Страница:
- Ти не бiйся, - заспокоює його Володимир. - Як пiдбiльшаєш, сам поїдеш
на кризi.
- Я й зараз поїхав би з тобою.
- Зараз не можна. Ще треба пiдрости.
- То й ти не їдь.
- Я тiльки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як у
березi Гримич верборуб чинить.
Миколка прислухається до передзвону сокири, що тне вербовi гiлки,
мовчить, думає. I пiдбiльшати йому хочеться, i за брата страшно, i собi на
кригу кортить. Воно б i нiчого проплисти вiд броду до броду, аби тiльки
чогось iз крижиною не трапилось та мама не дiзналась, бо тодi однiєю рукою
буде хапатись за вiника, а другою за серце.
- То я йтиму за тобою понад берегом.
- От i добре! - щирить Володимир зуби.
Тепер усi страхи тiкають од Миколки, i вiн знову стає молодцем, трохи
набакир збиває шапку, щоб бути бiльше схожим на брата, i навiть бачить
себе на крижинi, бо хiба вiн гiрший за iнших?
А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й
так придивляється до крижин, мов щось вичитує з них. Ось оця, либонь,
замала, ця нiби має трiщину, а ось ця саме враз. Спираючись обома руками
на палицю, вiн злiтав вгору й легко спускається на крижину, нахиляє її,
лякається, але одразу ж радiє - крижина вирiвнюється i солодко озивається
у ногах i пiд ногами весняним клекотом.
- О! - радiсно вигукує Миколка з берега й жалкує, що вiн ще маленький.
Володимир показує братове кiнчик язика, махає палицею i гордовито
оглядає прибережжя, що потроху вiдпливає й вiдпливає вiд цього.
- Ти ж, Володю, тримайся берега! - гукає Миколка, бiжить за кригою,
розсовуючи шапкою i руками червонолiз, що пiдсвiчує його срiбними, з росою
котиками.
- От нема кому бити шибеника! - чує Миколка огуду па брата, в думцi
заперечує її, хоче заперечити й словом, але в цей час чоботом чiпляється
за кореневище й падає на червонолiз, на срiбнi котики, що й узимку тiшать
їхню тiняву оселю.
Коли Миколка зводиться на ноги, вiн уже бачить Володимира не бiля
берега, а посеред броду, де крижини труться одна об одну, мов риба в
нерест.
- Володю! - розпачливо кричить Миколка, скидає з голови свого зайця й
махає ним. Вiтер пiдiймає вiхтик золотистого чубика - вiн теж кличе
Володимира на берег.
Та старшенький, мабуть, тепер i не почув Миколчиного голосу, бо має
собi роботу - вiдбивається i вiдбивається вiд осоружних крижин, що так i
норовлять пiдбити його. I таки пiдтинають. Миколка цiпенiє вiд страху, а
Володимир зi своєї, вже нахиленої, крижини перескочив на iншу,
посковзнувся, упав на колiно, але одразу ж i пiдвiвся.
Тепер на берег, ближче до Володимира, збiгаються всi, немов на
солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з халепи. Тiльки
Миколка нерухомо стоїть бiля своєї заячої шапки, що впала до нiг, i не
зводить погляду з братика. I раптом сталося щось страшне: якась невидима
крижина спiднизу вдарила Володимирову, розколола її навпiл, i хлопчак
поплавком пiшов у воду, на якiй одразу спливли вербова палиця i заяча
шапка.
- Утонув! - лячно скрикнув хтось на березi, а Миколка заголосив.
Та Володимир не втонув: мiж крижинами показалася голова, а з берега
хтось кинувся у воду й крикнув:
- Тримайся, Володимире! Тримайся!
I хлопчак тримався, вчепившись пальцями в крижину. Вiн кiлька разiв
намагався вилiзти на неї, але вона ставала сторч, i Володимир почав
захлинатися.
- Тримайся, хлопче! - пiдбадьорює його плавець, маневруючи мiж
крижинами.
- Я тримаюсь... - уже не чуючи пальцiв, насилу вичавлює хлопчак.
- Ти ж у ммене козак! - пiдбадьорює його i голосом, i очима Стах
Артеменко. Вiн через якусь хвилю вiддирає хлопчака вiд криги i серйозно
питає: - Змок?
Оце завжди старшi щось, як Iз кiлочка, зморозять меншим, тому й
Володимир так само вiдповiдає:
- Змок, але в чоботи води не набрав.
- Ох i брехунець же ти, - посмiхається посинiлими вустами Стах та й
гребеться до берега, який тепер став таким принадним i дорогим. Як би це
добре було добратись до нього, забiгти в хатину та на пiч i щоб мати
нiчогiсiнько не взнала. Та, напевне, пюди геть усе розкажуть їй, а тодi
без голосiння i слiз не обiйдеться.
- Ой дядьку Сташе, у вас кров iз обличчя йде.
- Це дурна крижина пошкрябала, - захищав плечем вiд крижин дитину.
Вони вибираються на берег, до них першим кидається заплаканий Миколка,
а вже вiд присiлка, надломлюючись, бiжить Оксана, бiжить, зупиняється i,
не витираючи слiз, знову бiжить. I тепер Володимировi не жаль себе, тiльки
мами жаль. Ось вона, блiда, постарiла, зупиняється проти них трьох i знову
ж, як тiльки дорослi можуть, питається не голосом, а розпукою:
- Живий?
Кому ж не видно, що вiн живий? А от питають про таке. Не дочекавшися
вiдповiдi, мати охоплює руками, притуляє до себе й так тисне, що на ньому
живкотить одяг.
- Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, - кривить уста
Володимир. - Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.
- Ой Сташе, - схиляється головою до хлопця, а вiн нiяково пiдтримує її
руками.
- Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.
- То не я, то моя доля плаче, - поглянула болем, вдячнiстю й сльозами
на Стаха, а сина запитала: - Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи,
що?
- Хiба я знаю? - жалiсно вiдповiв Володимир, бо мати завжди знайдуть
таке, щоб розжалобити.
- Ой, скорiше, скорiше додому! - тернувши пальцями по очах, захапалась
Оксана. - I всi зараз же менi на пiч.
- А я, мамо, в переляку їсти захотiв, - шепнув Володимир, щоб задобрити
її.
- Горенько ти моє, - трохи розпогодилась мати, поцiлувала його та й
побiгла зi своїми болями i згадками вiд осоружного броду.
Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору пiч, кинула їм
бiлизну переодягтися, потiм напоїла чаєм з малиною i суницями, нагодувала,
вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.
- А ци що в тобе? - здивовано спатала Стаха, розглядаючи так-сяк
стягнутий нитками шматок рибальської сiтки.
- Отаку маю собi нижню сорочку, - посмiхнувся Стах. - Я її з бредня
пошив.
- I для чого вона тобi?
- Щоб рибою i нашими бродами пахло менi.
- Дива, - повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за
вдовою, мовчки смалив скажений самосад та iнодi щось гмукав, одповiдаючи
своїм думкам.
- Сташе, не пора спати?
- Пiшов мiй сон блукати бродами. А чуєш, як ваша хата гучить?
- Сухе дерево, то й перехоплює усi вiтри i навiть хвилю з броду. Як там
дитя? - пiдiйшла до Володимира, поправила ряднину. - Наче не горить
вогнем.
- То я горю вогнем, - вихопилось у Стаха.
- Справдi? - перелякалась вдова. Стах сумовито посмiхнувся:
- Нi, то я вiд цього тютюну, що ти в Гримичiв узяла. Ох f громобiйний.
О, чуєш, нiби грiм озвався?
- То крига у бродi. Веснiє... Саме щастя послало тебе, - знову
страхалась нинiшньої пригоди. - I як ти, Сташе, не побоявся кинутись у
воду?
- Треба ж було хлопця рятувати.
- Чим я тобi тiльки вiддячу?
- Спасибi, Оксаночко. Вдова здригнулась:
- Не називай мене так.
- Чому?
- Тiльки мати i Ярослав отак звали мене.
У хатi надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, здається, заснув.
Оксана загасила свiтло, лягла бiля Миколки, що посмiхався своїм снам. I
хоч який був тяжкий сьогоднi день, вона швидко, наче у воду, ввiйшла у
сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась - недалеко вiд неї,
притулившись до вiкна, сидiв одягнений Стах.
- Ти чого? - сполохано запитала.
- Нiчого. Мiсяць став бiля твого вiкна, то дивлюсь, - i глянув на неї
отiєю безнадiєю, в глибинi якої чаїлись росинки надiї.
Вона вiдвела погляд вiд нього i спитала, аби спитати:
- Чом не спиш?
- Я ж казав: мiй сон пiшов на татарський брiд. Чуєш, як дзвонить вiн у
свої дзвони?
- Провесна. Як Володимир?
- Нi разу не бухикпув.
- А серце чогось так болить.
Стах похитав розкустраним чубом i сказав чи то вдовi, чи комусь:
- А серце й повинно болiти - i за себе, i за когось. Це якщо ти людина,
а но кендюх, який тiльки й знає - усе пхати в себе, як отой Магазаник
пхає.
- Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, - тепер вона в подивi
почала шукати його очей, що вже були прихованi тiнями. - Це ти вичитав
десь?
Стах нiби образився i вже не скоро вiдповiв:
- Вичитав, Оксано, у тiй широкiй книзi, яку орю, яку засiваю, жну, та
поки що хлiба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бiднi ми, але чеснi i
дiлечком, i серцем, i вами, жiнками. Та й на добранiч, Оксаночко...
Тепер вдова вже нiчого не сказала, що вiн знов назвав її так. У доброму
здивованнi вона й у сон забрала його слова i про серце, яке повинно
болiти, i про чеснiсть, забрала й той погляд, що в безнадiї сподiвався
чогось...
Коли Оксана прокинулася вдруге i шурхнула на лежанку подивитися на
сина, Стаха вже не було на печi. Дослухаючись до вiкон, пождала його з
двору, а перегодя, напiвроздягнена, занепокоєна, вийшла па подвiр'я. На
ньому не було нiкого, тiльки в небi пробивався iз хмар пiзнiй мiсяць та
внизу непокоївся татарський брiд.
Ураз страшна завiя здогадiв, минувшини та сьогодення (i отой вечiр,
коли Стах перестрiв її в лузi з непочатою водою, i його виказанi слова, й
невиказанi болi, i дзвiниця, i вчорашнє лихо) увiрвалися в її душу.
Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася,
напомацки знайшла в сiнях весло й побiгла до татарського броду. На хвилях
i досi перешiптувались, шерехтiли крижини, i кожна iз них несла в далечiнь
шматки украденого мiсяця. Оксана одв'язала вiд прикореня човен, зiпхнула
на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвiтом, погребла до другого
берега. Вiн наполохав її пташиними крильми - з-пiд самих нiг з лопотiнням
вилетiв самотнiй крижень i, закриваючи мiсяць, шугонув у небо.
А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забутi, приспанi забобони
прокинулись у нiй, i, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч
сьогоднi для Стаха жiночого слова, посмiшки чи погляду, якого так, певно,
очiкував вiн. Хiба тiльки щаслива людина приносить iншiй полегкiсть?
Мусить її приносити навiть безщасниця. Тiльки як? Хоч отак, як ти, чавлячи
болi, приносиш вiдраду своїм дiтям. Як пiзно, як пiзно вона почала
здогадуватись, що таке жiночнiсть.
Загпана батогом думок i забобонiв, Оксана увiйшла в село. Бiля крайнiх
хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих i злякано
зупинилась. Та нi, то в левадi обiзвався голос в'юнкого бурчака, що колись
перейняв од людей шепiт кохання i схлип немовляти. Оце ж напевно i є
життя: шепiт кохання, схлип немовлят i погойдування землi на срiбних
вервечках мiсяця. Тiльки ж чого так перегойдує нею? Ой Сташе, Сташе...
I негадано, вже дiйшовши до самої дзвiницi, вона почула тихий сумовитий
голос, що вхопив її за серце й одразу почав одводити вiд нього болi:
Свiти, свiти, мiсяцю,
Ще й ясна зоря,
Просвiти дорiжку
Аж на край села,
Просвiти дорiжку
Аж на край села,
Аж до того двору,
Де живе вдова.
Не до двору, а вiд двору вдови iшов, вiддалявся Стах. От i зник вiн за
вербами, за хатами, от i стихла його пiсня, а вдова має якусь полегкiсть i
вже картає себе за дурнi думки. Знесилена, вона хоче присiсти хоч посеред
вулицi. Але ж тут її хтось може побачити, i вона пiдходить до цвинтарної
огорожi, вiдчиняв хвiртку й зупиняється перед старою дзвiницею, наче перед
своїми молодими лiтами. I не повiрила спочатку, що були в неї вони, поки
вгорi, у дзвонах, не зашеберхали веснянi вiтерцi.
Не знати для чого, вона вiдчинила дверi дзвiницi i скрипливими схiдцями
почала пiдiйматися до тих вiтерцiв i до тих дзвонiв, що вже багато рокiв
озивалися у її душi.
Знов перед нею в таємницю побiгли вибiленi мiсяцем дороги, знову
пiдводились угору оброшенi зорями хати i сивiли дому, .Охреснi хутори. I
знову в серцi не було спокою.
"А як там Володимир? - занепокоїлась i вiдразу втiшила себе навньою
мудрiстю: - Дитя спить, а доля його росте". Яка ж то буде у її дiтей?
Мовчить дзвiниця, мовчать дзвони, мовчить i земля...
Вранцi, уже зготувавши снiдання i випровадивши дiтей з хати, Оксана
раптом побачила химерну сорочку, пошиту з рибальської Iтки, - вона,
справдi, пахла рибою i хвилею, а в її вiчках заплуiась крихiтка
татарського зiлля.
Цe ж треба..." - i посмiхнулась вдова Стаховi, i журно похи" головою,
та й почала дiставати зi скринi полотно, бо вжо ро треба бiлити його.
Оксана дуже любила слати полотна на iному березi недалеко вiд дiвочого
броду, отам, де й вона колись iз дiвчатами пускала на воду купальськi
вiйки. Гай, гай, коли то було?..
Одягнувшись, нiби по снуванню молодих рокiв, пiшла до дiвочого броду;
довкола на лузi грудочками неба блакитнавились проворнi трясогузки, а за
вербами i верболозом шарудiла, зойкала i срiбно озивалась крижинами рiчка.
Луговиною Оксана дiйшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками очi
й руки, глянула на воду й обiмлiла: попереду, не так далеко вiд берега, на
крижинi упертим вузликом стояв її Миколка. Ще мало йому. вчора було
материних слiз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що, широко
розставивши ноженята, мiцно трималась руками за ввiгнаний в крижину шпень.
Ось дитя побачило матiр i аж пригнулось, переляк пройшовся по всiй його
постатi.
- Прав до берега, Миколко, - журно сказала вона. Хлопчак вихопив з
криги шпень i почав ним, як веслом, пiдганяти крижину до берега. I де вiн
уже навчився так орудувати? Ось крижина, бокуючи, черкнула об берег,
трiснула од краю, а Миколка вискочив на луговину i з шпенем в руках
похнюплено став перед матiр'ю.
Отак i стоять вони мовчки якусь часину.
- То що ти скажеш? - нарештi, не гримаючи, не лаючи, болiсно запитала
вона.
Миколка пiдвiв голову i теж запитав матiр:
- А хiба я гiрший за iнших?
I сльози впали їй у душу, вона пiдiйшла до Миколки, охопила його,
поцiлувала:
- Не гiрший, сину, не гiрший, тiльки ж про матiр подумав би...
V
Настав лихий рiк. Був сякий•JH^ такий урожай у цьому лiтi, та й не
стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокiп Ступач
нагримав на хлiборобiв, що "м'якими культурами" дiло не обiйдеться, i
звелiв вивезти все жито i пшеницю, що залишились, на посiв.
Правда, з посiвним Ступач перестарався - i жито, i пшеницю привезли на
посiв: знайшлась додаткова робота i людям, i державi. Обсiялося село
печаллю, та й почало лягати i вставати з журбою.
Зажурилася i Оксана: як же їй перебути з дiтьми? На якi тiльки частки
не дробила свiй убогий присiвок, усе виходило на одне: не перезимує вона.
I знову лiчила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолi, кожну макiвку
i чманiла вiд тiєї лiчби, бо не було головного - хлiба. Якби ж знаття,
посiяла б торiк житечка на городi, але горе наперед знаку не подав. Тепер
дiти мали вiд неї бiльше сумовитої ласки, та менше з'їжi.
- Мамо, а чого у нас хлiба нема та й нема? - все допитувався Миколка,
що був схожий на золоточубий соняшник.
- Бо хлiб 'цього року не вродив, - заспокоювала дитину i рукою, i
болючим посмiхом.
- Ось я рибки спiймаю, то ми знову юшки наваримо, - обiзвався
Володимир. • Але на це Миколка серйозно вiдказав:
- Воду скiльки не вари - водою буде. От аби ще окраєць хлiба до неї.
Вiд цiєї мови хотiлося заголосити, але мусила стримувати себе, втiшати
дiтей та пiдхвалювати то печену картопельку, то кукурудзнник, то нiзчимний
борщ. Хоч би цього було вдосталь. А що вони взимку робитимуть? I,
страхаючись зими, Оксана рiдше йшла на роботу в колгосп, бiльше пропадала
в лiсах, збираючи то кислицi, то гриби, то жолуддя.
Якось уже пiсля перших приморозкiв зустрiлася на зрубi з Магазаником.
Впасений, вiн поволеньки йшов з рушницею на ситому плечi, а за широким
поясом болiсно погойдувався закриу вавлений заєць. Достаток i
самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лiсника, а тлустiсть натоптала
дрiмливiстю подвiйнi пружки пiд очима й на шиї.
- Кого я бачу на своєму господарствi?! - пiдняв рiжками брови, втопив
закропленi заячою кров'ю чоботи в перецвiлий вороспяк, i дрiмливiсть
зiскочила з повiк. - Отак живо, живо чоловiк i негадано стрiнеться з самим
щастям! - заглядає в журнi очi вдови.
- Говорите несусвiтне, - зневажливо махнула вiльною рукою.
- Найдорожче кажу, бо ти й досi менi зоряночкою сяєш, - заграв полиск
пiд рiдкими вiями лiсника, потiм вiн задумався, покосував на Океании
кошик. - Опеньки дозбируєш?
- Збираю ж.
- Небагато їх у цьому роцi зародило, небагато, теж врем'я чують! -
сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких
зацвiтала гарячим сiрчаним цвiтом поганка. - На першому приморозку
вигорiли, а тепер ледь-ледь вiдiйшли. Як тобi живеться?
Оксана гiрко всмiхнулася:
- Воду маємо, аби ще якийсь житняк до неї, то можна б i жити.
- Бiда, - набрав зморшкувате спiвчуття над перенiссям. - Твої дiтлахи
люблять гриби?
- Мусять любити.
Магазаник заглянув у Океании кошик:
- Може б, ти менi юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником
напряжила? - I махнув правицею в напрямi своєї лiсової оселi. - Оце ж
виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жiночих рук.
- Хiба у вас нема кому поратись?
- Таки нема, бо що отi поденщицi, якi роблять у лiсi? То як?
- Хай вони й стараються.
У зеленкуватих очах лiсника засумували скалки сiрого пiщанику:
- Все чогось маєш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
"Душею не вийшов", - хотiла вiдповiсти, але промовчала.
- А я тобi тiльки добра зичу, - саме небо прихилив би до тебе, до твого
личка, - i пiдняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тiльки нитку
бабиного лiта.
- Ох, не вiриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник
нахмарився, пальцями перечавив бабине лiто.
- Коли вже той "дядько" щезне з твого язика? Для мене гвiй дядько гiрше
за дiдька. Хочеш, я покажу мiсцину, де е бiлi гриби?
- Бiлi? Пiсля того, як уже земля паморозилась? - не повiрила Оксана.
- Таки пiсля приморозкiв виткнулися, правда, покорченi, покрученi,
немов грiшники, але бiлi.
У дубняку щось зашелестiло. Оксана здригнулась, а лiсник засмiявся:
- Нe бiйся. То мiй виводок свшютп на жолуддi та гниличках випасається.
Як нагнав його з подвiр'я пiсля першого грому, то оце тiльки зараз iз
прибутком об'явився. Тепер пару кабанцiв треба вкинути на загодування, -
вiн повiв головою на своє невидиме за деревами дворище. - Люблю оту йору,
коли в обiйстi пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хатi - узвар
та кутя. Тодi, здається, i час зупиняється.
Зi зрубу вони ввiйшли в лiс i сполохали Магазаникiв табун; рябi
поросята й пiдсвинки так кинулись урозтiч, що аж в очах заряботiло, а
старi занепокоєно втупились маленькими очицями в господаря.
- Кцьов-кцьов-кцьов! - покликав їх Магазаник, i велика ведмедиста льоха
пiзнала його, зарохкала. Лiсник пiдiйшов до неї, пальцями почухав за
вухами, а потiм чоботом поторгав обвислий мiшок черева й здивовано
заговорив сам до себе:
- Отакої! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха - пороситься
й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч i дурна в неї голова, але
живiт розумний, - спокiй i господарське вдоволення стояли на виду
Магазаника. I спокiйно бiля його нiг порохкувала свиня, струшуючи блохи на
чоботи господаря. - А тепер ходiмо до бiлих грибiв.
Дорогою Магазаник крадькома випасав очi на обличчi Оксани i зрiдка,
наче ненароком, торкався то її плеча, то руки. Господи, i де тiльки
береться помiж грiшними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч
поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинцi.
- Ось тут я передучора знайшов з десяток бiлих грибiв, - показав на
горбкувате мiсце, навколо якого скупчились молодi, вже пiдкучерявленi
осiнню дуби. - Подивися гарненько пiд листом, - та й, погойдуючи
закривавленого зайця, пiшов до своєї господи. А через якусь часину
повернувся зодягнений у свiжий одяг, напiвжартома вклонився вдовi: - Зваж,
Оксано, на всi мої прохання i зазови: зайди хоч на якусь хвильку до моєї
лiсової пустки.
- Нащо це? - спохмурнiла удова.
- Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, - сказав
щиросерде. - I хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь
мене й мiй харч, нiчого такого мудрого не зготував, лигоминок також не
маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я її на молодому
черешневому гiллi смажив - пахне так, що за пiвверсти почуєш.
- Аж за пiвверсти? - здивувалась Оксана, а самiй так захотiлося їсти.
- Не менше, - облесно глянув па вдову Магазаиик. - То й ходiм
потихеньку.
I таки вблагав жiнку зайти в приземкувату, з грубими вiконницями оселю
- у нiй жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя,
сирiвцю, дьогтю i давнiх книг, якими була забита черевата, з червоного
дерева шафа.
- Книжками чи шафою iнтересуєшся? - перехопив її погляд Магазаник i
заграв вiями. - Книги тут рiзнi, i романи, i про старожитностi, i навiть
про коханок французьких королiв, а шафа панська, аж з червоного та
рожевого дерева, бачиш, як гарно вилискує? - Лiсник повiсив на кiлок
шомполiвку, перехрестив її, потiм засвiтив саморобну свiчку, прилiпив до
рiжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед твоєю
красою навiть вдень палю святий вiск, - i вже тодi проворно метнувся до
мисника, до печi, до закомiрка.
"Чорт iз свiчечкою", - згадала Оксана, як по-вуличному звали
Магазаника, пiдiйшла до свiчi, загасила хиткий вогник, що добирався до
втиснутого бджолиного крила.
- Це ж для чого? - аж скрикнув лiсник.
- Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зiтхнув i якийсь час мовчки
снував по хатi, споряджаючи старий, теж панський, стiл. Незабаром на ньому
з'явилися рожева, з прорiстю почеревина, брунатне кiльце свiжої ковбаси,
макiтра з неоковирними варениками, щiльник, що стiкав медом, капуста з
чорнушкою, горохвяники з тертим часником i пляшка нестерпучої.
- От i маємо сякий-такий передобiдок. Горохвяниками я тебе не порадую:
вони такi, що й грiм не розiб'є, бо не господиня лiпила їх. - I хоч не
хотiв, а згадав оте зеленооччя, в якому тiсно було полум'ю i чаду любощiв.
- А от ковбасу з вепрятини можна i в столицю везти. Готувалась на
черешневих гiлках. Покуштуй! - Лiсник руками розломив кiльце й присунув до
Оксани полумисок.
Ковбаска, справдi, була на славу, та пахла не так гiлками, як
мигдалевим цвiтом черешнi, i танула в ротi. Магазаник, i сяк, i так
припрошуючи Оксану, таки домiгся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за
дiтей. А сам випив i за дiтей, i за Оксану, i за її красу, i за те, щоб ми
грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хлiба
коштує три карбованцi, а зима ж i недозимок великий мають рот.
Ця мова вибила сльозу в удови, i лiсник забiдкався бiля неї, подав
свiжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за
частування. Коли Оксана сказала, що їй пора додому, й пiдвелася з-за
столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив її звуглiле плече:
- Посидь iще якусь часинку, ощаслив моє покуття i господу.
- Вам i так те щастя саме добро плужить.
- Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, - стишив
голос лiсник, придивляючись до її очей, бiля яких нестатки вже намили
першi зморшки. - Ось ти бачиш, як менi ведеться, а я добре знаю твої
вдовинi ужитки, на них у цьому роцi нiяк не виживеш. То виходь за мене...
як не з любовi, так з бiди. А потiм, дивись, звикнеш, а може, й любов
прокинеться, - вона ж нерозгадана. Про це i в книгах мудрi голови пишуть,
- i тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
Дрож пройшла по всьому тiлi вдови.
- Не кажiть менi, дядьку, про любов. Сутiнок i жалi обгорнули обличчя
лiсника.
- А чого менi тепер не говорити про любов, коли далi вже буде пiзно, бо
лiта беруть своє...
- Хiба ж i я, i люди не знають, яка у вас була любов до своєї жiнки?
- Так то ж до неї, а це до тебе! Та й рiзнi часи по-рiзному цiнують
любов. Тодi я придивлявся до десятин, тепер - до краси. Зрештою, подумай
про дiтей! Як ти проживеш на бiлому свiтi?
- Як уже буде.
- Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнiвилася:
- Не бути вам моєю долею!
Та Магазаник не зважив нi на її слова, нi на погляд, вiн лiвою рукою
спiднизу пiдхопив Окса.нину, вдарив по нiй, мов на торгу, правою:
- Подумай, гарненько подумай i скажи своє останнє слово.
- Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останнє слово, - Оксана рвучко
вивiльнила руку, а в очах i мiжбрiв'ї з'явилась затятiсть.
- Невже я тобi такий бридкий?
- Я цього не казала. Бувайте здоровi.
- Отаку маєш до мене поневагу?
- Думайте собi, що хочете.
I тодi лихi зморшки розсiкли чоло лiсника, а скособочений вид вичавив
пiт i злобу:
- Дурна й нерозумна ти єси! Чого замiсть того, щоб мати натуральнi
житейськi радощi, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш
своє личко i все? I королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це
потрiбно? Гляди, щоб пiзнiше, з усiєю своєю святiстю, не стала моєю
полюбовницею...
Оксана спочатку оторопiла, а потiм лiсник побачив у її поширiних очах
двi блискавки.
- Хай, спiдничнику, гробова дошка буде твоєю полюбовницею! - Вона ще
побачила, як жорнувате обличчя лiсника витягнулось у диню, стало
мертвотним, i рвучко гайнула з оселi - в сонне рохкання свиней, у сонне
зiтхання глечикiв, що вигрiвались iiа кiлках, у соннi клаптi сонця, що
стiкали з дерев на загиджене дворище. Тут справдi зупинився чи вмирав час.
Магазаник не вибiг за нею, бо й вiн отетерiв, розгублено стоячи посеред
хати: i звiдки в неї така затятiсть? I як з її уст можуть зiрватися такi
шаленi слова? Ох цi жiнки! Всi вони пiшли вiд конотопської вiдьми.
Вiн притулився до вiкна. Та з дворища в лiс мела не рiдня конотопської
вiдьми, а розгнiвана краса, не помiчаючи, як з її кошика розсипались
опеньки.
"Розсипай, розсипай; А що ти взимку їстимеш?.."
Гнiв швидко, як охопив, так i осипався, а прийшли гiркi жалi за отим
недосяжним, що жило поруч, i сторонилось, i боялось його. Невже так i не
зазнає вiн того розкошування, яке дає чоловiковi справжня краса? Невже
замiсть святостi кохання вiн матиме лише грiховнi любощi?
Падав i не падав перший снiг, курилась i не курилась земля,
пiдбиваючись пiд розкошлану димчасту куделю осiннього вечора. I зараз
дальнi дерева теж здавалися шматками осiннього вечорового неба. У
татарському бродi по-дитячому причмокувала хвиля i смоктала берег. Це
нагадало вдовi, як бiля її грудей лежали дiти. Вона випросталась на кладцi
на кризi.
- Я й зараз поїхав би з тобою.
- Зараз не можна. Ще треба пiдрости.
- То й ти не їдь.
- Я тiльки трошечки-трошечки, понад самим берегом, а ти подивись, як у
березi Гримич верборуб чинить.
Миколка прислухається до передзвону сокири, що тне вербовi гiлки,
мовчить, думає. I пiдбiльшати йому хочеться, i за брата страшно, i собi на
кригу кортить. Воно б i нiчого проплисти вiд броду до броду, аби тiльки
чогось iз крижиною не трапилось та мама не дiзналась, бо тодi однiєю рукою
буде хапатись за вiника, а другою за серце.
- То я йтиму за тобою понад берегом.
- От i добре! - щирить Володимир зуби.
Тепер усi страхи тiкають од Миколки, i вiн знову стає молодцем, трохи
набакир збиває шапку, щоб бути бiльше схожим на брата, i навiть бачить
себе на крижинi, бо хiба вiн гiрший за iнших?
А Володимир з вербовою палицею в руках уже заходить у нашумовану воду й
так придивляється до крижин, мов щось вичитує з них. Ось оця, либонь,
замала, ця нiби має трiщину, а ось ця саме враз. Спираючись обома руками
на палицю, вiн злiтав вгору й легко спускається на крижину, нахиляє її,
лякається, але одразу ж радiє - крижина вирiвнюється i солодко озивається
у ногах i пiд ногами весняним клекотом.
- О! - радiсно вигукує Миколка з берега й жалкує, що вiн ще маленький.
Володимир показує братове кiнчик язика, махає палицею i гордовито
оглядає прибережжя, що потроху вiдпливає й вiдпливає вiд цього.
- Ти ж, Володю, тримайся берега! - гукає Миколка, бiжить за кригою,
розсовуючи шапкою i руками червонолiз, що пiдсвiчує його срiбними, з росою
котиками.
- От нема кому бити шибеника! - чує Миколка огуду па брата, в думцi
заперечує її, хоче заперечити й словом, але в цей час чоботом чiпляється
за кореневище й падає на червонолiз, на срiбнi котики, що й узимку тiшать
їхню тiняву оселю.
Коли Миколка зводиться на ноги, вiн уже бачить Володимира не бiля
берега, а посеред броду, де крижини труться одна об одну, мов риба в
нерест.
- Володю! - розпачливо кричить Миколка, скидає з голови свого зайця й
махає ним. Вiтер пiдiймає вiхтик золотистого чубика - вiн теж кличе
Володимира на берег.
Та старшенький, мабуть, тепер i не почув Миколчиного голосу, бо має
собi роботу - вiдбивається i вiдбивається вiд осоружних крижин, що так i
норовлять пiдбити його. I таки пiдтинають. Миколка цiпенiє вiд страху, а
Володимир зi своєї, вже нахиленої, крижини перескочив на iншу,
посковзнувся, упав на колiно, але одразу ж i пiдвiвся.
Тепер на берег, ближче до Володимира, збiгаються всi, немов на
солонище, махають руками, кричать, радять, як вибратися з халепи. Тiльки
Миколка нерухомо стоїть бiля своєї заячої шапки, що впала до нiг, i не
зводить погляду з братика. I раптом сталося щось страшне: якась невидима
крижина спiднизу вдарила Володимирову, розколола її навпiл, i хлопчак
поплавком пiшов у воду, на якiй одразу спливли вербова палиця i заяча
шапка.
- Утонув! - лячно скрикнув хтось на березi, а Миколка заголосив.
Та Володимир не втонув: мiж крижинами показалася голова, а з берега
хтось кинувся у воду й крикнув:
- Тримайся, Володимире! Тримайся!
I хлопчак тримався, вчепившись пальцями в крижину. Вiн кiлька разiв
намагався вилiзти на неї, але вона ставала сторч, i Володимир почав
захлинатися.
- Тримайся, хлопче! - пiдбадьорює його плавець, маневруючи мiж
крижинами.
- Я тримаюсь... - уже не чуючи пальцiв, насилу вичавлює хлопчак.
- Ти ж у ммене козак! - пiдбадьорює його i голосом, i очима Стах
Артеменко. Вiн через якусь хвилю вiддирає хлопчака вiд криги i серйозно
питає: - Змок?
Оце завжди старшi щось, як Iз кiлочка, зморозять меншим, тому й
Володимир так само вiдповiдає:
- Змок, але в чоботи води не набрав.
- Ох i брехунець же ти, - посмiхається посинiлими вустами Стах та й
гребеться до берега, який тепер став таким принадним i дорогим. Як би це
добре було добратись до нього, забiгти в хатину та на пiч i щоб мати
нiчогiсiнько не взнала. Та, напевне, пюди геть усе розкажуть їй, а тодi
без голосiння i слiз не обiйдеться.
- Ой дядьку Сташе, у вас кров iз обличчя йде.
- Це дурна крижина пошкрябала, - захищав плечем вiд крижин дитину.
Вони вибираються на берег, до них першим кидається заплаканий Миколка,
а вже вiд присiлка, надломлюючись, бiжить Оксана, бiжить, зупиняється i,
не витираючи слiз, знову бiжить. I тепер Володимировi не жаль себе, тiльки
мами жаль. Ось вона, блiда, постарiла, зупиняється проти них трьох i знову
ж, як тiльки дорослi можуть, питається не голосом, а розпукою:
- Живий?
Кому ж не видно, що вiн живий? А от питають про таке. Не дочекавшися
вiдповiдi, мати охоплює руками, притуляє до себе й так тисне, що на ньому
живкотить одяг.
- Мамо, ви не плачте, бо й я зараз почну плакати, - кривить уста
Володимир. - Це мене дядько Стах витягнув, а його крига пошкрябала.
- Ой Сташе, - схиляється головою до хлопця, а вiн нiяково пiдтримує її
руками.
- Таки не плач, Оксано. Як обдуримо кашель, то все й минеться.
- То не я, то моя доля плаче, - поглянула болем, вдячнiстю й сльозами
на Стаха, а сина запитала: - Що б я, шибенику, робила .без тебе? Скажи,
що?
- Хiба я знаю? - жалiсно вiдповiв Володимир, бо мати завжди знайдуть
таке, щоб розжалобити.
- Ой, скорiше, скорiше додому! - тернувши пальцями по очах, захапалась
Оксана. - I всi зараз же менi на пiч.
- А я, мамо, в переляку їсти захотiв, - шепнув Володимир, щоб задобрити
її.
- Горенько ти моє, - трохи розпогодилась мати, поцiлувала його та й
побiгла зi своїми болями i згадками вiд осоружного броду.
Вдома Оксана загнала Стаха й Володимира на простору пiч, кинула їм
бiлизну переодягтися, потiм напоїла чаєм з малиною i суницями, нагодувала,
вклала спати Миколку та й взялася за мокру одежу.
- А ци що в тобе? - здивовано спатала Стаха, розглядаючи так-сяк
стягнутий нитками шматок рибальської сiтки.
- Отаку маю собi нижню сорочку, - посмiхнувся Стах. - Я її з бредня
пошив.
- I для чого вона тобi?
- Щоб рибою i нашими бродами пахло менi.
- Дива, - повела плечем Оксана, почала прати, а Стах мовчки стежив за
вдовою, мовчки смалив скажений самосад та iнодi щось гмукав, одповiдаючи
своїм думкам.
- Сташе, не пора спати?
- Пiшов мiй сон блукати бродами. А чуєш, як ваша хата гучить?
- Сухе дерево, то й перехоплює усi вiтри i навiть хвилю з броду. Як там
дитя? - пiдiйшла до Володимира, поправила ряднину. - Наче не горить
вогнем.
- То я горю вогнем, - вихопилось у Стаха.
- Справдi? - перелякалась вдова. Стах сумовито посмiхнувся:
- Нi, то я вiд цього тютюну, що ти в Гримичiв узяла. Ох f громобiйний.
О, чуєш, нiби грiм озвався?
- То крига у бродi. Веснiє... Саме щастя послало тебе, - знову
страхалась нинiшньої пригоди. - I як ти, Сташе, не побоявся кинутись у
воду?
- Треба ж було хлопця рятувати.
- Чим я тобi тiльки вiддячу?
- Спасибi, Оксаночко. Вдова здригнулась:
- Не називай мене так.
- Чому?
- Тiльки мати i Ярослав отак звали мене.
У хатi надовго запала мовчанка. Стах, накурившись, здається, заснув.
Оксана загасила свiтло, лягла бiля Миколки, що посмiхався своїм снам. I
хоч який був тяжкий сьогоднi день, вона швидко, наче у воду, ввiйшла у
сон. А коли прокинулась, спочатку злякалась - недалеко вiд неї,
притулившись до вiкна, сидiв одягнений Стах.
- Ти чого? - сполохано запитала.
- Нiчого. Мiсяць став бiля твого вiкна, то дивлюсь, - i глянув на неї
отiєю безнадiєю, в глибинi якої чаїлись росинки надiї.
Вона вiдвела погляд вiд нього i спитала, аби спитати:
- Чом не спиш?
- Я ж казав: мiй сон пiшов на татарський брiд. Чуєш, як дзвонить вiн у
свої дзвони?
- Провесна. Як Володимир?
- Нi разу не бухикпув.
- А серце чогось так болить.
Стах похитав розкустраним чубом i сказав чи то вдовi, чи комусь:
- А серце й повинно болiти - i за себе, i за когось. Це якщо ти людина,
а но кендюх, який тiльки й знає - усе пхати в себе, як отой Магазаник
пхає.
- Ой Сташе!.. Я й гадки не мала, що ти такий, - тепер вона в подивi
почала шукати його очей, що вже були прихованi тiнями. - Це ти вичитав
десь?
Стах нiби образився i вже не скоро вiдповiв:
- Вичитав, Оксано, у тiй широкiй книзi, яку орю, яку засiваю, жну, та
поки що хлiба для себе вдосталь не заробляю. Ще дуже бiднi ми, але чеснi i
дiлечком, i серцем, i вами, жiнками. Та й на добранiч, Оксаночко...
Тепер вдова вже нiчого не сказала, що вiн знов назвав її так. У доброму
здивованнi вона й у сон забрала його слова i про серце, яке повинно
болiти, i про чеснiсть, забрала й той погляд, що в безнадiї сподiвався
чогось...
Коли Оксана прокинулася вдруге i шурхнула на лежанку подивитися на
сина, Стаха вже не було на печi. Дослухаючись до вiкон, пождала його з
двору, а перегодя, напiвроздягнена, занепокоєна, вийшла па подвiр'я. На
ньому не було нiкого, тiльки в небi пробивався iз хмар пiзнiй мiсяць та
внизу непокоївся татарський брiд.
Ураз страшна завiя здогадiв, минувшини та сьогодення (i отой вечiр,
коли Стах перестрiв її в лузi з непочатою водою, i його виказанi слова, й
невиказанi болi, i дзвiниця, i вчорашнє лихо) увiрвалися в її душу.
Охоплена жахом, Оксана вскочила в хату, похапцем сяк-так зодяглася,
напомацки знайшла в сiнях весло й побiгла до татарського броду. На хвилях
i досi перешiптувались, шерехтiли крижини, i кожна iз них несла в далечiнь
шматки украденого мiсяця. Оксана одв'язала вiд прикореня човен, зiпхнула
на воду й, оминаючи, крижини з украденим одсвiтом, погребла до другого
берега. Вiн наполохав її пташиними крильми - з-пiд самих нiг з лопотiнням
вилетiв самотнiй крижень i, закриваючи мiсяць, шугонув у небо.
А може, це не крижень, а душа померлого?.. Забутi, приспанi забобони
прокинулись у нiй, i, караючись, вона вже каялась: чом не знайшла хоч
сьогоднi для Стаха жiночого слова, посмiшки чи погляду, якого так, певно,
очiкував вiн. Хiба тiльки щаслива людина приносить iншiй полегкiсть?
Мусить її приносити навiть безщасниця. Тiльки як? Хоч отак, як ти, чавлячи
болi, приносиш вiдраду своїм дiтям. Як пiзно, як пiзно вона почала
здогадуватись, що таке жiночнiсть.
Загпана батогом думок i забобонiв, Оксана увiйшла в село. Бiля крайнiх
хат, що хилились у придолинок, вона почула голоси закоханих i злякано
зупинилась. Та нi, то в левадi обiзвався голос в'юнкого бурчака, що колись
перейняв од людей шепiт кохання i схлип немовляти. Оце ж напевно i є
життя: шепiт кохання, схлип немовлят i погойдування землi на срiбних
вервечках мiсяця. Тiльки ж чого так перегойдує нею? Ой Сташе, Сташе...
I негадано, вже дiйшовши до самої дзвiницi, вона почула тихий сумовитий
голос, що вхопив її за серце й одразу почав одводити вiд нього болi:
Свiти, свiти, мiсяцю,
Ще й ясна зоря,
Просвiти дорiжку
Аж на край села,
Просвiти дорiжку
Аж на край села,
Аж до того двору,
Де живе вдова.
Не до двору, а вiд двору вдови iшов, вiддалявся Стах. От i зник вiн за
вербами, за хатами, от i стихла його пiсня, а вдова має якусь полегкiсть i
вже картає себе за дурнi думки. Знесилена, вона хоче присiсти хоч посеред
вулицi. Але ж тут її хтось може побачити, i вона пiдходить до цвинтарної
огорожi, вiдчиняв хвiртку й зупиняється перед старою дзвiницею, наче перед
своїми молодими лiтами. I не повiрила спочатку, що були в неї вони, поки
вгорi, у дзвонах, не зашеберхали веснянi вiтерцi.
Не знати для чого, вона вiдчинила дверi дзвiницi i скрипливими схiдцями
почала пiдiйматися до тих вiтерцiв i до тих дзвонiв, що вже багато рокiв
озивалися у її душi.
Знов перед нею в таємницю побiгли вибiленi мiсяцем дороги, знову
пiдводились угору оброшенi зорями хати i сивiли дому, .Охреснi хутори. I
знову в серцi не було спокою.
"А як там Володимир? - занепокоїлась i вiдразу втiшила себе навньою
мудрiстю: - Дитя спить, а доля його росте". Яка ж то буде у її дiтей?
Мовчить дзвiниця, мовчать дзвони, мовчить i земля...
Вранцi, уже зготувавши снiдання i випровадивши дiтей з хати, Оксана
раптом побачила химерну сорочку, пошиту з рибальської Iтки, - вона,
справдi, пахла рибою i хвилею, а в її вiчках заплуiась крихiтка
татарського зiлля.
Цe ж треба..." - i посмiхнулась вдова Стаховi, i журно похи" головою,
та й почала дiставати зi скринi полотно, бо вжо ро треба бiлити його.
Оксана дуже любила слати полотна на iному березi недалеко вiд дiвочого
броду, отам, де й вона колись iз дiвчатами пускала на воду купальськi
вiйки. Гай, гай, коли то було?..
Одягнувшись, нiби по снуванню молодих рокiв, пiшла до дiвочого броду;
довкола на лузi грудочками неба блакитнавились проворнi трясогузки, а за
вербами i верболозом шарудiла, зойкала i срiбно озивалась крижинами рiчка.
Луговиною Оксана дiйшла до живоплоту червонолозу, що веселив котиками очi
й руки, глянула на воду й обiмлiла: попереду, не так далеко вiд берега, на
крижинi упертим вузликом стояв її Миколка. Ще мало йому. вчора було
материних слiз! Вона б скрикнула, та побоялась злякати дитину, що, широко
розставивши ноженята, мiцно трималась руками за ввiгнаний в крижину шпень.
Ось дитя побачило матiр i аж пригнулось, переляк пройшовся по всiй його
постатi.
- Прав до берега, Миколко, - журно сказала вона. Хлопчак вихопив з
криги шпень i почав ним, як веслом, пiдганяти крижину до берега. I де вiн
уже навчився так орудувати? Ось крижина, бокуючи, черкнула об берег,
трiснула од краю, а Миколка вискочив на луговину i з шпенем в руках
похнюплено став перед матiр'ю.
Отак i стоять вони мовчки якусь часину.
- То що ти скажеш? - нарештi, не гримаючи, не лаючи, болiсно запитала
вона.
Миколка пiдвiв голову i теж запитав матiр:
- А хiба я гiрший за iнших?
I сльози впали їй у душу, вона пiдiйшла до Миколки, охопила його,
поцiлувала:
- Не гiрший, сину, не гiрший, тiльки ж про матiр подумав би...
V
Настав лихий рiк. Був сякий•JH^ такий урожай у цьому лiтi, та й не
стало. Коли ж насилу-насилу план було виконано, судовець Прокiп Ступач
нагримав на хлiборобiв, що "м'якими культурами" дiло не обiйдеться, i
звелiв вивезти все жито i пшеницю, що залишились, на посiв.
Правда, з посiвним Ступач перестарався - i жито, i пшеницю привезли на
посiв: знайшлась додаткова робота i людям, i державi. Обсiялося село
печаллю, та й почало лягати i вставати з журбою.
Зажурилася i Оксана: як же їй перебути з дiтьми? На якi тiльки частки
не дробила свiй убогий присiвок, усе виходило на одне: не перезимує вона.
I знову лiчила кожен качан кукурудзи, кожен снопик квасолi, кожну макiвку
i чманiла вiд тiєї лiчби, бо не було головного - хлiба. Якби ж знаття,
посiяла б торiк житечка на городi, але горе наперед знаку не подав. Тепер
дiти мали вiд неї бiльше сумовитої ласки, та менше з'їжi.
- Мамо, а чого у нас хлiба нема та й нема? - все допитувався Миколка,
що був схожий на золоточубий соняшник.
- Бо хлiб 'цього року не вродив, - заспокоювала дитину i рукою, i
болючим посмiхом.
- Ось я рибки спiймаю, то ми знову юшки наваримо, - обiзвався
Володимир. • Але на це Миколка серйозно вiдказав:
- Воду скiльки не вари - водою буде. От аби ще окраєць хлiба до неї.
Вiд цiєї мови хотiлося заголосити, але мусила стримувати себе, втiшати
дiтей та пiдхвалювати то печену картопельку, то кукурудзнник, то нiзчимний
борщ. Хоч би цього було вдосталь. А що вони взимку робитимуть? I,
страхаючись зими, Оксана рiдше йшла на роботу в колгосп, бiльше пропадала
в лiсах, збираючи то кислицi, то гриби, то жолуддя.
Якось уже пiсля перших приморозкiв зустрiлася на зрубi з Магазаником.
Впасений, вiн поволеньки йшов з рушницею на ситому плечi, а за широким
поясом болiсно погойдувався закриу вавлений заєць. Достаток i
самовдоволення лягли на жорнувате обличчя лiсника, а тлустiсть натоптала
дрiмливiстю подвiйнi пружки пiд очима й на шиї.
- Кого я бачу на своєму господарствi?! - пiдняв рiжками брови, втопив
закропленi заячою кров'ю чоботи в перецвiлий вороспяк, i дрiмливiсть
зiскочила з повiк. - Отак живо, живо чоловiк i негадано стрiнеться з самим
щастям! - заглядає в журнi очi вдови.
- Говорите несусвiтне, - зневажливо махнула вiльною рукою.
- Найдорожче кажу, бо ти й досi менi зоряночкою сяєш, - заграв полиск
пiд рiдкими вiями лiсника, потiм вiн задумався, покосував на Океании
кошик. - Опеньки дозбируєш?
- Збираю ж.
- Небагато їх у цьому роцi зародило, небагато, теж врем'я чують! -
сказав багатозначно, пройшовся поглядом по пеньках зрубу, на яких
зацвiтала гарячим сiрчаним цвiтом поганка. - На першому приморозку
вигорiли, а тепер ледь-ледь вiдiйшли. Як тобi живеться?
Оксана гiрко всмiхнулася:
- Воду маємо, аби ще якийсь житняк до неї, то можна б i жити.
- Бiда, - набрав зморшкувате спiвчуття над перенiссям. - Твої дiтлахи
люблять гриби?
- Мусять любити.
Магазаник заглянув у Океании кошик:
- Може б, ти менi юшки з опеньками зварила та зайчатини з часником
напряжила? - I махнув правицею в напрямi своєї лiсової оселi. - Оце ж
виполошив зайця з молодняка, а до нього треба жiночих рук.
- Хiба у вас нема кому поратись?
- Таки нема, бо що отi поденщицi, якi роблять у лiсi? То як?
- Хай вони й стараються.
У зеленкуватих очах лiсника засумували скалки сiрого пiщанику:
- Все чогось маєш гордування до мене? Чи так уже я обличчям не вийшов?
"Душею не вийшов", - хотiла вiдповiсти, але промовчала.
- А я тобi тiльки добра зичу, - саме небо прихилив би до тебе, до твого
личка, - i пiдняв руки вгору, та не вловив ними небо, а тiльки нитку
бабиного лiта.
- Ох, не вiриться, дядьку, що ви такий доброзичливець. Магазаник
нахмарився, пальцями перечавив бабине лiто.
- Коли вже той "дядько" щезне з твого язика? Для мене гвiй дядько гiрше
за дiдька. Хочеш, я покажу мiсцину, де е бiлi гриби?
- Бiлi? Пiсля того, як уже земля паморозилась? - не повiрила Оксана.
- Таки пiсля приморозкiв виткнулися, правда, покорченi, покрученi,
немов грiшники, але бiлi.
У дубняку щось зашелестiло. Оксана здригнулась, а лiсник засмiявся:
- Нe бiйся. То мiй виводок свшютп на жолуддi та гниличках випасається.
Як нагнав його з подвiр'я пiсля першого грому, то оце тiльки зараз iз
прибутком об'явився. Тепер пару кабанцiв треба вкинути на загодування, -
вiн повiв головою на своє невидиме за деревами дворище. - Люблю оту йору,
коли в обiйстi пахне морозець, житня солома, смалятина, а в хатi - узвар
та кутя. Тодi, здається, i час зупиняється.
Зi зрубу вони ввiйшли в лiс i сполохали Магазаникiв табун; рябi
поросята й пiдсвинки так кинулись урозтiч, що аж в очах заряботiло, а
старi занепокоєно втупились маленькими очицями в господаря.
- Кцьов-кцьов-кцьов! - покликав їх Магазаник, i велика ведмедиста льоха
пiзнала його, зарохкала. Лiсник пiдiйшов до неї, пальцями почухав за
вухами, а потiм чоботом поторгав обвислий мiшок черева й здивовано
заговорив сам до себе:
- Отакої! Знову з приплодом.. Це прямо не свиня, а кролиха - пороситься
й пороситься, та все рябими рукавичками. Хоч i дурна в неї голова, але
живiт розумний, - спокiй i господарське вдоволення стояли на виду
Магазаника. I спокiйно бiля його нiг порохкувала свиня, струшуючи блохи на
чоботи господаря. - А тепер ходiмо до бiлих грибiв.
Дорогою Магазаник крадькома випасав очi на обличчi Оксани i зрiдка,
наче ненароком, торкався то її плеча, то руки. Господи, i де тiльки
береться помiж грiшними така прижурена краса, яку й з богами можна поруч
поставити? Магазаник на мить засумував, зупинився на галявинцi.
- Ось тут я передучора знайшов з десяток бiлих грибiв, - показав на
горбкувате мiсце, навколо якого скупчились молодi, вже пiдкучерявленi
осiнню дуби. - Подивися гарненько пiд листом, - та й, погойдуючи
закривавленого зайця, пiшов до своєї господи. А через якусь часину
повернувся зодягнений у свiжий одяг, напiвжартома вклонився вдовi: - Зваж,
Оксано, на всi мої прохання i зазови: зайди хоч на якусь хвильку до моєї
лiсової пустки.
- Нащо це? - спохмурнiла удова.
- Нащо? Бо велику, та недосяжну маю приязнь до тебе, - сказав
щиросерде. - I хочу таку гостю диким веприком почастувати. Не обезсудь
мене й мiй харч, нiчого такого мудрого не зготував, лигоминок також не
маю, та ковбаскою з вепрятини можу хоч кого здивувати: я її на молодому
черешневому гiллi смажив - пахне так, що за пiвверсти почуєш.
- Аж за пiвверсти? - здивувалась Оксана, а самiй так захотiлося їсти.
- Не менше, - облесно глянув па вдову Магазаиик. - То й ходiм
потихеньку.
I таки вблагав жiнку зайти в приземкувату, з грубими вiконницями оселю
- у нiй жив дух старого сала, злежаного одягу, сушених груш, жолуддя,
сирiвцю, дьогтю i давнiх книг, якими була забита черевата, з червоного
дерева шафа.
- Книжками чи шафою iнтересуєшся? - перехопив її погляд Магазаник i
заграв вiями. - Книги тут рiзнi, i романи, i про старожитностi, i навiть
про коханок французьких королiв, а шафа панська, аж з червоного та
рожевого дерева, бачиш, як гарно вилискує? - Лiсник повiсив на кiлок
шомполiвку, перехрестив її, потiм засвiтив саморобну свiчку, прилiпив до
рiжка столу, багатозначно глянув на Оксану: ось бачиш, що перед твоєю
красою навiть вдень палю святий вiск, - i вже тодi проворно метнувся до
мисника, до печi, до закомiрка.
"Чорт iз свiчечкою", - згадала Оксана, як по-вуличному звали
Магазаника, пiдiйшла до свiчi, загасила хиткий вогник, що добирався до
втиснутого бджолиного крила.
- Це ж для чого? - аж скрикнув лiсник.
- Негоже воску плакати вдень.
Магазаник несхвальне покрутив головою, зiтхнув i якийсь час мовчки
снував по хатi, споряджаючи старий, теж панський, стiл. Незабаром на ньому
з'явилися рожева, з прорiстю почеревина, брунатне кiльце свiжої ковбаси,
макiтра з неоковирними варениками, щiльник, що стiкав медом, капуста з
чорнушкою, горохвяники з тертим часником i пляшка нестерпучої.
- От i маємо сякий-такий передобiдок. Горохвяниками я тебе не порадую:
вони такi, що й грiм не розiб'є, бо не господиня лiпила їх. - I хоч не
хотiв, а згадав оте зеленооччя, в якому тiсно було полум'ю i чаду любощiв.
- А от ковбасу з вепрятини можна i в столицю везти. Готувалась на
черешневих гiлках. Покуштуй! - Лiсник руками розломив кiльце й присунув до
Оксани полумисок.
Ковбаска, справдi, була на славу, та пахла не так гiлками, як
мигдалевим цвiтом черешнi, i танула в ротi. Магазаник, i сяк, i так
припрошуючи Оксану, таки домiгся, щоб вона випила чарку, не за нього, а за
дiтей. А сам випив i за дiтей, i за Оксану, i за її красу, i за те, щоб ми
грому не боялись, бо тепер усе може бути. Уже й зараз, восени, фунт хлiба
коштує три карбованцi, а зима ж i недозимок великий мають рот.
Ця мова вибила сльозу в удови, i лiсник забiдкався бiля неї, подав
свiжий рушник для очей, а себе назвав дурнем, та й знов узявся за
частування. Коли Оксана сказала, що їй пора додому, й пiдвелася з-за
столу, Магазаник черпаком руки бережно осадив її звуглiле плече:
- Посидь iще якусь часинку, ощаслив моє покуття i господу.
- Вам i так те щастя саме добро плужить.
- Добро таки в мене плужиться, та щастя бродить стороною, - стишив
голос лiсник, придивляючись до її очей, бiля яких нестатки вже намили
першi зморшки. - Ось ти бачиш, як менi ведеться, а я добре знаю твої
вдовинi ужитки, на них у цьому роцi нiяк не виживеш. То виходь за мене...
як не з любовi, так з бiди. А потiм, дивись, звикнеш, а може, й любов
прокинеться, - вона ж нерозгадана. Про це i в книгах мудрi голови пишуть,
- i тицьнув тлустим пальцем на панську шафу.
Дрож пройшла по всьому тiлi вдови.
- Не кажiть менi, дядьку, про любов. Сутiнок i жалi обгорнули обличчя
лiсника.
- А чого менi тепер не говорити про любов, коли далi вже буде пiзно, бо
лiта беруть своє...
- Хiба ж i я, i люди не знають, яка у вас була любов до своєї жiнки?
- Так то ж до неї, а це до тебе! Та й рiзнi часи по-рiзному цiнують
любов. Тодi я придивлявся до десятин, тепер - до краси. Зрештою, подумай
про дiтей! Як ти проживеш на бiлому свiтi?
- Як уже буде.
- Не занапасти свою красу, бо, може, я твоя доля! Вдоза вгнiвилася:
- Не бути вам моєю долею!
Та Магазаник не зважив нi на її слова, нi на погляд, вiн лiвою рукою
спiднизу пiдхопив Окса.нину, вдарив по нiй, мов на торгу, правою:
- Подумай, гарненько подумай i скажи своє останнє слово.
- Це ж не ярмарок, дядьку, де говорять останнє слово, - Оксана рвучко
вивiльнила руку, а в очах i мiжбрiв'ї з'явилась затятiсть.
- Невже я тобi такий бридкий?
- Я цього не казала. Бувайте здоровi.
- Отаку маєш до мене поневагу?
- Думайте собi, що хочете.
I тодi лихi зморшки розсiкли чоло лiсника, а скособочений вид вичавив
пiт i злобу:
- Дурна й нерозумна ти єси! Чого замiсть того, щоб мати натуральнi
житейськi радощi, сама над собою ставиш хрест? Для кого й для чого бережеш
своє личко i все? I королеви так не берегли себе! Кому, зрештою, це
потрiбно? Гляди, щоб пiзнiше, з усiєю своєю святiстю, не стала моєю
полюбовницею...
Оксана спочатку оторопiла, а потiм лiсник побачив у її поширiних очах
двi блискавки.
- Хай, спiдничнику, гробова дошка буде твоєю полюбовницею! - Вона ще
побачила, як жорнувате обличчя лiсника витягнулось у диню, стало
мертвотним, i рвучко гайнула з оселi - в сонне рохкання свиней, у сонне
зiтхання глечикiв, що вигрiвались iiа кiлках, у соннi клаптi сонця, що
стiкали з дерев на загиджене дворище. Тут справдi зупинився чи вмирав час.
Магазаник не вибiг за нею, бо й вiн отетерiв, розгублено стоячи посеред
хати: i звiдки в неї така затятiсть? I як з її уст можуть зiрватися такi
шаленi слова? Ох цi жiнки! Всi вони пiшли вiд конотопської вiдьми.
Вiн притулився до вiкна. Та з дворища в лiс мела не рiдня конотопської
вiдьми, а розгнiвана краса, не помiчаючи, як з її кошика розсипались
опеньки.
"Розсипай, розсипай; А що ти взимку їстимеш?.."
Гнiв швидко, як охопив, так i осипався, а прийшли гiркi жалi за отим
недосяжним, що жило поруч, i сторонилось, i боялось його. Невже так i не
зазнає вiн того розкошування, яке дає чоловiковi справжня краса? Невже
замiсть святостi кохання вiн матиме лише грiховнi любощi?
Падав i не падав перший снiг, курилась i не курилась земля,
пiдбиваючись пiд розкошлану димчасту куделю осiннього вечора. I зараз
дальнi дерева теж здавалися шматками осiннього вечорового неба. У
татарському бродi по-дитячому причмокувала хвиля i смоктала берег. Це
нагадало вдовi, як бiля її грудей лежали дiти. Вона випросталась на кладцi