Страница:
нас... Ось ходiть, погляньте, яку ми землянку аробили, 'навiть сяку-таку
пiч поставили. Це за якийсь кiлометр од першого мiсця. Тепер i про лазню,
i про стайню треба подумати.
На цю мову Сагайдак тiльки посмiхнувся, бо хто, слухаючи господарчi
клопоти Чигирина, мiг би подумати, що вiн у громадянську вiйну був грозою
контрреволюцiї?.. А як одного разу чоловiк пiддурив скоропадчикiв! Коли
завiрюха по самi стрiхи замела соло, Чигирин з лiсiв приїхав до своєї
Марини. Хтось присочив його, донiс у державну варту, а та кублищем влетiла
в соло, щоб, нарештi, живцем захопити партизана. Тiльки домчали до
подвiр'я Чигирина, а той з гребеня хати i жбурнув па них кiлька гранат,
наробив шелесту, а далi скинув з другого боку стрiхи пару десяткiв
снiпкiв, вивiв з горища коня, скочив на нього i подався в лiси. Скiльки
тодi смiху було в селi, а дехто нiяк не мiг повiрити, що без нечистого
можна було заховати на горищi коня.
Згодом деякi забобоннi, набравшися за чаркою смiливостi, запитали про
це Чигирина. А вiн, пригасивши посмiшку, так почав вiднiкуватися, що
всякий зрозумiв про його знайомство з тими, якi в греблi чи в болотi
сидять.
- Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, - мало не зi сльозою в
голосi попрохав страшенно вiруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. -
Пособляв тобi хоч трохи нечистий?
I тодi Чигирин оглянувся навколо i, наганяючи страху, зашепотiв:
- Пособляв, Гнате. I не один - аж двоє їх було тодi: один бiля даху
порався, а другий, старiший, пiдлiз пiд коня, взяв його на плечi i,
хекаючи i валячись iз копит, потаскав на горище. Думав: пiдiрветься
нечиста сила, аж не пiдiрвалась...
Забута лiсова просiка, де мiж колiями гарно пiднялася шовкова трава, а
в нiй знайшли притулок ромашка i деревiй бiлий та рожевий. Крiзь дерева на
дорогу впали надвечiрнi сонячнi сiтi, а далечiнь аж грає чистим
барвiнковим небом. I нiде нi голосу, нi душi.
Та ось на просiку вискакує свiжа тачанка i двi пiдводи. На гачанцi з
близнюками сидить Сагайдак, далi править кiньми незворушний Саламаха, а
позаду з братами Бересклетами сивiє мудрий Чигирин. Старими вузькуватими
очицями вiн перший помiчав помiж деревами якусь постать, неквапно
прикладає до плеча гвинтiвку й одразу ж опускає.
- О! Та це ж Гордiй Горбенко! - пiзнає свого давнього знайомого.
Тепер усi помiчають старого, а вiн знiчено, з гладущиком у руцi йде
ближче до просiки, щоб не подумали про нього недоброго.
- Дiду, чого никаєте тут? - зiскакує з тачанки Сагайдак.
- Лiс великий, то й никаю, - i вже несе посмiшку Чигирину. - Добрий
день, чоловiче.
- I тобi добрий, Супицi збираєш?
- Та нi, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним,
крадькома скинув мiшок солi, - може, знадобиться.
- От спасибi, Гордiю, де ж вона?
- За двадцять крокiв од вас, пiд тими трьома березами, що з одного
кореня виросли.
- Дiду, звiдки ж ви знаєте i про нас, i про сiль? - дивується Сагайдак.
- Бо я з Михайлом Iвановичем стрiвся цими днями в лiсах, коли вiн
тiльки сам на безхлiб'ї та без солi пастушив. То й бувайте здоровi.
Чигирин торкається рукою плеча Горбенка.
- Гордiю, а ти не зможеш нам розжитися на конi, щоб такi були, як змiї?
- Помiзкую, оглашенний.
Партизани прощаються зi старим та й рушають у свою дорогу. Хто тiльки
повернеться з неї, бо що ця жменька зухвальцiв супроти навали Гiтлера? Та,
бач, самохiть iдуть на смерть.
Старий, сумно похитавшiї головою, повертав до оселi Магазаника, а
партизани беруть на узлiсся, ближче до того путiвця, що через якихось
пiвтора-два кiлометри добiгав до чорного шляху; на нього тепер не
поткнешся, бо там i камiнь утомився вiд чужого залiза, на путiвцi ж можна
пiдстерегти машину-другу. Тут не так їдуть вiйська, як нишпорять
заготiвельники чужого.
Бiля густого березняка, який острiвцем пiдходить до путiвця, партизани
зупиняють коней. Гримичi миттю зносять з тачанки "максима" i примощуються
бiля нього в улоговинцi, а лiворуч i праворуч залягають брати Бересклети i
Чигирин. Все це робиться в цiлковитiй тишi, наче не люди, а тiнi впали на
землю. Перший урок засвоїли побратими. Жаль, що так мало у нього бiйцiв.
Сагайдак присiдає бiля близнюкiв.
- Все чин-чином, - пошепки заспокоює його Роман. - Патрони пiдрiвняли,
щоб не було перекосу...
- I вода в кожусi джерельна - хоч сам пий, хоч гостей пригощай, -
приховуючи хвилювання, посмiхається Василь.
Гарнi хлопцi, недарма вiн узяв їх у загiн. Обiйшовши усiх побратимiв,
Сагайдак iде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тiней лiсу,
а з другого - до задуми колоскiв, i прислухається, як вiдходить день. Чи ж
попадеться хто?..
I, неначе вiдповiдаючи на його думки, вiд чорного шляху заклубочилась
курява. Сагайдак притуляє до очей бiнокля. Нi, то не тi, кого вiн очiкує:
дорогою трюхикають низькорослi коненята, а на возi пiдстрибує кiлька
житнiх снопiв i сидить чорнява молодиця, однiєю рукою вона держить вiжки,
а другою притримує бiля грудей немовля. Ось уже i плач його чути. А матiр,
прихиляючись, то агукає йому, то вйокає неквапним коненятам, якi тягнуться
до колоса. Видать, пiшов чоловiк воювати, а дружину й дитя залишив
напризволяще. Риби, жiнко, крутися бiля землi, рости дитину та чекай мужа
з вiйни. Чи дочекаєшся тiльки?
Ось молодиця притримала гнiдашiв, притулила дитину до пазухи, i оцей
бiлий вузлик, припавши до грудей, одразу заспокоївся, а па смаглявому
обличчi матерi пробилась зажурена посмiшка, та враз i зникла: позаду
забурчала вантажна машина.
Прикипiли партизани до землi, а кулемет i гвинтiвки повернули на цiль.
- Вiдставити! - тихо дає наказ Сагайдак, бо ж поруч їде мати з дитям,
хай до самого твого дому, хай крiзь усе життя шумить вам пшениця. I зiтхає
коли б то воно було так у цьому свiтi, якому не вистачає розуму на життя.
Машина, викидаючи з-пiд себе клуби пилюги, переганяє воза, з вiкна
кабiни висовується голова немолодого солдата, вiн махає рукою жiнцi, щось
весело кидає їй та й зникає, навiть не пiдозрюючи, хто його зараз
порятував од смертi.
I знову неспокiй i напруженiсть очiкування. Лежiть, хлопцi, на грудях
зеленої землi, це не те що лежати в снiгах на морозi. По крапельцi
дрiмотно вростають тiнi, ио крапельцi дрiмотно сканує час, ио крапельцi
тотжть тiло дуряi питання: чи треба було пропускати оту першу машину?
Мабуть, не треба.
Вже осмерк iз лiсу перейшов ва йоле i погасив червiнь пшеницi, коли на
дорогу гордовито, хизуютася своєю ошатнiстю, вискочив свiженький, нiби
щойно народжений "дюзенберг". Якого високого чина заколисуєш ти на курнiм
подiльськiм путiвцi? Чи не того барона, що приїхав мiряти тлустий чорнозем
для свого маєтку?
Ось воно й пiдiйшло - перша зустрiч з ворогом. Що ж, ти клiщем
вгризаєшся в чужу землю, то її вiдмiряють тобiї
Коли машина майже порiвнялась iз Сагайдаком, вiн махнув рукою
побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальцi побiлiли.
Затремтiв кулемет, затремтiв i кулеметник, божевiльними метеликами навколо
дула зафахкотiв огонь.
Машина дзенькнула склом i, крутнувшись, з дороги вскочила в пшеницi,
жеручи i захлинаючись ними.
Стрiляють дверцята, з них шпарко вискакують двое вiйськових у чорному i
гладун у цивiльному. Вiн, як плавець, руками i головою пiрнає у пшеницi, а
вiйськовi спритно, навiть кiби гоноровито, обертаються до небезпека,
завчено прикладають до животiв автомати i вiялами вганяють черги в лiс, з
якого вибiгають партизани. Ще двi черги, ще посвист куль, ще перестук
"максима", i перший скрик, а падає двое - Один до машяиж, другий вiд
машини. Чигирин першим нахиляється до нього, пiдiймає перегрiтий автомат i
чує, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлицi ще хрипить кров.
А цивiльний i досi, наче плавець, борсається в пшеничних хвилях i
виборсатись не може. Та ось i вiн, несамовито зойкнувши, хилиться, осiдає
у колосся, а руками намертво затискає двi жменi пшеничного стебла.
- От i маємо початок! - каже Сагайдак, поволi пiдходячи до вбитого, i
похитує головою: чи треба було тобi за цi двi жменi пшеницi забиратись аж
сюди?
Партизани, крiм близнят, що залишаються бiля кулемета, кидаються до
машини, де, звiсивши голову, лежить, теж у чорному, водiй. Льняна чуприна
закрила йому обличчя, закрила свiт. Саламаха з-пiд носа Iвана Бересклета
вихоплює новенький парабелум, що лежав на передньому сидiннi.
- Нечесно так, - невдоволено каже Бересклет i витягає з машини
величезного, на мiдних замках портфеля. - Мiняюсь не дивлячись.
- Найшов дурнiшого. То шкурлят розцяцькований, а це - зброя!
- Що в ньому є? - нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Iван клацає замками, добуває цупкi з гербами папери i дивується:
- Аж баронськi! I парфуми є, французькi!
- Скорiше в лiси! - квапить Сагайдак.
На небi прорiзається вечiрня зiрниця, а вечiр, спроквола починав росити
рову. i сьогоднi вперше за всi яi двi Сагайдак має якусь полегкiсть i вiд
вечiрньої зiрницi, i вiд роси, що и тепер не забула знедолену аiмой". Що
ж, початок в початком, а маєш думати про бiльше. Людей, людей треба
збирати. А де дiстати мiн, вибухiвки, детонаторiв? Люди i чорний шлях, i
залiзницю можна взяти пiд партизанський нагляд.
- _Скорiше, хлопцi, до лiсу!
- Хоч би машину обдивитись i щось придумати, - з жалем каже Саламаха.
- Може, на баронську ремiнну подушку завидуєш? - глузує хиганкуватий
Iван Бересклет.
- Менi й на торбi з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у лiс, де їх нетерпляче ждуть Роман f Василь.
Саламаха великодушно простягає їм флакон з парфумами.
- На двох. Французькi! Саме такi полюбляли в нашому селi.
Близнята зневажливо вiдмахуються вiд парфумiв, хапаються за кулемет i
хватопеком вигойдують його на тачанку.
- Молодцi, хлопцi. Гарно попрацювали! - хвалить їх Сагайдак i
прислухається до онiмiлої дороги. - А зараз правте до вашого присiлка.
- Це ж чого до присiлка? - занепокоївся Чигирин i кинув погляд на
зоряне петрiвчанське небо, - Звiдти до ранку не встигнемо вскочити в лiси.
- Маємо переганяти час i встигнути! - твердо каже Сагайдак.
- Для чого ж така нетерплячка?
- З присiлка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар її
сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрiбнi. Завтра
гiтлерiвцi будуть клопотатися з бароном, пiслязавтра ж неодмiнно посунуть
у лiси.
- Та, мабуть, посунуть, - згоджується Чигирин. - Тодi гармата й
знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
- Отож i я думав про переполох, - насмiшкувато хмикнув Сагайдак.
- На конi!
- Дозвольте нам гайнути вперед! - по-молодецьки виструнчився перед
командиром Роман Гримич i кивнув на Василя: - Ми знаємо, в чиїй клунi
ночує ця гарматка, то й вихопимо її до вашого приїзду.
- Мотайтесь! - залюбувався паруботою Сагайдак i побачив свою молодiсть
у червоних козаках. Гай, гай, пролетiли твої весни, i вже сивина, як
стигле жито, падає на очi. А й не нажився... Знайшов час для жалiв.
Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скiфiв: "Жодному ворогу, що
напав на їхнiй край, вони не дають врятуватись". Отак-то!..
А вже копита вибили гул iз дороги, заскрипiли колеса, замаяли гриви
коней, i партизани пiд рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обiгнавши
всiх, не виїхала - вилетiла тачанка близнят, яку партизани прозвали
колiсницею Iллi-пророка.
- От їдуть, аж осi горять! - позаздрив Iван Бересклет. - Не я буду,
коли не розживусь на такi конi! Чуєш, брате?
- Та чую.
Тепер Сагайдак i Чигирин, звiсивши ноги з полудрабка, сидять плече в
плече на возi незрушного Саламахи i впiвголоса радяться, як мають десь
пiслязавтра зустрiти ворога.
- Дороги до лiсу треба замiнувати, - каже Сагайдак.
- Та треба, - погоджується Чигирин i кресалом вибиває з кременю вогонь.
- Тiльки чим?
- Хоча б обманом, - пiдсмiюється Сагайдак, - Як ти на це?
- Обманом? - зважує i думкою, i рукою це слово Чигирин. - Скiльки ми
знаємось, не чув про обман вiд тебе, то кажи, що вигадав.
- Зробити видимiсть, що вони замiнованi.
- I це дiло при нашiй бiдностi, - не квапить Сагайдака i знов вибиває з
кременя iскри. - Який вечiр гарний.
- Славний. Земля i небо куряться, а зорi зорiють.
- А зорi зорiють, - аж зiтхнулось чогось Чигирину. - А житечко
осипається.
- I доля чиясь осипається...
- З чим тiльки пiслязавтра наша доля зiткнеться?.. - наче сам з собою
радиться Чигирин. - Три дороги ведуть до лiсу. Двома не всюди проїдуть
машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там бiля западини я,
причаївшись у лiсi, i стрiчав би фашистiв.
- Як сходяться думки, - наче здивувався Сагайдак. - Малюй далi картину.
- Малюю. Якимсь пеньком вакурат "замiнуємо" дорогу, пару дротикiв
протягнемо, то хто їхатиме - i зупиниться. Далi, може, й стирлуються всi
бiля нашої вигадки, а ми з засiдки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут -
несподiванка. От i вибрав я найкращий варiант.
- А другий який? - веселiють очi Сагайдака.
- При нашiй бiдностi знову ж треба несподiванку брати в спiльники. Не
зупиняться фашисти бiля нашої мiни - пропустимо їх вперед i вдаримо ззаду.
А коли вони отямляться - зникнемо в лiсах. От i шукай вiтра в полi. Яку ж
ти гармату надибав?
- Дрiбнокалiберну.
- Теж добре. Тепер слухаю третiй варiант...
- Може, навiть доведеться пiдпустити фашистiв до нашого копайгородка i
там їх накрити вогнем, - тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: "Яка
невiдповiднiсть мiж оцим вечором, що зорi зорi, i пiслязавтрашнiм днем, що
вiдбере не одне життя..." Самим присiлком близнята притримали своїх
золотогрввцiв, по тiнях дерев i журавлiв пiд'їхали до Оксаниної оселi.
Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвiр'я, обiйшов хату
з причiлка i постукав у вiконце комiрчини. Незабаром з нього висунулась
розкуйовджена голова Стаха.
- Не додивились, дядьку, сну? - тихо засмiявся парубок.
- А-а-а, це ти, вiтровiй! - посмiхнувся чоловiк. - Чого тобi проти
ночi?
- Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на нiй фашистам заграємо польки.
- Теж менi музики! Сагайдак прислав?
- Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сiнi чи в .соломi?
Стах покосував на дверi комiрчини, з вiконця вискочив у город i
обережно з Василем пiшов до старої клунi. Розчинивши браму, вони швидко
розневолили гармату i вже разом iз Романом витягнули на подвiр'я. Тут Стах
глянув у далину, що насочувалась мiсяцем, i зiтхнув.
- Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро вiддавати? - пирхнув
Роман.
- От аби, хлопцi, зараз iз цiєї бандури гахнути по отих полiцаях, що на
дзвiницi засiли!
В Романа зразу ж спалахнули очi:
- То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випорткiв! - I аж
навшпиньки пiдвiвся, придивляючись до дзвiницi.
- Жаль тiльки дзвонiв буде, - теж повернувся до далини Василь.
Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невiдь-коли вишугиула з хати i
причаїлась у вишняку.
- Яке мале, таке й старе - один розум. А ви подумали, що потiм за
якихось двох пришелепуватих полiцаїв увесь присiлок вогнем доконають?
- Отакої, - скрушно сказав Стах. - I чого ти не спиш?
- Еге ж, еге ж, - закивали чубами близнята. Потiм Роман широко
посмiхнувся Оксанi: - Це ж ми, тiточко, пожартували собi, а ви вже й
переживаєте.
- I я так подумала, що ви жартома гатили гатi, - насмiшкувато вiдказала
Оксана i вийшла зi своєї схованки.
Коли на подвiр'я увiйшли Сагайдак i Чигирин, близнята застережливо
звели на неї очi.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
- Якi ви, тiточко, гарнi, - вдячно шепнув їй Роман. Жiнка тiльки
зiтхнула, глянула на дзвiницю, i тiнi давнiх рокiв
пiдiйшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевiрив
замок i тихо сказав їй:
- Виручай.
Пiсля цього слова навiть близнята притихли, стали на межi перед своїм
першим боєм. Яким тiльки буде вiн? Свинцю вони не пожалiють фашистам, а тi
не пожалiють i їм.
- Чого ви, хлопцi? - наче побувавши в їхнiх душах, зажурено запитала
Оксана.
- Якi вв, тiточко, гарнi, - зрозумiв її тривогу Роман.
- Хоч до матерi на хвильку загляньте.
- Вже нема як: досвiт росу росить...
А тим часом у лiсовiй оселi Магазаника аж вгинається стiл од
иаїдкiв-напиткiв. Та чогось усе бiльше й бiльше тривога пiдморожує обличчя
Безбородька i крайсляндвiрта. Спершу вони лише iвкдали погляди на вiкна, а
тепер прив'язали до них зiницi. Та вiкує пiд петрiвчанськими зорями
дiброва, тiльки в хатi тихо потрiскують у свiчниках мальованi золотим
безконечником восковi вмчi. Магазаник замiнює їх новими i думає: чи не
поминальними стали вони i ця вечеря? От i не знати, кому тепер доведеться
уклоиятися, не жалiючи карка: барону чи сирiй землi...
Сьогоднi в коменданта Шульца препаскудний настрiй, бо ж пе в чиємусь, а
в його крайсi убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столi
- мало не пiдстрибує проклятущий i шмагав батогами тих слiв, яких завжди
вистачає у зверхникiв, щоб принизити пiдлеглих. Навiть сам командуючий
каральними вiйськами на Українi вiдчитав його, як першокласника. По-друге,
через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанiю, а Зфеба тут
ховати. От тiльки в якому мiсцi? На старому гробовищi, де задерненi,
переплетенi барвiнком могили в безладдi позросталмсь одна з однiєю, не
поховаєш, а вiдкривати нове для самого барона не виходить.
Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось не
бiльше п'яти-шести. I ось ця Жменька фанатикiв робить виклик непереможнiй
армiї фюрера. Сидiли б собi тихцем на улiцах, то краще було б i їм, i
йому. Проти цих п'яти-шести безум'цiв вiн мусив послати одну машину з
солдатами гарнiзонної команда, другу - з жандармами i двi з полiцаями
паршивого убивцi Квасюка, який аа бiльшовикiв не валазив з тюрем.
Звiсно, сьогоднi вiд партизанiв, якщо вони не повтiкали кудвсь. Але та
пособлть це йому, кола вже втретє сьогоднi Шеф полiцiї брiгаденфюрер
Краузе? Думалось: Вакутку подiлля, з почестями зустрiти дамтярiччя i якось
пересидiти вiйну. Та де в чорта отой бундючний, немов iндик, барон? Захот
тисячу чужих гектарiв чорнозему, а матимеш - два.
У передпокої чути чиїсь скрадливi кроки, потiм притишену мову, наче в
цьому кабiнетi господарює не вiн, а покiйник,- Комендант, прислухаючись,
пiзнає голос Оникiя Безбородька. Чого ж вiн увсться? Чи i йому страх мотає
душу? Обережно напiвпрочиняють._ важкi, оббитi свiжокованим залiзом дверi,
i в них просовується вiдсмикана, пiдлиняла секретарка, що мав поставу, нiс
i очi забокоєної чаплi. Хто тiльки позавидує на цi костi й веснянки, -якi,
наче тля, облiпили вузький вид фрау? Коли вона смiється, то вiд неї
сиплються i пудра, i веснянки.
- Пан голова...
- Просiть його, - нетерпляче перебиває секретарку.
- Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сiм пудiв живої ваги,
шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Вiд них одразу в
кабiнетi вселяється дух старої перукарнi.
- Знайшли нарештi мiсце для барона? - строго питає комендант i вибиває
кощавими пальцями дрiб.
- Знайшли, - запинаючись, вiдповiдав голова i морщиться, паче вiд
зубного болю. - Але...
- Яке ще у вас "але"? - Коменданта майже завжди нервує цей лантух
м'яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а
павуки.
- Мiсце, можна сказати, всiм гарне - просторе i недалеко вiд гробовища.
Але там колись, у давнину, забобоннi дядьки ховали вiдьом i вовкулакiв.
- Вiдьом i вовкулакiв?! - В коменданта залихоманились вiї i брови. I
хоч вiн зараз до краю замотаний турбацiями, проте згадує вичитане з старих
книг, якi похапцем ковтав, збираючись на Україну. - А це правда, що в них
вбивали осиковi коли?
- На жаль, правда. Забобони...
- I коли це було у вас?
- Давно. Ще до революцiї. Про це мiсце тiльки дуже старi люди
пам'ятають.
- Поховаємо в цьому мiсцi барона - тодi усi згадають, кого там ховали.
Треба шукати щось iнше.
Безбородько безпорадно розводить свої голоблi-ручища:
- Нiчого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нiчогiсiнько!
- А може, в самому мiстi поховаємо барона? Безбородько знову морщиться:
- Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вiчної ж варти не поставим бiля
неї?
- Вiчної не поставим, - погоджується комендант i застигав в напрузi:
знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на
ворога, але бере трубку. Вона трiщить, шкварчить i жбурляє покруч дурних
слiв:
- Пан гауптман! Пан гауптман! їх iст... Парфен Квасюк. Бiтте, гер
комендант, до слухавки шпрехен фрау Анiт.
- Швайне, - тихо каже комендант i передає трубку Оникiю Безбородьку. -
Поговорiть з цим бовдуром i спитайте, чого вiн не в лiсi, чого не ловить
партизанiв.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пiтну
слухавку, притуляє до заволохаченого вуха.
- Алло! Пане Квасюк, вас слухає голова районної управи.
- Пан Безбородько?! - Оце добре...
- Невже ви i досi не облягли партизанiв? - перебиває його Безбородько.
- Та бачте, Оникiю Iвановичу, така трапилась халепа, що не кажiть.
- Яка ще халепа?! - злiшає Безбородько, i злiшають його синi уста. -
Перепились дорогою вашi дурноколiннi полiцаї?
- Ще гiрше... Бачте...
- Не жуйте слова, як сiно! Кажiть!
- Так-от, пане голово, коли ми доїхали до лiсу, нiмцi пропустили нашi
машини вперед...
- Бо знають, якi ви боягузливi.
- Пропустили нас уперед i вдарили навмання по лiсi з гармат. А далi ми
знов поїхали i за лiсниковою хатою помiтили, що дорога нiби пiдкопана.
"Замiновано!" - вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, i в
цей час спереду i з флангiв партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово,
попали в чортiв трикутник. Можна сказати, переполовинили i нас, i нiмцiв.
- А далi, далi що?! - задихається вiд обурення Безбородько.
- А далi ми всi кинулись врозтiч, бо iнакше не можна було. Навiть усiх
побитих не встигли захопити.
- Скiльки ж там партизанiв було?
- За деревами не бачили їх. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
- Почекайте, я доповiм пану коменданту, - з трубкою в руцi Безбородько
коротко розповiв про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць,
сповзала i сповзала кров. Не партизани, не лiси стояли перед його очима, а
страшна передова. I першi змученi слова коменданта здивували голову
управи:
- Тепер буде кого ховати там, де колись ховали вiдьом i вовкулакiв...
XII
На хуторi вмирає день i гасне - перестигла бронза пшениць.
З лiсу в широких киреях виходять вечiр i туман; вони спиняються бiля
узлiсся i думають: куди б це пiти? Далi туман зсовується лiворуч i сивим
дiдом бреде на долину до ставу, а вечiр скрадається на хутiр, щоб почути,
як, заблукавши у вишняку та гречках, затихає самотня хата i вулики. Отут
вiн вiрним коханцем дочекається ночi, подарує їй перстень мiсяця та й
зникне у вербах та верболозах над ставом, бiля якого пара коненят,
розштовхуючи кущi калини, розкошують у молоденькiй отавi i насторожено
пiдводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозiв.
З пасiки до оселi iде - не йде старий Гримич, медвяний цвiт гречок
накунує йому обважнiлi руки, вибирає i вибрати не може утому. Що не кажи,
а старостi й на ярмарку не позбудешся - веиа покупцiв на мед, тiльки
дiвчата тепер хочуть старiшими здаватись, щоб на чiпдялись до них лихi
вирла.
Бiля свiжого обкорованого вориння пасiчник зупиняється, а пiд його
кущатими, бровами одразу яснiють iмлистi очi: з вишняка назустрiч йому
вимайнула ота непосидючiсть, ота вiхола, отой щебiт, ота усмiшка й
насмiшка, що зветься Яринкою. Яку внучку поедала йому доля, та не вгадала
часу. Старий невесело посмiхається дитинi i каже тiльки одне слово:
- Завечорiло.
- _Завечорiло, дiдусю, - повела вечоровими бровами, пiд якими
зворушливо дихають ямки. Iч, де знайшли собi мiсце. - Ви ж бджолу
витрусiть iз бороди.
- А вона менi не заважає, - проте обома руками ворушить сиву гущавину,
а з неї з дзижчанням вивiльняється комаха.
Над прикляклою хатою, що вдовує тепер, пролiтають чорнi хрещики диких
качок i падають на став; спочатку крила лунко б'ють по водi, потiм
стихають, а вже далi трьома нотами озивається струмок, що з лiсу тече до
ставу i витiкає з нього, торкаючи ноженята латача i незабудок.
- Сумуєш, дитино? - кладе старий руку на плече Яринi.
- Журюся, - зiтхає дiвчина, що притихла тепер, наче вона - й не вона.
- Iшла б собi додому, поки не наспiла запiвнiчна година.
- Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла вiд слiз.
- По сльозах та кровi тепер час пiшов. А для скiлькох вiн уже
спинився...
Ярина дивиться на дiдуся, притуляється до нього головою i не знає, що
сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
- Ти, може, i вечерю зготувала?
- Зготувала, аякже.
- То й пiшли, - i старий поволi йде до хати, тут бiля призьби па
вбитому стовпчику грибом стоїть застелений стiл, на ньому - свiжа разова
паляничка, мед у кухлику, полумиски i ложки. Яринка з хати виносить
огорнутий пiлочкою горщик .i хватопеком сипле в полумиски галушки i пару.
- Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, - сiдав дiд бiля
столу.
Дiвчина знов зiтхнула: скiльки ранiше до них приходило добрих людей,
скiльки гарних розмов, i смiху, i пересмiху, ї пiсень кружляло за широким
ясеновим столом, а коли вже хмiль розбирав батькове товариство, вона
городом скрадалась до татарського броду, де її на човнi очiкував Iвась
Лимар'енко. Де вiн пробував цi чорнi днi?
Не раз вона вечорами вибiгала до броду, та не було на ньому нi
вербового човна, нi яворового весла, з якого так спiвуче скрапувала вода.
А дурне серце чекає i чекає i човна, i весла, i отих кучерiв, що падали на
її плечi. Невже де було? Чii тiльки наснилося?.. Ой броде
татарськийСтарий, поклавши ложку, нiби дрiмотно дивиться на онуку, похитує
головою:
-Не знаєш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самiсiньку душу заглянув дiдусь, бо таки
не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б i їй зашитись на
хуторi, до якого ще не дотяглися лапища вiйни, можна, доглядаючiї дiдуся,
нишкнути па пасiцi чи у верболозах бiля ставу та забирати в сон гудiння
бджоли i бомбовозiв. Але хiба це життя? I хiба тiльки про себе думає вона?
Сказала братам, щоб взяли її в лiсп, так вони спочатку реготали до слiз, а
далi пояснили, що в них нема нi дитсадка, нi вечорниць. Тодi вона
спересердя назвала їх старими парубками, а сама побiгла до Мирослави i в
пiч поставили. Це за якийсь кiлометр од першого мiсця. Тепер i про лазню,
i про стайню треба подумати.
На цю мову Сагайдак тiльки посмiхнувся, бо хто, слухаючи господарчi
клопоти Чигирина, мiг би подумати, що вiн у громадянську вiйну був грозою
контрреволюцiї?.. А як одного разу чоловiк пiддурив скоропадчикiв! Коли
завiрюха по самi стрiхи замела соло, Чигирин з лiсiв приїхав до своєї
Марини. Хтось присочив його, донiс у державну варту, а та кублищем влетiла
в соло, щоб, нарештi, живцем захопити партизана. Тiльки домчали до
подвiр'я Чигирина, а той з гребеня хати i жбурнув па них кiлька гранат,
наробив шелесту, а далi скинув з другого боку стрiхи пару десяткiв
снiпкiв, вивiв з горища коня, скочив на нього i подався в лiси. Скiльки
тодi смiху було в селi, а дехто нiяк не мiг повiрити, що без нечистого
можна було заховати на горищi коня.
Згодом деякi забобоннi, набравшися за чаркою смiливостi, запитали про
це Чигирина. А вiн, пригасивши посмiшку, так почав вiднiкуватися, що
всякий зрозумiв про його знайомство з тими, якi в греблi чи в болотi
сидять.
- Скажи, Михайло, геть-чисто все, як було, - мало не зi сльозою в
голосi попрохав страшенно вiруючий у всяке чортовиння Гнат Кирилець. -
Пособляв тобi хоч трохи нечистий?
I тодi Чигирин оглянувся навколо i, наганяючи страху, зашепотiв:
- Пособляв, Гнате. I не один - аж двоє їх було тодi: один бiля даху
порався, а другий, старiший, пiдлiз пiд коня, взяв його на плечi i,
хекаючи i валячись iз копит, потаскав на горище. Думав: пiдiрветься
нечиста сила, аж не пiдiрвалась...
Забута лiсова просiка, де мiж колiями гарно пiднялася шовкова трава, а
в нiй знайшли притулок ромашка i деревiй бiлий та рожевий. Крiзь дерева на
дорогу впали надвечiрнi сонячнi сiтi, а далечiнь аж грає чистим
барвiнковим небом. I нiде нi голосу, нi душi.
Та ось на просiку вискакує свiжа тачанка i двi пiдводи. На гачанцi з
близнюками сидить Сагайдак, далi править кiньми незворушний Саламаха, а
позаду з братами Бересклетами сивiє мудрий Чигирин. Старими вузькуватими
очицями вiн перший помiчав помiж деревами якусь постать, неквапно
прикладає до плеча гвинтiвку й одразу ж опускає.
- О! Та це ж Гордiй Горбенко! - пiзнає свого давнього знайомого.
Тепер усi помiчають старого, а вiн знiчено, з гладущиком у руцi йде
ближче до просiки, щоб не подумали про нього недоброго.
- Дiду, чого никаєте тут? - зiскакує з тачанки Сагайдак.
- Лiс великий, то й никаю, - i вже несе посмiшку Чигирину. - Добрий
день, чоловiче.
- I тобi добрий, Супицi збираєш?
- Та нi, перевозив у село Магазаникове добро, а вам, оглашенним,
крадькома скинув мiшок солi, - може, знадобиться.
- От спасибi, Гордiю, де ж вона?
- За двадцять крокiв од вас, пiд тими трьома березами, що з одного
кореня виросли.
- Дiду, звiдки ж ви знаєте i про нас, i про сiль? - дивується Сагайдак.
- Бо я з Михайлом Iвановичем стрiвся цими днями в лiсах, коли вiн
тiльки сам на безхлiб'ї та без солi пастушив. То й бувайте здоровi.
Чигирин торкається рукою плеча Горбенка.
- Гордiю, а ти не зможеш нам розжитися на конi, щоб такi були, як змiї?
- Помiзкую, оглашенний.
Партизани прощаються зi старим та й рушають у свою дорогу. Хто тiльки
повернеться з неї, бо що ця жменька зухвальцiв супроти навали Гiтлера? Та,
бач, самохiть iдуть на смерть.
Старий, сумно похитавшiї головою, повертав до оселi Магазаника, а
партизани беруть на узлiсся, ближче до того путiвця, що через якихось
пiвтора-два кiлометри добiгав до чорного шляху; на нього тепер не
поткнешся, бо там i камiнь утомився вiд чужого залiза, на путiвцi ж можна
пiдстерегти машину-другу. Тут не так їдуть вiйська, як нишпорять
заготiвельники чужого.
Бiля густого березняка, який острiвцем пiдходить до путiвця, партизани
зупиняють коней. Гримичi миттю зносять з тачанки "максима" i примощуються
бiля нього в улоговинцi, а лiворуч i праворуч залягають брати Бересклети i
Чигирин. Все це робиться в цiлковитiй тишi, наче не люди, а тiнi впали на
землю. Перший урок засвоїли побратими. Жаль, що так мало у нього бiйцiв.
Сагайдак присiдає бiля близнюкiв.
- Все чин-чином, - пошепки заспокоює його Роман. - Патрони пiдрiвняли,
щоб не було перекосу...
- I вода в кожусi джерельна - хоч сам пий, хоч гостей пригощай, -
приховуючи хвилювання, посмiхається Василь.
Гарнi хлопцi, недарма вiн узяв їх у загiн. Обiйшовши усiх побратимiв,
Сагайдак iде ближче до дороги, що з одного боку притерлася до тiней лiсу,
а з другого - до задуми колоскiв, i прислухається, як вiдходить день. Чи ж
попадеться хто?..
I, неначе вiдповiдаючи на його думки, вiд чорного шляху заклубочилась
курява. Сагайдак притуляє до очей бiнокля. Нi, то не тi, кого вiн очiкує:
дорогою трюхикають низькорослi коненята, а на возi пiдстрибує кiлька
житнiх снопiв i сидить чорнява молодиця, однiєю рукою вона держить вiжки,
а другою притримує бiля грудей немовля. Ось уже i плач його чути. А матiр,
прихиляючись, то агукає йому, то вйокає неквапним коненятам, якi тягнуться
до колоса. Видать, пiшов чоловiк воювати, а дружину й дитя залишив
напризволяще. Риби, жiнко, крутися бiля землi, рости дитину та чекай мужа
з вiйни. Чи дочекаєшся тiльки?
Ось молодиця притримала гнiдашiв, притулила дитину до пазухи, i оцей
бiлий вузлик, припавши до грудей, одразу заспокоївся, а па смаглявому
обличчi матерi пробилась зажурена посмiшка, та враз i зникла: позаду
забурчала вантажна машина.
Прикипiли партизани до землi, а кулемет i гвинтiвки повернули на цiль.
- Вiдставити! - тихо дає наказ Сагайдак, бо ж поруч їде мати з дитям,
хай до самого твого дому, хай крiзь усе життя шумить вам пшениця. I зiтхає
коли б то воно було так у цьому свiтi, якому не вистачає розуму на життя.
Машина, викидаючи з-пiд себе клуби пилюги, переганяє воза, з вiкна
кабiни висовується голова немолодого солдата, вiн махає рукою жiнцi, щось
весело кидає їй та й зникає, навiть не пiдозрюючи, хто його зараз
порятував од смертi.
I знову неспокiй i напруженiсть очiкування. Лежiть, хлопцi, на грудях
зеленої землi, це не те що лежати в снiгах на морозi. По крапельцi
дрiмотно вростають тiнi, ио крапельцi дрiмотно сканує час, ио крапельцi
тотжть тiло дуряi питання: чи треба було пропускати оту першу машину?
Мабуть, не треба.
Вже осмерк iз лiсу перейшов ва йоле i погасив червiнь пшеницi, коли на
дорогу гордовито, хизуютася своєю ошатнiстю, вискочив свiженький, нiби
щойно народжений "дюзенберг". Якого високого чина заколисуєш ти на курнiм
подiльськiм путiвцi? Чи не того барона, що приїхав мiряти тлустий чорнозем
для свого маєтку?
Ось воно й пiдiйшло - перша зустрiч з ворогом. Що ж, ти клiщем
вгризаєшся в чужу землю, то її вiдмiряють тобiї
Коли машина майже порiвнялась iз Сагайдаком, вiн махнув рукою
побратимам. Роман одразу так натиснув на гашетку, що аж пальцi побiлiли.
Затремтiв кулемет, затремтiв i кулеметник, божевiльними метеликами навколо
дула зафахкотiв огонь.
Машина дзенькнула склом i, крутнувшись, з дороги вскочила в пшеницi,
жеручи i захлинаючись ними.
Стрiляють дверцята, з них шпарко вискакують двое вiйськових у чорному i
гладун у цивiльному. Вiн, як плавець, руками i головою пiрнає у пшеницi, а
вiйськовi спритно, навiть кiби гоноровито, обертаються до небезпека,
завчено прикладають до животiв автомати i вiялами вганяють черги в лiс, з
якого вибiгають партизани. Ще двi черги, ще посвист куль, ще перестук
"максима", i перший скрик, а падає двое - Один до машяиж, другий вiд
машини. Чигирин першим нахиляється до нього, пiдiймає перегрiтий автомат i
чує, як у вояки нижче зламаних блискавиць на петлицi ще хрипить кров.
А цивiльний i досi, наче плавець, борсається в пшеничних хвилях i
виборсатись не може. Та ось i вiн, несамовито зойкнувши, хилиться, осiдає
у колосся, а руками намертво затискає двi жменi пшеничного стебла.
- От i маємо початок! - каже Сагайдак, поволi пiдходячи до вбитого, i
похитує головою: чи треба було тобi за цi двi жменi пшеницi забиратись аж
сюди?
Партизани, крiм близнят, що залишаються бiля кулемета, кидаються до
машини, де, звiсивши голову, лежить, теж у чорному, водiй. Льняна чуприна
закрила йому обличчя, закрила свiт. Саламаха з-пiд носа Iвана Бересклета
вихоплює новенький парабелум, що лежав на передньому сидiннi.
- Нечесно так, - невдоволено каже Бересклет i витягає з машини
величезного, на мiдних замках портфеля. - Мiняюсь не дивлячись.
- Найшов дурнiшого. То шкурлят розцяцькований, а це - зброя!
- Що в ньому є? - нетерпеливиться молодшому брату Максиму.
Iван клацає замками, добуває цупкi з гербами папери i дивується:
- Аж баронськi! I парфуми є, французькi!
- Скорiше в лiси! - квапить Сагайдак.
На небi прорiзається вечiрня зiрниця, а вечiр, спроквола починав росити
рову. i сьогоднi вперше за всi яi двi Сагайдак має якусь полегкiсть i вiд
вечiрньої зiрницi, i вiд роси, що и тепер не забула знедолену аiмой". Що
ж, початок в початком, а маєш думати про бiльше. Людей, людей треба
збирати. А де дiстати мiн, вибухiвки, детонаторiв? Люди i чорний шлях, i
залiзницю можна взяти пiд партизанський нагляд.
- _Скорiше, хлопцi, до лiсу!
- Хоч би машину обдивитись i щось придумати, - з жалем каже Саламаха.
- Може, на баронську ремiнну подушку завидуєш? - глузує хиганкуватий
Iван Бересклет.
- Менi й на торбi з травою гарно спиться.
Партизани вскакують у лiс, де їх нетерпляче ждуть Роман f Василь.
Саламаха великодушно простягає їм флакон з парфумами.
- На двох. Французькi! Саме такi полюбляли в нашому селi.
Близнята зневажливо вiдмахуються вiд парфумiв, хапаються за кулемет i
хватопеком вигойдують його на тачанку.
- Молодцi, хлопцi. Гарно попрацювали! - хвалить їх Сагайдак i
прислухається до онiмiлої дороги. - А зараз правте до вашого присiлка.
- Це ж чого до присiлка? - занепокоївся Чигирин i кинув погляд на
зоряне петрiвчанське небо, - Звiдти до ранку не встигнемо вскочити в лiси.
- Маємо переганяти час i встигнути! - твердо каже Сагайдак.
- Для чого ж така нетерплячка?
- З присiлка нам треба вихопити гармату, бо, чого доброго, господар її
сам почне розтринькувати снаряди. А нам вони он як потрiбнi. Завтра
гiтлерiвцi будуть клопотатися з бароном, пiслязавтра ж неодмiнно посунуть
у лiси.
- Та, мабуть, посунуть, - згоджується Чигирин. - Тодi гармата й
знадобиться нам. Хоча б для переполоху.
- Отож i я думав про переполох, - насмiшкувато хмикнув Сагайдак.
- На конi!
- Дозвольте нам гайнути вперед! - по-молодецьки виструнчився перед
командиром Роман Гримич i кивнув на Василя: - Ми знаємо, в чиїй клунi
ночує ця гарматка, то й вихопимо її до вашого приїзду.
- Мотайтесь! - залюбувався паруботою Сагайдак i побачив свою молодiсть
у червоних козаках. Гай, гай, пролетiли твої весни, i вже сивина, як
стигле жито, падає на очi. А й не нажився... Знайшов час для жалiв.
Фашиста треба бити! Як ще Геродот писав про скiфiв: "Жодному ворогу, що
напав на їхнiй край, вони не дають врятуватись". Отак-то!..
А вже копита вибили гул iз дороги, заскрипiли колеса, замаяли гриви
коней, i партизани пiд рясним Чумацьким Шляхом помчали до броду. Обiгнавши
всiх, не виїхала - вилетiла тачанка близнят, яку партизани прозвали
колiсницею Iллi-пророка.
- От їдуть, аж осi горять! - позаздрив Iван Бересклет. - Не я буду,
коли не розживусь на такi конi! Чуєш, брате?
- Та чую.
Тепер Сагайдак i Чигирин, звiсивши ноги з полудрабка, сидять плече в
плече на возi незрушного Саламахи i впiвголоса радяться, як мають десь
пiслязавтра зустрiти ворога.
- Дороги до лiсу треба замiнувати, - каже Сагайдак.
- Та треба, - погоджується Чигирин i кресалом вибиває з кременю вогонь.
- Тiльки чим?
- Хоча б обманом, - пiдсмiюється Сагайдак, - Як ти на це?
- Обманом? - зважує i думкою, i рукою це слово Чигирин. - Скiльки ми
знаємось, не чув про обман вiд тебе, то кажи, що вигадав.
- Зробити видимiсть, що вони замiнованi.
- I це дiло при нашiй бiдностi, - не квапить Сагайдака i знов вибиває з
кременя iскри. - Який вечiр гарний.
- Славний. Земля i небо куряться, а зорi зорiють.
- А зорi зорiють, - аж зiтхнулось чогось Чигирину. - А житечко
осипається.
- I доля чиясь осипається...
- З чим тiльки пiслязавтра наша доля зiткнеться?.. - наче сам з собою
радиться Чигирин. - Три дороги ведуть до лiсу. Двома не всюди проїдуть
машини, то, мабуть, посунуть середньохресною. Ось там бiля западини я,
причаївшись у лiсi, i стрiчав би фашистiв.
- Як сходяться думки, - наче здивувався Сагайдак. - Малюй далi картину.
- Малюю. Якимсь пеньком вакурат "замiнуємо" дорогу, пару дротикiв
протягнемо, то хто їхатиме - i зупиниться. Далi, може, й стирлуються всi
бiля нашої вигадки, а ми з засiдки й чесанемо, чим зможемо. Головне тут -
несподiванка. От i вибрав я найкращий варiант.
- А другий який? - веселiють очi Сагайдака.
- При нашiй бiдностi знову ж треба несподiванку брати в спiльники. Не
зупиняться фашисти бiля нашої мiни - пропустимо їх вперед i вдаримо ззаду.
А коли вони отямляться - зникнемо в лiсах. От i шукай вiтра в полi. Яку ж
ти гармату надибав?
- Дрiбнокалiберну.
- Теж добре. Тепер слухаю третiй варiант...
- Може, навiть доведеться пiдпустити фашистiв до нашого копайгородка i
там їх накрити вогнем, - тихо сказав Сагайдак, а сам подумав: "Яка
невiдповiднiсть мiж оцим вечором, що зорi зорi, i пiслязавтрашнiм днем, що
вiдбере не одне життя..." Самим присiлком близнята притримали своїх
золотогрввцiв, по тiнях дерев i журавлiв пiд'їхали до Оксаниної оселi.
Василь на ходу скочив з тачанки, одразу ж югнув на подвiр'я, обiйшов хату
з причiлка i постукав у вiконце комiрчини. Незабаром з нього висунулась
розкуйовджена голова Стаха.
- Не додивились, дядьку, сну? - тихо засмiявся парубок.
- А-а-а, це ти, вiтровiй! - посмiхнувся чоловiк. - Чого тобi проти
ночi?
- Позичте, дядьку, свою гармату, то ми на нiй фашистам заграємо польки.
- Теж менi музики! Сагайдак прислав?
- Еге ж. Так де ваша Василина Прекрасна? В сiнi чи в .соломi?
Стах покосував на дверi комiрчини, з вiконця вискочив у город i
обережно з Василем пiшов до старої клунi. Розчинивши браму, вони швидко
розневолили гармату i вже разом iз Романом витягнули на подвiр'я. Тут Стах
глянув у далину, що насочувалась мiсяцем, i зiтхнув.
- Чого ви, дядьку, засумували? Шкода чуже добро вiддавати? - пирхнув
Роман.
- От аби, хлопцi, зараз iз цiєї бандури гахнути по отих полiцаях, що на
дзвiницi засiли!
В Романа зразу ж спалахнули очi:
- То й гахнемо прямою наводкою! Не будемо шкодувати випорткiв! - I аж
навшпиньки пiдвiвся, придивляючись до дзвiницi.
- Жаль тiльки дзвонiв буде, - теж повернувся до далини Василь.
Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невiдь-коли вишугиула з хати i
причаїлась у вишняку.
- Яке мале, таке й старе - один розум. А ви подумали, що потiм за
якихось двох пришелепуватих полiцаїв увесь присiлок вогнем доконають?
- Отакої, - скрушно сказав Стах. - I чого ти не спиш?
- Еге ж, еге ж, - закивали чубами близнята. Потiм Роман широко
посмiхнувся Оксанi: - Це ж ми, тiточко, пожартували собi, а ви вже й
переживаєте.
- I я так подумала, що ви жартома гатили гатi, - насмiшкувато вiдказала
Оксана i вийшла зi своєї схованки.
Коли на подвiр'я увiйшли Сагайдак i Чигирин, близнята застережливо
звели на неї очi.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
- Якi ви, тiточко, гарнi, - вдячно шепнув їй Роман. Жiнка тiльки
зiтхнула, глянула на дзвiницю, i тiнi давнiх рокiв
пiдiйшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевiрив
замок i тихо сказав їй:
- Виручай.
Пiсля цього слова навiть близнята притихли, стали на межi перед своїм
першим боєм. Яким тiльки буде вiн? Свинцю вони не пожалiють фашистам, а тi
не пожалiють i їм.
- Чого ви, хлопцi? - наче побувавши в їхнiх душах, зажурено запитала
Оксана.
- Якi вв, тiточко, гарнi, - зрозумiв її тривогу Роман.
- Хоч до матерi на хвильку загляньте.
- Вже нема як: досвiт росу росить...
А тим часом у лiсовiй оселi Магазаника аж вгинається стiл од
иаїдкiв-напиткiв. Та чогось усе бiльше й бiльше тривога пiдморожує обличчя
Безбородька i крайсляндвiрта. Спершу вони лише iвкдали погляди на вiкна, а
тепер прив'язали до них зiницi. Та вiкує пiд петрiвчанськими зорями
дiброва, тiльки в хатi тихо потрiскують у свiчниках мальованi золотим
безконечником восковi вмчi. Магазаник замiнює їх новими i думає: чи не
поминальними стали вони i ця вечеря? От i не знати, кому тепер доведеться
уклоиятися, не жалiючи карка: барону чи сирiй землi...
Сьогоднi в коменданта Шульца препаскудний настрiй, бо ж пе в чиємусь, а
в його крайсi убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столi
- мало не пiдстрибує проклятущий i шмагав батогами тих слiв, яких завжди
вистачає у зверхникiв, щоб принизити пiдлеглих. Навiть сам командуючий
каральними вiйськами на Українi вiдчитав його, як першокласника. По-друге,
через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанiю, а Зфеба тут
ховати. От тiльки в якому мiсцi? На старому гробовищi, де задерненi,
переплетенi барвiнком могили в безладдi позросталмсь одна з однiєю, не
поховаєш, а вiдкривати нове для самого барона не виходить.
Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось не
бiльше п'яти-шести. I ось ця Жменька фанатикiв робить виклик непереможнiй
армiї фюрера. Сидiли б собi тихцем на улiцах, то краще було б i їм, i
йому. Проти цих п'яти-шести безум'цiв вiн мусив послати одну машину з
солдатами гарнiзонної команда, другу - з жандармами i двi з полiцаями
паршивого убивцi Квасюка, який аа бiльшовикiв не валазив з тюрем.
Звiсно, сьогоднi вiд партизанiв, якщо вони не повтiкали кудвсь. Але та
пособлть це йому, кола вже втретє сьогоднi Шеф полiцiї брiгаденфюрер
Краузе? Думалось: Вакутку подiлля, з почестями зустрiти дамтярiччя i якось
пересидiти вiйну. Та де в чорта отой бундючний, немов iндик, барон? Захот
тисячу чужих гектарiв чорнозему, а матимеш - два.
У передпокої чути чиїсь скрадливi кроки, потiм притишену мову, наче в
цьому кабiнетi господарює не вiн, а покiйник,- Комендант, прислухаючись,
пiзнає голос Оникiя Безбородька. Чого ж вiн увсться? Чи i йому страх мотає
душу? Обережно напiвпрочиняють._ важкi, оббитi свiжокованим залiзом дверi,
i в них просовується вiдсмикана, пiдлиняла секретарка, що мав поставу, нiс
i очi забокоєної чаплi. Хто тiльки позавидує на цi костi й веснянки, -якi,
наче тля, облiпили вузький вид фрау? Коли вона смiється, то вiд неї
сиплються i пудра, i веснянки.
- Пан голова...
- Просiть його, - нетерпляче перебиває секретарку.
- Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сiм пудiв живої ваги,
шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Вiд них одразу в
кабiнетi вселяється дух старої перукарнi.
- Знайшли нарештi мiсце для барона? - строго питає комендант i вибиває
кощавими пальцями дрiб.
- Знайшли, - запинаючись, вiдповiдав голова i морщиться, паче вiд
зубного болю. - Але...
- Яке ще у вас "але"? - Коменданта майже завжди нервує цей лантух
м'яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а
павуки.
- Мiсце, можна сказати, всiм гарне - просторе i недалеко вiд гробовища.
Але там колись, у давнину, забобоннi дядьки ховали вiдьом i вовкулакiв.
- Вiдьом i вовкулакiв?! - В коменданта залихоманились вiї i брови. I
хоч вiн зараз до краю замотаний турбацiями, проте згадує вичитане з старих
книг, якi похапцем ковтав, збираючись на Україну. - А це правда, що в них
вбивали осиковi коли?
- На жаль, правда. Забобони...
- I коли це було у вас?
- Давно. Ще до революцiї. Про це мiсце тiльки дуже старi люди
пам'ятають.
- Поховаємо в цьому мiсцi барона - тодi усi згадають, кого там ховали.
Треба шукати щось iнше.
Безбородько безпорадно розводить свої голоблi-ручища:
- Нiчого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нiчогiсiнько!
- А може, в самому мiстi поховаємо барона? Безбородько знову морщиться:
- Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вiчної ж варти не поставим бiля
неї?
- Вiчної не поставим, - погоджується комендант i застигав в напрузi:
знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на
ворога, але бере трубку. Вона трiщить, шкварчить i жбурляє покруч дурних
слiв:
- Пан гауптман! Пан гауптман! їх iст... Парфен Квасюк. Бiтте, гер
комендант, до слухавки шпрехен фрау Анiт.
- Швайне, - тихо каже комендант i передає трубку Оникiю Безбородьку. -
Поговорiть з цим бовдуром i спитайте, чого вiн не в лiсi, чого не ловить
партизанiв.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пiтну
слухавку, притуляє до заволохаченого вуха.
- Алло! Пане Квасюк, вас слухає голова районної управи.
- Пан Безбородько?! - Оце добре...
- Невже ви i досi не облягли партизанiв? - перебиває його Безбородько.
- Та бачте, Оникiю Iвановичу, така трапилась халепа, що не кажiть.
- Яка ще халепа?! - злiшає Безбородько, i злiшають його синi уста. -
Перепились дорогою вашi дурноколiннi полiцаї?
- Ще гiрше... Бачте...
- Не жуйте слова, як сiно! Кажiть!
- Так-от, пане голово, коли ми доїхали до лiсу, нiмцi пропустили нашi
машини вперед...
- Бо знають, якi ви боягузливi.
- Пропустили нас уперед i вдарили навмання по лiсi з гармат. А далi ми
знов поїхали i за лiсниковою хатою помiтили, що дорога нiби пiдкопана.
"Замiновано!" - вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, i в
цей час спереду i з флангiв партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово,
попали в чортiв трикутник. Можна сказати, переполовинили i нас, i нiмцiв.
- А далi, далi що?! - задихається вiд обурення Безбородько.
- А далi ми всi кинулись врозтiч, бо iнакше не можна було. Навiть усiх
побитих не встигли захопити.
- Скiльки ж там партизанiв було?
- За деревами не бачили їх. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
- Почекайте, я доповiм пану коменданту, - з трубкою в руцi Безбородько
коротко розповiв про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць,
сповзала i сповзала кров. Не партизани, не лiси стояли перед його очима, а
страшна передова. I першi змученi слова коменданта здивували голову
управи:
- Тепер буде кого ховати там, де колись ховали вiдьом i вовкулакiв...
XII
На хуторi вмирає день i гасне - перестигла бронза пшениць.
З лiсу в широких киреях виходять вечiр i туман; вони спиняються бiля
узлiсся i думають: куди б це пiти? Далi туман зсовується лiворуч i сивим
дiдом бреде на долину до ставу, а вечiр скрадається на хутiр, щоб почути,
як, заблукавши у вишняку та гречках, затихає самотня хата i вулики. Отут
вiн вiрним коханцем дочекається ночi, подарує їй перстень мiсяця та й
зникне у вербах та верболозах над ставом, бiля якого пара коненят,
розштовхуючи кущi калини, розкошують у молоденькiй отавi i насторожено
пiдводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозiв.
З пасiки до оселi iде - не йде старий Гримич, медвяний цвiт гречок
накунує йому обважнiлi руки, вибирає i вибрати не може утому. Що не кажи,
а старостi й на ярмарку не позбудешся - веиа покупцiв на мед, тiльки
дiвчата тепер хочуть старiшими здаватись, щоб на чiпдялись до них лихi
вирла.
Бiля свiжого обкорованого вориння пасiчник зупиняється, а пiд його
кущатими, бровами одразу яснiють iмлистi очi: з вишняка назустрiч йому
вимайнула ота непосидючiсть, ота вiхола, отой щебiт, ота усмiшка й
насмiшка, що зветься Яринкою. Яку внучку поедала йому доля, та не вгадала
часу. Старий невесело посмiхається дитинi i каже тiльки одне слово:
- Завечорiло.
- _Завечорiло, дiдусю, - повела вечоровими бровами, пiд якими
зворушливо дихають ямки. Iч, де знайшли собi мiсце. - Ви ж бджолу
витрусiть iз бороди.
- А вона менi не заважає, - проте обома руками ворушить сиву гущавину,
а з неї з дзижчанням вивiльняється комаха.
Над прикляклою хатою, що вдовує тепер, пролiтають чорнi хрещики диких
качок i падають на став; спочатку крила лунко б'ють по водi, потiм
стихають, а вже далi трьома нотами озивається струмок, що з лiсу тече до
ставу i витiкає з нього, торкаючи ноженята латача i незабудок.
- Сумуєш, дитино? - кладе старий руку на плече Яринi.
- Журюся, - зiтхає дiвчина, що притихла тепер, наче вона - й не вона.
- Iшла б собi додому, поки не наспiла запiвнiчна година.
- Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла вiд слiз.
- По сльозах та кровi тепер час пiшов. А для скiлькох вiн уже
спинився...
Ярина дивиться на дiдуся, притуляється до нього головою i не знає, що
сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
- Ти, може, i вечерю зготувала?
- Зготувала, аякже.
- То й пiшли, - i старий поволi йде до хати, тут бiля призьби па
вбитому стовпчику грибом стоїть застелений стiл, на ньому - свiжа разова
паляничка, мед у кухлику, полумиски i ложки. Яринка з хати виносить
огорнутий пiлочкою горщик .i хватопеком сипле в полумиски галушки i пару.
- Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, - сiдав дiд бiля
столу.
Дiвчина знов зiтхнула: скiльки ранiше до них приходило добрих людей,
скiльки гарних розмов, i смiху, i пересмiху, ї пiсень кружляло за широким
ясеновим столом, а коли вже хмiль розбирав батькове товариство, вона
городом скрадалась до татарського броду, де її на човнi очiкував Iвась
Лимар'енко. Де вiн пробував цi чорнi днi?
Не раз вона вечорами вибiгала до броду, та не було на ньому нi
вербового човна, нi яворового весла, з якого так спiвуче скрапувала вода.
А дурне серце чекає i чекає i човна, i весла, i отих кучерiв, що падали на
її плечi. Невже де було? Чii тiльки наснилося?.. Ой броде
татарськийСтарий, поклавши ложку, нiби дрiмотно дивиться на онуку, похитує
головою:
-Не знаєш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самiсiньку душу заглянув дiдусь, бо таки
не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б i їй зашитись на
хуторi, до якого ще не дотяглися лапища вiйни, можна, доглядаючiї дiдуся,
нишкнути па пасiцi чи у верболозах бiля ставу та забирати в сон гудiння
бджоли i бомбовозiв. Але хiба це життя? I хiба тiльки про себе думає вона?
Сказала братам, щоб взяли її в лiсп, так вони спочатку реготали до слiз, а
далi пояснили, що в них нема нi дитсадка, нi вечорниць. Тодi вона
спересердя назвала їх старими парубками, а сама побiгла до Мирослави i в