Страница:
- Та вже ж не для того, щоб пiсля ковзанки бухикати на печi. Зараз же
ходiмо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
- Ви навiть чай умiєте варити? - знову самим лукавством змiряла його.
Данило здивовано повiв бровами:
- Де ти замiсть слiв нахапалася шершнiв? Чи це тiльки для мене?
- Ой, нi, - хитнула Мирослава головою i своїм снопом, пiдняла руки i
посмiхнулась рукавицям, - Стирчать, як глеки на кiлках.
- То ходiмо.
- А як хтось побачить? - Враз уся гра аiвшла в дiвочого обличчя, i
тепер на иьому вибились розгубленiсть та занепококоєнвя.
- Коли хтось i побачить, то тiльки позаздрить менi, - з доброго дива
бовкнув. - Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цiлий рiк чорнобривцями
пахне.
- То... нам'ять любовi? - зненацька спитана Мирослава.
- Пам'ять любовi до матерi. Як ручата? Вiдiйшли трохи?
- Ще нi.
- Ходiмо?
- Менi боязко, - правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
- Чого ж тобi боязко?
- Це ви повиннi бiльше знати... Так же не можна.
- Чому не можна? Ти. ж не iiйршшi деиъ аиаьш мене.
- Краще ходiм до татарського броду, до Гримичiв.
- Нi, до мене. Я не хочу завтра гнати конi по лiкаря, I дiвчина обпекла
його:
- Так дуже шкода коней?
- I тебе трохи, - вiн поклав руки на дiвочi плечi, обернув її до
мiсяця. - Ось там i стоїть моя хата, а ворота бiля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
- А чиясь дiвоча доля од вас не кигикала чайкою? Вiн зрозумiв її
побоювання.
- Такого, дiвчино, не було. I коли маєш до мене довiру - не називай на
"ви", - вiн узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту
вуличку, де плетенi тини i верби-пiдлiтки бiля них вели до напiвзабутої
оселi. Iшов i милувався дiвчиною, Ї.Ї снопом, її ходою - легкою i
красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої пiспi? I здавалось, що
в цього вже був такий вечiр надiй i притихле вiд сполоху дiвча бiля нього,
яке не знає, за що триматись рукою - за тендiтнi в паморозi верби чи за
серце.
Ось i його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, i вони
справдi кигикнули чайкою.
- Наче в казцi, - здивувалась i чомусь зрадiла дiвчина. Пiдiйшовши до
вiкна, на якому клубочками дрiмала мiсячна сновiйнiсть, Данило постукав у
шибку.
- У вас хтось живе? - пройшовся переляк по обличчi Мирослави.
- Нi.
- А чого ж ви стукаєте?
- Згадую свою матiр. Вона завжди на стук вiдчиняла менi дверi. А тепер
нема кому.
- I це тяжко, Даниле? - сама не помiтила, як назвала його на iмення.
- Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбi пiд вербовою
дощечкою, пiд тiєю, про яку дiвчата весною спiвають: "Вербовая дощечка,
дощечка, там ходила Настечка, Настечка", - i знову згадав не вербову
дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навiдатись до нього i Дiденка,
якогось гостинця завезти.
Даияло вiдчинив сiнешнi й хатнi дверi, Мирослава все ще з опаскою
ступила в темряву хати.
- Справдi, тут вереснем i чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
- Дуже. I люблю, коли дiвочi коси вiють чорнобривцями, - нечутно
торкнувся її снопа. - Уявляєш: снiг i чорнобривцi! - Вiн засвiтив свiтло,
i гостя одразу ж пiдiйшла до фою матерi, пород яким свiтився снiп жита.
- Це ваша мати?
- Матiр.
Мирослава посмутнiла.
- I в моєї такi добрi очi були. I звала вона мене чогось Журавкою.
- А моя часто спiвала про журавку... Щось незвичне було в її вдачi. Як
вона тiльки, вже з рiздва, виглядала весну, як тiшилась першим
пiдснiжником, як прислухалась до спiву зерна, до шелесту макiвок, до всiєї
землi. I до колоса, i до трави, i до деревця у неї була своя любляча мова,
пiсня. Найбiльше я; наспiвувала на луках, бо там стiльки птаства знаходило
притулок i в травi, i в березi, i на водi. Бувало, гляне на якусь чубату
чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, i зiтхне: "Боже,
як то славно, коли е крила", - та й тихенько заспiває травi чи копичкам:
А журавка ходить
Та пiр'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: i журавля в журавлиному бродi, i
журавочку, i її двiйко цибатих дiток. Мати не раз втiшала мене, що. в мою
подушку зашила журавлинi пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця,
поля, а не рiзна погань.
- Це ж треба, - аж зiтхнула Мирослава. - Добра i тиха матiр.
- Що добра, то добра, а от чи тиха - не знаю. Одного разу вона
здивувала усiх односельцiв. Це сталося у двадцятому роцi. Бiля самого села
партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубiв
озброєна зграя, а отаманив у нiй вчений жорстокосердець, що нахвалявся
вирiзали бiльшовикiв до сьомого колiна. Як побiгли городами i вулицями без
вершникiв конi, я з мамою вийшов у двiр. Аж до нас на змиленому конi
пiдлiтав розпашiлий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його - вiн
тепер головою колгоспу працює. Ще з вулицi гукнув матерi:
- Ганно, допоможи пораненим - винеси полотна перев'язати рани, - i
зiскакує зi свого воронця, веде його на подвiр'я. А кiнь аж хитається од
утоми.
- Де ж я того полотна вiзьму? - одразу пожалiснiла матiр. - Усе
повiддавала то за оранку, то за хлiб.
- А може, щось завалялось? Бiда хлопцям: лежать на бiлих гречках, а
гречки вже червоними стали.
В оселi кинулась мати до скринi, та хiба знайдеш те, чого нема?
- Що ж, таке дiло, - похилив голову Чигирин. - Доведеться багатiїв
потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотнi були чужi лайки та
нарiкання.
- Почекай, Михайло, - враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю,
а далi метнулася до божницi, стала на лаву й почала здiймати рушники з
образiв.
- Ти що, жiнко добра? - здивувався, не повiрив собi Чигирин.
- Нiчого, нiчого, - заспокоїла його матiр. - На цьому полотнi не буде
нi лайок, нi нарiкань - воно святих сповивало...
- Оце так... - широко розкрила очi Мирослава: в них входили далекi
видiння. - А що ж далi? Данило зiтхнув:
- Далi вона все ждала батька, ждала навiть пiсля того, як дiйшли чутки,
що його вбито. А голос її з кожним роком смутнiв i смутнiв. Незадовго до
смертi вона якось попрохала мене: - Данилку, заспiвай менi про журавку, що
ходить та пiр'ячко ронить, бо я чогось нинi не можу...
Останню дорогу матерi люди вiд хати до цвинтаря встелили цвiтом. А над
її хрестом завжди висить рушник i взимку, i влiтку має своїми крилами...
- От i думай собi, що таке життя... - зажурилась дiвчина. - А чого ви
перед образом матерi поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
- Бо все життя моєї матерi пройшло в житах чи бiля жита, бiля чорного
хлiба i на безхлiб'ї. Отак, напевне, бiля житечка, на оранцi, на сiвбi, на
жнивах пройдуть i мої, i твої роки, якщо контри чи замiжжя не заберуть
тебе вiд ниви та перепiлки в нiй.
- Надiюсь, не заберуть! - переконано сказала дiвчина i допитливо
подивилась на Данила: - А що для вас головне в життi - жито, перепiлка в
ньому та жайворонок над ним?
- Селянська доля! - задумливо вiдповiв Данило i на нiмотний погляд
Мирослави невесело посмiхнувся: - Це ж може здатися нудним чи обмеженим,
як визначив великий знавець параграфiв i планiв Ступач.
- Розкажiть! - пошепки звелiла Мирослава i стала ближче до снопа.
- З чого тiльки й почати? Менi й досi здається i, напевне, завжди буде
здаватися, що крiзь мою душу, крiзь мої очi, крiзь мої болi та сподiвання
пройшла iсторiя селянської долi i смуток житечка, яке й досi не може
нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубiти, хоча й не мало
бачив грубого, навiть жорстокого в селi. Так-от про селянську долю, про
селянськi сподiвання. Убогими, стражденними, причавленими були вони.
Щоденно серце хлiбороба обкiльцьовував страх i перед податками, i перед
злиднями, i перед силами природи. I тiльки в пiснях пробивався не такий
уже й великий свiт надiй, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на
хлiб, пшеницi на паляницi, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й
багато просили хлiбороби в бога. А тепер ми самi повиннi ставати тими
богами, що змiнюють селянську долю, виводять хлiбороба у свiт великих
надiй, у свiт великого врожаю i душевностi. Ти не раз, певне, сумувала,
слухаючи пiсню про бiдну вдову, що засiяла своє поле, зволочила i сльозами
примочила. То хiба не варто присвятити свiй вiк тому, щоб нi сльозо, вi
злиднi, нi безхлiб'я не ломили нi вдову, нi сироту, нi всю селянську долю?
Так я розумiю турботи нашої держави, так я розумiю i свою непоказну, але
ревну працю, - Данило занепокоєно глянув на дiвчину: чи ве подумає, що вiн
якесь патякало, i вже, глузуючи над собою, закiнчив: - Тому, зважаючи на
вищесказане, не доведеться менi шкаповi селянськi чоботи мiняти на
модельне взуття.
- Гарно сказали ви про все, окрiм модельного взуття. Про щось подiбне
думала i я. Тiльки чи всi зрозумiють вас, романтику вашу? Недовiрливий ще
наш селянин, ох який недовiрливий.
- Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда - прийде i вiра! Хто
б iще кiлька рокiв тому з селян повiрив, що їхнi дiти прямо в полотняному
одязi, в летчиках чи а босонiж пiдуть у високу науку? Будь моя воля, я з
щирого аоиота поставив би пам'ятник тим людям, тобто бiльшовикам, що
здогадалися за розкладкою комiтетiв незаможних селян посилати вчитися
малописьменну моходь у робiтфаки, а потiм i в iнститути. Там, як цiлину
орали, - важко давалася нам наука, але мужицькою впертiстю, безсонням
долали її i виходили в люди. Такого нi в яких Кембрiджах i Овсфордах не
'було. Ти ж не можеш уявити, щоб порiг Оксфордського унiверситету
переступив парубiйко в батькiвськiй ки-. реї i постолах!
Мирослава глипнула десь у далину, засмiялась:
- Теж гарно! А маєте ж ви самi радiсть од своєї щоденної празвi? Чи
тягнете її, бо звикли тягнути?
- Питаєш, чи не чорний я вiл, що тягне свое ярмо? Ця мiрка не для мене,
бо маю в руках жагу працi, здається, розумiю i радiсть поля, i радiсть
хлiба, не хуторянську, де навiть безсмертне зерно охороняється пiвпудовими
колодками i собаками, а ту, вiд якої яснiють людськi очi i ширшають,
надiї. Ти, ввiсио, чула старовинну легенду про євшан-зiлля, про безмiрну
любов до своєї землi. То я маю в собi це євшан-зiлля. Оцю любов, од якої
на плечах крила сорочку рвуть! А ти про пiд'яремного вола подумала, - i
щиро, по-хлоп'ячи засмiявся.
Засмiялась i Мирослава.
- Говорiть, говорiть, Даниле.
- Що ж тобi iще?.. I, крiм дуже великого, маю меншi, тiльки свої
радощi: це коли тиховiйна сiється зерно i пробивається прорiст, коли
маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвiтом i
музикою гречка, коли дiвочою рукою кличе когось до себе вояоття проса i
коли стоїть тихий дзвiн достжгаої ниви. Щоденно щось у широкополi мене
хвилюв, радув, бо зрiсся, зрiднився з ним. Я нещодавно почув улюбленi
слова нашого великого вченого про вчених: "Ми повиннi стояти на глобусi".
От i селянство ваше так повинно стояти на глобусi, осiваючи свiт зерном
життя. Отож, певне, догадуєшся, що я маю чим жити. I романтика теж має чим
жити, хоча i її, i селянство не милує демагогiя та невiрство грамових
дiячiв, - i нахмурився, згадавши щось своє, замовк.
Нахмурилась i гостя, приклала руку до чола i тихо, не знати кого
запитала:
- Чого так часто дрiб'язковiсть, погроэа чи пiдшепiт прибивають велике?
Ви не боїтесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний
бюрократ? Для цього вiн i господарчими розрахунками козирне, i
вiдповiдними цитатами блисне, i правдоподiбнiстю прикриється.
Данило невесело здивувався, невесело посмiхнувся.
- Фiлософ мiй з золотими косами! Мирослава не розгубилась.
- Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте вiдповiдь на одне
приземлене питання.
Хлопець уклонявся i жартiвливо, як iсаансьхi гранди в п'єсах, провiв
рукою бiля самої долiвки.
- З охотою, синьйорино!
- Тодi скажiть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залiтають
гостi навiть з областi, чого у вашiй хатi i досi долiвка, а не пiдлога?
Любов до старовини, патрiархальщини?
- До вбогостi не може бути любовi.
- Це не вiдповiдь, а вiдписка.
- А тепер вiдповiдь, - уже серйозно сказав Данило; - Я постелю пахучу
пiдлогу з живицею, з прожилками, з гнiздечками сучкiв, що так гарно
дивляться на тебе, тодi, коли в селi не залишиться жодної долiвки. Жодної!
- Он як! - насмiшкувато хмикнула Мирослава. - Тодi продовжуйте свою
думку i про хату.
- I продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? , - Оту, що має п'ятеро
дiтей?
- Так.
- Яка гарна жiнка, - посмутнiла Мирослава, i вся гра зiйшла з її
обличчя.
- От коли ця гарна жiнка i всi нашi вдови вже будуть мати новi справжнi
оселi, тодi я i подумаю про свою хату.
- Довго вам, напевне, доведеться чекати.
- Я терпеливий - дочекаюсь.
- Не тiльки терпеливий, а й упертий, - пiд вiями дiвчини стрепенулась
посмiшка. - А спите ви... на цвяхах?
- Нi, на сiнi, - засмiявся Данило. - Сiно ж застеляю рядном -
пасманистим або в гречечку.
- I це вже добре, - дiвчина зирнула на те пасманисте рядно, пiдiйшла до
стiни, перед якою стояла стара, з випаленими квiтами скриня.
- Що це за дiвчинка? - глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї
милогубе дитинча. Сум обметав парубочi уста.
- Це Оленка...
- Ваша рiдня?
- Якщо i рiдня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась
на Данила.
- Чого ж напевне?
- Як тобi сказати?.. - завагався.
- Кажiть, як є! - вже нетерпеливилась дiвчина, а в голосi її забринiла
пiдозра.
- Не хочеться, щоб ти чула про грiхи чи грiховнiсть життя.
- Яку грiховнiсть? - насторожилась Мирослава, а в душi почула, як там
щось обривається... Чого б це?
- Тодi слухай... Кiлька рокiв тому йшов я увечерi до своєї двоюрiдної
сестри Оксани. Тиша, тiнi i мiсячна гра пасманили i луги, i татарський
брiд. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтiшне схлипування, що менi
моторошно стало. Бiгцем кинувся до броду i над бистрою, в кущах верболозу,
побачив дiвчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з
води, винiс на берег, пiзнав її i, як що, почав утiшати. Стоїть вона
передi мною i ронить мовчазнi сльози на прибережний пiсок. Бачу, не
заспокою Марiю - так звали цю дiвчину. Тодi посадив її на човен, переїхав
брiд - i до Оксани. Та вже якось вiдходила її.
- Що ж то за iсторiя була? - зажурилась Мирослава. Данило враз
обiзлився на когось.
- Ота сама, споконвiчна, але, бач, нiяк не може остерегти надто
довiрливих дiвчат. Звiв Магазаник поденщицю, яка працювала в його лiсах, а
коли в неї пiд серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксанi,
воно якось обiйшлося, i в Марiї з'явилася донечка, а в мене ось це фото, -
вже посмiхнувся i дитпнi, i Мирославi.
- А Марiя ж де? - глухо спитала Мирослава.
- Вийшла замiж за доиру людину i переїхала в сусiднiй район. Зрiдка
пише Оксанi й менi... Ти чарочку дерецiнки вип'єш, щоб розiгрiтись?
- Нi, - сумно похитала головою i для чогось зняла шапочку.
- А тернiвки?
- Хiба ж сьогоднi свято?
Вiн зазирнув пiд її нерiвнi вiї, де нiяковiла ота зваба, яка вже цавно
зачарувала його.
- Для мене - свято.
- I це правда? - спитала не голосом, а порухом уст.
- Iстинна правда, - вiдповiв напiвпошепки i побачив на її куделi кiлька
зернин пшеницi. - А це ж звiдки взялася пашниця?
- Хiба ж ви забули, що я сьогоднi їздила до селекцiонерiв?
- I що вони?
Мирослава удавано зiтхнула:
- Тiльки на мої гiркi сльози зважили: насипали свого чарiвного зерна в
шапочку. Я тодi скинула рукавицi, щоб i в них сипнули, та не вийшло
по-моєму.
- Отам, у селекцiонерiв, i залишила рукавички?
- Еге.
Данило засмiявся:
- I там вони будуть рости?
- Такi, як у вас, не виростуть.
- Як твої рученята?
- Вiдходять.
- Iди до грубки, вона ще тепла. I чого тiльки не вмiють цi ручата, -
приклав їх до кахлин кольору ранньої весни й пiшов до комiрчини зiбрати
щось на вечерю.
Тiльки тепер страх охопив дiвчину. Чого вона пiшла до чужої хати? Хiба
можна їй тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того
й ворота кигикають чаїним розпачем? Може, не раз вiн мав свято. А як хтось
мався пiсля того свята? Вона в сум'яттi одiйшла вiд груби i знову
зустрiлась з поглядом матерi. Вiн трохи заспокоїв дiвчину.
А тим часом розпашiлий од радостi Данило вже ввiйшов з тарiлками i
здивувався:
- Ти чого, Мирославе, стала такою?
- Якою?
Вiн пошукав слова:
- Наче щойно вийшла з поганого сну. I дiвчина призналась:
- Менi лячно.
- Чого?
- Так дiвчата не роблять.
- Як?
- Щоб самим iти в хату до хдоиця.
Вiн пiдiйшов до неї.
- Так ти уяви, що ця хата твоя.
- Як же це уявити? - не знає, чи журитися, чи посмiхнутись. Вигадає ж
таке!
- Гаразд, я тобi її сьогоднi продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я
прийшов до тебе в гостi. Тепер берися за роботу i готуй вечерю гостевi,
головi, значить.
"Безсовiсний", - так само сказала не голосом, а порухом уст i почула,
як потроху стали зникати сумнiви.
- Не безсовiсний, а закоханий, - i тихо заспокоїв її тривогу. -
Справдi, закоханий.
- Коли ж це сталося? - теж не знайшла нiчого розумнiшого спитати.
- Тiєї ночi, як вiтряк бавився снопом твоїх кiс, - поклав руки на її
коси.
- Тiльки без рук, - вивинулась, не знаючи, що їй робити:
радiти чи сумувати...
I в цей час хтось легенько постукав у сiнешнi дверi. "Хто б це?" -
сполохано, без голосу запитала Мирослава. "Не знаю", - дивуючись, вiдповiв
Данило й пiшов вiдчиняти. На порозi в широкiй, мов дзвiн, киреї тупцював
дiд Корнiй, а бiля ворiт стояли заволохаченi памороззю конi.
- То ти дома?
- Дома. Добрий вечiр вам. Щось, може, трапилось?
- Та нiчого такого й не трапилось, - полегшено зiтхнув дiд i простягнув
Даниловi обкручену жилами руку.
- Вам чогось треба?
- А чого менi треба вiд тебе? - дивується чи хитрує старий. - Хiба не
можна достукатись до людини без усякої потреби?
- Та можиа. Заходьте до хати.
- Так снiгу нанесу. Краще поїду собi до стайнi, бо конi потомились
нiвроку, - захрипiв давньою простудою старий.
- I все-таки що у вас?
Старий знову зiтхнув, заклiпав вiями, на яких поблискувала паморозь.
- I не хотiлось би проти ночi казати чортi-що, але, напевно, й треба.
Розумiєш, повертаємося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам'янця та й
стрiчаємо на дорозi якесь одоробадо, схоже на зарiзяку - носяра в нього от
така, а очi совою свiтять. Попросив цей головорiз, щоб його трохи
пiдвезли. Як пiдвезти, то й пiдвезти, бо ж зима. Сiв носань на сани, мов
дiдько, почав те-се теревенити, а коли довiдався, звiдки ми, нагло й
запитав:
- А вашого хваленого голову ще не посадили?
- За що ж його мають посадити? - остовпiли ми.
- Щоб по був таким розумним, - зареготав той дiдько, - Щоб дивився не
тiльки на переднi, а й на заднi колеса.
- Ти не з пекла родом? - запитали його та й зiпхнули з саней у снiг, а
самi чимдуж додому. В селi дiзналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пiшов
до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду i страху в
мою душу. I де беруться такi виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а
мiсяць свiтить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля i бог береже. - Вiн
обернувся, пiшов до ворiт, i вони тепер озвалися Даниловi не чаїним
кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справдi бiля його долi
закружляла недоля? Розгубленим поглядом вiн подивився на заволохачених
коней, що кудись вiдвозили його спокiй i радiсть, на приiмлений свiт.
Чогось полiз рукою до кишенi i вийняв звiдти пригрiте зiллячко жита. Це
сьогоднi, розгорнувши снiги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як
перезимуєш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
- Данилку, у тебе щось недобре? - Так спитала, що вiн вiдчув, як б'є на
сполох дiвоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на її виду вболiвання.
- Нi, нi, все гаразд, - вдячно посмiхнувся й пригорнув до себе отой
трепет, оту недовiру й оту знаду, що разом зветься дiвоїим сподiванням.
- Тiльки без рук! - вислизнула з обiймiв i метнулась до ворiт, до яких
знову повернувся чаїний голос.
- Мирославе, куди ж ти?!
- За татарський брiд! - обiзвалася уже в вулицi й зникла в маревi
зимового вечора.
Данило кинувся до хати, погасив свiтло, потiм узяв на засув хатвi дверi
й вибiг iз подвiр'я на переметену снiгом вулицю, а з вулицi на шлях,
шукаючи поглядом дiвочу постать. Але нiде нiкого, тiльки мiсяць у небi та
мороз скрадається попiдтинню. Оце так} Де ж вона загубилась мiж снiгами i
мiсяцем? Вiн зверяув у вузький завулок, де за плотами в бiлих свитках
стояли верби, спадистою стежкою побiг помiж кучугурами i незабаром вдалииi
.побачив самотню дiвочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до
дiвочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку
притулок i зайцям, i лисицям?
Iз завулка дiвчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, i зиякла в
стiнi очеретiв. Чого ж вона не виходить на рiчку? Чи в потравила в
промоїну? Занепокоєний Данило теж узiйшов Яi очерети, пробив їх плечем,
вийшов на заметений брiд, оглянувся довкола. I тут його вразила дивовижна
неправдоподiбна краса зимової ночi, що легкими хмаринами напливала на
пiдтемнепий мiсяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що
спалахами вибухала навколо засiйжоїшх верб i стогiв. Отаке чародiйство
змiг би змалювати тiльки Куїнджi... Але де Мирослава?.. I зовсiм неждано
побачив її бiля самої стiни очеретiв. Пригнувшись, вона притулила голову
до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. I що отут почуєш, мiй
клопоте чорнобривий?
- Ти що робиш?
- Ой! - злякано скрикнула дiвчина, потiм нiяково посмiхнулась. - Ось
пригнiться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її
слухати.
Вiн пригнувся i справдi почув гучання очеретяної дудки i незвiдане
гучання почуттiв у собi.
- А ще що ти любиш? - запитав, аби запитати.
- I люблю весняний спiв їжака.
- їжака?! - не повiрив Данило.
- Еге ж, його спiв схожий на пiсню дрозда. I люблю назирити борсука за
роботою, коли вiн збирає листя на зимiвлю:
назгрiбає купку, охопить її лапами, притисне головою i суне до нори...
- Скiльки свiта, стiльки й дива.
- А що ви любите? Жито-пшеницю...
- I теплий, як душа, хлiб на столi у людей, i пiсню над свiтом, i
калиновий вiтер у свiтi.
- Як гарно: калиновий вiтер у свiтi - вiтер добра, краси, надiй...
Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, i з її голови спада шапочка,
Данило знову на дiвочих косах побачив зернятко пшеницi. Вiн ледве чутно
приторкнувся устами до її кiс, що пахли зерном i смутком матiоли. Чого ж
матiоли?
Данило й не догадувався: то для нього дiвчина мила коси матiолою, коли
дiзналась, що вiн любить цю вечiрню квiтку.
Вже скрадалась передпiвнiчна година, коли розпашiлий, осмiхнений Данило
повертається iз присiлка в село. I всю дорогу йому ворiли вечоровi очi,
над якими так гарно тремтять нерiвнi прииолоханi вiї. Де ви взялись на мою
голову? Дивувався, чудувався i радiв, що таки зустрiвся iз тим дивом, iз
тим святом, якого роками очiкував то з сумовитого чару веснянок, то з
вечорового туману сподiвань, то з тих передчуттiв, якi тiльки молодiсть
наколясуi в душу.
"Ох i дiвчина!" - не раз казав сам собi, похитував головою I знову
дивувався. От тiльки спровадила його не дуже, щоб дуже. Цровiв її по
подвiр'я Гримичiв, а вона подала руку i хватопеком аж зашурхотiла в теплу
оселю. То й мусив стовбичити бiля ворiт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але
як вона глянула з-пiд вiй! "Подивилась ясно - заспiвали скрипки..." А тут
навiть снiги спiвають. Наслання, та й годi. Данило спиною притуляється до
дикої грушi, що тримає на собi з чистого срiбла корону, знову зирить на
присiлок i знову посмiхається. Певне, всi закоханi отакi iiричмеленi.
На iскристiй пiдсиненiй рiвнинi ожив якийсь клубок i, збиваючи снiгову
куряву, покотився, покотився до села. Ось вiн завмер, пiдрiс, витягнувся -
i став зайцем.
"Зголоднiв, вуханю?" - i зайцевi посмiхається Данило, ще й клапоть
якоїсь дитячої казки пригадує.
Звiрятко повело вухами, нiби почуло думки чоловiка, черкпуло обмерзлою
лапкою об лапку, а потiм втопило їх у снiг отак, наче вклонилось комусь,
стрибнуло i знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередiв, що
мають золоту розмову з мiсяцем i вiтерцем. Та недалеко вiд з'їжi знову
зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села - до отiєї музики,
яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, i побiгло не до ожереду, а
на музику. Дива, та й годi!
Коли Данило вийшов на шлях, тут мiж вербами негадано заколивалася якась
висока кустрата постать. Щось вопа посла чи її несло?.. Та це ж старець з
навхресними торбами. Звiдки ти взявся такий пiзнiй? А йде, певне, здалеку,
бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з якої вибивалися тiльки
носище й очi.
- Добрий вечiр, дiду! - здивовано поглядає на пiзнього мандрьоху.
- А добрий... та холодний, - непривiтно озвався старий, стомлено
хекнув, прихилився до верби i поклав на заяложенi торби руки; в чорних
рукавицях вони лежали, мов принишклi кроти.
- Куди це ви, ночi не боячись? Старий похитав оберемком свойї вовни:
- Десь пристановище треба шукати - або нiчне, або... прикiнцеве. Насилу
дочалапав до вашого села.
- I нема тут знайомих?
- Аби то були.
- Тодi ходiм до мене на нiчлiг.
- До тебе? - нiби завагався старець, поцiнував Данила совиними очима. -
От спасибi, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене,
холодного та голодного, спершу до голови сiльради чи колгоспу не поведеш?
- Нi, не поведу.
- Це ж чому?
- Я сам голова колгоспу.
- Ти?! - чогось нагло здивувався i витрiщився старий, а далi
спохватився, спокiйнiше забурмотiв: - Такий молодий - i вже голова. Видно,
стараєшся i собi, i громадi? - I щось неприємне просочилось у тому
"стараєшся".
- Таки стараюся. То й потюпали! - не дуже придивляючись до старця,
Данило пiшов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета
тiней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподiваного
гостя, бо знову ж усi гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся,
- старого вже не було.
"Що за мана?!" Данило озирнувся навкруги, гукнув кiлька разiв: "Дiду!"
Але нiхто не обiзвався, тiльки десь на шляху шурхотiли чоботиська чи
копаницi.
"Дива!" - сам собi сказав чоловiк, стенув плечима, а в пам'ятi ожила
розповiдь дiда Корнiя. Чи не з цим старцем зустрiвся вiн? I чогось тривога
охопила хлопця, наче вiн вiдслонив штору, за якою вчаїлось якесь зловiстя.
Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?
Недовго думаючи, вiн круто повернув i швидко пiшов, а далi побiг до
присiлка. А чого? I сам не знав. I знову йому зорiли вечоровi очi, тiльки
не було спокою нi в них, нi в ньому.
ходiмо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
- Ви навiть чай умiєте варити? - знову самим лукавством змiряла його.
Данило здивовано повiв бровами:
- Де ти замiсть слiв нахапалася шершнiв? Чи це тiльки для мене?
- Ой, нi, - хитнула Мирослава головою i своїм снопом, пiдняла руки i
посмiхнулась рукавицям, - Стирчать, як глеки на кiлках.
- То ходiмо.
- А як хтось побачить? - Враз уся гра аiвшла в дiвочого обличчя, i
тепер на иьому вибились розгубленiсть та занепококоєнвя.
- Коли хтось i побачить, то тiльки позаздрить менi, - з доброго дива
бовкнув. - Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цiлий рiк чорнобривцями
пахне.
- То... нам'ять любовi? - зненацька спитана Мирослава.
- Пам'ять любовi до матерi. Як ручата? Вiдiйшли трохи?
- Ще нi.
- Ходiмо?
- Менi боязко, - правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
- Чого ж тобi боязко?
- Це ви повиннi бiльше знати... Так же не можна.
- Чому не можна? Ти. ж не iiйршшi деиъ аиаьш мене.
- Краще ходiм до татарського броду, до Гримичiв.
- Нi, до мене. Я не хочу завтра гнати конi по лiкаря, I дiвчина обпекла
його:
- Так дуже шкода коней?
- I тебе трохи, - вiн поклав руки на дiвочi плечi, обернув її до
мiсяця. - Ось там i стоїть моя хата, а ворота бiля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
- А чиясь дiвоча доля од вас не кигикала чайкою? Вiн зрозумiв її
побоювання.
- Такого, дiвчино, не було. I коли маєш до мене довiру - не називай на
"ви", - вiн узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту
вуличку, де плетенi тини i верби-пiдлiтки бiля них вели до напiвзабутої
оселi. Iшов i милувався дiвчиною, Ї.Ї снопом, її ходою - легкою i
красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої пiспi? I здавалось, що
в цього вже був такий вечiр надiй i притихле вiд сполоху дiвча бiля нього,
яке не знає, за що триматись рукою - за тендiтнi в паморозi верби чи за
серце.
Ось i його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, i вони
справдi кигикнули чайкою.
- Наче в казцi, - здивувалась i чомусь зрадiла дiвчина. Пiдiйшовши до
вiкна, на якому клубочками дрiмала мiсячна сновiйнiсть, Данило постукав у
шибку.
- У вас хтось живе? - пройшовся переляк по обличчi Мирослави.
- Нi.
- А чого ж ви стукаєте?
- Згадую свою матiр. Вона завжди на стук вiдчиняла менi дверi. А тепер
нема кому.
- I це тяжко, Даниле? - сама не помiтила, як назвала його на iмення.
- Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбi пiд вербовою
дощечкою, пiд тiєю, про яку дiвчата весною спiвають: "Вербовая дощечка,
дощечка, там ходила Настечка, Настечка", - i знову згадав не вербову
дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навiдатись до нього i Дiденка,
якогось гостинця завезти.
Даияло вiдчинив сiнешнi й хатнi дверi, Мирослава все ще з опаскою
ступила в темряву хати.
- Справдi, тут вереснем i чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
- Дуже. I люблю, коли дiвочi коси вiють чорнобривцями, - нечутно
торкнувся її снопа. - Уявляєш: снiг i чорнобривцi! - Вiн засвiтив свiтло,
i гостя одразу ж пiдiйшла до фою матерi, пород яким свiтився снiп жита.
- Це ваша мати?
- Матiр.
Мирослава посмутнiла.
- I в моєї такi добрi очi були. I звала вона мене чогось Журавкою.
- А моя часто спiвала про журавку... Щось незвичне було в її вдачi. Як
вона тiльки, вже з рiздва, виглядала весну, як тiшилась першим
пiдснiжником, як прислухалась до спiву зерна, до шелесту макiвок, до всiєї
землi. I до колоса, i до трави, i до деревця у неї була своя любляча мова,
пiсня. Найбiльше я; наспiвувала на луках, бо там стiльки птаства знаходило
притулок i в травi, i в березi, i на водi. Бувало, гляне на якусь чубату
чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, i зiтхне: "Боже,
як то славно, коли е крила", - та й тихенько заспiває травi чи копичкам:
А журавка ходить
Та пiр'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: i журавля в журавлиному бродi, i
журавочку, i її двiйко цибатих дiток. Мати не раз втiшала мене, що. в мою
подушку зашила журавлинi пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця,
поля, а не рiзна погань.
- Це ж треба, - аж зiтхнула Мирослава. - Добра i тиха матiр.
- Що добра, то добра, а от чи тиха - не знаю. Одного разу вона
здивувала усiх односельцiв. Це сталося у двадцятому роцi. Бiля самого села
партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубiв
озброєна зграя, а отаманив у нiй вчений жорстокосердець, що нахвалявся
вирiзали бiльшовикiв до сьомого колiна. Як побiгли городами i вулицями без
вершникiв конi, я з мамою вийшов у двiр. Аж до нас на змиленому конi
пiдлiтав розпашiлий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його - вiн
тепер головою колгоспу працює. Ще з вулицi гукнув матерi:
- Ганно, допоможи пораненим - винеси полотна перев'язати рани, - i
зiскакує зi свого воронця, веде його на подвiр'я. А кiнь аж хитається од
утоми.
- Де ж я того полотна вiзьму? - одразу пожалiснiла матiр. - Усе
повiддавала то за оранку, то за хлiб.
- А може, щось завалялось? Бiда хлопцям: лежать на бiлих гречках, а
гречки вже червоними стали.
В оселi кинулась мати до скринi, та хiба знайдеш те, чого нема?
- Що ж, таке дiло, - похилив голову Чигирин. - Доведеться багатiїв
потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотнi були чужi лайки та
нарiкання.
- Почекай, Михайло, - враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю,
а далi метнулася до божницi, стала на лаву й почала здiймати рушники з
образiв.
- Ти що, жiнко добра? - здивувався, не повiрив собi Чигирин.
- Нiчого, нiчого, - заспокоїла його матiр. - На цьому полотнi не буде
нi лайок, нi нарiкань - воно святих сповивало...
- Оце так... - широко розкрила очi Мирослава: в них входили далекi
видiння. - А що ж далi? Данило зiтхнув:
- Далi вона все ждала батька, ждала навiть пiсля того, як дiйшли чутки,
що його вбито. А голос її з кожним роком смутнiв i смутнiв. Незадовго до
смертi вона якось попрохала мене: - Данилку, заспiвай менi про журавку, що
ходить та пiр'ячко ронить, бо я чогось нинi не можу...
Останню дорогу матерi люди вiд хати до цвинтаря встелили цвiтом. А над
її хрестом завжди висить рушник i взимку, i влiтку має своїми крилами...
- От i думай собi, що таке життя... - зажурилась дiвчина. - А чого ви
перед образом матерi поставили жито? Данило журно глянув на. Мирославу.
- Бо все життя моєї матерi пройшло в житах чи бiля жита, бiля чорного
хлiба i на безхлiб'ї. Отак, напевне, бiля житечка, на оранцi, на сiвбi, на
жнивах пройдуть i мої, i твої роки, якщо контри чи замiжжя не заберуть
тебе вiд ниви та перепiлки в нiй.
- Надiюсь, не заберуть! - переконано сказала дiвчина i допитливо
подивилась на Данила: - А що для вас головне в життi - жито, перепiлка в
ньому та жайворонок над ним?
- Селянська доля! - задумливо вiдповiв Данило i на нiмотний погляд
Мирослави невесело посмiхнувся: - Це ж може здатися нудним чи обмеженим,
як визначив великий знавець параграфiв i планiв Ступач.
- Розкажiть! - пошепки звелiла Мирослава i стала ближче до снопа.
- З чого тiльки й почати? Менi й досi здається i, напевне, завжди буде
здаватися, що крiзь мою душу, крiзь мої очi, крiзь мої болi та сподiвання
пройшла iсторiя селянської долi i смуток житечка, яке й досi не може
нагодувати людей. Це, певне, тому, що не встиг огрубiти, хоча й не мало
бачив грубого, навiть жорстокого в селi. Так-от про селянську долю, про
селянськi сподiвання. Убогими, стражденними, причавленими були вони.
Щоденно серце хлiбороба обкiльцьовував страх i перед податками, i перед
злиднями, i перед силами природи. I тiльки в пiснях пробивався не такий
уже й великий свiт надiй, що в самого бога можна випрохати щастя: жита на
хлiб, пшеницi на паляницi, а ще гречки на варенички. Як бачиш, не дуже й
багато просили хлiбороби в бога. А тепер ми самi повиннi ставати тими
богами, що змiнюють селянську долю, виводять хлiбороба у свiт великих
надiй, у свiт великого врожаю i душевностi. Ти не раз, певне, сумувала,
слухаючи пiсню про бiдну вдову, що засiяла своє поле, зволочила i сльозами
примочила. То хiба не варто присвятити свiй вiк тому, щоб нi сльозо, вi
злиднi, нi безхлiб'я не ломили нi вдову, нi сироту, нi всю селянську долю?
Так я розумiю турботи нашої держави, так я розумiю i свою непоказну, але
ревну працю, - Данило занепокоєно глянув на дiвчину: чи ве подумає, що вiн
якесь патякало, i вже, глузуючи над собою, закiнчив: - Тому, зважаючи на
вищесказане, не доведеться менi шкаповi селянськi чоботи мiняти на
модельне взуття.
- Гарно сказали ви про все, окрiм модельного взуття. Про щось подiбне
думала i я. Тiльки чи всi зрозумiють вас, романтику вашу? Недовiрливий ще
наш селянин, ох який недовiрливий.
- Не все, Мирославе, зразу приходить. Буде правда - прийде i вiра! Хто
б iще кiлька рокiв тому з селян повiрив, що їхнi дiти прямо в полотняному
одязi, в летчиках чи а босонiж пiдуть у високу науку? Будь моя воля, я з
щирого аоиота поставив би пам'ятник тим людям, тобто бiльшовикам, що
здогадалися за розкладкою комiтетiв незаможних селян посилати вчитися
малописьменну моходь у робiтфаки, а потiм i в iнститути. Там, як цiлину
орали, - важко давалася нам наука, але мужицькою впертiстю, безсонням
долали її i виходили в люди. Такого нi в яких Кембрiджах i Овсфордах не
'було. Ти ж не можеш уявити, щоб порiг Оксфордського унiверситету
переступив парубiйко в батькiвськiй ки-. реї i постолах!
Мирослава глипнула десь у далину, засмiялась:
- Теж гарно! А маєте ж ви самi радiсть од своєї щоденної празвi? Чи
тягнете її, бо звикли тягнути?
- Питаєш, чи не чорний я вiл, що тягне свое ярмо? Ця мiрка не для мене,
бо маю в руках жагу працi, здається, розумiю i радiсть поля, i радiсть
хлiба, не хуторянську, де навiть безсмертне зерно охороняється пiвпудовими
колодками i собаками, а ту, вiд якої яснiють людськi очi i ширшають,
надiї. Ти, ввiсио, чула старовинну легенду про євшан-зiлля, про безмiрну
любов до своєї землi. То я маю в собi це євшан-зiлля. Оцю любов, од якої
на плечах крила сорочку рвуть! А ти про пiд'яремного вола подумала, - i
щиро, по-хлоп'ячи засмiявся.
Засмiялась i Мирослава.
- Говорiть, говорiть, Даниле.
- Що ж тобi iще?.. I, крiм дуже великого, маю меншi, тiльки свої
радощi: це коли тиховiйна сiється зерно i пробивається прорiст, коли
маленькими корабликами пливе полями молодий горох, коли бринить цвiтом i
музикою гречка, коли дiвочою рукою кличе когось до себе вояоття проса i
коли стоїть тихий дзвiн достжгаої ниви. Щоденно щось у широкополi мене
хвилюв, радув, бо зрiсся, зрiднився з ним. Я нещодавно почув улюбленi
слова нашого великого вченого про вчених: "Ми повиннi стояти на глобусi".
От i селянство ваше так повинно стояти на глобусi, осiваючи свiт зерном
життя. Отож, певне, догадуєшся, що я маю чим жити. I романтика теж має чим
жити, хоча i її, i селянство не милує демагогiя та невiрство грамових
дiячiв, - i нахмурився, згадавши щось своє, замовк.
Нахмурилась i гостя, приклала руку до чола i тихо, не знати кого
запитала:
- Чого так часто дрiб'язковiсть, погроэа чи пiдшепiт прибивають велике?
Ви не боїтесь, що нашу високу романтику може вдушити занадто активний
бюрократ? Для цього вiн i господарчими розрахунками козирне, i
вiдповiдними цитатами блисне, i правдоподiбнiстю прикриється.
Данило невесело здивувався, невесело посмiхнувся.
- Фiлософ мiй з золотими косами! Мирослава не розгубилась.
- Якщо ви мене так велеречиво охрестили, то дайте вiдповiдь на одне
приземлене питання.
Хлопець уклонявся i жартiвливо, як iсаансьхi гранди в п'єсах, провiв
рукою бiля самої долiвки.
- З охотою, синьйорино!
- Тодi скажiть, вельмишановний товаришу голово, до якого вже залiтають
гостi навiть з областi, чого у вашiй хатi i досi долiвка, а не пiдлога?
Любов до старовини, патрiархальщини?
- До вбогостi не може бути любовi.
- Це не вiдповiдь, а вiдписка.
- А тепер вiдповiдь, - уже серйозно сказав Данило; - Я постелю пахучу
пiдлогу з живицею, з прожилками, з гнiздечками сучкiв, що так гарно
дивляться на тебе, тодi, коли в селi не залишиться жодної долiвки. Жодної!
- Он як! - насмiшкувато хмикнула Мирослава. - Тодi продовжуйте свою
думку i про хату.
- I продовжу. Ти знаєш вдову Галину Пастушенко? , - Оту, що має п'ятеро
дiтей?
- Так.
- Яка гарна жiнка, - посмутнiла Мирослава, i вся гра зiйшла з її
обличчя.
- От коли ця гарна жiнка i всi нашi вдови вже будуть мати новi справжнi
оселi, тодi я i подумаю про свою хату.
- Довго вам, напевне, доведеться чекати.
- Я терпеливий - дочекаюсь.
- Не тiльки терпеливий, а й упертий, - пiд вiями дiвчини стрепенулась
посмiшка. - А спите ви... на цвяхах?
- Нi, на сiнi, - засмiявся Данило. - Сiно ж застеляю рядном -
пасманистим або в гречечку.
- I це вже добре, - дiвчина зирнула на те пасманисте рядно, пiдiйшла до
стiни, перед якою стояла стара, з випаленими квiтами скриня.
- Що це за дiвчинка? - глянула на фото, з якого пильно дивилось на неї
милогубе дитинча. Сум обметав парубочi уста.
- Це Оленка...
- Ваша рiдня?
- Якщо i рiдня, то, напевне, далека-далека. Мирослава пильно подивилась
на Данила.
- Чого ж напевне?
- Як тобi сказати?.. - завагався.
- Кажiть, як є! - вже нетерпеливилась дiвчина, а в голосi її забринiла
пiдозра.
- Не хочеться, щоб ти чула про грiхи чи грiховнiсть життя.
- Яку грiховнiсть? - насторожилась Мирослава, а в душi почула, як там
щось обривається... Чого б це?
- Тодi слухай... Кiлька рокiв тому йшов я увечерi до своєї двоюрiдної
сестри Оксани. Тиша, тiнi i мiсячна гра пасманили i луги, i татарський
брiд. Враз од берега цю тишу розкололо таке невтiшне схлипування, що менi
моторошно стало. Бiгцем кинувся до броду i над бистрою, в кущах верболозу,
побачив дiвчину, яка, очевидно, прощалася з життям. Вихопив безщасницю з
води, винiс на берег, пiзнав її i, як що, почав утiшати. Стоїть вона
передi мною i ронить мовчазнi сльози на прибережний пiсок. Бачу, не
заспокою Марiю - так звали цю дiвчину. Тодi посадив її на човен, переїхав
брiд - i до Оксани. Та вже якось вiдходила її.
- Що ж то за iсторiя була? - зажурилась Мирослава. Данило враз
обiзлився на когось.
- Ота сама, споконвiчна, але, бач, нiяк не може остерегти надто
довiрливих дiвчат. Звiв Магазаник поденщицю, яка працювала в його лiсах, а
коли в неї пiд серцем забилося життя, погнав до знахарки. Дякуючи Оксанi,
воно якось обiйшлося, i в Марiї з'явилася донечка, а в мене ось це фото, -
вже посмiхнувся i дитпнi, i Мирославi.
- А Марiя ж де? - глухо спитала Мирослава.
- Вийшла замiж за доиру людину i переїхала в сусiднiй район. Зрiдка
пише Оксанi й менi... Ти чарочку дерецiнки вип'єш, щоб розiгрiтись?
- Нi, - сумно похитала головою i для чогось зняла шапочку.
- А тернiвки?
- Хiба ж сьогоднi свято?
Вiн зазирнув пiд її нерiвнi вiї, де нiяковiла ота зваба, яка вже цавно
зачарувала його.
- Для мене - свято.
- I це правда? - спитала не голосом, а порухом уст.
- Iстинна правда, - вiдповiв напiвпошепки i побачив на її куделi кiлька
зернин пшеницi. - А це ж звiдки взялася пашниця?
- Хiба ж ви забули, що я сьогоднi їздила до селекцiонерiв?
- I що вони?
Мирослава удавано зiтхнула:
- Тiльки на мої гiркi сльози зважили: насипали свого чарiвного зерна в
шапочку. Я тодi скинула рукавицi, щоб i в них сипнули, та не вийшло
по-моєму.
- Отам, у селекцiонерiв, i залишила рукавички?
- Еге.
Данило засмiявся:
- I там вони будуть рости?
- Такi, як у вас, не виростуть.
- Як твої рученята?
- Вiдходять.
- Iди до грубки, вона ще тепла. I чого тiльки не вмiють цi ручата, -
приклав їх до кахлин кольору ранньої весни й пiшов до комiрчини зiбрати
щось на вечерю.
Тiльки тепер страх охопив дiвчину. Чого вона пiшла до чужої хати? Хiба
можна їй тут бути, вечеряти? Може, не одна вже приходила сюди, може, того
й ворота кигикають чаїним розпачем? Може, не раз вiн мав свято. А як хтось
мався пiсля того свята? Вона в сум'яттi одiйшла вiд груби i знову
зустрiлась з поглядом матерi. Вiн трохи заспокоїв дiвчину.
А тим часом розпашiлий од радостi Данило вже ввiйшов з тарiлками i
здивувався:
- Ти чого, Мирославе, стала такою?
- Якою?
Вiн пошукав слова:
- Наче щойно вийшла з поганого сну. I дiвчина призналась:
- Менi лячно.
- Чого?
- Так дiвчата не роблять.
- Як?
- Щоб самим iти в хату до хдоиця.
Вiн пiдiйшов до неї.
- Так ти уяви, що ця хата твоя.
- Як же це уявити? - не знає, чи журитися, чи посмiхнутись. Вигадає ж
таке!
- Гаразд, я тобi її сьогоднi продаю!.. Вважай, це вже твоя хата, а я
прийшов до тебе в гостi. Тепер берися за роботу i готуй вечерю гостевi,
головi, значить.
"Безсовiсний", - так само сказала не голосом, а порухом уст i почула,
як потроху стали зникати сумнiви.
- Не безсовiсний, а закоханий, - i тихо заспокоїв її тривогу. -
Справдi, закоханий.
- Коли ж це сталося? - теж не знайшла нiчого розумнiшого спитати.
- Тiєї ночi, як вiтряк бавився снопом твоїх кiс, - поклав руки на її
коси.
- Тiльки без рук, - вивинулась, не знаючи, що їй робити:
радiти чи сумувати...
I в цей час хтось легенько постукав у сiнешнi дверi. "Хто б це?" -
сполохано, без голосу запитала Мирослава. "Не знаю", - дивуючись, вiдповiв
Данило й пiшов вiдчиняти. На порозi в широкiй, мов дзвiн, киреї тупцював
дiд Корнiй, а бiля ворiт стояли заволохаченi памороззю конi.
- То ти дома?
- Дома. Добрий вечiр вам. Щось, може, трапилось?
- Та нiчого такого й не трапилось, - полегшено зiтхнув дiд i простягнув
Даниловi обкручену жилами руку.
- Вам чогось треба?
- А чого менi треба вiд тебе? - дивується чи хитрує старий. - Хiба не
можна достукатись до людини без усякої потреби?
- Та можиа. Заходьте до хати.
- Так снiгу нанесу. Краще поїду собi до стайнi, бо конi потомились
нiвроку, - захрипiв давньою простудою старий.
- I все-таки що у вас?
Старий знову зiтхнув, заклiпав вiями, на яких поблискувала паморозь.
- I не хотiлось би проти ночi казати чортi-що, але, напевно, й треба.
Розумiєш, повертаємося ми з Ярославом Гримичем аж з Кам'янця та й
стрiчаємо на дорозi якесь одоробадо, схоже на зарiзяку - носяра в нього от
така, а очi совою свiтять. Попросив цей головорiз, щоб його трохи
пiдвезли. Як пiдвезти, то й пiдвезти, бо ж зима. Сiв носань на сани, мов
дiдько, почав те-се теревенити, а коли довiдався, звiдки ми, нагло й
запитав:
- А вашого хваленого голову ще не посадили?
- За що ж його мають посадити? - остовпiли ми.
- Щоб по був таким розумним, - зареготав той дiдько, - Щоб дивився не
тiльки на переднi, а й на заднi колеса.
- Ти не з пекла родом? - запитали його та й зiпхнули з саней у снiг, а
самi чимдуж додому. В селi дiзналися, що тут усе гаразд, то Ярослав пiшов
до себе, а я оце заглянув до тебе, бо той гаспид нагнав холоду i страху в
мою душу. I де беруться такi виплодки? А ти не зважай на це: вовк виє, а
мiсяць свiтить. Бувай здоров, сину, хай тебе доля i бог береже. - Вiн
обернувся, пiшов до ворiт, i вони тепер озвалися Даниловi не чаїним
кигиканням, а самим болем.
Що ж це: чи нерозумний жарт лихої людини, чи й справдi бiля його долi
закружляла недоля? Розгубленим поглядом вiн подивився на заволохачених
коней, що кудись вiдвозили його спокiй i радiсть, на приiмлений свiт.
Чогось полiз рукою до кишенi i вийняв звiдти пригрiте зiллячко жита. Це
сьогоднi, розгорнувши снiги, придивлявся, як зимуеться житечку. А як
перезимуєш тирЙого плеча тихо торкнулася рука Мирослави:
- Данилку, у тебе щось недобре? - Так спитала, що вiн вiдчув, як б'є на
сполох дiвоче серце.
Хлопець обернувся, побачив на її виду вболiвання.
- Нi, нi, все гаразд, - вдячно посмiхнувся й пригорнув до себе отой
трепет, оту недовiру й оту знаду, що разом зветься дiвоїим сподiванням.
- Тiльки без рук! - вислизнула з обiймiв i метнулась до ворiт, до яких
знову повернувся чаїний голос.
- Мирославе, куди ж ти?!
- За татарський брiд! - обiзвалася уже в вулицi й зникла в маревi
зимового вечора.
Данило кинувся до хати, погасив свiтло, потiм узяв на засув хатвi дверi
й вибiг iз подвiр'я на переметену снiгом вулицю, а з вулицi на шлях,
шукаючи поглядом дiвочу постать. Але нiде нiкого, тiльки мiсяць у небi та
мороз скрадається попiдтинню. Оце так} Де ж вона загубилась мiж снiгами i
мiсяцем? Вiн зверяув у вузький завулок, де за плотами в бiлих свитках
стояли верби, спадистою стежкою побiг помiж кучугурами i незабаром вдалииi
.побачив самотню дiвочу постать. Але чого вона йде не до татарського, а до
дiвочого броду, що завжди заростав високим очеретом, даючи там взимку
притулок i зайцям, i лисицям?
Iз завулка дiвчина вийшла на луг, де стояли стоги отави, i зиякла в
стiнi очеретiв. Чого ж вона не виходить на рiчку? Чи в потравила в
промоїну? Занепокоєний Данило теж узiйшов Яi очерети, пробив їх плечем,
вийшов на заметений брiд, оглянувся довкола. I тут його вразила дивовижна
неправдоподiбна краса зимової ночi, що легкими хмаринами напливала на
пiдтемнепий мiсяць, що блакитним снуванням єднала небо з землею, що
спалахами вибухала навколо засiйжоїшх верб i стогiв. Отаке чародiйство
змiг би змалювати тiльки Куїнджi... Але де Мирослава?.. I зовсiм неждано
побачив її бiля самої стiни очеретiв. Пригнувшись, вона притулила голову
до кущика очеретин, наче прислухаючись до них. I що отут почуєш, мiй
клопоте чорнобривий?
- Ти що робиш?
- Ой! - злякано скрикнула дiвчина, потiм нiяково посмiхнулась. - Ось
пригнiться, послухайте, як зима гучить в очеретяну дудку. Я так люблю її
слухати.
Вiн пригнувся i справдi почув гучання очеретяної дудки i незвiдане
гучання почуттiв у собi.
- А ще що ти любиш? - запитав, аби запитати.
- I люблю весняний спiв їжака.
- їжака?! - не повiрив Данило.
- Еге ж, його спiв схожий на пiсню дрозда. I люблю назирити борсука за
роботою, коли вiн збирає листя на зимiвлю:
назгрiбає купку, охопить її лапами, притисне головою i суне до нори...
- Скiльки свiта, стiльки й дива.
- А що ви любите? Жито-пшеницю...
- I теплий, як душа, хлiб на столi у людей, i пiсню над свiтом, i
калиновий вiтер у свiтi.
- Як гарно: калиновий вiтер у свiтi - вiтер добра, краси, надiй...
Мирослава ще нижче пригнулась до очерету, i з її голови спада шапочка,
Данило знову на дiвочих косах побачив зернятко пшеницi. Вiн ледве чутно
приторкнувся устами до її кiс, що пахли зерном i смутком матiоли. Чого ж
матiоли?
Данило й не догадувався: то для нього дiвчина мила коси матiолою, коли
дiзналась, що вiн любить цю вечiрню квiтку.
Вже скрадалась передпiвнiчна година, коли розпашiлий, осмiхнений Данило
повертається iз присiлка в село. I всю дорогу йому ворiли вечоровi очi,
над якими так гарно тремтять нерiвнi прииолоханi вiї. Де ви взялись на мою
голову? Дивувався, чудувався i радiв, що таки зустрiвся iз тим дивом, iз
тим святом, якого роками очiкував то з сумовитого чару веснянок, то з
вечорового туману сподiвань, то з тих передчуттiв, якi тiльки молодiсть
наколясуi в душу.
"Ох i дiвчина!" - не раз казав сам собi, похитував головою I знову
дивувався. От тiльки спровадила його не дуже, щоб дуже. Цровiв її по
подвiр'я Гримичiв, а вона подала руку i хватопеком аж зашурхотiла в теплу
оселю. То й мусив стовбичити бiля ворiт, ваче той Стьопочка Магазаник. Але
як вона глянула з-пiд вiй! "Подивилась ясно - заспiвали скрипки..." А тут
навiть снiги спiвають. Наслання, та й годi. Данило спиною притуляється до
дикої грушi, що тримає на собi з чистого срiбла корону, знову зирить на
присiлок i знову посмiхається. Певне, всi закоханi отакi iiричмеленi.
На iскристiй пiдсиненiй рiвнинi ожив якийсь клубок i, збиваючи снiгову
куряву, покотився, покотився до села. Ось вiн завмер, пiдрiс, витягнувся -
i став зайцем.
"Зголоднiв, вуханю?" - i зайцевi посмiхається Данило, ще й клапоть
якоїсь дитячої казки пригадує.
Звiрятко повело вухами, нiби почуло думки чоловiка, черкпуло обмерзлою
лапкою об лапку, а потiм втопило їх у снiг отак, наче вклонилось комусь,
стрибнуло i знову стало рухливим клубком. То й котись до ожередiв, що
мають золоту розмову з мiсяцем i вiтерцем. Та недалеко вiд з'їжi знову
зупинилося, знову витягнулося, прислухаючись до села - до отiєї музики,
яку притихлими хвилями нахлюпував гучномовець, i побiгло не до ожереду, а
на музику. Дива, та й годi!
Коли Данило вийшов на шлях, тут мiж вербами негадано заколивалася якась
висока кустрата постать. Щось вопа посла чи її несло?.. Та це ж старець з
навхресними торбами. Звiдки ти взявся такий пiзнiй? А йде, певне, здалеку,
бо паморозь проросла на всьому оберемку вовни, з якої вибивалися тiльки
носище й очi.
- Добрий вечiр, дiду! - здивовано поглядає на пiзнього мандрьоху.
- А добрий... та холодний, - непривiтно озвався старий, стомлено
хекнув, прихилився до верби i поклав на заяложенi торби руки; в чорних
рукавицях вони лежали, мов принишклi кроти.
- Куди це ви, ночi не боячись? Старий похитав оберемком свойї вовни:
- Десь пристановище треба шукати - або нiчне, або... прикiнцеве. Насилу
дочалапав до вашого села.
- I нема тут знайомих?
- Аби то були.
- Тодi ходiм до мене на нiчлiг.
- До тебе? - нiби завагався старець, поцiнував Данила совиними очима. -
От спасибi, парубче, що не буду чужих собак дражнити. А ти ж мене,
холодного та голодного, спершу до голови сiльради чи колгоспу не поведеш?
- Нi, не поведу.
- Це ж чому?
- Я сам голова колгоспу.
- Ти?! - чогось нагло здивувався i витрiщився старий, а далi
спохватився, спокiйнiше забурмотiв: - Такий молодий - i вже голова. Видно,
стараєшся i собi, i громадi? - I щось неприємне просочилось у тому
"стараєшся".
- Таки стараюся. То й потюпали! - не дуже придивляючись до старця,
Данило пiшов попереду, повернув у завулок, де верби спроквола на решета
тiней натрушували паморозь. Дорогою майже не думав про несподiваного
гостя, бо знову ж усi гадки крутилися навколо Мирослави. А коли обернувся,
- старого вже не було.
"Що за мана?!" Данило озирнувся навкруги, гукнув кiлька разiв: "Дiду!"
Але нiхто не обiзвався, тiльки десь на шляху шурхотiли чоботиська чи
копаницi.
"Дива!" - сам собi сказав чоловiк, стенув плечима, а в пам'ятi ожила
розповiдь дiда Корнiя. Чи не з цим старцем зустрiвся вiн? I чогось тривога
охопила хлопця, наче вiн вiдслонив штору, за якою вчаїлось якесь зловiстя.
Не так стало лячно за себе, як за Мирославу. Що це: забобони, передчуття?
Недовго думаючи, вiн круто повернув i швидко пiшов, а далi побiг до
присiлка. А чого? I сам не знав. I знову йому зорiли вечоровi очi, тiльки
не було спокою нi в них, нi в ньому.