Страница:
жандармського обер-єфрейтора, що муштрує їх. Тодi схопляться за гвинтiвки,
i сама пильнiсть застигне в їхнiх баньках, та все одно вiд обер-єфрейтора
схоплять "швайне".
Через якусь годину, пiсля тяжких роздумiв Магазаник таки почимчикував
до полiцiї, думаючи якось хитромудре здати комусь на лiкування Човняра. А
там хай i викрадуть його. Але вже було пiзно: полiцаї саме поклали на воза
пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
"Останнiй грiх", - згадав староста слова Оксани. - I чому вiн так
по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищi Василини? Хiба не
можна було тодi забити баки дурному Терешку?
- Чого ви так поспiшаєте з ним? - нiби байдуже запитав коменданта
полiцiї, який не дуже твердо тримався на ногах.
- Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навiть в оточеннi
пiдбивав нiмецькi машини. Поранений пiдбивав! Є ж такi оглашеннi!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумi мiряв маслакуватими ногами оселю
Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тiла втемнiлих
грушок. Iнколи вiн зупинявся перед хрещатим, побигим шашелями вiкном i
сумно поглядав па розложистий волоський горiх, що й досi де-не-де тримав у
розпалих кожушках сухi плоди.
Таких кiлька горiхiв було i в його тата - сiльського попа, який
добросовiсно хрестив, сповiдав, причащав, ховав, не дуже допоминався за
треби i скрушно похитував головою, коли бачив гарних молодиць, бо його
матушка в тридцять рокiв устигла так розпастися, що вiдхекувала кожний
свiй крок. У багька була гарпа, на свiй час, бiблiотека, де кожна шафа
старанно замикалася на ключ; тут були не тiльки романи i природознавчi
книги, а й такi альбоми з красунями, на яких щодня гнiвалася матушка.
Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу i занести в
затишний кабiнет з книжками, до можна було б до запiвнiчної години пiрнути
в якийсь роман чи в розгаданi й нерозгаданi таїни антропологiї. Через неї
i приналежнiсть до попiвського стану мав бiльше, анiж треба , i смуткiв, i
насмiшок. Та все це було нiщо супроти того, що сталося тепер. Переляк i
слабовiлля кинули його в пащеку фашистського змiя, i вже хоч пальцi, хоч
печiнку гризи, а нема тобi й хвилини суiпокою. Думалось притлумити все
гадючником, який зараз женуть з чого тiльки можуть i приправляють чим
тiльки можуть. Дудлив його, наче воду, та не мiг утопити отiєї крихiтки,
що зветься сумлiнням. Ну, а тепер, коли й досi печуть тавра слiв
фашистських правителiв, вiн має щось робити. Тiльки що? Хто йому зараз
повiрить? Послухають сповiдь i подумають, що вiн - пiдсадна качка. I все
одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може, до Лаврiна Гримича
заїхати? Ото праведне посiмейство - всi дiти пiшли в партизани. Як та
бiдна мати сохне i побивається за ними...
Рогиня сяк-так вмивається над свiжим, материнкою пареним цебром, далi
перед пiдтуманеним дзеркалом ножицями поправляє на пiдборiддi свiй, схожий
на їжака, зарiст i виходить у двiр. Волоський горiх вiтав його пахощами
дитинства i смутком опадання.
- Вже прокинулись? - заклопотано озивається з комори Магазаник. Вiн
одразу ж виходить з добротної, гарно пригнаної будови i па колодку зачиняє
дверi, щоб гостю не заманулося випасати очi на чужому добрi.
- Прочумався.
- Тодi, може, по одненькiй на коня?
- Обiйдеться.
- Отакої! - здивувався Магазаник. - Як же воно так? Не послабли часом?
- Iз слабостi виходжу, - неохоче буркнув Рогиня. На це староста тiльки
зачудовано повiв головою, а крайсагроном пiшов запрягати коней, далi
мовчки опорядив бричку, ьйовчки розчинив ворота.
"Що це з ним? - занепокоївся Магазаник. - I частував, як начальство, i
зайвим словом не прохопився. Невже фашистська писанина так притлумила
його?" Коли агроном вилiз на передок брички, староста тихо запитав:
- Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю вашi холостяцькi вжитки.
Хоч би розжились собi як не на жiнку, то на кралю.
Кому потрiбнi мої маслаки? На них i вовк не позаздрить. Я нiби
догадуюсь, чого ви маєте жаль на себе. Думаєте, легко в цю забiйню?
А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! - розгубився староста.
- Бо в кого пiшло життя на продаж, той уже_ довiчний грiшник, що має
чекати страшного суду.
Магазаник по-своєму зрозумiв цi слова.
- То ви гадаєте, бiльшовики розiб'ють Гiтлера?
- Нiхто не знає, чиє буде завтра, - тоскно вiдповiв Рогиня i виїхав з
двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
"А коли, справдi, розiб'ють? То як повернутись до свого, дотеперiшнього
часу? Воiстину, тече життя, наче вода в рiчцi, а назад не вертає...
У невеличкому придолинковому сiльцi, що вiдгородилось од свiту петлями
звивистої рiчки, болотами та мочарами, Рогиня допитався до громiздкої,
критої драниною хати комiрника перевалочного пункту Махтея Боденьки. Тут
сiнешнi дверi були обкованi залiзними штабами, а в них чорнiли отвори для
ключiв.
"Певне, Боденька ховає крадене за сiмома замками".
Коли Рогиня переступив порiг оселi, то побачив навислу над столом
голову комiрника, який жадiбно, з насолодою трощив смажену курятину й
прислухався до шипiння старих дзигарiв.
- О, пан крайсагроном! - радiсно скрикнув господар, випустив пiвкурки
на скатертину, витер пальцi об чуприну, вискочив в-аа'столу i, висяваючи
пронозуватими, вмоченими в оливу, очйиямг, кинувся розпростертими
руками-оцупками обiймати начальство.
Рогиня скривився од цих обiймiв, насмiшкувато хмикнув i якусь мить з
подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який, певне, i в
самому пеклi не розлучиться iз комiрницькими ключами. Ох i фiгура!
Коли б на заднi ноги вгодованого кабана поставити бодню, а на неї
покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гнiздом, - то це була б подоба
Махтея Боденьки. Усе в ньому вдалося укороченим, i, певне, тому все
намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували зайвина жирiв i
ваги. Головне, - знати ваги на своїй службi; приймаєш добро - обережненько
записуй менше, видаєш - iще обережнiше записуй бiльше, а зайвину довго не
тримай у коморi, бо в у свiтi такi паскуднi слова, як переоблiк i ревiзiя.
Правда, останнiм часом Боденьцi зрадило почуття мiри, бо нiколи стiльки
всякої всячини не проходило через його руки.
- Спасибi, спасибi вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грiшного,
- зовнi удав радiсть Махтей, а всерединi чогось тривожиться. - Та сiдайте
до столу, ми вао курятиною й свiжою •рибкою почастуємо. Карасики оце ж
тiльки-тiльки пiдстрибували на пательнi, - закрутив по хатi свеї вага
комiрник, - Жiнко, бачиш, кого дочекались?! - • гукнув на прив'ялу
тонкостанну молодицю, очi i обличчя якої аж бризкали презирством,
- Не турбуйся мною, - строго сказав Рогиня.
- Як не турбуватися таким гостем? - поплямкав тяжкими губами Махтей. -
Жiнко, став на стiл чарку, тарiлку, а виделки не клади, бо курятину краще
паювати руками. Та й сама сiдай з нами - вип'єш веселухи.
- Трiйла б ти напився, - тихо, тiльки для чоловiка засичала молодиця,
проте поставила на стiл що треба для гостя i, розгойдуючи зашироке
пошиття, вийшла з хати.
- Усе навети, - повiв укороченими бровами комiрник. - А моя ж плоскирка
на такий язик розжилася, що й на шлюбнiй кроватi мала час посваритися.
Одружився, можна сказати, на чотири вiтри.
- Умгу, - невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись нi до чарки, нi до
хлiба-солi. - Чогось у тебе живiт росте, як лихварський процент, та й
увесь ти салом обрiс.
- Бо гостей часто вiтаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати. А чого
ви такi смутнi та невеселi, наче сотник Забрьоха? - вдався комiрник до
класики; в нiй йому найбiльше подобалось, як сотник з писарем сокрушають
перш борщ гарячий з'усякою мiлкою рибкою та пшоняну кашу до олiї, далi
захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними
галушечками, та печенi карасi й дудлять дулiвку. Ото вмiли люди їкити!
Це все напам'ять затирликав Боденькз i знову запросив агронома
пригощатися, бо ж на столi лежать карасики, якi годину тому плавали в
рiчцi, а потiм пiдскакували на пательнi в сметанi.
- От жаль тiльки, що ви запiзнились на королiвську юшку, - аж
прицмокнув комiрник. - Хто ж її отак зготує, як не ваш покiрний слуга! Оце
ж спочатку беру йоржi або носарi, не розчиняючи, не оскрiбаючи, прополощу
їх - i в окрiп, покрутяться ; .вони в цьому кiлька хвилин - i процiджуй
перший навар, а рибку викидай. Потiм пiдходить черга до
окунцiв-матросикiв. З них я ви,ймаю тiльки нутрощi, луски не чiпаю. Вiдтак
i кидаєш їх у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою i спецiями. Це все
Iувариться з пiвгодини, навар знову вiдцiджується, i вже в нього I'вакидаю
гарну рибу - обпатранi окунi, краснопiр, густiрку, i IЦнеодмiнно з кров'ю.
Дурень той, хто змивав її! Господи, що това юшка виходить! А який у мене
чаламур до неї! - I Боденька пiдвiв очi до стелi: - Прости мене боже,
люблю, грiшний, попоЦїсти. Ох, недарма кажуть: аби здоров'я, а грiхи
будуть... То поКяивайте з карасикiв, вони також вартi уваги. неждано, мов
грiм з ясного неба, його приголомшила вiдповiдь:
- Вотще, Махтею, твої намагання: ниньки в тебе їсти не буду.
- Це_ ж за що я маю таку повагу?! - аж пiдскочив пройда, пiдскочили
його щоки i занедбана шапка волосся. - Чим же отак завинив бiдолашний
Махтей?
- Таки завинив!! - вiдрiзав Рогiшя. - I ти вже належиш суду. А як
фашисти судять злодiйство, - добре знаєш. Цо тобi не радянськi закони.
З обличчя комiрника одразу ж сповзла кров, а тяжкi варги засiпались,
оголяючи зеленкуватi з'їдженi зуби.
- Господи, за що ж менi таке лихо?! - I вiн пiдвiв до невидимого бога
очi i руки.
- За те, щоб не забував мiри i в злодiйствi, - жорстоко сказав Рогиня,
дивлячись поверх комiрника. - Тепер за нiч, коли зможеш, заличкуй свое
паскудство в коморi, а вранцi виглядай ревiзiю.
Натоптувата постать Боденьки осiла, як перестояно тiсто, а в очi
ввiйшли розпач i благання.
- Гавриїле Олексiйовичу, що ж я зможу зробити за однуоднiсiньку нiч? А
ще як пан директор наскочить на моє старання? Вiн хоч i краде, а все одно
свиня. Хоч шепнiть: до кого попали матерiали. То я, може, скочу на коней i
гайну з приношенiєм? I вам краще буде, коли Боденька крутитиметься у
коморi, а не на мотузцi. Зробiть таку ласку.
Рогиня наче повагався, поглинав на вiкна i раптом запитав:
- А якi ж будуть твої приношенiя?
- Та усе ж знайдеться, крiм пташиного молока, але ми його можемо
замiнити спиртом. - I враз па знекровленому обличчi комiрника з'явилась
надiя: - Невже, дорогенький Гавриїле Олексiйовичу, матерiали потрапили до
вас?!
- Поки що до мене, але...
- О господи! Є таки справедливiсть на свiтi! - ожив комiрник. - Я ж
знаю: ви не втопите мене. Бо це нi до чого вам, та й менi. Ось дайте пару
денькiв - i я вирачкуюся з бiди: в коморi буде повний ажур.
Нарештi Рогиня посмiхнувся:
- Що, навiть у полюбовницi забереш бочечку меду?
- I про це написали?! - обурено вигукнув Боденька i осiкзирнув на
вiкна, нiби за ними його могла почути дружина.
- Написали, навiть з деякими небезiнтересними подробицями. Махтей
трагiчно глянув на Рогиню:
- Це, певне, сочиняли такi кривосудцi, що самi ходять до жiнок з
порожнiми руками. А хто ж з порожнiми руками прийме комiрника?
На таку сентенцiю Рогиня мало не розсмiявся. Комiрник одразу помiтив
змiну настрою в начальства, хоча досi потай пiдсмiювався над тем, i попал
вимiзковувати, якiтмi датками умиротворити його. Можна б i пару золотих
бринькачiв дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу. Жирами теж
нiби незручно пiдкуплятися, хоча б нони могли оживити оцю знемощiлу шкiру,
з-пiд якої аж стовбурчаться маслаки. От медом i до святого, i до грiшника
можна пiдкотитись, бо вiн не хабар, а лiки. Але скiльки його дати? I
Махтеєвi враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче пiвня, а
не зпаюгь, що й курчатко теж хоче жити. От чуствiтельпа колись пiсня була!
I мимоволi прошепотiв: "Цыпленок жареный..." Що не кажiть, а Махтей дещо
петрав у лiтературi, особливо в тiй, де говорилось про їстiвне.
Сокрушно похитавши головою, вiн тернув долонею по рiдкуватих поросячих
вiях, витер свою печаль вiдворотом пiджака i сумовито звiв очi на Рогиню.
- То не продасте, Гавриїле Олексiйовичу, мою великогрiшну душу?
Невеликий буде на нiй заробiток, бо де ж ви бачили комiрника, якому не
доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?
- I сам не знаю, що робити з таким грiховодником! - завагався Рогиня. -
Витягни тебе з болота - сам ув'язнеш у ньому.
- Помилуйте, пiдрятуйте i воспреп'ятствуйте навету. Я ж не Iфадянське,
а чуже потроху розтрушував... - I запнувся: чи не рбовкнув зайвого. А
тепер слово не горобець. - Коли ж ваша ласка, дозвольте менi,
недостойному, покласти вам у бричку лиипiвку святого меду - самого
найкращого, лiкувального. I, замiсть вiднiкування, вiн почув:
- Коли це мед лiкувальний, то не поскупись на двi липiвки. Може, вони
пособлять моїм немочам.
- Оце розмова! - запобiгливо заграв очима Махтей, одразу кинув з душi
всi тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з ридверпого кiлочка в'язку
ключiв i, мало не виваживши дверi, Пнувся до хатньої комори. Там щось
забряжчало, загупало, затоiiхтiло, i незабаром Рогиня з вiкна побачив, як
ощасливрквий, чимсь схожий на байбака, Махтей нiс на животi бочечку медом.
Уже надвечiр'ям Рогиня виїхав з обiйстя розчуленого комiрка, який,
прихвалюючи начальство, нiяк не хотiв розпрощатися веим i все щось
пiдсовував i пiдсовував у бричку, бо тепер вонi - полова, а животу треба
пропiтанiє. Коли бричка виїхала за ворота, Махтей пiдтюпцем вибiг на
вулицю i довго-довго махав руками, немов розпухлий пiдкорочний вiтрячок.
Ох цi пiдкороченi хитруванням вiтрячки, що з'їдають...
На подвiр'ї Гримичiв стояв дух чорнобривцiв i лiсового сiна, отого, в
якому дрiмають настої дикої полуницi, чебрецю, мaтeринки й привороту до
дитячої казки. "Ой коте-котино, поїдем по сiно, я буду воли пасти, ти
будеш сiно класти".
Два високих ошатних стiжки стояли насупроти вiкон оселiї поппо,
нагадуючiї Лаврiцу його близнят.
Рогиня, як грiшник, увiйшов у осiнню задуму двору, постояв бiля
стiжкiв, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тишi, а потiм
розчинив ворота, пiдвiв коней до сiна. Борозний зачепився копитом за
човен, i вiн озвався низинним гудiнням. Далi яблуня гупнула яблуком,
зiтхнув спросоння татарський брiд, а з хмари ошелешено вискочив мiсяць, i
на подвiр'ї ожили тiнi, чорнобривцi, кущi жоржин i глечики, що скапували
на землю росу. Господи, що б вiн не дав, аби мати отакий двiр з човном,
стiжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.
Десь тижнiв два тому був зустрiвся з Гримичем на полi, Пiсля рiзних
недомовок та прицiнень Лаврiн i пiдкосив його:
- Не думав я, Гавриїле Олексiйовичу, що ви так низько упадете. Я не
дивуюсь таким дурням, як полiцай Терешко, - у них за черевом голови не
видно. А ви ж у науцi сидiли, вищу освiту маєте, i отримали її не вiд
кого, а вiд Радянської влади. Вона за це не взяла а вас нi копiєчки. То
чого ж ви отак потягнулись до чужих срiбляникiв? Чи скорбота честолюбства
згризала вас? Не хотiлось бути тiльки простим агрономом? Так це
честолюбство скорiш усього забиває людину в гробовi дошки.
Звiдки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Вiн теж не в
одну книжку заглядав, не раз їздив у музеї, радився з ученими, а про його
добру хлiборобську працю навiть у газетах писали. Що ж тепер Лаврiн скаже
йому? Вислухає мовчки та й покаже на дверi? Отак i крижують тебе слова i
добрих людей, i нечистi. Перемагаючи сум'яття, болi, Рогиня вiдчиняє
сiнешнi дверi й стукає в хатнi.
- Заходьте! - озивається дзвiнкий голос.
Незручно пригнувшись, вiн переступає порiг. В очi йому одразу б'є
полум'я з печi, а вже потiм бачить пригнуту постать Ярини, що завзято
вимiшує в дiжi тiсто, воно i обурюється, i попискур, пiд її руками.
"Чого ж Ярина дома, а не в лiсах? I хто малював її личко та брови?"
- О, це ви! - здивувалася, знiяковiла, нiби розгубилася дiвчина i
витягла з дiжi руки.
- Таки я, - невесело вiтається агроном. - А де ж батькоматiр?
- Вони пiшли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селi.
- Ярина вивiльняв руки вiд тiста, запрошує Рогиню сiдати, а сама кидається
до дерев'яного саморобного вмивальника. - Вам щось треба?
- Хотiв погомонiти з татом.
- Про могили? - i сяк, i так вивiряє його очима, в яких чаяться i
занепокоєння, i зневага.
- Про життя.
- Довго вам доведеться чекати їх. Якась нагальна потреба чи, може,
печаль привели до нас?
Рогиня здогадався, що Лаврiн розказав доньцi про нього.
- Ти вгадала, Яринко, - гiрка печаль пригнала до вас. Як нема батька,
довiрюсь тобi, бо знаю й тебе, i ваш рiд. Попав я при новiй владi, як жаба
в тенета. Що там буде далi - не вiдаю, а хочу бодай якоюсь крихiткою
пособити партизанам, їй-богу, правду кажу.
- Добре дiло ви зробите, - насмiшкувато сказала Ярина. - То чого ж ви
приїхали до нас, а не до партизанiв?
- Нiби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось пiдкажете менi.
- Отакої! - здивовано вигукує дiвчина. - Звiдки ж нам таке небезпечне
знаття?!
Тепер дивується Рогиня:
- Хiба ж Роман i Василь не навiдуються до вас?
- Ще чого! Як пiшли в армiю, то нема вiд них нi слуху, нi прослуху.
- От не сказав би цього, - похитує головою Рогиня.
- I чого б це? - насторожується Ярина.
- Бо тiльки позавчора увечерi бачив їх.
- Позавчора?! Де ж ви їх могли бачити?
- На Лучанщинi. Трюхикаю оце пiзненько додому, поглядаю то на лiс, то
на долину. Коли чую - бiля озеречка так смачно шаржакае коса. Пiд'їжджаю
ближче, аж недалеко вiд дороги стоїть запряженi у воза конi, бiля них
походжає один чолов'яга з автоматом, а другий - косить отаву. Та як
косить! Пiзнав я твоI|їх братiв, тiльки не пiзнав, хто косив, - Роман чи
Василь, бо ж Чак вони схожi один на одного.
- I це правда, що ви їх бачили? - вiрить i не вiрить Яринка. - Суща
правда.
- То спасибi за добру звiстку. Порадую батькiв, бо вони вже i одному
смутку живуть.
I знає Рогиня, що лукавить дiвчина, i знає дiвчина, що не вiВть їй
агроном, та iнакше говорити не можна. '. - _Щось вам зготувати на вечерю?
- Спасибi, Яринко. Розумiю, чого ти не вiриш менi: бо такий с, бо i я
нiби став на другому березi. Та мої слова i моє каяття редасиш батьковi.
- Нащо це менi? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самi
побалакайте з ним.
- Хто знає, як складеться це завтра. А навiдаються брати - передай їм
двi бочечки меду i скажи, що моя заблукла душа шукає покути. Я можу
пiдказати, де i що лежить на перевалочному пунктi...
- Це дiло не мого розуму, - стенула плечем дiвчина. - А от мед я у вас
куплю, якщо поцiнно продасте.
- Обидвi бочечки? - здивувався Рогиня.
- Авжеж! Ось ходiм, гляну на них. - Вона проворно вискочила з хати,
знайшла на бричцi пiд сiном бочечки, поторгала їх, засмiялась, - Наче
близнята лежать, - i пiдхопила руку розгубленого Рогипi. - Купую на пнi!
Даю п'ятсот карбованцiв.
У Рогинi засiпались прив'ялi повiки.
- Нащо тобi стiльки моду? I де в тебе такi грошi?
- Як де? Я ж тепер при комерцiї.
- Не дури голови, дiвчипо. При якiй ти комерцiї?
- Працюю ж у привокзальнiй тавернi.
- Ти - i працюєш у тавернi?! - i здивувався, i глухо обурився Рогиня.
- А чого вам це вдивовижу? Ви тепер маєте свiжу копiйку в управi, а я в
тавернi. Оце ж завтра завезу туди i свiжi пирiжки, i ваш мед.
- Кидай к бiсу цю таверну! - розсердився Рогиня. - Хiба це для тебе?
Там кожен викрутень буде пастися на твоєму личку.
- Як знайду кращу службу, то покину, - безтурботно вiдказала Яринка. .
"Невже копiйка чи якийсь дiдько збив її з пуття? I хто розбереться у
свiтi, що таке Євин накоренок".
А Яринка, раптом забуваючи про все, радiсно потягнулась i руками, i
станом угору:
- Гуси летять! Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята... I щось
по-дитячи зворушливе було в цiй припорошенiй мiсяцем постатi, що
потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним граєм, а далi - гулом
бомбовозiв, од нього в дiвчини опустилися руки, стиснулися кулаки...
Вранцi Яринку повезла до мiста отуманiла вiд слiз Василина Голуб. Теж
судьба у жiнки! В шiстнадцять рокiв її, наймичку, випхнули в замiжжя, та
за такого, який людей пiдстерiгав iз обрiзом, а жiнку, про всякий випадок,
батогом батожив i дугою дугував. Був iз тих жорстокосердцiв, що трималися
страшного повiр'я старовини: коли чоловiк жiнки не б'є, то в неї утроба
гниє. Як тiльки вiн пiдходив до хати, у Василини страх обривав серце.
У сiмнадцять лiт вона стала вдовою, та й знов понесла в наймi руки, i
молодiсть, на яку вже зазiхало не одне ласолюбне око: бо ж - вдова. Ще
добре, що_ в безщастi мала силу косаря - могла вiдбитися од нечестивих
залицяльникiв - огнем би горiли вони.
Ось тiльки на хуторi старого Магазаника її пригорнула спокiйнiша
година, бо тут цiле лiто бдколн iююiiдунала циiт, наснiвно перечищалися
води i тихо-тихо снували па ставку залiтнi птахи, розкльовуючи вечiрню чи
ранкову зiрницю. У Василiши i душа завмирала, коли iз очеретiв або лепехи
випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався i зпову
збивався бiля матерi пухнастенький, наче гiлка вербового цвiту, виводок. А
як славно було сiсти па човник i догребтнсь до бiлих лiлей!
Отак i плив тут її забутий, з сапкою в руцi, час - помiж худобою,
бджолою i перелiтним птаством.
А молодi лiта потай робили своє, i вже вечорами, коли лягала спати, їй
раз од разу ввижався скрип колиски, i колискою погойдувалась хата,
забираючи в сон, де- теж озивалися голоси дiтей. Напевне, тiльки тому, уже
в безрозсудствi, Василина мало ие вискочила замiж за пройду з сусiднього
села. Дiзнавшись про його справжнi замiри, вона одразу впала в отупiння i
стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жiноцтво, добираючи
найдошкульнiшi слова, не шкодуючи її навiть при дiтях. У своєму гiркому
безчестi вона iнколи знаходила якесь оправдання - тiльки ж один у неї був
за всi роки, хоча навiть вiн не вiрив у це.
Отак i виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть
чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, i на це вона б махнула рукою,
аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку - не буде й до станку.
А тепер, уже в душi, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона
так уболiвала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час
вiн став здаватись їй сином, навiть почала звертатись до нього отим
давнiм, люблячим: моя дитино...
I ось знову невиплакане горе i їй, i його матерi. Коли б можi, на було,
вона б своє життя вiддала, аби врятувати командира, що мав такс гарне
прiзвище - Човняр. Човняр! I перед нею неВгадано загойдався човник на тому
втиснутому в давнину ставочдку, де перечищалися води i вбирався у вiдпар
чи туман очерет. iйа вiях Василппи забринiли сльози, вона зiрвала їх i
повернула Конi в лiс, де дрiмали тiнi i сиво димiлась ожина.
- Куди ви, тiточко?
- Почекай, скажу, - глухо вiдповiла жiнка. Вона скочила з-воза i почала
скидати шлем з пiдручного, на її пiдсiчених устах Иремтiла скорбота.
"Що ж воно таке?" - занепокоїлась дiвчина, придивляючись Р'до Василини,
i до коней, i теж скочила на землю.
Жiнка пiдiйшла до неї i так глянула важкими переплаканими очима, нiби
добиралась i добратися боялась до таїни душi.
- Яринко, ти, певне, i не знаєш, що я тебе колись носила на руках?
- Не знаю.
- А тенор уже i твої руки повиннi когось носити.
- Ой тiтонько, не треба про це, - спаленiла дiвчина.
- Не буду про це, - погодилась Василина. - Тiльки скажи: це правда, що
ти маєш стати шинкаркою?
- Правда, тiтонько.
Жах зблиснув у чоловiчках жiнки.
- А їй ж про свiй завтрашнiй день подумала?
- Нащо вам таке думати... - ховає погляд дiвчина. Василина запнулась, а
пiдрiзанi зморшками уста її затiпались, та вона перемогла себе i вже самим
болем спитала:
- Ти знаєш, якими словами i досi обзивають мене через клятого
Магазаника? Знаєш?
- Знаю, - прошепотiла Ярина i здригнулась.
- Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що вiн, погибельний,
тобi дасть? Грiшний карбованець? Сьогоднi ти станеш там прислужницею, i
сьогоднi ж тебе обiзвуть найгiршими словами, якi не змиєш до смертi. Я маю
цi довiчнi тавра, то не хочу, щоб ти їх мала. Отож, дитино, спам'ятайся,
поки не пiзно, i вертаймо додому.
- Не можна, тiточко, - тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки,
краєчком скошеного ока вона побачила, як на павутиннi, що охопило кущ
барбарису, вмирала роса.
- Зараз ще можна, дитино, - переконує її жiнка. - А потiм - i не
повертайся на людськi очi. Чого тебе тягне туди?
- Так треба, - не знайшла чого кращого сказати дiвчина. Василина
стрепенулась, надiя зажеврiла у поглядi.
- Так треба, кажеш?
- Еге ж...
- Вiрити тобi? - запитала, вже повiривши.
- Вiрте.
- Взяла ношу на плечi?
- Взяла.
Василина сумно похитала головою.
- Тодi бiльше нiчого не питаю, тiльки щодня буду думати про тебе, про
твою святу душу.
В Ярипи затремтiли, забилися вiї.
- Думайте, тiточко, бо й мати тiльки лаяли та кляли мене. I вони
заплакали разом - Василина з жалостi до того, що випало на долю дiвчини, а
та з жалю до обкраденої жiночої долi.
XXIV
Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсi, що не
вiн, а староста вполював Човняра, i через кiлька днiв за голову Човняра
Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сiножаттю i ставом. Це був
перший за нiмцiв надiл у його районi. Ох, як не хотiлося, щоб люди знали,
за яку плату дiстався йому хутiр. Але тут уже верховодив сам Оникiй
Безбородько, що поклявся викорчувати в своєму крайсi i корiння, i насiння
соцiалiстичного євангелiя. А чим же його можна корчувати, як не зброєю i
приватною власнiстю? Сама iсторiя записала на свої скрижалi, що за святу
земельку селянин i рiдному брату провалював голову. То за цю ж земельку не
пожалiє тепер голови партизана чи пiдпiльника. Так вiрував i так усюди
говорив дворянський покруч i жалкував, що нова влада поклала малу цiну за
бiльшовицькi голови - вiд тисячi окупацiйних марок до шести гектарiв
землi.
А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебiтсляндвiрта.
Вручали його привселюдно, щоб iще комусь закортiло стати хуторянином. Село
на сходку скликали десяцькi i дзвони. Ох, тi дзвони старої дзвiницi, що й
досi пахне зерном i воском. Не радiсть, а подзвiння заносили вони в
i сама пильнiсть застигне в їхнiх баньках, та все одно вiд обер-єфрейтора
схоплять "швайне".
Через якусь годину, пiсля тяжких роздумiв Магазаник таки почимчикував
до полiцiї, думаючи якось хитромудре здати комусь на лiкування Човняра. А
там хай i викрадуть його. Але вже було пiзно: полiцаї саме поклали на воза
пораненого командира, ладнаючися везти його до крайсу.
"Останнiй грiх", - згадав староста слова Оксани. - I чому вiн так
по-дурному сплохував, коли побачив командира на горищi Василини? Хiба не
можна було тодi забити баки дурному Терешку?
- Чого ви так поспiшаєте з ним? - нiби байдуже запитав коменданта
полiцiї, який не дуже твердо тримався на ногах.
- Квасюк нас в шию жене, бо, кажуть, цей командир навiть в оточеннi
пiдбивав нiмецькi машини. Поранений пiдбивав! Є ж такi оглашеннi!
Прочумавшись, Рогиня довго в задумi мiряв маслакуватими ногами оселю
Магазаника, де стиха дзижчали оси, вгризаючися з крилами в тiла втемнiлих
грушок. Iнколи вiн зупинявся перед хрещатим, побигим шашелями вiкном i
сумно поглядав па розложистий волоський горiх, що й досi де-не-де тримав у
розпалих кожушках сухi плоди.
Таких кiлька горiхiв було i в його тата - сiльського попа, який
добросовiсно хрестив, сповiдав, причащав, ховав, не дуже допоминався за
треби i скрушно похитував головою, коли бачив гарних молодиць, бо його
матушка в тридцять рокiв устигла так розпастися, що вiдхекувала кожний
свiй крок. У багька була гарпа, на свiй час, бiблiотека, де кожна шафа
старанно замикалася на ключ; тут були не тiльки романи i природознавчi
книги, а й такi альбоми з красунями, на яких щодня гнiвалася матушка.
Господи, чи поможеш ти якимсь дивом повернути колеса часу i занести в
затишний кабiнет з книжками, до можна було б до запiвнiчної години пiрнути
в якийсь роман чи в розгаданi й нерозгаданi таїни антропологiї. Через неї
i приналежнiсть до попiвського стану мав бiльше, анiж треба , i смуткiв, i
насмiшок. Та все це було нiщо супроти того, що сталося тепер. Переляк i
слабовiлля кинули його в пащеку фашистського змiя, i вже хоч пальцi, хоч
печiнку гризи, а нема тобi й хвилини суiпокою. Думалось притлумити все
гадючником, який зараз женуть з чого тiльки можуть i приправляють чим
тiльки можуть. Дудлив його, наче воду, та не мiг утопити отiєї крихiтки,
що зветься сумлiнням. Ну, а тепер, коли й досi печуть тавра слiв
фашистських правителiв, вiн має щось робити. Тiльки що? Хто йому зараз
повiрить? Послухають сповiдь i подумають, що вiн - пiдсадна качка. I все
одно: що буде, те й буде, а робити щось треба. Може, до Лаврiна Гримича
заїхати? Ото праведне посiмейство - всi дiти пiшли в партизани. Як та
бiдна мати сохне i побивається за ними...
Рогиня сяк-так вмивається над свiжим, материнкою пареним цебром, далi
перед пiдтуманеним дзеркалом ножицями поправляє на пiдборiддi свiй, схожий
на їжака, зарiст i виходить у двiр. Волоський горiх вiтав його пахощами
дитинства i смутком опадання.
- Вже прокинулись? - заклопотано озивається з комори Магазаник. Вiн
одразу ж виходить з добротної, гарно пригнаної будови i па колодку зачиняє
дверi, щоб гостю не заманулося випасати очi на чужому добрi.
- Прочумався.
- Тодi, може, по одненькiй на коня?
- Обiйдеться.
- Отакої! - здивувався Магазаник. - Як же воно так? Не послабли часом?
- Iз слабостi виходжу, - неохоче буркнув Рогиня. На це староста тiльки
зачудовано повiв головою, а крайсагроном пiшов запрягати коней, далi
мовчки опорядив бричку, ьйовчки розчинив ворота.
"Що це з ним? - занепокоївся Магазаник. - I частував, як начальство, i
зайвим словом не прохопився. Невже фашистська писанина так притлумила
його?" Коли агроном вилiз на передок брички, староста тихо запитав:
- Може, щось на дорогу з припасу дати? Бо знаю вашi холостяцькi вжитки.
Хоч би розжились собi як не на жiнку, то на кралю.
Кому потрiбнi мої маслаки? На них i вовк не позаздрить. Я нiби
догадуюсь, чого ви маєте жаль на себе. Думаєте, легко в цю забiйню?
А нам уже й не може бути легко. Це ж чого?! - розгубився староста.
- Бо в кого пiшло життя на продаж, той уже_ довiчний грiшник, що має
чекати страшного суду.
Магазаник по-своєму зрозумiв цi слова.
- То ви гадаєте, бiльшовики розiб'ють Гiтлера?
- Нiхто не знає, чиє буде завтра, - тоскно вiдповiв Рогиня i виїхав з
двору, залишивши на ньому розтривоженого старосту.
"А коли, справдi, розiб'ють? То як повернутись до свого, дотеперiшнього
часу? Воiстину, тече життя, наче вода в рiчцi, а назад не вертає...
У невеличкому придолинковому сiльцi, що вiдгородилось од свiту петлями
звивистої рiчки, болотами та мочарами, Рогиня допитався до громiздкої,
критої драниною хати комiрника перевалочного пункту Махтея Боденьки. Тут
сiнешнi дверi були обкованi залiзними штабами, а в них чорнiли отвори для
ключiв.
"Певне, Боденька ховає крадене за сiмома замками".
Коли Рогиня переступив порiг оселi, то побачив навислу над столом
голову комiрника, який жадiбно, з насолодою трощив смажену курятину й
прислухався до шипiння старих дзигарiв.
- О, пан крайсагроном! - радiсно скрикнув господар, випустив пiвкурки
на скатертину, витер пальцi об чуприну, вискочив в-аа'столу i, висяваючи
пронозуватими, вмоченими в оливу, очйиямг, кинувся розпростертими
руками-оцупками обiймати начальство.
Рогиня скривився од цих обiймiв, насмiшкувато хмикнув i якусь мить з
подивом розглядав недоладну постать хитрющого пролази, який, певне, i в
самому пеклi не розлучиться iз комiрницькими ключами. Ох i фiгура!
Коли б на заднi ноги вгодованого кабана поставити бодню, а на неї
покласти ковбик, ще й прикрити його сорочим гнiздом, - то це була б подоба
Махтея Боденьки. Усе в ньому вдалося укороченим, i, певне, тому все
намагалося роздаватися в ширину. Та Махтея не турбували зайвина жирiв i
ваги. Головне, - знати ваги на своїй службi; приймаєш добро - обережненько
записуй менше, видаєш - iще обережнiше записуй бiльше, а зайвину довго не
тримай у коморi, бо в у свiтi такi паскуднi слова, як переоблiк i ревiзiя.
Правда, останнiм часом Боденьцi зрадило почуття мiри, бо нiколи стiльки
всякої всячини не проходило через його руки.
- Спасибi, спасибi вам, ощасливили мою хату, ощасливили мене, грiшного,
- зовнi удав радiсть Махтей, а всерединi чогось тривожиться. - Та сiдайте
до столу, ми вао курятиною й свiжою •рибкою почастуємо. Карасики оце ж
тiльки-тiльки пiдстрибували на пательнi, - закрутив по хатi свеї вага
комiрник, - Жiнко, бачиш, кого дочекались?! - • гукнув на прив'ялу
тонкостанну молодицю, очi i обличчя якої аж бризкали презирством,
- Не турбуйся мною, - строго сказав Рогиня.
- Як не турбуватися таким гостем? - поплямкав тяжкими губами Махтей. -
Жiнко, став на стiл чарку, тарiлку, а виделки не клади, бо курятину краще
паювати руками. Та й сама сiдай з нами - вип'єш веселухи.
- Трiйла б ти напився, - тихо, тiльки для чоловiка засичала молодиця,
проте поставила на стiл що треба для гостя i, розгойдуючи зашироке
пошиття, вийшла з хати.
- Усе навети, - повiв укороченими бровами комiрник. - А моя ж плоскирка
на такий язик розжилася, що й на шлюбнiй кроватi мала час посваритися.
Одружився, можна сказати, на чотири вiтри.
- Умгу, - невиразно мовив Рогиня, не приторкуючись нi до чарки, нi до
хлiба-солi. - Чогось у тебе живiт росте, як лихварський процент, та й
увесь ти салом обрiс.
- Бо гостей часто вiтаю. З гостями ж не будеш кисляк хлебтати. А чого
ви такi смутнi та невеселi, наче сотник Забрьоха? - вдався комiрник до
класики; в нiй йому найбiльше подобалось, як сотник з писарем сокрушають
перш борщ гарячий з'усякою мiлкою рибкою та пшоняну кашу до олiї, далi
захолоджуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними
галушечками, та печенi карасi й дудлять дулiвку. Ото вмiли люди їкити!
Це все напам'ять затирликав Боденькз i знову запросив агронома
пригощатися, бо ж на столi лежать карасики, якi годину тому плавали в
рiчцi, а потiм пiдскакували на пательнi в сметанi.
- От жаль тiльки, що ви запiзнились на королiвську юшку, - аж
прицмокнув комiрник. - Хто ж її отак зготує, як не ваш покiрний слуга! Оце
ж спочатку беру йоржi або носарi, не розчиняючи, не оскрiбаючи, прополощу
їх - i в окрiп, покрутяться ; .вони в цьому кiлька хвилин - i процiджуй
перший навар, а рибку викидай. Потiм пiдходить черга до
окунцiв-матросикiв. З них я ви,ймаю тiльки нутрощi, луски не чiпаю. Вiдтак
i кидаєш їх у перше вариво разом а цибулькою, петрушкою i спецiями. Це все
Iувариться з пiвгодини, навар знову вiдцiджується, i вже в нього I'вакидаю
гарну рибу - обпатранi окунi, краснопiр, густiрку, i IЦнеодмiнно з кров'ю.
Дурень той, хто змивав її! Господи, що това юшка виходить! А який у мене
чаламур до неї! - I Боденька пiдвiв очi до стелi: - Прости мене боже,
люблю, грiшний, попоЦїсти. Ох, недарма кажуть: аби здоров'я, а грiхи
будуть... То поКяивайте з карасикiв, вони також вартi уваги. неждано, мов
грiм з ясного неба, його приголомшила вiдповiдь:
- Вотще, Махтею, твої намагання: ниньки в тебе їсти не буду.
- Це_ ж за що я маю таку повагу?! - аж пiдскочив пройда, пiдскочили
його щоки i занедбана шапка волосся. - Чим же отак завинив бiдолашний
Махтей?
- Таки завинив!! - вiдрiзав Рогiшя. - I ти вже належиш суду. А як
фашисти судять злодiйство, - добре знаєш. Цо тобi не радянськi закони.
З обличчя комiрника одразу ж сповзла кров, а тяжкi варги засiпались,
оголяючи зеленкуватi з'їдженi зуби.
- Господи, за що ж менi таке лихо?! - I вiн пiдвiв до невидимого бога
очi i руки.
- За те, щоб не забував мiри i в злодiйствi, - жорстоко сказав Рогиня,
дивлячись поверх комiрника. - Тепер за нiч, коли зможеш, заличкуй свое
паскудство в коморi, а вранцi виглядай ревiзiю.
Натоптувата постать Боденьки осiла, як перестояно тiсто, а в очi
ввiйшли розпач i благання.
- Гавриїле Олексiйовичу, що ж я зможу зробити за однуоднiсiньку нiч? А
ще як пан директор наскочить на моє старання? Вiн хоч i краде, а все одно
свиня. Хоч шепнiть: до кого попали матерiали. То я, може, скочу на коней i
гайну з приношенiєм? I вам краще буде, коли Боденька крутитиметься у
коморi, а не на мотузцi. Зробiть таку ласку.
Рогиня наче повагався, поглинав на вiкна i раптом запитав:
- А якi ж будуть твої приношенiя?
- Та усе ж знайдеться, крiм пташиного молока, але ми його можемо
замiнити спиртом. - I враз па знекровленому обличчi комiрника з'явилась
надiя: - Невже, дорогенький Гавриїле Олексiйовичу, матерiали потрапили до
вас?!
- Поки що до мене, але...
- О господи! Є таки справедливiсть на свiтi! - ожив комiрник. - Я ж
знаю: ви не втопите мене. Бо це нi до чого вам, та й менi. Ось дайте пару
денькiв - i я вирачкуюся з бiди: в коморi буде повний ажур.
Нарештi Рогиня посмiхнувся:
- Що, навiть у полюбовницi забереш бочечку меду?
- I про це написали?! - обурено вигукнув Боденька i осiкзирнув на
вiкна, нiби за ними його могла почути дружина.
- Написали, навiть з деякими небезiнтересними подробицями. Махтей
трагiчно глянув на Рогиню:
- Це, певне, сочиняли такi кривосудцi, що самi ходять до жiнок з
порожнiми руками. А хто ж з порожнiми руками прийме комiрника?
На таку сентенцiю Рогиня мало не розсмiявся. Комiрник одразу помiтив
змiну настрою в начальства, хоча досi потай пiдсмiювався над тем, i попал
вимiзковувати, якiтмi датками умиротворити його. Можна б i пару золотих
бринькачiв дати на зуби, але ж ненароком ще вскочиш у халепу. Жирами теж
нiби незручно пiдкуплятися, хоча б нони могли оживити оцю знемощiлу шкiру,
з-пiд якої аж стовбурчаться маслаки. От медом i до святого, i до грiшника
можна пiдкотитись, бо вiн не хабар, а лiки. Але скiльки його дати? I
Махтеєвi враз чогось стало жаль себе: скубуть, скубуть його, паче пiвня, а
не зпаюгь, що й курчатко теж хоче жити. От чуствiтельпа колись пiсня була!
I мимоволi прошепотiв: "Цыпленок жареный..." Що не кажiть, а Махтей дещо
петрав у лiтературi, особливо в тiй, де говорилось про їстiвне.
Сокрушно похитавши головою, вiн тернув долонею по рiдкуватих поросячих
вiях, витер свою печаль вiдворотом пiджака i сумовито звiв очi на Рогиню.
- То не продасте, Гавриїле Олексiйовичу, мою великогрiшну душу?
Невеликий буде на нiй заробiток, бо де ж ви бачили комiрника, якому не
доводилось би хитрувати чи якого не скубуть?
- I сам не знаю, що робити з таким грiховодником! - завагався Рогиня. -
Витягни тебе з болота - сам ув'язнеш у ньому.
- Помилуйте, пiдрятуйте i воспреп'ятствуйте навету. Я ж не Iфадянське,
а чуже потроху розтрушував... - I запнувся: чи не рбовкнув зайвого. А
тепер слово не горобець. - Коли ж ваша ласка, дозвольте менi,
недостойному, покласти вам у бричку лиипiвку святого меду - самого
найкращого, лiкувального. I, замiсть вiднiкування, вiн почув:
- Коли це мед лiкувальний, то не поскупись на двi липiвки. Може, вони
пособлять моїм немочам.
- Оце розмова! - запобiгливо заграв очима Махтей, одразу кинув з душi
всi тривоги, вискочив з-за столу, полапки здер з ридверпого кiлочка в'язку
ключiв i, мало не виваживши дверi, Пнувся до хатньої комори. Там щось
забряжчало, загупало, затоiiхтiло, i незабаром Рогиня з вiкна побачив, як
ощасливрквий, чимсь схожий на байбака, Махтей нiс на животi бочечку медом.
Уже надвечiр'ям Рогиня виїхав з обiйстя розчуленого комiрка, який,
прихвалюючи начальство, нiяк не хотiв розпрощатися веим i все щось
пiдсовував i пiдсовував у бричку, бо тепер вонi - полова, а животу треба
пропiтанiє. Коли бричка виїхала за ворота, Махтей пiдтюпцем вибiг на
вулицю i довго-довго махав руками, немов розпухлий пiдкорочний вiтрячок.
Ох цi пiдкороченi хитруванням вiтрячки, що з'їдають...
На подвiр'ї Гримичiв стояв дух чорнобривцiв i лiсового сiна, отого, в
якому дрiмають настої дикої полуницi, чебрецю, мaтeринки й привороту до
дитячої казки. "Ой коте-котино, поїдем по сiно, я буду воли пасти, ти
будеш сiно класти".
Два високих ошатних стiжки стояли насупроти вiкон оселiї поппо,
нагадуючiї Лаврiцу його близнят.
Рогиня, як грiшник, увiйшов у осiнню задуму двору, постояв бiля
стiжкiв, до яких приткнувся вербовий човен, прислухався до тишi, а потiм
розчинив ворота, пiдвiв коней до сiна. Борозний зачепився копитом за
човен, i вiн озвався низинним гудiнням. Далi яблуня гупнула яблуком,
зiтхнув спросоння татарський брiд, а з хмари ошелешено вискочив мiсяць, i
на подвiр'ї ожили тiнi, чорнобривцi, кущi жоржин i глечики, що скапували
на землю росу. Господи, що б вiн не дав, аби мати отакий двiр з човном,
стiжками, чорнобривцями, а не прокляте крайсагрономство.
Десь тижнiв два тому був зустрiвся з Гримичем на полi, Пiсля рiзних
недомовок та прицiнень Лаврiн i пiдкосив його:
- Не думав я, Гавриїле Олексiйовичу, що ви так низько упадете. Я не
дивуюсь таким дурням, як полiцай Терешко, - у них за черевом голови не
видно. А ви ж у науцi сидiли, вищу освiту маєте, i отримали її не вiд
кого, а вiд Радянської влади. Вона за це не взяла а вас нi копiєчки. То
чого ж ви отак потягнулись до чужих срiбляникiв? Чи скорбота честолюбства
згризала вас? Не хотiлось бути тiльки простим агрономом? Так це
честолюбство скорiш усього забиває людину в гробовi дошки.
Звiдки ж таке знаття у простого селянина? А чи простого? Вiн теж не в
одну книжку заглядав, не раз їздив у музеї, радився з ученими, а про його
добру хлiборобську працю навiть у газетах писали. Що ж тепер Лаврiн скаже
йому? Вислухає мовчки та й покаже на дверi? Отак i крижують тебе слова i
добрих людей, i нечистi. Перемагаючи сум'яття, болi, Рогиня вiдчиняє
сiнешнi дверi й стукає в хатнi.
- Заходьте! - озивається дзвiнкий голос.
Незручно пригнувшись, вiн переступає порiг. В очi йому одразу б'є
полум'я з печi, а вже потiм бачить пригнуту постать Ярини, що завзято
вимiшує в дiжi тiсто, воно i обурюється, i попискур, пiд її руками.
"Чого ж Ярина дома, а не в лiсах? I хто малював її личко та брови?"
- О, це ви! - здивувалася, знiяковiла, нiби розгубилася дiвчина i
витягла з дiжi руки.
- Таки я, - невесело вiтається агроном. - А де ж батькоматiр?
- Вони пiшли кумувати на хрестини. Не все ж смерть мав ходити по селi.
- Ярина вивiльняв руки вiд тiста, запрошує Рогиню сiдати, а сама кидається
до дерев'яного саморобного вмивальника. - Вам щось треба?
- Хотiв погомонiти з татом.
- Про могили? - i сяк, i так вивiряє його очима, в яких чаяться i
занепокоєння, i зневага.
- Про життя.
- Довго вам доведеться чекати їх. Якась нагальна потреба чи, може,
печаль привели до нас?
Рогиня здогадався, що Лаврiн розказав доньцi про нього.
- Ти вгадала, Яринко, - гiрка печаль пригнала до вас. Як нема батька,
довiрюсь тобi, бо знаю й тебе, i ваш рiд. Попав я при новiй владi, як жаба
в тенета. Що там буде далi - не вiдаю, а хочу бодай якоюсь крихiткою
пособити партизанам, їй-богу, правду кажу.
- Добре дiло ви зробите, - насмiшкувато сказала Ярина. - То чого ж ви
приїхали до нас, а не до партизанiв?
- Нiби я знаю, де вони? Думав, що батько чи ти щось пiдкажете менi.
- Отакої! - здивовано вигукує дiвчина. - Звiдки ж нам таке небезпечне
знаття?!
Тепер дивується Рогиня:
- Хiба ж Роман i Василь не навiдуються до вас?
- Ще чого! Як пiшли в армiю, то нема вiд них нi слуху, нi прослуху.
- От не сказав би цього, - похитує головою Рогиня.
- I чого б це? - насторожується Ярина.
- Бо тiльки позавчора увечерi бачив їх.
- Позавчора?! Де ж ви їх могли бачити?
- На Лучанщинi. Трюхикаю оце пiзненько додому, поглядаю то на лiс, то
на долину. Коли чую - бiля озеречка так смачно шаржакае коса. Пiд'їжджаю
ближче, аж недалеко вiд дороги стоїть запряженi у воза конi, бiля них
походжає один чолов'яга з автоматом, а другий - косить отаву. Та як
косить! Пiзнав я твоI|їх братiв, тiльки не пiзнав, хто косив, - Роман чи
Василь, бо ж Чак вони схожi один на одного.
- I це правда, що ви їх бачили? - вiрить i не вiрить Яринка. - Суща
правда.
- То спасибi за добру звiстку. Порадую батькiв, бо вони вже i одному
смутку живуть.
I знає Рогиня, що лукавить дiвчина, i знає дiвчина, що не вiВть їй
агроном, та iнакше говорити не можна. '. - _Щось вам зготувати на вечерю?
- Спасибi, Яринко. Розумiю, чого ти не вiриш менi: бо такий с, бо i я
нiби став на другому березi. Та мої слова i моє каяття редасиш батьковi.
- Нащо це менi? Я ще можу щось не так сказати. Краще ви завтра самi
побалакайте з ним.
- Хто знає, як складеться це завтра. А навiдаються брати - передай їм
двi бочечки меду i скажи, що моя заблукла душа шукає покути. Я можу
пiдказати, де i що лежить на перевалочному пунктi...
- Це дiло не мого розуму, - стенула плечем дiвчина. - А от мед я у вас
куплю, якщо поцiнно продасте.
- Обидвi бочечки? - здивувався Рогиня.
- Авжеж! Ось ходiм, гляну на них. - Вона проворно вискочила з хати,
знайшла на бричцi пiд сiном бочечки, поторгала їх, засмiялась, - Наче
близнята лежать, - i пiдхопила руку розгубленого Рогипi. - Купую на пнi!
Даю п'ятсот карбованцiв.
У Рогинi засiпались прив'ялi повiки.
- Нащо тобi стiльки моду? I де в тебе такi грошi?
- Як де? Я ж тепер при комерцiї.
- Не дури голови, дiвчипо. При якiй ти комерцiї?
- Працюю ж у привокзальнiй тавернi.
- Ти - i працюєш у тавернi?! - i здивувався, i глухо обурився Рогиня.
- А чого вам це вдивовижу? Ви тепер маєте свiжу копiйку в управi, а я в
тавернi. Оце ж завтра завезу туди i свiжi пирiжки, i ваш мед.
- Кидай к бiсу цю таверну! - розсердився Рогиня. - Хiба це для тебе?
Там кожен викрутень буде пастися на твоєму личку.
- Як знайду кращу службу, то покину, - безтурботно вiдказала Яринка. .
"Невже копiйка чи якийсь дiдько збив її з пуття? I хто розбереться у
свiтi, що таке Євин накоренок".
А Яринка, раптом забуваючи про все, радiсно потягнулась i руками, i
станом угору:
- Гуси летять! Гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята... I щось
по-дитячи зворушливе було в цiй припорошенiй мiсяцем постатi, що
потягнулась до неба; воно спочатку озвалося пташиним граєм, а далi - гулом
бомбовозiв, од нього в дiвчини опустилися руки, стиснулися кулаки...
Вранцi Яринку повезла до мiста отуманiла вiд слiз Василина Голуб. Теж
судьба у жiнки! В шiстнадцять рокiв її, наймичку, випхнули в замiжжя, та
за такого, який людей пiдстерiгав iз обрiзом, а жiнку, про всякий випадок,
батогом батожив i дугою дугував. Був iз тих жорстокосердцiв, що трималися
страшного повiр'я старовини: коли чоловiк жiнки не б'є, то в неї утроба
гниє. Як тiльки вiн пiдходив до хати, у Василини страх обривав серце.
У сiмнадцять лiт вона стала вдовою, та й знов понесла в наймi руки, i
молодiсть, на яку вже зазiхало не одне ласолюбне око: бо ж - вдова. Ще
добре, що_ в безщастi мала силу косаря - могла вiдбитися од нечестивих
залицяльникiв - огнем би горiли вони.
Ось тiльки на хуторi старого Магазаника її пригорнула спокiйнiша
година, бо тут цiле лiто бдколн iююiiдунала циiт, наснiвно перечищалися
води i тихо-тихо снували па ставку залiтнi птахи, розкльовуючи вечiрню чи
ранкову зiрницю. У Василiши i душа завмирала, коли iз очеретiв або лепехи
випливала якась качка, а за нею полохливо щулився, розбризкувався i зпову
збивався бiля матерi пухнастенький, наче гiлка вербового цвiту, виводок. А
як славно було сiсти па човник i догребтнсь до бiлих лiлей!
Отак i плив тут її забутий, з сапкою в руцi, час - помiж худобою,
бджолою i перелiтним птаством.
А молодi лiта потай робили своє, i вже вечорами, коли лягала спати, їй
раз од разу ввижався скрип колиски, i колискою погойдувалась хата,
забираючи в сон, де- теж озивалися голоси дiтей. Напевне, тiльки тому, уже
в безрозсудствi, Василина мало ие вискочила замiж за пройду з сусiднього
села. Дiзнавшись про його справжнi замiри, вона одразу впала в отупiння i
стала полюбовницею. Вдову нещадно осудило жiноцтво, добираючи
найдошкульнiшi слова, не шкодуючи її навiть при дiтях. У своєму гiркому
безчестi вона iнколи знаходила якесь оправдання - тiльки ж один у неї був
за всi роки, хоча навiть вiн не вiрив у це.
Отак i виходить: похитнеться честь раз, а вже її щоденно топчуть
чоботиськами та шаткують язиками. Зрештою, i на це вона б махнула рукою,
аби дочекалась дитини. Та як нема щастя змалку - не буде й до станку.
А тепер, уже в душi, Василина оплакувала долю молодого командира. Вона
так уболiвала над ним, так ворожила над його ранами, що через якийсь час
вiн став здаватись їй сином, навiть почала звертатись до нього отим
давнiм, люблячим: моя дитино...
I ось знову невиплакане горе i їй, i його матерi. Коли б можi, на було,
вона б своє життя вiддала, аби врятувати командира, що мав такс гарне
прiзвище - Човняр. Човняр! I перед нею неВгадано загойдався човник на тому
втиснутому в давнину ставочдку, де перечищалися води i вбирався у вiдпар
чи туман очерет. iйа вiях Василппи забринiли сльози, вона зiрвала їх i
повернула Конi в лiс, де дрiмали тiнi i сиво димiлась ожина.
- Куди ви, тiточко?
- Почекай, скажу, - глухо вiдповiла жiнка. Вона скочила з-воза i почала
скидати шлем з пiдручного, на її пiдсiчених устах Иремтiла скорбота.
"Що ж воно таке?" - занепокоїлась дiвчина, придивляючись Р'до Василини,
i до коней, i теж скочила на землю.
Жiнка пiдiйшла до неї i так глянула важкими переплаканими очима, нiби
добиралась i добратися боялась до таїни душi.
- Яринко, ти, певне, i не знаєш, що я тебе колись носила на руках?
- Не знаю.
- А тенор уже i твої руки повиннi когось носити.
- Ой тiтонько, не треба про це, - спаленiла дiвчина.
- Не буду про це, - погодилась Василина. - Тiльки скажи: це правда, що
ти маєш стати шинкаркою?
- Правда, тiтонько.
Жах зблиснув у чоловiчках жiнки.
- А їй ж про свiй завтрашнiй день подумала?
- Нащо вам таке думати... - ховає погляд дiвчина. Василина запнулась, а
пiдрiзанi зморшками уста її затiпались, та вона перемогла себе i вже самим
болем спитала:
- Ти знаєш, якими словами i досi обзивають мене через клятого
Магазаника? Знаєш?
- Знаю, - прошепотiла Ярина i здригнулась.
- Так чого ж ти йдеш у шинок, та ще у чужинський? Що вiн, погибельний,
тобi дасть? Грiшний карбованець? Сьогоднi ти станеш там прислужницею, i
сьогоднi ж тебе обiзвуть найгiршими словами, якi не змиєш до смертi. Я маю
цi довiчнi тавра, то не хочу, щоб ти їх мала. Отож, дитино, спам'ятайся,
поки не пiзно, i вертаймо додому.
- Не можна, тiточко, - тоскно сказала Ярина, безпорадно опустила руки,
краєчком скошеного ока вона побачила, як на павутиннi, що охопило кущ
барбарису, вмирала роса.
- Зараз ще можна, дитино, - переконує її жiнка. - А потiм - i не
повертайся на людськi очi. Чого тебе тягне туди?
- Так треба, - не знайшла чого кращого сказати дiвчина. Василина
стрепенулась, надiя зажеврiла у поглядi.
- Так треба, кажеш?
- Еге ж...
- Вiрити тобi? - запитала, вже повiривши.
- Вiрте.
- Взяла ношу на плечi?
- Взяла.
Василина сумно похитала головою.
- Тодi бiльше нiчого не питаю, тiльки щодня буду думати про тебе, про
твою святу душу.
В Ярипи затремтiли, забилися вiї.
- Думайте, тiточко, бо й мати тiльки лаяли та кляли мене. I вони
заплакали разом - Василина з жалостi до того, що випало на долю дiвчини, а
та з жалю до обкраденої жiночої долi.
XXIV
Хоч який недоумкуватий Терешко, та змикитив сказати в крайсi, що не
вiн, а староста вполював Човняра, i через кiлька днiв за голову Човняра
Магазаник одержав жаданий хуторець з садком, з сiножаттю i ставом. Це був
перший за нiмцiв надiл у його районi. Ох, як не хотiлося, щоб люди знали,
за яку плату дiстався йому хутiр. Але тут уже верховодив сам Оникiй
Безбородько, що поклявся викорчувати в своєму крайсi i корiння, i насiння
соцiалiстичного євангелiя. А чим же його можна корчувати, як не зброєю i
приватною власнiстю? Сама iсторiя записала на свої скрижалi, що за святу
земельку селянин i рiдному брату провалював голову. То за цю ж земельку не
пожалiє тепер голови партизана чи пiдпiльника. Так вiрував i так усюди
говорив дворянський покруч i жалкував, що нова влада поклала малу цiну за
бiльшовицькi голови - вiд тисячi окупацiйних марок до шести гектарiв
землi.
А Магазанику Безбородько вирвав хуторець аж у самого гебiтсляндвiрта.
Вручали його привселюдно, щоб iще комусь закортiло стати хуторянином. Село
на сходку скликали десяцькi i дзвони. Ох, тi дзвони старої дзвiницi, що й
досi пахне зерном i воском. Не радiсть, а подзвiння заносили вони в