Страница:
приносить вiйна незчисленнi збитки, та хай принесе i якiсь прибутки. Ось
вiн зажене цей табун поки що до себе в обору, напоїть, а там буде. видно:
знайдеться господар, - добре, не знайдеться - ще краще.
Лiсник повернув конi до лiсу, розпрiг, спутав їх i ввiйшов у гречку, що
бризнула бджолами. Навiть тепер жаль .було толочити нiжне стебло i цвiт.
На його кроки i голос корови пiдiймали голови i, щось пригадавши, починали
ревти. У деяких корiв на гречки сочилось недоєне молоко. Сяк-так вiн збив
череду докупи i гоном погнав до своєї обори.
Ще не кiнчились гречки, як його перестрiв муруговидий Влас Кундрик,
отой, що мало не все життя крамарював у сусiдньому селi. Вiн був таким
спритним на гарбаннi, що мiг навiть решетом ухопити сонце. I не тiльки в
торгiвлi петрав улазливий махляр: умiв доладне виступити на всiх зборах i
святах, умiв усюди так увернути своє слово, щоб i його заслуги не
залишались забутими, бо ж у громадянську i вiн, ризикуючи життям,
допомагав партизанам. Правда, злi язики плескали, що в революцiю Кундрик
був i нашим, i вашим, i ще чиїмсь, але ж з трибуни видзвонювали ве вони, а
красномовний Влас, який теж знав, кого i чим можна взяти за печiнку чи
селезiнку.
Побачив крамник.лiсника, поглянув лукаво на корiв, щось прикинув на
всьому павутиннi зморщок, i покруч облудної посмiшки заграла на його
задавакуватих губах, бiля носа та в борозенках бiля ояей. Зупинившись, вiн
манiрно запитав:
- Так що, дорогенький Семене, вже крадькома пiдробляєш на людському
горi? Чи не зарання?
Магазаника аж затрусило: хто б уже говорив йому про чеснiсть, тiльки ве
цей скорббрех, баболюб i гешефтяр, який пучки протер на слизькому
карбованцевi. Набичившись, лiсник мовчки виходить з гречки на вибiлену, як
полотно, стежку i навiдлiг б'в лавушника словами:
- На це, недорогенький, на двоє верзякання я можу сказати тiльки одне:
не запускай з наскоку свої пазурi у чиїсь печiнки. •Ось бери .мiй батiг i,
коли зовсiм не зледащiв, хватопеком жени худобу в село, бо в мене й так
вистачає воєнного клопоту по лiнiї лiсництва. То й мотайся до ста вiтрiв!
У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи, а на пригорбленому
м'ясистому носi вибилось двi ямки, нi в кого Магазаиик не бачив на носi
таких ямок.
- З тобою, бачу, i пожартувати не можна, - нарештi якось невпевнено
одбороняється гендляр i докiрливо похитує головою.
- Навiть iепер iтебе iздуру .на жарти тягне? Хiба не чув, що робиться
там? - I Магазаиик.повiв .поглядом на захiд.
- Чув иль не чув? - не дуже вдається в-журбу Дундрик.
- Невже дiйдуть до нас?
- Чого не знаю, того не знаю, тiльки в душi й очах померкло, бо
людозвiр не пожалiє нас, - .навмисне говорить .полiтичне для Кундрика. - А
ти чого в лiсах вештаєшся? Дома чи в крамницi роботи нема?
- Помовч про роботу, коли вiйна вочевидячки супе, - розгублюється
Купдрик.
- Тому й вирiшив прогулятися тут? Чи не маївки згадав? - добиває їддю
продавця.
- Тебе тiльки зачепи, - не знає що сказати Кундрик. - Шкварчиш, як сало
на пательнi.
- А може, ти отут партизанити зiбрався? Щось я краєм вуха чував про це.
Кундрик розтривожився.
- Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навiть на любов.
- Виходить: молодому коневi - до бою, а старому - до гною? -
пiдсмiюється лiсник. - Що ж, може, хоч пособиш загнати черiдку до стiйла.
А там хай уже забирають їх властi, - одводить од себе усяку пiдозру.
I знає лавушник, що хитрує лiсник, i знає лiсник, що не вiрить йому
лавушник, та затято несе на обличчi саму видимiсть правди.
- Якi ж славнi корови мали люди, - перегодя каже Кундрик. - Он у тiєї
вим'я наче дiжа.
- Аж до землi обвисло, а молоко само сочиться. Природа! - пильно
прислухається лiсник до мови Кундрика i вже догадується, куди хилить той.
- От собi таку придбати б корiвчину, бо моя тiльки роги має гарнi.
Магазаник вдає, що нiчого не розумiє.
- I я не вiдмовився б од такої.
- Так скiльки ж того дiла? - не витримує лавушник i обмацує лiсника
пожадливим поглядом. - Зажени найкращу коровицю в глухомань, де якийсь
струмочок дзюркоче, оббий дерева воринням, хай там перестiйлує кiлька
днiв, та й споживай молочко на здоров'я.
- Воно б то можна, а коли дiзнається хто? Я дав собi зарок не чiпати
чужого, - хмарнiє зовнi, та пiдсмiюється всерединi Магазаник, бо ж хiба
думає про одну корову? Вiн i цiну прикинув усiй чередi.
- Хто тепер буде за коровою побиватися, коли вже й за людьми не
побиваються? Може, Семене, i менi по знайомству одну корiвчину вiдпустив
би? Стань у пiдмозi.
Магазаник нiби завагався, крекчучи, полiз рукою до жирiв потилицi:
- Спокушаєш ти мене, Власе, в грiх уводиш. Недарма кажуть: де пiп з
хрестом, там i дiдько з хвостом.
Лавушник не розсердився, а засмiявся:
- От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так вiдпустиш одну
корiвчину? Ось хоча u цю, що молоком бризкає? - пiдставив руку пiд дiйки,
потiм лизнув молоко. - Жири тут високi.
- Спокусник i лиходiй ти, Власе, - ще нiби вагається Магазаник. - I
тебе жаль, i свого огузка жаль, бо перепаде йому у воєнне врем'я.
- Чого ти, дорогенький Семене, сумнiваєшся, коли вже гримить над нами?
- перешерстюється продавець на пiдлесника. - Якi не були года, а нiколи не
пiдвiв тебе, - i кладе руку на гаман.
- Года, як вода: пройшли - й нема, - засумував Магазаник. - Що ж, бери,
Власе, корiвчину, ховай десь подалi вiд людського ока, а менi привези з
своєї крамницi солi, бо, по-всьому видать, сутуж буде на неї. Ми ж iз
тобою добре знаємо, як жити без солi.
- Тодi я зараз i змотаюсь по неї.
На заходi знову глухо озвались гармати, i навiть корови пiдвели голови
на той далекий грiм.
- Ось так воно... - не знає що сказати Магазаник. - То й поженемо
корiв.
- Ти вже сам орудуй, а я на твоїх вiтроногих крутнуся по сiль. Нащо
гайнувати час.
- I це дiло, - погодився лiсник. - Тiльки не пережени худобу на мило. З
сiллю ж їдь не до хати, а в лiтняк: зараз краще приснаститись подалi вiд
зайвих очей.
- Вiрно, Семене, - чогось зрадiв Кундрик, видать, i йому тепер хотiлося
зашитися в якийсь закоморок.
Через пару годин лавушник привiз шiсть мiшкiв солi, привiз i двi пляшки
горiлки. Лiсник розклав у лiтняку сякий-такий пiдвечiрок та й сiв iз
гостем побавити душу горiлкою, бо чого зарання сушити мiзки: що буде, те й
буде, а живий має думати про живе i оглядатись на всi боки.
Кундрик, прислухаючись до лiсу, налив чарки, напiвпошепки сказав:
- Твоє здоров'я, Семене!
- I твоє, - правицею пiдiймає чарку, а вухом прислухається до тишi
вечора: що тiльки може проклюнутись iз нього? - А чого, Власе, ти никав у
лiсах?
- Знову за рибу грошi. Вiд твоїх слiв i горiлка, i заїдок смакоту
втратять.
- Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрiм тебе, i Сагайдака бачив.
- Давно? - стривожився Кундрик.
- Ще вдень. Чогось iз карабiном був... Чуєш, як ревуть корови?
- Молоко горить. Чи вопи також вiйну чують? Земля горить, i молоко
горить, - нiби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: -
Перепаювати б їх тихцем, тобi бiльша половина, менi менша. А солi я тобi
ще привезу.
- Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в iiеклi витиiїлювати лiй, - крутить
головою i пiдсмiюється лiсник.
- Це вже їхня служба, - не журиться лавушник i лiзе рукою до
почервонiлого вуха, схожого на гаманець. - То як ти про корови?
- Не пiдбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на душу грiха тчи
постраху, - повчально каже Магазаник, пiдiймає склянку пiд бодiсни^рев
худоби i негадане, як довбешкою, б'є продавця: - То,'виходить, попрощався
з партизанством?
I Кундрик заверетенився, наче в-окрiп попав:
- I що ти тiльки мелеш?! Нащо практичнiй людинi партиванство? То хай
рiзнi жовтодзьоби i дуже iдейнi партизанять. Благаю тебе, не печи мою
душу.
- Коли вона в тебе є, то не буду, - косує одним оком на продавця, й
другим на лiси.
VII
Недалеко вiд нашвпересохлого лiсового болiтця вiхтем вогню проскочила
лисиця, проскочила неквапно, рiвно тримаючи довгий червоний хвiст. Уже
кiлька разiв стрiчав в цiй мiсцинi гостроморду Зiновiй Сагайдак. Напевне,
десь поблизу вена має свою нору, своїх дiток. Отже, мiсце для бази
непогане. Хоч яка це, по сутi, база? Вiсiм неглибоких ям, куди заховано
кiлька десяткiв пар чобiт, ватяних курток, штанiв, шапок-вушанок, трохи
солi, муки, саяа, цукру, пшона, крупи, набоїв та амоналу.
За отим поспiхом, що йото принесли навальнi воєннi дiї, не добилися
узяти'хоча'б частку добра iз крамниць райспоживспiлки. Тепер воно сьогоднi
чи завтра пiде тим, хто має не дуже соромливi очi i руки.
Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподiлися отi, лихо мали
налагодити пiдпiлля? Як вiн їх чекав! Аж до першого гарматного грому чекав
- i не дочекався. Що ж iз ними? Уже гармати молотять край його району, а
вiн i уявлення не має про своїх вiрних помiчникiв. Невже потрапили в
лапища ворога? Тривожило недруге: чи правиявно вони роблять, що сьогоднi,
коли нiмцi пiдiйшли до їхньої- округи, розходяться по своїх домiвках i
консиiратияних квартирах? Вiн наполягав; щоб партизани •вже зараз були в
лiсах, але перемогла iнша; обережнiша думка: прокотиться нiмецька навала -
i тодi почнуть дiяти народнi месники. Може, ця обережнiсть i потрiбна. А
що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Нi, партизан, коли вiн е
партизаном, свою судьбу має стрiчати не в хатi, а в лiсi. Але що вирiшено,
то вирiшено, i вiн сьогоднi теж пiде до своєї конспiративної посєлi.
Iще раз оглянувши ями, поправивши свiжонарiзаний дерн на Ирих, вiн
перескакує блакитний, мов цвiт сон-трави, струмок i пiдiвдним спиняється
на пагорбi, що став мiсцем їхнiх зборiв. Тут, войшов травi, бiля старого,
в три обiймища дуба, його вже чекають партизани, ще без зброї i в
звичайному буденному одягу. Зiновiй ъович вiтається, перелiчує їх очима i
насторожується:
- А чого я не бачу Власа Кундрика?
Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, - пiсля довгої танки вiдповiдає
учитель Марко Ярошевко. Як тiльки прочоловiк i все чогось боявся, що його
не вiзьмуть у партизани. Ще з шкiльної парти жив партизанською романтикою
i тепер поза нею не бачив життя.
- Чого ви так думаєте?
- Бо ми трохи знаємо Кундрика, - поволi, нiби неохоче, озивається
незворушний дужепь Петро Саламаха, над яким посмiюються, що вiдколи вiн
одружився, то все носить жiнку на руках. - Кундрик, як думається, це iз
тiєї кендюшної породи, яка все хоче взяти вiд життя, але нiчого не дати
життю.
- Перевiримо, - не знати для чого кидає шаблонне слово, бо хiба ж не
стає перевiркою ця тяжка година? Буде вона перевiряти всiх його хлопцiв i
голодом, i холодом, i вогнем, i свинцем, Нiхто ще з них не знає, що таке
вiйна. А в книжках не вичитаєш того, що везе вона на своїх сталевих огирах
i тримає в своїх катiвнях.
От i зажурився вiн над долею побратимiв, тiльки за себе не журився, бо
всього зазнав у свiй час: i на розстрiлах стояв, i з ескадроном врiзався в
полки, i в кровi iз мертвими вiдходив на той свiт, i знову одчайдухом мчав
на конi, вiдмикаючи шаблею замкнутi свiти.
Минули роки, як весняна повiнь, i знову нiби юнiсть тобi дивиться у
вiчi очима молодих побратимiв. Один тiльки є серед них лiтнiй чолов'яга -
непосидючий завгосп, який правдою i неправдою виривав щось для партизанiв
i вирвати не мiг, бо майже нiхто з господарникiв не пiдтримав його i
навiть обурювався: як це можна без законних пiдстав i паперiв забрати щось
на складах? Сьогоднi, напевне, i вони знайшли б закон, та вже пiзно.
Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись
партизани, мовчки потяглись до кисетiв, а на очi сутiнню лягла задума. I
все одно ще вiрилось - не вiрилось, що це вже смерть стає на їхнiй порiг.
Згинь, лихоманна...
"Недалеко, десь на вододiлi рiчок, б'ють", - прикидає Марко Ярошенко,
який знав кожне урочище, кожну рiчечку свого району.
- Може, в когось щось є? - перегодя питає Зiновiй Васильович.
- Поки що нема, але, видко, буде... - багатозначно мовив чорнобровий
веселун Демко Бойко, i на всiх обличчях вибились посмiшки. Сказати б,
чого?
I це порадувало командира: славнi пiдiбралися хлопцi у нього. Славнi!
Отакi i в червоних козаках виривали долю з лапищ недолi.
- Так що ж, товаришi, послухали чужого грому - i до свого дому. А рiвно
через вiсiм днiв збираємось тут. Коли щось змiниться - зв'язкiвцi дадуть
знак.
- Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, i навiть
вiдточенi, - напiвжартома, напiвсерйозно каже присадкуватий Михайло
Чигирин, який i зараз сушить голову господарчими турботами.
- Воно б i можна було, та почекаємо.
- Чого ж, Зiновiю Васильовичу, чокати?
- Щоб хтось не наскочив на землянку i не зробив засiдку.
- I це може бути, - зажурився Чигирин, - бо не знаєш тепер, з якого
боку пiдкрадається до тебе лихо. Ой не знаєш...
Хоч сумної завiв завгосп, та не сумують хлопцi, особливо близнята
Гримичi, навiть пiдсмiюються над своїм запасливим Дiдом Морозом, i це
радує командира.
- А тепер пiсню на дорогу.
- Якої ж? - стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а
голосище.
- Та нашої ж: "Ой пущу я кониченька в саду". I тихо-тихо забринiла
старовинна пiсня, де була рада i порада батька-матерi з молодим вояком, де
вiйсько запорозьке iшло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... I
хоч гримлять зараз чужi громи, та ще замають нашi короговки, де й не маяли
- замають!..
Хрест-навхрест обiймаються партизани, бо хто знає, яким буде цей
тиждень, i зникають за розiмлiлими високостовбурними ду,. бами, серед яких
у рожевих сукенках стояли отi черешнi, що .мають бiльше ягiд, анiж листу.
"Усього ж зародило в цьому роцi". Бiля командира залишаються тiльки Роман
i Василь Гримичi ,та Петро Саламаха. Пiд чорними пiддашками брiв
тракториста чаїться тривога.
- Що вас непокоїть, Петре?
Саламаха незворушно дивиться на командира.
- Усе ж вiн - бiсiв Кундрик. За таким i чиста вода скаламутиться.
- Пустiть нас до лавушника! - водночас трiпнули вогнисти:. ми чубами
горбоносi, мiцнотiлi, мов з мiдi вилитi, близнюки.
- I що ви думаєте робити з ним?
- Поговоримо. А коли треба - потрусимо душу, як грушу!
- А коли захворiв чоловiк?
- Тiльки на хитрощi, - впевнено вiдповiдає Саламаха. - То возкий
чоловiк. - Вiн, коли я iшов сюди, таївся чи крутився в лiсах, але до нас
не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднiшнiй i день завтрашнiй.
А Кундрик важити навчився i прятатися теж.
- Ранiше про це не можна було сказати? - насупився Сагайiк; сам вiн до
цього часу Купдрика пс зпав, його ж так гарпо яв пiд крильце голова
райспоживспiлки. "Сам, дiдько, не допопартизанам, а Кундрика пiдкинув, як
зозуляче яйце". Саламаха пустив погляд вбiк.
- Про оцю очману скажи щось, то будеш пiввiку видихати лихо. I,
по-друге, подумалось: в таку годину одвiється погань навiть од Кундрика.
Та, видать, не одвiялась...
Сагайдак повiв плечем i сам себе запитав:
- Тодi не знаю, чого вiн так настирно просився в партизани?
- Теж знайшов вигоду: щоб в армiю не взяли. Кундрик без вигоди кроку не
ступить. А це почув, що гримить, - i в нору. I ще не знати, як i яким вiн
буде, коли вилiзе з нори.
- Боїтесь? - I сам боїться вимовити те, що нагло зупинилось у думцi, -
зради.
- Опасаюсь спiдлевого. Пiти до нього? - I Саламаха стиснув кулаки, i ще
бiльше зламались темнi пiддашки брiв.
- Заждiть. Ще подумаємо над цим.
- Щоб потiм, Зiновiю Васильовичу, не було пiзно, - похмурнiли близнята.
Що їм сказати - молодим, зеленим?
- Я сам навiдаюсь до нього.
- Вам виднiше. - Обнявшись, вони прощаються. Близнюки i Саламаха
повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжає їх поглядом.
Ось i крути мiзки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що
тихцем зашиється в закуток, чи боягуз, що може продати всiх? От i мотайся
до -нього, нiби нема в тебе iнших турбот. I Сагайдак легким мисливським
кроком ще лiсами, переходить понiвеченi худобою гречки, оминає
Магазаникову оселю i виходить на шлях. Повз нього проскочило кiлька машин
з пiхотинцями. Це до фронту. А вiд фронту пройшла санiтарна, в якiй лежали
й сидiли пораненi бiйцi, i кров чорнiла на їхнiх свiжих бинтах, i болi
повбивались на їхнiх юних обличчях.
У селi Балин Зiновiй Васильович допитався до оселi Кундрика. В
огородженому воринням садку вiн побачив дiвчину, в якої на смаглявому виду
так несподiвано зорiли виразнi сiрi очi; чорнявка мала на ногах легкi
поморщенi постолики, а на головi якесь барвисте завивайлечко. Звiдки б
йому взятись у селi? Щось зворушливе було в усiй її тугiй, доладнiй
постатi, в ображених припухлих устах, у поглядi, де тiерегойдувались
задума зi смутком.
- Драстуй, дiвчино.
- Драстуйте i вам, - вклонилась, пiдiйшла до огорожi чорнявка. - Ви до
нас? Тодi заходьте в двiр.
- Коли так просиш... - посмiхнувся Сагайдак, вiдчинив хвiртку й зайшов
на широке дворище, де все - i велика пiд цинком хата, i клуня, i стайня, i
комора, i сите розскавня в хлiвi говорило про достаток.
А де твiй батько?
- Ви ж кого питаєте? - чогось сполохались вiї, сполохались ."ямки на
округлому виду.
- Власа Кундрика.
- _Це мiй чоловiк, - сором'язливо спалахнула темними румянцями
смаглява.
- Чоловiк? Та не може бути! - розгубився Зiновiй Васильович.
- Еге ж... Я в нього третя жiнка, - сумно, пiвголосом сказаi скинула з
голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та Кришим ганчiр'ям спокусив
твою молодiсть пiдстаркуватий дiдькiв? - I не думайте, що я така молода:
вже маю двадцять чотири роки.
- От нiколи не сказав би!
Хтось пройшов вулицею, шаиав товариша военкома, поздоровкався i
позаздрив Ользi, що мав'таяого гостя. - Ви товариш воєнком?! - здивувалась
господиня, силеснуЦ ла руками, - А де ж тодi мiй?..
- Це я й хотiв у тебе дiзнатись, - пильно дивиться на молодицю, яку
молодицею важко назвати.
- Так вiнсказав, що пiшов до вас у лiси. Попрощався зi бою, нiби вже на
фронт зiбрався, навiть очi рукою потер. - Я не дiждався його.
- Ой лишенько, яким же вiн свiтом пiшов у таке врем'я? - вжалiснiшало
все обличчя молодицi. - Чи не трапилося щось, в, може, но дорев встряв у
якусь комерцiю? Бо коли вона, падїiюча, трвяяявтвея; вiя, що когось
обморочити, забував все на свiтi. Заходьте ж до хати, почекайте його. Коли
вiн був у лiсах, то пригребе додому. Я вам їсти зготую.
Зiновий Натаїльович iз спiвчуттям подивився на Ольгу:
- А готув стяг вiя чи ни?
- Таке скажете! - знову спалахнула молодиця. - Хiба вiн эда, щось умiє
зварити? Вiн знає лише коверзувати та вичив, як йому готувала перша i
друга жiнка. - I передала голос рика: - Перша краще за тебе готувала борщ,
локшини i все ого тiста, а друга, як для царя, смажила iндичку й качатину
iнками.
- Але, не знала ти, кому принести свою молодiсть i красу. Виходить,
утопила голову? - запитав Сагайдак iз спiвчутка.
Утопила ж, - похнюпилась Ольга. - Не жаль було б голоiби вiн не був з
голови до п'ят гендлярем. Вже зовсiм намiь покинути його, так оце ж вiйна
почалась, а вiн сказав, партизани пiде. То знов жаль стало його крученого
та верi вiкова жiноча мудрiсть, мудрiсть уболiвання, жертовпостi, вибилась
на її засмученому виду. Де це тiльки й береться в жiноцтва?
- Яка ти гарна, Ольго, - торкнувся рукою її тугого плеча, i в молодицi
безпомiчно затремтiли довгi пiвкола вiй. Напевне, вона давно вже не чула
доброго слова.
- Ходiмте ж до оселi.
У хатi його вразила картина мальованого вiтру, що росяно вихрився i
вибухав у ранкових клубках верболозiв та верб, за якими ставала на диби
потемнiла вода. Вiтер так був виписаний, що, здавалось, його можна було
взяти в оберемок.
- Звiдки у вас таке диво?
- Кундрик у голодний рiк купив цю картину за десять фунтiв муки... Я
тодi ще не знала його.
I замовкли обоє. Вiд картини Ольга метнулась до печi, вихопила рогачем
один i другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обiдку якого нерiвне
письмо благало, щоб бог дав щастя людям.
- Вам перчити?
- Перчи так, щоб язик три днi крутився в ротi, як в'юн.
- Таке скажете, - Ольга поставила полумисок на стiл, вiдбатувала кiлька
грубих косарських луст хлiба, поправила килиминку i сiла край столу,
по-материнськи дивлячись на гостя.
- Чого ж ти не обiдаєш?
- Спасибi. Я вже.
- Ох i борщ смачний у тебе!
- Справдi? - вже по-дитячому посмiхнулась вона, потiм щось згадала,
прожогом вибiгла з хати i нескоро прийшла, знiчена, засмучена.
- Що з тобою, жiнко добра?
- Нiчого, - поставила на стiл горiлку. - Оце забiгла в крамницю, а
сторож сказав, що приїжджав кручений, заднив бочечку меду для себе, потiм
нагрузив пiдводу сiллю - i кудись повiявся. Видать, на спекуляцiю.
Перекотиполе не знає, що таке справжнє корiння. Покину його, ошуканця, хоч
i вiйна...
VIII
Сонце вже почало спуска тись по гiлках старої роз падистої яблунi, коли
Сагайдак пiдвiвся з лави, над якою все шу мував i шумував мальований
вiтер.
- Я вже пiду, Ольго. Час.
- I я теж! - Рiшучiсть i хвилювання лягають на обличчя молодицi.
- Куди?
- До своєї мами. Хай вiн западеться з усiм добром, з усiма хитрощами! -
Вона кинулась до скринi, вихопила звiдти поли нялу, ще, видно, дiвочу
хустину, запнулась i завихрила по хатi, збираючи свiй одяг. - Казали ж
сестри: не йди за нього, а я, дурна...
- _Якi сестри? - здивувався, насторожився Зiновiй Васильович, бо перед
цим Ольга сказала, що в неї нiкого нема, окрiм матерi.
- З лiкарнi. Я там тiльки-тiльки почала працювати сестрою, аж поки туди
не привезли Кундрика з його апендицитом. Кимвiн тiльки не прикидався тодi
передi мною, - i таки пiдманув. - Вона тоскним поглядом окинула хату. -
Ось, здається, i все. Нiчого не взяла його. Хай тепер шукав собi четверту
жiнку. Що сказати на таке, Сагайдак не знав. Жаль було цiєї ледь .
розквiтлої юностi, яка опинилась у лапищах гендляра i не зазнала навiть
крихти жiночого щастя. А недобре передчуття млоїлось i млоїлось, бо ж вiд
Кундрика, видно, всього можна ждати. Як нас часто запродують тi, що
всiляко крутяться на виднотi та нашiп тують на когось i очима недовiри
обмацують увесь свiт. Було це колись, не загинуло й тепер. I вiн колись
знав свого кундрика, який усе не довiряв йому ще в Червоному козацтвi. А
потiм, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього кундрика т -
й-серед своїх катiв.
- А ви чогось зажурились? - довiрливо пiдiйшла до нього Ольга. - Це я
вас засмутила?
- Усе, зiронько, усе потроху, - несамохiть пригорнув жiнку, iшу й
назвати жiнкою не можна було, бо сама молодiсть оповидав її.
Вона схлипнула, а вiн заспокiйливо поклав руки на її плечi, : поклав
би. своїй дитинi. Таки жаль, що в нього не було доньки.
- Це ж ви, Зiповiю Васильовичу, знову пiдете в лiси? - з-пiд вогких вiй
глянула на нього.
- Его ж.
- То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забiгти. Ми б вам
шмаття попрали, бо ж як там без наших рук? - уже заговорила по-жiночи
розсудово.
- Спасибi, Ольго.
- Не забудьте нас i прiзвища нашого: Ткачуки.
- Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш, роздобудь бинтiв, йоду -
першу допомогу партизанам. Дати тобi грошi?
- Нi, нi. Я сьогоднi ж збiгаю в нашу аптеку - там моя подруга працює. -
I ще раз поглядом прощання обвела оселю. - Нiчого не жаль, тiльки жаль
отут залишати це малювання.
- Так забирай iз собою.
- А потiм Кундрик буде з мене душу виймати.
- Я напишу йому записку, що картину взяв собi, - i почав виймати з
рамок мальований вiтер. - Як прибiжить за нею - заплачу десять фунтiв
муки...
Ольжина хата стояла на белебнi бiля низинного лугу, що порiс осокою,
верболозом i кущуватими вiльхами. За лугом починалося оте гибле болото, на
якому вiд не раз полював птицю. Iнодi тут i зимували качки, з'юрмившись ва
болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка, його навчив
Стах Артемеико i золоточубий Миколка, що мав синi, з степовим пiдсмутком
очi. I звiдки це в дитини?
Вони зупинились бiля стареньких хрещатих ворiт, точнiсiнько такi ворота
були в Данила Бондаренка. Де вiн тепер?
Ольга вiдчинила хвiртку.
- Зайдiть хоч на хвильку до нас.
- Не можу.
- Неодмiнно зайдiть, бо я задумала, - по-дитячи благав увесь її вид.
- Коли задумала, то що зробиш, - розвiв руками Зiновiй Васильович.
У сiнях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.
- Це ж хто у вас ловить рибу?
- Я, - застилалась Ольга. - Коли була малою, то цiлi днi талапалась у
водi, а побiльшала - так тiльки вечорамж, щоб люди не смiялися. Мама
називала мене несамовитим забрiдчиком.
Вiн заходить у звичайну селядську оселю а татарським зiллям на глинянiй
долiвцi, з лавами попiд стiнами, з чорним хлiбом i сiльницею на столi, з
рушниками i старими iконами на стiвах. Матерi вдома не було.
- _Вони в колгоспi дояркою працюють. Уже й погнали табуни на схiд, а
матiр усе ходить до корiв, яких нема, - сказала Ольга, кинулась у хатину i
незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною. - Тут вам на
дорогу двi хлiбини, шматок сала i кiлька сушених карасiв. Хлiб я сама
пекла.
- Не треба, Ольго.
- I не кажiть такого...
- Спасибi, люба, - вiн поцiлував її в щоку, а вона знову схлипнула.
- Невже ви нас залишите фашисту? - I така туга була в її голосi, що й в
нього затремтiли вiї, а на собi вiдчув тягар провини. Стримуючи болi,
вклонився жiнцi, вклонився оселi чи святому хлiбовi, що лежав на столi, й
прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу бiля ворiт. Вона
махнула руко" i журно припала грудьми до ворiт, що одразу вибили скрип.
Отак i зосталася в його пам'ятi, а в душi залишила жаль.
За мiстком, обабiч якого стояли старi розхнлистi верби, Сагайдак
звернув у пшеницi, що от-от мали дочекатись косарiв. Кето ви дочекаєтесь
тепер? I ячмiнь уже похилив золотi перунськi вуса, тiльки не журився овес,
непорушне тримаючи дзвоники волоття. Яка моторошна тиша стояла в полях!
Нiде ж нi лялеч"и, навiть перепiлка не обiзветься: теж, напевне, чує лихо.
Бодай нам нiколи не знати такої жнив'яної пори, такої жнивовицi...
Уже вечiр мiняв синю кирею на темну, коли Зiиовiй Васильович дiстався
до своєї нової оселi, що не знала, куди їй приткнутись: чи до села, чи до
дiброви, чи до дугу, за яким аiтхала пригасла рiчка. Бiля хати стояв рядок
плакучих берiв, вони поспускали вiти иа воринвя, сама ж хата мала двое
дверей - одиi на подвiр'я, другi - на вулицю. Вiн зайшов на зелений
споришевий двiр, де бiля дровiтнi лежав старий вербовий човен, у
розщелинах його засихало якесь непримхливе зiллячко. На рiчцi бухикнуло
весло, злякано писнув кулик, а над головою, прямо до вечiрньої ЭДрки,
вiн зажене цей табун поки що до себе в обору, напоїть, а там буде. видно:
знайдеться господар, - добре, не знайдеться - ще краще.
Лiсник повернув конi до лiсу, розпрiг, спутав їх i ввiйшов у гречку, що
бризнула бджолами. Навiть тепер жаль .було толочити нiжне стебло i цвiт.
На його кроки i голос корови пiдiймали голови i, щось пригадавши, починали
ревти. У деяких корiв на гречки сочилось недоєне молоко. Сяк-так вiн збив
череду докупи i гоном погнав до своєї обори.
Ще не кiнчились гречки, як його перестрiв муруговидий Влас Кундрик,
отой, що мало не все життя крамарював у сусiдньому селi. Вiн був таким
спритним на гарбаннi, що мiг навiть решетом ухопити сонце. I не тiльки в
торгiвлi петрав улазливий махляр: умiв доладне виступити на всiх зборах i
святах, умiв усюди так увернути своє слово, щоб i його заслуги не
залишались забутими, бо ж у громадянську i вiн, ризикуючи життям,
допомагав партизанам. Правда, злi язики плескали, що в революцiю Кундрик
був i нашим, i вашим, i ще чиїмсь, але ж з трибуни видзвонювали ве вони, а
красномовний Влас, який теж знав, кого i чим можна взяти за печiнку чи
селезiнку.
Побачив крамник.лiсника, поглянув лукаво на корiв, щось прикинув на
всьому павутиннi зморщок, i покруч облудної посмiшки заграла на його
задавакуватих губах, бiля носа та в борозенках бiля ояей. Зупинившись, вiн
манiрно запитав:
- Так що, дорогенький Семене, вже крадькома пiдробляєш на людському
горi? Чи не зарання?
Магазаника аж затрусило: хто б уже говорив йому про чеснiсть, тiльки ве
цей скорббрех, баболюб i гешефтяр, який пучки протер на слизькому
карбованцевi. Набичившись, лiсник мовчки виходить з гречки на вибiлену, як
полотно, стежку i навiдлiг б'в лавушника словами:
- На це, недорогенький, на двоє верзякання я можу сказати тiльки одне:
не запускай з наскоку свої пазурi у чиїсь печiнки. •Ось бери .мiй батiг i,
коли зовсiм не зледащiв, хватопеком жени худобу в село, бо в мене й так
вистачає воєнного клопоту по лiнiї лiсництва. То й мотайся до ста вiтрiв!
У Кундрика одразу на обличчя лягла пелена образи, а на пригорбленому
м'ясистому носi вибилось двi ямки, нi в кого Магазаиик не бачив на носi
таких ямок.
- З тобою, бачу, i пожартувати не можна, - нарештi якось невпевнено
одбороняється гендляр i докiрливо похитує головою.
- Навiть iепер iтебе iздуру .на жарти тягне? Хiба не чув, що робиться
там? - I Магазаиик.повiв .поглядом на захiд.
- Чув иль не чув? - не дуже вдається в-журбу Дундрик.
- Невже дiйдуть до нас?
- Чого не знаю, того не знаю, тiльки в душi й очах померкло, бо
людозвiр не пожалiє нас, - .навмисне говорить .полiтичне для Кундрика. - А
ти чого в лiсах вештаєшся? Дома чи в крамницi роботи нема?
- Помовч про роботу, коли вiйна вочевидячки супе, - розгублюється
Купдрик.
- Тому й вирiшив прогулятися тут? Чи не маївки згадав? - добиває їддю
продавця.
- Тебе тiльки зачепи, - не знає що сказати Кундрик. - Шкварчиш, як сало
на пательнi.
- А може, ти отут партизанити зiбрався? Щось я краєм вуха чував про це.
Кундрик розтривожився.
- Яке там партизанство, коли вже нема спромоги навiть на любов.
- Виходить: молодому коневi - до бою, а старому - до гною? -
пiдсмiюється лiсник. - Що ж, може, хоч пособиш загнати черiдку до стiйла.
А там хай уже забирають їх властi, - одводить од себе усяку пiдозру.
I знає лавушник, що хитрує лiсник, i знає лiсник, що не вiрить йому
лавушник, та затято несе на обличчi саму видимiсть правди.
- Якi ж славнi корови мали люди, - перегодя каже Кундрик. - Он у тiєї
вим'я наче дiжа.
- Аж до землi обвисло, а молоко само сочиться. Природа! - пильно
прислухається лiсник до мови Кундрика i вже догадується, куди хилить той.
- От собi таку придбати б корiвчину, бо моя тiльки роги має гарнi.
Магазаник вдає, що нiчого не розумiє.
- I я не вiдмовився б од такої.
- Так скiльки ж того дiла? - не витримує лавушник i обмацує лiсника
пожадливим поглядом. - Зажени найкращу коровицю в глухомань, де якийсь
струмочок дзюркоче, оббий дерева воринням, хай там перестiйлує кiлька
днiв, та й споживай молочко на здоров'я.
- Воно б то можна, а коли дiзнається хто? Я дав собi зарок не чiпати
чужого, - хмарнiє зовнi, та пiдсмiюється всерединi Магазаник, бо ж хiба
думає про одну корову? Вiн i цiну прикинув усiй чередi.
- Хто тепер буде за коровою побиватися, коли вже й за людьми не
побиваються? Може, Семене, i менi по знайомству одну корiвчину вiдпустив
би? Стань у пiдмозi.
Магазаник нiби завагався, крекчучи, полiз рукою до жирiв потилицi:
- Спокушаєш ти мене, Власе, в грiх уводиш. Недарма кажуть: де пiп з
хрестом, там i дiдько з хвостом.
Лавушник не розсердився, а засмiявся:
- От не знаю, хто з нас з хрестом, а хто з хвостом. Так вiдпустиш одну
корiвчину? Ось хоча u цю, що молоком бризкає? - пiдставив руку пiд дiйки,
потiм лизнув молоко. - Жири тут високi.
- Спокусник i лиходiй ти, Власе, - ще нiби вагається Магазаник. - I
тебе жаль, i свого огузка жаль, бо перепаде йому у воєнне врем'я.
- Чого ти, дорогенький Семене, сумнiваєшся, коли вже гримить над нами?
- перешерстюється продавець на пiдлесника. - Якi не були года, а нiколи не
пiдвiв тебе, - i кладе руку на гаман.
- Года, як вода: пройшли - й нема, - засумував Магазаник. - Що ж, бери,
Власе, корiвчину, ховай десь подалi вiд людського ока, а менi привези з
своєї крамницi солi, бо, по-всьому видать, сутуж буде на неї. Ми ж iз
тобою добре знаємо, як жити без солi.
- Тодi я зараз i змотаюсь по неї.
На заходi знову глухо озвались гармати, i навiть корови пiдвели голови
на той далекий грiм.
- Ось так воно... - не знає що сказати Магазаник. - То й поженемо
корiв.
- Ти вже сам орудуй, а я на твоїх вiтроногих крутнуся по сiль. Нащо
гайнувати час.
- I це дiло, - погодився лiсник. - Тiльки не пережени худобу на мило. З
сiллю ж їдь не до хати, а в лiтняк: зараз краще приснаститись подалi вiд
зайвих очей.
- Вiрно, Семене, - чогось зрадiв Кундрик, видать, i йому тепер хотiлося
зашитися в якийсь закоморок.
Через пару годин лавушник привiз шiсть мiшкiв солi, привiз i двi пляшки
горiлки. Лiсник розклав у лiтняку сякий-такий пiдвечiрок та й сiв iз
гостем побавити душу горiлкою, бо чого зарання сушити мiзки: що буде, те й
буде, а живий має думати про живе i оглядатись на всi боки.
Кундрик, прислухаючись до лiсу, налив чарки, напiвпошепки сказав:
- Твоє здоров'я, Семене!
- I твоє, - правицею пiдiймає чарку, а вухом прислухається до тишi
вечора: що тiльки може проклюнутись iз нього? - А чого, Власе, ти никав у
лiсах?
- Знову за рибу грошi. Вiд твоїх слiв i горiлка, i заїдок смакоту
втратять.
- Коли не хочеш, не кажи. Я тут, окрiм тебе, i Сагайдака бачив.
- Давно? - стривожився Кундрик.
- Ще вдень. Чогось iз карабiном був... Чуєш, як ревуть корови?
- Молоко горить. Чи вопи також вiйну чують? Земля горить, i молоко
горить, - нiби засумував продавець, та одразу ж сум прибив гендлярством: -
Перепаювати б їх тихцем, тобi бiльша половина, менi менша. А солi я тобi
ще привезу.
- Будуть з тебе, нечестивцю, чорти в iiеклi витиiїлювати лiй, - крутить
головою i пiдсмiюється лiсник.
- Це вже їхня служба, - не журиться лавушник i лiзе рукою до
почервонiлого вуха, схожого на гаманець. - То як ти про корови?
- Не пiдбивай мене на мародерство. Не хочу я брати на душу грiха тчи
постраху, - повчально каже Магазаник, пiдiймає склянку пiд бодiсни^рев
худоби i негадане, як довбешкою, б'є продавця: - То,'виходить, попрощався
з партизанством?
I Кундрик заверетенився, наче в-окрiп попав:
- I що ти тiльки мелеш?! Нащо практичнiй людинi партиванство? То хай
рiзнi жовтодзьоби i дуже iдейнi партизанять. Благаю тебе, не печи мою
душу.
- Коли вона в тебе є, то не буду, - косує одним оком на продавця, й
другим на лiси.
VII
Недалеко вiд нашвпересохлого лiсового болiтця вiхтем вогню проскочила
лисиця, проскочила неквапно, рiвно тримаючи довгий червоний хвiст. Уже
кiлька разiв стрiчав в цiй мiсцинi гостроморду Зiновiй Сагайдак. Напевне,
десь поблизу вена має свою нору, своїх дiток. Отже, мiсце для бази
непогане. Хоч яка це, по сутi, база? Вiсiм неглибоких ям, куди заховано
кiлька десяткiв пар чобiт, ватяних курток, штанiв, шапок-вушанок, трохи
солi, муки, саяа, цукру, пшона, крупи, набоїв та амоналу.
За отим поспiхом, що йото принесли навальнi воєннi дiї, не добилися
узяти'хоча'б частку добра iз крамниць райспоживспiлки. Тепер воно сьогоднi
чи завтра пiде тим, хто має не дуже соромливi очi i руки.
Та не це тривожило Сагайдака, ох, не це. Де ж заподiлися отi, лихо мали
налагодити пiдпiлля? Як вiн їх чекав! Аж до першого гарматного грому чекав
- i не дочекався. Що ж iз ними? Уже гармати молотять край його району, а
вiн i уявлення не має про своїх вiрних помiчникiв. Невже потрапили в
лапища ворога? Тривожило недруге: чи правиявно вони роблять, що сьогоднi,
коли нiмцi пiдiйшли до їхньої- округи, розходяться по своїх домiвках i
консиiратияних квартирах? Вiн наполягав; щоб партизани •вже зараз були в
лiсах, але перемогла iнша; обережнiша думка: прокотиться нiмецька навала -
i тодi почнуть дiяти народнi месники. Може, ця обережнiсть i потрiбна. А
що як вона згубно вплине на декого з слабкодухих? Нi, партизан, коли вiн е
партизаном, свою судьбу має стрiчати не в хатi, а в лiсi. Але що вирiшено,
то вирiшено, i вiн сьогоднi теж пiде до своєї конспiративної посєлi.
Iще раз оглянувши ями, поправивши свiжонарiзаний дерн на Ирих, вiн
перескакує блакитний, мов цвiт сон-трави, струмок i пiдiвдним спиняється
на пагорбi, що став мiсцем їхнiх зборiв. Тут, войшов травi, бiля старого,
в три обiймища дуба, його вже чекають партизани, ще без зброї i в
звичайному буденному одягу. Зiновiй ъович вiтається, перелiчує їх очима i
насторожується:
- А чого я не бачу Власа Кундрика?
Опасаюсь, що ми й не побачимо Кундрика, - пiсля довгої танки вiдповiдає
учитель Марко Ярошевко. Як тiльки прочоловiк i все чогось боявся, що його
не вiзьмуть у партизани. Ще з шкiльної парти жив партизанською романтикою
i тепер поза нею не бачив життя.
- Чого ви так думаєте?
- Бо ми трохи знаємо Кундрика, - поволi, нiби неохоче, озивається
незворушний дужепь Петро Саламаха, над яким посмiюються, що вiдколи вiн
одружився, то все носить жiнку на руках. - Кундрик, як думається, це iз
тiєї кендюшної породи, яка все хоче взяти вiд життя, але нiчого не дати
життю.
- Перевiримо, - не знати для чого кидає шаблонне слово, бо хiба ж не
стає перевiркою ця тяжка година? Буде вона перевiряти всiх його хлопцiв i
голодом, i холодом, i вогнем, i свинцем, Нiхто ще з них не знає, що таке
вiйна. А в книжках не вичитаєш того, що везе вона на своїх сталевих огирах
i тримає в своїх катiвнях.
От i зажурився вiн над долею побратимiв, тiльки за себе не журився, бо
всього зазнав у свiй час: i на розстрiлах стояв, i з ескадроном врiзався в
полки, i в кровi iз мертвими вiдходив на той свiт, i знову одчайдухом мчав
на конi, вiдмикаючи шаблею замкнутi свiти.
Минули роки, як весняна повiнь, i знову нiби юнiсть тобi дивиться у
вiчi очима молодих побратимiв. Один тiльки є серед них лiтнiй чолов'яга -
непосидючий завгосп, який правдою i неправдою виривав щось для партизанiв
i вирвати не мiг, бо майже нiхто з господарникiв не пiдтримав його i
навiть обурювався: як це можна без законних пiдстав i паперiв забрати щось
на складах? Сьогоднi, напевне, i вони знайшли б закон, та вже пiзно.
Далина знову озвалась гарматними громами. Мовчки переглянулись
партизани, мовчки потяглись до кисетiв, а на очi сутiнню лягла задума. I
все одно ще вiрилось - не вiрилось, що це вже смерть стає на їхнiй порiг.
Згинь, лихоманна...
"Недалеко, десь на вододiлi рiчок, б'ють", - прикидає Марко Ярошенко,
який знав кожне урочище, кожну рiчечку свого району.
- Може, в когось щось є? - перегодя питає Зiновiй Васильович.
- Поки що нема, але, видко, буде... - багатозначно мовив чорнобровий
веселун Демко Бойко, i на всiх обличчях вибились посмiшки. Сказати б,
чого?
I це порадувало командира: славнi пiдiбралися хлопцi у нього. Славнi!
Отакi i в червоних козаках виривали долю з лапищ недолi.
- Так що ж, товаришi, послухали чужого грому - i до свого дому. А рiвно
через вiсiм днiв збираємось тут. Коли щось змiниться - зв'язкiвцi дадуть
знак.
- Чи не викопати про всяк випадок землянку? Лопати в нас є, i навiть
вiдточенi, - напiвжартома, напiвсерйозно каже присадкуватий Михайло
Чигирин, який i зараз сушить голову господарчими турботами.
- Воно б i можна було, та почекаємо.
- Чого ж, Зiновiю Васильовичу, чокати?
- Щоб хтось не наскочив на землянку i не зробив засiдку.
- I це може бути, - зажурився Чигирин, - бо не знаєш тепер, з якого
боку пiдкрадається до тебе лихо. Ой не знаєш...
Хоч сумної завiв завгосп, та не сумують хлопцi, особливо близнята
Гримичi, навiть пiдсмiюються над своїм запасливим Дiдом Морозом, i це
радує командира.
- А тепер пiсню на дорогу.
- Якої ж? - стрепенувся веселогубий Демко Бойко, що мав не голос, а
голосище.
- Та нашої ж: "Ой пущу я кониченька в саду". I тихо-тихо забринiла
старовинна пiсня, де була рада i порада батька-матерi з молодим вояком, де
вiйсько запорозьке iшло, короговки маяли, а попереду музиченьки грали... I
хоч гримлять зараз чужi громи, та ще замають нашi короговки, де й не маяли
- замають!..
Хрест-навхрест обiймаються партизани, бо хто знає, яким буде цей
тиждень, i зникають за розiмлiлими високостовбурними ду,. бами, серед яких
у рожевих сукенках стояли отi черешнi, що .мають бiльше ягiд, анiж листу.
"Усього ж зародило в цьому роцi". Бiля командира залишаються тiльки Роман
i Василь Гримичi ,та Петро Саламаха. Пiд чорними пiддашками брiв
тракториста чаїться тривога.
- Що вас непокоїть, Петре?
Саламаха незворушно дивиться на командира.
- Усе ж вiн - бiсiв Кундрик. За таким i чиста вода скаламутиться.
- Пустiть нас до лавушника! - водночас трiпнули вогнисти:. ми чубами
горбоносi, мiцнотiлi, мов з мiдi вилитi, близнюки.
- I що ви думаєте робити з ним?
- Поговоримо. А коли треба - потрусимо душу, як грушу!
- А коли захворiв чоловiк?
- Тiльки на хитрощi, - впевнено вiдповiдає Саламаха. - То возкий
чоловiк. - Вiн, коли я iшов сюди, таївся чи крутився в лiсах, але до нас
не прийшов, на якихось вагах зважував день сьогоднiшнiй i день завтрашнiй.
А Кундрик важити навчився i прятатися теж.
- Ранiше про це не можна було сказати? - насупився Сагайiк; сам вiн до
цього часу Купдрика пс зпав, його ж так гарпо яв пiд крильце голова
райспоживспiлки. "Сам, дiдько, не допопартизанам, а Кундрика пiдкинув, як
зозуляче яйце". Саламаха пустив погляд вбiк.
- Про оцю очману скажи щось, то будеш пiввiку видихати лихо. I,
по-друге, подумалось: в таку годину одвiється погань навiть од Кундрика.
Та, видать, не одвiялась...
Сагайдак повiв плечем i сам себе запитав:
- Тодi не знаю, чого вiн так настирно просився в партизани?
- Теж знайшов вигоду: щоб в армiю не взяли. Кундрик без вигоди кроку не
ступить. А це почув, що гримить, - i в нору. I ще не знати, як i яким вiн
буде, коли вилiзе з нори.
- Боїтесь? - I сам боїться вимовити те, що нагло зупинилось у думцi, -
зради.
- Опасаюсь спiдлевого. Пiти до нього? - I Саламаха стиснув кулаки, i ще
бiльше зламались темнi пiддашки брiв.
- Заждiть. Ще подумаємо над цим.
- Щоб потiм, Зiновiю Васильовичу, не було пiзно, - похмурнiли близнята.
Що їм сказати - молодим, зеленим?
- Я сам навiдаюсь до нього.
- Вам виднiше. - Обнявшись, вони прощаються. Близнюки i Саламаха
повертають на дорогу, а Сагайдак ще довго проводжає їх поглядом.
Ось i крути мiзки та решетуй здогади: хто ж цей Кундрик? Боягуз, що
тихцем зашиється в закуток, чи боягуз, що може продати всiх? От i мотайся
до -нього, нiби нема в тебе iнших турбот. I Сагайдак легким мисливським
кроком ще лiсами, переходить понiвеченi худобою гречки, оминає
Магазаникову оселю i виходить на шлях. Повз нього проскочило кiлька машин
з пiхотинцями. Це до фронту. А вiд фронту пройшла санiтарна, в якiй лежали
й сидiли пораненi бiйцi, i кров чорнiла на їхнiх свiжих бинтах, i болi
повбивались на їхнiх юних обличчях.
У селi Балин Зiновiй Васильович допитався до оселi Кундрика. В
огородженому воринням садку вiн побачив дiвчину, в якої на смаглявому виду
так несподiвано зорiли виразнi сiрi очi; чорнявка мала на ногах легкi
поморщенi постолики, а на головi якесь барвисте завивайлечко. Звiдки б
йому взятись у селi? Щось зворушливе було в усiй її тугiй, доладнiй
постатi, в ображених припухлих устах, у поглядi, де тiерегойдувались
задума зi смутком.
- Драстуй, дiвчино.
- Драстуйте i вам, - вклонилась, пiдiйшла до огорожi чорнявка. - Ви до
нас? Тодi заходьте в двiр.
- Коли так просиш... - посмiхнувся Сагайдак, вiдчинив хвiртку й зайшов
на широке дворище, де все - i велика пiд цинком хата, i клуня, i стайня, i
комора, i сите розскавня в хлiвi говорило про достаток.
А де твiй батько?
- Ви ж кого питаєте? - чогось сполохались вiї, сполохались ."ямки на
округлому виду.
- Власа Кундрика.
- _Це мiй чоловiк, - сором'язливо спалахнула темними румянцями
смаглява.
- Чоловiк? Та не може бути! - розгубився Зiновiй Васильович.
- Еге ж... Я в нього третя жiнка, - сумно, пiвголосом сказаi скинула з
голови свою химерну латку шовку. Чи не цим та Кришим ганчiр'ям спокусив
твою молодiсть пiдстаркуватий дiдькiв? - I не думайте, що я така молода:
вже маю двадцять чотири роки.
- От нiколи не сказав би!
Хтось пройшов вулицею, шаиав товариша военкома, поздоровкався i
позаздрив Ользi, що мав'таяого гостя. - Ви товариш воєнком?! - здивувалась
господиня, силеснуЦ ла руками, - А де ж тодi мiй?..
- Це я й хотiв у тебе дiзнатись, - пильно дивиться на молодицю, яку
молодицею важко назвати.
- Так вiнсказав, що пiшов до вас у лiси. Попрощався зi бою, нiби вже на
фронт зiбрався, навiть очi рукою потер. - Я не дiждався його.
- Ой лишенько, яким же вiн свiтом пiшов у таке врем'я? - вжалiснiшало
все обличчя молодицi. - Чи не трапилося щось, в, може, но дорев встряв у
якусь комерцiю? Бо коли вона, падїiюча, трвяяявтвея; вiя, що когось
обморочити, забував все на свiтi. Заходьте ж до хати, почекайте його. Коли
вiн був у лiсах, то пригребе додому. Я вам їсти зготую.
Зiновий Натаїльович iз спiвчуттям подивився на Ольгу:
- А готув стяг вiя чи ни?
- Таке скажете! - знову спалахнула молодиця. - Хiба вiн эда, щось умiє
зварити? Вiн знає лише коверзувати та вичив, як йому готувала перша i
друга жiнка. - I передала голос рика: - Перша краще за тебе готувала борщ,
локшини i все ого тiста, а друга, як для царя, смажила iндичку й качатину
iнками.
- Але, не знала ти, кому принести свою молодiсть i красу. Виходить,
утопила голову? - запитав Сагайдак iз спiвчутка.
Утопила ж, - похнюпилась Ольга. - Не жаль було б голоiби вiн не був з
голови до п'ят гендлярем. Вже зовсiм намiь покинути його, так оце ж вiйна
почалась, а вiн сказав, партизани пiде. То знов жаль стало його крученого
та верi вiкова жiноча мудрiсть, мудрiсть уболiвання, жертовпостi, вибилась
на її засмученому виду. Де це тiльки й береться в жiноцтва?
- Яка ти гарна, Ольго, - торкнувся рукою її тугого плеча, i в молодицi
безпомiчно затремтiли довгi пiвкола вiй. Напевне, вона давно вже не чула
доброго слова.
- Ходiмте ж до оселi.
У хатi його вразила картина мальованого вiтру, що росяно вихрився i
вибухав у ранкових клубках верболозiв та верб, за якими ставала на диби
потемнiла вода. Вiтер так був виписаний, що, здавалось, його можна було
взяти в оберемок.
- Звiдки у вас таке диво?
- Кундрик у голодний рiк купив цю картину за десять фунтiв муки... Я
тодi ще не знала його.
I замовкли обоє. Вiд картини Ольга метнулась до печi, вихопила рогачем
один i другий горщик, насипала борщу в полумисок, на обiдку якого нерiвне
письмо благало, щоб бог дав щастя людям.
- Вам перчити?
- Перчи так, щоб язик три днi крутився в ротi, як в'юн.
- Таке скажете, - Ольга поставила полумисок на стiл, вiдбатувала кiлька
грубих косарських луст хлiба, поправила килиминку i сiла край столу,
по-материнськи дивлячись на гостя.
- Чого ж ти не обiдаєш?
- Спасибi. Я вже.
- Ох i борщ смачний у тебе!
- Справдi? - вже по-дитячому посмiхнулась вона, потiм щось згадала,
прожогом вибiгла з хати i нескоро прийшла, знiчена, засмучена.
- Що з тобою, жiнко добра?
- Нiчого, - поставила на стiл горiлку. - Оце забiгла в крамницю, а
сторож сказав, що приїжджав кручений, заднив бочечку меду для себе, потiм
нагрузив пiдводу сiллю - i кудись повiявся. Видать, на спекуляцiю.
Перекотиполе не знає, що таке справжнє корiння. Покину його, ошуканця, хоч
i вiйна...
VIII
Сонце вже почало спуска тись по гiлках старої роз падистої яблунi, коли
Сагайдак пiдвiвся з лави, над якою все шу мував i шумував мальований
вiтер.
- Я вже пiду, Ольго. Час.
- I я теж! - Рiшучiсть i хвилювання лягають на обличчя молодицi.
- Куди?
- До своєї мами. Хай вiн западеться з усiм добром, з усiма хитрощами! -
Вона кинулась до скринi, вихопила звiдти поли нялу, ще, видно, дiвочу
хустину, запнулась i завихрила по хатi, збираючи свiй одяг. - Казали ж
сестри: не йди за нього, а я, дурна...
- _Якi сестри? - здивувався, насторожився Зiновiй Васильович, бо перед
цим Ольга сказала, що в неї нiкого нема, окрiм матерi.
- З лiкарнi. Я там тiльки-тiльки почала працювати сестрою, аж поки туди
не привезли Кундрика з його апендицитом. Кимвiн тiльки не прикидався тодi
передi мною, - i таки пiдманув. - Вона тоскним поглядом окинула хату. -
Ось, здається, i все. Нiчого не взяла його. Хай тепер шукав собi четверту
жiнку. Що сказати на таке, Сагайдак не знав. Жаль було цiєї ледь .
розквiтлої юностi, яка опинилась у лапищах гендляра i не зазнала навiть
крихти жiночого щастя. А недобре передчуття млоїлось i млоїлось, бо ж вiд
Кундрика, видно, всього можна ждати. Як нас часто запродують тi, що
всiляко крутяться на виднотi та нашiп тують на когось i очима недовiри
обмацують увесь свiт. Було це колись, не загинуло й тепер. I вiн колись
знав свого кундрика, який усе не довiряв йому ще в Червоному козацтвi. А
потiм, коли в молодих житах стояв перед смертю, побачив цього кундрика т -
й-серед своїх катiв.
- А ви чогось зажурились? - довiрливо пiдiйшла до нього Ольга. - Це я
вас засмутила?
- Усе, зiронько, усе потроху, - несамохiть пригорнув жiнку, iшу й
назвати жiнкою не можна було, бо сама молодiсть оповидав її.
Вона схлипнула, а вiн заспокiйливо поклав руки на її плечi, : поклав
би. своїй дитинi. Таки жаль, що в нього не було доньки.
- Це ж ви, Зiповiю Васильовичу, знову пiдете в лiси? - з-пiд вогких вiй
глянула на нього.
- Его ж.
- То я вам покажу свою хату. Може, доведеться колись забiгти. Ми б вам
шмаття попрали, бо ж як там без наших рук? - уже заговорила по-жiночи
розсудово.
- Спасибi, Ольго.
- Не забудьте нас i прiзвища нашого: Ткачуки.
- Не забуду. А ти, як сестра, коли зможеш, роздобудь бинтiв, йоду -
першу допомогу партизанам. Дати тобi грошi?
- Нi, нi. Я сьогоднi ж збiгаю в нашу аптеку - там моя подруга працює. -
I ще раз поглядом прощання обвела оселю. - Нiчого не жаль, тiльки жаль
отут залишати це малювання.
- Так забирай iз собою.
- А потiм Кундрик буде з мене душу виймати.
- Я напишу йому записку, що картину взяв собi, - i почав виймати з
рамок мальований вiтер. - Як прибiжить за нею - заплачу десять фунтiв
муки...
Ольжина хата стояла на белебнi бiля низинного лугу, що порiс осокою,
верболозом i кущуватими вiльхами. За лугом починалося оте гибле болото, на
якому вiд не раз полював птицю. Iнодi тут i зимували качки, з'юрмившись ва
болотяному озеречку. А як пройти до цього забутого озеречка, його навчив
Стах Артемеико i золоточубий Миколка, що мав синi, з степовим пiдсмутком
очi. I звiдки це в дитини?
Вони зупинились бiля стареньких хрещатих ворiт, точнiсiнько такi ворота
були в Данила Бондаренка. Де вiн тепер?
Ольга вiдчинила хвiртку.
- Зайдiть хоч на хвильку до нас.
- Не можу.
- Неодмiнно зайдiть, бо я задумала, - по-дитячи благав увесь її вид.
- Коли задумала, то що зробиш, - розвiв руками Зiновiй Васильович.
У сiнях його здивував новий сак, що виглядав з отвору горища.
- Це ж хто у вас ловить рибу?
- Я, - застилалась Ольга. - Коли була малою, то цiлi днi талапалась у
водi, а побiльшала - так тiльки вечорамж, щоб люди не смiялися. Мама
називала мене несамовитим забрiдчиком.
Вiн заходить у звичайну селядську оселю а татарським зiллям на глинянiй
долiвцi, з лавами попiд стiнами, з чорним хлiбом i сiльницею на столi, з
рушниками i старими iконами на стiвах. Матерi вдома не було.
- _Вони в колгоспi дояркою працюють. Уже й погнали табуни на схiд, а
матiр усе ходить до корiв, яких нема, - сказала Ольга, кинулась у хатину i
незабаром повернулася з туго набитою полотняною торбиною. - Тут вам на
дорогу двi хлiбини, шматок сала i кiлька сушених карасiв. Хлiб я сама
пекла.
- Не треба, Ольго.
- I не кажiть такого...
- Спасибi, люба, - вiн поцiлував її в щоку, а вона знову схлипнула.
- Невже ви нас залишите фашисту? - I така туга була в її голосi, що й в
нього затремтiли вiї, а на собi вiдчув тягар провини. Стримуючи болi,
вклонився жiнцi, вклонився оселi чи святому хлiбовi, що лежав на столi, й
прожогом вийшов на вулицю. Коли оглянувся, побачив Ольгу бiля ворiт. Вона
махнула руко" i журно припала грудьми до ворiт, що одразу вибили скрип.
Отак i зосталася в його пам'ятi, а в душi залишила жаль.
За мiстком, обабiч якого стояли старi розхнлистi верби, Сагайдак
звернув у пшеницi, що от-от мали дочекатись косарiв. Кето ви дочекаєтесь
тепер? I ячмiнь уже похилив золотi перунськi вуса, тiльки не журився овес,
непорушне тримаючи дзвоники волоття. Яка моторошна тиша стояла в полях!
Нiде ж нi лялеч"и, навiть перепiлка не обiзветься: теж, напевне, чує лихо.
Бодай нам нiколи не знати такої жнив'яної пори, такої жнивовицi...
Уже вечiр мiняв синю кирею на темну, коли Зiиовiй Васильович дiстався
до своєї нової оселi, що не знала, куди їй приткнутись: чи до села, чи до
дiброви, чи до дугу, за яким аiтхала пригасла рiчка. Бiля хати стояв рядок
плакучих берiв, вони поспускали вiти иа воринвя, сама ж хата мала двое
дверей - одиi на подвiр'я, другi - на вулицю. Вiн зайшов на зелений
споришевий двiр, де бiля дровiтнi лежав старий вербовий човен, у
розщелинах його засихало якесь непримхливе зiллячко. На рiчцi бухикнуло
весло, злякано писнув кулик, а над головою, прямо до вечiрньої ЭДрки,