Стельмах М.. Чотири броди

порогом прощання, Мирослава стрепенулась, зойкнула, заголосила:
- Почекай, Данилку! Почекай! Я зараз... - Зметнувши своїм пшеничним
снопом, вона кинулась до одяганок, зашелестiла ними, потiм рукою витерла
вiї, перепеченi уста i через якусь хвилину, тримаючись його руки, як тiнь,
iшла i до Гримичiв, i до Оксани, i до татарського броду, за яким сизо
волохатився ранок i жiночою печаллю журилися луговi чайки. А де той
погонич-птах, що почами виспiвував: крийок-крок, крийок-крок? I де той
журавель, що рятував його в болотах? Тепер ти сам маєш стати отим
журавлем, що рятує життя...
Данило так подивився довкола - i на землю поранкову, i на блакиття
неба, - наче весь обшир хотiв увiбрати в себе, ще раз пригорнув, охопив
вузлом рук Мирославу i швидко, вже боячись себе, пiдiйшов до берега,
зiрвав з ослизлого прикорня ланцюг, зiпхнув човен на воду, ускочив у
нього. Гойднувся човен, гойднувся його зелений свiт, гойднулося все, що
роками влягалося в Душу.
- Прощавай, кохана!
- Ой! - кинулась до нього Мирослава, та вже смуга води з затопленими
тiнями верб, з затопленим смутком очеретiв пролягла мiж ними.
- Даниле! Данилку!.. - в благаннi простягла руки до нього, до легкого
вербового човника, до нерозгаданого свiту.
Сплеснув зойк, сплеснуло весло, вiдштовхнувся берег, з очей скапнула
сльоза, з весла - краплина часу. Знову i знову бухикнуло весло - i вже на
цьому березi вона, а на тому - вiн, а мiж ними вогке золото обмiлин i
заспане чи приспане сонце у бродi.
Ой броде татарський, два береги, два сонця тут, а життя одне - та й те
неповне...
У райвiйськкоматi Данило без жодних ускладнень пройшов мобiлiзацiйну
комiсiю i, полегшено зiтхнувши, вийшов на просторе, заросле споришем
подвiр'я, яке тепер стало сумним юрмовиськом рiдних та кревних, що
прощались i проститись не могли, крадькома випивали по чарцi, а впивалися
журбою.
Оминаючи гуртки i пари, оминаючи жалi матерiв, вiн пiшов понад
огорожею, за якою через дорогу, не знати куди, бiгли спалахи i сполохи
жита, Придивляючись до них i вбираючи в себе неспокiй ниви, Данило
схилився на плiт, а житами, оживаючи, пiшли його роки, добрi й недобрi,
пiшли його спомини, пiшли його тривоги, сплеснули хвилею рiднi броди i
озвалися її голос, її шепiт, її сльози. Журавкою звала Мирославу мати...
"Був собi журавель та журавка", - i от коса смертi замахнулась на них,
замахнулась на все.
Негадане збоку тихий скрик:
- Данилку!
Вiн оторопiв. До нього бiгла вона, бiгли маки на її платтячку, бiгли,
перетрушуючи тi маки, її ноженята, бiг вiтрець у її косах, що мали повiв
степу i смуток матiоли. "Звiдки ж ти? З якого ти поля, з якого ти чару?"
Аж не повiрилось, що це його наречена, що вiн пригортав, милував її, що її
пшеничнi коси дозрiвали на його руцi i що крiзь сон вопа довiрливо кликала
його: "Данилку".
Мирослава, водночас посмiхаючись i журячись, кидає через плiт руки,
мiцно схоплює шию Данила, як може, притискається до нього.
- Данилку, рiдний...
- Прийшла?
- Прибiгла... Як ти?
- Як i люди.
- Ось я зараз кинусь до вартових, щоб пропустили, - i бiгцем метнулась
од нього, i бiгцем прилетiла до нього, вже тримаючи руку бiля серця.
- Ти не сердишся, що... ми прийшли? - зорiє на нього.
I як тiльки було сказано це - ми!
Знову хвиля вдячностi сколихнула йиги дужим тiлом. Вiн пригорнув
Мирославу, цiлуючи, надивляючись на неї i дивуючись з її голосу, що з
сьогоднiшнього досвiту вже озивався таїною материнства. З якого ти поля, з
якого ти чару?
- Любий... Найкращий...
- Це ти найкраща.
- Чи буде час, коли ми хоч надивимось на тебе?
- Буде, кохана.
- I на раннiх, i на вечiрнiх зорях благатиму долю, щоб берегла тебе, -
вже звертаючись до невидимих зiрок, сказала тай, як кажуть нашi сивi
матерi. - Може, ми вийдемо з цього дворища он до того житечка?
- Не можна, люба, до житечка: вартовi без перепустки не пустять.
- Пустять... Я говорила з ними. Назвалась твоєю дружиною. Данило
похитав головою:
- I що вони?
- Сказали: "Коли вже така жiнка просить, то вiдпустимо чоловiка. На двi
години". Як ти?
- Ще двi години щастя.
- Коли ж побiльшає його?
- Ще прийде наш добрий час.
- Тодi до житечка, щоб нам було життячко, - сказала як заклинання.
- Тодi до житечка, - глянув на ниви, що бiгли та бiгли до самого
небокраю, пересiваючи сонце i тiнi.
I в цей час чиясь рука нахабно, мiцно лягла йому на плече. Данило
обернувся. Навпроти нього, насочившись зловтiхою, широко стояв осмiхнений
Стьопочка Магазаник, за його спиною вiтрець ворушив сатиновий горб
сорочки.
- Кого я тiльки бачу i кого виджу?! От не думав, не гадав, i вообче!..
- Чого тобi, Стьопочко? - Данило хотiв порухом плеча скинути руку, але
вопа вже клiщем учепилася в нього.
З обличчя Стьопочки зiскочила посмiшка, i воно стало крижанiти, а в
скостенiлих очах проклюнулись колючi iскорки.
- Питаєш, чого менi треба? - I процiдив по складах: - Довiдочки!
Колись, пригадай, яку мав наругу вiд тебе: я аж згинався, вимолюючи
довiдочку. А тепер хоч з печiнок вийми i покажи мопi свою!
- Якої тобi довiдочки!? - блiднучи, скрикнула Мирослава. Стьопочка
самою їддю полоснув її:
- А чого це ви, товаришу агроном, нiби наполохались i навiть
перелякались? Видать, не все в порядку у вашiй любовi? Хай мспi ваш
доброчсспик у самого воспкома документально пiдтвердить, що вiн iде в
армiю при всiх справних документах. Як ви на цеє, i вообче?
Данило розлючено зiрвав з плеча Стьопоччину руку.
- Я зараз дам таку довiдочку, що й сонце потемнiє тобi!
Стьопочка вiдскочив, переляк шугонув йому пiд жовтуватi вiї, але вiн
переклiпав його, загрозливо пiдняв руку, рiзонув нею повiтря.
- Вiн ще й норовиться! Як не пiдеш зi мною до воєнкома, зараз же гукну
людей!
- Стьопочко, ти не зробиш цього! - жахнулась Мирослава.
- Ще й як зроблю! - i кивнув на Данила. - Стьопочка теж хоче
перевiрити, звiдки i чому вiн прийшов сюди. Тепер кожна душа повинна
пройти перевiрку.
Чавлячи свою гордiсть i гiднiсть, ще надiючись на щось, Данило тоскно
запитав:
- А може, вiйна перевiрить нашi душi?
Стьопочка ошкiрився радiсною посмiшкою:
- Вiйна ще десь, а Стьопочка тут перевiряє пильнiсть. Пiшли чи гукати
людей?
- Не жируй, смерде, на чужому горi - зi своїм зустрiнешся.
- Це ще ми побачимо, хто з чим зустрiнеться. Аякже! Ходiмо!
- Данилку, рiдний, - надломлюючись, припала до нього Мирослава.
- Почекай мене. Я прийду, - сказав, як i в хвилину прощання, одiрвав од
себе її руки i швидко пiшов до будинку вiйськкомату.
- От так, не iнакше, хоча могло бути й Iнакше, - Стьопочка й-за плеча
зирнув на Мирославу, защiбнув губи й потрюхикав за Данилом, сам
сумнiваючись: чи треба йому було ув'язуватись у таке дiло, коли не знати,
що буде завтра. Та, може, проявивши пильнiсть, вiн залишиться тут, у
районi? Хай iншi рвуться на фронт, а голова Стьопочки i в районi
знадобиться.
Ось вони зупинились перед кiмнатою воєнкома. Стьопочка постукав кулаком
у дверi, пропустив поперед себе Данила, якого починає тiпати дрож.
"Вгомонися, вгомонися ж!" - наказував їй Данило i до болю стискав
кулаки..
З-за столу пiдвiвся майор Зiновiй Сагайдак, насупроти якого сидiв Стах
Артеменко. Воєнком не раз колись стрiчався з Данилом не раз захищав його
на пленумах райкому вiд Ступача i не раз розповiдав у їхньому селi про
червоних козакiв, бо сам вилетiв iз цього звитяжного племенi. Вiн кивнуи
Даниловi чорним, як галка, чубом, невесело посмiхнувся. Але що вiщує ця
посмiшка? Колись вiд нього почув, що кожна людина має чотири броди:
блакитний, як досвiт, - дитинство, потiм, наче сон, - хмiльний брiд
кохання, далi безмiрної роботи i турботи, а зрештою - онукiв i прощання. А
тут хоч би до своєї дитини дожити... Стояв, кам'янiв у напрузi, i все одно
чув мову чотирьох бродiв своєї рiки, i чув, як час проходив крiзь нього, i
чув, як у серцi стиналися болi i жалi. Чого ж вiн такий невезучий? Чи не
тому, що й досi не навчився хитрувати нi з людьми, нi з землею?
- Ми, товаришу воєнком, до вас, - береться догiднiстю не тiльки вид, а
й уся постать Стьопочки.
- Сiдайте. Розказуйте, - Сагайдак пильно дивиться не на Стьопочку, а на
Данила, цiнує його обличчя чи душу, i знову жуйний усмiх лягав на його
темнi уста. Який же ти гарний, чоловiче, та доля теж не жалувала тебе:
залишила свої шрами i на тiлi, i на душi... - Розказуйте!
- Але ж тут є свiдок, - глипнув Стьопочка на Стаха. - А нам би треба
без свiдка, бо дiла, i вообче...
- Тодi ми, товаришу Артеменко, трохи пiзнiше погомонимо, - сухо сказав
майор, а коли Стах вийшов, насмiшкувато глянув на Стьопочку. -
Розповiдайте без свiдкiв.
Стьопочка, вихлюпуючи медоточивiсть воєнкому i глибоку пiдозру
Даниловi, швидко-швидко заговорив:
- Товаришу военкоме, я осьдечки персонально i власноручно мало не
волоком приволiк до вас Данила Бондаренка, хоч i впирався вiн.
Сагайдак трiпонув чубом, що впав на стрiлчастi брови, насмiшкувато
примружився:
- Навiть упирався? Чого ж?
- О, тут дiло по всiх параграфах непевне, а може, й темне! - I
Стьопочка так розчепiрює руки, наче має в когось уп'ястися ними. - Ви
добре знаєте попередню iсторiю Бондаренка. Якось, правдою чи неправдою,
вiн вискочив з неї, принишк був трохи в своєї коханої, а далi при допомозi
непровiрених вигулькнув на керiвну йосаду в колгоспi i зразу ж узявся усе
крутити на свiй триб, пiдривати економiку,i вообче.
- Пiдривати економiку? Факти! - кинув Сагайдак.
- Ось вам найсвiжiший: цiєї весни вiн органiзував на полi їдальню i не
бере у людей за обiди i вечерi жодної копiйки. То як це зрозумiти, що
доросла душа не платить за пропiтанiє? Хiба отаке не є економдиверсiєю?
Вiдповiднi органи вже мають сигнали i порушили справу. То чи не втiкає
Бондаренко вiд своєї справи в армiю?
Данило зiтхнув, глянув на военкома, але той перевiв погляд на Стьопочку
i глухо запитав його:
- Товаришу Магазаник, ви пам'ятаєте, за що вас недавно зняли з роботи?
- Та... - зам'явся Стьопочка. - Хiба ж тепер, коли вiйна, до цього?
- Кажiть, чого ви нiде не знайдете собi пристановища? Голос военкома
прикував Данила. Що ж воно? А Стьопочка поморщився, махнув тiєю рукою, яка
нещодавно жмакала Данилове плече:
- Знеславили мене, товаришу военком. Обмовили пiдозрiлi, i вообче.
- Майте хоч трошки мужностi! - похмуро сказав Сагайдак. - Не вас,, а
ви, де могли, обмовляли i згризали чесних людей, як згризали колись i
тепер гризете товариша Бондаренка.
Данило отетерiв: невже не причулось? А ти, дурню, вже й одчаю
ковтпув...
На побiлiлих щелепах Стьопочки спухнули роздвоєнi жовна.
- Але ж сам товариш Ступач...
- Не ховайтесь за чиєсь прiзвище. Ви знаєте, як вас прозивали у вашiй
конторi?
- Нi.
- Нiкчемником i дьогтемазом! I не безпiдставно. Iдiть! Стьопочка
найоржився i огризнувся:
- Як же менi йти, коли я маю пiдозру...
I тодi Сагайдак рубонув його словом, як шаблею:
- А твоє препильне нутро нiколи не пiдiймалось вище пiдозри. Нiколи! I
мене тепер можеш узяти на замiточку, бо ж я iз тих неперевiрених, якi
пiдтримували Бондаренка. Iди!
- Я пiду, бо мушу коритись, i вообче, але гляньте, чи в Бондаренка
справнi документи! - заволав Стьопочка. Воєнком презирливо вiдповiв:
- Документи в нього справнi i совiсть також. Не розсудив вас мирний
час, то, може, розсудить вiйна.
- Щось тут, видиться, нiби не теє. От незадача, - розгубився Стьопочка.
- Тодi дозвольте менi на пару годин одвихнутись до мiста.
- Не дозволяю!
- Але ж чому?! - розпачливо скрикнув Стьопочка.
- Бо з Жмеринки вже вийшли за вами машини залiзпичношляхового полку.
- I я буду разом iз ним? - переляк аж струсопуя Магазаником.
- Разом.
- Отакої!.. Попав з-пiд ринви на дощ... - зчавив обурення Стьопочка i
побокував до дверей, тут сiц оборпувся i, про всякий випадок, кивнув
головою воєнному: - Наше вам...
- Iди.
Розчепiрена постава Стьопочки зникла за дверима.
Сагайдак мiцно стиснув Даниловi руку:
- Ось як воно бува, хлопче. Бiс i життя робить бiсiвським. Посидьмо
перед дорогою, перед судьбою. Хай оберiгає тебе доля вiд усього_ лихого.
- Спасибi, Зiновiю Васильовичу, спасибi!
- Найшов за що дякувати! - I кивнув головою на дверi: - Дьогтемаз i
богiв обквецяє дьогтем. А нам тепер треба люто битися з ворогом, може, до
останнього подиху битися. Знаю, яким ти був ревним хлiборобом, а зараз у
кожнiм прожилку маєш почути кров солдата, так тепер треба Вiтчизнi! Чуєш?
- Чую, Зiновiю Васильовичу. Вiрте менi.
- Я тобi завжди вiрив, бо ж бачив, який ти в роботi, який серед людей.
Менi не треба нагадувати тобi: з людьми ми дужi, з народом - непереможнi.
Хто ж вiдступиться вiд цього, - пропаде i для себе, i для всiх... Що ж
наостанку сказати тобi, людинi, яка пороху не нюхала? Найтяжче, не собi
знаю, буде перед першим боєм i в першому бою. Не скаменiй, коли почуєш,
коли побачиш, як бiля тебе стане орудувати смерть, - стрiляй у неї, кляту,
ломи її, безжалiсну, бо, видать, така наша доля: нiхто не зломить їй
хребта, окрiм нас: Iванiв, Данилiв, усiх синiв, що вiрнiстю живуть. Та й
будь здоровим. Посидiли б трохи бiльше, але час не жде.
Вони обнялися, притулились головами один до одного, а на порозi стали
близнята Гримичi й Стах Артеменко. Невже i в них негаразд з документами?..
- Данило Максимовичу, i ви з нами?! - зрадiли близнюки, трiпнули
буйними, з сонцем чубами.
- У Данила Максимовича iнша дорога, - строго подивився на хлопцiв
Сагайдак.
- А жаль, - одразу посмутнiли парубки: у них же так - почне смiятись чи
журитись один, зараз же засмiється чи зажуриться i другий.



II

Провiвши Стьопочку до вiйськкомату, Магазаник самотньо повертався в
лiси.
Обабiч липового шляху, як i полись, з пагорба на иагорб пiдiймалися
корогви молодого жита, але сьогоднi й вони не заспокоювали, а тривожили
душу. Що, що, а жита Магазаник любив тiєю неспокiйною любов'ю, яка
невiдомо з якої предковiчпостi входить у кров селянина. Любив вiн i тiнi,
що мiнливими плесами перехлюпувались iз жита на жито, iз жита за обрiй i
мали в собi бентежнiсть утемнiлого срiбла. Але тепер i тiнi загубили
срiбний повiв, поважчали, поважчало i сонце в небi: вiйна!
Тiльки безнадiйний дурень та безнадiйний злостивець може радiти вiйнi -
отому страшному посiву здичавiння, свинцю i смертi. Магазаник по собi
добре знав, що таке вiйна i її крученi та скалiченi шляхи, бо вона ж
спочатку поманила його фальшивими шовками гетьманських шликiв, а потiм
кинула на тi загидженi дороги, про якi й тепер лячно згадувати. Коли б не
вона зi своїм брудом щодення, менше довелось би потiм шахрувати,
викручуватись, плюгавити i, певно, його нутро не було б до краю забите
усяким грiхоплутством. О, грiхи нашi, грiхи; обсiдаєте ви людину i
паршивою копiйкою, i злобою, i солодкими любощами, обсiдаєте все життя,
щоб жила вона зi страхом i вмирала зi страхом. Якби ж то можна було знову
повернутися до рокiв свого дитинства, коли звичайний цвiт кульбаби
здавався червiнцями, а кожнi очi, кожен придолинок, лужок, i рiчка, i лiс,
i вiтряк, що блакитнавився бiля самого неба, тримали в собi хвилюючi
таємницi.
Та минула пора таємниць, настав час спустошення, хоча й не один раз
видирав ти любощi, хоч i маєш у потаємних закапелках не цвiт кульбаби, а
справжнє срiбло-золото... Вилiкуй мене, господи, бо стривожились костi мої
i душа стривожилась моя.
Чи не вперто за довгi роки Магазаїшк отак вiдчув i тягар своїх грiхiв,
i гнiтючий тягар самотностi, бо яким не був його Стьопочка, а все-таки
син, та ще й одинак. Даремно свого часу вiн, Семен, так остерiгався мати
дiтей. Бо що ж тепер одип син?.. Ох, як знову подешевшає людське життя, а
подорожчає хлiб, сiль i золото. Солi вiн уже двi пiдводи завiз у лiси, хоч
якими словами обзивали його жiнки. Тiльки одним трохи втихомирив їх:
- У мепо ж лiсництво па плечах, а у вас пiдинiдуальпi роти!
А як тiльки достигне жито - все до зернини треба впакувати в сховок, бо
хто знає, на яких шалених вагах теперiшня вiйна буде важиш насущний хлiб.
Тихо-тихо мають короговки молодого жита, тихо-тихо поскрипують колеса,
i скрипить всерединi печаль, обмотуючись i згадками пройдешнього, i журбою
сьогодення, i тим дрiб'язком, що, певне, нiколи не витiкав iз його жил. То
й що з того? Вiн же не високими матерiями чи iдейностями живе, та й що не
кажи, а в людини бiльше дрiбних справ, анiж великих, - хотiв перед кимось
виправдати себе, але не виправдав i ще раз глянув на розливи жита. Чогось
стало жаль їх, нiби по них котилася невблаганна колiсниця вiйни i смертi.
А покотиться ж, бо сiли фашисти не в шарабани, а в танки. Це так йому
колись говорив Оникiй Безбородько, якого аж лихоманила злоба до
бiльшовикiв. Де вiн тепер трусить заяложеними патлами i до кого прив'язує
жовтi печатi очей?
I знову в безоднi минулих рокiв вигойднулись гетьманськi шибеницi i
петлi, нашмарованi сiрим солдатським милом, i витягнутi шиї пiд ними та
мiж небом i землею молодi, iз вiтром чуби.
Невже це було?!
Невже це буде?!
Незвична тиша стояла довколо його лiсової, щойно облагодженої оселi.
Нiде не озветься нi жiночий голос, нi коса косаря, нi пiсня чи пересмiхи
громадiльниць. Отак, неначе в мертве царство ввiйшов.
Обходить Магазаник своє володiння - i лiси, i галявини, i кортунок, де
над осамотiлими пнями п'янко пiдсихає нескошена трава, а бiля пнiв млiв
достигла дика полуниця, - i нiде нi лялечки, i нiде нi слова, тiльки на
пасiцi бджоли розстеляють тремтливе золоте снування. Для кого вони так
стараються на мед: для своїх чи для чужих? А якi вулики в нього! Усi на
вiсiмнадцять та на двадцять чотири рамки! Уже пора вiдокремити на головний
медозбiр маток од бджiл, щоб менше було черви, а бiльше меду... Найшов чим
турбуватися тепер.
Отут па пасiцi колись до нього, як молодiсть сама, пiдiйшла легкостанна
Марiйка з такими косами, що гордовито вiдхиляли їй голову. А в тих косах
заплуталась стрiчка бабиного лiта i пе знала, що їй робити: чи
пригорнутись до людини, чи злетiти у небо. Bin саме вирiзав з дуплянки
щiльники i спочатку не помiтив дiвчини. А коли побачив - скам'янiв од її
погляду, од її усмiшки. Боже, що то була за усмiшка! Святiсть i лукавство,
непевнiсть i жадання чогось, довiра i опаска мiнились, вражали у нiй. I
вражали весняно-зеленi очi з таємничою iмлою чи хмелем юностi.
По знаючи куди подiти руки, з яких тягуче стiкав мед, вiн паронiтi
вичавив з себе:
- Чого тобi, дiвчiно?
- Роботи, дядечку, шукаю, - наспiвно прожеоонiла вона i онов освiтила
йому своїм поглядом.
- А що ти вмiєш робити?
Дiвчина глянула на свої завеликi рученята i вже посмiхнулася їм:
- _Полоти, прати, мити, варити, жати, орати, сiяти, косити.."
- I навiть косити?
- I навiть косити. Ми рано зосталися без батька, - враз посмутнiла
заробiтчанка, i бiля уст її зникли потаємнi ямки, що вибивались усмiхом.
Магазаник травою витер руки.
- Тодi он бiля возовнi вiзьми косу i пройди покiс, - не так хотiв
бачити косьбу, як бiльше побути з дiвчиною, з її голосом, з її посмiшкою.
Марiя хутенько метнулася до возовнi, потiм пiдiйшла до нього i вмiло,
по-косарськи, махнула косою, а на плечах її гойднулися важкi, з бабиним
лiтом коси.
Вiн любувався ними, i дiвочим станом, i попалiлими литочками, на якi
осипалась передосiння роса. Чи для роботи, чи для грiховної зваби родилася
ти? Недарма ж кажуть: грiх родився недалеко вiд краси.
I того ж дня лiсник потягнувся до Марiї, що так манила i лячно тiкала
вiд нього, знову ж таки манячи до себе. Вiд синього передосiння до бiлої
зими тягнулася ця гра. А як опустились на землю хуртовини - прийшла
дiвчинi бiда. I вже не радiсть, -а сльози забринiли на її сполоханих вiях.
Та й вiн небагато мав утiхи з того солодкого i грiховного зеленооччя -
холодного беззоряного вечора довелося потаємно справити Марiю до
баби-знахарки, бо не хотiв, щоб у Стьопочки з'явився братик чи сестричка.
А тепер би за щастя мав дитячий щебет бiля себе. От i нема кому принести з
пасiки меду, нема кому покласти руку на голiвку, нема вiд кого почути:
тату!
I тепер Магазанику стало жаль Марiї, яка десь зникла з своїм горем,
жаль стало i ненародженого життя, та й себе жаль, що не став при всьому
розумi хоча б просто людиною. Але не хтось же обкрадав тебе, а сам
обкрадав i витолочував свого душу.
Гай-гай, де тепер тi вiтряки i червiнцi кульбаби твого дитинства? Де
той спокiй душi, що його мав звичайний хлiбороб i коло свого плуга, i коло
своєї родини? Магазаник пiдiйшов до дерев'яної бездопки, на якiй стояв
покутнiй вулик. Отут пiд бсздопкою була закопана частина золота з головами
останнього царя. То й що iз цього потаємного скарбу? Навiть ти не бачиш
його. Л по раа думалось, що буде любуватися ним iз Оксаною. Ох та Оксана!
Коли б не вона, то, певне, по сталося б отак iз Марiєю.
Мiж деревами бiлими шатами замаячила висока постать конюха Гордiя, який
i до цього часу влiтку ходив лише в полотнi. Теплий пополудепь .човив
промiнням i тiнями старого, а вiн iшов мiж ними, як сама журба.
- Гей, дiду! - гукнув Магазаник, радiючи, що хоч одна жива душа забрела
в лiси.
Старий сумно пiдiйшов до лiсника, сумно привiтався, i навiть у диханнi
його озивалися болi.
- Як воно? - i сам не знає, про що тепер говорити.
- Провiв онукiв на вiйну. Пiшли хлопцi, мов саме здоров'я, а скiльки ж
калiцтва наробить iз них вiйна?.. Видать, не має проклятий Гiтлер своїх
дiтей.
- Таки пе має. Iдiть до худобини, дiду, - i лiсничу, i мою догляньте,
бо сьогоднi нiхто не приходив. Старий похилив голову:
- А хто ж прийде, коли така осмута пiшла свiтом?
- Ви ж i ночуйте в лiсi.
- Тепер, мабуть, i ночувати буду, бо пiшли всi мої онуки на вiйну. Знов
земля залишилась на руки старих та малих.
- Скiльки ж у вас онукiв було?
- Допризовникiв дванадцять - як апостолiв. Та все такi, наче з
малювання вийшли. - Гордiй стягнув з сивої голови перепiчку картуза, витер
ним прив'ялi повiки й, заточуючись, побрiв не до лiсникового подвiр'я, а
до старих, сивих од негоди бортiв, бо дуже кохався в бортiвництвi.
Довго дивився йому вслiд Магазаник, а потiм iз пасiки навмання пiшов
розiмлiлим чорнолiссям, що вже зблискувало рожевою ряснотою черешнi. Край
самого лiсу, до якого стiкались ще не розквiтлi гречки, вiн побачив
хлопчика i дiвчинку, вони пригинцем збирали суницi, що тепер нагадували
йому краплини кровi. Почувши кроки, дiти пiдвелися, сторожко глянули на
нього. I враз лiсник побачив такi до болю знайомi зеленi очi, що навiть
йому стало лячно. I кучерики так само в'ються бiля вух. Може,
примарилось?.. Та нi! Стоїть же перед ним дiвчинка, свiтить зеленою
задумою, в яку потiм роки, напевне, внесуть сполох i чар кохання.
- Ви ж звiдки, дiти? - тихо запитав, жадаючи й боячись вiдповiдi.
- Яз Балина, а Олена аж iз другого району, вона приїхала до нас, бо ми
її рiдня, - охоче вiдповiв хлопчик.
- Оленко, а як твою матiр звати?
- Марiєю, - не дивлячись на нього, вiдказала дiвчинка. Бiль лапою
зчавив середину Магазаника, вiн оглянувся на невидиму пасiку, почув давнiй
дзвiн коси, побачив тi ноженята, на
якi пспппласi, рога.
- Олсико, а батько в тебе є?
- Є, - здивовано i з острахом вiдповiла дiвчинка.
- I як його звати?
- Дмитром, - замiсть Оленки сказав хлопчак.
- Гарне iм'я, - похвалив Магазаник. "Таки вийшла за когось Марiя. От
наче i є в нього дитина, та насправдi нема, а вже i старiсть на плечi
сiдає".
- А ви ж хто, дядьку? - спитала Оленка.
- Пасiчник, - насилу виморщив непевну посмiшку. - Ходiмо, дiти, до хати
лiсника. Я вам виносу меду.
- Ми туди не пiдемо, - сполохано вiдказала дiвчинка i вiдступила назад.
- Чого, Оленко?
- Мама казала, щоб ми обминали хату лiсника, бо то закляте мiсце.
Магазаник здригнувся:
- Отак i казала?!
- Еге!
Забобонний острах на якусь мить охопив лiсника, вiн кинув око туди, де
мала стояти його оселя: а що, коли й справдi то закляте мiсце? Потiм ще
раз покрадьки поглянув на Оленку, яка, вже збираючи суницi, гнулася до
трави, та й, одриваючи обважнiлi ноги вiд землi, пiшов узлiссям. Коли вiн
оглянувся, дiтей не було видно. А от очi, i дитячi, i Марiїнi, млостили й
млостили, та ще в пам'ятi шаржакала коса, що входила не в трави, а в болi.
Може б, пiти в отой Балин, розшукати Марiю? Але що тодi замелять людськi
язики?.. О грiхи нашi, грiхи. Не раз душа падає у вашу страшну купiль, яка
не змивав бруду дорiг i часу.
Напевне, нiщо iнше, як самотнiсть i отi слова Оленки про закляте мiсце,
погнали Магазаника не до лiсової оселi, а в село, де тепер пусткою стояла
його перша хата, що колись не раз у негоду лякала полохливу дружину i
малого Стьопочку...
Коли у вiсiмнадцятому роцi гетьман Скоропадський утiк до фон
Гiнденбурга, Магазаник накивав п'ятами з вiйська. У якогось хуторянина, що
мав обтерненi тини i скажених вовкодавiв, вiн обмiняв гетьманський
кожушок, синi шаровари, смушеву, з золотою китицею шапку, чоботи з
по-турецьки загнутими носками i по-турецьки криву шаблю на свитку, iршанi
штани ', полатанi шкарбанища та батiг i тихцем прибився до свого
посивiлого батька. Почоломкались на порозi, i чепуристий батько, який у
всьому любив охайнiсть, одразу запитав:
- Так що ти привiз iз вiйська: грошви чи вошви?
- I того, i другого, - засмiявся Семен.
Старий бридливо поморщився:
- То зараз не заходь до хати - роздягайся в сiнях. Твоє лахмання ми
спалимо, тебе вiдмиємо, а тодi можеш i душу розважити: самогону вистачить.
Напровеснi батько, якого аж вернуло вiд пожадливостi сина, почав його
вiддiляти. Насамперед вони вибрали мiсце, де вибудується нова простора
хата, i привезли з панського лiсу грубезнi дубовi пiдвалини. Обдивився їх
старий, любовно поторгав руками i пожалiв вiк дерева:
- Не в землю, а на камiнь треба покласти його, - тодi два вiки
стоятиме.
- Де ж ми того каменю вiзьмемо, коли кар'єри аж у Вiнницi? I тодi в
розмову втрутився крамар-пройда Влас Кундрик, що саме приїхав iз
сусiднього села купити чи вициганити в батька меду.
- Можна i ближче знайти, - не знати на що таємниче натякнув крамар.
- Де?
- У пана Дашкiвського, - Кундрик заснував усе обличчя павутинням
лукавостi.
Семен згадав дивака-пана, який жив рiзною старожитнiстю i з усiх усюд
звозив на своє подвiр'я половецьких та скiфських баб. Цi неоковирнi камени
стояли проти неба, лякаючи дiтвору i вагiтних жiнок.
- Де ж у нього камiнь узявся?
- А хiба отi баби, що колись на могилах стояли, не камiнь? Пан тепер
кудись утiк, то й набереш тихцем пiд пiдвалини того добра, а менi за