Страница:
пролетiв табунець качок.
Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде аавтра з тобою? З городу
нечутно вийшла ще не стара жiнка з котиком струдженiй, зазiленiй руцi. В
кошику червонiла перша молода ртопля, йоржилися першi бiлоиосi огiрочки.
Отак колись вишла з городу i його мати, радiючи першiй картопельцi, першим
дочкам.
- Прийшов? Здорожився? - запитала, як близьку людишу, iо усмiхнулась
прив'ялими устами, зiтхнула, i зiтхнула аа ги вже невидима вода. Чи то
людина зiтхав, як рiчка, чи як людина?
- Прийшов, Ганно Iванiвно. Не проженете?
- Удвох буде веселiше, хоча тепер не до веселощiв. Сiдай на призьбi,
вiдпочинь, а хочеш - до хати йди. Я зараз картопельки з шкварками
приготую.
Надивившись на соняшники, що тiльки-тiльки розплющили золото цвiту, вiн
походив городом, потiм подався на луг, запам'ятовуючи всi ходи до лiсу.
Темна безмiсячна нiч упала на чорнолiсся i соло. Л завтра в цю пору
прорiжеться молодик. I де, чи тут, чи в лiсах, вiн побачить цей молодик?
Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо, тiльки в небi
iнколи, задихаючись од натуги, важко хекали бомбовози. Кому вони через
якусь годину принесуть смерть? Випустив її, несамовиту, несамовитий, як
iще нiхто не випускав. А що будеш потiм робити, коли вона поверне очницi
до тебе? А поверне ж, поверне!
- Ходи вечеряти, дитино, - стала на порiг Ганна Iванiвна. Як давно його
нiхто не називав дитиною, як давно вже в нього немає батька-матерi, нема й
дружини, а, здається, нiби й не жив на бiлому свiтi. Тiльки все збирався
жити, та за битвами, за вiдбудовами, за перебудовами не було часу, а час
уже й сорок лiт вiдмiряв йому, i зморшками лiг бiля уст.
Пiсля немудрої селянської вечерi, за якою ввесь час згадувалась його
тиха матiр, Сагайдак пiшов спати в другу кiмнату, з якої дверi виходили на
вулицю. Поклавши пiд голову пiстолет ТТ i двi лимонки, вiн нiяк не мiг
заснути. Думалось про страхiття вiйни, про криваву рiзанину в старовинному
Львовi, яку вчинили фашисти й нацiоналiсти. Думалось i про своїх друзiв:
як вони стрiнуть тяжкi випробування. Болiло серце i за дiтей, що
добровольцями впросились на вiйну. Надворi заспiвали, забили крилами
пiвнi, провiщаючи новий день. Яким вiн буде, цей день?
Iде лiсами пiдтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однiєю журбою i
в який раз шеретує ту саму думку: чим вiн буде годувати лiсову сiмейку?
Вiйна вiйною, а їсти треба! Як не пiдсипався до голови споживспiлки, та
хiба в нього щось вимантачиш без грошей? Навiть над казаном трусився, нiби
рiдного батька вiддавав. От i подякують тобi, дурню, не партизани, а
фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий. Наїв на казенних харчах
баняка з колесо завбiльшки, а лою й росинки не випало на твої баранячi
мiзки.
Не досварився Чигирип з прицюцькуватим у його кабiнетi, то мовчки
досварюється у лiсi i навiть кулака показує, а потiм опам'ятовується. Воно
то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволi згадаєш пiсню: "Коли
б я був полтавським соцьким".
З синiх одяганок неба вже випадала роса, коли вiн дiйшов до
Магазаникових володiнь i в подивi зупинився: уся лiсникова обора була
напакована дорiдною худобою, на бiлiй шерстi якої мало не подзвонювали
золотi латки. Де ж у цього пiдсвинкуватого дiдька набралося стiльки добра?
Чи не з учорашньої череди, яку бомбили нiмцi? Таки з неї - з усього видно.
А бiсiв Магазапик i наскочив па неї, вiп пiде по попустить пi свого, пi
чужого. Тодi не попустим i ми.
Позиривши довкола, Чигирин усе ширше i ширше почав колесувати навколо
обори; отак обережненько докружляв i до лiтняка, з якого почув чаркування
Магазаника з якимсь дiдьком. Кому вiйна, а їм, безсовiсним, торг. Чи не
попсую вам його?
Чоловiк навiть повеселiв, подумавши, як завершиться торг хитрунiв, i
скрадливо пiшов до обори, тут вiн вийняв з неї двi воринини та й почав
тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому йти додому, бо
хто ж буде доглядати корiв? Та якось тиждень переб'ємося в лiсах, i не
такого було на вiку, - пускає посмiшку в сивi вуса. От жаль тiльки старої.
Вона ж його жде сьогоднi. Не дочекається до пiзньої години, то й почне
побиватись, виходити на подвiр'я до двох тополь бiля ворiт i знову
плакати, як i в двадцятому роцi, коли вiн, прибiгаючи з лiсiв, ще
наспiвував їй, що вона найкраща...
I чар далеких рокiв огорнув чоловiка, дарма що вiн iшов постарiлим
пастухом за вiдбитою худобою...
У пiзню вечiрню годину пiдпилi Магазаник i Кундрик пiдiйшли до обори й
остовпiли - хоч би тобi один хвiст залишився на розвiд.
- Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?! - першим отямився Магазаник i
пiдозрою змiряв пронозуватого лавушника: чи не хтось iз його пiдручних
вигнав корiв? Бач, навiть двi пiвлiтри привiз. Розщедрився!
Кундрик теж з недовiрою глипав на лiсника, бо вiн i не таку може
зробити пiдлiсть, а потiм ще й насмiхатися буде, як з першого дурня.
- Оце так! - всвердлює лавушник скошенi злобою очi в лiсника.
- Еге ж, так, а не iнакше, - промацує його обуренням Магаааник. - Що ж
тепер робити?
- Треба по слiду пiти.
- Нападеш на той слiд уночi. От знайшлися зарiзяки...
- Хто ж це мiг нас так обдурити? - не вiрить Кундрик жодному слову
Магазаника. - I корова пропала, i, вважай, сiль корова язиком злизала.
- Та ти що?
- Та нiчого я. От що ти?..
- Спiймав; бя - розчерепив голову.
- Тiльки ж кому її розчереплюватй?ё Лихi, мов нечистi, вони ладнi
вчепитися один в одного, але що це дасть?
- Спасибi тобi, Семене, за гостедюбвiсть, - нарештi вичавлюб Кундрик. -
Що вже не кийшло, а грошi за сiль поверни.
Магазапик. спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що
завтра буде.
- Добру маю кумерцiю з деким.
- Отак i я.
Вони знову повертаються в лiтняк, тут Магазаник на хвильку засвiтив
свiтло, вийняв з гамана грошi i, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не
грошей, а мордачiв би надавати йому, щоб у головi загудiли джмелi.
Пiдминаючи траву i туман та чехвостячи в думках лiсника, лавуншик
подався у своє село. На шляху в темрявi бурчали нашi машини, а в небi гули
чужi лiтаки. Чиї ж машини пiдуть завтра шляхом? Ох суєта суєт. I хоч стало
людство рабом вiйни, та iидивiдуальнiй людинi треба якось жити, хоч у
норi, а жити.
Добравшись до села, Кундрик пiшов не до своєї оселi, а в крамницю,
вiдiмкнув її i тiльки тут почув якусь полегкiсть за цей важкий день: вiд
його турбот лавушника вiддiлки- дух оселедпiв, ремеяю, краму, печива,
цукерок, смоли - уевого того, у що вiн вростав десятки рокiв. Он тi дерева
за вiкнамх вростача " землю, а вiн у густi настої крамницi. Щось тепер э
її утроб" моакна й перетаскати додому, бо хiба не видно по всьому, що
завтра сюди принесе нових господарiв? Сила силу ломить! Та яка сила!
Гiтлерiвцi ж нiби за приватну власнiсть. То чом би i йому не мати
приватної крамницi? Тут вiн показав би свiй хист, бо за бiльшовикiв уаееь
час доводилось, тремтiти над хитрощами вичавленою копiйкою. Що тiльки
Ольга заспiває? Зразу ж в'їсть: "Перекотиполе •е ззвае справжнього
корiння..." А далi почне збиратися до матерi. Нема гiршого, як iдейна
жiвка в хатi.
IX
У досвiта з рiчки ириишов такий туман, хоч ножем рiж, i заскрипiли пiд
його вагою старi кiсточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже пiдходило
до оселi? З цiєю тривожной Думкою Сагайдак i в сон увiйшов, i до нього
повернулася молодiсть, i тi шляхи, i тi конi, яких уже нема, та ними ж вiн
з шаблею в руцi проскакав вiд Дiнця до Збруча.
Коли Зiновiй Васильович прокинувся, в його кiмнатi стояла бiла, як
бiль, Ганна Iванiвна. Вiдчай тiпав зморшки на її обличчi, обезкровленi
вуста.
- Що?! - скрикнув, схопився з дiжка.
- Нiмцi проїхали селом. На мотоциклах... - i заплакала.
- Самi бачили?
- Сама. Веселi такi, щось кричать, на губиих гармошках грають.
Смiючись, забили з десяток курей i поїхали .далi. Що ж ми тепер .будемо
робити?
- Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Iванiвно, я -попрошу
не ночувати тепер дома.
- Це ж чого?
- Я i в громадянську вiйну воював. Зваю, "кiльки зазвали горе тi, хто_
допомагав аам._ Отож, удень ва собi господарюйте, а ввечерi - до донька.
- A_ xdq я скажу їй?
- Скажете, a_ тепер боїтесь самi ночувати. , - Зли буде по-твоєму. Пiду
ще на розвiдний, бодай нiкому не .ходити на вих. - Вона вiдчинила дверi,
сторожко стала ва порозi. - Чуєш, як гуде ва шляху? Аж землi важко. То вже
гарлсата або танки пiшли.
Завмерши, вiн почув рокотання чужих машин I_ все одно не .вiрив, що
вiдтепер його земля ставала полонянкою, що наїхали вороги вiдбирати в
людей неодiймане. I стогнала душа вiд смутку та безсилля...
Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем.аиач не бачю. Ночами
вiн усе поривався пiїи в лiси, а днями метався клiтках оселi, не знаходячи
собi вiд журби i болючих думок мiоня. Наступив i новий тиждень. Уве Гайна
Iванiвна пiшла ноiати до доньки, а вiн, як неприкаяний, тинявся вiд вiква
до iа, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся ;де молоду - i знову
мiрив кроками свою кiмнату. Пора б уже сдам, та по приходить соп до нього,
як приходив у громадянську пiвну. Тодi вiн мiг заснути i в сiдлi, i на
дощi, i в снiгах. Що то молодiсть!
Несподiвано вiд села почув гудiння мотора. Сагайдак одразу схопився за
зброю, всунув у кишенi лимонки i прикипiв до вiкна. На вулицю в'юнко
вискочила темна машина, вона легко добiгла до вдовиних ворiт, майже
притерлась до них i зупинилася. Вистрелили дверцята, з них вистрибнуло
чотири постатi: троє вiйськових у високих кашкетах, четвертий у
цивiльному.
"Зрада!" - молотом гупнуло єдине слово. I не переляк, а страшне
обурення охопило Сагайдака. Вiн трохи вiдхилив голову од вiкна, пильно
слiдкуючи за тим, що робилось на вулицi.
Без метушнi троє навзгинцi увiйшли на подвiр'я, а четвертий з автоматом
пiшов до дверей, що виходили на вулицю. Цього вiн не зачепить, бо, поки
вiдчинять дверi, його скосить з автомата. А троє вже стало на порозi й
прикладами так загупали в дверi, що в хатi забряжчали всi вiкна.
- Вiдчиняй, партизан! Вiдчиняй!
"Зрада! " - знову било в голову те саме слово, i серце почав стискати
холод. Одначе спокiйно, на диво спокiйно вiн став у сiнях, лiворуч од
дверей, i чекав, коли вони вiдскочать чи злетять iз завiсiв; пальцi до
болю впиваються в рукоять пiстолета.
Ще удар. На нього посипався тинк. Сагайдак пригнув голову, щоб не
запорошити очi. Ось хряснув, зламався дерев'яний засув, вiдскочили дверi,
i в рамцi одвiрка хитнувся молодик, заворушилися три постатi: двi з
автоматами, а третiй з голими руками.
Майже не цiлячись, Сагайдак вгатив у них цiлу обойму. Почувся стогiн,
лайка, зойки i глухе падiння тiл. Вiн перескакує через них, зачеплюється
за чийогось картуза, мало не падає, далi натикається на старого човна i
кидається на городець, за яким спросоння зiтхає вода. Позаду озвалася
автоматна черга, а далi - розпачливий крик. Напевне, той, що стояв на
вулицi, побачив своїх.
Сагайдак зупиняється бiля соняшникiв, переводить дух. I тiльки тепер
його пронизує холод страху: а що з усiма партизанами? Чи й на них отак
полюють, як на нього? I нiчим же, нiчим вiн не може допомогти... Нi, може!
Повинен! Знає ж вiн адреси деяких партизанiв. Негайно до них! Найближче
звiдси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.
На вулицi загурчала машина, їдь на зламану голову!
Через пару годин Зiновiй Васильович добрався до невеличкого,
розкиданого на глинястих горбах села, що славилось яблуневими садами.
Мертва тиша стояла довкола: нi тобi людського голосу, нi пiснi, нi навiть
собачого валування. Тiльки бiля греблi несмiло озивалася вода, неначе й
вона боялась когось.
З пагорба в долинку, а з долинки на пагорб пiдiймався, бiг вiн до
школи, де жив Ярошенко. Ось i шкiльне подвiр'я, i чотири кутпик молодих
тополь, i пришкiльпий будинок для вчителiв... i моторошне жiноче
голосiння.
"Зрада... Кундрик..."
I невже на бiлому свiтi не стало красеня Iвана Ярошенка, що так снив
партизанською героїкою? Та не з героїкою, а з чорною зрадою зустрiвся ти.
Забирала вона найкращих людей колись, забирає й тепер.
Хоча все вже було зрозумiлим, одначе вiн пiдходить до вчителевого
будинку i в двох вiкнах бачить тьмяне свiтло. В кiмнатi на столi блимає
свiчечка, а за столом надривно плачуть двi жiнки - стара i молода. I нiхто
вже не втiшить їх, нiхто, тiльки, можливо, час якось зарубцює болi.
Вклонившись жiнкам, Зiновiй Васильович рукою витер очi i повернув з
шкiльного подвiр'я. I знову - з пагорба на долину, аз долини на пагорб iз
тiєю ношею горя, якої б нiкому не носити.
Дарма що вже бринiв свiтанок, вiн попрямував до села Демка Бойка. Не
криючись, увiйде в село, бо iнакше не можна. А перестрiне яка погань, то
зажуриться вона i її рiд. Вiн розумiв, що не повинен ризикувати, розумiв i
йшов назустрiч небезпецi.
Нiхто його не перестрiв край села, видко, нова влада ще не встигла
перехопити дороги своїми псами. Вже зiйшло сонце, коли пiдiйшов до оселi
Бойка. Вiдчинив хвiртку i помiтив у катразi сивого-сивого, неначе вiн з
якоїсь казки вийшов, дiда. Ступив кiлька крокiв i тяжко зупинився: старий
з фуганком у руках рiвняв посизiлу, бозна-коли зроблену труну.
Неймовiрним зусиллям Сагайдак вiдiрвав ноги вiд землi й пiшов до дiда.
В трунi, окрiм стружок, вiн побачив зерна жита. Очевидно, труна колись
була зроблена для старого, а поки вiн жив, у нiй, за давнiм звичаєм,
лежало зерно для старцiв та знедолених людей.
Дiд почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленiлiй
бородi його стояв сумний осмерк. Вiн поклав почорнiлий од часу фуганок на
стiлець, пильно подивився на Зiновiя Васильовича, зiтхнув.
- Ти до мого Демка прийшов?
- До Демка, - скинув картуза Сагайдак.
- А його вже нема! I не буде нiколи. Сьогоднi фашисти убили... I голос
його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хiба є
правда на свiтi? - Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали
на бороду i в домовину на зернята жита, якi теж пiдуть у могилу.
Мовчки заплакав i Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластiвцями
наповзає на серце i голову. Навiть сонце не могло вибити з нього
холоднечi. Щось треба було сказати, чимось утiшити стаpoгo, але безсиле
слово i втiха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались
його - холод кригою лiг i на них. Вiн обiйняв старогб, притулився до його
сивини, вiдчув вологiсть її i швидко пiшов городом, де буйно аеленiло i
цвiло цьогорiчне сумне купало.
Невже страшна зрада забрала усiх його побратимiв, невже вiн не побачить
бiльше нi мудрого Чигирина, нi завальних блвзнят Гримичiв, нi отряхуватого
Бересклета, нi незворушного Саламахи? Нi, нi! Хтось поввиеи врятуватись iз
вих. Чигирина не так легко обдурити, а Гряммчi збирались у цi двi
роздобути конi, тотаику i станковий кулемет... Сагайдак вилiтав руку в
чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мiзок у який раз гупає те саме:
"Кундрик! Кундрик!" Сьогоднi ж вiн добереться до нього. Сьогоднi. I не
Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж _судьба, ве
позавидуап...
З городiв Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину i
пiд дрiмотним колосом пiшов до дiброви, щоб звiдти добратись до того села,
що, як рада, тепер бошжо йому i дивилось на нього жiночою скорботою.
Колоски торкалась його плечей, обличчя, немов хотiли втихомирити i не
могла втихомирити стрвждаввя людяна.
Через дорогу вройшхя явi жiнки а оерваив ва ияечах, потiм прокурiла
иiiвевька машииа, в якiй ва двiиких сядiло тадька солдатiв в автоматами
поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу їдете ви? А далi пiшла й
та дорога, що веяа до Ольжиної хати.
Ось уже й зазелеаiв той низинний луг, за яким починалось гибле болото,
ось вигулькнув i дерев'яний мiсток, обабiч якого розхилисто стояли старi
верби. Але чого так непокоїться гайвороння над нхмв? Сагайдак сторожко
зупинився край поля, придивляючись i до мiстка, i до верб, i до
пересохлого путiвця. Наче нiде нiкого. А що то на нарiст бiля крайиього, а
сухим верхом дерева? Ще пройшов галька крокiв. Невже це лтадана прив'язана
до стовбура? Так воно й є. Тодi мерщiй до неї.
Не доходячи до мiстка, вiн вражено зупинився: до старої, а
розтрiсканою, напiвмертвою коро" верби був прив'язаний мертвий Кундрик. З
його спотвореного рота вибивався шматок брудної ганчiрки, а з шиї •звисала
дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розiбрався у кручених днях
кражвика. Але хто? Сагайдак ще ближче вiдiйшов до лавупшика, який
черевиками впирався в кореневище дерева, от тiльки голова ве здала опори i
зависла на грудях, що тримали на собi якийсь даиiр. Сагайдак авужув зiр,
щоб не бачити спотворевого обличчя i брудної ганчiрки. В очi кидаються
лiтери - пашi в нiмецькi. Так це ж право, видане новою владою Кундрику
тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей i
сам здох, неначе щур, - лягав сутiнок на обличчя Сагайдака.
Позаду почувся простуджений хрип чи клекiт. Сагайдак обервувся. На краю
мiстка стояв, спираючись на герлигу, у високiй баранячiй шапцi i порудiлих
чоботях засушений, хирлявий дiдок, один iз тих, що все життя чабанували в
степах. Вiн мав виразнi, з вологiстю очi, а поверх його легкої шпакуватої
бороди гарно лежали ще з темiнню корiнцi вусiв.
- Дивишся на грiх? - запитав старий.
- На страшвий, - кивнув головою Сагайдак.
- Таки страшний, - i повiв герлигою в бiк Кундрика. - Усе жкття
хитрував, жирував, пiдвiшував та їв людей оцей колотввк. Аж усьому й
кiвець надходить - зкайшла його кара.
- Дiдусю, ве знаєте, хто його?
- Питаєшся, хто його порiшив? - пильно-пильно подивився ва Сагайдака. -
То це вже все село звав... Сьогоднi ж, тiльки сонечко зiвявю, вiдкрив
Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався її при Гiтлерi. Ось торгує гаспид,
в'юном вививавться та вихитується мiж людьми, пiддобрюється крадеввм
крамом, навiть у борг дав, а боржникiв, у широку книгу записує. Аж тут до
його лавки вахопилася свiженька тачанка, а з не? зiскочили два - око в
око, й Кув у чуб - однакових парубки, - брати чи близнюки, i при ору, та й
зразу до Кундрика. Побачив той їх - i щелепа вiдвалився, i очi ва лоба
полiзли, затрусився дiдько та й навтiкача у чорнiдверi. Там його хлопцi в
чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю i заходилися
витрушувати кишенi.
- Не шукайте грошей тут, вовн там, - показує окосiлнми очима Кундрхк на
прилавок.
Але це було непотрiбно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик,
розкрили, глянули на нього. Потiм обчекали Кундриковi морду:
- Таков у мочемордiе, що вiдразу почало напухати.
Гвйзин тiльки зойкнув i лантухом повалився братам у ноги. її з_ огидою
вдарили його носаками, а всiм, хто був у крамницi, доказали етраиэний
папiр.
- Люди, не посвiдчення темного агента гестапо.
- Таємяого, - здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей iудин папiрець i за iмницю
Кундрик продав партизанiв. Люди й скрикнули: "Умерть його!" А падлюга ноги
хлопцям почав обiймати i голосити:
- Простiть i помилуйте. Не по своїй волi вийшло у мене, не по своїй...
- Говори, по чиїй! Хай послухають усi. На колiнах Кундрик почав
сокотiти:
Х
- Приїхали ж за мною на машинi гестапiвцi та й повезли до себе. Кинули
там у якусь голу кiмнату, замкнули її, а самi кудись пiшли. Стою я, паче
па вогнi, свiжi грати оглядаю. I враз iз пiдземелля чую такi зойки, такi
скрики, що все в менi почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу
наковтався жаху, вiдчинилися дверi i увiйшли тi самi гестапiвцi з якимось
чином, що мав на грудях чорний хрест.
- З вами буде говорити шеф гестапо, - пояснив менi тлумач. - Як скажете
хоч слово неправди, - опинитесь там, - i ткнув пальцем у пiдлогу. - Туди
приходять, але звiдти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо - i мало по вмер: на його чоботях Тремтiла
свiжа кров. Вона й доконала мене... Потiм вже я почув, що вiд шефа навiть
жiнка утекла, - не змогла бiльше змивати нещасну кров з одежi i чобiт...
От страхом i витягнули усе з мене.
- I агентом гестапо став зi страху?
- Авжеж. 'Я iз тих, хто розчавлений страхом... Простiть i помилуйте, що
не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте
задарма...
I тодi люди вдруге сказали:
- Умертвiть його!
Наче падло, виволокли хлопцi за руки та за ноги лавупшика з крамницi,
розгойдали, кинули на тачанку, а тут i порiшили його прокляте тiло i душу.
"Близнята Гримичi судили зрадника! Виходить, живi хлопцi!"
- Дiдусю, а де ж тi завзятцi подiлись?
- А хто їх знає? Та думається: полетiли карати ворогiв. Як вiтри,
полетiли... А ти ж, сину, здалеку?
- Здалека, дiдусю.
- Перевертається тепер народу. Як не маєш пристановища, заходь до мене.
Ми тобi з старою чабанських галушок зготуємо, а потiм вiдпочивай у хатi
або в клунi на сiнi, саме привiз його з лiсового вичистка - суницею i
ромашкою на всю вулицю пахне.
- Спасибi, дiдусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, знаєте?
- Чом не знаю. Славне, справдешнє дитя. Билась, билась, як риба об лiд,
з цим Кундриком i покинула його. Та й хiба в нас може любов ужитися з
ненаситством? То й пiшли до мене, до моїх галушок, до мого помiчного
зiлля. Я теж трьох синiв на вiйну вiддав, тепер тiльки i чую плач ятровок.
- Дiдусю, а як вас звати-величати?
- Зовуть мене Миколою, а прiзвище з дiда-прадiда маю - Чабан, бо
вiдвiчно i довiчно ми чабани.
- Чого ж довiчно? - здивувався Сагайдак.
- Бо поки є сонце у небi, доти повинен бути й чабан на землi, - сказав
старий. - I хоч мiй старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував
нi батька-матiр, нi степ, нi чабанiв. Вiд раннього ранку i до вечiрньої
зiрницi гуде, вгинається, стугонить, стогне i осiдає чорний шлях. На схiд
поспiшає чуже вiйсько, чужа пiсня, чуже залiзо. Наробили ж його, наробили,
та все людям на погибель.
Вийде обережно з лiсу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, i
не має вiд цього нi крапелиночки спокою, i не зпає, де йому тепер
домувати: в лiсах, у селi чи перебратися на колишнiй хутiр, де й досi
родять напiвздичавiлi яблунi i наспiвно перечищаються води. В лiсах тепер
страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селi - на виднотi - теж мала
втiха. Що воно буде з нами, грiшними, i з безталанною землею? Аби хоч
одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав свої
здогади, усяк по ньому сiє свої думки та сподiванки, тiльки нi мудрий, нi
дурень не знає, хто стане женцем.
Ось нещодавно заїжджав у лiси натоптаний злобою "провiдник", який
поспiшав кудись обiйняти посаду начальника районної допомiжної полiцiї.
Жеручи потраву, вiн повчав своїх двох поплiчникiв i господаря, що тепер
прийшов час сильних i нещаднихваршiв.
Тобi,прислужанку та вiшальнику, може, й потрiбнi сильнi варяги а менi
,вони нi до чого, бо вже бачив, як цi варяги з гиком били курей iз
автоматiв стрiляли у найбiльший вулик.
Отож пасiку довелось завезти до бортiв, курей вударнi, а корiв i
ялiвняк загнати в нетрi. Та чи заховали усе? Не було спокою за
бiльшовикiв, нема його й при новiй владi. То тiльки шляхетний недогарок
Безбородько усi свої надiї покладав на фюрера. Йому я Магазанику, лiта
обтрусили надiї, i вiрив вiн не людям, не можновладним i не владам, а
тiльки тим грошам, з яких i час не вибрав золоту душу. Оце i усе, що
свiтило дому тепер. Видать, лiта!
На заходi передвечiр'я одягається в зеленаво-золотi ризи, а шляхом ще
гуркочуть i гуркочуть машини, аж землi важко - i вiд голiс, i вiд
гусениць, i вiд чаду.
- Визволителi! - водночас iз насмiшкою i острахом каже в думлiсник. - А
де вашi батьки, що "визволяли" Україну у вiсiмїдятому роцi? I вони, i ви
дали таку волю смертi, що й самi вiд не вiдкараскаєтесь. Так воно завжди
було. Але що тепер робиз собою? Що?.. Пора, пора, чоловiче, самiтником
зашиватися на вiдлюддя, на пасiку, доглядати бджолу та ставити свiчку
перед богом за вiдпуск грiхiв, бо, як видно, не для твоєї голови оцей
крутiж... Ось тiльки за якi грошi тепер продати мед? За папероиi страшно,
а золото мало хто має. I над цим, поки живеш, треба сушити голову".
На подвiр'ї заскавулiв кундель - певне, хтось iз своїх навинувся.
Тiльки хто? - кидає обважнiлi очi на дорогу, що проростає синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина - неквапом несе
високi втихомиренi груди - оту спокусу, без якої теж не проживе чоловiк.
Ось iз ким вiн буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженiлого шляху i
свого неспокою.
- Що тобi, Василино? - придивляючись до обведеного смутком обличчя,
питає постарiлим голосом.
- Тяжко, Семене, - зiтхає жiнка, зiтхає вагота ЇЇ персiв, на яких не
спочивало нi одне немовля, а тiльки, певне, спочивали кучми чоловiкiв, хоч
i божиться молодиця, що нiкогiсiнько, крiм вього, не мала. Так вiн i
повiрив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого i досi гарного
обличчя, коли в низькому голосi озивалося саме жадання утiхи. - Тяжко, -
знову зiтхнула Василина.
Лiсник скривив уста i, не подумавши, бовкнув:
- Яким це побитом i тобi тяжко? Твоїх же дiтей нема на вiйнi.
- Осоружний! Так людськi е! - несподiвано спалахнула Василина, круто
обернулась i швидко пiшла не до лiсникової хати, а назад, у село.
- Ти куди проти ночi?! Яка тума запаморочила тебе? - здивувався,
обурився Магазаник. I, не почувши вiдповiдi, кинувся навздогiн ва жiнкою.
На галявинi зупинив її i захекано спитав: - Нащо тобi ця дражливiсть?
I вперше непримиреннiсть i зневага до нього блиснули в отих очах, якi
завжди несли йому то загадковiсть, то хмiль любощiв.
- Прiч з дороги, обридливий! - вiйнула, зашелестiла спiдницями й
обiйшла його, мов зачумленого.
- I чого це такою заїдливою стала? - ще хоче зупинити її.
- А того! Був ти Чортом зi свiчечкою i тепер зостався ним! - спересердя
вiдрiзала вже з-за плеча та й гордо понесла помiж деревами гнiв i злiсть,
а не любощi.
Отi слова про Чорта зi свiчечкою придовбнили чоловiка. Звiсно, вiн знав
про своє прiзвисько, але щоб почути його вiд пiдложницi, - такого ще не
бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затихає всерединi образа
i неспокiй.
I отут, у розiмлiлих лiсах, у яких ще не онiмiли чужi машини, вiн знову
згадав зеленооччя Марiї i своєї доньки. Де вони тепер? Розшукати б їх та й
забратися втрьох у затишний закоморок, подалi вiд вiйни, вiд гризнi, вiд
полiтики. Так хiба ж пiсля всього пiде до нього Марiя? Теж тобi вiдрiже,
що й чорт на старiсть iде в ченцi. От якщо вiйна вб'є її чоловiка, тодi
Тихо-тихо на землю скрадався сон, а що буде аавтра з тобою? З городу
нечутно вийшла ще не стара жiнка з котиком струдженiй, зазiленiй руцi. В
кошику червонiла перша молода ртопля, йоржилися першi бiлоиосi огiрочки.
Отак колись вишла з городу i його мати, радiючи першiй картопельцi, першим
дочкам.
- Прийшов? Здорожився? - запитала, як близьку людишу, iо усмiхнулась
прив'ялими устами, зiтхнула, i зiтхнула аа ги вже невидима вода. Чи то
людина зiтхав, як рiчка, чи як людина?
- Прийшов, Ганно Iванiвно. Не проженете?
- Удвох буде веселiше, хоча тепер не до веселощiв. Сiдай на призьбi,
вiдпочинь, а хочеш - до хати йди. Я зараз картопельки з шкварками
приготую.
Надивившись на соняшники, що тiльки-тiльки розплющили золото цвiту, вiн
походив городом, потiм подався на луг, запам'ятовуючи всi ходи до лiсу.
Темна безмiсячна нiч упала на чорнолiсся i соло. Л завтра в цю пору
прорiжеться молодик. I де, чи тут, чи в лiсах, вiн побачить цей молодик?
Тривожачись, прислухався до заходу, але там було тихо, тiльки в небi
iнколи, задихаючись од натуги, важко хекали бомбовози. Кому вони через
якусь годину принесуть смерть? Випустив її, несамовиту, несамовитий, як
iще нiхто не випускав. А що будеш потiм робити, коли вона поверне очницi
до тебе? А поверне ж, поверне!
- Ходи вечеряти, дитино, - стала на порiг Ганна Iванiвна. Як давно його
нiхто не називав дитиною, як давно вже в нього немає батька-матерi, нема й
дружини, а, здається, нiби й не жив на бiлому свiтi. Тiльки все збирався
жити, та за битвами, за вiдбудовами, за перебудовами не було часу, а час
уже й сорок лiт вiдмiряв йому, i зморшками лiг бiля уст.
Пiсля немудрої селянської вечерi, за якою ввесь час згадувалась його
тиха матiр, Сагайдак пiшов спати в другу кiмнату, з якої дверi виходили на
вулицю. Поклавши пiд голову пiстолет ТТ i двi лимонки, вiн нiяк не мiг
заснути. Думалось про страхiття вiйни, про криваву рiзанину в старовинному
Львовi, яку вчинили фашисти й нацiоналiсти. Думалось i про своїх друзiв:
як вони стрiнуть тяжкi випробування. Болiло серце i за дiтей, що
добровольцями впросились на вiйну. Надворi заспiвали, забили крилами
пiвнi, провiщаючи новий день. Яким вiн буде, цей день?
Iде лiсами пiдтоптаний Михайло Чигирин та й журиться не однiєю журбою i
в який раз шеретує ту саму думку: чим вiн буде годувати лiсову сiмейку?
Вiйна вiйною, а їсти треба! Як не пiдсипався до голови споживспiлки, та
хiба в нього щось вимантачиш без грошей? Навiть над казаном трусився, нiби
рiдного батька вiддавав. От i подякують тобi, дурню, не партизани, а
фашисти. Буйна в тебе чуприна, та розум лисий. Наїв на казенних харчах
баняка з колесо завбiльшки, а лою й росинки не випало на твої баранячi
мiзки.
Не досварився Чигирип з прицюцькуватим у його кабiнетi, то мовчки
досварюється у лiсi i навiть кулака показує, а потiм опам'ятовується. Воно
то все так, але де нагибати якийсь запасець? Мимоволi згадаєш пiсню: "Коли
б я був полтавським соцьким".
З синiх одяганок неба вже випадала роса, коли вiн дiйшов до
Магазаникових володiнь i в подивi зупинився: уся лiсникова обора була
напакована дорiдною худобою, на бiлiй шерстi якої мало не подзвонювали
золотi латки. Де ж у цього пiдсвинкуватого дiдька набралося стiльки добра?
Чи не з учорашньої череди, яку бомбили нiмцi? Таки з неї - з усього видно.
А бiсiв Магазапик i наскочив па неї, вiп пiде по попустить пi свого, пi
чужого. Тодi не попустим i ми.
Позиривши довкола, Чигирин усе ширше i ширше почав колесувати навколо
обори; отак обережненько докружляв i до лiтняка, з якого почув чаркування
Магазаника з якимсь дiдьком. Кому вiйна, а їм, безсовiсним, торг. Чи не
попсую вам його?
Чоловiк навiть повеселiв, подумавши, як завершиться торг хитрунiв, i
скрадливо пiшов до обори, тут вiн вийняв з неї двi воринини та й почав
тихцем виганяти худобу. Видать, тепер не доведеться йому йти додому, бо
хто ж буде доглядати корiв? Та якось тиждень переб'ємося в лiсах, i не
такого було на вiку, - пускає посмiшку в сивi вуса. От жаль тiльки старої.
Вона ж його жде сьогоднi. Не дочекається до пiзньої години, то й почне
побиватись, виходити на подвiр'я до двох тополь бiля ворiт i знову
плакати, як i в двадцятому роцi, коли вiн, прибiгаючи з лiсiв, ще
наспiвував їй, що вона найкраща...
I чар далеких рокiв огорнув чоловiка, дарма що вiн iшов постарiлим
пастухом за вiдбитою худобою...
У пiзню вечiрню годину пiдпилi Магазаник i Кундрик пiдiйшли до обори й
остовпiли - хоч би тобi один хвiст залишився на розвiд.
- Дивовижа!.. Що ти скажеш на таке?! - першим отямився Магазаник i
пiдозрою змiряв пронозуватого лавушника: чи не хтось iз його пiдручних
вигнав корiв? Бач, навiть двi пiвлiтри привiз. Розщедрився!
Кундрик теж з недовiрою глипав на лiсника, бо вiн i не таку може
зробити пiдлiсть, а потiм ще й насмiхатися буде, як з першого дурня.
- Оце так! - всвердлює лавушник скошенi злобою очi в лiсника.
- Еге ж, так, а не iнакше, - промацує його обуренням Магаааник. - Що ж
тепер робити?
- Треба по слiду пiти.
- Нападеш на той слiд уночi. От знайшлися зарiзяки...
- Хто ж це мiг нас так обдурити? - не вiрить Кундрик жодному слову
Магазаника. - I корова пропала, i, вважай, сiль корова язиком злизала.
- Та ти що?
- Та нiчого я. От що ти?..
- Спiймав; бя - розчерепив голову.
- Тiльки ж кому її розчереплюватй?ё Лихi, мов нечистi, вони ладнi
вчепитися один в одного, але що це дасть?
- Спасибi тобi, Семене, за гостедюбвiсть, - нарештi вичавлюб Кундрик. -
Що вже не кийшло, а грошi за сiль поверни.
Магазапик. спалахнув, але стримав себе, махнув рукою, бо хто зна, що
завтра буде.
- Добру маю кумерцiю з деким.
- Отак i я.
Вони знову повертаються в лiтняк, тут Магазаник на хвильку засвiтив
свiтло, вийняв з гамана грошi i, жуючи губи, розрахувався з Кундриком; не
грошей, а мордачiв би надавати йому, щоб у головi загудiли джмелi.
Пiдминаючи траву i туман та чехвостячи в думках лiсника, лавуншик
подався у своє село. На шляху в темрявi бурчали нашi машини, а в небi гули
чужi лiтаки. Чиї ж машини пiдуть завтра шляхом? Ох суєта суєт. I хоч стало
людство рабом вiйни, та iидивiдуальнiй людинi треба якось жити, хоч у
норi, а жити.
Добравшись до села, Кундрик пiшов не до своєї оселi, а в крамницю,
вiдiмкнув її i тiльки тут почув якусь полегкiсть за цей важкий день: вiд
його турбот лавушника вiддiлки- дух оселедпiв, ремеяю, краму, печива,
цукерок, смоли - уевого того, у що вiн вростав десятки рокiв. Он тi дерева
за вiкнамх вростача " землю, а вiн у густi настої крамницi. Щось тепер э
її утроб" моакна й перетаскати додому, бо хiба не видно по всьому, що
завтра сюди принесе нових господарiв? Сила силу ломить! Та яка сила!
Гiтлерiвцi ж нiби за приватну власнiсть. То чом би i йому не мати
приватної крамницi? Тут вiн показав би свiй хист, бо за бiльшовикiв уаееь
час доводилось, тремтiти над хитрощами вичавленою копiйкою. Що тiльки
Ольга заспiває? Зразу ж в'їсть: "Перекотиполе •е ззвае справжнього
корiння..." А далi почне збиратися до матерi. Нема гiршого, як iдейна
жiвка в хатi.
IX
У досвiта з рiчки ириишов такий туман, хоч ножем рiж, i заскрипiли пiд
його вагою старi кiсточки вдовиного ганку. А може, то лихо вже пiдходило
до оселi? З цiєю тривожной Думкою Сагайдак i в сон увiйшов, i до нього
повернулася молодiсть, i тi шляхи, i тi конi, яких уже нема, та ними ж вiн
з шаблею в руцi проскакав вiд Дiнця до Збруча.
Коли Зiновiй Васильович прокинувся, в його кiмнатi стояла бiла, як
бiль, Ганна Iванiвна. Вiдчай тiпав зморшки на її обличчi, обезкровленi
вуста.
- Що?! - скрикнув, схопився з дiжка.
- Нiмцi проїхали селом. На мотоциклах... - i заплакала.
- Самi бачили?
- Сама. Веселi такi, щось кричать, на губиих гармошках грають.
Смiючись, забили з десяток курей i поїхали .далi. Що ж ми тепер .будемо
робити?
- Недовго буде веселитися наш ворог. А вас, Ганно Iванiвно, я -попрошу
не ночувати тепер дома.
- Це ж чого?
- Я i в громадянську вiйну воював. Зваю, "кiльки зазвали горе тi, хто_
допомагав аам._ Отож, удень ва собi господарюйте, а ввечерi - до донька.
- A_ xdq я скажу їй?
- Скажете, a_ тепер боїтесь самi ночувати. , - Зли буде по-твоєму. Пiду
ще на розвiдний, бодай нiкому не .ходити на вих. - Вона вiдчинила дверi,
сторожко стала ва порозi. - Чуєш, як гуде ва шляху? Аж землi важко. То вже
гарлсата або танки пiшли.
Завмерши, вiн почув рокотання чужих машин I_ все одно не .вiрив, що
вiдтепер його земля ставала полонянкою, що наїхали вороги вiдбирати в
людей неодiймане. I стогнала душа вiд смутку та безсилля...
Отак минув страшний тиждень, коли день був не днем.аиач не бачю. Ночами
вiн усе поривався пiїи в лiси, а днями метався клiтках оселi, не знаходячи
собi вiд журби i болючих думок мiоня. Наступив i новий тиждень. Уве Гайна
Iванiвна пiшла ноiати до доньки, а вiн, як неприкаяний, тинявся вiд вiква
до iа, припадав гарячою головою до шибок, придивлявся ;де молоду - i знову
мiрив кроками свою кiмнату. Пора б уже сдам, та по приходить соп до нього,
як приходив у громадянську пiвну. Тодi вiн мiг заснути i в сiдлi, i на
дощi, i в снiгах. Що то молодiсть!
Несподiвано вiд села почув гудiння мотора. Сагайдак одразу схопився за
зброю, всунув у кишенi лимонки i прикипiв до вiкна. На вулицю в'юнко
вискочила темна машина, вона легко добiгла до вдовиних ворiт, майже
притерлась до них i зупинилася. Вистрелили дверцята, з них вистрибнуло
чотири постатi: троє вiйськових у високих кашкетах, четвертий у
цивiльному.
"Зрада!" - молотом гупнуло єдине слово. I не переляк, а страшне
обурення охопило Сагайдака. Вiн трохи вiдхилив голову од вiкна, пильно
слiдкуючи за тим, що робилось на вулицi.
Без метушнi троє навзгинцi увiйшли на подвiр'я, а четвертий з автоматом
пiшов до дверей, що виходили на вулицю. Цього вiн не зачепить, бо, поки
вiдчинять дверi, його скосить з автомата. А троє вже стало на порозi й
прикладами так загупали в дверi, що в хатi забряжчали всi вiкна.
- Вiдчиняй, партизан! Вiдчиняй!
"Зрада! " - знову било в голову те саме слово, i серце почав стискати
холод. Одначе спокiйно, на диво спокiйно вiн став у сiнях, лiворуч од
дверей, i чекав, коли вони вiдскочать чи злетять iз завiсiв; пальцi до
болю впиваються в рукоять пiстолета.
Ще удар. На нього посипався тинк. Сагайдак пригнув голову, щоб не
запорошити очi. Ось хряснув, зламався дерев'яний засув, вiдскочили дверi,
i в рамцi одвiрка хитнувся молодик, заворушилися три постатi: двi з
автоматами, а третiй з голими руками.
Майже не цiлячись, Сагайдак вгатив у них цiлу обойму. Почувся стогiн,
лайка, зойки i глухе падiння тiл. Вiн перескакує через них, зачеплюється
за чийогось картуза, мало не падає, далi натикається на старого човна i
кидається на городець, за яким спросоння зiтхає вода. Позаду озвалася
автоматна черга, а далi - розпачливий крик. Напевне, той, що стояв на
вулицi, побачив своїх.
Сагайдак зупиняється бiля соняшникiв, переводить дух. I тiльки тепер
його пронизує холод страху: а що з усiма партизанами? Чи й на них отак
полюють, як на нього? I нiчим же, нiчим вiн не може допомогти... Нi, може!
Повинен! Знає ж вiн адреси деяких партизанiв. Негайно до них! Найближче
звiдси до вчителя Ярошенка. Отож, до нього.
На вулицi загурчала машина, їдь на зламану голову!
Через пару годин Зiновiй Васильович добрався до невеличкого,
розкиданого на глинястих горбах села, що славилось яблуневими садами.
Мертва тиша стояла довкола: нi тобi людського голосу, нi пiснi, нi навiть
собачого валування. Тiльки бiля греблi несмiло озивалася вода, неначе й
вона боялась когось.
З пагорба в долинку, а з долинки на пагорб пiдiймався, бiг вiн до
школи, де жив Ярошенко. Ось i шкiльне подвiр'я, i чотири кутпик молодих
тополь, i пришкiльпий будинок для вчителiв... i моторошне жiноче
голосiння.
"Зрада... Кундрик..."
I невже на бiлому свiтi не стало красеня Iвана Ярошенка, що так снив
партизанською героїкою? Та не з героїкою, а з чорною зрадою зустрiвся ти.
Забирала вона найкращих людей колись, забирає й тепер.
Хоча все вже було зрозумiлим, одначе вiн пiдходить до вчителевого
будинку i в двох вiкнах бачить тьмяне свiтло. В кiмнатi на столi блимає
свiчечка, а за столом надривно плачуть двi жiнки - стара i молода. I нiхто
вже не втiшить їх, нiхто, тiльки, можливо, час якось зарубцює болi.
Вклонившись жiнкам, Зiновiй Васильович рукою витер очi i повернув з
шкiльного подвiр'я. I знову - з пагорба на долину, аз долини на пагорб iз
тiєю ношею горя, якої б нiкому не носити.
Дарма що вже бринiв свiтанок, вiн попрямував до села Демка Бойка. Не
криючись, увiйде в село, бо iнакше не можна. А перестрiне яка погань, то
зажуриться вона i її рiд. Вiн розумiв, що не повинен ризикувати, розумiв i
йшов назустрiч небезпецi.
Нiхто його не перестрiв край села, видко, нова влада ще не встигла
перехопити дороги своїми псами. Вже зiйшло сонце, коли пiдiйшов до оселi
Бойка. Вiдчинив хвiртку i помiтив у катразi сивого-сивого, неначе вiн з
якоїсь казки вийшов, дiда. Ступив кiлька крокiв i тяжко зупинився: старий
з фуганком у руках рiвняв посизiлу, бозна-коли зроблену труну.
Неймовiрним зусиллям Сагайдак вiдiрвав ноги вiд землi й пiшов до дiда.
В трунi, окрiм стружок, вiн побачив зерна жита. Очевидно, труна колись
була зроблена для старого, а поки вiн жив, у нiй, за давнiм звичаєм,
лежало зерно для старцiв та знедолених людей.
Дiд почув кроки, оглянувся, у вилинялих очах, у зморшках, у позеленiлiй
бородi його стояв сумний осмерк. Вiн поклав почорнiлий од часу фуганок на
стiлець, пильно подивився на Зiновiя Васильовича, зiтхнув.
- Ти до мого Демка прийшов?
- До Демка, - скинув картуза Сагайдак.
- А його вже нема! I не буде нiколи. Сьогоднi фашисти убили... I голос
його вбили. Думалось, поховав Демко мене, а маю ховати я його. То хiба є
правда на свiтi? - Старий заплакав, тихо, без голосу, сльози його падали
на бороду i в домовину на зернята жита, якi теж пiдуть у могилу.
Мовчки заплакав i Сагайдак, чуючи, як пекельний мороз пластiвцями
наповзає на серце i голову. Навiть сонце не могло вибити з нього
холоднечi. Щось треба було сказати, чимось утiшити стаpoгo, але безсиле
слово i втiха в годину скорбота, в годину прощання. Та й уста не слухались
його - холод кригою лiг i на них. Вiн обiйняв старогб, притулився до його
сивини, вiдчув вологiсть її i швидко пiшов городом, де буйно аеленiло i
цвiло цьогорiчне сумне купало.
Невже страшна зрада забрала усiх його побратимiв, невже вiн не побачить
бiльше нi мудрого Чигирина, нi завальних блвзнят Гримичiв, нi отряхуватого
Бересклета, нi незворушного Саламахи? Нi, нi! Хтось поввиеи врятуватись iз
вих. Чигирина не так легко обдурити, а Гряммчi збирались у цi двi
роздобути конi, тотаику i станковий кулемет... Сагайдак вилiтав руку в
чуприну, хоче скинути з голови холод, а в мiзок у який раз гупає те саме:
"Кундрик! Кундрик!" Сьогоднi ж вiн добереться до нього. Сьогоднi. I не
Кундрика, а засмучену Ольгу побачив перед собою. Теж _судьба, ве
позавидуап...
З городiв Сагайдак вибрався в поля, знайшов у високих житах стежину i
пiд дрiмотним колосом пiшов до дiброви, щоб звiдти добратись до того села,
що, як рада, тепер бошжо йому i дивилось на нього жiночою скорботою.
Колоски торкалась його плечей, обличчя, немов хотiли втихомирити i не
могла втихомирити стрвждаввя людяна.
Через дорогу вройшхя явi жiнки а оерваив ва ияечах, потiм прокурiла
иiiвевька машииа, в якiй ва двiиких сядiло тадька солдатiв в автоматами
поперек грудей. По чвесь добро чи по чиюсь душу їдете ви? А далi пiшла й
та дорога, що веяа до Ольжиної хати.
Ось уже й зазелеаiв той низинний луг, за яким починалось гибле болото,
ось вигулькнув i дерев'яний мiсток, обабiч якого розхилисто стояли старi
верби. Але чого так непокоїться гайвороння над нхмв? Сагайдак сторожко
зупинився край поля, придивляючись i до мiстка, i до верб, i до
пересохлого путiвця. Наче нiде нiкого. А що то на нарiст бiля крайиього, а
сухим верхом дерева? Ще пройшов галька крокiв. Невже це лтадана прив'язана
до стовбура? Так воно й є. Тодi мерщiй до неї.
Не доходячи до мiстка, вiн вражено зупинився: до старої, а
розтрiсканою, напiвмертвою коро" верби був прив'язаний мертвий Кундрик. З
його спотвореного рота вибивався шматок брудної ганчiрки, а з шиї •звисала
дощечка з якимось написом. Виходить, хтось таки розiбрався у кручених днях
кражвика. Але хто? Сагайдак ще ближче вiдiйшов до лавупшика, який
черевиками впирався в кореневище дерева, от тiльки голова ве здала опори i
зависла на грудях, що тримали на собi якийсь даиiр. Сагайдак авужув зiр,
щоб не бачити спотворевого обличчя i брудної ганчiрки. В очi кидаються
лiтери - пашi в нiмецькi. Так це ж право, видане новою владою Кундрику
тримати приватну крамницю. Приватну! Ось за яку плату ти загубив людей i
сам здох, неначе щур, - лягав сутiнок на обличчя Сагайдака.
Позаду почувся простуджений хрип чи клекiт. Сагайдак обервувся. На краю
мiстка стояв, спираючись на герлигу, у високiй баранячiй шапцi i порудiлих
чоботях засушений, хирлявий дiдок, один iз тих, що все життя чабанували в
степах. Вiн мав виразнi, з вологiстю очi, а поверх його легкої шпакуватої
бороди гарно лежали ще з темiнню корiнцi вусiв.
- Дивишся на грiх? - запитав старий.
- На страшвий, - кивнув головою Сагайдак.
- Таки страшний, - i повiв герлигою в бiк Кундрика. - Усе жкття
хитрував, жирував, пiдвiшував та їв людей оцей колотввк. Аж усьому й
кiвець надходить - зкайшла його кара.
- Дiдусю, ве знаєте, хто його?
- Питаєшся, хто його порiшив? - пильно-пильно подивився ва Сагайдака. -
То це вже все село звав... Сьогоднi ж, тiльки сонечко зiвявю, вiдкрив
Кундрнк свою власну крамницю. Дочекався її при Гiтлерi. Ось торгує гаспид,
в'юном вививавться та вихитується мiж людьми, пiддобрюється крадеввм
крамом, навiть у борг дав, а боржникiв, у широку книгу записує. Аж тут до
його лавки вахопилася свiженька тачанка, а з не? зiскочили два - око в
око, й Кув у чуб - однакових парубки, - брати чи близнюки, i при ору, та й
зразу до Кундрика. Побачив той їх - i щелепа вiдвалився, i очi ва лоба
полiзли, затрусився дiдько та й навтiкача у чорнiдверi. Там його хлопцi в
чотири руки перехопили, скрутили, виволокли в крамницю i заходилися
витрушувати кишенi.
- Не шукайте грошей тут, вовн там, - показує окосiлнми очима Кундрхк на
прилавок.
Але це було непотрiбно було хлопцям. Ось вони витягли важко документик,
розкрили, глянули на нього. Потiм обчекали Кундриковi морду:
- Таков у мочемордiе, що вiдразу почало напухати.
Гвйзин тiльки зойкнув i лантухом повалився братам у ноги. її з_ огидою
вдарили його носаками, а всiм, хто був у крамницi, доказали етраиэний
папiр.
- Люди, не посвiдчення темного агента гестапо.
- Таємяого, - здригнувся Сагайдак.
Еге ж, еге ж, таємного. Виходить, за цей iудин папiрець i за iмницю
Кундрик продав партизанiв. Люди й скрикнули: "Умерть його!" А падлюга ноги
хлопцям почав обiймати i голосити:
- Простiть i помилуйте. Не по своїй волi вийшло у мене, не по своїй...
- Говори, по чиїй! Хай послухають усi. На колiнах Кундрик почав
сокотiти:
Х
- Приїхали ж за мною на машинi гестапiвцi та й повезли до себе. Кинули
там у якусь голу кiмнату, замкнули її, а самi кудись пiшли. Стою я, паче
па вогнi, свiжi грати оглядаю. I враз iз пiдземелля чую такi зойки, такi
скрики, що все в менi почало обвалюватися. Аж згодом, коли донесхочу
наковтався жаху, вiдчинилися дверi i увiйшли тi самi гестапiвцi з якимось
чином, що мав на грудях чорний хрест.
- З вами буде говорити шеф гестапо, - пояснив менi тлумач. - Як скажете
хоч слово неправди, - опинитесь там, - i ткнув пальцем у пiдлогу. - Туди
приходять, але звiдти не виходять.
Глянув я на шефа гестапо - i мало по вмер: на його чоботях Тремтiла
свiжа кров. Вона й доконала мене... Потiм вже я почув, що вiд шефа навiть
жiнка утекла, - не змогла бiльше змивати нещасну кров з одежi i чобiт...
От страхом i витягнули усе з мене.
- I агентом гестапо став зi страху?
- Авжеж. 'Я iз тих, хто розчавлений страхом... Простiть i помилуйте, що
не маю чогось геройського. Я ще згоджуся вам. Усе моє добро забирайте
задарма...
I тодi люди вдруге сказали:
- Умертвiть його!
Наче падло, виволокли хлопцi за руки та за ноги лавупшика з крамницi,
розгойдали, кинули на тачанку, а тут i порiшили його прокляте тiло i душу.
"Близнята Гримичi судили зрадника! Виходить, живi хлопцi!"
- Дiдусю, а де ж тi завзятцi подiлись?
- А хто їх знає? Та думається: полетiли карати ворогiв. Як вiтри,
полетiли... А ти ж, сину, здалеку?
- Здалека, дiдусю.
- Перевертається тепер народу. Як не маєш пристановища, заходь до мене.
Ми тобi з старою чабанських галушок зготуємо, а потiм вiдпочивай у хатi
або в клунi на сiнi, саме привiз його з лiсового вичистка - суницею i
ромашкою на всю вулицю пахне.
- Спасибi, дiдусю. А ви Ольгу, що за Кундриком, знаєте?
- Чом не знаю. Славне, справдешнє дитя. Билась, билась, як риба об лiд,
з цим Кундриком i покинула його. Та й хiба в нас може любов ужитися з
ненаситством? То й пiшли до мене, до моїх галушок, до мого помiчного
зiлля. Я теж трьох синiв на вiйну вiддав, тепер тiльки i чую плач ятровок.
- Дiдусю, а як вас звати-величати?
- Зовуть мене Миколою, а прiзвище з дiда-прадiда маю - Чабан, бо
вiдвiчно i довiчно ми чабани.
- Чого ж довiчно? - здивувався Сагайдак.
- Бо поки є сонце у небi, доти повинен бути й чабан на землi, - сказав
старий. - I хоч мiй старший син аж кандидатом наук став, а теж не забував
нi батька-матiр, нi степ, нi чабанiв. Вiд раннього ранку i до вечiрньої
зiрницi гуде, вгинається, стугонить, стогне i осiдає чорний шлях. На схiд
поспiшає чуже вiйсько, чужа пiсня, чуже залiзо. Наробили ж його, наробили,
та все людям на погибель.
Вийде обережно з лiсу Семен Магазаник, гляне, що робиться на шляху, i
не має вiд цього нi крапелиночки спокою, i не зпає, де йому тепер
домувати: в лiсах, у селi чи перебратися на колишнiй хутiр, де й досi
родять напiвздичавiлi яблунi i наспiвно перечищаються води. В лiсах тепер
страшно, з хутора можуть прогнати, а жити в селi - на виднотi - теж мала
втiха. Що воно буде з нами, грiшними, i з безталанною землею? Аби хоч
одним оком можна було зазирнути в час, що прийде. Усяк про нього .мав свої
здогади, усяк по ньому сiє свої думки та сподiванки, тiльки нi мудрий, нi
дурень не знає, хто стане женцем.
Ось нещодавно заїжджав у лiси натоптаний злобою "провiдник", який
поспiшав кудись обiйняти посаду начальника районної допомiжної полiцiї.
Жеручи потраву, вiн повчав своїх двох поплiчникiв i господаря, що тепер
прийшов час сильних i нещаднихваршiв.
Тобi,прислужанку та вiшальнику, може, й потрiбнi сильнi варяги а менi
,вони нi до чого, бо вже бачив, як цi варяги з гиком били курей iз
автоматiв стрiляли у найбiльший вулик.
Отож пасiку довелось завезти до бортiв, курей вударнi, а корiв i
ялiвняк загнати в нетрi. Та чи заховали усе? Не було спокою за
бiльшовикiв, нема його й при новiй владi. То тiльки шляхетний недогарок
Безбородько усi свої надiї покладав на фюрера. Йому я Магазанику, лiта
обтрусили надiї, i вiрив вiн не людям, не можновладним i не владам, а
тiльки тим грошам, з яких i час не вибрав золоту душу. Оце i усе, що
свiтило дому тепер. Видать, лiта!
На заходi передвечiр'я одягається в зеленаво-золотi ризи, а шляхом ще
гуркочуть i гуркочуть машини, аж землi важко - i вiд голiс, i вiд
гусениць, i вiд чаду.
- Визволителi! - водночас iз насмiшкою i острахом каже в думлiсник. - А
де вашi батьки, що "визволяли" Україну у вiсiмїдятому роцi? I вони, i ви
дали таку волю смертi, що й самi вiд не вiдкараскаєтесь. Так воно завжди
було. Але що тепер робиз собою? Що?.. Пора, пора, чоловiче, самiтником
зашиватися на вiдлюддя, на пасiку, доглядати бджолу та ставити свiчку
перед богом за вiдпуск грiхiв, бо, як видно, не для твоєї голови оцей
крутiж... Ось тiльки за якi грошi тепер продати мед? За папероиi страшно,
а золото мало хто має. I над цим, поки живеш, треба сушити голову".
На подвiр'ї заскавулiв кундель - певне, хтось iз своїх навинувся.
Тiльки хто? - кидає обважнiлi очi на дорогу, що проростає синню.
З осмерку тихо виходить його давня полюбовниця Василина - неквапом несе
високi втихомиренi груди - оту спокусу, без якої теж не проживе чоловiк.
Ось iз ким вiн буде вечеркувати, прислухаючись до зчуженiлого шляху i
свого неспокою.
- Що тобi, Василино? - придивляючись до обведеного смутком обличчя,
питає постарiлим голосом.
- Тяжко, Семене, - зiтхає жiнка, зiтхає вагота ЇЇ персiв, на яких не
спочивало нi одне немовля, а тiльки, певне, спочивали кучми чоловiкiв, хоч
i божиться молодиця, що нiкогiсiнько, крiм вього, не мала. Так вiн i
повiрив, коли сама зваба завжди прозирала з її округлого i досi гарного
обличчя, коли в низькому голосi озивалося саме жадання утiхи. - Тяжко, -
знову зiтхнула Василина.
Лiсник скривив уста i, не подумавши, бовкнув:
- Яким це побитом i тобi тяжко? Твоїх же дiтей нема на вiйнi.
- Осоружний! Так людськi е! - несподiвано спалахнула Василина, круто
обернулась i швидко пiшла не до лiсникової хати, а назад, у село.
- Ти куди проти ночi?! Яка тума запаморочила тебе? - здивувався,
обурився Магазаник. I, не почувши вiдповiдi, кинувся навздогiн ва жiнкою.
На галявинi зупинив її i захекано спитав: - Нащо тобi ця дражливiсть?
I вперше непримиреннiсть i зневага до нього блиснули в отих очах, якi
завжди несли йому то загадковiсть, то хмiль любощiв.
- Прiч з дороги, обридливий! - вiйнула, зашелестiла спiдницями й
обiйшла його, мов зачумленого.
- I чого це такою заїдливою стала? - ще хоче зупинити її.
- А того! Був ти Чортом зi свiчечкою i тепер зостався ним! - спересердя
вiдрiзала вже з-за плеча та й гордо понесла помiж деревами гнiв i злiсть,
а не любощi.
Отi слова про Чорта зi свiчечкою придовбнили чоловiка. Звiсно, вiн знав
про своє прiзвисько, але щоб почути його вiд пiдложницi, - такого ще не
бувало. Попереду затихають кроки Василини, та не затихає всерединi образа
i неспокiй.
I отут, у розiмлiлих лiсах, у яких ще не онiмiли чужi машини, вiн знову
згадав зеленооччя Марiї i своєї доньки. Де вони тепер? Розшукати б їх та й
забратися втрьох у затишний закоморок, подалi вiд вiйни, вiд гризнi, вiд
полiтики. Так хiба ж пiсля всього пiде до нього Марiя? Теж тобi вiдрiже,
що й чорт на старiсть iде в ченцi. От якщо вiйна вб'є її чоловiка, тодi