдземелля, що треба забрати.
- В село ти мене пе поведеш, бо не пiду, а стрiляти ж не будеш. I нащо
тобi моє безчестя? - сказав сумовито. - . Краще пiдемо на мирову. Так i
менi з Стьопочкою, i тобi буде лiпше.
Данило зрозумiв, що Магазаник таки нiкуди не зрушить з лiсу. I рушниця
не настрахав його. Що ж робити тепер? Пiдеш сам у село, так, дивись, поки
повернешся, вiд зерна i слiд прохолоне. От незадача... Вiн покосував на
лiсника:
- Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник
оглянувся:
- Вважай, по-королiвськи, їй-богу. - I знову озирнувсь. - Пiдемо до
моєї оселi, i я тобi з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованцiв -
стiльки, скiльки ти не заробиш i за п'ять рокiв свого вчителювання. Воно
iдеї iдеями, а їсти щось треба.,То по руках?
Данило не то зморщився, не то посмiхнувся, покрутив головою:
- Малувате, дядьку, малувато. За iдеї бiльше платять. Магазаник
здивувався, насупився:
- Це ж дурнi тобi грошi пливуть, а ти кажеш малувато. - I докiрливо
глипнув на хлопця: - Але торг є торгом. Давай свою долоню.
- А ви вiдхопите її з плечем - я ж знаю вас, - продає зуби Данило i
нiчутiньки по журиться. Що воно за людина?
Лiсник кинув очi на землю, на знiвеченi ним пiдснiжники i впiвголоса
пробурмотiв:
- Тодi бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч i не морочи бiльше голови.
Чого ще тобi треба? Це ж десять рокiв твоєї працi!
- I все життя безчестя! - нагло обрiзав Данило, i золотавi колоски його
брiв шарпнулись навсебiч. - Невже ви думаєте, що й совiсть
купується-продається?
- Так чого ж тодi ти торгуєшся зi мною?! - обурюється Магазаник.
- Хотiв побачити, який ви в торгу. Може, це i менi згодиться, -
насочується їддю кожне слово.
- А коли я тобi двадцять тисяч дам?
- Навiть мiльйони, дядьку, не пособлять нi вашi, нi чиїсь. Отаке-то...
I Магазаник збагнув, що вiн нiчим не спокусить цього дивака, який
тiльки й статкiв має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на
хребтi. От цi iдейнi! Не було через вас життя в революцiю, нема й тепер.
Переляк кам'янить його нутро, i вiн, похнюпившись, ледве вичавив слово:
- Що ж ти хочеш робити зi мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш.
Може! А мене до суду?
- Мабуть, так воно й буде.
- А ти подумай - i не дуже старайся, - вже не прохання, а прихована
погроза озвалася в голосi лiсника.
- Це ж чому?
- Бо мало буде радостi в усiх судах i тобi, i менi. Ти, скажiмо, почнеш
топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобцi. Свiдкiв
же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тiнь на когось
кинути.
- Яку тiнь? - i дивується, i хмарнiє Данило.
- Хоча б, к примiру, таку: чого ти, а не хтось iнший знайшов це зерно?
Може, ти з кимсь у спiлцi в цьому дiлi? Воно ж так у свiтi: над одним
гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро вигадав: обережно iди по
землi, бо завалишся.
Данило тiльки головою похитав i торкнувся пальцем чола.
- Скiльки ж хитрих ходiв у вашому кротовищi. Так-от: судитись я не буду
- вiзьму грiх па душу, якщо ви допоможете завезти збiжжя в село на ваших
конях. Не подумайте, що пiдступностi побоявся, - про зерно думаю.
- Спасибi й на цьому, - похмуро подякував лiсник.
- Пiшли по конi.
- Ходiм, - витиснув iз себе Магазаник i поплентався поперед учителя.
Бiля стайнi, де чогось непокоїлись конi, зупинився, втупив очi в учителя:
- Iще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?
- Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами пiдiйшов лiсник
до дверей стайнi i на якусь хвилю притулився до них, а в болючостi його,
вiд якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашнiй день,
завтрашнє слiдство. Пiдозру воно таки буде мати на нього. А як її
пiдкинути комусь? Було ж ранiше зерно i в дзвiницi, i в скитку. Ченцi
розбрелися по свiту, а старi запаси залишились... Старi запаси! Та й
прокурор Ступач не повинен дуже насiдати, бо ж нiколи без меду не виїжджає
од нього... Здурiти можна вiд цього жовтодзюба, - кинув ненависний погляд
на свого ворога, який зараз бавився його шомполiвкою...
Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сiльради склали
списки родин, яким доконче потрiбна була допомога, й до ночi роздали людям
зерно, лише два мiшки залишили про всякий випадок.
А другого дня до школи на бричцi примчав прокурор Прокiп Ступач, вiн
постукав у дверi класу, де вiв урок Данило, i в широкому напiввiйськовому
одязi став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж
вибивалися печатi погорди i самонадiї. й^Тiльки яка ця самовпевненiсть: чи
та, що виросла на перебiльшенi своєї значимостi, чи та, що прикриває
вiдсутнiсть значимостi?"
- Ви Данило Бондаренко?! - пiдвiв припухлi повiки, обраменi
темно-фiалковими вiями, що згодилися б i гарячоокiй красунi. Так. Я
прокурор вашого району.
- Дуже приємно, - вiдповiв банально i вiдчув, як на вустах iдморзала
тривожна посмiшка. Чого б?..
- Прошу за мною!
- Але тiльки-по продзвонив дзвопик...
- Що?! - вiд несподiванки i подиву брови Ступача йоржами хжлетiлiг на
чоло, а вуста скособочило презирство. - Думаєте, шкiльний дзвоник бiльше
важить прокурорського? - Вiн повернувся i круто почав втискати в пiдлогу
скрип новеньких хромових чобiт, на яких пiдстрибували здрiбнiлi хрести
вiкон.
В учительськiй Ступач кинув на стiл опухлий портфель i, округдюючи
характернi очi кольору перестиглого бузку, одразу гнiвом i їддю вдарив
Данила:
- Ви за своїми переконаннями анархiст?
- Нi, комунiст, - коротко вiдповiв Данило i теж набичився, бо хiба ще
хвилину тому вiн мiг сподiватися на таке безглузде питання? Це ж для чого
одразу напускати на тебе пiдозру чи переляк?
- Комунiст?! - чи то здивувався, чи то задихнувся вiд несподiванки
Ступач, а потiм на скрижанiлих устах з кутка в куток перекотив недовiру. -
Чим ви доведете це? Чим?
Таке питання озлобило Данила.
- Невже свої переконання треба доводити свiдками чи довiдками?
- Неодмiнної - вигукнув Ступач. - Який ваш перший свiдок?
- Зараз мiй перший свiдок - бiль серця! - з гiркотою вiдповiв Данило.
Шiстсот пудiв вiн продав оптом вiнницьким зашкiрним спекулянтам за
шiстдесят тисяч карбованцiв, упакував їх у залiзну скриньку та й удосвiта,
коли Стьопочка ще вiдлежував у постелi боки, скрадаючись, пiшов до лiсової
улоговини, де здавна оселилися борсуки. Тут їх нiхто не тривожив, нiхто не
бив на жир, то вони спокiйно й розмножились собi, - он якi нори
насвердлили, а бiля них понасипали чималенькi купи землi.
Магазаник довго прислухався й придивлявся до лiсу, що прорiс негустим
туманом, потiм скинув обшиту ременем свиту, обгорйув нею скриньку й
обережно-обережно почав копати яму. Далi знов позирнув довкола. Хтось наче
скрадається помiж деревами? Копач застиг на мiсцi й не швидко збагнув, що
то на злежаний торiшнiй лист скапував отой нетерплячий березовий сiк, який
сам розриває кору дерев.
За столiтнiми дубами позiхнуло сонце. А ось i перша бджола, шукаючи
поживи, золотим жолудцем упала на мачушник, забринiла йому ранкову пiсню i
почала набирати пилок у свої кошики. Жаль, що їх тiльки двоє у неї, а мав
шестеро нiг... Лiзе ж таке в голову.
Лiсник вавинув iз свитки скриньку, тремтячими пальцями опустив у яму i,
затаївши подих, почав її засипати. Купку землi над ямою вiн опорядкував
точнiсiнько так, як опорядковували борсуки. Враз попереду почувся шерех.
Страх охопив з пiг до голови, їжаком заворушився у чубi. Магазанак
скособочив наполоханi очi туди, звiдки чулося шарудiння, - i здивувався, i
полегшено зiтхнув: то побiля крайньої нори вовтузилася з дитям борсучиха.
Щойїю витягнувши з пiдземелля бiлястого нащадка, вона дбайливо поклала
його на осонпя, поторсала головою та й знову полiзла в нору.
I негадано лiсника вкусила непотрiбна думка: навiть борсук iз темряви
виносить на сонце своє дитя, а ти i себе, i своє чадо вштовхнув у темряву.
Тьху, найшов годину на покаяття...
Чортихнувшись, вiн згинцем пiщов до своєї оселi, що глухла вiд весняних
шумiв. Коли крутнув закрутку хвiртки, з тольцевої клунi виглянув
Стьопочка, на його ваду ще бурмосився сон, а жовтi вiї, як i завжди,
трiпотiли млинками, пiд ними проглядали очi рiдкуватої синьки. Побачивши
батька, Стьопочка пiдозрiло скривив губи.
- Куди це ви, татуню, так зарання повiялися?
- Служба, Стьопочко, служба: державний лiс стережу. Державний! - ще
згадав борсучиху з дитям на осоннi. У Стьопотки недовiра стерла з обличчя
рештки сну.
- Чого ж ви стережете державаий лiс не з шомполiвкою, а з лопатою? Га?
- Усе будеш знати - швидко постарiєш, а тобi ще женитися треба, -
вiдповiв, посмiхаючись устами й лютуючи в душi: вже й воно, недомiрок,
вахлак, пантрує за батьком; маю обмiнчука, а не сина. - Перестань клiпати
очимга. Краще послухай, що святий апостол Павло писав римлянам: "Нiч
минула, а день наблизився, тож вiдкиньмо вчинки темряви i зодягнемось у
зброю свiтла". Воiстину нiч минула й треба думати про новий день.
Стьопочка трохи розпогодився, i навiть млинки його вiй притишили працю.
- А я вже подумав, що ви десь потайки проклятеннi закопували.
- Якi проклятеннi?! Що це тобi приверзлося?! I коли вже розвидниться у
твоїй головi? - люто глипнув на сина, та не злякав його.
- Ви, тагуню, не печiть мене qkom, бо не дуже угнiвив вас. Хiба я
нiчого не бачу, нiчого не здаю? А коли треба закопати, то й мене берiть iз
собою, бо все може трапитись i пiде мiй спадок хробакам на споживу.
Магазаник мовчки жбурнув лопату на дровiтню.
- Чого ви все злуєте, коли заговориш про копiйку? - знову прокинулась
пiдозра у Стьопочки, що батько, скнаруючи, ховає в лiсах грошву.
- Нe злую, дурню, а думаю: звiдки ти вискiпкався такий?
- З вапюго достатку та з вашого скупердяйства, татуню, - не полiз
Стьопочка в кишеню за словом i негадано розвеселив ним батька.
- Е, та на твоєму язицi бiльше розуму, нiж у головi: бач, яке вихляпав!
- засмiявся Магазаник, потiм зирнув па лiси, що бавилися з вiтром. - Як ти
гадаєш, сину, чи lie пора нам розкрити льох пiд скитком?
Стьопочка скривився, ледарювато пограв м'язами на руках:
- Це ж знову я, мов проклятий, буду одну нiч вигрiбати землю, другу -
вантажити та розвантажувати мiшки, а ви менi за це тицьнете в зуби якусь
паршиву тридцятку, та й годi. То що менi по цьому i по тому?
Магазаник повчально вiдповiв сину:
- Сергiй Радонезький ще немовлям вiдмовився в пiснi днi смоктати
материне молоко, а ти, чадо недостойне, i в пiснi, i в скоромнi днi хочеш
тягнути й тринькати батьковi грошi. Пам'ятай: хто не дорожить копiйкою,
сам гроша не варт, так що менше помишляй про мої грошi.
- Про що ж лишається думати Стьопочцi?
- Увiйшов ти в лiта, увiходь i в розум. Подумай про iнший прожиток -
про службу в мiстi, про якесь видвиженiє, бо тепер епоха!
- Так пристройте мене в якiйсь конторi чи до якоїсь кумерцiї. Я й сам
не хочу в лiсi трубити з вовками та гризтися з рiдним батьком.
- I пристрою. Все буде чин чином, бо маю руку в районi. Може, хоч там з
тебе щось виклепається. А зерно iз скитка все одно маємо вивезти...
Старий облуплений скиток. У ньому ще до двадцять другого року проживало
кiлька пустельникiв, даючи притулок то бандитам, то дезертирам. Не раз
одвiдував скиток i отаман Якiв Гальчевський, що найменував себе Орлом,
переховувалась тут i його дружипа Марiя. А потiм цi "орли", як сови,
дременули до папської Польщi, щоб уже не обрiзом, а отруйним словом
стрiляти в молоду державу.
Згодом скитники покинули лiси, тут на якийсь час залишився був один, та
й той перегодя подався в село кравцювати. Негода ж зiрвала покриття iз
скитка, обваленi стiни його несподiвано зсередини поросли горобиною.
Врослi в камiнь деревця весною цвiли пухнастим цвiтом, а восени червонiли
гронами ягiд.
Пам'ять людська забула i ченцiв, i Гальчевського, i скиток, i тiльки в
тридцять другому роцi про нього згадав Семен Магазаник: адже иiд скитком
був льох, де ченцi тримали збiжжя i харчi,
То для чого йому копати в лiсах яму, коли можна i в льоху заховати
зерпо, - i вшахровапс, i зiбране на лiсових галявинах у та зрубах? Рiвно
сто мiшкiв жита, пшеницi й проса вневолив Магазаник у чернецький льох, а
дверцята до нього засипав землею й тинком. Якщо навiть оптом продати це
зерно спекулянтам, матиме сто тисяч, а можна ж i по пудику, по пiвпудика
збути людям, тодi ще набiжить кiлька тисяч. Треба хапати їх, бо бiльше
такого року вже не буде. Може, пiсля нього поїхати собi на Кавказ чи в
Крим, купити будинок i спокiйно, в теплi та добрi, доживати вiку бiля
синього, моря? Правда, там не буде такої розкошi, як в оцих лiсах, зате
матиме спокiй для серця. Бо хiба далеко Вiнниця од Полтави? Може, хтось i
вижив iз тих смертникiв, що колись потрапили до державної варти. Може,
хтось iз друзiв Човняра приб'ється до нього купувати, хлiб, а забере
життя?
Доля не говорить людинi про свої дороги. Чогось вiн зараз полохливим
став. Чи це вже старiсть всiдається на плечi, чи голод тривожить великим
та непевним карбованцем i непевним покупцем? Нi, таки треба збути хлiб
оптовикам та й добиватись до синього моря. Там вiн загубиться в людськiй
веремiї, як голка в сiнi. Та враз йому защемiло всерединi, i крiзь поля, i
крiзь лiси прибився блакитнавий полиск Оксашгаих очей. Надовго ж
укоренилася ти в серцi, як ота горобина на каменi сюитка.
"Не ти носиш корiння, а корiння тебе", - знову прийшло на пам'ять святе
письмо. А може, ще раз сходити до неї. Зрештою, повинен же голод якщо не
зломити, то надломити жiнку, надломити її честь. Зчавить голод тiло, то й
нечисть у душу забреде. Ось тодi й дiзнаєшся, чого вона варта i чи все
купується-продається.
З такими думками вiн зайшов до оселi, поклав у кишеню свiжу пампушку,
зняв з кiлочка рушницю, перевiрив, чи заряджена, та й рушив у дорогу за
своєю любов'ю чи, може, за ганьбою.
- Куди ви, тату? - зупинив його Стьопочка. I тепер в його поглядi
прокльовувалась пiдозра.
- У присiлок маю пiти.
- А хто ж два печива хлiба продасть?
- Продавай, Стьопочко, ти, а грошi собi на гульки забереш, -
розщедрився батько, в душi задобрюючи перед дорогою долю.
- Усi?! - зрадiло чадо i випустило пiдозру з очей.
- Усi.
- От спасибi, тату! - В Стьопочки вiд подиву навiть зiпсувалися млинки
вiй; це ж зразу якихось чотириста карбованцiв покладе у гаман. I радiсно
ошкiрився, притискаючи до зубiв губи i посмiшку.
"Навiть посмiхнутись по-розумному не вмiє".
Магазаник сумно подивився на своє пронозувате, падке на копiйку чадо,
похитав головою; пема в нього справжнього нащадка, а е пiвголовок. Коли
корiнь грiховний, то й гiлки грiховнi. На службу, тiльки на службу треба
його, шябеного, опредiлити, бо як наткнеться на захованi грошi, то й скарб
забере, i вiк твiй укоротить. Ох, Оксано, Оксано...
Чорноголова, вихудла за зиму синичка, повертаючись то хвостиком, то
головою до нього, неголосно, одноманiтно затвердила одно:
- Чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк, чо-о-ло-вiк.
Чи не помилилась ти, пташко? Нема тут чоловiка, а е купцiпродавцi. Оце
так розтривожив нежданий погляд Оксани. У неї вiн хоче знайти для себе
душевний затишок, та навряд чи його душа десь знайде спокiй.
У татарському бродi вiн побачив на човнi Оксаниного Володимира. Хлопчак
чи тiнь його пригаслими очима дивився на поплавок i мерзлякувато кутався в
катанку, що стала завеликою на його кiстки. I на цих, i на других кiстках
швидко б наросло м'ясо, якби Оксана розумнiшою була... А човен той самий!
Чого ж вiн i досi страхається його, як страхається громовицi? Час уже
рвати забобонну пуповину. Час!
- Гей, хлвпче, подай перевозу!
Володимир пiдвiв заважку тепер для його шиї голову, потiм повiльно
змотав вудочку, вдарив веслом по зеленiй хвилi. Вiн мовчки добрався до
берега, мовчки вiдштовхнувся вiд нього, тiльки весло сумовито говорило:
хов-хов, хов-хов, неначе збиралось ховати когось.
- Мама ж дома?
- Дома.
- Що вона робить?
- Слабує.
- I вiд чого?
Дитя з докором поглянуло на нього, а потiм кинуло гiльки одне слово:
- Сiдайте.
Човен, зашипiвши, вткнувся в берег, що аж висяював щирим срiблом
котикiв. Магазаник пiдвiвся, вийняв з кишенi пампушку, подав хлопчаковi:
- Ось, маєш за перевiз.
Володимир спочатку розгубився, потiм обома ручатами вхопив бiле тiльце
хлiба.
- Спасибi вам, дядьку. - А далi гукнув: - Миколко, Микояко!
Недалеко вiд берега з луговини пiдвiвся Миколка. Брат покавав йому
пампушку, й мале, немов пiдбите пташеня, заспiшило до хлiба. Вони тут же,
на березi, розломили пампушку, вiдразу з'їли її, а потiм згадали матiр.
- Я їм щавлику нарву, - виправдуючись, сказав Миколка i знов пiдбитим
пташенятком погуцикав на луг, а Володимир сiв на човен, закинув вудочку,
сподiваючись на рибальське щастя.
Магазапик дiйшов до Оксаниного двору, побачив за типом почорнiлi, з
вiдкрученими головами соняшники, побачив папiвiїiдчиненi сiнешнi дверi,
блакитнавi, як Оксанинi очi, вiкна, кущ калини бiля них i чогось
по-дурному завагався, не змiг навiть зайти на подвiр'я, а сперся обома
руками на ворота. Вони заскрипiли пiд його вагою i насторожили цибатого
лелеку на хатi, що мав принести, та не принiс щастя в оселю. Лелека
змахнув крилами i злетiв у вологi, мiнливi шовки неба, яке не знало, що
йому робити: чи посiяти дрiбний без грому дощ, чи пошукати заблукало
сонце.
Небо має свої клопоти, а людина свої. От, як i мрiялось, вiн у лiсах
дожив до багатства, хай до потаємного, але ж до багатства: до золота, до
срiбла, до дiамантiв, цiну яких пiзнав що в громадянську вiйну. Знову ж
таки бiсiв Безбородько навчив його цiнувати i видирати цi камiннi сльози,
- згадав свого страшного зверхника по державнiй вартi. Багатство! Скiльки
воно манило, i манить, i слiпить людей. Вище за нього не пiдiймалася
тривожна думка срiблолюбця...
Але чого ж вiн, багач, наче старець, стоїть бiля благеньких, крихких
ворiтець, якi вiдчиняють i зачиняють жiночi руки?.. Може, й нема любовi,
але щось таки є, що бентежить душу i трохи очищає її од житейської
скверни. I хоч скiльки гiркоти принесла йому Оксана, та вiн знає одно: не
буде таких вiрних Оксан, то здрiбнiє життя людське, наблизиться до
скотського.
Iз сiней тихо вийшла Оксана, зняла з тину дитячу бiлизну i, тулячи її
до грудей, наче спросоння, пiшла до хати. Йому стало жаль її, жаль
дочасних зморщок, якi поснував не час, а безхлiб'я, i воднораз прокинулась
надiя: зараз, може, жiнку легше буде укоськати чи прихилити до себе, а що
буде далi - знову ж таки покаже час.
- Оксано, - покликав одним уболiванням. Навiть не знав, що воно в нього
може бути таким щирим.
Вона зупинилась, журно поглянула на ворота, похитнулась од
несподiванки, гордо випросталась, а вiн помiтив пiд її очима синi смуги.
От його достатки через тиждень-другий i змиють їх.
- Чого вам, невiдчепний?.. Як ви посмiли?
- Знову гнiваєшся. I нащо, i для чого це? Сама бачиш, яка ти сьогоднi:
легка, немов обмолочений снiп, - зовсiм звутлiла, аж дивитися жалко...
Приходь до мене. Як хочеш приходь: чи жiнкою, чи куховаркою, чи так... у
гостi.
- Хай до вас у гостi лихо з бiдою приходять! - I пiшла до хати,
хапаючись руками за дитячу одежу чи за своє серце, а на хату опустився
лелека. Чи принесе вiн щастя комусь iз цiєї оселi?
Як старець, прийшов i, як старець, поплентався Семен Магазапик у свої
лiси. Не судилося йому принести до своєї оселi красу, не судилося.
Напевне, доведеться передчасно самому, без Оксани, без Стьопочки їхати до
синього моря, до веселої музики, що мас берег вiдпочинку, де бiльшi торги
та бiльш доступнi жiнки. А сьогоднi вiн пiде до Василини, вп'ється своєю
горiлкою i хмiльним чаром та й засне па її персах, з яких, певне,
змивалась не одна скороминуща любов. Коли не маєш справжньої любовi, то
знаходь хоч поденщицю, бо, як писав протопоп Авакум, вода в усiх жiночих
криницях однакова; теж, певно, досадило йому вiдьомське зiлля.
Лихий на себе, на все жiноче кодло i на Василину, з якою має перебути
нiч, вiн навiть не помiчає дня, що десь загубив сонце.
Лiси зустрiли його тривожним шумом, а вiн, як забобонна людина, черпнув
тривогу ще з Оксаниного подвiр'я, i вона бродила по його тiлi лихим
передчуттям. Скрадаючись, добрiв до борсучих нiр, обколесував їх, знайшов
першi пiсля зимової сплячки слiди звiрiв, знайшов уже просохлу купку землi
на своєму скарбi, трохи поправив її хворостиною i попрямував до оселi, бо
любов - любов'ю, а обiд - обiдом. Та й Василинi треба щось приготувати. в
в свiтi свята краса, але е й грiшна спокуса, то хоч нею перебуде свої
невдачi.
Вже доходячи до лiсництва, вiн нагло зупинився на стежцi: чомусь згадав
зустрiч з Данилом Бондаренком, який не перший день милувався його лiсом.
Знайшов дивовижу! Щось дуже iдейний вiн, таким i Ярослав Хоролець був. Нi,
тривога не дасть спокiйно й ложку борщу з'їсти. От уже й думай не про
Василину, а про Данила. Що йому треба тут?
Лiсник узяв лiворуч i пiшов до того мiсця, де стояв скиток, вибиваючи
зi своєї, колись мальованої утроби перекошенi деревця горобини. Скорiше
треба з тамтого пiдземелля вихопити зерно. Легко сказати, п'ятсот пудiв!
Село можна зараз зарятувати ними! Сама тiльки думка про це злякала його.
Одна справа - подаруйати потрiбнiй людинi вiдеркову липiвку меду чи
запечатаний щiльник, а зерно тепер он який скарб! Це ж пристановище його -
синє, як Океании погляд, море. Та не зiйшовся свiт клином на її чарах,
знайдуться й iншi, а поки що хай передпiє день i настане вечiр.
Ось уже й скиток засiрiв мiж деревами, ось уже зi стiн його проглянула
горобина, що пробилася з голiв i плечей святого малювання. А непогано
придумав: сховати святе зерно в святому мiсцi, продавати ж можна й у
грiшному. Магазаник обходить скиток, щоб хоч здалеку глянути на засипанi
землею i тинком дверi. I раптом його ноги, все його тiло на мить
кам'янiють, а стара будова з молодою горобиною розповзається в очах: чи це
диявольське павождепiе, чи й справдi бiля стiн вiн бачить свiжi купини
землi?
Магазаник, вiрячи й не вiрячи собi, притулився до старої берези, на очi
йому наповзає потривожена перекопана земля, а вухо чує, як на iржавих
завiсах поскрипують кованi дверi пiдземелля. Хто ж так нагло пограбував
його серед бiлого дня? I що тепер робити йому? Напевне, найкраще кинути
своє добро та й тихцем зашитися до оселi. Хай хтось давиться його зерном,
його скарбом, щоб не вiдхопити сто двадцять сьомої статтi... А може, там
Стьопочка потайки старається, поки батько шукає любощiв? Нi, в Стьопочки
на це не вистарчить смiливостi. Скорiше, скорiше назад од заклятого
скарбу! Але ноги не слухають його, i не переляк, сама жадоба веде його
далi! От i накликала Оксана своїм словом напасть.
Знову скрипнули iржавi завiси. Аж серце дiрчавiє вiд цього скрипу.
Магазаник зупинився. Iти чи не йти? Iти чи не йти? Зараз уся земля йому
стала хиткою кладкою, а вiн старцем стоїть на нiй перед своєю недолею. Не
гнiви її, не гнiви. Тихенько iди по пiдснiжниках додому, гризи там пальцi
або запивай свою гризоту казенною горiлкою та бий лихом об землю, бо
iнакше ось зараз лице в лице стрiнешся з бiдою. Та нема сили вiдвернутись
од багатства, хоч на ньому його лихо сидить. То в громадянську вiйну вiн
одного разу кинув у пельку своєму лиху одноокому калитку з червiнцями i
дорогими камiнцями. I на це треба було завзяття, а тепер його нема... Iти
чи не йти?..
А тим часом з пiдземелля пiднiмається його лиходiй. Як i думав - це був
вiн, - Данило Бондаренко. Iдейний! Поки не бачить, може, подалi вiд грiха?
Одначе враз усе збунтувалося проти такої ганебної втечi, а кров так
шугонула в голову, що аж загудiла вона. Магазаник люте зривав з плеча
рушницю, пiдводить мушку пiд серце Данила i - пан чи пропав - хрипить
якимсь незнайомим, розтрiсканим голосом:
- Стiй! Стрiляти буду!
Данило здригнувся, потiм здивовано пiдвiв голову, зустрiвся очима з
лiсником i не злякався шомполiвки, а щиро зареготав:
- Це ви, дядьку Семене, жартуєте з перепою чи й справдi бабахнете зi
своєї гакiвницi? Ото буде i менi, i вам печалi.
- Стiй! - уже почув свiй голос, i звiдкись долинули похороннi дзвони.
Це минуле озвалося дзвонами, коли вiн отак колись тримав у руках не
шомполiвку, а трьохлiнiйку. - Стрiлятиму.
Данило паче злякано пригнувся, ще смiхотливо зирпув на Магазапиiга й
весело гукнув у дверi пiдземелля:
- Хлопцi, ховайтеся по всiх закутках, бо Магазаник збирається воювати
пае! - I знов безтурботно засмiявся, а пiдземелля щось загугпiло йому.
"Виходить, привiв, пекельник, цiлу бригаду. Ще вранцi пiдземелля було
скарбом, а тепер стає судом". I чого вiн не вiдiйшов од свого лиха?
Тремтячими руками лiсник спускає рушницю, потiм сяк-так закидає її на
плече й поволеньки пiдходить до Данила.
- Що ви тут робите? - питає якомога спокiйнiше.
- А ви, дядьку, не знаєте? - аж пiдскакують бiсики в сiроблакитних
очах. - Ну й перелякали ж ви мене - серце i досi, як заячий хвiст,
б'ється.
- Тодi звиняй. То чого ви тут порпаєтесь? Старовину якусь чи скарби
шукаєте в скитку? Було тут колись усякої всячини, навiть образ вiд Богдана
Хмельницького. Не за ним пантруєте?
- Ох, дядьку, дядьку, чи не хитрим лисом ви пiдшитi? - похитує чубом
Данило i пегадапо, махнувши руками, як птах, зриває з плеча лiсника
рушницю.
- А це що?! - обурено скрикує Магазаник, не тямлячи, що воно й до чого.
- Смерть забираю од вас, дядьку, бо нащо вам такий спiльник? -
насмiхається Бондаренко.
I тiльки тепер лiсник збагнув, що його пiддурив оцей жовтодзюб: у
пiдземеллi ж, окрiм луни, нiкого нема. Нiкогiсiнько! Вiн чує, як лють
пасманисто вибивається на щоках, i щосили б'є Данила ногою в пах. Але
хлопець вчасно вiдскочив, потiм, наче довбнею, ударив кулаком лiсника в
груди, i той навзнак упав на землю, набухаючи шумом кровi й лiсу. Вiд
образи, вiд безсилої лютi хотiлося заплакати, заголосити. Як же його
пiдманули! I хто? А вiн, дурень, стояв бiля скитка, наче пiдмiнений. Хоч
голову зарятовуй тепер, i, куцьорблячись, охоплює її обома руками. Та
хлопець не б'є його, а добиває словом:
- Як воно, дядьку? Прогрiвся грунт пiд вами? "Щоб тебе чорти у пеклi
прогрiвали".
- Даниле, що ти зробиш зi мною? - спитав, встаючи з вологої землi, де
пiдводились i не пiдводились притолоченi ним пiдснiжники.
- Поки що нiчого, але зараз пiд цiєю цяцькою, - гойднув рушницею, -
поведу когось у село. Там ви трохи прохолонете, а ми тим часом заберемо з
пiдземелля, що треба забрати.
- В село ти мене пе поведеш, бо не пiду, а стрiляти ж не будеш. I нащо
тобi моє безчестя? - сказав сумовито. - . Краще пiдемо на мирову. Так i
менi з Стьопочкою, i тобi буде лiпше.
Данило зрозумiв, що Магазаник таки нiкуди не зрушить з лiсу. I рушниця
не настрахав його. Що ж робити тепер? Пiдеш сам у село, так, дивись, поки
повернешся, вiд зерна i слiд прохолоне. От незадача... Вiн покосував на
лiсника:
- Як же ви хочете миритися? Хитруванням та мудруванням? ' Магазаник
оглянувся:
- Вважай, по-королiвськи, їй-богу. - I знову озирнувсь. - Пiдемо до
моєї оселi, i я тобi з руки в руку покладу аж десять тисяч карбованцiв -
стiльки, скiльки ти не заробиш i за п'ять рокiв свого вчителювання. Воно
iдеї iдеями, а їсти щось треба.,То по руках?
Данило не то зморщився, не то посмiхнувся, покрутив головою:
- Малувате, дядьку, малувато. За iдеї бiльше платять. Магазаник
здивувався, насупився:
- Це ж дурнi тобi грошi пливуть, а ти кажеш малувато. - I докiрливо
глипнув на хлопця: - Але торг є торгом. Давай свою долоню.
- А ви вiдхопите її з плечем - я ж знаю вас, - продає зуби Данило i
нiчутiньки по журиться. Що воно за людина?
Лiсник кинув очi на землю, на знiвеченi ним пiдснiжники i впiвголоса
пробурмотiв:
- Тодi бери, парубоче, п'ятнадцять тисяч i не морочи бiльше голови.
Чого ще тобi треба? Це ж десять рокiв твоєї працi!
- I все життя безчестя! - нагло обрiзав Данило, i золотавi колоски його
брiв шарпнулись навсебiч. - Невже ви думаєте, що й совiсть
купується-продається?
- Так чого ж тодi ти торгуєшся зi мною?! - обурюється Магазаник.
- Хотiв побачити, який ви в торгу. Може, це i менi згодиться, -
насочується їддю кожне слово.
- А коли я тобi двадцять тисяч дам?
- Навiть мiльйони, дядьку, не пособлять нi вашi, нi чиїсь. Отаке-то...
I Магазаник збагнув, що вiн нiчим не спокусить цього дивака, який
тiльки й статкiв має, що черевики на ногах та виношене пальтечко на
хребтi. От цi iдейнi! Не було через вас життя в революцiю, нема й тепер.
Переляк кам'янить його нутро, i вiн, похнюпившись, ледве вичавив слово:
- Що ж ти хочеш робити зi мною? Зерно, як пофортунить, може, й вивезеш.
Може! А мене до суду?
- Мабуть, так воно й буде.
- А ти подумай - i не дуже старайся, - вже не прохання, а прихована
погроза озвалася в голосi лiсника.
- Це ж чому?
- Бо мало буде радостi в усiх судах i тобi, i менi. Ти, скажiмо, почнеш
топити мене, а я впрусь на своєму: не моє просо, не мої й горобцi. Свiдкiв
же в тебе нема, а за мене хтось може й заступитись, ще й тiнь на когось
кинути.
- Яку тiнь? - i дивується, i хмарнiє Данило.
- Хоча б, к примiру, таку: чого ти, а не хтось iнший знайшов це зерно?
Може, ти з кимсь у спiлцi в цьому дiлi? Воно ж так у свiтi: над одним
гримить, а другого блискавка б'в. Хтось мудро вигадав: обережно iди по
землi, бо завалишся.
Данило тiльки головою похитав i торкнувся пальцем чола.
- Скiльки ж хитрих ходiв у вашому кротовищi. Так-от: судитись я не буду
- вiзьму грiх па душу, якщо ви допоможете завезти збiжжя в село на ваших
конях. Не подумайте, що пiдступностi побоявся, - про зерно думаю.
- Спасибi й на цьому, - похмуро подякував лiсник.
- Пiшли по конi.
- Ходiм, - витиснув iз себе Магазаник i поплентався поперед учителя.
Бiля стайнi, де чогось непокоїлись конi, зупинився, втупив очi в учителя:
- Iще раз долею своєї дитини питаю: не будеш топити мене?
- Я вже усе сказав. Виводьте худобу. Не своїми ногами пiдiйшов лiсник
до дверей стайнi i на якусь хвилю притулився до них, а в болючостi його,
вiд якої спухала голова, вже починав прокльовуватись завтрашнiй день,
завтрашнє слiдство. Пiдозру воно таки буде мати на нього. А як її
пiдкинути комусь? Було ж ранiше зерно i в дзвiницi, i в скитку. Ченцi
розбрелися по свiту, а старi запаси залишились... Старi запаси! Та й
прокурор Ступач не повинен дуже насiдати, бо ж нiколи без меду не виїжджає
од нього... Здурiти можна вiд цього жовтодзюба, - кинув ненависний погляд
на свого ворога, який зараз бавився його шомполiвкою...
Цього ж дня Данило Бондаренко, голова колгоспу й голова сiльради склали
списки родин, яким доконче потрiбна була допомога, й до ночi роздали людям
зерно, лише два мiшки залишили про всякий випадок.
А другого дня до школи на бричцi примчав прокурор Прокiп Ступач, вiн
постукав у дверi класу, де вiв урок Данило, i в широкому напiввiйськовому
одязi став на дверях, красивий, лихий, непримиренний, на його виду аж
вибивалися печатi погорди i самонадiї. й^Тiльки яка ця самовпевненiсть: чи
та, що виросла на перебiльшенi своєї значимостi, чи та, що прикриває
вiдсутнiсть значимостi?"
- Ви Данило Бондаренко?! - пiдвiв припухлi повiки, обраменi
темно-фiалковими вiями, що згодилися б i гарячоокiй красунi. Так. Я
прокурор вашого району.
- Дуже приємно, - вiдповiв банально i вiдчув, як на вустах iдморзала
тривожна посмiшка. Чого б?..
- Прошу за мною!
- Але тiльки-по продзвонив дзвопик...
- Що?! - вiд несподiванки i подиву брови Ступача йоржами хжлетiлiг на
чоло, а вуста скособочило презирство. - Думаєте, шкiльний дзвоник бiльше
важить прокурорського? - Вiн повернувся i круто почав втискати в пiдлогу
скрип новеньких хромових чобiт, на яких пiдстрибували здрiбнiлi хрести
вiкон.
В учительськiй Ступач кинув на стiл опухлий портфель i, округдюючи
характернi очi кольору перестиглого бузку, одразу гнiвом i їддю вдарив
Данила:
- Ви за своїми переконаннями анархiст?
- Нi, комунiст, - коротко вiдповiв Данило i теж набичився, бо хiба ще
хвилину тому вiн мiг сподiватися на таке безглузде питання? Це ж для чого
одразу напускати на тебе пiдозру чи переляк?
- Комунiст?! - чи то здивувався, чи то задихнувся вiд несподiванки
Ступач, а потiм на скрижанiлих устах з кутка в куток перекотив недовiру. -
Чим ви доведете це? Чим?
Таке питання озлобило Данила.
- Невже свої переконання треба доводити свiдками чи довiдками?
- Неодмiнної - вигукнув Ступач. - Який ваш перший свiдок?
- Зараз мiй перший свiдок - бiль серця! - з гiркотою вiдповiв Данило.