Страница:
"копiйкою часу": вiн теж умiв увернути вчене слiвце. - Як ви на таке?
Данило з бридливiстю i жалем обмiряв Магазаникiв самовдоволений обвiд.
- Гарно ви говорили i про мертвi квiти, i про мертву копiйку, i про те,
що минув час янголiв i як на чужому горбi можна вигребтися до статкiв. Не
гендлярський, а щирий хлiборобський буде наш достаток.
- Коли це що буде, бо стiльки маємо труднощiв у сiльському раюваннi...
- зачепив Магазапик болюче, ще й сiллю посипав: - От чогось ви про них
мовчите?
Данило спалахнув:
- Бо про них бiльше трублять отi, що збоку стоять. Ми з шкури
вилузуємось, щоб скрутити в'язи цим труднощам, а дехто на них славу
праведникiв i грошву воднораз вибиває. I чи не здається вам, що якогось
давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську
калитку?..
- Ет, я вам одно, а ви знову про колишнє! - не зрозумiв чи вдав, що не
зрозумiв, страшного присуду. - I, зрештою, не дорiкайте менi жадобою: на
нiй сотнi рокiв тримаються десятки держав! - накостричившись, б'ючи
прикладом вагiтнi колоски, Магазаник швидко пiшов до лiсу...
А Даниловi згадалось оте "колишнє" - перший рiк його вчителювання.
Почався вiн для нього в облупленому колi святих i грiшних. Рiч у тому, що
його школа вибудувалась iз колишнього панського палацу, де були не тiльки
рiзнi покої, а й церковиця, розмальована талановитим i завзятим мiсцевим
маляром.
Вiн i для святих, i для грiшникiв частенько брав натуру iз свого села,
зодягав i взував її теж по-своєму: в козацькi жупани й шаровари, в чоботи
й постоли.
Пан, який був далеким родичем славнозвiсного художника Рокотова з
Лiтинщини й ходив у лiбералах, був цим дуже вдоволений i залюбки показував
свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв i пана, i маляра, бо той його
досить грiшну, нiчим не прикриту статуру помiстив у пекло. Уздрiвши таку
дивоглядiю, село реготало кiлька днiв. Та аби ж на цьому окошилося, а то й
далi у сiльськiй церквi час од часу людям згадувалась натура батюшки в
пеклi, i тодi ii урочисту службу вривався здушений смiх якогось гайдамаки,
а за цим так починали реготати дядьки, що бiля святих свiчки гасли. Оцей
регiт i вижив батюшку з парафiї. Виїжджаючи:, вiн i за солом плювався у
бiк харцизяк-пересмiшникiв...
Коли одного серпневого надвечiр'я Данило приїхав до школи колгоспної
молодi, то, заклопотаний ремонтом, сiвбою i збиранням шкiльного врожаю,
завiдуючий скинув на нього карi, пiдсвiченi зсередини очi, - запропонував
переночувати у колишнiй церковицi.
- Такої ночiвлi, напевне, нiколи не матимете, то спробуйте для
iнтересу, - добряче посмiхнувся Максим Петрович, i навколо його уст гарно
вибились кiлька пiвмiсяцiв зморщок. - Правда, якщо ви не з полохливцiв.
Тут колись нашому фiзику приснилися гоголiвська панночка i Вiй. Бiдолашний
не помер, як фiлозоп Хома Брут, але бiльше нiколи не заглядав до
церковицi. То й подумайте, чи не присниться вам панночка i Вiй?
- Для мене досить i панночки, - нiяково сказав Данило, не знаючи,
жартує чи всерйоз говорить чоловiк, що зiбрав аж кiлька пiвмiсяцiв навколо
пуст. Для чого б таке багатство?
- А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали мiстечковий кадр, що до
мiста не дорiс, а село поневажає. Маємо з ним халепу. Апiт звати її. lie
Ганна, не Ганнуся, а тiльки Анiт. I собою нiчогенька, i очi
христовоскреснi має, i куделиця, адов раннiй пiдбiл, золотиться, тiльки
лихомовство позичала у вiдьмуги. Як не обкрутить когось iз новеньких, то
зсiче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклi найгарячiшу смолу
хлебтати.
- Вона, мабуть, не тiльки новеньких сiче на капусту?
- I мене теж, - погодився Максим Петрович. - За одну церковицю з
пiвсотнi доносiв написала. Так уже їй кортить богiв замазати глиною.
- Той пiп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?
- А це iдея! - засмiявся Максим Петрович. - I таке може бути. Ви зараз
пiдете вiдпочивати чи, може, поглянете на нашi шкiльнi поля?
- Та, звiсно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликiв; недалеко вiд
пих у курявi останнього промiння згасав старий, iз кущиками сивини кiнь;
його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землi, а в
чорнпльно-синiх очах загусли хмари, роки та бiль. Максим Петрович
перехопив нiмотне запитання Данила.
- Працює в нашiй школi колишнiй червоний козак Терептiй Шульга, а це
його кiнь, певне, iз тих, про яких у щедрiвках спiвалось: "А я скочив -
Дунай перескочив". Не раз вiн рятував життя козакiв, не раз i порапепий
був, а тепер отут доживає вiку.
Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед своєрiдним пейзажем:
попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що бiля обрiю
пiдбивалися пiд сипiй круг лiсiв.
- Отут менi вчувається первородне материнство землi, - сказав Максим
Петрович. Очi його, вдивляючись у далечiнь, поглибшали i взялися доброю
iмлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахiдного рiзнобарв'я
ткалась i курилась ота рожева задумана година, яку добрi люди називають -
ще не вечiр, але вже й не день. Iще край неба не йшов по землi, однак
готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єднiсть
мiж людиною й тишею природи;
природа думає про нiчний перепочинок людини, а та - про завтрашнiй
день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподiвався вiд нього
поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
- На цих горбах земвiддiл нарiзав нашiй школi шiстдесят гектарiв землi.
- Чого ж на горбах?
- Бо iншої не було. Тут, видно, бог мав цi горби не для хлiборобства, а
для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив i зиму, i те, як ветхий бог, осiдлавши санчата,
самотньо спускається з гори, засмiявся.
- Вода з цих горбiв не зносить гумус?
- Зносила, так ми багаторiчiшми травами, особливо люцерною, яка нам дає
за лiто чотири укоси, змiцнюєм i культивуємо грунт. Ось тут, на диво
людям, нашi учнi й вирощують по двадцять п'ять - тридцять центнерiв
"українки".
- А по Українi тепер середнiй урожай лише дванадцять i одна десята
центнера пшеницi.
- Це коло бiдностi, коло вiдсталостi. З 1913 року врожайнiсть пшеницi
зросла тiльки на якихось два пуди. Розумiєте - на два! Ви самi бачите, як
треба допомагати землi, щоб i вона допомагала нам. Ось уже юнаки, якi
закiнчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усi учнi - дiти
землi, здебiльшого учорашнi наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому
чи шостому класi побачите парубiйкiв пiд вусом.
У нерiвнi пiднiжжя горбiв хвилями затiкала синява, небо опустилося на
лiси та й, скрадаючись, пiшло по землi; iз самої синяви виїхав вершник,
щось епiчне, горде було в його поставi i в тому, як з вечорового
присмерку, наче з рiки, вибирався кiнь. Дивлячись на вершника, Максим
Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота...
- А щось таки є в ньому вiд козака Голоти, - сказав Дапилг", i якесь
тривожне почуття почало охоплювати його: де вiн бач її в цього вершника,
що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
- У повстанцях, а потiм у червоних козаках пролетiла його молодiсть.
Чотири рази розстрiлювали її. Чотири! Але вижив козак, тiльки змiняв праву
ногу на вербову та й прибився до напiої школи сiяти жито-пшеницю,
доглядати пасiку та викохувати сад,
Вершник наблизився до вчителiв, вiн мав довгообразе, перепечене сонцем
обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
- Добрий вечiр добрим людям, - приємною мiддю загучало вiтання
вершника.
"I голос нiби знайомий!"
- Доброго здоров'я, Терентiю Iвановичу, - сердечно вiтається вершником
Дiденко. - З iсiв їдете?
- З лiсiв.
- I що там?
- Серпень з шумом бавиться, а з лiсових яблунь падають i падають плоди.
"Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись вiн чув його. Але де
i коли?.."
- Збирали їх на насiння?
- Та нi.
- Чому?
- Оце ж натрапив на стародавнi записки одного ченця-садовода.
Небезiнтересно пише! I на кiлькох сторiнках доводить,: що не можна
культивувати сад на дичцi: в неї погано розгалужена коренева система, вона
не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
- Он як! Знайомтесь - це до нас прибув учитель Данило Максимович
Бондаренко.
- Данило Максимович Бондаренко? - перепитав, i чогось посмутнiло
обличчя вершника.
"Тiльки чого?" - подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири
рази стрiчали смерть.
- Ви не з Тарнорудiв? - Ще якась надiя прокинулась у поглядi вершника.
- З Тарнорудiв. Абощо? - здивувався Данило, однак Терентiй Iванович,
нiчого не вiдповiвши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
- Що це з ним сьогоднi? - знизав плечима Максим Петрович...
Пiсля блакитних степiв темна церковиця здалася темницею, що докупи
зiбрала задавненi тiнi святих i грiшникiв. Та коли Теронтiй Iванович унiс
лампу, святi одразу вiддiлились од грiшни'iв i суворою красою, i одягом, i
зброєю. Але ?к це не святi, а чубатi запорозькi праведники, що при шаблях
i пiстолях зайшли до церковицi!
- Звiдки таку розкiш узяв маляр?! - дивуючись, запитав Данило.
- З давнини, - вiдповiв Терептiй Iванович.
- З якої давнини? - Спогади знову заборсались у минувшинi, де чув такий
чи подiбний голос.
Терентiй Iванович висвiтив образ, схожий на кошового, в його виразистих
очах, якi дивилися крiзь час, ще дотлiвали давнi пожарища чи побоїща.
- Та з тiєї, де свiтське переходило в церковне, переходило не так для
молитви, як для роздуму, для згадок, щоб i ми не забували, чим жили нашi
дiди та прадiди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не
тiльки гарних воїнiв, але й гарних малярiв. От i в вашiй тарнорудськiй
церквi в iконостасi було кiлька запорозьких праведникiв зi зброєю на поясi
i з оселедцями на головi. То владика, побачивши їх, так затрусився од
злостi, що залихоманились на його ризi гаптованi апостоли, i звелiв
спалити крамолу.
- Спалити iкони?
- Еге ж, i козацькi iкони, i божницi, i грамоти, щоб, мовляв, i не
пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли вiн що й
полюбляв, то найбiльше монастирськi пивницi. Але тодiшнiй церковний титар
не був у тiм'я битий: забрав цi iкони, забрав рiзне добро й заховав у
пiдземеллi дзвiницi. Там їх i надибав наш Марко та й дещо перемалював з
них... Хай моя жiнка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випiкати.
Знову чогось тих, що на службi, перевели на пайок. Щось на дощ моя
дерев'яна важчає, - вдарив рукою по вербовiй нозi. - Хоч вона й вербова, а
погоду чус.
- Де вас отак?
Терентiй Iванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потiм
рiшуче глянув у вiчi вчителевi:
- На Золотiй Липi, на отiй, звiдки й ваш батько по повернувся.
- А ви знали його?! - аж зойкнуло в душi Данила.
- Та знав, дитино, знав, - Теронтiй Iванович похилив голову, що бралася
першою памороззю, його очi, наче в кошового, теж подивилися крiзь час. - В
одному ескадронi служили, з одного котелка їли, однiєю голкою обшивалися,
тiльки не однiєю, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати... Ти
дуже з лиця на батька схожий: i очi, i вуста такi, i чуб такий.
- Чого ж ви нiколи до нас не прийшли, не розказали? - журно запитав
Данило, в душi обзиваючи Терентiя Iвановича безсердечним.
Чоловiк похнюпився:
- Боявся.
- Кого ж?
- Слiз жiночих i дитячих. Бо що я вам мiг принести до хати?
Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої вiдвiдини твоя мати.
- Мусила б.
- Це вже нiхто, опрiч серця, не вiдає.
- I ви нiколи не надумались заглянути до нас?
- Як тобi сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разiв зо три то
перед рiздвом, то перед новим роком яблук завозив вам, нiби од Дiда
Мороза. Ти малим ще був.
I враз, немов завiя, на Данила налетiли, захугували далекi роки, а з
їхнього якогось вечора вийшов у заснiженiй киреї, з торбою на плечi
знiяковiлий чолов'яга, який назвав себе Дiдом Морозом.
"Молодi ви для Дiда Мороза, - посмiхнулась тодi мати. - Може, онуком
доводитесь йому?.."
- Так он звiдки знайомий менi ваш голосi I чому ж тодi нiчого не
розповiли нам?
- Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала б мене, де могила її
мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. - I в
чоловiка затремтiли уста. - Бiля отiєї Золотої Липи збрело йому в голову
самотужки захопити ворожу батарею - таким уже одчайдухом вродився. Його ми
Енеєм звали, бо в сiдлi возив i читав "Енеїду", напам'ять добру половину
знав її i душу мав Енеєву. Iще возив твiй батько будьопiвку для тебе i
пучок дуже пахучої травицi, яку називав євшан-зiллям. - Оце й усi його
скарби були... Так-от, неждано навiть для мене перелетiв наш Еней на конi
колючий французький дрiт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою - i до
чужої батареї, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. I ось тодi прямо
в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, i не стало
йому нi сонця згори, нi Золотої Липи знизу, та й усе, тiльки зламану шаблю
знайшли. То ховали її, а не Максима. Отак ми, сину, за твоє теперiшнє
вчителювання воювали...
У церковицi надовго запала тиша, тепер i Данило крiзь час дивився на ту
Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...
- От бачиш, як воно було... - зам'явся Терентiй Iванович i повiв
плечем, нiби струшував з них ношу жалiв. За дверима вихопився спiвучий
жiночий голос:
- Терентiю, де ти?
- Моя гукає. Я зараз скажу Марiї, щоб принесла кисляку i якогось коржа,
а за хлiб вибачай, бо я хоч i з вербовою ногою, але на сiмейку розжився,
та все хлопцi ростуть. Не знаю, по яких що Золотих Липах доведеться їм
вiддiляти правду вiд кривди...
Цiєї ночi, у колi святих i грiшних, Данило довго-довго не мiг нi
заснути, нi знайти собi мiсця. Перед очима невiдступне стояв тато, на
якого вiн так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило
вперше вiдчув на собi вагу рокiв i за одну нiч постаршав пiд нею.
Пiсля третiх пiвнiв вiн вийшов на просторе шкiльне подвiр'я i навманвя
побрiв у тишу серпневої терпкавої ночi, що м'яко сивiла розкиданими по
пагорбах i долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й
небеснi сiячi, що устигли обсiяти всю землю росами, а небо пшеницею. I чи
болить кому, окрiм нього, серце за тим сiячем, що розсiявся на далекiй
Золотiй Липi та й прорiс травою чи казковим євшан-зiллям, щоб ми довiку
мали безмiр любовi до рiдної землi.
Поруч, без вiтру, просто вiд давнини чи дум зiтхнув посивiлий журавель,
до одного кiнця його навiки була ув'язана колода, на другому - у свiжiй
баддi вода перехоплювала теплу зоряну обнiж. А в долинцi скрадливо
воркувала рiчка, розмиваючи берег, розмиваючи нiч, i тихо скрипiло
загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збiгає
вода, як збiгає час, i думай про свiй час i своє євшан-зiлля...
Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив свiтло i лiг. До вiкна
одразу ж пiдступили зорi, зiтхнула темрява чи хтось iз грiшникiв або
святих, а вiн поволеньки, як у воду, забрiв у сон. Йому не снилися
фантасмагоричнi гегелiвськi образи - до нього прийшла невiдома Золота
Липа, тiльки не рiчкою, а осiннiм деревом, що не знає, куди подiти своє
журливе золото. I вросло це дерево бiля його стареньких ворiт, що й досi
кигикають чайкою. А потiм уже в хатi вiн бачив свого матiр. Вона вийняла
йому зi скринi смушкову шапку, зiтхнула:
- Оце ж батькова. Примiряй прокинувся вiн уранцi пiд думними поглядами
святих i потягнувся до одежi, поверх якої лежала сива, ще парубоцька шапка
його тата. Оце i все, що лишилося од нього на бiлому свiтi, та ще на
далекiй чорнiй землi проросло трохи зiлля. У дверi хтось постукав.
- Заходьте?
Скрипливi дверi вiдчинив Максим Петрович i став на порозi, тепер уже
втома зiйшда з його обличчя i гнiздилася тiльки в зморшках бiля очей.
- О! - здивованим поглядом змiряв Данила. - Вя наче постаршали за цю
нiч. '
- Невже видно? - запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до
батька.
- Таки видно. Як вам спалося серед святих i грiшних?
- Ви маєте на увазi, що не тiльки увi снi чатують на пас святi та
грiшнi?
Завiдуючий иримружився:
- Чую лiтератора, але хочу бачити ще й хлiбороба, агронома, бо це дуже
потрiбно тепер. Дуже!
- Постараюсь бути вчителем i учнем.
- Це серйозно? - недовiрливо покосував на Данила Максим Петрович.
- Цiлком! Я ж дитя чорної землi: її тривоги - мої тривоги.
- Тодi спасибi. Коли ви належите до оглашенних, як тут прозвали мене,
то й агрономом зможете стати. А нам так треба ворожити над тим добрим
зiллям, що виведе нас iз безхлiб'я!
Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рiк, коли довкола
ходить стiльки смутку, так думати i так жити майбутнiм не кожен зумiє.
- Я й хотiв стати агрономом, та не вийшло.
- У нас вийде, - впевнено сказав Максим Петрович, - Аби тiльки землю,
як душу, любили, їй дуже потрiбна наша любов, а не розбiй, - i вiн
довiрливоупiвголоса додав: - На своїх дiлянках я вже вирощую по двiстi з
лишком пудiв пшеницi. Але яка вона примхлива: посiєш на десять-п'ятнадцять
днiв пiзнiше, - i не добереш половини врожаю, та й iржа точить її, гiрше
нiж залiзо. Нових, нових сортiв треба людям, щоб двiстi пудiв було
середнiм урожаем! I, думаю, 'настав час чаклувати над низькорослими
сортами, бо в стеблистих соки землi йдуть не так у эеряо, як у солому. Ще
за Хмельниччини Павло Алепський, син антiохiиського патрiарха Макарiя,
подорожуючи по Українi, дуже радiв, що в наших житах та пшеницях може
сховатися верхiвець. А от про зерно нiчого не писав - тут, напевне,
радостi було менше. Поїдемо на поде чи в село кватирю шукати?
- На поле. Що ви тепер робите?
- Сiємо жито з пiдсiвом конюшини, копаємо картоплю, шаткуємо капусту,
квасимо помiдори та огiрки - ми ж самi себе й харчуємо.
На зарослому споришевому подвiр'ї бiля криницi в упряжi не'
герпеливились добрi гостровухi конi, а бiля коней широко стояв на живiй i
вербовiй нозi червоний козак Терентiй Шульга i ждав очима сонця. Ось i
встало воно, i передосiннiй туманець чи тiнi почали перебiгати йому
дорогу.
Дивним був цей ранок. Проїхали вони мимо придорожньої верби, i Даниловi
здалося, що на неї якось незвично дивиться 'Терентiй Iванович, певне,
тому, що має ногу з верби, i це немудре дерево стало йому рiдним, як
завжди при болях стає рiднiшою природа людинi. Тiльки краще б не було цих
болей.
VII
Так думалось, так бачилось, i крiзь усi думи, крiзь усi видiння до
Данила наближалася Золота Липа, з'являвся тато. Вiн забув його обличчя,
голос, але вiдчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на
дитячу голiвку...
О руки наших батькiв! Чого ви одлiтаєте, мов голуби, i передчасно
стаєте землею, травицею та росою?
- Ви, напевне, далеко залетiли думками? - запитав Максим IIетрович.
- У праосiнь злотаву i синю, - згадав чиїсь слова.
- Щось таки є в цьому образi! - глянув Максим Петрович у засновану
бабиним • лiтом далечiнь i з усмiхом чи насмiшкою перехопив мову Данила: -
Ось подивiться, як напатлались останнi днi тепла, як ще мiцно серпень
тримається за лiто, а снування i згуки вже має осiннi.
- О, та ви поет! - навiть не помiтив мовного лукавства Данило.
- Хворий на лiрику, але на все життя запрягся в буденнi турботи про
хлiб насущний, - тепер уже серйозно сказав Дiденко. - Тут не спить моя
думка, не спить i душа... Ви ж добре пам'ятаєте, як ми ще недавно ходили
бiля землi - зорали як-небудь, засiяли чим-небудь, помолилися на сонце, та
й роди, боже, на роботящого i ледащого. I земля-годувальниця родила, що
могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землi й тепер байдуже до
копiткої роботи бiля неї, їм би скорiше вичавити соки з родючостi,
виконати план сьогоднi, не заглядаючи, що нас чекає завтра.
Вони виїхали на липовий шлях, вiн згори запалив свої свiчi смутком
згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке вiдлуння вiтрiв. I це знову
нагадало тривожну Золоту Липу i того вершника, що крiзь колючий
французький дрiт кинувся на ворожу батарею, i той ворожий снаряд, що
пiдняв коня i вершника в небо. Невже це був його тато?..
Отак i почався у школi перший день сiльського вчителя Данила
Бондаренка, простого, довiрливого i затятого хлопця з пiдкучерявленим
житнiм чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього
ницого, лихого; отак ще довгi-довгi роки з одного боку шляху йому скрипiла
верба, а з другого - Золота Липа;
не рiчка, а дерево, що зросло чи то над рiчкою, чи то бiля тiєї хатини,
яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство.
А далi пiшли iншi днi, зi своїми клопотами, турбацiями, зi своїми
тiнями й просвiтками, зi святим словом i дрiбнотою доносiв несамовитої
Анiт на тому ж паперi, в який можна вписати незрiвнянний образ i жало
гадюки. У такi днi вiн згадував свого тата на здибленому конi, згадував i
коло святих i грiшних у старiй церковицi та й, згнiтивши свої болi, ще
упертiше осягав мудрiсть книг, вивчав закони спадної i пiдвищеної
родючостi землi, силу сортiв або йшов у завiяну дiброву чи в маленьку
теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь
захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханiсть
соняшникiв у сонце або про сон листя. В теплицi стояло лiто, надворi ж
покректував мороз або хугувала хвижа, i тепер звичайнiсiнький житнiй
колос, що думав про цвiт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
- З колосочка буде жмiнька, а з снопика мiрка? - згадував колядку.
- Дочекаємось i такого часу, коли будемо не їдцями, а творцями. Скiльки
люди в печалi нестаткiв посилали Всевишньому молитов, щоб дав їм хлiб
насущний! А як мало ми прислухаємось до мови колоса i полiв. Зустрiчаю
якось свого друга молодостi, теж агронома, чоломкаємось, тиснемо, як
парубiйки, один одного ручищами, згадуємо зеленi роки, далi ж питаю:
- Як тобi сiється жито-пшениця? I посмутнiв мiй друг:
- Хоч вiр не вiр, а я вже забув, як шелестить житнiй i пшеничний колос,
вiн, коли й знаходить мене, то тiльки в снах.
- Це ж з якого лиха?!
- Бо пiдшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри i
сiю... обiжники. За всi останнi роки лише раз був у житах: коли заболiли
нирки, порадили менi лiкувати їх житнiм цвiтом. Як злодiй, крадькома рвав
його, та не встерiгся i заробив од розгнiваної селянки "паразита". I досi,
як згадаю про це, печуть її слова.
- Так чому ж ти не кинеш своє мертве дiло канцеляриста?
- Маю за нього живу копiйку.
- От i подумайте пiсля цього, як мiзерна копiйка з агронома, з творця
робить їдця. Хiба iiс страшно, коли селянська дитина вже не думав про
достаток хлiба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стiкають
сльозою жита. Це я сумної завiв. А от послухайте, про яке чудо довiдався
вiд ленiнградського вченого! - зацвiтали бездоннi очi, промiнилось сухе, з
пiвмiсяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
- IIевже чуди? - робив вигляд, що сумнiвається.
- Справжнiсiньке! - запалювався Дiденко. - Ми, живучи зерном, ще так
по-варварськи мало знаємо iсторiю, життя i прямо-таки вибухову силу зерна.
Тiльки подумайте, що може зробити лише передпосiвна обробка насiння! В
журналi санкт-петербурзької Академiї наук "Собрание новостей" за листопад
1775 року повiдомлялось, як один селянин обробляв посiвне насiння у
вапняковому й живильному розчинах. Наслiдки були разючi! Уявляєте, кожне
зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутнiх колоскiв, а кожен
колосок мав понад сто зернин. З однiєї зернини виходило майже чверть фунта
врожаю. При такiй сiвбi вiн витрачав на гектар насiння в чотири рази
менше, нiж витрачаємо ми. Так це ж на одному посiвi, коли взяти в
державному масштабi, можна зекономити мiльярд пудiв! Що ви на це скажете?
- Коли б це так було! I чому ж ми не знали про це чудо?
- Сон рокiв чи байдужiсть приспали його! - розгнiвався на когось
Дiденко. - Яка страшна ця хвороба - байдужiсть! Вона вбиває апарат
мислення, сердечний апарат, залишає тiльки механiчний.
- Ви вже ворожите, як вiдновити в себе цей посiв?
- Авжеж! Тiльки подумайте, яку полегкiсть можуть мати люди й держава!..
А ви чогось засумували?
- Тепер уже нi - ви розвiяли мiй смуток.
- Чим? - щиросердно дивувався Максим Петрович.
- Своєю самопосвятою землi.
- He говорiть таких високих слiв, - спохмурнiв Дiденко. - Я не вартий
їх.
- А хто ж тодi вартий?
- Є такi люди, що заглядають у непiзнаний свiт, - опустив на руки
заважку голову Дiденко.
- Про що ви, Максиме Петровичу?
- Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
- Теж фiлософа?
- Нi, лiкаря, дуже талановитого лiкаря, якого не заслiпила оманна
гонитва за славою. А мiг би вже бути i професором. Та, на жаль, залишився
вiн у тiнi, в неславi. Познайомився я з ним у свiй трагедiйний час: тяжко
захворiла моя любов - моя вiрна дружина. Поклали її пiд нiж, потiм зашили,
i вже менi по секрету передали, щоб я чекав найгiршого, бо поки що
медицина безсила. В безнадiї кинувся тодi по всiх усюдах, i недоля чи доля
привели мене в селище недалеко вiд Днiпра, де над травами чаклував
молодий, але вже сивоголовий лiкар Величко. Оглянув вiн мою дружину,
перечитав усi її медичнi папiрцi й гарно, гарно посмiхнувся:
- Коли у вас, жiнко добра, знайдеться дитина, то неодмiнно запросiть
мене кумом. Дуже люблю кумувати.
Що ж говорити далi? Вилiкував вiн своїм зiллям мою дружину, вилiкував i
десятки приречених людей, а заздрiсники весь час обтинають йому крила, i
досi ходить вiн у шарлатанах вiд медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча
все його життя - це трави • хворi, хворi й трави. I, головне, не нарiкає
вiн на долю, тiльки iиколи скаже, що жаль буде, коли його досвiд i трави
скосить коса байдужостi... О, чуєте голос чечiтки? Че-чет! Пi-ю-пi...
Чи-чи-чи...
Напровеснi Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цiнах продає хлiб,
одразу ж скипiв неиавистго до гендляра й вирiшив знайти його криївку.
Пiсля урокiв вiн кружляв по тих лiсах, де чаївся зi своїми скарбами
лiсник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хлiб Магазаник
продавав обережно и вроздрiб, то спасаючись сто двадцять сьомої статтi за
спекуляцiю, то потерпаючи, що продешевить. Сподiвався: цiна пiднiметься на
найвищий гребiнь, i тодi вiн збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один
рiк. Поспiшив тiльки з картоплею, побоюючись, що вона пiде в паростя,
Данило з бридливiстю i жалем обмiряв Магазаникiв самовдоволений обвiд.
- Гарно ви говорили i про мертвi квiти, i про мертву копiйку, i про те,
що минув час янголiв i як на чужому горбi можна вигребтися до статкiв. Не
гендлярський, а щирий хлiборобський буде наш достаток.
- Коли це що буде, бо стiльки маємо труднощiв у сiльському раюваннi...
- зачепив Магазапик болюче, ще й сiллю посипав: - От чогось ви про них
мовчите?
Данило спалахнув:
- Бо про них бiльше трублять отi, що збоку стоять. Ми з шкури
вилузуємось, щоб скрутити в'язи цим труднощам, а дехто на них славу
праведникiв i грошву воднораз вибиває. I чи не здається вам, що якогось
давнього року сам диявол жадоби зашморгнув вашу душу в гендлярську
калитку?..
- Ет, я вам одно, а ви знову про колишнє! - не зрозумiв чи вдав, що не
зрозумiв, страшного присуду. - I, зрештою, не дорiкайте менi жадобою: на
нiй сотнi рокiв тримаються десятки держав! - накостричившись, б'ючи
прикладом вагiтнi колоски, Магазаник швидко пiшов до лiсу...
А Даниловi згадалось оте "колишнє" - перший рiк його вчителювання.
Почався вiн для нього в облупленому колi святих i грiшних. Рiч у тому, що
його школа вибудувалась iз колишнього панського палацу, де були не тiльки
рiзнi покої, а й церковиця, розмальована талановитим i завзятим мiсцевим
маляром.
Вiн i для святих, i для грiшникiв частенько брав натуру iз свого села,
зодягав i взував її теж по-своєму: в козацькi жупани й шаровари, в чоботи
й постоли.
Пан, який був далеким родичем славнозвiсного художника Рокотова з
Лiтинщини й ходив у лiбералах, був цим дуже вдоволений i залюбки показував
свою церковицю гостям. Зате батюшка прокляв i пана, i маляра, бо той його
досить грiшну, нiчим не прикриту статуру помiстив у пекло. Уздрiвши таку
дивоглядiю, село реготало кiлька днiв. Та аби ж на цьому окошилося, а то й
далi у сiльськiй церквi час од часу людям згадувалась натура батюшки в
пеклi, i тодi ii урочисту службу вривався здушений смiх якогось гайдамаки,
а за цим так починали реготати дядьки, що бiля святих свiчки гасли. Оцей
регiт i вижив батюшку з парафiї. Виїжджаючи:, вiн i за солом плювався у
бiк харцизяк-пересмiшникiв...
Коли одного серпневого надвечiр'я Данило приїхав до школи колгоспної
молодi, то, заклопотаний ремонтом, сiвбою i збиранням шкiльного врожаю,
завiдуючий скинув на нього карi, пiдсвiченi зсередини очi, - запропонував
переночувати у колишнiй церковицi.
- Такої ночiвлi, напевне, нiколи не матимете, то спробуйте для
iнтересу, - добряче посмiхнувся Максим Петрович, i навколо його уст гарно
вибились кiлька пiвмiсяцiв зморщок. - Правда, якщо ви не з полохливцiв.
Тут колись нашому фiзику приснилися гоголiвська панночка i Вiй. Бiдолашний
не помер, як фiлозоп Хома Брут, але бiльше нiколи не заглядав до
церковицi. То й подумайте, чи не присниться вам панночка i Вiй?
- Для мене досить i панночки, - нiяково сказав Данило, не знаючи,
жартує чи всерйоз говорить чоловiк, що зiбрав аж кiлька пiвмiсяцiв навколо
пуст. Для чого б таке багатство?
- А папночку-пронозу знайдете в нас! Прислали мiстечковий кадр, що до
мiста не дорiс, а село поневажає. Маємо з ним халепу. Апiт звати її. lie
Ганна, не Ганнуся, а тiльки Анiт. I собою нiчогенька, i очi
христовоскреснi має, i куделиця, адов раннiй пiдбiл, золотиться, тiльки
лихомовство позичала у вiдьмуги. Як не обкрутить когось iз новеньких, то
зсiче язиком на капусту. От хто колись буде в пеклi найгарячiшу смолу
хлебтати.
- Вона, мабуть, не тiльки новеньких сiче на капусту?
- I мене теж, - погодився Максим Петрович. - За одну церковицю з
пiвсотнi доносiв написала. Так уже їй кортить богiв замазати глиною.
- Той пiп, якого маляр уверг у пекло, не був її родичем?
- А це iдея! - засмiявся Максим Петрович. - I таке може бути. Ви зараз
пiдете вiдпочивати чи, може, поглянете на нашi шкiльнi поля?
- Та, звiсно, па поля.
Вони вийшли в сад, у якому стояло зо два десятки вуликiв; недалеко вiд
пих у курявi останнього промiння згасав старий, iз кущиками сивини кiнь;
його передня розпухла нога торкалася й не торкалася землi, а в
чорнпльно-синiх очах загусли хмари, роки та бiль. Максим Петрович
перехопив нiмотне запитання Данила.
- Працює в нашiй школi колишнiй червоний козак Терептiй Шульга, а це
його кiнь, певне, iз тих, про яких у щедрiвках спiвалось: "А я скочив -
Дунай перескочив". Не раз вiн рятував життя козакiв, не раз i порапепий
був, а тепер отут доживає вiку.
Минувши огорожу саду, вопи зупинилися перед своєрiдним пейзажем:
попереду земля в могутньому подиху викруглилась горбами, що бiля обрiю
пiдбивалися пiд сипiй круг лiсiв.
- Отут менi вчувається первородне материнство землi, - сказав Максим
Петрович. Очi його, вдивляючись у далечiнь, поглибшали i взялися доброю
iмлою.
Над серпневим мовчазним степом з густого призахiдного рiзнобарв'я
ткалась i курилась ота рожева задумана година, яку добрi люди називають -
ще не вечiр, але вже й не день. Iще край неба не йшов по землi, однак
готувався в свою путь, поближче до осель. Є в таку пору бентежна єднiсть
мiж людиною й тишею природи;
природа думає про нiчний перепочинок людини, а та - про завтрашнiй
день.
Придивляючись до Максима Петровича, Данило знову сподiвався вiд нього
поетичного слова, та почув звичайну буденщину:
- На цих горбах земвiддiл нарiзав нашiй школi шiстдесят гектарiв землi.
- Чого ж на горбах?
- Бо iншої не було. Тут, видно, бог мав цi горби не для хлiборобства, а
для спускання на санчатах.
Данило виразно побачив i зиму, i те, як ветхий бог, осiдлавши санчата,
самотньо спускається з гори, засмiявся.
- Вода з цих горбiв не зносить гумус?
- Зносила, так ми багаторiчiшми травами, особливо люцерною, яка нам дає
за лiто чотири укоси, змiцнюєм i культивуємо грунт. Ось тут, на диво
людям, нашi учнi й вирощують по двадцять п'ять - тридцять центнерiв
"українки".
- А по Українi тепер середнiй урожай лише дванадцять i одна десята
центнера пшеницi.
- Це коло бiдностi, коло вiдсталостi. З 1913 року врожайнiсть пшеницi
зросла тiльки на якихось два пуди. Розумiєте - на два! Ви самi бачите, як
треба допомагати землi, щоб i вона допомагала нам. Ось уже юнаки, якi
закiнчать нашу школу, почнуть розривати це коло. У нас усi учнi - дiти
землi, здебiльшого учорашнi наймити, так що не дивуйтеся, коли в п'ятому
чи шостому класi побачите парубiйкiв пiд вусом.
У нерiвнi пiднiжжя горбiв хвилями затiкала синява, небо опустилося на
лiси та й, скрадаючись, пiшло по землi; iз самої синяви виїхав вершник,
щось епiчне, горде було в його поставi i в тому, як з вечорового
присмерку, наче з рiки, вибирався кiнь. Дивлячись на вершника, Максим
Петрович озвався голосом давнини:
Ой полем, полем килиїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться нi огня, нi меча, нi третього болота...
- А щось таки є в ньому вiд козака Голоти, - сказав Дапилг", i якесь
тривожне почуття почало охоплювати його: де вiн бач її в цього вершника,
що з вечора чи з минувшини наближався до нього?
- У повстанцях, а потiм у червоних козаках пролетiла його молодiсть.
Чотири рази розстрiлювали її. Чотири! Але вижив козак, тiльки змiняв праву
ногу на вербову та й прибився до напiої школи сiяти жито-пшеницю,
доглядати пасiку та викохувати сад,
Вершник наблизився до вчителiв, вiн мав довгообразе, перепечене сонцем
обличчя, на якому викарбувались задума та роздуми.
- Добрий вечiр добрим людям, - приємною мiддю загучало вiтання
вершника.
"I голос нiби знайомий!"
- Доброго здоров'я, Терентiю Iвановичу, - сердечно вiтається вершником
Дiденко. - З iсiв їдете?
- З лiсiв.
- I що там?
- Серпень з шумом бавиться, а з лiсових яблунь падають i падають плоди.
"Де ж, з якої давнини гучав йому цей голос? Колись вiн чув його. Але де
i коли?.."
- Збирали їх на насiння?
- Та нi.
- Чому?
- Оце ж натрапив на стародавнi записки одного ченця-садовода.
Небезiнтересно пише! I на кiлькох сторiнках доводить,: що не можна
культивувати сад на дичцi: в неї погано розгалужена коренева система, вона
не зможе прохарчувати крону культурного дерева.
- Он як! Знайомтесь - це до нас прибув учитель Данило Максимович
Бондаренко.
- Данило Максимович Бондаренко? - перепитав, i чогось посмутнiло
обличчя вершника.
"Тiльки чого?" - подумав Данило, придивляючись до тих очей, що чотири
рази стрiчали смерть.
- Ви не з Тарнорудiв? - Ще якась надiя прокинулась у поглядi вершника.
- З Тарнорудiв. Абощо? - здивувався Данило, однак Терентiй Iванович,
нiчого не вiдповiвши, злегка торкнув коня вербовою ногою.
- Що це з ним сьогоднi? - знизав плечима Максим Петрович...
Пiсля блакитних степiв темна церковиця здалася темницею, що докупи
зiбрала задавненi тiнi святих i грiшникiв. Та коли Теронтiй Iванович унiс
лампу, святi одразу вiддiлились од грiшни'iв i суворою красою, i одягом, i
зброєю. Але ?к це не святi, а чубатi запорозькi праведники, що при шаблях
i пiстолях зайшли до церковицi!
- Звiдки таку розкiш узяв маляр?! - дивуючись, запитав Данило.
- З давнини, - вiдповiв Терептiй Iванович.
- З якої давнини? - Спогади знову заборсались у минувшинi, де чув такий
чи подiбний голос.
Терентiй Iванович висвiтив образ, схожий на кошового, в його виразистих
очах, якi дивилися крiзь час, ще дотлiвали давнi пожарища чи побоїща.
- Та з тiєї, де свiтське переходило в церковне, переходило не так для
молитви, як для роздуму, для згадок, щоб i ми не забували, чим жили нашi
дiди та прадiди. Було ж у нас колись преславне Запорожжя, мало воно не
тiльки гарних воїнiв, але й гарних малярiв. От i в вашiй тарнорудськiй
церквi в iконостасi було кiлька запорозьких праведникiв зi зброєю на поясi
i з оселедцями на головi. То владика, побачивши їх, так затрусився од
злостi, що залихоманились на його ризi гаптованi апостоли, i звелiв
спалити крамолу.
- Спалити iкони?
- Еге ж, i козацькi iкони, i божницi, i грамоти, щоб, мовляв, i не
пахло гайдамаччиною. Отакий був у нас преосвященний; коли вiн що й
полюбляв, то найбiльше монастирськi пивницi. Але тодiшнiй церковний титар
не був у тiм'я битий: забрав цi iкони, забрав рiзне добро й заховав у
пiдземеллi дзвiницi. Там їх i надибав наш Марко та й дещо перемалював з
них... Хай моя жiнка принесе вам кисляку? Вона й пайок зможе випiкати.
Знову чогось тих, що на службi, перевели на пайок. Щось на дощ моя
дерев'яна важчає, - вдарив рукою по вербовiй нозi. - Хоч вона й вербова, а
погоду чус.
- Де вас отак?
Терентiй Iванович помовчав, роздумуючи, казати чи змовчати. Потiм
рiшуче глянув у вiчi вчителевi:
- На Золотiй Липi, на отiй, звiдки й ваш батько по повернувся.
- А ви знали його?! - аж зойкнуло в душi Данила.
- Та знав, дитино, знав, - Теронтiй Iванович похилив голову, що бралася
першою памороззю, його очi, наче в кошового, теж подивилися крiзь час. - В
одному ескадронi служили, з одного котелка їли, однiєю голкою обшивалися,
тiльки не однiєю, а двома шаблями рубали, кого треба було рубати... Ти
дуже з лиця на батька схожий: i очi, i вуста такi, i чуб такий.
- Чого ж ви нiколи до нас не прийшли, не розказали? - журно запитав
Данило, в душi обзиваючи Терентiя Iвановича безсердечним.
Чоловiк похнюпився:
- Боявся.
- Кого ж?
- Слiз жiночих i дитячих. Бо що я вам мiг принести до хати?
Одну скорботу. Та й не знав, чи пережила б мої вiдвiдини твоя мати.
- Мусила б.
- Це вже нiхто, опрiч серця, не вiдає.
- I ви нiколи не надумались заглянути до нас?
- Як тобi сказати? Я й заглядав, та не признавався. Разiв зо три то
перед рiздвом, то перед новим роком яблук завозив вам, нiби од Дiда
Мороза. Ти малим ще був.
I враз, немов завiя, на Данила налетiли, захугували далекi роки, а з
їхнього якогось вечора вийшов у заснiженiй киреї, з торбою на плечi
знiяковiлий чолов'яга, який назвав себе Дiдом Морозом.
"Молодi ви для Дiда Мороза, - посмiхнулась тодi мати. - Може, онуком
доводитесь йому?.."
- Так он звiдки знайомий менi ваш голосi I чому ж тодi нiчого не
розповiли нам?
- Знову ж кажу: боявся... Мати одразу спитала б мене, де могила її
мужа. А що б я сказав, коли не довелося нам поховати Максима?.. - I в
чоловiка затремтiли уста. - Бiля отiєї Золотої Липи збрело йому в голову
самотужки захопити ворожу батарею - таким уже одчайдухом вродився. Його ми
Енеєм звали, бо в сiдлi возив i читав "Енеїду", напам'ять добру половину
знав її i душу мав Енеєву. Iще возив твiй батько будьопiвку для тебе i
пучок дуже пахучої травицi, яку називав євшан-зiллям. - Оце й усi його
скарби були... Так-от, неждано навiть для мене перелетiв наш Еней на конi
колючий французький дрiт, що з Вейганом прибув, блиснув шаблюкою - i до
чужої батареї, бо дуже треба було, щоб вона стала нашою. I ось тодi прямо
в здибленого коня вдарив снаряд, охопив огнем нашого Максима, i не стало
йому нi сонця згори, нi Золотої Липи знизу, та й усе, тiльки зламану шаблю
знайшли. То ховали її, а не Максима. Отак ми, сину, за твоє теперiшнє
вчителювання воювали...
У церковицi надовго запала тиша, тепер i Данило крiзь час дивився на ту
Золоту Липу, що хвилями болю накотилась на нього...
- От бачиш, як воно було... - зам'явся Терентiй Iванович i повiв
плечем, нiби струшував з них ношу жалiв. За дверима вихопився спiвучий
жiночий голос:
- Терентiю, де ти?
- Моя гукає. Я зараз скажу Марiї, щоб принесла кисляку i якогось коржа,
а за хлiб вибачай, бо я хоч i з вербовою ногою, але на сiмейку розжився,
та все хлопцi ростуть. Не знаю, по яких що Золотих Липах доведеться їм
вiддiляти правду вiд кривди...
Цiєї ночi, у колi святих i грiшних, Данило довго-довго не мiг нi
заснути, нi знайти собi мiсця. Перед очима невiдступне стояв тато, на
якого вiн так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило
вперше вiдчув на собi вагу рокiв i за одну нiч постаршав пiд нею.
Пiсля третiх пiвнiв вiн вийшов на просторе шкiльне подвiр'я i навманвя
побрiв у тишу серпневої терпкавої ночi, що м'яко сивiла розкиданими по
пагорбах i долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й
небеснi сiячi, що устигли обсiяти всю землю росами, а небо пшеницею. I чи
болить кому, окрiм нього, серце за тим сiячем, що розсiявся на далекiй
Золотiй Липi та й прорiс травою чи казковим євшан-зiллям, щоб ми довiку
мали безмiр любовi до рiдної землi.
Поруч, без вiтру, просто вiд давнини чи дум зiтхнув посивiлий журавель,
до одного кiнця його навiки була ув'язана колода, на другому - у свiжiй
баддi вода перехоплювала теплу зоряну обнiж. А в долинцi скрадливо
воркувала рiчка, розмиваючи берег, розмиваючи нiч, i тихо скрипiло
загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збiгає
вода, як збiгає час, i думай про свiй час i своє євшан-зiлля...
Мов сновида, повернувся Данило до школи, погасив свiтло i лiг. До вiкна
одразу ж пiдступили зорi, зiтхнула темрява чи хтось iз грiшникiв або
святих, а вiн поволеньки, як у воду, забрiв у сон. Йому не снилися
фантасмагоричнi гегелiвськi образи - до нього прийшла невiдома Золота
Липа, тiльки не рiчкою, а осiннiм деревом, що не знає, куди подiти своє
журливе золото. I вросло це дерево бiля його стареньких ворiт, що й досi
кигикають чайкою. А потiм уже в хатi вiн бачив свого матiр. Вона вийняла
йому зi скринi смушкову шапку, зiтхнула:
- Оце ж батькова. Примiряй прокинувся вiн уранцi пiд думними поглядами
святих i потягнувся до одежi, поверх якої лежала сива, ще парубоцька шапка
його тата. Оце i все, що лишилося од нього на бiлому свiтi, та ще на
далекiй чорнiй землi проросло трохи зiлля. У дверi хтось постукав.
- Заходьте?
Скрипливi дверi вiдчинив Максим Петрович i став на порозi, тепер уже
втома зiйшда з його обличчя i гнiздилася тiльки в зморшках бiля очей.
- О! - здивованим поглядом змiряв Данила. - Вя наче постаршали за цю
нiч. '
- Невже видно? - запитав, аби запитати, та й знов у думках ввернувся до
батька.
- Таки видно. Як вам спалося серед святих i грiшних?
- Ви маєте на увазi, що не тiльки увi снi чатують на пас святi та
грiшнi?
Завiдуючий иримружився:
- Чую лiтератора, але хочу бачити ще й хлiбороба, агронома, бо це дуже
потрiбно тепер. Дуже!
- Постараюсь бути вчителем i учнем.
- Це серйозно? - недовiрливо покосував на Данила Максим Петрович.
- Цiлком! Я ж дитя чорної землi: її тривоги - мої тривоги.
- Тодi спасибi. Коли ви належите до оглашенних, як тут прозвали мене,
то й агрономом зможете стати. А нам так треба ворожити над тим добрим
зiллям, що виведе нас iз безхлiб'я!
Данило шанобливо глянув на Максима Петровича: у такий рiк, коли довкола
ходить стiльки смутку, так думати i так жити майбутнiм не кожен зумiє.
- Я й хотiв стати агрономом, та не вийшло.
- У нас вийде, - впевнено сказав Максим Петрович, - Аби тiльки землю,
як душу, любили, їй дуже потрiбна наша любов, а не розбiй, - i вiн
довiрливоупiвголоса додав: - На своїх дiлянках я вже вирощую по двiстi з
лишком пудiв пшеницi. Але яка вона примхлива: посiєш на десять-п'ятнадцять
днiв пiзнiше, - i не добереш половини врожаю, та й iржа точить її, гiрше
нiж залiзо. Нових, нових сортiв треба людям, щоб двiстi пудiв було
середнiм урожаем! I, думаю, 'настав час чаклувати над низькорослими
сортами, бо в стеблистих соки землi йдуть не так у эеряо, як у солому. Ще
за Хмельниччини Павло Алепський, син антiохiиського патрiарха Макарiя,
подорожуючи по Українi, дуже радiв, що в наших житах та пшеницях може
сховатися верхiвець. А от про зерно нiчого не писав - тут, напевне,
радостi було менше. Поїдемо на поде чи в село кватирю шукати?
- На поле. Що ви тепер робите?
- Сiємо жито з пiдсiвом конюшини, копаємо картоплю, шаткуємо капусту,
квасимо помiдори та огiрки - ми ж самi себе й харчуємо.
На зарослому споришевому подвiр'ї бiля криницi в упряжi не'
герпеливились добрi гостровухi конi, а бiля коней широко стояв на живiй i
вербовiй нозi червоний козак Терентiй Шульга i ждав очима сонця. Ось i
встало воно, i передосiннiй туманець чи тiнi почали перебiгати йому
дорогу.
Дивним був цей ранок. Проїхали вони мимо придорожньої верби, i Даниловi
здалося, що на неї якось незвично дивиться 'Терентiй Iванович, певне,
тому, що має ногу з верби, i це немудре дерево стало йому рiдним, як
завжди при болях стає рiднiшою природа людинi. Тiльки краще б не було цих
болей.
VII
Так думалось, так бачилось, i крiзь усi думи, крiзь усi видiння до
Данила наближалася Золота Липа, з'являвся тато. Вiн забув його обличчя,
голос, але вiдчував руку, що колись, напевне, перед походом, лягла йому на
дитячу голiвку...
О руки наших батькiв! Чого ви одлiтаєте, мов голуби, i передчасно
стаєте землею, травицею та росою?
- Ви, напевне, далеко залетiли думками? - запитав Максим IIетрович.
- У праосiнь злотаву i синю, - згадав чиїсь слова.
- Щось таки є в цьому образi! - глянув Максим Петрович у засновану
бабиним • лiтом далечiнь i з усмiхом чи насмiшкою перехопив мову Данила: -
Ось подивiться, як напатлались останнi днi тепла, як ще мiцно серпень
тримається за лiто, а снування i згуки вже має осiннi.
- О, та ви поет! - навiть не помiтив мовного лукавства Данило.
- Хворий на лiрику, але на все життя запрягся в буденнi турботи про
хлiб насущний, - тепер уже серйозно сказав Дiденко. - Тут не спить моя
думка, не спить i душа... Ви ж добре пам'ятаєте, як ми ще недавно ходили
бiля землi - зорали як-небудь, засiяли чим-небудь, помолилися на сонце, та
й роди, боже, на роботящого i ледащого. I земля-годувальниця родила, що
могла: то зерно, то сукровицю свою. Чиновникам од землi й тепер байдуже до
копiткої роботи бiля неї, їм би скорiше вичавити соки з родючостi,
виконати план сьогоднi, не заглядаючи, що нас чекає завтра.
Вони виїхали на липовий шлях, вiн згори запалив свої свiчi смутком
згасання, а знизу, у дуплах, тримав чутке вiдлуння вiтрiв. I це знову
нагадало тривожну Золоту Липу i того вершника, що крiзь колючий
французький дрiт кинувся на ворожу батарею, i той ворожий снаряд, що
пiдняв коня i вершника в небо. Невже це був його тато?..
Отак i почався у школi перший день сiльського вчителя Данила
Бондаренка, простого, довiрливого i затятого хлопця з пiдкучерявленим
житнiм чубом, чутливого до людського болю, непримиренного до всього
ницого, лихого; отак ще довгi-довгi роки з одного боку шляху йому скрипiла
верба, а з другого - Золота Липа;
не рiчка, а дерево, що зросло чи то над рiчкою, чи то бiля тiєї хатини,
яка по-чаїному прокигикала через усе його дитинство.
А далi пiшли iншi днi, зi своїми клопотами, турбацiями, зi своїми
тiнями й просвiтками, зi святим словом i дрiбнотою доносiв несамовитої
Анiт на тому ж паперi, в який можна вписати незрiвнянний образ i жало
гадюки. У такi днi вiн згадував свого тата на здибленому конi, згадував i
коло святих i грiшних у старiй церковицi та й, згнiтивши свої болi, ще
упертiше осягав мудрiсть книг, вивчав закони спадної i пiдвищеної
родючостi землi, силу сортiв або йшов у завiяну дiброву чи в маленьку
теплицю Максима Петровича, а в того завжди була якась новина, якесь
захоплення, якась незвична думка, незвичне слово, хоча б про закоханiсть
соняшникiв у сонце або про сон листя. В теплицi стояло лiто, надворi ж
покректував мороз або хугувала хвижа, i тепер звичайнiсiнький житнiй
колос, що думав про цвiт, нахилявся до тебе казкою чи святом.
- З колосочка буде жмiнька, а з снопика мiрка? - згадував колядку.
- Дочекаємось i такого часу, коли будемо не їдцями, а творцями. Скiльки
люди в печалi нестаткiв посилали Всевишньому молитов, щоб дав їм хлiб
насущний! А як мало ми прислухаємось до мови колоса i полiв. Зустрiчаю
якось свого друга молодостi, теж агронома, чоломкаємось, тиснемо, як
парубiйки, один одного ручищами, згадуємо зеленi роки, далi ж питаю:
- Як тобi сiється жито-пшениця? I посмутнiв мiй друг:
- Хоч вiр не вiр, а я вже забув, як шелестить житнiй i пшеничний колос,
вiн, коли й знаходить мене, то тiльки в снах.
- Це ж з якого лиха?!
- Бо пiдшиваю та розшиваю папери, складаю та розсилаю циркуляри i
сiю... обiжники. За всi останнi роки лише раз був у житах: коли заболiли
нирки, порадили менi лiкувати їх житнiм цвiтом. Як злодiй, крадькома рвав
його, та не встерiгся i заробив од розгнiваної селянки "паразита". I досi,
як згадаю про це, печуть її слова.
- Так чому ж ти не кинеш своє мертве дiло канцеляриста?
- Маю за нього живу копiйку.
- От i подумайте пiсля цього, як мiзерна копiйка з агронома, з творця
робить їдця. Хiба iiс страшно, коли селянська дитина вже не думав про
достаток хлiба для людей, коли вона забула, як шелестять чи стiкають
сльозою жита. Це я сумної завiв. А от послухайте, про яке чудо довiдався
вiд ленiнградського вченого! - зацвiтали бездоннi очi, промiнилось сухе, з
пiвмiсяцями зморщок обличчя Максима Петровича.
- IIевже чуди? - робив вигляд, що сумнiвається.
- Справжнiсiньке! - запалювався Дiденко. - Ми, живучи зерном, ще так
по-варварськи мало знаємо iсторiю, життя i прямо-таки вибухову силу зерна.
Тiльки подумайте, що може зробити лише передпосiвна обробка насiння! В
журналi санкт-петербурзької Академiї наук "Собрание новостей" за листопад
1775 року повiдомлялось, як один селянин обробляв посiвне насiння у
вапняковому й живильному розчинах. Наслiдки були разючi! Уявляєте, кожне
зерно жита .й ячменю виганяло по тридцять-сорок могутнiх колоскiв, а кожен
колосок мав понад сто зернин. З однiєї зернини виходило майже чверть фунта
врожаю. При такiй сiвбi вiн витрачав на гектар насiння в чотири рази
менше, нiж витрачаємо ми. Так це ж на одному посiвi, коли взяти в
державному масштабi, можна зекономити мiльярд пудiв! Що ви на це скажете?
- Коли б це так було! I чому ж ми не знали про це чудо?
- Сон рокiв чи байдужiсть приспали його! - розгнiвався на когось
Дiденко. - Яка страшна ця хвороба - байдужiсть! Вона вбиває апарат
мислення, сердечний апарат, залишає тiльки механiчний.
- Ви вже ворожите, як вiдновити в себе цей посiв?
- Авжеж! Тiльки подумайте, яку полегкiсть можуть мати люди й держава!..
А ви чогось засумували?
- Тепер уже нi - ви розвiяли мiй смуток.
- Чим? - щиросердно дивувався Максим Петрович.
- Своєю самопосвятою землi.
- He говорiть таких високих слiв, - спохмурнiв Дiденко. - Я не вартий
їх.
- А хто ж тодi вартий?
- Є такi люди, що заглядають у непiзнаний свiт, - опустив на руки
заважку голову Дiденко.
- Про що ви, Максиме Петровичу?
- Та про одного знайомого свого, схожого на Сократа.
- Теж фiлософа?
- Нi, лiкаря, дуже талановитого лiкаря, якого не заслiпила оманна
гонитва за славою. А мiг би вже бути i професором. Та, на жаль, залишився
вiн у тiнi, в неславi. Познайомився я з ним у свiй трагедiйний час: тяжко
захворiла моя любов - моя вiрна дружина. Поклали її пiд нiж, потiм зашили,
i вже менi по секрету передали, щоб я чекав найгiршого, бо поки що
медицина безсила. В безнадiї кинувся тодi по всiх усюдах, i недоля чи доля
привели мене в селище недалеко вiд Днiпра, де над травами чаклував
молодий, але вже сивоголовий лiкар Величко. Оглянув вiн мою дружину,
перечитав усi її медичнi папiрцi й гарно, гарно посмiхнувся:
- Коли у вас, жiнко добра, знайдеться дитина, то неодмiнно запросiть
мене кумом. Дуже люблю кумувати.
Що ж говорити далi? Вилiкував вiн своїм зiллям мою дружину, вилiкував i
десятки приречених людей, а заздрiсники весь час обтинають йому крила, i
досi ходить вiн у шарлатанах вiд медицини, у знахарях, ворожбитах, хоча
все його життя - це трави • хворi, хворi й трави. I, головне, не нарiкає
вiн на долю, тiльки iиколи скаже, що жаль буде, коли його досвiд i трави
скосить коса байдужостi... О, чуєте голос чечiтки? Че-чет! Пi-ю-пi...
Чи-чи-чи...
Напровеснi Данило почув, що Магазаник по шкуродерних цiнах продає хлiб,
одразу ж скипiв неиавистго до гендляра й вирiшив знайти його криївку.
Пiсля урокiв вiн кружляв по тих лiсах, де чаївся зi своїми скарбами
лiсник. Одначе не так легко було його присочити. Зерно й хлiб Магазаник
продавав обережно и вроздрiб, то спасаючись сто двадцять сьомої статтi за
спекуляцiю, то потерпаючи, що продешевить. Сподiвався: цiна пiднiметься на
найвищий гребiнь, i тодi вiн збуде пшеницю тим купцям, яких знав не один
рiк. Поспiшив тiльки з картоплею, побоюючись, що вона пiде в паростя,