Страница:
розтривожене єство старости. Нащо вся ця кумедiя? Дали б тихцем хуторець,
та й будь здоров. Так нi, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб
хтось потiм i пригостив свинцем.
Одержуючи грамоту вiд самого гебiтсляндвiрта, бiля якого неврушним
iдолом стояв комендант гестапо i СД, Магазаник, як мiг, ховав од людей
очi, та не мiг заховати вуха i кiлька разiв Чув, як шелестiла мовчазна
сходка страшним словом:
- Iуда... Iуда... Iуда...
Такого i осудовиська, i постидовища вiн ще не знав. I тодi по-дурному
згадалось казання пiдцерковних старцiв, то Iуда, найвiрнiший син Люципера,
сидить у нього на колiнах, I свою калитку з тридцятьма срiбляниками
держить у руцi. I пограх давнини, i страх сьогодення лещатами стиснули
його, а почав одриватись холодний пiт: i вiн не хотiв триматися
Овоспеченого хуторянина. В зацiпенiннi, наче крiзь хурделицю, Й ще
просторiкування Безбородька, що тепер священний оборзок селянина -
виробити якнайбiльше хлiба та iнших харчопродуктiв для потреб нiмецької
армiї.
- Тi громадськi господарства, якi доведуть нам свою надiйнiсть i
трудову честь, нiмецьке сiльськогосподарське управлiння перетворить у
хлiборобськi спiлки. А далi, добродiйство, вжи прямий шлях до споконвiчної
селянської мрiї - до одноосiбного падiлу.
I на це поруч обiзвався чийсь знайомий голос:
- Дочекаєшся, одуркуватий, два метри осiбного надiлу.
"Хто ж це? Невже Лаорiн Гримич?" Староста повертає обважнiлу голову i
стрiчає повний зневаги i ненавистi до нього погляд скиртоправа. Господи,
де стiльки шаленства взялося в очах такого собi спокiйного чоловiка?
Пiсля сходки гебiтсляндвiрт, крайсляндвiрт i комендант гестапо одразу ж
поїхали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько i вся некликана
збiрнота, що приїхала з ним на гульбище. Вона, окрiм Рогинi, якого
силомiць затяглiї на обiд, галасливо вiтала хуторянина, бажала йому
багатства з землi, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав
вiн свої днi, як темну росу, i залiз у петлю.
У хатi йшла гульня, а в душi - похорони, i не можна було їх втопити нi
заморськими винами, нi домашнiм самогоном. Оце б завiятись кудись, хоч на
край свiту, щоб забулося все... Коли ситiсть пом'якшила жорстокосердя
начальника допомiжної полiцiї Квасюка, вiн пiд пiчну затулу, рубель i
качалку протанцював тропака, а далi, поблискуючи двома обоймами металевих
зубiв, почав просити Безбородька, щоб той заспiвав лiрницької, як колись,
за бiльшовикiв, виспiвував на ярмарках i торжках. Зголоднiлий Безбородько,
стараючись бiля телятини, вiдмахнувся од настирливця, навiть блиснув
ученiстю:
- Мiй шлунок, напевне, - шлунок орла, бо вiн бiльше всього любить м'ясо
ягпятка. Так говорив Заратустра.
- То дайте роботу не гiльки шлунку, а й голосу, - домагався свого
начальник полiцiї, що втопив у п'яних бiлках дрiбнi зiницi.
Тодi Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одягапку, щоб
усi побачили вислужений орден "за хоробрiсть i заслуги", пильпо обвiв
жовтими печатями очей своє збiговисько, вдав руками, наче тримав лiру,
згорбився, постарiп i низовiш басом умiло повiв старовинне слово, що зразу
ж зайшло сумом у пропащi душi.
Зiйшла зоря посеред моря -
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До неї сам круль залицяв,
Святiй Варварi подарунок обiдяв.
I казав вiн слугам злота накопати,
Святiй Варварi додарунок пiслатя.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жопою бути не гадала.
А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,
Святiй Варварi подарунок пiслати.
Свята Варвара срiбла-золота не брала,
Бо йому iконою бу'пi не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
I святiй Варварi по тiм склi ходити.
Господи милостивий, стань менi до поруки,
- Не дай терпiти невиннiї муки.
Зiслав господь янгола з пеба:
- Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара иа скло наступила,
А жодної краплi кровi не вронила...
I враз мертву тишу, що запанувала в оселi, розiрвав надривний схлип
крайсагронома Рогинi.
- Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? - розгублено запитав
його Магазаник.
- Варвари ми, богом i людьми проклятi варвари! - витирав рукою поморхлi
очi Рогиня. - Збiдована Варвара жодної краплиии кровi не вронила. Ми ж цю
кров щодня квартами точимо, а кiзки заливаємо смердючим самогоном. Так хто
ми пiсля цього?
- Скажи, скажи, злорiко, - хто ми є?! - визвiрився на нього начальник
допомiжної полiцiї, що мав склепанi вуха i приплюсиуте чоло, з якого зразу
ж вiд брiв гичкою стовбурчилась чуприна.
- Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе i, руку, - не
злякався Рогиня, коли полiцай шарпнувся п'ятiрнею до кобури. - А хто ми -
скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився
чортом.
- Замовч, недовiро, бо навiки заснеш? А перед цим i сукровицею
заридаєш! - Квасюковiй кровi стало тiсно у жилах, i вони, аабухаючи,
почали павуками вибиватись на обличчi.
- А я не хочу мовчати, - стрепенувся, неначе з каменю вихоiв Рогиня. -
Бо страшнi в свiтi тривоги i страшнi гори печалi.
- От зараз ти й побачиш цi гори печалi, - повiв навскiсни холодцюватими
очицями Квасюк, схопив агронома за комiр стягнув iз хати. Рогиня,
опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
- Ти, покруч окаянна, думаєш вистаратися на срiбний хрестної кляси?
Вистараєшся тiльки на дубовий.
- Я тобi дам i дубовий, i осиковий! До сьомого колiна без доки вирiжу
твоє кодло... - Посатанiлий Квасюк на порозi дув з кобури iнкрустованого
пiстоля.
Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любовi до крайсагронома,
як з ненавистi до начальника полiцiї, що перехопив його мiсце.
Бесiда була зiпсована. Гостi пересварилися, переїлись i незабаром
поїхали до мiста, залишивши в хатi чад тютюну, поту й лихих слiв.
От i маєш, господарю, довгожданий хутiрець. Чи не иiти хоч зараз до
нього, бо завтра можеш запiзнитися. I, напевне, пiшов би, коли б не
побоявся вечора i очей Човняра, що скрiзь переслiдували його. Не знаючи,
куди подiти себе, Магазаник поникав подвiр'ям, заглянув до просторої
клунi, де на току, мов дiди, сивiли дорiднi снопи жита, що завтра ляжуть
пiд цiпи; вiн пальцями торкнувся колоскiв, знайшов мiж ними крихiтну
голiвку дикого маку, яка вже розсiяла своє насiння, то й згадав давнiй
свят-вечiр i засмученого батька i почув його незвичнi слова: чи не загубив
син любовi до жита, до червоного маку в ньому. I враз страшнi цiпи
невiдворотностi забiснувались над Магазаником. Вiн вчепився обома руками в
один, в другий, в третiй снiп, наче вони могли повернути йому те, що було
навiки втрачено, а далi вискочив з клунi i подався до отця Бориса.
Неласкавим поглядом зустрiв його старий батюшка, який, повернувшись з
малого повечiр'я, уткнувся не в святе письме, а в якусь житейську книгу.
Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
- Я до вас, панотче.
- Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То ранiше вiн
був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном
старостою. Навiть пiп вiддiляє його вiд людей.
- Прошу вас, преподобний отче, вiдслужити панахиду... - запнувся
Магазаник.
- Панахиду? За кого? Невже за сина? - пом'якшав вiск старечого обличчя.
- Та нi, не за сина... За одну людину... за Човняра.
- За Човняра? Якого ти вiддав за хуторець? Магазаник безнадiйно махнув
рукою.
- Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш корiння - корiння носить
тебе...
- А хтось i пiдтинає корiння людське, - знову вткнувся старий у книжку.
- Ось вам грошi за молiння.
- Забери свої грошi, пане старосто.
- То як же?
- Забери!
- Але...
- Забери! - як заклинання, втрете сказав отець Боряс. I Магазаник мусив
забрати їх.
- А як з панахидою?
- Вiдправлю.
Магазаник ще пом'явся бiля столу.
- Ви, батюшко, споневажаете мене?
- Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажае тебе? Дхтр нашi б'ються
з василiском, зi скорпiєю, а ти душогубством заробляєш землю. Не вродить
вона тобi нiчого, окрiм лиха. В_ Магазаника пересохло в ротi, пересохло й
нутро. I тут наковтався ганьби по саму зав'язку.
- I що ви порадите?
- Чого ж ти, пане старосто, ранiше в мене ради не питав? А тепер скажу
одно: скiльки не старайся, а вчорашнiй день не повернеш. I вчорашньої води
не доженеш, з усiма здирачами I навiть з Гiтлером не здоженеш...
Ще вересень мало думав про осiнь, бо пiд старими придорожнiми липами
гаряче пашать золотi корони дев'ятисилу, а в дупла лип не вселилися вiтри.
Ось тiльки по сiножатях i в обоаонях пощербленi отави пахнуть не так
зелом, як давно звезеним еiном. Тим, певне, осiнь i схожа на старiсть; дух
прожитого бiльш владно колишеться над нею, анiж теперiшнiй день.
Як сама старiсть, iде собi шляхом отець Борис, прощається з лiтом чи з
лiтами, та все одно несе у торбинi цiлющi трави, бо хто тепер дiстане
людям лiки? У молодостi отець Борис мрiяв стати лiкарем, але батьки
силомiць вткнули єдине чадо на попування. От i пройшов його вiк мiж
церквою та гробовищем, i тiльки добре зiлля тепер втiшає старечi руки,
нагадує про тi далекi лiта, коли марилось зробити людям бiльше добра, анiж
зроблено.
З лiвої руки зблиснула покарлючена рiчечка, бiля неї пасеться старий
вироблений кiнь; почувши кроки, вiн пiдiймає таранкувату голову i синiм
оком, в якому залягла розумна, пробачлива до людини печаль, дивиться на
старого, потiм, зiтхнувши, знову схиляється до трави, що пахне звезеним
сiном. Позаду заторохкотiла пiдвода, на нiй непорушне сидiв Семен
Магазаник. От з ким не хотiлося б стрiчатись нi тут, нi на тому свiтi.
- Сiдайте, батюшко, пiдвезу! - ще здалека гукнув вiн.
- Тобi ж не з руки.
- То й що?
- Їдь уже, пане старосто, куди зiбрався.
- Гордуєте мною?
Старий помовчав i тiльки помiтив, що в зелених очах Мага•аника
побiльшало сiрого пiщанику - теж на осiнь iдеться. Вже обминаючи панотця,
староста нагло зупинив коней i тицьнув батогом на принишклий хутiрець:
- Батюшко, а що, коли я вiдпишу хутiрець церквi? Вiзьмете?
- Нi, пане старосто, не вiзьму.
У голосi Магазаника спалахнула лють:
- Глядiть, батюшко, щоб не каялись потiм!
- А ти не страхай мене, - тихо-тихо вiдповiв старий. - Менi вже вечорiє
в очах, i я нiкого не боюся, окрiм бога. Себе страхай i страхайся. - I
Магазаник одразу обм'як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.
- То ви, панотче, думаєте, що менi вже нема порятунку?
- А про це ти сам думай, коли совiсть загасив.
- На що ж ви надiєтесь, батюшко, сьогоднi? - з притиском вимовив
останнє слово.
- Один бог знає, що буде завтра, - вiдвiв його мову, мов дим. - Ти
краще думай, як у тiлi душу спасти.
Староста ще щось хотiв сказати, але передумав, люто уперiщив батогом
коней i зник, мов чорт, у курявi.
Ось i його хутiрець, його садок, його став i отава, яку вже треба
косити. По-осiнньому гупають яблука, але гупав й розтривожене серце, а
мозок не знає, на яких жорнах, на яких млинах можна розмолоти грiхи.
Магазаник, скочивши на землю, зупиняє коней, вони, тягнучи воза, попаски
входять у вересень, прихиляються до його отави, до його цвiту, до його
подиху.
Колись давно такою вересневою годиною вiн спроваджував на хутiрець
свого батька. Той поволi - останнiм чумаком - iшов бiля вироблених
сумнооких волiв з дупластими рогами, що гучали в негоду. Цю худобину он
коли ще треба було продати рiзникам, та Миронов! жаль було її вiку, бо ж
вона старалась на хлiб. Старий, похитуючи сивою головою, прислухався до
тихої мови надвечiр'я, до скрипу колiс, до скрипу повшнурованого на
обважнiлому возi домашнього скарбу i невесело радiв, що буде жити подалi
вiд сина та його хитрувань.
"I хай живе на вiдлюддi, - не буде щогодини прив'язувати очi до нього".
З свiжовибiленої, що аж смiялася, оселi назустрiч їм вибiгла розпашiла
вiд роботи i печi Василина; молодiсть i завзяття вчувалися у кожному її
русi, а навколо тугого стану аж витанцьовувала картата спiдниця, i
витанцьовувала бiля неї молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава.
З голови удовицi зсунулась хустка, i тепер затанцювало пiдбите кучерями
волосся золотої i пiзньої осенi.
Василина неприязно покосувала на Семена i весело застрекотала до
батька:
- От добре, що ви за сонця приїхали. Роз'ярмлюйте воли - та й до столу.
Я вже вам чумацьку вечерю зготувала...
Батьковi було кому зготувати i звичайну, i чумацьку вечерю, а тобi
тепер нiхто не зготує, марудься сам бiля печi, як дiдько у попелi, товчи
безнастанно страх у своїй ступi, що колись начебто розумною була. Та куди
подався той розум, погнавшись за лукавою копiйкою?.. Ранiше не раз вiн
пiдсмiювався чи насмiхався над тими, хто жив хлiбом насущним, трудами
праведними, рiзними, як йому здавалось, застарiлими чеснотами i не мав за
душею нi шеляга. I от, зрештою, що вийшло з того посмiху... Коли б тiльки
можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути батька...
Василину, то, вважай, i не треба нiчого. А тепер - чи плисти, чи брести -
все одно берега рятунку нема.
Синьою-синьою чашею упав у глибiнь ставок, а в ньому розквiтають
по-весняному бiлi хмари. Iз очерету випливає та сама качечка, i зав'юнився
тихий слiд за нею. А от який слiд iде за тобою? Як запiзно починає людина
думати про це?..
З села, як з того свiту, глухо обiзвався дзвiн. Кого i для чого скликає
чи над ким журиться вiн? I хай журиться з тими, що в селi, а йому хочеться
побути на самотi а самим собою, iз ти; шею, iз останнiм сюрчанням коникiв.
Ось розпряже худобину, дiстане вудочку та й сяде на крихiтному човнику, до
якого навiть | дитинство пiдпливає. Вiд цiєї думки нiби полегшало
всерединi.
Ось уже сторч на водi стає поплавок, а в очерети запливав качечка, а за
очеретами сюрчать i сюрчать коники, а з села, як : а того свiту,
виколихується мiдь дзвона. Чого тобi, невгавуча? Заворушиться поплавок, i
пiшов, i пiшов, i пiшов по водiї Магазаник смикнув вудлище - i в повiтрi
щирим срiблом зблиснув уважистий краснопiр. А далi почалося щось
неймовiрно: тiльки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця, чи
краснопера, чи плiть. Ох, i видався ж день! I вже не чути стало нi
сюрчання коникiв, нi мiдної печалi, нi форкання коней, а тiльки посвист
лiщинового вудлища. - Пане старосто! Пане старосто! - захекано кричить
позаду полiцай Терешко.
Магазаник кидає на човник рибину, а потiм неохоче обертається до
вiрного служаки.i - _Що там у тебе, пришелепок, горить?
- Пане старосто, ой пане старосто... - наче мiх, дихає Те решко i
п'ятiрнею розмазує пiт на обличчi.
- Чого ти одним словом подавився? Говори щось!
- Пане старосто, горить ваша хата!
- Ти що?! - вiдразу торопiє Магазаник, кидає погляди то на Терешка, то
вдалину а ноги самi збираються бiгти i не можуть.
- Їй-богу, правду кажу.
- Яка ж хата? - не може зiрвати ноги з човна. - В лiсi чи в селi?
- У селi.
Господи! А там же пiд луткою в деревинi лежить його золото. I лише
тепер Магазаник зiскакує з човна на берег, кидає погляд на село, де мiж
деревами вибивається дим.
- Хто ж це мiг зробити?
- Аби добро, а палiй знайдеться. - I несподiвано Терешко по-дурному
посмiхнувся: - Оце ж, коли бiг до вас, чув, що говорили старi баби. Хтось
iз них на свої очi бачив, що з комина вашої хати спочатку вибилась чорна
курява, а з неї на вогненному помелi вилетiла молода вiдьма, а вже потiм
загорiвся дах.
- Бiжiмо, Терешку!.. Хтось рятує хату?
- Вважайте, нема нiкого, бо, не доведи господи, який тепер пiшов
народ...
Нiколи в життi Магазаник не бачив такої пожежi. Палала ж хата, палав
прихатнiй горiх, але нiхто з людей, окрiм жандарма i трьох полiцаїв, не
прибiг на пожежу. Отак на безлюддi й згорiла оселя, згорiли й тi
пiдвалини, що мали вистояти два вiки.
Довго, до самої ночi, Магазаник перегортав залiзяччям своє попелище,
навiть пiдважив iз землi покалiчених, почорнiлих скiфських i половецьких
камен. Але скарбу так i не знайшов: чи хтось з полiцаїв вихопив його, чи
стiк у вогнi золотою сльозою?..
XXV
Закiптюжений, знеможений, озлоблений, вiн iз пожарища самотньо йде на
подвiрок сусiдки Одарки, яка молодою повдовiла i всю свою нiжнiсть та
любов перенесла на чужих дiтей - вiдколи в селi дитячий садок, вiдтодi в
ньому висяюють i турбуються карi, в золотiй оправi очi вдови. А захворiє ж
яке мале, Одарка i днює, i ночує бiля нього, i що їй тодi своя хата, свiй
невпораний город, коли треба полегшити чиїсь болi?
Доброту її немилосердий обкрадали нечестивцi, i не раз бу'вало, що на
весну вдова залишалася не тiльки без хлiба, а навiть без картоплi. То й що
з того?
- Безтолоч я, - погудить себе, сумно посмiхнеться та й знову до дiтей -
несе їм i радiсть, i турботу, i оксамитний голос, що не тiльки "Люлi,
люлi" чи "Журавку" виводить. Як заспiває Одарка, бувало, на якомусь
гуляннi "На добранiч та всiм на нiч" або "Там на горi в Почаєвi зоря ясна
стала", то старе й мале заслухається. Але й вiдрiзати i поглядом, i словом
могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тодi в зiницi її
заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
Сватались до вдови добрi люди, та вона затялась бiльше не виходити
замiж, бо, мовляв, один раз людина народжується, один раз має i кохати.
Любила вона - свiту не бачила, - i увесь свiт пригортався до неї, коли був
Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вiрною його пам'ятi.
"Якого дивацтва не буває в жiнок: одна весь вiк вiрна мертвому, а друга
- весь вiк дурить живого", - чортi-що прокидається в задурманенiй чадом
головi Магазаника. Пiдiйшовши до зморшкуватої вдовиної хати, вiн кiлька
разiв клямцнув клямкою.
Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хатi, скрипнула
дверима i перелякано обiзвалася з сiней:
- Хто там?
- Твiй сусiда. Вiдчини, Одарко, - стомлено попрохав Магазаник.
- Пан староста? - вже подив i насмiшка сходяться в її голосi. - Чого
вам уночi?
- Вiдчиниш, тодi скажу.
Вдова вiдсунула засув, вiдчинила дверi й стала на порозi. Вiд
розплетених кiс повiяло теплим сном чи снодiйним зiллям. I хоч у теменi не
було видно Одарчиних очей, та вiн все одно бачив її Дугастi брови
чарiвницi. Таки Даремно линяють вони.
- Смiлива ж ти. Видко, не маєш страху в душi i нiкого не ховаєш у себе.
- А ви, пано старосто, до мене на вивiдний прийшли? - глузливо запитала
вдова. Да й оксамити випали з її голосу. - Чого вам?
- Оце ж палiї спалили мою хату, - почав так говорити, начебто Одарка
нiчого не знала про пожежу.
- Вогонь знаходить своє мiсце, - загадково сказала вдова. - То чого
вам?
- Хiба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подiтися тепер?
Одарка жахнулась:
- Що ви, пане старосто, говорите! Хiба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
- Чого ж не можна? Пожалiєш свого топчана? Вже лiжка не прошу.
- А ви подумали, яка про мене завтра неслава пiде?
- Одарко, ми ж сусiдимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
- Одраау ж знайдуться такi песиголовцi. Бо що перед алим райком жiноча
честь? Iдiть, пане старосто.
Магазавик розумiє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:
- То нiяк не пустиш на ночiвлю?
- До кiнця свого вiку! I староста спалахнув:
- А я, зачумана, комусь пiдкорочу i вiк, i язик, стонадцять болячок
тобi!
- Болячки залюбки можуть повискакувати i на тому, хто розкидається
нами, - вiдказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула
дверима, грюкнула засувом, i вже її кроки загули в хатi.
"Пожди, вiдьмо! Завтра дочекаєшся вiд мене плати! Iншої заспiваєш, як
поженем твою коровицю в крайс, - лютуючи, вiй завулком виходить на вулицю,
оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, i
не знав, до кого постукати, бо мало вiн мав приязнi до людей, не мали й
вовв до нього. От хiба що зайти до дiда Гордiя? Той, душа згiдлива, кого
треба, кого й не треба прихистить, навiть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковiдчиняв дверi, бiлiючи
полотняними шатами, став на порiг. - О, це ти, пане старосто? В Магазаника
прокинулась пiдозра:
- А ви, дiду, когось ждали? Старий зiтхнув:
- Ждав i не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:
- Дiду, який я вам пан староста?
- Як i всiм, - понуро вiдповiв старий.
- А кого ви ждали?
- Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборi з виснаги доходить.
То жiнка пiшла туди викупляти його, може, й донесе вiн додому душу. А ти ж
з якого дива ночей недосипаєш?
Магазаник вiдчув у голосi старого приховане глузування.
- Прийшов до вас досипляти нiч.
- Це ж як? - насторожився дiд.
- Просто, бо менi тепер нема де переночувати. Приймете?
- Нi, не прийму, пане старосто, - рiшуче сказав старий.
- Чому ж?!
- Бо, пробач, нема де. У нас одне лiжко стоїть для старої, топчанчик
для мене, а тебе ж на долiвцi, ще й на залежанiй соломi, не покладеш, бо
ти - пан.
- Я можу й на пiдлозi. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
- Еге, а що потiм твоє начальство скаже? Нащо менi на цьому ? мїдатися
з ним? Iди вже до когось iншого.
- _Я пiду, але завтра ви прийдете до мене в управу, - насочилось
погрозою кожне слово. - А не прийдете - пiд боки приведуть.
I на це зовсiм негадано Гордiй попрохав:
- Скинь, Семене, чобота.
- Це ж для чого? - витрiщився Магазаник.
- Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступнi чи ранцi.
Вiйнувши полотняними шатами, старий зникав в сiнях, а Магазаник ще
якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тiлi, а
мiж ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за цi днi?..
Вiн добре знає: село ще й досi не отямилося вiд страху. Знiчене,
приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усiх i всього, i,
здавалося, кожен жив у ньому сам по собi. напевне, так i треба фашисту:
жорстокiстю i страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не роїлось
громадське. Хiба ж не пам'ятає, як люди вибирали його старостою? Мовчки,
без жодного слова, наче то були тiнi, а не люди. А от виказав вiн Човняра
- й тiнi почали оживати. Виходить, i страх має свої межi i свiй живець.
Магазаник поволi шкопиртае з Гордiввого подвiр'я на вулицю, Вiн знову
пiдходить до пожарища, б'є чоботом ненависних камен, потiм пiдворушує
головешки i негадане чує, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося
його золото? Зiгнувшись, вiн запускав руку в попелище, та знаходить не
золото, а обгорiлий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
Вiд пожарища вiн поволi йде до своєї дубової, в зруб складеної комори.
Тут бiля порога стоять свiжi, ще не ошинованi колеса, а пiд острiшками
сушаться вiнки добiрної кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги
вже з неї не звариш. При згадцi про мамалигу йому вiдразу захотiлося їсти.
Вiн вiдмикає колодку i входить у маснуватий настiй закомiрка, бо, крiм
жита-пшеницi, тут зберiгається свiже насiння коноплi, маку, льону i стоїть
кiлька обплетених лозою бутлiв з олiєю.
Колись, ще парубком, вiн мав у цiй коморi вечоровi розкошування. Тодi
тут пахли дiвочi коси, а з них опадали квiти пiдснiжника, ромашки,
чорнобривцiв, - то вже яка пора стояла надворi. Гай-гай! Давно вже
вивiтрився дух тих пiдснiжникiв, тiєї ромашки, чорнобривцiв, а зараз чути
маснуватий настiй олiї, що пiде на продаж.
Може, знову, як колись, переночувати тут i хоч у снах зайти у
позаколишнiй час? А хтось защiбне комору i пiдпалить тебе i твiй запасець.
На пам'ять недоречно приходять напiвзабутi слова: "Й немає злому на всiй
землi безконечнiй веселого дому". Ох, ця лiтература i всi її сантименти!
Хiба ж не злi порядкують зараз у всьому свiтi? Еге ж, коли ти маєш пустку
в душi, тодi вся земля стає пустелею.
Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув її i
городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який нiколи не
вилазив iз боргiв. Як притиснеш його, то пiдтюпцем бiжить iз хати в хату
за свiжою позичкою, щоб вiддати задавнену. I досi Максим винен йому триста
карбованцiв за телицю, яку взяв у заставпщну. Але хiба вчорашнi триста
карбованцiв порiвняєш iз сьогоднiшнiми?
Ще з двору Магазаник чує в хатi Калюжного притишений гомiн. Вiн
обережно скрадається до вiконця хатньої комiрчини, крiзь нього чує рiзнi
голоси, повiв диму i горiлки. Так i в: дурний та нужденний Калюжний жене
житнiвку, на яку вже чатує цiла капела.
- Будьмо, люди добрi, - тремтить приємний тенорок Максима. - Хоч i
тепла вона, але щира.
- Заб'єш нею памороки, то все менше тиснуть...
- Пийте, куме, без полiтики, бо полiтика - пропаще дiло.
- Яка ж це полiтика? От сказав один дядько при нiмцевi, думаючи, що вiн
не знає по-нашому: "ох i тиснуть так тиснуть!"
А нiмець i визвiрився на нього:
- Хто тебе тисне? Нова влада?
- Нi, новi чоботи, - вiдповiв дядько.
- Так ти ж босий!
- Того i босий, що тиснуть, - завчасу спохватився дядько.
- Га-га-га.
- Ось вип'ємо, люди, як на святвечiр, за тих, хто в дорозi. Нехай
легенько згадається їм.
- Господи, коли тiльки повернуться вони?! - невимовною тугою забринiв
жiночий з сльозою голос.
- Не треба, жiнко. Плачем лихо не вiдплачеш. Дзенькнули чарки, i тиша
надовго вгнiздилась у комiрчинi: видно, кожен думав про своїх синiв.
Магазаник пiдiйшов до дверей, постукав раз, вдруге, втретє, i тiльки тодi
з комiрчини затремтiв тенорок Максима:
- Це ж хто так пiзно?
- Я, Максиме.
- Хто "я"?
- Семен Магазаник. Уже не пiзнаєш?
- Тепер i рiдного батька можна не впiзнати. Що вам?
- Отак i будемо перемовлятись через дверi?
Максим зiтхнув, щось тихцем кинув у комiрчину й почав вiдчиняти дверi.
Ось вiн i став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знiчений.
- Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пiзно сам пан староста
завiтав.
- Чого ж не прийти до гарної людини? Як воно тобi ведеться?
- Та... - не знав, що вiдповiсти, чоловiк.
- Ну, а капає добре?
- Ви ж звiдки знаєте? - ще бiльше нiяковiє Максим. - Напевне, полiцай
Терешко пронюхав. Вiн, бiсова душа, чогось в'їдається i в'їдається на
мене. Може, i ви мою гiрчавiнь хильнете?
- Спасибi, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
- Переночувати?! - аж витрiщився чоловiк. - Як же це?
- Отак, як чуєш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
- Я, пане старосто, i не проти, та до мене саме рiднi наїхало, по чарцi
добрiй випили i теж ночувати лаштуються, - вочевидячки бреше Максим i
навiть не заїкнеться.
- Загордився ти, загордився.
- Таке вигадаєте. А ночiвлю пошукайте деiнде, бо таке дiло з рiднею
та й будь здоров. Так нi, треба виставити тебе на людське безчестя, щоб
хтось потiм i пригостив свинцем.
Одержуючи грамоту вiд самого гебiтсляндвiрта, бiля якого неврушним
iдолом стояв комендант гестапо i СД, Магазаник, як мiг, ховав од людей
очi, та не мiг заховати вуха i кiлька разiв Чув, як шелестiла мовчазна
сходка страшним словом:
- Iуда... Iуда... Iуда...
Такого i осудовиська, i постидовища вiн ще не знав. I тодi по-дурному
згадалось казання пiдцерковних старцiв, то Iуда, найвiрнiший син Люципера,
сидить у нього на колiнах, I свою калитку з тридцятьма срiбляниками
держить у руцi. I пограх давнини, i страх сьогодення лещатами стиснули
його, а почав одриватись холодний пiт: i вiн не хотiв триматися
Овоспеченого хуторянина. В зацiпенiннi, наче крiзь хурделицю, Й ще
просторiкування Безбородька, що тепер священний оборзок селянина -
виробити якнайбiльше хлiба та iнших харчопродуктiв для потреб нiмецької
армiї.
- Тi громадськi господарства, якi доведуть нам свою надiйнiсть i
трудову честь, нiмецьке сiльськогосподарське управлiння перетворить у
хлiборобськi спiлки. А далi, добродiйство, вжи прямий шлях до споконвiчної
селянської мрiї - до одноосiбного падiлу.
I на це поруч обiзвався чийсь знайомий голос:
- Дочекаєшся, одуркуватий, два метри осiбного надiлу.
"Хто ж це? Невже Лаорiн Гримич?" Староста повертає обважнiлу голову i
стрiчає повний зневаги i ненавистi до нього погляд скиртоправа. Господи,
де стiльки шаленства взялося в очах такого собi спокiйного чоловiка?
Пiсля сходки гебiтсляндвiрт, крайсляндвiрт i комендант гестапо одразу ж
поїхали в крайс, а з Магазаником залишився Безбородько i вся некликана
збiрнота, що приїхала з ним на гульбище. Вона, окрiм Рогинi, якого
силомiць затяглiї на обiд, галасливо вiтала хуторянина, бажала йому
багатства з землi, з води та роси, а хуторянину думалось одно: розсипав
вiн свої днi, як темну росу, i залiз у петлю.
У хатi йшла гульня, а в душi - похорони, i не можна було їх втопити нi
заморськими винами, нi домашнiм самогоном. Оце б завiятись кудись, хоч на
край свiту, щоб забулося все... Коли ситiсть пом'якшила жорстокосердя
начальника допомiжної полiцiї Квасюка, вiн пiд пiчну затулу, рубель i
качалку протанцював тропака, а далi, поблискуючи двома обоймами металевих
зубiв, почав просити Безбородька, щоб той заспiвав лiрницької, як колись,
за бiльшовикiв, виспiвував на ярмарках i торжках. Зголоднiлий Безбородько,
стараючись бiля телятини, вiдмахнувся од настирливця, навiть блиснув
ученiстю:
- Мiй шлунок, напевне, - шлунок орла, бо вiн бiльше всього любить м'ясо
ягпятка. Так говорив Заратустра.
- То дайте роботу не гiльки шлунку, а й голосу, - домагався свого
начальник полiцiї, що втопив у п'яних бiлках дрiбнi зiницi.
Тодi Безбородько розстебнув сукняну, змережену ременем одягапку, щоб
усi побачили вислужений орден "за хоробрiсть i заслуги", пильпо обвiв
жовтими печатями очей своє збiговисько, вдав руками, наче тримав лiру,
згорбився, постарiп i низовiш басом умiло повiв старовинне слово, що зразу
ж зайшло сумом у пропащi душi.
Зiйшла зоря посеред моря -
Ой то не зоря, лиш свята Варвара.
До неї сам круль залицяв,
Святiй Варварi подарунок обiдяв.
I казав вiн слугам злота накопати,
Святiй Варварi додарунок пiслатя.
Свята Варвара подарунка не брала,
Бо йому жопою бути не гадала.
А крулт, скачав слугам срюлп ппкопатп,
Святiй Варварi подарунок пiслати.
Свята Варвара срiбла-золота не брала,
Бо йому iконою бу'пi не гадала.
А круль сказав слугам скла надробити
I святiй Варварi по тiм склi ходити.
Господи милостивий, стань менi до поруки,
- Не дай терпiти невиннiї муки.
Зiслав господь янгола з пеба:
- Уступай, Варваро, на те скло, бо треба.
Свята Варвара иа скло наступила,
А жодної краплi кровi не вронила...
I враз мертву тишу, що запанувала в оселi, розiрвав надривний схлип
крайсагронома Рогинi.
- Очумайтесь, пане. Чого ви так розтривожились? - розгублено запитав
його Магазаник.
- Варвари ми, богом i людьми проклятi варвари! - витирав рукою поморхлi
очi Рогиня. - Збiдована Варвара жодної краплиии кровi не вронила. Ми ж цю
кров щодня квартами точимо, а кiзки заливаємо смердючим самогоном. Так хто
ми пiсля цього?
- Скажи, скажи, злорiко, - хто ми є?! - визвiрився на нього начальник
допомiжної полiцiї, що мав склепанi вуха i приплюсиуте чоло, з якого зразу
ж вiд брiв гичкою стовбурчилась чуприна.
- Не клади руку на смерть, вона сама покладе на тебе i, руку, - не
злякався Рогиня, коли полiцай шарпнувся п'ятiрнею до кобури. - А хто ми -
скажу. Почну з тебе. Мав ти, страхолюдний, родитися людиною, та вилупився
чортом.
- Замовч, недовiро, бо навiки заснеш? А перед цим i сукровицею
заридаєш! - Квасюковiй кровi стало тiсно у жилах, i вони, аабухаючи,
почали павуками вибиватись на обличчi.
- А я не хочу мовчати, - стрепенувся, неначе з каменю вихоiв Рогиня. -
Бо страшнi в свiтi тривоги i страшнi гори печалi.
- От зараз ти й побачиш цi гори печалi, - повiв навскiсни холодцюватими
очицями Квасюк, схопив агронома за комiр стягнув iз хати. Рогиня,
опираючись, не мовчав, а ще й погрожував:
- Ти, покруч окаянна, думаєш вистаратися на срiбний хрестної кляси?
Вистараєшся тiльки на дубовий.
- Я тобi дам i дубовий, i осиковий! До сьомого колiна без доки вирiжу
твоє кодло... - Посатанiлий Квасюк на порозi дув з кобури iнкрустованого
пiстоля.
Але за Рогиню заступився Безбородько, не так з любовi до крайсагронома,
як з ненавистi до начальника полiцiї, що перехопив його мiсце.
Бесiда була зiпсована. Гостi пересварилися, переїлись i незабаром
поїхали до мiста, залишивши в хатi чад тютюну, поту й лихих слiв.
От i маєш, господарю, довгожданий хутiрець. Чи не иiти хоч зараз до
нього, бо завтра можеш запiзнитися. I, напевне, пiшов би, коли б не
побоявся вечора i очей Човняра, що скрiзь переслiдували його. Не знаючи,
куди подiти себе, Магазаник поникав подвiр'ям, заглянув до просторої
клунi, де на току, мов дiди, сивiли дорiднi снопи жита, що завтра ляжуть
пiд цiпи; вiн пальцями торкнувся колоскiв, знайшов мiж ними крихiтну
голiвку дикого маку, яка вже розсiяла своє насiння, то й згадав давнiй
свят-вечiр i засмученого батька i почув його незвичнi слова: чи не загубив
син любовi до жита, до червоного маку в ньому. I враз страшнi цiпи
невiдворотностi забiснувались над Магазаником. Вiн вчепився обома руками в
один, в другий, в третiй снiп, наче вони могли повернути йому те, що було
навiки втрачено, а далi вискочив з клунi i подався до отця Бориса.
Неласкавим поглядом зустрiв його старий батюшка, який, повернувшись з
малого повечiр'я, уткнувся не в святе письме, а в якусь житейську книгу.
Вдихаючи застояний херувимський ладан, Магазаник розгублено став у дверях.
- Я до вас, панотче.
- Чого вам, пане старосто? Податки чи оплатки привели? То ранiше вiн
був для панотця дитиною, хлопчаком, парубком, Семеном, а тепер став паном
старостою. Навiть пiп вiддiляє його вiд людей.
- Прошу вас, преподобний отче, вiдслужити панахиду... - запнувся
Магазаник.
- Панахиду? За кого? Невже за сина? - пом'якшав вiск старечого обличчя.
- Та нi, не за сина... За одну людину... за Човняра.
- За Човняра? Якого ти вiддав за хуторець? Магазаник безнадiйно махнув
рукою.
- Так уже сталося, батюшко. Не ти носиш корiння - корiння носить
тебе...
- А хтось i пiдтинає корiння людське, - знову вткнувся старий у книжку.
- Ось вам грошi за молiння.
- Забери свої грошi, пане старосто.
- То як же?
- Забери!
- Але...
- Забери! - як заклинання, втрете сказав отець Боряс. I Магазаник мусив
забрати їх.
- А як з панахидою?
- Вiдправлю.
Магазаник ще пом'явся бiля столу.
- Ви, батюшко, споневажаете мене?
- Ти запитай посполюд, хто тепер не споневажае тебе? Дхтр нашi б'ються
з василiском, зi скорпiєю, а ти душогубством заробляєш землю. Не вродить
вона тобi нiчого, окрiм лиха. В_ Магазаника пересохло в ротi, пересохло й
нутро. I тут наковтався ганьби по саму зав'язку.
- I що ви порадите?
- Чого ж ти, пане старосто, ранiше в мене ради не питав? А тепер скажу
одно: скiльки не старайся, а вчорашнiй день не повернеш. I вчорашньої води
не доженеш, з усiма здирачами I навiть з Гiтлером не здоженеш...
Ще вересень мало думав про осiнь, бо пiд старими придорожнiми липами
гаряче пашать золотi корони дев'ятисилу, а в дупла лип не вселилися вiтри.
Ось тiльки по сiножатях i в обоаонях пощербленi отави пахнуть не так
зелом, як давно звезеним еiном. Тим, певне, осiнь i схожа на старiсть; дух
прожитого бiльш владно колишеться над нею, анiж теперiшнiй день.
Як сама старiсть, iде собi шляхом отець Борис, прощається з лiтом чи з
лiтами, та все одно несе у торбинi цiлющi трави, бо хто тепер дiстане
людям лiки? У молодостi отець Борис мрiяв стати лiкарем, але батьки
силомiць вткнули єдине чадо на попування. От i пройшов його вiк мiж
церквою та гробовищем, i тiльки добре зiлля тепер втiшає старечi руки,
нагадує про тi далекi лiта, коли марилось зробити людям бiльше добра, анiж
зроблено.
З лiвої руки зблиснула покарлючена рiчечка, бiля неї пасеться старий
вироблений кiнь; почувши кроки, вiн пiдiймає таранкувату голову i синiм
оком, в якому залягла розумна, пробачлива до людини печаль, дивиться на
старого, потiм, зiтхнувши, знову схиляється до трави, що пахне звезеним
сiном. Позаду заторохкотiла пiдвода, на нiй непорушне сидiв Семен
Магазаник. От з ким не хотiлося б стрiчатись нi тут, нi на тому свiтi.
- Сiдайте, батюшко, пiдвезу! - ще здалека гукнув вiн.
- Тобi ж не з руки.
- То й що?
- Їдь уже, пане старосто, куди зiбрався.
- Гордуєте мною?
Старий помовчав i тiльки помiтив, що в зелених очах Мага•аника
побiльшало сiрого пiщанику - теж на осiнь iдеться. Вже обминаючи панотця,
староста нагло зупинив коней i тицьнув батогом на принишклий хутiрець:
- Батюшко, а що, коли я вiдпишу хутiрець церквi? Вiзьмете?
- Нi, пане старосто, не вiзьму.
У голосi Магазаника спалахнула лють:
- Глядiть, батюшко, щоб не каялись потiм!
- А ти не страхай мене, - тихо-тихо вiдповiв старий. - Менi вже вечорiє
в очах, i я нiкого не боюся, окрiм бога. Себе страхай i страхайся. - I
Магазаник одразу обм'як, похилив голову, яку охоплювала холоднеча.
- То ви, панотче, думаєте, що менi вже нема порятунку?
- А про це ти сам думай, коли совiсть загасив.
- На що ж ви надiєтесь, батюшко, сьогоднi? - з притиском вимовив
останнє слово.
- Один бог знає, що буде завтра, - вiдвiв його мову, мов дим. - Ти
краще думай, як у тiлi душу спасти.
Староста ще щось хотiв сказати, але передумав, люто уперiщив батогом
коней i зник, мов чорт, у курявi.
Ось i його хутiрець, його садок, його став i отава, яку вже треба
косити. По-осiнньому гупають яблука, але гупав й розтривожене серце, а
мозок не знає, на яких жорнах, на яких млинах можна розмолоти грiхи.
Магазаник, скочивши на землю, зупиняє коней, вони, тягнучи воза, попаски
входять у вересень, прихиляються до його отави, до його цвiту, до його
подиху.
Колись давно такою вересневою годиною вiн спроваджував на хутiрець
свого батька. Той поволi - останнiм чумаком - iшов бiля вироблених
сумнооких волiв з дупластими рогами, що гучали в негоду. Цю худобину он
коли ще треба було продати рiзникам, та Миронов! жаль було її вiку, бо ж
вона старалась на хлiб. Старий, похитуючи сивою головою, прислухався до
тихої мови надвечiр'я, до скрипу колiс, до скрипу повшнурованого на
обважнiлому возi домашнього скарбу i невесело радiв, що буде жити подалi
вiд сина та його хитрувань.
"I хай живе на вiдлюддi, - не буде щогодини прив'язувати очi до нього".
З свiжовибiленої, що аж смiялася, оселi назустрiч їм вибiгла розпашiла
вiд роботи i печi Василина; молодiсть i завзяття вчувалися у кожному її
русi, а навколо тугого стану аж витанцьовувала картата спiдниця, i
витанцьовувала бiля неї молода, з жовтоокими зозулиними черевичками отава.
З голови удовицi зсунулась хустка, i тепер затанцювало пiдбите кучерями
волосся золотої i пiзньої осенi.
Василина неприязно покосувала на Семена i весело застрекотала до
батька:
- От добре, що ви за сонця приїхали. Роз'ярмлюйте воли - та й до столу.
Я вже вам чумацьку вечерю зготувала...
Батьковi було кому зготувати i звичайну, i чумацьку вечерю, а тобi
тепер нiхто не зготує, марудься сам бiля печi, як дiдько у попелi, товчи
безнастанно страх у своїй ступi, що колись начебто розумною була. Та куди
подався той розум, погнавшись за лукавою копiйкою?.. Ранiше не раз вiн
пiдсмiювався чи насмiхався над тими, хто жив хлiбом насущним, трудами
праведними, рiзними, як йому здавалось, застарiлими чеснотами i не мав за
душею нi шеляга. I от, зрештою, що вийшло з того посмiху... Коли б тiльки
можна було повернути страчений час, коли б можна було повернути батька...
Василину, то, вважай, i не треба нiчого. А тепер - чи плисти, чи брести -
все одно берега рятунку нема.
Синьою-синьою чашею упав у глибiнь ставок, а в ньому розквiтають
по-весняному бiлi хмари. Iз очерету випливає та сама качечка, i зав'юнився
тихий слiд за нею. А от який слiд iде за тобою? Як запiзно починає людина
думати про це?..
З села, як з того свiту, глухо обiзвався дзвiн. Кого i для чого скликає
чи над ким журиться вiн? I хай журиться з тими, що в селi, а йому хочеться
побути на самотi а самим собою, iз ти; шею, iз останнiм сюрчанням коникiв.
Ось розпряже худобину, дiстане вудочку та й сяде на крихiтному човнику, до
якого навiть | дитинство пiдпливає. Вiд цiєї думки нiби полегшало
всерединi.
Ось уже сторч на водi стає поплавок, а в очерети запливав качечка, а за
очеретами сюрчать i сюрчать коники, а з села, як : а того свiту,
виколихується мiдь дзвона. Чого тобi, невгавуча? Заворушиться поплавок, i
пiшов, i пiшов, i пiшов по водiї Магазаник смикнув вудлище - i в повiтрi
щирим срiблом зблиснув уважистий краснопiр. А далi почалося щось
неймовiрно: тiльки закинеш немудру снасть, то й вже тягнеш чи коропця, чи
краснопера, чи плiть. Ох, i видався ж день! I вже не чути стало нi
сюрчання коникiв, нi мiдної печалi, нi форкання коней, а тiльки посвист
лiщинового вудлища. - Пане старосто! Пане старосто! - захекано кричить
позаду полiцай Терешко.
Магазаник кидає на човник рибину, а потiм неохоче обертається до
вiрного служаки.i - _Що там у тебе, пришелепок, горить?
- Пане старосто, ой пане старосто... - наче мiх, дихає Те решко i
п'ятiрнею розмазує пiт на обличчi.
- Чого ти одним словом подавився? Говори щось!
- Пане старосто, горить ваша хата!
- Ти що?! - вiдразу торопiє Магазаник, кидає погляди то на Терешка, то
вдалину а ноги самi збираються бiгти i не можуть.
- Їй-богу, правду кажу.
- Яка ж хата? - не може зiрвати ноги з човна. - В лiсi чи в селi?
- У селi.
Господи! А там же пiд луткою в деревинi лежить його золото. I лише
тепер Магазаник зiскакує з човна на берег, кидає погляд на село, де мiж
деревами вибивається дим.
- Хто ж це мiг зробити?
- Аби добро, а палiй знайдеться. - I несподiвано Терешко по-дурному
посмiхнувся: - Оце ж, коли бiг до вас, чув, що говорили старi баби. Хтось
iз них на свої очi бачив, що з комина вашої хати спочатку вибилась чорна
курява, а з неї на вогненному помелi вилетiла молода вiдьма, а вже потiм
загорiвся дах.
- Бiжiмо, Терешку!.. Хтось рятує хату?
- Вважайте, нема нiкого, бо, не доведи господи, який тепер пiшов
народ...
Нiколи в життi Магазаник не бачив такої пожежi. Палала ж хата, палав
прихатнiй горiх, але нiхто з людей, окрiм жандарма i трьох полiцаїв, не
прибiг на пожежу. Отак на безлюддi й згорiла оселя, згорiли й тi
пiдвалини, що мали вистояти два вiки.
Довго, до самої ночi, Магазаник перегортав залiзяччям своє попелище,
навiть пiдважив iз землi покалiчених, почорнiлих скiфських i половецьких
камен. Але скарбу так i не знайшов: чи хтось з полiцаїв вихопив його, чи
стiк у вогнi золотою сльозою?..
XXV
Закiптюжений, знеможений, озлоблений, вiн iз пожарища самотньо йде на
подвiрок сусiдки Одарки, яка молодою повдовiла i всю свою нiжнiсть та
любов перенесла на чужих дiтей - вiдколи в селi дитячий садок, вiдтодi в
ньому висяюють i турбуються карi, в золотiй оправi очi вдови. А захворiє ж
яке мале, Одарка i днює, i ночує бiля нього, i що їй тодi своя хата, свiй
невпораний город, коли треба полегшити чиїсь болi?
Доброту її немилосердий обкрадали нечестивцi, i не раз бу'вало, що на
весну вдова залишалася не тiльки без хлiба, а навiть без картоплi. То й що
з того?
- Безтолоч я, - погудить себе, сумно посмiхнеться та й знову до дiтей -
несе їм i радiсть, i турботу, i оксамитний голос, що не тiльки "Люлi,
люлi" чи "Журавку" виводить. Як заспiває Одарка, бувало, на якомусь
гуляннi "На добранiч та всiм на нiч" або "Там на горi в Почаєвi зоря ясна
стала", то старе й мале заслухається. Але й вiдрiзати i поглядом, i словом
могла як бритвою, особливо деяким настирникам. Тодi в зiницi її
заскакувала така циганська гострота, що й одчайдухам було непереливки.
Сватались до вдови добрi люди, та вона затялась бiльше не виходити
замiж, бо, мовляв, один раз людина народжується, один раз має i кохати.
Любила вона - свiту не бачила, - i увесь свiт пригортався до неї, коли був
Петро Роздольський. А не стало Петра, залишилась вiрною його пам'ятi.
"Якого дивацтва не буває в жiнок: одна весь вiк вiрна мертвому, а друга
- весь вiк дурить живого", - чортi-що прокидається в задурманенiй чадом
головi Магазаника. Пiдiйшовши до зморшкуватої вдовиної хати, вiн кiлька
разiв клямцнув клямкою.
Одарка, очевидно, вже спала, бо не скоро загупала по хатi, скрипнула
дверима i перелякано обiзвалася з сiней:
- Хто там?
- Твiй сусiда. Вiдчини, Одарко, - стомлено попрохав Магазаник.
- Пан староста? - вже подив i насмiшка сходяться в її голосi. - Чого
вам уночi?
- Вiдчиниш, тодi скажу.
Вдова вiдсунула засув, вiдчинила дверi й стала на порозi. Вiд
розплетених кiс повiяло теплим сном чи снодiйним зiллям. I хоч у теменi не
було видно Одарчиних очей, та вiн все одно бачив її Дугастi брови
чарiвницi. Таки Даремно линяють вони.
- Смiлива ж ти. Видко, не маєш страху в душi i нiкого не ховаєш у себе.
- А ви, пано старосто, до мене на вивiдний прийшли? - глузливо запитала
вдова. Да й оксамити випали з її голосу. - Чого вам?
- Оце ж палiї спалили мою хату, - почав так говорити, начебто Одарка
нiчого не знала про пожежу.
- Вогонь знаходить своє мiсце, - загадково сказала вдова. - То чого
вам?
- Хiба не догадуєшся? Хочу переночувати в тебе, бо де ж подiтися тепер?
Одарка жахнулась:
- Що ви, пане старосто, говорите! Хiба ж можна вам залишитись у мене?
Магазаник ледь стримав лють:
- Чого ж не можна? Пожалiєш свого топчана? Вже лiжка не прошу.
- А ви подумали, яка про мене завтра неслава пiде?
- Одарко, ми ж сусiдимо з тобою! Та й хто на тебе кине погане слово?
- Одраау ж знайдуться такi песиголовцi. Бо що перед алим райком жiноча
честь? Iдiть, пане старосто.
Магазавик розумiє, чого цурається його Одарка, одначе ще питає її:
- То нiяк не пустиш на ночiвлю?
- До кiнця свого вiку! I староста спалахнув:
- А я, зачумана, комусь пiдкорочу i вiк, i язик, стонадцять болячок
тобi!
- Болячки залюбки можуть повискакувати i на тому, хто розкидається
нами, - вiдказала Одарка, крутнулась перед самим носом старости, хряпнула
дверима, грюкнула засувом, i вже її кроки загули в хатi.
"Пожди, вiдьмо! Завтра дочекаєшся вiд мене плати! Iншої заспiваєш, як
поженем твою коровицю в крайс, - лютуючи, вiй завулком виходить на вулицю,
оминає своє пожарище, оминав потривожених камен, що пахнуть смалятиною, i
не знав, до кого постукати, бо мало вiн мав приязнi до людей, не мали й
вовв до нього. От хiба що зайти до дiда Гордiя? Той, душа згiдлива, кого
треба, кого й не треба прихистить, навiть цигана ярмаркового.
Старий, не допитуючись, хто стукав, швидковiдчиняв дверi, бiлiючи
полотняними шатами, став на порiг. - О, це ти, пане старосто? В Магазаника
прокинулась пiдозра:
- А ви, дiду, когось ждали? Старий зiтхнув:
- Ждав i не ждав, пане старосто. Магазаник не витримав:
- Дiду, який я вам пан староста?
- Як i всiм, - понуро вiдповiв старий.
- А кого ви ждали?
- Оце ж переказували люди, що внук Василь у таборi з виснаги доходить.
То жiнка пiшла туди викупляти його, може, й донесе вiн додому душу. А ти ж
з якого дива ночей недосипаєш?
Магазаник вiдчув у голосi старого приховане глузування.
- Прийшов до вас досипляти нiч.
- Це ж як? - насторожився дiд.
- Просто, бо менi тепер нема де переночувати. Приймете?
- Нi, не прийму, пане старосто, - рiшуче сказав старий.
- Чому ж?!
- Бо, пробач, нема де. У нас одне лiжко стоїть для старої, топчанчик
для мене, а тебе ж на долiвцi, ще й на залежанiй соломi, не покладеш, бо
ти - пан.
- Я можу й на пiдлозi. Кинете очерету чи соломи, застелите . рядном...
- Еге, а що потiм твоє начальство скаже? Нащо менi на цьому ? мїдатися
з ним? Iди вже до когось iншого.
- _Я пiду, але завтра ви прийдете до мене в управу, - насочилось
погрозою кожне слово. - А не прийдете - пiд боки приведуть.
I на це зовсiм негадано Гордiй попрохав:
- Скинь, Семене, чобота.
- Це ж для чого? - витрiщився Магазаник.
- Як скинеш чоботи, я гляну, що в них маєш: ступнi чи ранцi.
Вiйнувши полотняними шатами, старий зникав в сiнях, а Магазаник ще
якусь хвилину стоїть перед порогом. Лють хвилями ходить по йото тiлi, а
мiж ними по-котячи скрадається переляк. Що ж воно сталося за цi днi?..
Вiн добре знає: село ще й досi не отямилося вiд страху. Знiчене,
приголомшене фашистською навалою, воно тепер сторонилося усiх i всього, i,
здавалося, кожен жив у ньому сам по собi. напевне, так i треба фашисту:
жорстокiстю i страхом загнати кожного у власне дупло, щоб не роїлось
громадське. Хiба ж не пам'ятає, як люди вибирали його старостою? Мовчки,
без жодного слова, наче то були тiнi, а не люди. А от виказав вiн Човняра
- й тiнi почали оживати. Виходить, i страх має свої межi i свiй живець.
Магазаник поволi шкопиртае з Гордiввого подвiр'я на вулицю, Вiн знову
пiдходить до пожарища, б'є чоботом ненависних камен, потiм пiдворушує
головешки i негадане чує, як щось дзенькнуло. Господи, невже це озвалося
його золото? Зiгнувшись, вiн запускав руку в попелище, та знаходить не
золото, а обгорiлий шматок ланцюга. Саме ланцюга бракувало йому!
Вiд пожарища вiн поволi йде до своєї дубової, в зруб складеної комори.
Тут бiля порога стоять свiжi, ще не ошинованi колеса, а пiд острiшками
сушаться вiнки добiрної кукурудзи. Вона теж пропахла смалятиною. Мамалиги
вже з неї не звариш. При згадцi про мамалигу йому вiдразу захотiлося їсти.
Вiн вiдмикає колодку i входить у маснуватий настiй закомiрка, бо, крiм
жита-пшеницi, тут зберiгається свiже насiння коноплi, маку, льону i стоїть
кiлька обплетених лозою бутлiв з олiєю.
Колись, ще парубком, вiн мав у цiй коморi вечоровi розкошування. Тодi
тут пахли дiвочi коси, а з них опадали квiти пiдснiжника, ромашки,
чорнобривцiв, - то вже яка пора стояла надворi. Гай-гай! Давно вже
вивiтрився дух тих пiдснiжникiв, тiєї ромашки, чорнобривцiв, а зараз чути
маснуватий настiй олiї, що пiде на продаж.
Може, знову, як колись, переночувати тут i хоч у снах зайти у
позаколишнiй час? А хтось защiбне комору i пiдпалить тебе i твiй запасець.
На пам'ять недоречно приходять напiвзабутi слова: "Й немає злому на всiй
землi безконечнiй веселого дому". Ох, ця лiтература i всi її сантименти!
Хiба ж не злi порядкують зараз у всьому свiтi? Еге ж, коли ти маєш пустку
в душi, тодi вся земля стає пустелею.
Магазаник про всякий випадок позаносив у комору колеса, примкнув її i
городом подався до шевця-шкапогриза Максима Калюжного, який нiколи не
вилазив iз боргiв. Як притиснеш його, то пiдтюпцем бiжить iз хати в хату
за свiжою позичкою, щоб вiддати задавнену. I досi Максим винен йому триста
карбованцiв за телицю, яку взяв у заставпщну. Але хiба вчорашнi триста
карбованцiв порiвняєш iз сьогоднiшнiми?
Ще з двору Магазаник чує в хатi Калюжного притишений гомiн. Вiн
обережно скрадається до вiконця хатньої комiрчини, крiзь нього чує рiзнi
голоси, повiв диму i горiлки. Так i в: дурний та нужденний Калюжний жене
житнiвку, на яку вже чатує цiла капела.
- Будьмо, люди добрi, - тремтить приємний тенорок Максима. - Хоч i
тепла вона, але щира.
- Заб'єш нею памороки, то все менше тиснуть...
- Пийте, куме, без полiтики, бо полiтика - пропаще дiло.
- Яка ж це полiтика? От сказав один дядько при нiмцевi, думаючи, що вiн
не знає по-нашому: "ох i тиснуть так тиснуть!"
А нiмець i визвiрився на нього:
- Хто тебе тисне? Нова влада?
- Нi, новi чоботи, - вiдповiв дядько.
- Так ти ж босий!
- Того i босий, що тиснуть, - завчасу спохватився дядько.
- Га-га-га.
- Ось вип'ємо, люди, як на святвечiр, за тих, хто в дорозi. Нехай
легенько згадається їм.
- Господи, коли тiльки повернуться вони?! - невимовною тугою забринiв
жiночий з сльозою голос.
- Не треба, жiнко. Плачем лихо не вiдплачеш. Дзенькнули чарки, i тиша
надовго вгнiздилась у комiрчинi: видно, кожен думав про своїх синiв.
Магазаник пiдiйшов до дверей, постукав раз, вдруге, втретє, i тiльки тодi
з комiрчини затремтiв тенорок Максима:
- Це ж хто так пiзно?
- Я, Максиме.
- Хто "я"?
- Семен Магазаник. Уже не пiзнаєш?
- Тепер i рiдного батька можна не впiзнати. Що вам?
- Отак i будемо перемовлятись через дверi?
Максим зiтхнув, щось тихцем кинув у комiрчину й почав вiдчиняти дверi.
Ось вiн i став насупроти Магазаника, невеличкий, розкуйовджений, знiчений.
- Не думалося й не гадалося, щоб до мене так пiзно сам пан староста
завiтав.
- Чого ж не прийти до гарної людини? Як воно тобi ведеться?
- Та... - не знав, що вiдповiсти, чоловiк.
- Ну, а капає добре?
- Ви ж звiдки знаєте? - ще бiльше нiяковiє Максим. - Напевне, полiцай
Терешко пронюхав. Вiн, бiсова душа, чогось в'їдається i в'їдається на
мене. Може, i ви мою гiрчавiнь хильнете?
- Спасибi, спробую твого добра. А я прийшов до тебе переночувати.
- Переночувати?! - аж витрiщився чоловiк. - Як же це?
- Отак, як чуєш, бо вже не маю хати. Знайдеться в тебе якийсь топчан?
- Я, пане старосто, i не проти, та до мене саме рiднi наїхало, по чарцi
добрiй випили i теж ночувати лаштуються, - вочевидячки бреше Максим i
навiть не заїкнеться.
- Загордився ти, загордився.
- Таке вигадаєте. А ночiвлю пошукайте деiнде, бо таке дiло з рiднею