Стельмах М.. Чотири броди

до солодкої роботи.
- Зайчатина з начинкою? - пожвавiшав Стьопочка, який нiколи не
скаржився на апетит.
- Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж так готув - пальцi
оближеш.
Чадо згадало пишнотiлу вдовицю, яку жiнки заочi прозивали то
соромiтницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на батька, мугикнуло
собi щось пiд нiс i з нехiттю почало виповзати зi складок широкої,
запiвдарма вимiняної ковдри.
- Як до зайчатини, то до зайчатини. - I їло ж воно ту страву, як у мiх
кидало.
- Дивись, черево напасеш, мов барило, - не витримав батько.
- Не вашим ногам його носити, - недбало вiдмахнувся рукою. Пiсля
снiданку, повдягавши сiтки, вони вже порались бiля старих дупляпок, що
стояли на бсздопках i наскрiзь пропахли медом, воском та лiсовим зiллям.
Воно б можна було перейти тiльки ни вулики, але невибагливi дуплянки теж
давали зиск й iнодi заносили Магазаника в далеке дитинство на пасiку
батька, який узимку i влiтку ходив у кожусi, бо мав пiсля поранень холодну
кроз. Тодi в душi Семена не було нi теперiшнього паскудства, нi тривоги,
нi страху. Що б вiн тiльки дав, аби знову повернутися дитям у неквапливi
роки батькiв, бо в своїх роках, i теперiшнiх, i тих, що прийдуть, уже не
матиме втiхи; вiн свiй вiк як по груддi проволiк та й має з нього одне
лахмiття в нутрi.
"Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мої i душа стривожилась
моя... Може, хоч спiвуче снування бджоли та їхнiй пожиток трохи
втихомирять її". А пожиток небесна худiбка несла справно, бо навчився од
батька доглядати за нею i весною, i влiтку, i в осiнь, а на зимiвлю
залишав тiльки молодi вересневi бджоли.
Не встиг Магазаник вирiзати колодачем до перших снiзок стiльники, як
вiд оселi почувся дзвiн ланцюга i несамовите валування блохастого кунделя,
що глушив джмелине дзижчання лiри й голос лiриика:
Мимо раю проходжу,
Гiрко плачу i тужу,
Ой горе, горе нам превелике...
З дворища, вiд возовнi, де розсихалися старi вози i мажари,
придивляючись чи принюхуючись до всього, iшов на точок той самий старець,
якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза
пiдсмажувався на непокiрних рудувато-сiрих кудлах, а задичавлений волоссям
вид, хрящуватий носяра та жовтуватi текучi очi нагадували щось недобре,
совине.
"Такому ночами бiльше пасує конi красти, анiж лiрою вимантачувати
копiйку".
Приплентач пiдiйшов до Магазаникiв, ледь-ледь кивнув головою i, як
сторчак, мовчки став край задернiлого саду, чекаючи, поки на нього
звернуть увагу.
- Чого тобi, божий чоловiче? - неприязно спитав лiсник. - Бачиш, люди
мають роботу! - I пiдвiв куцуватi руки, з яких уже тягуче стiкав мед з
утопленими бджолами i чарунками понiвечених стiльникiв.
- Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тодi
погомонимо, - багатозначно, навiть насмiшкувато мовив пришелець, вiн
опустив на очi синцюватi облисiлi капшуки повiк, полiз лопатистою iржавою
рукою до кишенi, вийняв цигарку, кинув її до рота й почав перекочувати з
кутка в куток.
Лiсниковi здалося, що вiн десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру
з цигаркою.
- Нам, старче, нiколи точити ляси, - розшнуровує варги Стьопочка й
огуркувато оглядав торбептника. - Хоч у нас ложапого хлiба нема, та якусь
скибку винесу, вiд собаки проведу, i ходiть собi далi.
Тепер уже прибулець не олiєю, а жовчю подивився на Семенового виплодка.
- Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобi, може,
за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надiсь,
знайде! - смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися
перiстою бородою.
Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у
нього тягучим поглядом i не прохав, а наказував iти на розмову. Всерединi
заскiмлив страх. Зiтхнувши, лiсник ще потримав над ночовками розчепiренi
руки, щоб до решти стiк мед, ще крадькома глянув на лiрника i сказав
синовi:
- Ти менi обережненько впусти бджiл у дуплянку, а ми з божим чоловiком
пiдемо до хати.
- Є з ким ходити, - чадо нiяк не могло зрозумiти такого дивацтва й
невдоволено стулило варги i вiї.
- Тебе, вертигузе, не покропили бiси злосмрадною водою? - Старець
глянув на Стьопочку, наче на недоробка, i в того злiсть вибила на обличчi
рум'янцi.
- Може б, ви, божа людино, пiшли з нашої пасiки пiд три чорти чи до
грому!
- От у кого в головi ще й не орано, а пишається, мов свячене порося.
Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити i лозиною нагнати розум
до голови, - насмiшкувато вiдказав лiрник, обернувся до нечеми спиною й
крутнув ручкою лiри, що теж обiзвалась насмiшкою.
Переступивши порiг лiсової оселi, непроханий гiсть пiдняв руку, щоб
перехреститися, але одразу й опустив її донизу, втупився вирлами в
господаря:
- Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зiйшов,
а нового не встиг поставити?
- Хто ти, чоловiче?! - скрикнув у якомусь недоброму передчуттi
Магазаник, наступаючи ногою на волохату тiнь прошака.
В очах старця поширшала олiйнiсть - хоч гнотики запалюй па нiй. Де вiн
бачив цю текучу олiю, цього носяру, що виткнувся з хащiв волосся?
- Iще не впiзнав? - викривлюється недобра посмiшка.
- Нi.
- От як лiта вивiтрюють пам'ять, - старець випростався, повiйськовому
стукнув закаблуками розбитих чобiт i велеречиво прорiк: - То гарненько
потруси, пошеретуй роками, папе й добродiю найшановнiший!
- Оникiй! Оникiй Безбородько, - з жахом прошепотiв тремтячими устами
лiсник; вiн вiдчув, як одразу йому повечорiло в очах, як померхло обличчя,
як пересохло в ротi. Вiдвiвши вiд "папа й добродiя найпiапопттiттiого"
невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнiлих вiкнах. Але за ними
нiчого не побачив; перед ним мертво розступився час i загойдав петлi,
нашмарованi сiрим солдатським милом, а бiля них скорботу приречених i
жорстоку невблаганнiсть Безбородька. Хоч Оникiй був справжнiм недолюдком,
але всюди пишався, що його старовiчний родовiд iде ще вiд київського
полковника Олександра Безбородька, який пiсля смертi Катерини II став
мiнiстром i довiреною особою царя Павла. I ось тепер цей шляхетний
недогарок прадавнього царедворця пiд машкарою прошака звалився на його
бiдну голову. I не затернiв за ним слiд, i нi вiйна, нi оперативнi трiйки,
нi Чека не спiймали цього пройду.
- Впiзнав нарештi? - iз задичавленого, перестояного волосся протягнули
в кривiй посмiшцi синюватi, мов напiврозчипенi скойки, вуста. - Чого так
заблимав вiями, чого так залихоманило тебе?
- Такий гiсть i мертвого в домовинi залихоманить, - сказав зiв'ялим
голосом i мерзлякувато повiв плечима, щоб струсити з них бодай частку
морозу i страху.
- Он як ти заговорив! Етикетально? - повiльно спалахнула Беабородькова
олiя. - Л колись у державнiй вартi ми мали а тобою братання.
"Не братання, а полигання", - подумав Магазаник, але вголос сказав:
- Сiдай, коли прийшов.
Та Безбородько не квапився сiсти за стiл, а все позирав на вiкна.
- Добре ти тут, на вiддiлi, обгнiздився, господарю!
- Обгнiздився як умiв: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в
руках, - прибiднився Магазаник. - Вигулькнув, виходить, аж через два
десятки рокiв. От як воно бував в життi.
- Життя - це довга нива, i що тiльки не родить на нiй. "I такого
бузувiра, як ти", - подумав лiсник, бо мав меншi грiхи, анiж Безбородько.
- Що, згадав молодiсть? - знову насмiшкувато кривить синюватi скойки
вуст.
- Мусив.
Оникiй ще позирив по вiкнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де
обсихав закипiлий кров'ю линтвар, i тiльки тодi почав скидати з себе лiру,
торбу, обстрiпаиий пiджак i перетлiлу сорочку, вишиту узором гетьмана
Полуботка.
- А борода в тебе не скидається?
У Безбородьковiй олiї спалахнув лихий полиск ошалiння:
- Поки що не скидається. Поки що! Але як настане час нової влади, тодi
скину i бороду, i вуса, i чиїсь шкури од плечей донизу буду риати - буиня
вичиню з них i iiiд їхню музику шиу циганської халяндри. Ще я дочекаюся
цих обертасiв! Од них не одному стане шкварко!
Вiд такого дикого знавiснiння навiть Магазинику стало лячно: не
забулось, не перетлiло минуле в душi сановитого жебрака чи слiпця. Йому ще
циганської халяндри заманулось. Старцюй, як старцюється, та радiй, що маєш
хоч жебраний хлiб. Ти ж не хлiбом, а свинцем та мотуззям годував людей.
Безбородько вiдчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо
повiв хрящуватим носярою.
- Щось не те в твою розумну голову завiялось. Може, усамiтнившись у
лiсах, думаєш прожити мирним хлiбом та медом слов'янства i вже не вiриш у
перемiну влади?
Лiсника обурила чванькуватiсть Безбородька.
- Вгадав: таки не вiрю. То в громадянську вiйну були в нас
сякi-такi-iкони, а залишилося з них одне порохно... Тодi ще вiрилось, що
нiмецькi шарабани привезуть нам i гетьмана, й самостiйнiсть. Ох, якi то
були шарабани! Три роки вiйни проїздили - i не скрипiли, бубнами гули!
- Почекай про шарабани! - поморщився Безбородько. - Чому ти в перемiну
не вiриш?
- А чого менi вiрити? Де знайдеш тi дрiжджi, на яких зiйде нова влада?
Усе, що колись шумувало голубою концепцiєю, або загинуло, або подалось на
безплiддя по всiх заграницях, або на безвiк розсипалось на
смiття-термiття.
- На старi дрiжджi таки нема надiї; усе в них усохло, окрiм злостi, -
погодився Оникiй i спохмурнiв: згадав вибух своєї злоби. - А чи знаєш ти,
Семене, що зараз робиться на Заходi, на мiжнародностях?
- У мене за тi мiжнародностi голова не болить. Бачив їх у громадянську:
англiйськi свiтоправителi бояться, що французькi захоплять Чорне море, а
французи спасаються, щоб англiйцi i нiмцi не прибрали до рук Балтику,
навiть саму Америку лихоманило, опасалась, що японцi обшахрують її.
Поживши на свiтi, надивившись на всяке вертiйство, я таки повiрив одному
письменнику: вся iсторiя людей - се iсторiя обману.
- Ти дивись! - Безбородько вибалушив очi на лiсника. - Навiть Магазаник
укинувся в лiтературу! Диво дивне! Та, крiм лiтератури, є полiтика. Що ж
тодi головне маєш у мiзках? Ти гадаєш, бiльшовики довго дадуть тобi
прожити хуторянином? Тодi давно не метено пiд твоїм чубом.
- А в когось i пемито пiд чубом, - спалахнув Магазаник.
- Облиш свої дурнi жарти, скоро буде не до них.
- Чого ти мене страхаєш полiтикою i мiжнародностями!
- Бо такий час на порозi стоїть. Хiба ти не чув про Гiтлера?
- Так то ж людожер!
- Хай i так, - неохоче погодився Безбородько. - Але iсторiя нс
обходиться без жорстокої карностi! не тiльки iсторiя, навiть iдеї
вимагають жертв. А на теперiшню iсторiю, щоб вилущити з неї корiння й
насiння соцiалiстичного євангелiя, треба владування не якогось
слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Вiн, узявши силу,
наведе порядки в Європi, бо посадив армiю не в шарабани, а в танки.
Хоч Магазаник i розумiвся на соцiалiзмi, мов крiт на зорях, i, звiсно,
нiякої приязнi пе мав до нього, проте не подiляв надiй Оникiя.
- А що з того, коли твiй Гiтлер пiде воювати соцiалiзм? Заярмить вiн
нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тiльки своїм
гiтлерякам.
Оникiй строго подивився на лiсника:
- Ти ще не знаєш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крiзь
цiдилок нiмецького життя.
- На цьому ж цiдилку ми не залишимо все? - навiдлiг б'б Безбородька i
сам пишається ударом. - Нi, я своє господарювання i свою хату не змiняю на
чужу.
- Тепер годi думати про свою хату, треба думати про всесвiтню.
Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб'є баки.
- Маючи за плечима торбу, можна багатiти й такими думками. А я не хочу
нi всесвiтньої хати, нi гiтлерiвської пустки, для мене цiлком досить моєї
оселi й спокою в нiй.
Безбородько зчавив обурення i заговорив з великим запалом;
- О, заспiвав канон за померлi душi! Чи ти хитруєш передi мною, чи в
твоїй головi зiв'яла розсада i думаєш прожити тихим гречкосiйством та
пасiчникуванням? Але де тепер є спокiй на грiшнiй землi? Нам з тобою може
дати якийсь спокiй тiльки нова влада. Як прийде Гiтлер, вiн зразу посадить
правувати на гетьманський дзиглик старого Скоропадського, бо ж недарма сам
Герiнг став пiдскарбiєм гетьмана - видає йому кошти i на булаву i на двiр.
Про велику Україну з правителем Скоропадським i чув, i читав я.
- Виходить, народ зiрвав промiння з гетьманської булави, а фашизм
засвiтить їх, як свiчi? - блиснув позиченим словом Магазаник.
- Хоча б I так. Хiба тобi не хочеться знову побачити гетьмана в
соболинiй шапцi i. з шаблею при жупанi? Хiба не хочеться почути святковi
дзвони Софiї? А тодi, за гетьманщини, й нашi голови на щось згодяться, бо
хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщi. Коли б ти тiльки знав, як
надокучило носити на собi це подiрчавлене гноття, цю бороду, цю лiру,
прикидатися жебраком i збирати в торбу чужi об'їдки. Це менi, що мав своїх
пiвтисячi десятин орної землi, - в широко розставлених очах Оникiя
заблимали олiйпi жалi.
Магазанику стало шкода його чи їхньої молодостi, про яку навiть на
самотi страшно згадувати. Прогайнував її нiзащо, та й пiшов вiк стороною,
як злодiй од людей, i нiчого доброго не згадаєш у ньому. Бо що та
гетьманська соболина шапка? Бридня i омана.
- Чого ж, Оникiю, коли так надокучило тобi старцювати, не пристроївся
десь на службу? Ти ж учився в унiверситетi, та й голова в тебе не
заплiшена.
- Така моя лукава доля, - знову запантрував очима по вiкнах. - Менi не
можна бути хоч на якiйсь виднотi: минуле не дозволяє, та й вид мiй легко
запам'ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити, а потiм став
салотопом i мало Сибiру не доскочив. От i мушу старечими патлами
приховувати свою пику i те, що було у вiсiмнадцятому.
- Дiла... - не знає, що на таке сказати лiсник. - А твоє жебрання дає
щось? Чи перебиваєшся з хлiба на воду? Безбородько зневажливо розлiпив
губи.
- То тiльки у великих мiстах, кажуть, деякi хитрi жебраки доскочили
багатства, а в селах про це нiхто споконвiку не чував. Однак ранiше i в
нас крутилась якась копiйка, а тепер, вважай, замулило її.
- Це ж чого? - здивувався Магазаник. - Зараз люди нiби щедрiший мають
грiш.
- Воно то так, але є й iнше, - зсунувся зi свого старого мiсця
повiльний селянський розум. Ти ж знаєш: колись наш дядько бiльше вболiвав
за худiбку, нiж за себе. Молишся ти в його хатi, - то вiн тiльки вiдчiпне
подасть, а помолишся бiля корови чи коня - iншу маєш заплату.
- I що ти казав скотинi? - пожвавiшав Магазаник.
- Та всяке, - неохоче вiдказав Безбородько. - А найбiльше таке:
"Христе, боже наш, опасай i оберiгай худобицю вашу удень пiд сонцем, уночi
пiд мiсяцем, пiд ясними зорями, i на пiзнiм ляганнi, i на раннiм
вставаннi, i на досвiтнiх годинах, де вона роси спасає, де води спивав.
Сохрани, боже, її вiд звiра лютого, вiд язика клеветущого, i вiд гада
гадовитого, i вiд чоловiка лукавого, i вiд всiлякого зла, аби прибувало на
худiбцi усього i з роси, i з води, i з прекрасного цвiту..." Прибутне таке
було слово. А тепер порозумнiшало село i до худоби тiльки зоотехнiка
кличе. Та годi про це... Як у вас люди: втомилися бiльшовицькими планами
виконання i перевиконання?
- У нас стараються одне поперед одного, бо мають не голову, а такого
завзятця, що нi в чому не замiлить лемеша. У пього iдеї, i хлiб, i надiї
водно зiйшлися. Цей, дбаючи про людей, навiть у свято не додивиться свого
сну. А чого тебе людська втома тривожить?
- Утомити, розтривожити, пересварити людей - цс велике дiло для нас.
Ну, а коли твого голову господь покарав таким розумом, то треба якось
хитромудре применшити його чи й штовхнути на печерування ракiв. Вiд
розумних бiльшовикiв нам уся бiда йде, а за неризумцiй чи тих, хто квасить
душу в горiлцi, тримайся руками й ногами.
- Он як, - промимрив лiсник. - Може, досить уже нам полiтикуватись,
треба й за почаступок подумати. Яєчнею не погребуєш?
- Можна i яєчнею, тiльки на салi, щоб шкварчала пательня, немов у пеклi
для грiшникiв.
- Скiльки тобi яєць бити?
- Пiвдесятка вистачить, - пожвавiшав Безбородько. - У мене, коли добре
наб'ю животисько, душа наче на подушцi лежить. Розкiш у тебе в лiсах, -
згадав про щось Безбородько, посмутнiв. - Розкiш приходить зi смаком, а
минається з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву своїм жертводавцем?
- Що це i до чого?
- Не догадуєшся? Спроможись на якусь тисячу карбованцiв. Не таку вже й
велику потребу маю. Магазаник насупився:
- Де менi аж тисячу взяти? Хiба не знаєш, яку плату має лiсник?
Безбородько засмiявся, посварився бруднуватим пальцем:
- Але я ще знаю i якi приварки має лiсник.
- - Не так приварки, як людський поголос. Усяк iз чужої торби хлiба не
жалiє.
Олiйна їдь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.
- Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, i не бреши
вочевидяч, я ве сьогоднi з'явився на свiт. Знаю, що ти свiй грiш не
пропустиш крiзь горло, знаю твою ненаситнiсть i знаю, скiльки хтось колись
уторгував за хлiб i картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошiв'я, а
мерщiй клади тисячу на стiл, бо можу передумати й зажадати бiльше.
- Зажадати! - насупився лiсник. - А коли я не дам тобi нi шеляга?
- Даси! Ще й подякуєш, що вiзьму! - граючи синцями вуст, зухвало сказав
Оникiй. - Ти ж знаєш, яку шанобу останнiм часом мають натуркування i
папiрцi? Кинеш у скриньку на когось кiлька слiв, а вони й вигублять iз
життя кiлька рокiв.
На жорнуватому обличчi Магазаника виступили краплi поту, вiн обтер його
рукою.
- Як ти страшно жартуєш у моїй хатi.
- З тобою - тiльки жартую, а деякi по Сибiрах видихають мої папiрцi i
крючкотворiю, - уже не очi, а шершнi нацiлились на Магазаника. - Копiйка ж
твоя дуже потрiбна менi, бо збiднiв зараз.
- Або дай, або видеру, - прогутнiв лiсник.
- Хоча б i так, - не образився, а в усмiшцi вилущив з хащiв перестиглi
бобини зубiв. - Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломi, а в чистiй
постелi поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тiльки
одягом, а не тiлом. У тебе нема якоїсь литкастої та кульшастої пiдтiпанки,
що поцiнно бере за любощi?
- У нашому селi нема халяндр, i нiхто з жiноцтва не править грошi за
грiхолюбство, - гордо сказав лiсник. Хоча вiн не раз виривав у молодиць
любощi, та нiколи мерзенна копiйка не потьмарила їх.
- Наше жiноцтво ще в цьому дiлi занадто архаїчне i перелюбство вважає
за найбiльший грiх, - потрусив патлами Оникiй. - Воно й досi носить на
собi спiдницю до п'ят, а в собi сантимонти недоторканостi. I тут ми
вiдстали вiд iноземщини. А вiд цього чоловiки мають менше радощiв у життi.
- Чоловiки чи розпусне тiло? - навiть Магазаник не витерпiв патякання
жеребила. - Де ж ти свою жiнку покинув?
Безбородько насупився, махнув на вiкно заволохаченою рукою:
- То цiла iсторiя, Семене. Вирвав колись i я шматок щастя;
про таке, за веремiєю i грiхами того часу, вже й не снилось: прияомив
до себе красуню учительку, що тiльки й мрiяла про чужi дитячi голiвки i
правду на землi. Це була iз тих, яка й у вогонь би стала, а не пiшла на
зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила замiж, зажадала одного - щоб
я покинув державну варту i грiбся до людського берега. Довелось пообiцяти
уволити її волю, та не уволив, i вона одразу вiдкинулась од мене. Згодом,
вже при червоних, крадькома прийшов до неї, i моя красуня мало не
впакувала мою грiшну душу за грати. Ледве тодi винiс ноги з її оселi.
Тепер теж учителює, служить комунiстам i сама комунiсткою стала.
- Замiж не вийшла?
- Не вийшла i навряд чи вийде: вона дуже iдейна i бiльше однiєї любовi
не визнає. Таку нiщо не переважить... - Негадане тiнi жалiв пройшлись по
його оберемковi вовни, i вiн вже сумом глянув у вiкно чи в далекi роки. -
А була ж на вроду, мов яспа зоря у погоду.
- Як же до тебе прибилась така врода? - Магазаник не дуже делiкатним
поглядом змiряв Безбородька.
- Чого тiльки не вчинить вiйна. Чував, що вона переїхала вчителювати на
Подiлля, - нiби зiтхнув усерединi i зразу ж махнув лопатою руки, нiби
вигрiбаючи свої жалi. - Ти не розгнiваєшся, коли я в тебе залишуся
переночувати?
Магазаник полiз рукою до потилицi.
- Як хочеш. Але ховатися маєш вiдлюдком у лiтпяку чи в сушарцi, що
стоїть за огорожею, бо в хатi й бiля хати багато товчеться людей.
- Не пересушиш мене в нiй? - Безбородько так блиснув своєю олiєю, що
Магазанику стало моторошно. Але вiн удав, що не зрозумiв натяку.
- Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш i в сушарцi. Там
навiть стiни пахнуть сушнею.
До оселi, згинаючись, увiйшов Стьопочка, поперед себе вiн нiс ночовки з
щiльниками, що пахуче стiкали медом i ворушились зав'язлими бджолами.
- Куди їх, тату? Може, в бортяницю?
- Став на стiл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого
гостя.
Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, i, вже
приязно посмiхаючись йому, висадив ночовки на стiл, до якого була
прилiплена громова свiчка, та й знову пiшов до дуплянок. Магазаник
засвiтив свiчку.
- Перед богами, а не передi мною свiти її, - засмiявся Безбородько,
пройшовся по хатi, i на кожен його крок свiчечка вiдповiдала дрожем. Так,
певне, i його, Магазаника, душа тремтiла вiд крокiв i слова цього
камiнносердного викрутня.
Незабаром нiздрювата яєчня пухирилась на чорнiй, з колесо завбiльшки,
пательнi, яку Магазаник поставив прямо на стiл, а бiля неї вродилася
пляшка темнавої, уже на колiр спокусливої нежурницi, вишнева, з бiлими
розводами i масними сльозами шинка, що пахла присмаками i влежаним димом,
грубенний шмат сала, розрiзаний навхрест, свiжовiдкинутий з мереживом
клiтин полотна сир та круг прилитої смальцем ковбаси, яку господар
виколупав iз ошатної свiжої дiжечки.
"Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не
зачаїв злоби пiд отим серцем, яке не знало i, видать, не знає жалю".
Пекельник таки справдi розпогодився, а коли одним духом перехилив
чарку, здивовано й радiсно вибалушив очi на господаря:
- Це така скаженiвка, що тiльки поцмокуй! Де її, стобiсову, добуваєш?
- Є в мене один дiд-болотяник, який оцю мокруху настоює на вiсiмнадцяти
помiчних зiллях i корiннях. Вiд усiх хвороб, окрiм сердечних, допомагав.
- Того ти й здоровий, як грiм?
- Та ще, хвалити бога, є сириця в тiлi, - глянув на потрiсканi черпаки
рук, що теж не гуляли без дiла.
- А як здоров'я цього дiда? - ще вiдхекувався пiсля пекельної коренiвки
Безбородько.
- Паливне, нiчого, кили в сiмдесят рокiв, через недогляд, як вiн сам
сказав, розстарався на дитину.
- Оце недогляд! - повеселiшав, засмiявся Безбородько, ще потягнувся до
чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, здається, теж
насочилося веселощами. - Розкiш у тебе, Семене, розкiш! Живеш ти, як нирка
на салi. Тому й не хочеш нової влади?
- Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, - почаркувався з
Безбородьком. - Нова влада - то журавель у небi, та ще той журавель, який
несе не весну, а вiйну.
- Виходить, ти заприязнився з бiльшовиками? - знову позлiшав вид
Безбородька, позлiшали вирла, бодай їх на потилицю вивернуло.
Насупився i Магазаник:
- Варнякаєш несусвiтне. Як я можу заприязнитися з бiльшовиками, коли
вони ось так тримають мене в кулацi? Ти кажеш:
я маю розкiш у лiсах. Та хiба це розкiш, коли щоразу за найменший
набуток маєш потерпати: мовляв, i пасися, i стережися! Я ж виколупую собi
якийсь карбованець тодi, коли тишком-нишком украдуся в тутешнiй торг чи
десь гайну. Але хiба це кумерцiя, якщо повсякчас вiд страху в тебе
вiдвалюється шкiра? Може, в моїй головi сидить мiнiстр торгiвлi, може, з
мого баняка вироювалося б торгове золото i для держави, i для себе, а я
мушу крутити мiзками, як по-злодiйськи роздобувати якийсь вагон пiд
овочi-фрукти i як його погнати на Сибiр. То де ж у мене вiзьметься любов
до тiєї влади, яка вчавлює мої мiзки нижче гриба, що сидить у землi? - З
жалю до своїх причавлених талантiв перехилив чарку i теж вибалушив очi на
Безбородька.
Того зворушила мова лiсника. "Справдi, ця жорнувата пика могла б
дорости до якогось Терещенка чи його пiдхвiстка".
- Тодi якої ж ти хочеш влади?
- Якої? - подумав Магазаник, i враз у посмутнiлiй зеленi його
розбишакувато заграв сiрий пiщаник. - Тiєї, що вже навряд чи повернеться.
Не знаю, як тобi жилося на своїх пiвтисячi десятин, а я тiльки й думав про
свiй чорнозем, тлустий, наче лоєм змащений. Пам'ятаєш, про що мрiяв у
п'єсi "Сто тисяч" Герасим Калитка? Я колись на сiльськiй сценi грав цього
Калитку i його слiв не забуду навiть до страшного суду: "Ох, земелько,
свята земелько, - божа ти дочечко! Як радiсно тебе згрiбати докупи, в однi
руки. Приобрiтав би тебе без лiку!.. їдеш день - чия земля? Калитчина!
їдеш три - чия земля? Калитчина!" На такiй землi я з радiстю, вiдпочиваючи
та богу дякуючи, розпластався б хрестом i лiг би пiд хрестом, знаючи, що
це моє.
- Ого! - здивовано вигукнув Безбородько. - За стiльки рокiв i не вбити
в собi Калитку.
- Таке не вбиваьтi.сн, Сiо це рай моєї душi, - перекопано прорiк
Магазаник.
- Але до твого господарчого раю ще треба приєднати й пекло полiтики:
тепер без цього не iiроживешi Навiть найбагатшi володарi землi зараз
вимочують свої чуби й голови в полiтицi. Розумiєш, як i нуди в сучасному
свiтi тече вода?
- Не зовсiм, - признався Магазаник.
- Жаль, - похитав коловоротом волосся Безбородько. - Ти не повiриш, що
навiть i до кохання з усiма його зiтханнями, з усiма соловейками тепер
причетна полiтика.
- Це вже, Оникiю, ги так загнув, що далi нiкуди, - засмiяiiся лiсник.
- Почекай смiятися, - насупився Безбородi,ко. - Ось я тобi зараз
намалюю шматок сучасної казкiї. Уяiiii собi божественну нiч iз мiсяцем,
коли видно, хоч голки збирай, та iiиноiо бутафорiсм, для закоханих. От
кого ти поставиш у тану нiч десь бiля верби, ставочка чи нолiкунка?
- Хоча б панюго голену Данила Бондаренка.
- Якого треба прибрати?
- Iдо й як треба, бо так падозолип нонi...
- Зупинимось на ньому. Ось вiн бiля полукiпка очiкує; свое кохання.
Скрадаючись, приходи гь воно, i вже закоханi в сноїх любощах по чують, як
на них осипаються зорi, випадає роса i тому подiбне, що масмо в романах...
Л десь за морем у своїй кам'яницi сидить великий полiтик, сидить чорний
генiй, перед яким уже тремтять європейськi держави. I думає. вiн нiч, i
дум к: другу, ото, щоб цi Данили снопами лягли бiля споничи нулнся рабами