Страница:
днiти почне? Данило нерiшуче постояв пiд захистом мальованих соняшникiв,
нерiшуче постукав у вiкно i, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У
хатi застугонiли кроки, як йому колись давно-давно стугонiли материнi
кроки, потiм засвiтилося свiтло i до вiкна припало стурбоване обличчя
тiтки:.
- Хто там?
- Це я, Данило.
- Ой Данилку! Я зараз! - Тiтка вiдхилилась од вiкна, заметушилась по
хатi, видно, шукаючи одяг, потiм пiдбiгла до дверей, загрюкала засувом i
впала в обiйми Давила. В її ще звужених сном очах було стiльки щирої
радостi, що захотiлося припасти до неї обважнiлою головою, як колись,
дитиною, припадав до матерi:
- Який же ти молодець, що надумався провiдати свою тiтку! Ходiмо ж до
хати!
Вiн переступив порiг i увiйшов у настiй молодих папiровок, свiжого
хлiба i свiжих фарб. На стiнi недалеко вiд покуття в рамках з втемнiлої
осики красувався тiтчин малюнок: на лiсовiй галявинi гiнко, по-лелечи
пiдвелася копичка сiна, а неподалiк од неї на сiножатi з косою i граблями
стояли журавель i журавка.
Древлянський наївний свiт зворушливо дивився на людину вiщими очима
птиць i спокоєм лiта. "Був собi журавель та журавка..."
- Сiдай, Данилку. Я зараз постiль приберу, скупорощу снiданок, -
веретеном закрутилася тiтка.
- А може, не треба, - сiв у знемозi на лаву.
- Чого ж цс по треба? Хiба я гостю не рада? - Марина, несучи посмiшку
пiд вiями, пiдiйшла до Данила, та вiдразу стривожилась: - Ти чогось таким
марним став? Чи не занедужав, бува?
- Нi, - Данило пiдiйшов до свiтла й загасив його.
- Це нащо?
- Щоб не накликати на вас лихо.
- Що ж сталось, Данилку?! - скрикнула жiнка й тривожно повела тонким
станом.
- Оце ж, тiточко, i я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.
- Тебе?! - зойкнула, не повiрила жiнка. - Не жартуй так страшно. Невже
це правда?
- Як чуєте. От i пiшов я зi свого села, сам не знаючи куди.
- Добре зробив, що до мене прибився. Тiльки ж чим я тобi пособлю? -
Вона безпорадно припала головою до його грудей.
- Не треба, тiтко Марино, не треба, - торкається рукою її обличчя, її
кiс, що пахнуть лiтом i сном. Жiнка вiдхилилась, глянула на нього:
- Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на твоєму
весiллi погуляти, а бач, якого дочекалась весiлляМирослава ж знає?
- А вже, либонь, знав. Погана звiстка не лежить.
- Це б тiльки жити, тiльки тiшитись вам.
- Коли можна, я день-два перебуду у вас?
- Хоч i рiк. Удень сидiтимеш у клунi, там уже сiно є, а вночi тут. Це ж
ти навiть малюнкiв не побачиш. За них менi Київ премiю дав. Ой, що я,
дурна, кажу. Хiба тепер до цього?..
Вже благословлялося на свiт, коли вiн перебрався до старої клунi, вилiз
на засторонок, де його чекала немудра постеля - двоє ряден i подушка.
Цей день отягнувся йому за рiк. I що тiльки не передумалось, i що не
згадалось, а рятунку не було i сну не було. Вiн довго 'дивився, як на
бантинi вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого
срiбла; потiм на другому засторонку, де лежала торiшня солома, почув
тихеньке попискування i неголосне квоктання курки. I знову попискування, i
знову квоктання, З цiкавостi добрався до засторонка й у кутку його побачив
занековону квочку, бiля неє не вмило жовтими грудочками подиймались i
падали вогкi, щойно вилупленi курчата. В намистинах їхнiх очей ще не було
жодної тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля i хвилястою
смугою почала пiдiйматися: якийсь невiдомий орач спiднизу вiв свою
борозну, а землю пiдводив угору. Данило до краю проораної борозенки
приклав руку, i невидимий орач боляче дряпнув її: не заважай працювати. Or
i маеиi урок навiть од крота.
Повернувшись на свiй засторонок, Данило побачив, що з-пiд подушки
вибився рiжок якоїсь книжки. Це були українськi думи. Вiн розгорнув їх i з
жадобою, як, здається, нiколи, припав до трагедiйного й героїчного слова,
до трагедiйної й героїчної iсторiї, i вона почала тамувати його болi
бiльшими болями й гоїти його надламану гiлку духу. Вiн бачив далеке
килиїмське поле, i козака Голоту в бою, i ту годину, коли з блакитного
вечора виїжджав червоний козак Терентiй.
Ой поле килиїмське!
Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
Як ти мене при нещасливiй годппi сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хорошi мислi маля
I неприятеля пiд нозi топтали.
Слава не вмре, не поляже
Од нинi до вiка,
Даруй, боже, на многi лiта!
Уже надвечiр'ям заблакитнавився день, уже й сизi тiнi шугнули в клуню,
за селом пiшло рiзноголосе ревище корiв, а вулицi повiяло пилом, луками й
молоком, коли дверцята клунi вiдчинила й одразу ж зачинила тiтка Марина.
- Данилку, як ти там? - аж чути, що б'ється тривога не тiльки в словi,
а й у сетщi жiнки.
- Вчу думи, може, колись знадобиться, - навiть сяку-таку посмiшку вибив
устами.
- Цю книжку менi теж у столицi подарували. А а_ тобi їсти принесла:
першу молоду картоплю з_ укропом. Ти любив її колись, i твiй батько любив,
- метнулась до закутка, звiдти винесла дiжечку, фартухом обтерла її,
поставила на току, перевернула догори двом, вместила на днище горня, що
здiмало пару, глечик в холодним кисляком, хлiб i огiрки - просту селянську
вечерю, яка нагадала йому тi лiта, коли ще_ жону його тато й мама.
- Може, разе" повечеряємо? 7
- Та нi, - зiтхнула жiнка, вийняла а його чуба стеблину сiна, а коли
Даиюїо- почав вечерятiг, скорбно пiдперла рукою щоку. Отак i його маги в
турботву годину стояла бiля нього.
Крiзь щiлини заглянуло мiсячне промiння, воно ще бiльше пiдвело тiнi
жiночого смутку, i Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цiй
добрiй душi, для якої завжди чиєсь гере було її горем.
- Спасибi, тiточко.
- Нема за що, - знову зiтхнула. - А тобi, Данилку, десь треба
безпечнiшого мiсця шукати. Вiн нiмо поглянув на жiнку.
- Це ж нещодавно, як iз пекла, придимiв недоламок - Стьопочка Магазаник
- i никав навколо хати, i в хату поткнувся, за гебе питався. А потiм
навiть у хлiв заглянув - там дверi були вiдчиненi. Я й спитала: - Може, й
у клуню хватить совiстi влiзти?
Блимнув вiн очима, наче вовк, пробурмотiв про такий час i вообче та й
повiявся кудись. От i випадав тобi знову дорога.
Тiтка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її
бiль.
- Не треба, тiточко, - поцiлував жiнку, кклонився їй. - Я зараз i пiду.
- Ще рано. Хай споночiє. Я тобi ще торбинку принесу: там хлiб, шматок
сала, рушник... Хай нiхто не збирає так рiдних у дорогу, як збираю я тебе,
- провела пальцем по вiях, пригнулась i, наче тiнь, вийшла iз клунi.
I знову нiч тривоги, i полинової гiркостi, i невiдомостi. Обережно
тiтчиним садочком вiн виходить до тороднiх ворiтець i оторопiло
зупиняється: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба.
Марево? Нi, насправдi ворухнулась стара камена, роздвоїлась, i вiд неї
вiддiлилась принишкла якась постать.
- Стьопочка?! - несамохiть вирвалось у Данила.
- Еге ж, вiн! - зловтiшно озвався Стьопочка, потiм сквапливо гайнув од
половецької камени до стежки, стиснув уважистi Кулаки. - Так-от,
громадянине Бондаренку, ви не хотiли менi нi написати, нi пiдписати
характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! - радiсно злий,
переможно став насупроти
Данила.
- А хiба ти досi не писав ва мене своїх характеристик-до-
иосiв?
- Писав! Самохiть i завчасно писавi I вiрно робив, бо це мiй актив!
Тiльки не здумайте тiкати, бо я криком пiдiйму на йоги всю вулицю i дело.
- Або сам, негiднику, злетиш iз нiг! - розлютився i з усiєї 'JptoOl
вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, i пiд i 'рудй, пiд
дихання вдарив Данила, та зiд другого удару впав долiлиць на огудиння,
застогнав.
Данило нахилився над ним.
- Не бийте... Я бiльше не буду, - куцьорблячись, Стьопочка охопив
руками голову, а Даннло поглянув на свiй кулак. Цс ж уперше вiн бив
людину... А може, нелюда?
За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселi, змайстрованим
Лаврiном, журно сидiла сiм'я. Нi тобi пересмiхiв близнят, нi
задерикуватостi Ярини, нi насмiшки чи командування Олени. Тiльки й мови -
шелест огню у печi та шепiт очеретiв i хвилi iз броду.
"Давно так смуток не ступав по нашiй хатi. От i маєм не снiдання, а
поминки, - зiтхнув Лаврiн i знову ж повернувся до ночi, коли прощався з
Данилом. - Де вiн тепер шматує душу?"
Чоловiк перший поклав ложку, пiдвiвся i застиг, прислухаючись: на
подвiр'ї загупали чиїсь кроки. Чиї ж? У сусiдiв нема такої нетерплячки в
ногах.
I от негадано, вносячи в хату свiжi торбинки галiфе, рвучко входить
Ступач. Кого-кого, а такого гостя нiхто не сподiвався. Десятеро очей
пiдвелося па нього, i хоч би тобi одне слово.
Ступач скидає картуза, шанобливо кладе його на долоню i насмiшкувато
нацiлюється на господаря, що чогось мiниться на виду: чи не страх заповзає
в нього?
- Не помiщав?
- Поки нi, - понуро каже Лаврiн. Воно б треба запросити гостя до столу,
але хай його рогатi в казани просять.
- Дядьку Лаврiне, ви, кажуть, уночi бачили Бондаренка?
- Бачив, - ще бiльше хмарнiє господар.
- Куди вiн тiкав? - уже починає в душi гнiватись Ступач, бо навiть
сiсти не запросили його.
- Не тiкав, а йшов собi.
- Але куди йшов? - грiзнiшає Ступач, i йоржi його брiв вискакують на
чоло. На це Роман i Василь одразу пiдводяться з лави.
- Куди вiн прямував, я вам потiм скажу, - господар вийшов з-за столу i
твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.
- Коли ж це потiм?! - нетерпеливиться прибульцю. Лаврiн скидає на нього
погляд, в якому ширяє не страх, а затятiсть чи щось iнше.
- Ось послухайте. Ви, навiть не поздоровкавшись, уже задали менi три
питання. Задам i я вам хоч одне.
- Задавайте, - зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей
повiльний, як минулий вiк, дядько? Про сiно-солому?
- От ви вчилися по школах, по iнститутах, сушили голову над книгами та
науками, а чи хоч раз колись подумали: як i для чого живете на свiтi?
- Це що?! - ошелешено скрикнув Ступач. Вiн побачив друге обличчя
Лаврiна, на якому вже металися презирство i гнiв. - Що це?!
- Питання, i тiльки одне. Як не хочете вiдповiдати, то я вам скажу. За
всi свої роки ви не стали нi орачем, нi сiячем у полi, нi порадником у
хатi. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у
вас вiд злоби розум вилисiв?
- Мовчи! - вигукнув Ступач, стиснув кулаки.
- А може, ти помовчиш передi мною, бо я тебе, нечестивцю, хлiбом, а не
цвинтарною землею годую.
- Тату! - скрикнули близнята, що теж не пiзнавали свого спокiйного
батька, i стали бiля нього, ладнi змолотити на снiп Ступача.
Лаврiн зирнув на них, втихомирив їх порухом руки.
- Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи вiн може зватися
батьком для своїх дiтей?
Ступач хотiв щось сказати, але захлинувся недоказаним i рвонув до
порога.
- Думати треба, - навздогiн йому вже тихо сказав Лапрiп. Бо що воно i
служба, i вченiсть, i всi лiта без гарної мислi й дiлечка?..
Наче з полум'я, вискочив Ступач на подвiр'я, розполохав курей i качок,
а гуси, витягнувши шиї, засичали i посунули на нього. Ще, дивись, гусак,
який чогось має лебедину, з вiночком голову, i довбоне тебе на радiсть
дебелому фурману, що за ворiтьми пiдпирає спиною бричку.
- Гиля, гиля, клятi! - млинкує руками чоловiк, а ноги скорiше виносить
на вулицю. - Ху!
- Жарко? - весело кривить писок круглолиций стiжкуватий машталiр
Лаврик, який завжди решетує пiд вiями пересмiх зi сльозою.
- Жени!
- Алюр три хрести? - пирхає вiзник i зарання рукою лiзе до очей.
- Ще менi щось дуже розумне бовкни!
- Мовчу - води не сколочу, - стуляє неслухнянi варги, яким так хочеться
повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викидає на бричку свою
вагу, трусить вiжками, i лисавi конi, розбризкуючи росу з кучерявого
споришу, трюхикають на середину вулицi. - Ох i гарно ж тут! А берег аж
спiває човнами. Подамося бродом?
- Поганяй на пором, - сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з
Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За своїми
думками вiн i не почув, що позаду закували пiдкови.
Лаврик лiньки скалиться ira сонце, повертає конi па перехрестя i враз,
зiщулившись, наполохано обертається до Ступая:
- Пригинайте голову!
- Чого ти?
- Пригинайте скорiш!
Враз над головами Ступача i Лаврика зметнулось, перелетiло щось темне i
важке. Якийсь навiжоний вершник перестрибнув через бричку i, збиваючи
куряву, гайнув уперед.
- Чи не бiсiв парубок?! - i злякано, i захоплено вирвалось у Лаврика. -
Як святий Юрiй летить!
- Хто це? - оторопiло запитав Ступач.
- Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то вiн навпростець
майнув через нас. А ось брат його культурненько!
оминає нашу каруцу, - i фурман так починає реготати, що сльози одразу
зволожують його очi, вiї i всi зморшки на щоках.
А Ступач тiльки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. I одразу напосiвся на нього:
- _Ти очманiв, чи змалiв, чи твiй баняк догори дном перовернувся?!
Роман щиросердно розсмiявся, притримав коня, що зразу ж почав грати пiд
ним.
- Чого ти, брате, так заговорив зi мною, наче ми вже й не рiдня
- _Вiн ще й питає! А коли б кiнь зачепив копитом голову Ступача.
- То, може б, тодi в нiй всi клепки вакурат стали на своє мiсце, -
безтурботно вiдказав Роман i запишався: - А славно ж я перескочив через
бричку i той гамуз, який сидiв у нiй?
- Тiльки що будем мати за цi перескоки? - зажурився Василь.
- Та нiчого не будем мати. Як Ступачевi захочеться позиватися зi мною,
то скажу: зноровився кiнь. Хай позивається з ним...
- Сьогоднi ми жниварi, а ким будемо завтра через твої вибрики? -
похитав головою Василь. - Думати треба все-таки головою, а не копитом.
- Покинь, брате, свою лементацiю, бо вiд неї i деиь скисне. А вам ще
стiльки дiлечка треба переробити! - Роман пустив коня риссю, ще ft
мкурникав пiсеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила...
XX
Стьопочка Магазаник не дув i же сушив мiзки круговертю життя - на його
далекi сторiнки не долiтав навiть оком, а до близьких прицiлювався з
єдиною думкою: що вiд них можна ввiрвати собi. I вривав i з лiсу, i з
поля, i з саду, навiть з любовi, бо i в нiй без ворохобництва не
обiйдешся.
До чого ж тепер довiрливi пiшли дiвчата! Нафасонишся увечерi, пiдкрутиш
цвяхом чи веретеном чуба - i чешеш на куток, де мiсяць вибiлює дiвочi
коси; надзиглюєшся бiля якої, шепнеш се, те в одне, в друге вухо,
позiтхаєш, скажеш, що вона найкраща в свiтi, та й прибивайся тихцем до
верби чи в садочок, i знову ж не мовчи - вихай язиком, як помелом, але
рукам попервах волi не давай, бо обпечешся. Найголовнiше в залицяннi - це
втовкмачити чорнявiй чи бiлявiй, що вона найкраща вся або очима чи нiжками
i що ти без неї сохнеш, як трава на сонцi. А решту вже довершить
нiчка-звiдниця та хмiль поцiлункiв. Отак Стьопочка i входив у любощi, а з
них вищулювався зайцем, найбiльше боячись дiвочих слiз. Де вони тiльки
беруться в них?
Правда, i Стьопочку було охопило справжнє сум'яття чи любов - це коли
вiн зустрiвся з Мирославою. Зустрiвся - й отетерiв. Не однiй брехав, що
вона найкраща, а ця була така гарна, що їй i правду лячно було сказати. Де
й на яяих харчах виросло це дивовиння? I хто з ним наважиться вийти
ввечерi пiд мiсячну нiч, i хто його зумiв вкоськати? Таки правду каже
тато: гарне личко - серцю неспокiй.
Позiтхав тодi Стьопочка день, позiтхав i другий, а на третiй подався до
татарського броду, щоб зустрiтися з Мирославою.. I зустрiвся, i, мов
старець, скинув картуза перед її красою, потiм навiть доплентався до
подвiр'я Гримичiв, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало
матiолою. Тут вiн зiтхнув, як ве раз це робив вечорами, i розгублено
заграв млинками вiй.
- Чого ви, Степане Семеновичу, зiтхаєте, мов останнє спекли? -
засмiялась Мирослава.
Її смiх пiдбадьорив Стьопочку: хiба вона не з такого самого тiста, що й
iншi дiвчата? Хiба i їй не кортить помлiти в чиїхось обiймах? Вiн знову
зiтхнув i, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено
сказав:
- От вiрте, Мирославе Григорiвно, чи не вiрте, а ви найкраща в свiтi.
Але дiвчина не посмiхнулася, не глянула на нього, а в'їдливо вiдрiзала:
- Ви, Степане Семеновичу, багатьом дiвчатам отак задурювали голови?
- Нi, нiкому! - вигукнув Стьопочка. - їй-бо, правду кажу, що ви
найкращi.
- Iдiть додому, проспiться, а завтра у вас змiниться думка. До
побачення! - Мирослава стрiпонула снопом волосся й вiдчинила хвiртку.
Стьопочка в розпачi заволав:
- Мирославе Григорiвно, я цiлу нiч простою тут, коли ви ще не побудете
зi мною.
- Так уже робив один дурень, - безжалiсно вiдрiзала дiвчина.
- Хто ж це?
- Мефiстофель. Чули про такого?
- Нi... В нашому селi такого не було.
- То почитайте. Для залицяльникiв вашого типу це може згодитися, - i
швиденько пiшла до хати.
Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати нiч
на чужому подвiр'ї чи йти вечеряти, бо любощi любощами, а їсти треба. В
цей час iз поля надiйшла Олена Петрiвна, здивувалась i потiм нiби зрадiла:
- От спасибi, Стьопочко, що ти прийшов пiдпирати нашi ворота, бо мiй
сушиголова нiяк не знайде часу облагодитись.
- О, це ви?! - розгубився невдатний залицяльник, а вiї його
запрацювали, наче в них прокинувся вiтер.
- О, це я! Не впiзнав? - I аж в боки взялася. - Чи ти, може, Мирославу
Григорiвну виманюєш своїми баранячими пачiсками? Тодi шкода твого часу i
крутежу.
- Якi ви, тiтко, злоязичнi, - напиндючився Стьопочка i пiшов вiд тих
необлагоджених ворiт, якi, здавалося, також скрипiли насмiшкою.
Пiсля того вiн ще кiлька разiв, наче ненароком, перестрiвав Мирославу,
та не мав радостi вiд того й подався на зальоти до Катрi Лебеденко, а та
одразу й повiрила його лукавому слову. I навiть голублячи смаглолицю
Катрю, вицiловуючи її вогкi несмiливi уста, вiн не раз замiсть її обличчя
бачив iнше. Отак i минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав
про Мирославу й глухо злостився на те зiлля, що зветься дiвчатами, i на
Данила Бондаренка, який замакiтрив голову агрономшi.
I от сьогоднi вранцi їздовий з лiсництва привозить їм хлiб i новину про
Бондаренка. Нарештi сталося!
- Це правда, дядьку Дмитре?
- А чого б менi брехати? - насупився їздовий.
Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на їздового, а бачить
Мирославу, далi, посмiхаючись, запрошує чоловiка до оселi й дiстає з
мисника якусь з'їжу та пляшку слив'яш:п. Збагнувши, чого радiє Стьопочка,
дядько Дмитро одвертається од столу i йде з хати.
- Чого ж ви, дядьку? - дивується Стьопочка. - Хоч одну чарку
перехилiть.
- Не треба менi твоєї трути, - сердито вiдповiдає їздовий i щось
неприязно бурмоче про тих гидюкiв, якi тiльки знають одне: згризати
когось.
Але Стьопочка не звертає уваги на те бурмотiння; радiсть i тривога
схрещуються в ньому то як два мечi, то як два променi, а на них
висвiтлюється Мирослава. Тепер, коли бiда постукала i в твоє вiкно, не
будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твiй порiг, як саме щастя.
Парубок насамперед кидається до дзеркала i сяк, i так вдивляється в
себе, залишається задоволений i собою, i своїми пачiсками, якi вчора
нацвяховував до Марiї Шляхової. Теж менi щастячко вербове: вiдразу почала
докоряти Катрею Лебеденко... А куди ж зник їхнiй голова? Тiльки в своїх
десь переховується! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то
неодмiпно низько сяде. Головне в життi - триматися середини, а як припече,
можна й трохи податися на лiву сторону, не забуваючи, що є й права. Був би
Стьопочка головою колгоспу, вiн би все согласував i поволеньки просувався
вперед. Поволеньки! Вiн поперед батька в пекло не полiзе. Стьопочка не
якийсь плошак!
Отак розмiрковуючи, вiн проворненько мете до скринi, змереженої
залiзним кованим квiтом, жужмом виймає свiй залежаний одяг, не знаючи, чим
найкраще принадити Мирославу. Ось цей з iскрою пiджак вiн вимiняв на
переднiвку в якогось антилiгента за двадцять фунтiв жита. Антилiгент хотiв
двадцять п'ять, та мусив поступитися. Тепер вiн i не глянув би на
Стьопочку... Ет, знайшов про що згадувати.
Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врiзане в ляду, та вже бачить у
ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобi - це теж непогано! От що
тiльки вдягнути до неї i як хитромудро говорити iз нею? Тато увесь час
в'їдається, що вже пора пiти по розум до голови, а не знає: як перейде
Стьопочка на своє господарювання та буде при карбованцi, тодi й розум
вродить. Стьопочка ще покаже себе, i вообче.
I поки вiн роздумує над цим, до хати заходить батько. Побачивши
розкиданий по скринi й лiжку одяг, вiн спочатку супиться, бо любить у
всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато
посмiхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочцi
нiчого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотiв одежинкою,
обернувся до батька:
- Як менi?
- Знизу широко, вгорi вузько, а сiдницi тiсно.
- Внизу так i повинно бути - мода! А чули про Бондаренка?
- Авжеж.
- I що скажете?
- Не знаю, чи вiн ворог державi, а менi таки був ворогом. Як вiн тодi
пiдкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, i п'ятнадцять, i двадцять
тисяч давав, але такий дурень, видать, i на мiльйони не поласився б.
- Справжнiсiнький дурень! От i йди тепер до грому. I негадапо почув од
батька:
- Не кляни його так тяжко.
- Це ж чого?!
- Бо нiхто не знає, де його грiм ночує.
- I це правда, - погодився Стьопочка, труснув жовтими пачiсками.
"Вони в тебе такi гарнi, як весною рапс, коли цвiте", - лебедiла йому
Катря. Як це, здається, давно було, хоча скiльки того часу минуло? От що
тепер йому скаже Мирослава i з якого боку пiд ступитися до неї? Чи напасти
попервах на Данила, який увiв її в оману, чи пiдкотитися iз спiвчуттям? Та
на мiсцi буде виднiше.
- Я пiшов, тату, - зачинив скриню, а ключi поклав до кишенi.
- Iди з богом, коли напала кортячка женитись, тiльки не дуже барися, бо
в нас роботи до самої суботи.
- Аби тiльки до суботи, - хмикнуло чадо. - Ось хто менi характеристику
дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.
- Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. - Якщо вийде
по-твоєму, скажеш Мирославi, що в нас доволi є картоплi, бо дуже вона
марна, нiяк не може вiдiйти пiсля наук, - i засмiявся, а потiм посмутнiв:
навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог
розуму.
З лiсiв Стьопочка вийшов у просторiнь притихлих полiв, у безмiр'я
похиленого колоса, що чекає не дочекається женцiв i косарiв. Опереджагочи
їх, над нивами зависла гаряча пiвденна суховiйнiсть, сушачи стебло й
колос.
"Ох i гарний та чистий хлiб навколо! - здивувався Стьопочка, котрий не
дуже придивлявся до колгоспних нив. - Це теж частка Бондаренка. Який
лишень тепер ти сам матимеш хлiб?!" - подумав зi злiстю й одразу ж
прояснiв: поперед нього мiж пшеницями тихо йшла Мирослава.
Справдi, вона була топоитка, мов горстка матiрки, бо ;к мотається в тих
полях од зорi ii до зорi, а потiм ще й над книжками чманiє.
Стьопочка наздогнав дiвчину, вопа обернулась па його кроки, i на
обличчi її вiн побачив печаль стспопої юги, що висушує стебло, зорiю чи й
душу. I навiть пролазлиному Стьопочцi стало нс по собi сiд тiєї печалi, що
черкнула його, i uauin, у Стьопочья iюгадано прокинулося спiвчуття. Bin
скипун картуза, вклонився Мирославi.
- Чого тобi, Стьопочко? - зiтханням i журбою запитала вопа.
- У мепс, Мирославе Григорiвно, аж душа заболiла, коли я почуп про
таке...
- У тебе i душа заболiла? - перепитала неживим голосом, а сама
вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
- Еге ж, Мирославе Григорiвно, дуже заболiла, бо я знаю, що тепер може
бути.
- Що ж тепер може бути? - мерзлякувато повела утлими плечима, на яких
гойднулася хвиля мiсячного волосся.
- Як що?! - здивувався Стьопочка. - Хiба ж ви нiчого це прикидали собi
в головi?
- Нi, не прикидала.
- Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потiм що й оргвисновки
будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.
- Оргвисновки? Якi?
- Менi по хочеться про це казати.
- Тодi не кажи, - Мирослава обернулася i, погойдуючи етап i погойдуючи
коси, пiшла у жита, що одразу зiмкнулися за пою.
Стьопочка обiгнав дiвчину, став насупроти неї.
- Не втiкайте, Мирославе Григорiвно, бо вже, певпо, нiкуди пе втечете
вiд своєї долi.
- I вiд оргвисновкiв? - хоч трохи щось iкивого, в'їдливого пробилося їй
в голосi.
- Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то,
може, й минеться.
- Ти, Стьопочко, сказав би так?
- Неодмiнно! - аж скрикпув Стьопочка. - А як жо iнакше, коли вiн ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнiшою:
- Виходить, вiн ворог, а ти друг?
Стьопочка вiдчув у голосi Мирослави зневагу до себе i вiдрiзав:
- Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все
зважили на вазi.
- Дай менi, Стьопочко, спокiй. Важ, коли маєш що важити па своїй
вагiвiпiцi, тiльки не лiзь iз нею в чиюсь душу.
- Я, Мирославе Григорiвно, шануючи вас, люблячи вас!
- Навiть люблячи? - гiрко здригнулись двi риски навколо пересохлих уст.
"От у Катерний вуста завжди вогкi".
- А таки люблячiї! - заквапився Стi.опочка. - Я люблю що з того дпя, як
уперше побачив вас. Пам'ятаєте вечiр, коли зустрiвся з вами? Ви тодi
пасмiшочкою нагнали мене, та все одпо я нiколи вас не забував!
- I Катерину Лсбедонко, i Марiю Шляхову тож нiколи не забував?
- Так то ж не любощi, а флiрт! - скрикнув Стьопочка. - От щоб повiрили
менi, я й прийшов у цю важку годину до вас: тiльки одно слово - i я
одружусь, вiзьму на себе всю оту неславу i наругу, що може пiти за вами.
От бачите! Як ви па цеє?
Мирослава вiдповiла не йому, а житам:
- Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?
- I що з того? Ця любов накине па вас чорпу тiнь, поговiр i обчикрижить
молодi лiта, а моя - захистить вас.
- Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, - не
грiшив би криводушним словом, - та й пiшла помiж колосками, зiщулена,
болюча, але неприступна.
Стьопочка розгнiвався, стиснув кулаки, знову забiг наперед:
- Ще подумайте, Мирославе Григорiвно! Подумайте, поки не пiзно!
- Думати нiколи не пiзно, навiть перед смертю.
- Хай вiн думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весiллям!
- Геть, негiднику! - не скрикнула, а так прошепотiла Мирослава, що
парубок поточився од неї.
нерiшуче постукав у вiкно i, сам злякавшись стуку, зирнув на вулицю. У
хатi застугонiли кроки, як йому колись давно-давно стугонiли материнi
кроки, потiм засвiтилося свiтло i до вiкна припало стурбоване обличчя
тiтки:.
- Хто там?
- Це я, Данило.
- Ой Данилку! Я зараз! - Тiтка вiдхилилась од вiкна, заметушилась по
хатi, видно, шукаючи одяг, потiм пiдбiгла до дверей, загрюкала засувом i
впала в обiйми Давила. В її ще звужених сном очах було стiльки щирої
радостi, що захотiлося припасти до неї обважнiлою головою, як колись,
дитиною, припадав до матерi:
- Який же ти молодець, що надумався провiдати свою тiтку! Ходiмо ж до
хати!
Вiн переступив порiг i увiйшов у настiй молодих папiровок, свiжого
хлiба i свiжих фарб. На стiнi недалеко вiд покуття в рамках з втемнiлої
осики красувався тiтчин малюнок: на лiсовiй галявинi гiнко, по-лелечи
пiдвелася копичка сiна, а неподалiк од неї на сiножатi з косою i граблями
стояли журавель i журавка.
Древлянський наївний свiт зворушливо дивився на людину вiщими очима
птиць i спокоєм лiта. "Був собi журавель та журавка..."
- Сiдай, Данилку. Я зараз постiль приберу, скупорощу снiданок, -
веретеном закрутилася тiтка.
- А може, не треба, - сiв у знемозi на лаву.
- Чого ж цс по треба? Хiба я гостю не рада? - Марина, несучи посмiшку
пiд вiями, пiдiйшла до Данила, та вiдразу стривожилась: - Ти чогось таким
марним став? Чи не занедужав, бува?
- Нi, - Данило пiдiйшов до свiтла й загасив його.
- Це нащо?
- Щоб не накликати на вас лихо.
- Що ж сталось, Данилку?! - скрикнула жiнка й тривожно повела тонким
станом.
- Оце ж, тiточко, i я вскочив у халепу: хочуть мене заарештувати.
- Тебе?! - зойкнула, не повiрила жiнка. - Не жартуй так страшно. Невже
це правда?
- Як чуєте. От i пiшов я зi свого села, сам не знаючи куди.
- Добре зробив, що до мене прибився. Тiльки ж чим я тобi пособлю? -
Вона безпорадно припала головою до його грудей.
- Не треба, тiтко Марино, не треба, - торкається рукою її обличчя, її
кiс, що пахнуть лiтом i сном. Жiнка вiдхилилась, глянула на нього:
- Що ж ми, Данилку, будемо робити? Я ж збиралася восени на твоєму
весiллi погуляти, а бач, якого дочекалась весiлляМирослава ж знає?
- А вже, либонь, знав. Погана звiстка не лежить.
- Це б тiльки жити, тiльки тiшитись вам.
- Коли можна, я день-два перебуду у вас?
- Хоч i рiк. Удень сидiтимеш у клунi, там уже сiно є, а вночi тут. Це ж
ти навiть малюнкiв не побачиш. За них менi Київ премiю дав. Ой, що я,
дурна, кажу. Хiба тепер до цього?..
Вже благословлялося на свiт, коли вiн перебрався до старої клунi, вилiз
на засторонок, де його чекала немудра постеля - двоє ряден i подушка.
Цей день отягнувся йому за рiк. I що тiльки не передумалось, i що не
згадалось, а рятунку не було i сну не було. Вiн довго 'дивився, як на
бантинi вгодований павук ткав павутину, як зблискував хрестом з прогнилого
срiбла; потiм на другому засторонку, де лежала торiшня солома, почув
тихеньке попискування i неголосне квоктання курки. I знову попискування, i
знову квоктання, З цiкавостi добрався до засторонка й у кутку його побачив
занековону квочку, бiля неє не вмило жовтими грудочками подиймались i
падали вогкi, щойно вилупленi курчата. В намистинах їхнiх очей ще не було
жодної тривоги. А ось понад самим током ворухнулась земля i хвилястою
смугою почала пiдiйматися: якийсь невiдомий орач спiднизу вiв свою
борозну, а землю пiдводив угору. Данило до краю проораної борозенки
приклав руку, i невидимий орач боляче дряпнув її: не заважай працювати. Or
i маеиi урок навiть од крота.
Повернувшись на свiй засторонок, Данило побачив, що з-пiд подушки
вибився рiжок якоїсь книжки. Це були українськi думи. Вiн розгорнув їх i з
жадобою, як, здається, нiколи, припав до трагедiйного й героїчного слова,
до трагедiйної й героїчної iсторiї, i вона почала тамувати його болi
бiльшими болями й гоїти його надламану гiлку духу. Вiн бачив далеке
килиїмське поле, i козака Голоту в бою, i ту годину, коли з блакитного
вечора виїжджав червоний козак Терентiй.
Ой поле килиїмське!
Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
Як ти мене при нещасливiй годппi сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хорошi мислi маля
I неприятеля пiд нозi топтали.
Слава не вмре, не поляже
Од нинi до вiка,
Даруй, боже, на многi лiта!
Уже надвечiр'ям заблакитнавився день, уже й сизi тiнi шугнули в клуню,
за селом пiшло рiзноголосе ревище корiв, а вулицi повiяло пилом, луками й
молоком, коли дверцята клунi вiдчинила й одразу ж зачинила тiтка Марина.
- Данилку, як ти там? - аж чути, що б'ється тривога не тiльки в словi,
а й у сетщi жiнки.
- Вчу думи, може, колись знадобиться, - навiть сяку-таку посмiшку вибив
устами.
- Цю книжку менi теж у столицi подарували. А а_ тобi їсти принесла:
першу молоду картоплю з_ укропом. Ти любив її колись, i твiй батько любив,
- метнулась до закутка, звiдти винесла дiжечку, фартухом обтерла її,
поставила на току, перевернула догори двом, вместила на днище горня, що
здiмало пару, глечик в холодним кисляком, хлiб i огiрки - просту селянську
вечерю, яка нагадала йому тi лiта, коли ще_ жону його тато й мама.
- Може, разе" повечеряємо? 7
- Та нi, - зiтхнула жiнка, вийняла а його чуба стеблину сiна, а коли
Даиюїо- почав вечерятiг, скорбно пiдперла рукою щоку. Отак i його маги в
турботву годину стояла бiля нього.
Крiзь щiлини заглянуло мiсячне промiння, воно ще бiльше пiдвело тiнi
жiночого смутку, i Данило не знав, що йому сказати, як подякувати цiй
добрiй душi, для якої завжди чиєсь гере було її горем.
- Спасибi, тiточко.
- Нема за що, - знову зiтхнула. - А тобi, Данилку, десь треба
безпечнiшого мiсця шукати. Вiн нiмо поглянув на жiнку.
- Це ж нещодавно, як iз пекла, придимiв недоламок - Стьопочка Магазаник
- i никав навколо хати, i в хату поткнувся, за гебе питався. А потiм
навiть у хлiв заглянув - там дверi були вiдчиненi. Я й спитала: - Може, й
у клуню хватить совiстi влiзти?
Блимнув вiн очима, наче вовк, пробурмотiв про такий час i вообче та й
повiявся кудись. От i випадав тобi знову дорога.
Тiтка Марина притулилась до його плеча. Данило почув її трепет, її
бiль.
- Не треба, тiточко, - поцiлував жiнку, кклонився їй. - Я зараз i пiду.
- Ще рано. Хай споночiє. Я тобi ще торбинку принесу: там хлiб, шматок
сала, рушник... Хай нiхто не збирає так рiдних у дорогу, як збираю я тебе,
- провела пальцем по вiях, пригнулась i, наче тiнь, вийшла iз клунi.
I знову нiч тривоги, i полинової гiркостi, i невiдомостi. Обережно
тiтчиним садочком вiн виходить до тороднiх ворiтець i оторопiло
зупиняється: йому здалося, що раптом почала оживати половецька баба.
Марево? Нi, насправдi ворухнулась стара камена, роздвоїлась, i вiд неї
вiддiлилась принишкла якась постать.
- Стьопочка?! - несамохiть вирвалось у Данила.
- Еге ж, вiн! - зловтiшно озвався Стьопочка, потiм сквапливо гайнув од
половецької камени до стежки, стиснув уважистi Кулаки. - Так-от,
громадянине Бондаренку, ви не хотiли менi нi написати, нi пiдписати
характеристику. А зараз я вам напишу свою характеристику! - радiсно злий,
переможно став насупроти
Данила.
- А хiба ти досi не писав ва мене своїх характеристик-до-
иосiв?
- Писав! Самохiть i завчасно писавi I вiрно робив, бо це мiй актив!
Тiльки не здумайте тiкати, бо я криком пiдiйму на йоги всю вулицю i дело.
- Або сам, негiднику, злетиш iз нiг! - розлютився i з усiєї 'JptoOl
вгатив кулак у Стьопочку, той похитнувся, пригнувсь, i пiд i 'рудй, пiд
дихання вдарив Данила, та зiд другого удару впав долiлиць на огудиння,
застогнав.
Данило нахилився над ним.
- Не бийте... Я бiльше не буду, - куцьорблячись, Стьопочка охопив
руками голову, а Даннло поглянув на свiй кулак. Цс ж уперше вiн бив
людину... А може, нелюда?
За великим ясеновим столом, теж, як усе в оселi, змайстрованим
Лаврiном, журно сидiла сiм'я. Нi тобi пересмiхiв близнят, нi
задерикуватостi Ярини, нi насмiшки чи командування Олени. Тiльки й мови -
шелест огню у печi та шепiт очеретiв i хвилi iз броду.
"Давно так смуток не ступав по нашiй хатi. От i маєм не снiдання, а
поминки, - зiтхнув Лаврiн i знову ж повернувся до ночi, коли прощався з
Данилом. - Де вiн тепер шматує душу?"
Чоловiк перший поклав ложку, пiдвiвся i застиг, прислухаючись: на
подвiр'ї загупали чиїсь кроки. Чиї ж? У сусiдiв нема такої нетерплячки в
ногах.
I от негадано, вносячи в хату свiжi торбинки галiфе, рвучко входить
Ступач. Кого-кого, а такого гостя нiхто не сподiвався. Десятеро очей
пiдвелося па нього, i хоч би тобi одне слово.
Ступач скидає картуза, шанобливо кладе його на долоню i насмiшкувато
нацiлюється на господаря, що чогось мiниться на виду: чи не страх заповзає
в нього?
- Не помiщав?
- Поки нi, - понуро каже Лаврiн. Воно б треба запросити гостя до столу,
але хай його рогатi в казани просять.
- Дядьку Лаврiне, ви, кажуть, уночi бачили Бондаренка?
- Бачив, - ще бiльше хмарнiє господар.
- Куди вiн тiкав? - уже починає в душi гнiватись Ступач, бо навiть
сiсти не запросили його.
- Не тiкав, а йшов собi.
- Але куди йшов? - грiзнiшає Ступач, i йоржi його брiв вискакують на
чоло. На це Роман i Василь одразу пiдводяться з лави.
- Куди вiн прямував, я вам потiм скажу, - господар вийшов з-за столу i
твердо став насупроти Ступача, високий, золотавий, мов соняшник.
- Коли ж це потiм?! - нетерпеливиться прибульцю. Лаврiн скидає на нього
погляд, в якому ширяє не страх, а затятiсть чи щось iнше.
- Ось послухайте. Ви, навiть не поздоровкавшись, уже задали менi три
питання. Задам i я вам хоч одне.
- Задавайте, - зверхньо примружився Ступач: що йому може сказати цей
повiльний, як минулий вiк, дядько? Про сiно-солому?
- От ви вчилися по школах, по iнститутах, сушили голову над книгами та
науками, а чи хоч раз колись подумали: як i для чого живете на свiтi?
- Це що?! - ошелешено скрикнув Ступач. Вiн побачив друге обличчя
Лаврiна, на якому вже металися презирство i гнiв. - Що це?!
- Питання, i тiльки одне. Як не хочете вiдповiдати, то я вам скажу. За
всi свої роки ви не стали нi орачем, нi сiячем у полi, нi порадником у
хатi. Чого ж ви отак хватопеком кинулися щербити нашу силу й життя? Чи у
вас вiд злоби розум вилисiв?
- Мовчи! - вигукнув Ступач, стиснув кулаки.
- А може, ти помовчиш передi мною, бо я тебе, нечестивцю, хлiбом, а не
цвинтарною землею годую.
- Тату! - скрикнули близнята, що теж не пiзнавали свого спокiйного
батька, i стали бiля нього, ладнi змолотити на снiп Ступача.
Лаврiн зирнув на них, втихомирив їх порухом руки.
- Еге ж, сини, я таки ваш тато. А спитайте цього: чи вiн може зватися
батьком для своїх дiтей?
Ступач хотiв щось сказати, але захлинувся недоказаним i рвонув до
порога.
- Думати треба, - навздогiн йому вже тихо сказав Лапрiп. Бо що воно i
служба, i вченiсть, i всi лiта без гарної мислi й дiлечка?..
Наче з полум'я, вискочив Ступач на подвiр'я, розполохав курей i качок,
а гуси, витягнувши шиї, засичали i посунули на нього. Ще, дивись, гусак,
який чогось має лебедину, з вiночком голову, i довбоне тебе на радiсть
дебелому фурману, що за ворiтьми пiдпирає спиною бричку.
- Гиля, гиля, клятi! - млинкує руками чоловiк, а ноги скорiше виносить
на вулицю. - Ху!
- Жарко? - весело кривить писок круглолиций стiжкуватий машталiр
Лаврик, який завжди решетує пiд вiями пересмiх зi сльозою.
- Жени!
- Алюр три хрести? - пирхає вiзник i зарання рукою лiзе до очей.
- Ще менi щось дуже розумне бовкни!
- Мовчу - води не сколочу, - стуляє неслухнянi варги, яким так хочеться
повеселитись, погуляти по просторому виду. Лаврик викидає на бричку свою
вагу, трусить вiжками, i лисавi конi, розбризкуючи росу з кучерявого
споришу, трюхикають на середину вулицi. - Ох i гарно ж тут! А берег аж
спiває човнами. Подамося бродом?
- Поганяй на пором, - сурмониться Ступач, не знаючи, як бути з
Гримичем: чи якось прищемити його, чи махнути рукою на все. За своїми
думками вiн i не почув, що позаду закували пiдкови.
Лаврик лiньки скалиться ira сонце, повертає конi па перехрестя i враз,
зiщулившись, наполохано обертається до Ступая:
- Пригинайте голову!
- Чого ти?
- Пригинайте скорiш!
Враз над головами Ступача i Лаврика зметнулось, перелетiло щось темне i
важке. Якийсь навiжоний вершник перестрибнув через бричку i, збиваючи
куряву, гайнув уперед.
- Чи не бiсiв парубок?! - i злякано, i захоплено вирвалось у Лаврика. -
Як святий Юрiй летить!
- Хто це? - оторопiло запитав Ступач.
- Та Роман Гримич. Бачте, йому не вистачило дороги, то вiн навпростець
майнув через нас. А ось брат його культурненько!
оминає нашу каруцу, - i фурман так починає реготати, що сльози одразу
зволожують його очi, вiї i всi зморшки на щоках.
А Ступач тiльки тепер приклав руку до голови.
Василь догнав Романа вже в полях. I одразу напосiвся на нього:
- _Ти очманiв, чи змалiв, чи твiй баняк догори дном перовернувся?!
Роман щиросердно розсмiявся, притримав коня, що зразу ж почав грати пiд
ним.
- Чого ти, брате, так заговорив зi мною, наче ми вже й не рiдня
- _Вiн ще й питає! А коли б кiнь зачепив копитом голову Ступача.
- То, може б, тодi в нiй всi клепки вакурат стали на своє мiсце, -
безтурботно вiдказав Роман i запишався: - А славно ж я перескочив через
бричку i той гамуз, який сидiв у нiй?
- Тiльки що будем мати за цi перескоки? - зажурився Василь.
- Та нiчого не будем мати. Як Ступачевi захочеться позиватися зi мною,
то скажу: зноровився кiнь. Хай позивається з ним...
- Сьогоднi ми жниварi, а ким будемо завтра через твої вибрики? -
похитав головою Василь. - Думати треба все-таки головою, а не копитом.
- Покинь, брате, свою лементацiю, бо вiд неї i деиь скисне. А вам ще
стiльки дiлечка треба переробити! - Роман пустив коня риссю, ще ft
мкурникав пiсеньку про ту Гандзю иилу, що купервасом брови накрасила...
XX
Стьопочка Магазаник не дув i же сушив мiзки круговертю життя - на його
далекi сторiнки не долiтав навiть оком, а до близьких прицiлювався з
єдиною думкою: що вiд них можна ввiрвати собi. I вривав i з лiсу, i з
поля, i з саду, навiть з любовi, бо i в нiй без ворохобництва не
обiйдешся.
До чого ж тепер довiрливi пiшли дiвчата! Нафасонишся увечерi, пiдкрутиш
цвяхом чи веретеном чуба - i чешеш на куток, де мiсяць вибiлює дiвочi
коси; надзиглюєшся бiля якої, шепнеш се, те в одне, в друге вухо,
позiтхаєш, скажеш, що вона найкраща в свiтi, та й прибивайся тихцем до
верби чи в садочок, i знову ж не мовчи - вихай язиком, як помелом, але
рукам попервах волi не давай, бо обпечешся. Найголовнiше в залицяннi - це
втовкмачити чорнявiй чи бiлявiй, що вона найкраща вся або очима чи нiжками
i що ти без неї сохнеш, як трава на сонцi. А решту вже довершить
нiчка-звiдниця та хмiль поцiлункiв. Отак Стьопочка i входив у любощi, а з
них вищулювався зайцем, найбiльше боячись дiвочих слiз. Де вони тiльки
беруться в них?
Правда, i Стьопочку було охопило справжнє сум'яття чи любов - це коли
вiн зустрiвся з Мирославою. Зустрiвся - й отетерiв. Не однiй брехав, що
вона найкраща, а ця була така гарна, що їй i правду лячно було сказати. Де
й на яяих харчах виросло це дивовиння? I хто з ним наважиться вийти
ввечерi пiд мiсячну нiч, i хто його зумiв вкоськати? Таки правду каже
тато: гарне личко - серцю неспокiй.
Позiтхав тодi Стьопочка день, позiтхав i другий, а на третiй подався до
татарського броду, щоб зустрiтися з Мирославою.. I зустрiвся, i, мов
старець, скинув картуза перед її красою, потiм навiть доплентався до
подвiр'я Гримичiв, що згори скапувало росою з черешень, а знизу дихало
матiолою. Тут вiн зiтхнув, як ве раз це робив вечорами, i розгублено
заграв млинками вiй.
- Чого ви, Степане Семеновичу, зiтхаєте, мов останнє спекли? -
засмiялась Мирослава.
Її смiх пiдбадьорив Стьопочку: хiба вона не з такого самого тiста, що й
iншi дiвчата? Хiба i їй не кортить помлiти в чиїхось обiймах? Вiн знову
зiтхнув i, надавши обличчю того, що зветься подобою правди, зажурено
сказав:
- От вiрте, Мирославе Григорiвно, чи не вiрте, а ви найкраща в свiтi.
Але дiвчина не посмiхнулася, не глянула на нього, а в'їдливо вiдрiзала:
- Ви, Степане Семеновичу, багатьом дiвчатам отак задурювали голови?
- Нi, нiкому! - вигукнув Стьопочка. - їй-бо, правду кажу, що ви
найкращi.
- Iдiть додому, проспiться, а завтра у вас змiниться думка. До
побачення! - Мирослава стрiпонула снопом волосся й вiдчинила хвiртку.
Стьопочка в розпачi заволав:
- Мирославе Григорiвно, я цiлу нiч простою тут, коли ви ще не побудете
зi мною.
- Так уже робив один дурень, - безжалiсно вiдрiзала дiвчина.
- Хто ж це?
- Мефiстофель. Чули про такого?
- Нi... В нашому селi такого не було.
- То почитайте. Для залицяльникiв вашого типу це може згодитися, - i
швиденько пiшла до хати.
Стьопочка сперся на ворота, не знаючи, що йому робити: вистоювати нiч
на чужому подвiр'ї чи йти вечеряти, бо любощi любощами, а їсти треба. В
цей час iз поля надiйшла Олена Петрiвна, здивувалась i потiм нiби зрадiла:
- От спасибi, Стьопочко, що ти прийшов пiдпирати нашi ворота, бо мiй
сушиголова нiяк не знайде часу облагодитись.
- О, це ви?! - розгубився невдатний залицяльник, а вiї його
запрацювали, наче в них прокинувся вiтер.
- О, це я! Не впiзнав? - I аж в боки взялася. - Чи ти, може, Мирославу
Григорiвну виманюєш своїми баранячими пачiсками? Тодi шкода твого часу i
крутежу.
- Якi ви, тiтко, злоязичнi, - напиндючився Стьопочка i пiшов вiд тих
необлагоджених ворiт, якi, здавалося, також скрипiли насмiшкою.
Пiсля того вiн ще кiлька разiв, наче ненароком, перестрiвав Мирославу,
та не мав радостi вiд того й подався на зальоти до Катрi Лебеденко, а та
одразу й повiрила його лукавому слову. I навiть голублячи смаглолицю
Катрю, вицiловуючи її вогкi несмiливi уста, вiн не раз замiсть її обличчя
бачив iнше. Отак i минали його вечори: пригортав одну чи другу, а думав
про Мирославу й глухо злостився на те зiлля, що зветься дiвчатами, i на
Данила Бондаренка, який замакiтрив голову агрономшi.
I от сьогоднi вранцi їздовий з лiсництва привозить їм хлiб i новину про
Бондаренка. Нарештi сталося!
- Це правда, дядьку Дмитре?
- А чого б менi брехати? - насупився їздовий.
Стьопочка па радощах спочатку ошелешено дивиться на їздового, а бачить
Мирославу, далi, посмiхаючись, запрошує чоловiка до оселi й дiстає з
мисника якусь з'їжу та пляшку слив'яш:п. Збагнувши, чого радiє Стьопочка,
дядько Дмитро одвертається од столу i йде з хати.
- Чого ж ви, дядьку? - дивується Стьопочка. - Хоч одну чарку
перехилiть.
- Не треба менi твоєї трути, - сердито вiдповiдає їздовий i щось
неприязно бурмоче про тих гидюкiв, якi тiльки знають одне: згризати
когось.
Але Стьопочка не звертає уваги на те бурмотiння; радiсть i тривога
схрещуються в ньому то як два мечi, то як два променi, а на них
висвiтлюється Мирослава. Тепер, коли бiда постукала i в твоє вiкно, не
будеш гордувати, тепер Стьопочка етапе на твiй порiг, як саме щастя.
Парубок насамперед кидається до дзеркала i сяк, i так вдивляється в
себе, залишається задоволений i собою, i своїми пачiсками, якi вчора
нацвяховував до Марiї Шляхової. Теж менi щастячко вербове: вiдразу почала
докоряти Катрею Лебеденко... А куди ж зник їхнiй голова? Тiльки в своїх
десь переховується! Ось так воно й виходить: коли хтось високо злетить, то
неодмiпно низько сяде. Головне в життi - триматися середини, а як припече,
можна й трохи податися на лiву сторону, не забуваючи, що є й права. Був би
Стьопочка головою колгоспу, вiн би все согласував i поволеньки просувався
вперед. Поволеньки! Вiн поперед батька в пекло не полiзе. Стьопочка не
якийсь плошак!
Отак розмiрковуючи, вiн проворненько мете до скринi, змереженої
залiзним кованим квiтом, жужмом виймає свiй залежаний одяг, не знаючи, чим
найкраще принадити Мирославу. Ось цей з iскрою пiджак вiн вимiняв на
переднiвку в якогось антилiгента за двадцять фунтiв жита. Антилiгент хотiв
двадцять п'ять, та мусив поступитися. Тепер вiн i не глянув би на
Стьопочку... Ет, знайшов про що згадувати.
Стьопочка мало не влазить у дзеркальце, врiзане в ляду, та вже бачить у
ньому не так себе, як Мирославу. Агроном при тобi - це теж непогано! От що
тiльки вдягнути до неї i як хитромудро говорити iз нею? Тато увесь час
в'їдається, що вже пора пiти по розум до голови, а не знає: як перейде
Стьопочка на своє господарювання та буде при карбованцi, тодi й розум
вродить. Стьопочка ще покаже себе, i вообче.
I поки вiн роздумує над цим, до хати заходить батько. Побачивши
розкиданий по скринi й лiжку одяг, вiн спочатку супиться, бо любить у
всьому порядок, та, щось прикинувши, розпогоджується, починає хитрувато
посмiхатися. Старий гриб одразу зметикував, що й до чого, але Стьопочцi
нiчого не каже. Вирядившись у найкраще, сип зашурхотiв одежинкою,
обернувся до батька:
- Як менi?
- Знизу широко, вгорi вузько, а сiдницi тiсно.
- Внизу так i повинно бути - мода! А чули про Бондаренка?
- Авжеж.
- I що скажете?
- Не знаю, чи вiн ворог державi, а менi таки був ворогом. Як вiн тодi
пiдкосив нас у скитку! Давав уже йому й десять, i п'ятнадцять, i двадцять
тисяч давав, але такий дурень, видать, i на мiльйони не поласився б.
- Справжнiсiнький дурень! От i йди тепер до грому. I негадапо почув од
батька:
- Не кляни його так тяжко.
- Це ж чого?!
- Бо нiхто не знає, де його грiм ночує.
- I це правда, - погодився Стьопочка, труснув жовтими пачiсками.
"Вони в тебе такi гарнi, як весною рапс, коли цвiте", - лебедiла йому
Катря. Як це, здається, давно було, хоча скiльки того часу минуло? От що
тепер йому скаже Мирослава i з якого боку пiд ступитися до неї? Чи напасти
попервах на Данила, який увiв її в оману, чи пiдкотитися iз спiвчуттям? Та
на мiсцi буде виднiше.
- Я пiшов, тату, - зачинив скриню, а ключi поклав до кишенi.
- Iди з богом, коли напала кортячка женитись, тiльки не дуже барися, бо
в нас роботи до самої суботи.
- Аби тiльки до суботи, - хмикнуло чадо. - Ось хто менi характеристику
дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.
- Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. - Якщо вийде
по-твоєму, скажеш Мирославi, що в нас доволi є картоплi, бо дуже вона
марна, нiяк не може вiдiйти пiсля наук, - i засмiявся, а потiм посмутнiв:
навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог
розуму.
З лiсiв Стьопочка вийшов у просторiнь притихлих полiв, у безмiр'я
похиленого колоса, що чекає не дочекається женцiв i косарiв. Опереджагочи
їх, над нивами зависла гаряча пiвденна суховiйнiсть, сушачи стебло й
колос.
"Ох i гарний та чистий хлiб навколо! - здивувався Стьопочка, котрий не
дуже придивлявся до колгоспних нив. - Це теж частка Бондаренка. Який
лишень тепер ти сам матимеш хлiб?!" - подумав зi злiстю й одразу ж
прояснiв: поперед нього мiж пшеницями тихо йшла Мирослава.
Справдi, вона була топоитка, мов горстка матiрки, бо ;к мотається в тих
полях од зорi ii до зорi, а потiм ще й над книжками чманiє.
Стьопочка наздогнав дiвчину, вопа обернулась па його кроки, i на
обличчi її вiн побачив печаль стспопої юги, що висушує стебло, зорiю чи й
душу. I навiть пролазлиному Стьопочцi стало нс по собi сiд тiєї печалi, що
черкнула його, i uauin, у Стьопочья iюгадано прокинулося спiвчуття. Bin
скипун картуза, вклонився Мирославi.
- Чого тобi, Стьопочко? - зiтханням i журбою запитала вопа.
- У мепс, Мирославе Григорiвно, аж душа заболiла, коли я почуп про
таке...
- У тебе i душа заболiла? - перепитала неживим голосом, а сама
вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.
- Еге ж, Мирославе Григорiвно, дуже заболiла, бо я знаю, що тепер може
бути.
- Що ж тепер може бути? - мерзлякувато повела утлими плечима, на яких
гойднулася хвиля мiсячного волосся.
- Як що?! - здивувався Стьопочка. - Хiба ж ви нiчого це прикидали собi
в головi?
- Нi, не прикидала.
- Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потiм що й оргвисновки
будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.
- Оргвисновки? Якi?
- Менi по хочеться про це казати.
- Тодi не кажи, - Мирослава обернулася i, погойдуючи етап i погойдуючи
коси, пiшла у жита, що одразу зiмкнулися за пою.
Стьопочка обiгнав дiвчину, став насупроти неї.
- Не втiкайте, Мирославе Григорiвно, бо вже, певпо, нiкуди пе втечете
вiд своєї долi.
- I вiд оргвисновкiв? - хоч трохи щось iкивого, в'їдливого пробилося їй
в голосi.
- Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то,
може, й минеться.
- Ти, Стьопочко, сказав би так?
- Неодмiнно! - аж скрикпув Стьопочка. - А як жо iнакше, коли вiн ворог!
Юга в очах Мирослави стала темнiшою:
- Виходить, вiн ворог, а ти друг?
Стьопочка вiдчув у голосi Мирослави зневагу до себе i вiдрiзав:
- Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все
зважили на вазi.
- Дай менi, Стьопочко, спокiй. Важ, коли маєш що важити па своїй
вагiвiпiцi, тiльки не лiзь iз нею в чиюсь душу.
- Я, Мирославе Григорiвно, шануючи вас, люблячи вас!
- Навiть люблячи? - гiрко здригнулись двi риски навколо пересохлих уст.
"От у Катерний вуста завжди вогкi".
- А таки люблячiї! - заквапився Стi.опочка. - Я люблю що з того дпя, як
уперше побачив вас. Пам'ятаєте вечiр, коли зустрiвся з вами? Ви тодi
пасмiшочкою нагнали мене, та все одпо я нiколи вас не забував!
- I Катерину Лсбедонко, i Марiю Шляхову тож нiколи не забував?
- Так то ж не любощi, а флiрт! - скрикнув Стьопочка. - От щоб повiрили
менi, я й прийшов у цю важку годину до вас: тiльки одно слово - i я
одружусь, вiзьму на себе всю оту неславу i наругу, що може пiти за вами.
От бачите! Як ви па цеє?
Мирослава вiдповiла не йому, а житам:
- Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?
- I що з того? Ця любов накине па вас чорпу тiнь, поговiр i обчикрижить
молодi лiта, а моя - захистить вас.
- Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, - не
грiшив би криводушним словом, - та й пiшла помiж колосками, зiщулена,
болюча, але неприступна.
Стьопочка розгнiвався, стиснув кулаки, знову забiг наперед:
- Ще подумайте, Мирославе Григорiвно! Подумайте, поки не пiзно!
- Думати нiколи не пiзно, навiть перед смертю.
- Хай вiн думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весiллям!
- Геть, негiднику! - не скрикнула, а так прошепотiла Мирослава, що
парубок поточився од неї.